Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Українська культура у першій половині XIX ст.

Українська культура впродовж всього XIX ст. розвивалась у вкрай несприятливих умовах. Це було обумовлено остаточною втратою всіх ознак автономії та самостійності, які ще зберігались у XVIII ст.Натомість посилилась асиміляторська політика метрополій, яка насамперед виявилась у наступі на українську культуру. Таким чином, остання розвивалась не завдяки обставинам, а наперекір ним. Проте геній та духовний потенціал української нації привели до того, що, незважаючи на такі вкрай несприятливі тенденції, українська культура у XIX ст. зробила значний крок уперед в усіх напрямах та зайняла рівноправне становище поміж культур європейських народів.

Освіта. Система освітніх закладів стала одним із головних засобів русифікації українців Наддніпрянщини та онімечення у Західній Україні. Українська мова була повністю витіснена і заборонена в системі освіти на підвладних Російській імперії українських землях. Виняток становила Правобережна Україна, у якій більшість навчальних закладів здійснювали навчання польською мовою. Лише після польського повстання 1830-1831 рр. влада вдалася до змін у системі освіти Правобережної України, але вони проявились у закритті Кременецького ліцею та в заміні польської мови викладання російською.

В освіті встановилися станові відмінності. Це призвело до того, що середня і особливо вища освіта стали виключним привілеєм дворянства. Були також створені окремі навчальні заклади для світських осіб (гімназії, училища, ліцеї, інститути, університети) і духовенства (духовні семінарії та академії). У 1827 р. з’явився царський указ про заборону допуску до середніх і вищих навчальних закладів дітей кріпаків. Недоліками освітньої системи в Російській імперії також були: контроль з боку церкви та карних державних структур, схоластичність викладання, відсутність свободи думки, висока вартість навчання. При здобутті освіти влада робила всілякі утиски за релігійною та національною ознаками. Зокрема, існували спеціальні обмеження щодо набору до університетів євреїв та представників неправославних конфесій. Закріпився гендерний бар’єр — дівчата і хлопці навчались окремо. Попри це, дівчат не допускали у вищі навчальні заклади, а спеціальних закладів для осіб жіночої статі у першій половині XIX ст. не було створено. Освіту дівчата могли отримати у приватних пансіонах або в окремих викладачів та в інститутах шляхетних дівчат, що в першій половині XIX ст. існували у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та Керчі.

В Російській імперії система початкової освіти була представлена парафіяльними школами, середня освіта — гімназіями та училищами, а вища — університетами. Гімназії давали класичну освіту, тобто основними предметами викладання в них були мови, історія та література. Училища давали спеціальну професійну освіту, і в них основними предметами були математика, фізика та викладались основи деяких професій. Гімназії існували тільки у губернських містах, а училища — також у повітових.

У 1805 р. на численні проханя української шляхти імператор Олександр І дозволив відкрити перший у Підросійській Україні університет — у Харкові. У 1819 р. в Києві, замість закритої Києво-Могилянської академії, було засновано Київську духовну академію, яка стала вищим духовним навчальним закладом в Україні. У 1834 р. також у Києві було засновано і другий у Підросійській Україні університет, який дістав назву Університет святого Володимира (нині — Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Навчання в університетах тривало 4 роки, там були юридичний, медичний, історико-філологічний та фізико-математичний факультети.

Близькими за рівнем та змістом викладання до університетів були ліцеї, яких в Україні в першій половині XIX ст. було три: Кременецький (1817-1831), Рішельєвський (заснований 1817 р. в Одесі) та Ніжинська гімназія вищих наук (заснована у 1820 р., з 1832 р. перетворена на ліцей).

Спеціальну освіту надавали профільні училища. 1804 р. було засноване ремісниче училище в Чернігові. Для підготовки канцеляристів були відкриті училища у Херсоні та Полтаві. У Херсоні також було створене училище торговельного мореплавства. Окрім цього, в Одесі засноване садівниче училище, у Харкові — землеробське, а у Кременці — землемірне училище. Діяло чимало фельдшерських училищ.

Розвиток освіти на західноукраїнських землях, що з кінця XVIII ст. опинились під владою Австрійської імперії, пішов дещо іншим шляхом. Австрійська монархія не перешкоджала навчанню національними мовами, оскільки мала більшу зацікавленість в освічених підданих. Відповідно австрійські правителі заходилися навколо розвитку освітньої системи у новоприєднаних землях, де освіта перебувала у катастрофічному стані. Ця політика, як уже зазначалося, виявилась у відокремленні освіти від Церкви, розширенні мережі навчальних закладів та переведенні початкової освіти на українську мову. Але з початку XIX ст., внаслідок наступу реакційних тенденцій у політиці австрійських імператорів, ставлення їх до освіти змінилось. Початкові школи у 1805 р. знову передали під контроль Церкви. Були закриті, як уже згадувалось, Руський інститут (1809) та греко-католицька семінарія в Чернівцях (1818). Реформи в освіті припинились і їх відновлення відбулось лише в період “Весни народів”. У 1848 р. школа знову була відокремлена від Церкви, а початкова освіта стала обов’язковою. Навчання проводили українською мовою і збільшили термін навчання у початковій школі з трьох до чотирьох років. Для дорослих відкрили недільні школи. Натомість у середніх та вищих школах продовжували викладати німецькою та польською мовами і доступ українців до них був обмежений. Важливими освітніми центрами були Інститут Оссолінських у Львові (Оссолінум), заснований у 1817 р., та Реальна академія, заснована цього ж року. Вищу світську освіту також надавав Львівський університет, а вищу духовну — Чернівецький ліцей, заснований 1826 р.

