Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Селянська реформа 1861 р.

Як заявив імператор Олександр ІІ у виступі перед представниками дворянства Московської губернії в березні 1856 р.: треба скасувати кріпацтво зверху, аби це не було здійснено знизу. З січня 1857 р. при імператорській канцелярії почав діяти Таємний комітет, на який було покладено завдання підготувати проект селянської реформи. З 1858 р. він був перейменований на Головний комітет, його робота стала гласною і по всіх губерніях були створені його філіали — губернські комітети, які складались із представників дворянства і також займалися розробленням пропозицій з проведення селянської реформи.

Серед членів Головного комітету з проведення селянської реформи виникло три підходи щодо скасування кріпацтва: звільнення селян без наділення їх землею, звільнення селян разом із землею безоплатно, звільнення селян з наділенням їх землею за викуп. Зрештою гору взяв останній варіант. 10 жовтня 1860 р. комісії завершили свою роботу, а 28 січня 1861 р. проект “Положення про селян” почали розглядати в Державній раді. Засідання Державної ради тривали до 17 лютого, а 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав проект “Положень”.

5 березня 1861 р. було видано “Маніфест” про скасування кріпосного права, “Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності” та ряд “Додаткових правил”, які визначали порядок проведення селянської реформи. Згідно з цими документами селянин ставав особисто вільним і отримував економічні та особисті права — право вести операції з купівлі-продажу та вільно розпоряджатись власним майном, торгувати, створювати промислові підприємства, записуватись до ремісничих цехів, змінювати місце проживання, обирати професію тощо.

Щодо земельних наділів, які селяни отримували за викуп, було встановлено верхній та нижній розміри земельного наділу, що його мав одержати селянин. Нижній наділ становив, залежно від місцевості, від половини до 1/3 верхнього і часто не перевищував кількох десятин. Якщо ж до реформи у користуванні селян перебувало більше землі, ніж її належало для даної місцевості за верхнім розміром наділу, то поміщик відбирав (“відрізав”) надлишок землі собі. Такі землі називались “відрізками”. Поміщик також мав право надати селянину “дарчий наділ”, який не повинен був перевищувати 1/4 верхнього і одразу ж переходив у власність селянина без плати за нього. Внаслідок застосування положень про “відрізки” та “дарчий наділ” на Правобережжі селяни отримали землі на 18 % більше, ніж мали до реформи, а на Лівобережжі — у 1,6 раза менше. У Полтавській губернії відрізки становили 37,2 %, у Харківській — 28,3 %, у Чернігівській — 21,9 %, у Таврійській — 23,1 %, у Херсонській — 13,8 % від площі землі, що належала селянам до реформи. Загалом внаслідок реформи 1861 р. українські селяни втратили понад 1 млн десятин землі. Значні розміри відрізків на Лівобережній Україні були обумовлені високою родючістю місцевих ґрунтів, і тому поміщики не бажали їх втрачати. Поступки, зроблені селянству Правобережної України, були спричинені політикою російської влади, спрямованої на послаблення місцевого дворянства, яке в основній своїй масі було польським і перебувало в опозиції до Росії. А проте кількість малоземельних селянських господарств залишалась особливо великою саме на Правобережній Україні (до 68 %), а також на Лівобережжі (понад 43 %) і була найнижчою на Півдні (27,6 %). У цілому в Україні внаслідок реформи 1861 р. абсолютна більшість селян отримала наділи менші 5 десятин, що було менше за прожитковий мінімум. Таким чином, реформа 1861 р. в ряді регіонів Наддніпрянської України посилила малоземелля. Поміщики також залишили за собою виключне право володіння угіддями, що додатково посилювало економічну залежність селян від колишніх кріпосників.

За отриману землю селянин мав сплатити поміщику викупну суму. Викупна операція була організована так, щоб здерти із селян якомога більше грошей за землю. Тому вартість наділу, сплачена селянином, була набагато вищою за його ринкову вартість. Так, якщо ринкова вартість землі, викупленої селянами в Україні, становила 128 млн крб, то викупні платежі за неї були оцінені у 165,6 млн крб. Оскільки ж більшість селян не могла розрахуватися за землю, то царський уряд взяв на себе сплату 80 % викупних сум, а селян зобов’язав заплатити поміщикам 20 % цієї суми одразу. Натомість селянство мало повертати 80 % викупних сум уряду з відсотками впродовж 49,5 року. До 1906 р. селяни виплатили уряду близько 382 млн крб, тобто в 3 рази більше за ринкову вартість отриманої землі.

