Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Українські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII — перша половина XIX ст.)

Адміністративний устрій. Чисельність та етнічний склад населення. До складу Австрійської імперії в XVI ст. потрапило Закарпаття, а внаслідок поділів Речі Посполитої — Галичина. У 1774 р. Австрія також анексувала у Молдавії Буковину. Таким чином, під владою Австрії опинилась значна частина Західної України. На цих землях проживало близько 2 млн українців та понад 0,5 млн представників інших національностей. У Галичині найбільшою національною меншиною були поляки (понад 20 % населення), в Закарпатті — угорці (26 %), на Буковині — румуни (до 30 %). Також в регіоні проживало багато євреїв (10-15 % населення).

Галичина та Буковина були об’єднані в Галицьке намісництво (так зване королівство Галіції та Лодомерії) з центром у Львові. Галицьке намісництво поділялось на 6 округів, а з 1786 р. — на 18. Округи поділялись на дистрикти, яких було 59. Галицьке намісництво очолював призначуваний з Відня губернатор (спочатку — це були виключно австрійці), а Закарпаття — наджупан (як правило, належав до угорської аристократії). На місцях адміністративні та судово-поліцейські функції зберегло за собою місцеве панство, а після реформ Йосифа ІІ — ці функції частково перейшли до призначуваних державою чиновників (мандаторів). Райони (жупи), на які поділялось Закарпаття, управлялись спеціальними чиновниками (жупанами). В містах самоврядування продовжували здійснювати магістрати, але їх склад призначав уряд. Органом крайового самоуправління в Галичині був Становий сейм, а в Закарпатті — комітатські збори.

Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ. В Австрійській імперії у другій половині XVIII ст. правили Марія-Терезія (1740-1780) та Йосиф ІІ (1780-1790). Вони проводили політику освіченого абсолютизму, суть якої полягала у ліквідації найодіозніших пережитків феодалізму, гуманізації законодавства, покращання становища підданих (насамперед у сфері освіти й культури). Австрійська влада, як європейська, у принципі не чинила перешкод для розвитку мов та культур тих народів, що проживали в Австрійській імперії. Керуючись принципом раціональності, австрійських правителів більше цікавило не те, якою мовою спілкуються їх піддані, а те, як сприяти ефективному розвитку економіки у приєднаних землях задля отримання максимального матеріального зиску від володіння ними.

Марія-Терезія, а згодом і її син Йосиф ІІ, приділили чимало уваги розвитку сільського господарства. Було проведено державну перевірку та оцінку наявного земельного фонду. Оскільки основними виробниками сільськогосподарської продукції були кріпосні селяни, то імператриця провела ряд реформ задля поліпшення їхнього становища. Патентом від 1772 р. було проведено впорядкування феодальних повинностей та запроваджено єдиний поземельний податок у грошовій формі (1775). Водночас у 1775 р. був виданий патент, яким уряд зобов’язував феодалів гуманно поводитися зі своїми кріпаками і не вимагати від них повинностей більше, ніж встановлено інвентарями 1772 р.

Проводилась протекційна політика щодо торгівлі та промисловості, були ліквідовані внутрішні митниці та зміцнена грошова одиниця з одночасною забороною використовувати для розрахунків інші грошові знаки. Все це сприяло розвитку промисловості та торгівлі і прискорило їх перехід на капіталістичні рейки. На західноукраїнських землях почала активно розвиватись як внутрішня, так і зовнішня (зокрема транзитна) торгівля, зростала чисельність мануфактур.

На всю територію Австрійської імперії поширювалася чинність австрійських законів, що сприяло подоланню зловживань у судочинстві. Була проведена реформа кримінального права. Новий звід кримінального права (“Терезіана”), прийнятий у 1768 р., передбачав обмеження застосування тілесних покарань.

Греко-католицьке духовенство зрівняли у правах з римо-католицьким і заборонили перешкоджати у відбуванні релігійних потреб віруючими Греко-Католицької церкви. Задля підвищення освітнього рівня уніатського духовенства були засновані греко-католицькі семінарії в 1774 р. у Відні (Барбарерум) та в Сучаві.

