Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розвиток сільського господарства у другій половині XIX — на початку XX ст. Становище селянства

Селянська реформа 1861 р. сприяла переходу сільського господарства до товарно-грошових відносин, прискорила майнове розшарування селянства, концентрацію земель у руках селянської верхівки, яка перетворювалася на сільську буржуазію або фермерів, стимулювала зростання продуктивності сільського господарства, появу нових сільськогосподарських культур, покращання селекційної роботи, поглибила спеціалізацію регіонів, спричинила інтенсивніше використання сільськогосподарської техніки.

Сільське господарство України до кінця XIX ст. перейшло на капіталістичний шлях розвитку. Цей перехід відбувався двома шляхами: прусським, властивим для Лівобережної та почасти Правобережної України, та американським, який був властивий для Південної України та господарств колишніх державних селян і козаків Лівобережної та Правобережної України. Прусський шлях означав повільне вростання нових капіталістичних відносин у старі — феодальні і характеризувався тривалим збереженням феодальних пережитків, малоземеллям селян та залишенням більшості орних земель у власності поміщиків, слабким рівнем використання нових досягнень науки і техніки, переважанням відробіткової праці над вільнонайманою. Для американського, або фермерського, шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві було властиве перетворення селян на вільних виробників сільськогосподарської продукції (фермерів), яким належала більшість земельного фонду, швидке подолання феодальних пережитків, активне залучення нової техніки та культур, домінування вільнонайманої праці.

Капіталізація сільського господарства України не лише покращила загальну тенденцію до зростання його товарності, а й сприяла збереженню за цим сектором економіки домінуючого становища — селянство на 1900 р. становило 84 % від усього населення України, а саме сільське господарство Підросійської України було одним з найрозвинутіших у Російській імперії. Україна перетворилася на світову житницю. На початку XX ст. Україна давала: 43 % світового врожаю ячменю, а також 20 % пшениці, 10 % кукурудзи та 85 % цукру Російської імперії.

Селянство внаслідок залучення до товарно-грошових відносин почало диференціюватись на три групи — заможних господарів або куркулів (15-20 %), середняків (25 %) та бідноту (понад 50 %). Заможні господарства активно використовували сільськогосподарську техніку, мали коней та залучали вільнонайманих робітників. Поступово вони перетворилися на головних постачальників сільськогосподарської продукції на ринок, відтіснивши поміщиків, більшість з яких не змогла пристосуватися до нових економічних вимог і розорювалась.

Розорення дворянства супроводжувалось їхнім намаганням втриматися від остаточного банкрутства за рахунок посилення визиску селян, що призводило до протистояння між поміщиками та селянами. Водночас диференціація в середовищі самого селянства призвела до виникнення конфліктів між заможною його частиною та біднотою.

Таким чином, на селі склався подвійний вузол протиріч, що вело до загострення соціальної боротьби. Спочатку вона була викликана незадоволенням від проведення реформи 1861 р. Вже навесні 1861 р. відбулися значні заворушення селян у Лівобережній та Правобережній Україні. Проте невдовзі селянський рух пішов на спад, оскільки частина селян змогла знайти шлях для покращання свого добробуту. Чергове загострення селянської боротьби відбулось наприкінці XIX ст. і було викликане різким зростанням малоземелля внаслідок демографічного вибуху другої половини XIX ст.: з 1861 р. до 1900 р. населення Підросійської України зросло вдвічі, і тому наявний у селян земельний фонд вже був недостатній для забезпечення продуктами харчування. Відповідно селянство знову розпочинає активнуборотьбу за свої права. У 1890-х роках в Україні відбулося 152 селянських виступи. Економічна криза початку XX ст. вплинула на погіршення попиту на сільськогосподарську продукцію, а отже — призвела до падіння життєвого рівня селянства, серед якого постійно зростала частка малоземельних та безземельних. Селяни продовжували сплату викупних платежів. Усе це ще більше ініціювало селянський рух. Особливого розмаху він набув навесні-влітку 1902 р., коли заворушеннями було охоплено 337 сіл Полтавської та Харківської губерній із населенням понад 160 тис. осіб. Селяни захоплювали та ділили між собою поміщицькі землі, нищили панське майно, зокрема вчинили погром у понад 100 панських маєтків. Ці заворушення вдалось придушити тільки за допомогою великих військових підрозділів. Загалом з 1900 р. до 1902 р. в Україні відбулось 670 селянських виступів.

Українське селянство у пошуках кращого життя також продовжує переселення на малозаселені периферійні райони Російської імперії — Південний Сибір, Казахстан і Далекий Схід, а також на Кубань та Північний Кавказ. За різними даними, до цих регіонів на початок XX ст. емігрувало від 2,5 до 4 млн українців.