Певні поступки при встановленні викупних платежів було зроблено для селянства Правобережної України. Прагнучи запобігти розгортанню селянського руху під час польського повстання 1863 р. і схилити селянство Правобережної України на свій бік, царський уряд проголосив, що всі відносини між поміщиками і тимчасово зобов’язаними селянами правобережних губерній припиняються з 1 вересня 1863 р. З цього дня селяни переходили у категорію селян-власників. При цьому викупні платежі, які вони повинні були вносити в державну скарбницю за наділену землю, було зменшено на 20 %.

До моменту сплати поміщику 20 % викупної суми за землю селянин вважався тимчасово зобов’язаним, тобто повинен був працювати на пана або сплачувати оброк. У 1881 р. було видано закон про ліквідацію стану тимчасово зобов’язаних селян (таких залишалось 15 %) до 1883 р. — тобто всі селяни до 1883 р. мали сплатити поміщику 20 % викупної суми.

Згідно із законами про селянську реформу на селі було запроваджено нову систему органів управління громадою. В кожному селі збирався сільський сход, на якому обирали сільського старосту, збирача податків та інших посадових осіб. Представники від сільських громад волості обирали волосне правління на чолі з волосним старшиною та волосний суд. Сільські та волосні сходи займались розкладкою та збором податків, слідкували за виконанням повинностей селянами, відали питаннями перерозподілу земель у тих громадах, де існувало общинне землеволодіння. Фактично нова система управління закріпила механізм кругової поруки — спільну відповідальність сільської громади за виконання повинностей та сплату податків членами сільської громади. Сільські та волосні органи управління контролював мировий посередник, якого призначав губернатор з-поміж місцевих дворян. До його першочергових завдань належало складання уставних грамот, а також затвердження або звільнення обраних селянами посадових осіб. Мирові посередники становили повітовий з’їзд на чолі з повітовим предводителем дворянства. Наступною ланкою управління селянами було “губернське у справах селян присутствіє”, яке підкорялось губернатору. Отже, селянське самоврядування залишалось під повним контролем поміщиків і держави.

Таким чином, селянська реформа 1861 р. не лише захистила економічні інтереси поміщиків, а й забезпечила за ними також і правовий пріоритет, і контроль над колишніми кріпаками. Реформа знищила місцеві особливості в управлінні селянством і натомість поширила російську систему селянського управління: селяни об’єднувалися в общини, які мали вплив на різні сфери їхнього життя, зокрема контролювали угіддя та проводили перерозподіл земель, впроваджувалась кругова порука.

Дворові селяни (тобто панська прислуга), згідно з “Положенням про дворових людей”, звільнялися без викупу, але не отримували садиби та землі.

У 1866-1867 рр. вийшли царські укази про звільнення державних та удільних селян, які становили 50 % всіх селян в Україні. Вони отримали більші наділи, аніж поміщицькі селяни, і за символічну плату. За ними також були збережені угіддя, що перебували у їхній власності до реформи.

Попри всі недоліки, реформа 1861 р. знаменувала перехід від феодального до капіталістичного ладу. Селянин став особисто вільним і при бажанні та наполегливій праці міг підвищити свій економічний статус. Зросла зацікавленість селянина в результатах своєї праці, що стимулювало розвиток сільського господарства та його залучення до товарно-грошових відносин. Посилилось майнове розшарування селянства. Ті селяни, що розорювались, поповнювали лави робітничого класу, який після реформи 1861 р. почав стрімке чисельне зростання. Це означало також і посилення урбанізації. Частина селян, що розорювалась, почала переселятись на околиці Російської імперії (переважно на Кубань, Північний Кавказ та на Далекий Схід). Це призвело до виникнення чисельної (понад 2 млн на кінець XIX ст.) східної української діаспори.