У 1774 р. було проведено освітню реформу. Утворилися три типи шкіл: однокласні (“парафіяльні”), у яких викладання здійснювалось національними мовами; трикласні (“тривіальні”), у яких викладали як мовами місцевих національностей, так і німецькою; чотирикласні (“нормальні”), у яких викладали німецькою. З 1777 р. навчання у початковій школі було повністю переведене на рідну мову кожної національної меншини імперії.

Політика Марії-Терезії була продовжена її сином Йосифом ІІ. Він поглибив і розвинув реформи своєї матері, надавши їм більшого радикалізму.

Патентом від 1781 р. Йосиф ІІ (для Галичини — патентом від 5 квітня 1782 р.) звільнив селян від особистої залежності від панів. Йосиф ІІ також обмежив термін панщини 3 днями на тиждень (патент від 16 червня 1786 р.). У 1785-1789 рр. проведено опис землеволодінь і в 1789 р. складено земельний кадастр, відповідно до якого встановлено новий принцип оподаткування, за яким 70 % отриманої сільськогосподарської продукції зі свого наділу селянин залишав собі, 12 % віддавав державі, а 18 % — пану. Причому державний податок відтепер стягували не пани, а державні чиновники. Окрім цього, селянські землі (рустикальні) були відокремлені від панських (домінікальних) і заборонено панам розпоряджатися ними. Селяни отримали право спадкового користування своїми земельними наділами та право вільного продажу сільськогосподарської продукції. Нарешті, 10 лютого 1789 р. Йосиф ІІ видав патент про заміну панщини та всіх феодальних повинностей грошовим податком, але під тиском дворянства він змушений був відмінити цей патент.

Продовжувалось реформування судочинства. Зокрема, всі бажаючі стати суддями мали скласти іспит на знання імперського законодавства, а сільські громади дістали право призначати до судів своїх представників. Патент 1781 р. заборонив панам бити селян. У 1784 р. селянські громади отримали право самоврядування.

Тривали реформи і у сфері культури та освіти. В 1784 р. було надано світського характеру Львівському університету (до цього він контролювався єзуїтами) і при ньому був створений Руський інститут (українці в Західній Україні іменували себе русинами), який мав філософське та богословське відділення. Викладання у ньому здійснювалось українською мовою. В 1784 р. Барбарерум був переведений з Відня до Львова, а іншу греко-католицьку семінарію із Сучави в 1789 р. перевели до Чернівців. Це сприяло зростанню частки українців серед семінаристів та посилило українізацію системи навчання у цих навчальних закладах. Окрім цього, декларувались обов’язковість початкової освіти і система освітніх закладів (за винятком духовних) виводилась з підпорядкування Церкви.

Закон 1781 р. закріпив рівність християнських церков. Запроваджується державний контроль за підготовкою священиків, що сприяло моральному очищенню духовенства та підвищенню його освітнього рівня. Церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Отже, вони почали отримувати стабільну державну оплату за свою працю, що поліпшило їхнє матеріальне становище.

Таким чином, внаслідок реформ Марії-Терезії та Йосифа ІІ підвищився соціальний статус та освітній рівень греко-католицького духовенства, яке перетворилося на елітарний прошарок населення Західної України. Відбулось полегшення соціального, правового та економічного становища селян. Селяни стали особисто вільними. Було обмежено панщину та свавілля панів щодо селян. Зростав рівень освіти населення.

