Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Робітничий рух у другій половині XIX — на початку XX ст.

До середини XIX ст. в Україні професійні робітники були нечисельною групою населення. Натомість буржуазні реформи 60-70-х років XIX ст. та промисловий переворот призвели до різкого зростання промислового виробництва і як наслідок — до збільшення чисельності робітників, які перетворились на один з найбільших суспільних класів. Особливістю формування робочого класу в Україні було те, що значну його частину, як уже зазначалося, становили росіяни, євреї та поляки. Іншою особливістю була надзвичайна концентрація робітничого класу та його швидке чисельне зростання: з 1860 р. до 1900 р. чисельність промислових робітників в Підросійській Україні зросла із 86 до 360,2 тис. осіб.

У правовому відношенні становище робітників було невизначеним. Фактично не існувало робітничого законодавства, що робило робітників беззахисними перед зловживаннями з боку працедавців. Не було нормальних умов праці та проживання робітників у робітничих поселеннях. Не дотримувалася техніка безпеки на виробництві. Значну частину заробітної плати робітники повертали працедавцю внаслідок системи штрафів та примушування отоварюватись у крамницях працедавця, ціни у яких часто перевищували ринкові. До того ж сама зарплата виплачувалась нерегулярно. Не було оплачуваних відпусток, лікарняних і пенсій. Постійно зростала тривалість робочого дня, яка становила 12-14 год., а іноді і 16 год. на добу. Відповідно робітничий клас почав активну боротьбу за свої права, яка з кожним роком зростала і наприкінці XIX ст. перетворилась на помітну силу в суспільно-політичному житті.

Протягом 60-70-х років XIX ст. в Підросійській Україні відбулось 72 виступи робітників, основною формою яких був страйк. До найбільших робітничих виступів цього періоду належали страйки будівельників Харківського вокзалу (1870), портових робітників у Миколаєві (1871), будівельників залізниці Лозова-Севастополь (1873), будівельників Київсько-Брестської дороги (1875 р.), робітників заводу Юза на Донбасі (1875), робітників Київських залізничних майстерень (1879). В окремих випадках робітникам вдавалося досягти задоволення своїх прав, які зазвичай обмежувались економічноюсферою. У 1875 р. в Одесі утворилася перша в Україні робітнича організація “Південноросійській союз робітників”, яка нараховувала до 200 робітників і виступала за ліквідацію існуючого в Російській імперії ладу шляхом насильницького перевороту. Членам “Союзу” вдалося організувати ряд страйків на промислових підприємствах Одеси. Наприкінці 1875 р. “Союз” розгромила поліція.

Промислова криза першої половини 1880-х років викликала масове безробіття, зниження зарплати, призвела до загального погіршення і без того тяжкого становища робітників. Усе це зумовило новий підйом робітничого руху. Посиленню робочого руху сприяло також поширення марксизму, який робив ставку саме на робочий клас і закликав його до організованої боротьби. Саме тому з кінця XIX ст. робітничі виступи ставали дедалі організованішими, охоплювали кілька підприємств, зростала чисельність страйкуючих та тривалість страйків. Основними були вимоги економічного характеру (підвищення зарплати, зменшення робочого дня, покращання умов праці). Але поступово почали висувати і політичні вимоги. Загалом упродовж 1880-1894 рр. в Україні відбулося 110 страйків, що становило 1/7 від кількості страйків по всій Російській імперії.

Економічна криза 1900-1903 рр. призвела до ще більшого погіршення матеріального та соціального становища робітничого класу. Різко зросло безробіття, яке охопило 100 тис. осіб, що становило понад 20 % працюючих. Погіршились умови праці та соціальна захищеність трудящих, зріс робочий день, зменшилась зарплатня тощо. Усе це зумовило черговий підйом робітничого руху. Великі робітничі виступи відбувались у портових містах Півдня України, у містах і шахтарських селищах Донбасу, а також у Києві, Харкові та Катеринославі. Робітники Півдня України підтримали загальноросійський політичний страйк, що відбувся влітку 1903 р. До головних вимог робітників у цей період належали: встановлення 8-годинного робочого дня, мінімуму зарплати, обмеження праці жінок та дітей і зрівнянні їх в оплаті праці з чоловіками, демократизація суспільно-політичного життя. У 1904 р. до цього переліку додалися також вимоги припинення війни на Далекому Сході та запровадження республіканського ладу. Особливий вплив на робітничий клас мали загальноросійські партії соціалістів-революціонерів та РСДРП, єврейська партія Бунд. Українські ж політичні партії переважно не включали в орбіту своєї пропаганди робітничий клас. Відповідно останній втрачався для української справи і прискорювалась його денаціоналізація, що в подальшому згубно вплинуло на перебіг Визвольних змагань 1917-1921 рр. на українських землях.