Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розвиток промисловості у другій половині XIX — на початку XX ст.

Не менш швидкими темпами, ніж сільське господарство, з другої половини XIX ст. почала розвиватись також і промисловість Підросійської України. Це було обумовлено буржуазними реформами 60-70-х років XIX ст., які завершили перехід Російської імперії до капіталістичного ладу, головною ознакою якого є насамперед промисловий сектор. До кінця XIX ст. в Російській імперії завершився промисловий переворот. Розвиток промисловості стимулював становлення нових суспільних класів — капіталістів (підприємців) та вільнонайманих робітників. Базою виникнення перших було купецтво, частково дворянство та вихідці із заможного селянства. Робочий клас формувався за

рахунок селян, які, розорюючись, продавали свої наділи і йшли на роботу на промислові підприємства, а також за рахунок спадкових робітників. Особливістю формування капіталістів та робітників в Україні було те, що вони переважно неукраїнські за своєю національною належністю. Серед підприємців переважали росіяни (родини Суботіних, Дегтярьових та ін.), євреї (Бродські, Висоцькі, Гальперіни) та поляки (Потоцькі, Браницькі та ін.). Чимало промислових підприємств в Україні належало також англійським, бельгійським, французьким та німецьким капіталістам. Аналогічною була і національна структура робітничого класу, понад 2/3 якого становили росіяни, поляки та євреї. Виняток становила лише цукрова промисловість, де сформувалось чимало українських підприємців (Харитоненки, Терещенки, Симиренки та ін.). Неукраїнський характер нових суспільних класів (це стосувалось також і інтелігенції) свідчив про колоніальний характер економічного розвитку України і певною мірою робив слушною теорію М. Драгоманова про безкласовий характер українського суспільства. Натомість виникала значна проблема для майбутнього розвитку України — неукраїнський характер капіталістів та робітників в Україні робив їх байдужими і навіть ворожими щодо вимог українського національно-визвольного руху.

Колоніальний характер промисловості України виявився також у її структурі, панівне становище в якій зайняла сировинна галузь; у прив’язаності до інтересів Росії та у пануванні іноземного капіталу. До характерних рис розвитку промисловості в Україні належали також велика концентрація і монополізація виробництва, важкі умови праці і надексплуатація робітників.

Сировинний характер промисловості України обумовив те, що основні промислові центри зосередилися в районах видобутку корисних копалин — тобто на сході та південному сході. До головних промислових центрів України, що сформувалися наприкінці XIX ст., належали Донецько-Криворізький кам’яновугільний і залізорудний та Маріупольський марганцевий басейни, а також міста Київ (машинобудування, металургійна промисловість), Одеса (кораблебудування), Харків (легка промисловість, машинобудування) та Катеринослав (металургійна та машинобудівна промисловість). Розвиток промисловості об’єктивно сприяв зростанню міст. Так, Одеса на початку XX ст. мала понад 400 тис. осіб населення, Київ — 250 тис., Харків — 175 тис., Катеринослав — 115 тис. Почалось активне перетворення на міста робочих поселень Донбасу. З початку XX ст. особливо інтенсивно відбувалося зростання чисельності населення Києва, який перетворився на найбільше місто України.

Донбас став головною вугільною базою Російської імперії. Видобуток кам’яного вугілля в Донбасі з 1860 р. до 1900 р. зріс у 115 разів і становив 691,5 млн пудів, або 70 % його видобутку в Російській імперії. Для порівняння: у другому за значенням вугільному регіоні імперії — на Уралі видобуток вугілля впродовж другої половини XIX ст. зріс усього в 4 рази. Видобуток залізної руди за другу половину XIX ст. зріс в Україні в 158 разів і на 1900 р. становив 210 млн пудів, або 58 % загальноімперського видобутку. Україна наприкінці XIX ст. також давала близько половини від загальноімперської виплавки чавуну, заліза і сталі. Наприкінці XIX ст. в Південно-Східній Україні було побудовано 17 великих металургійних заводів. Проте такі швидкі темпи зростання промисловостімали досить відносну користь для України, оскільки, як ми вже зазначали, абсолютна більшість промислових підприємств належала іноземним капіталістам, а тому отримана на них продукція викачувалась за безцінь за межі України, що спричиняло збідніння її природних багатств.

Розвиток промисловості та сільського господарства були тісно пов’язані з розвитком транспорту. У другій половині XIX ст. в Україні почалось активне будівництво залізниць. Перша залізниця у Підросійській Україні була збудована у 1863-1866 рр. між Одесою та Балтою. У 1870 р. почала працювати Курсько-Київська залізниця, у 1871 р. — залізниця Одеса-Київ, у 1873 р. — Київ-Брест, у 1875 р. — Лозова-Севастополь та Київ-Фастів, а у 1884 р. — Кривий Ріг-Донбас. На початок XX ст. загальна протяжність залізниць в Україні сягнула 8,5 тис. км, що становило 20 % від протяжності залізниць Російської імперії. І далі активно розвивався також паровий флот, яким на кінець XIX ст. здійснювалась основна маса перевезень не лише Чорним морем, але й Дніпром. На Дніпрі у 1900 р. діяло 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до чорноморських та азовських портів.

У 1900-1903 рр. відбулась одна з перших світових економічних криз. Російська імперія, яка на початок XX ст. фактично перетворилася на економічну напівколонію найбільш розвинених держав Європи, мала слабку національну економіку, яка цілковито залежала від світових країн-лідерів. Відповідно в Російській імперії економічна криза почалась раніше, ніж в інших країнах світу (у 1899 р.), і мала триваліший характер. Падіння економіки, що спостерігалось у 1899-1903 рр., змінилось депресією, яка тривала до кінця 1908 р. В Україні криза охопила практично всю промисловість і мала катастрофічні наслідки: промислове виробництво за роки кризи впало на 30-50 %. Із 56 доменних печей Півдня залишилися діючими 23, із 79 родовищ Криворіжжя — 41. Випуск паровозів на Харківському паровозобудівному заводі зменшився із 185 до 120 за рік, на Луганському — зі 151 до 107. На складах цукрових заводів накопичилося до 6 млн пудів продукції. Економічна криза призвела до розорення дрібних та більшості середніх виробників, що посилило концентрацію та монополізацію промисловості в Україні. Почали створюватись монопольні об’єднання, головною формою яких були синдикати. Ще у 1887 р. виник цукровий синдикат, який на початок XX ст. давав 84 % виробленого в Російській імперії цукру. У 1901 р. було засновано синдикат “Продвагон”, у 1902 р. — “Продамет”, “Трубопродажа” та “Продлист”, у 1903 р. — “Цвях”, у 1904 р. — “Продвугілля”. Синдикат “Продвугілля” контролював 60 % видобутку вугілля на Донбасі, “Продамет” — 2/3 виробництва чавуну і сталі, а 5 заводів Півдня України давали 25 % чавуну від загальноросійського випуску. До 90 % акцій синдикатів, що діяли в Україні, належали іноземним монополіям.