Але більшість цих реформ саботувалась феодалами, а після смерті Йосифа ІІ в Австрії відбувся перехід до реакції і реформи були згорнуті. Вже син Йосифа ІІ Леопольд ІІ (1790-1792) почав поступове обмеження реформ свого батька. Остаточний перехід до реакції відбувся при Францеві ІІ (1792-1835) та Фердинанді І (1835-1848). У цей час ліквідували практично всі нововведення Йосифа ІІ. У 1809 р. закрили Руський інститут, а у 1816 р. — греко-католицьку семінарію в Чернівцях. У 1812 р. скасували обов’язковість початкової освіти. Період правління Франца ІІ був також позначений економічною та політичною кризою Австрійської імперії внаслідок тривалих наполеонівських війн, у яких Австрія спочатку зазнала поразки. Погіршення економічного становища селян спричинило також запровадження у 1819 р. нових інвентарів, на основі яких був збільшений ґрунтовий податок при одночасному відході до панів більшості угідь, які до цього належали сільським громадам. Чергове погіршення становища селянства посилило його боротьбу за свої права.

Селянські виступи в Західній Україні у першій половині XIX ст. Селянські протести проти феодальної експлуатації в Західній Україні відбувались у формі: судових процесів між селянськими громадами та панами, подання скарг уряду на зловживання панів, відмови виконувати несправедливі з точки зору селян феодальні повинності, відмови сплачувати податки, втечі в гори, потрави панських посівів, підпалів панської власності, самовільного вирубування панських лісів та самовільного використання інших угідь, повстань. Основними вимогами селян були: ліквідація панщини, збільшення їхніх земельних наділів, передання угідь у власність сільських громад, ліквідація монопольних прав панства та його втручання в життя сільських громад та окремих селян.

У Прикарпатті продовжувалась традиція збройної антифеодальної боротьби у формі руху опришків. Особливого розмаху рух опришків набув у 1810-1825 рр. Найвідомішими ватажками опришків у цей час були Оженюк, Якимчук, Штолюк, Бойчук, Мельничук. Для боротьби з опришками австрійська влада почала використовувати війська, загони гірських стрільців, прикордонні підрозділи. Ці заходи призвели до послаблення руху опришків і його поступової ліквідації до початку 1840-х років.

Відбувались стихійні виступи в селах Східної Галичини. Так, із 1817 р. селяни сіл Бучани, Хлопи та інших відмовились віддавати натуральний податок поміщикам. А коли у 1819 р. проти них кинули каральний загін, то селяни, озброївшись знаряддями праці, розбили його. Після цього селяни оголосили себе вільними, погромили панські маєтки, вирубали панський ліс. Лише військовим з’єднанням вдалося придушити цей виступ.

Значні селянські заворушення відбувались у Східній Галичині також у 1820, 1822 і 1824-1826 рр. Найчастіше селяни відмовлялися відробляти панщину і проголошували себе вільними.

Великого розмаху набуло заворушення селян у 1838 р. на Чортківщині, яке охопило 38 громад. Селяни відмовились виконувати панщину, обрали власні представницькі органи, розправилися з адміністрацією і надіслали до уряду петицію, в якій обґрунтовували свої дії зловживаннями з боку панства та адміністрації. Цей виступ вдалося придушити за допомогою військ лише у вересні 1838 р. Великі повстанські виступи відбувались у Галичині також у 1846 р., коли ними було охоплено до 150 сіл.

У 1843-1844 рр. спалахнуло повстання у Русько-Довгопільському районі Північної Буковини. Причиною цього повстання стала заборона селянам користуватись лісами, які відтепер оголошувалися виключною власністю поміщиків. У відповідь, восени 1843 р. 22 селянські громади захопили спірні лісові ділянки, переобрали сільську старшину і відмовились виконувати феодальні повинності. Цей виступ очолили Лук’ян Кобилиця, І. Гапиця, М. Повідаш та С. Степанчук. Проти повстанців уряд використав армію, яка придушила цей виступ та заарештувала його ватажків.