Наука. Особливих успіхів досягли українці в царині гуманітарних наук. Ще однією характерною рисою для розвитку науки в Україні у XIX ст. було те, що більшість тогочасних учених водночас працювали в кількох наукових сферах.

У першій половині XIX ст. відбулось остаточне оформлення історії як окремої науки. Засновником наукового вивчення історії в Україні можна вважати першого ректора Київського університету, вченого-енциклопедиста М. Максимовича. Він обґрунтував самостійність української історії та створив її схему, довів українську належність Київської Русі й те, що її спадкоємицею була Галицько-Волинська держава, почав вивчення писемних джерел. Його можна вважати ідейним наставником В. Антоновича, який у другій половині XIX ст. доповнив історичну концепцію Максимовича та створив київську історичну школу.

Історичну науку в Україні розвивали й інші вчені. У 1822 р. побачила світ чотиритомна “Історія Малої Росії” Д. Бантиш-Каменського. На початку 1840-х років ще одну “Історію Малоросії” створив М. Маркевич. А. Скальковський видав у 1841 р. “Историю Новой Сечи или последнего Коша Запорожского”. У 1840-х роках свою діяльність на ниві історичної науки розпочав також М. Костомаров монографією “Богдан Хмельницький”. Виходець із Полтавщини, професор Московського університету О. Бодянський зробив значний внесок у вивчення та публікацію джерел з історії України.

Наукові дослідження в галузі літературознавства та фольклористики були започатковані вивченням українських дум та обрядових пісень. У 1819 р. в Петербурзі грузинський князь М. Церетелі видав першу збірку українських дум, вважаючи їх неоціненним зразком поетичного генія української нації та важливим історичним джерелом. Справа збирання, наукового вивчення та публікації українського фольклору була продовжена М. Максимовичем, який у 1827 р. видав збірку українських весільних пісень. Ця збірка започаткувала вітчизняні студії із фольклористики. Впродовж 1832-1838 рр. у Харкові видавав записи українських дум та народних пісень І. Срезневський.

І. Могильницький написав першу українську граматику в Галичині. Майже одночасно граматику української мови видав у Петербурзі О. Павловський. У 1820-х роках М. Максимович у листах до Погодіна спростував твердження про те, що українська мова начебто є лише діалектом російської мови. Ця ідея була підтримана найвидатнішим слов’янським філологом того часу І. Срезневським. Цієї ж думки дотримувались і подальші покоління української інтелігенції.

Важливу роль у розвитку математики відіграли професори Харківського університету М. Остроградський та Т. Осиповський. Підручник з математики останнього став головним посібником з математики у Російській імперії на кілька десятиліть.

У ботаніці помітне місце зайняла діяльність вже згадуваного М. Максимовича. Він займався перекладом творів зарубіжних вчених у цій галузі, а також сам проводив дослідження рослинного світу і склав найповніший атлас флори Московської губернії. Для студентів він видав спеціальний навчальний посібник “Основи ботаніки”. Розвитку ботаніки в Україні сприяла діяльність ботанічних садів Києва, Одеси, Харкова та особливо Нікітського ботанічного саду поблизу Ялти.

Професор Харківського університету Н. Еллінський видав двотомний підручник з хірургії для студентів медичних факультетів. Головними центрами розвитку медицини були Київ, Харків та Одеса, де працювало чимало визначних професорів-медиків, а також виникли перші в Російській імперії медичні товариства.

Провідними центрами наукових досліджень в Україні в цей період стають університети. Окрім цього, створюються і наукові товариства, до яких належали: Львівський інститут Оссолінських, заснований у 1817 р.; Одеське товариство любителів історії та старожитностей (з 1839 р.); Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей при канцелярії київського генерал-губернатора (1835-1845); Київська археографічна комісія або Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (1843-1921).

Література. Прозові твори створювали Г. Квітка-Основ’яненко (“Сватання на Гончарівці”, “Пан Халявський” та ін.), І. Срезневський та А. Метлинський. До найвідоміших українських письменників першої половини XIX ст. належали М. В. Гоголь та Т. Г. Шевченко.

М. В. Гоголь (1809-1852) походив із збіднілого українського шляхетського роду, закінчив Ніжинський ліцей, автор численних творів, у яких спирався на українську історію та фольклор (“Тарас Бульба”, “Вечори на хуторі біля Диканьки”), а також викривав вади сучасного йому суспільства (“Мертві души”, “Ревізор”).