Найбільші виступи селян у Закарпатті відбувались у 1820, 1826, 1831, 1836, 1840 та у 1846 рр. У 20-40-х роках XIX ст. великого розмаху у Закарпатті набув рух опришків, яких тривалий час очолювали С. Товта і Й. Кокоша. Особливо значного розмаху набули заворушення селян у 1831 р., які дістали назву “холерних бунтів”. Їх приводом стало різке зубожіння селян, а безпосереднім поштовхом — епідемія холери, яка особливо відчутно позначилась на селянстві. Карантинні заходи уряду (обмеження пересування між населеними пунктами) були витлумачені селянами як засіб їх остаточного винищення, і тому селянство піднялось на боротьбу, яку владі вдалось придушити за допомогою значних військових підрозділів.

Суспільно-політичні рухи в Західній Україні в першій половині XIX ст. В останній чверті XVIII ст. в Західній Україні починається українське національне відродження, головними осередками якого стали Ужгород та Львів, а основною силою греко-католицьке духовенство. В Ужгороді в цей період функціонувала нормальна школа, яка готувала викладачів і священиків, а єпископську кафедру Греко-Католицької церкви у Закарпатті очолював свідомий українець А. Бачинський, який надавав моральну та матеріальну підтримку розвитку української освіти і культури. Тому в Ужгороді сформувалась група українських культурних діячів (І. Базилевич, М. Лучкай, В. Довгович, І. Фогорашій, Ю. Гуца-Венелін та ін.). Львів також став у цей період визнаним культурним центром регіону. Це було обумовлено відкриттям у Львові в 1784 р. греко-католицької духовної семінарії та модернізацією місцевого університету. У ньому викладали вчені-просвітники (П. Лодій, І. Мартинович, М. Куральт та ін.), які сприяли пробудженню національної самосвідомості українців. Проте наступ реакції з кінця XVIII ст. призвів до придушення свободи слова та переслідування передових діячів культури. У 1809 р. був закритий Руський інститут у Львові. На Закарпатті посилився наступ угорської культури, а в системі освіти і культури цілої імперії посилилась германізація. Тому на початку XIX ст. чимало діячів української культури з Закарпаття та Львова емігрували за межі Австрійської імперії, і це призвело до занепаду осередків українського національно-культурного відродження в Ужгороді та Львові. Але процес відродження української культури в західноукраїнськихземлях не припинився.

Із відновленням у 1808 р. Галицької митрополії центр українського національно-культурного відродження перемістився до Перемишля, який став резиденцією галицьких митрополитів, і тому в цьому місті зосередились представники уніатського духовенства та діяли духовні навчальні заклади. На початку XIX ст. в місті діяв так званий Перемишльський гурток, головними ідейними лідерами якого були греко-католицький єпископ, а згодом митрополит Михайло Левицький та його помічник у шкільних справах Іван Могильницький. Перемишльський гурток зосереджував свої зусилля навколо розвитку освіти, вивчав вітчизняну історію, фольклор та займався видавничою справою. У 1830 р. зусиллями членів Перемишльського гуртка було видано першу граматику української мови.

Не припинився розвиток української культури і на Закарпатті. Зокрема, О. Духнович у 1847 р. видав першу на Закарпатті українську абетку та ряд підручників для українських шкіл. А вірш Духновича “Я русин був, є і буду” став гімном закарпатських українців. М. Лучкай, І. Кутка та В. Довгович видали українською мовою “Катехізис”, що сприяло розвитку богослужіння українською мовою.

З 1830-х років центр українського національно-культурного відродження в західноукраїнських землях знову і відтепер остаточно переміщається до Львова. У 30-х роках XIX ст. в Галичині сформувалась група освіченого українського греко-католицького духовенства, яка виявила потяг до свого національного коріння. Представники молодшого покоління цієї соціальної групи Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які були студентами греко-католицької семінарії у Львові та львівського університету, в 1833 р. утворили гурток, який сучасники назвали “Руська трійця”. Представники цього гуртка поставили собі за мету відродити українську мову, сприяти освіті українців та поверненню їм знань про національну історію задля підвищення свідомості. Для цього вони їздили по селах і збирали український фольклор. У 1833 р. членами “Руської трійці” створена рукописна збірка власної поезії “Син Русі”. У 1835 р. був надрукований вірш Шашкевича “Голос Галичини” українською мовою. Цього ж року члени “Руської трійці” почали виголошення проповідей українською мовою. У 1836 р. Вагилевич переклав українською мовою “Слово о полку Ігоревім”, а Шашкевич підготував “Читанку”. Учасники “Руської трійці” також встановили зв’язки з М. Максимовичем, вивчали твори Т. Шевченка та інших українських письменників з Наддніпрянщини, що започаткувало процес об’єднання культур західних та східних українців.