Творчість Т. Г. Шевченка (1814-1861) становить цілу епоху в українській літературі та культурі загалом. Шевченко походив з сім’ї кріпаків, і лише у 1838 р. його викупили і поет став вільним. Упродовж 1838-1844 рр. він навчався у Петербурзькій академії мистецтв. У 1840 р. вийшла в світ перша збірка поезій Шевченка “Кобзар”, яка потім доповнювалась і стала своєрідною українською національною Біблією. Шевченко є також автором численних прозових творів. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства, і після викриття цієї організації 10 років (з 1847 р. до 1857 р.) перебував на засланні в Середній Азії без “права писати і малювати”. Але всупереч такому вироку таємно продовжував творчу діяльність.

Фольклор. У середовищі українського селянства залишались поширеними думи, які виконувались професійними кобзарями, найвідомішим з яких були Остап Вересай, Андрій Шут, Федір Гриценко, Іван Крюковський та ін. Розвивалися й інші види фольклору — обрядові пісні, замовляння, приказки тощо. Зміни в житті українського суспільства зумовили появу нових сюжетів та напрямів у фольклорі. Саме у першій половині XIX ст. оформились солдатські, чумацькі та інші цикли народних пісень.

Музика і театр. П. Гулак-Артемовський започаткував українську національну оперу. Важливу роль у наближенні театральних постановок до проблем реального життя відіграв Т. Шевченко, який драмою “Назар Стодоля” започаткував соціальну драматургію в Україні.

У Києві працював композитор Й. Вітвицький, автор музичного твору “Україна”, в Харкові — І. Вітковський, на Полтавщині — А. Єдлічка. Найвідомішим західноукраїнським композитором був М. Вербицький.

Шанувальники музики заснували у 1842 р. Філармонічне товариство в Одесі, а у 1848 р. — Симфонічне товариство у Києві. Важливу роль у розвитку вітчизняного музичного мистецтва відігравали літературно-музичні вечори, які відбувались у палацах Розумовського, Галаганів та ін. В українських містах часто давали концерти італійські та австрійські оперні трупи, що сприяло обміну досвідом та ознайомленню з досягненнями західноєвропейської музики і театру.

В Україні розвивався переважно російськомовний театр. Так, засновані на початку XIX ст. оперні театри в Одесі та Києві ставили виключно російськомовні вистави або ж вистави італійською мовою. Україномовні вистави практично не відбувались. Їх давав головним чином театр, заснований І. Котляревським та М. Щепкіним 1818 р. в Полтаві, але вже у 1821 р. він припинив своє існування. Загалом на початок XIX ст. професійні театри діяли у Києві, Одесі, Полтаві та Харкові. Саме в Харкові Г. Квітка-Основ’яненко створив першу українську театральну трупу. Окрім цього, в маєтках ряду заможних дворян діяли домашні театри, в яких поряд із запрошеними акторами грали і українські кріпаки.

Образотворче мистецтво. Т. Г. Шевченко — автор понад 800 картин (“Тесляр”, “Селянська родина”, “Пожежа в степу”, портрети Лизогуба, Горленка та ін.). Він створив збірку графічних робіт “Живописна Україна”.

Визначними українськими художниками-пейзажистами першої половини XIX ст. були І. Сошенко, М. Сажин та В. Штернберг; а портретистами — Тропінін та В. Боровиковський, який започаткував реалістичний живопис в Україні.

Архітектура та скульптура. Після заборони у 1800 р. будувати споруди в українському стилі, українське бароко змінив новий архітектурний стиль — так званий класицизм. Він характеризувався зменшенням кількості оздоблювальних елементів, спрощенням, масивністю та строгістю форм.

До найвідоміших архітекторів належали в Києві А. Меленський (церква на Аскольдовій могилі, церква Різдва, Контрактовий будинок, пам’ятник хрещенню Русі, відомий як пам’ятник магдебурзькому праву) та Беретті (збудував центральний корпус університету, будинок Інституту шляхетних дівчат). В Одесі у першій половині XIX ст. було споруджено Оперний театр, Потьомкінські сходи, ансамбль споруд центральної частини міста. У Харкові в 1833 р. архітектором Є. Васильєвим збудовано дзвіницю Успенського собору, яка тривалий час залишалась найвищою спорудою в місті. У Катеринославі архітектором А. Захаровим споруджено Преображенський собор. На західноукраїнських землях в архітектурі також поширився класичний стиль, у якому було побудовано, зокрема, Львівську ратушу, будинок Інституту Оссолінських та будинок Оперного театру.

Відбувався подальший розвиток садово-паркової архітектури. До кращих її зразків, створених у першій половині XIX ст., належать палац Розумовського в Батурині, палац Галагана в с. Сокиринці на Чернігівщині та парк Олександрія на Київщині. Тривала розбудова Софіївського дендропарку в Умані.

Серед видатних скульпторів цього періоду варто назвати І. Мартоса (надгробний пам’ятник Кирилу Розумовському у Батурині, пам’ятники київському генерал-губернатору П. Румянцеву в Києві, губернатору Одеси А. Рішельє, Мініну і Пожарському в Москві), В. Демут-Малиновського (пам’ятник Володимиру у Києві) та Ф. Щедріна (10-метрова колона до 100-річчя перемоги у Полтавській битві).


загрузка...