Вершиною діяльності членів “Руської трійці” було створення двох альманахів — “Зоря” (1834) та “Русалка Дністрова” (1837), написаних розмовною українською мовою. Влада заборонила видавати “Зорю”, а “Русалку Дністрову” дозволили видати у Будапешті. Але невдовзі після друку тираж “Русалки Дністрової” конфіскували і знищили — з 1 тис. примірників до читача дійшло лише близько 200. Усе це, а також переслідування учасників організації з боку влади, призвело до припинення діяльності гуртка у 1837 р. У 1843 р. помер Шашкевич. Вагилевич перейшов на пропольські позиції. Головацький певнийчас намагався розвивати ідеї “Руської трійці”, зокрема видав 1846 р. у Відні альманах “Вінок русинам на обжинки”, а в Лейпцигу статтю “Становище русинів в Галичині”, в якій ознайомив європейську громадськість зі становищем західних українців та доводив неприпустимість дискримінаційної політики влади щодо них. Проте і він поступово втратив надію у можливість українців вибороти свої права і в середині 1860-х років став москвофілом і виїхав у Росію.

Незважаючи на нетривалу діяльність “Руської трійці”, вона стала важливою віхою в українському національному русі на західноукраїнських землях. Важливість діяльності “Руської трійці” полягала у встановленні контактів з лідерами українського національного руху Наддніпрянщини, що сприяло єднанню українських патріотичних сил. “Руська трійця” започаткувала перехід українського національного руху в Галичині з площини культурної у політичну та постановку питань політичних і соціально-економічних, що зробило українську національну ідею зрозумілою та важливою для більшого кола українців. Саме “Руська трійця” підготувала ґрунт для українського національного пробудження в Західній Україні в період “весни народів” та в наступні часи.

Революція 1848—1849 рр. і західноукраїнські землі. На початку 1848 р. в європейських країнах піднялася хвиля революційного руху, яка поєднувалася з боротьбою пригноблених народів за створення власних держав. Ці події започаткували пробудження національної свідомості у європейських народів. Тому революційні події в Європі 1848-1849 рр. дістали назву “Весни народів”.

Події “Весни народів” не оминули і багатонаціональної Австрійської імперії. В березні 1848 р. відбулось народне повстання у Відні. Наляканий розмахом повстання імператор був змушений піти на задоволення вимог повстанців: було звільнено з посад реакційних міністрів, а 15 березня проголошено Конституцію. Революційні виступи швидко охопили всю імперію. Оскільки основну частину населення імперії становило селянство, то імператор був змушений піти на поступки цій частині населення, аби відвернути її від участі у революції.

16 квітня 1848 р. був підписаний указ про скасування панщини, а 22 квітня його оприлюднили. Показово, що в Галичині панщина, згідно із цим указом, скасовувалась 15 травня, тобто на 5 місяців раніше, ніж в інших частинах Австрійської імперії. В Буковині указ про скасування панщини з’явився 9 серпня 1848 р., а селянство Закарпаття було звільнене від панщини лише указом від 2 березня 1853 р. Головним недоліком цієї реформи була невпорядкованість права власності на угіддя, внаслідок чого згодом виникли тривалі судові процеси між сільськими громадами та панами щодо права власності на них. За панами залишились також їхні землі, які значно перевищували площу селянських наділів та ряд феодальних привілеїв, наприклад право пропінації, церковна десятина тощо. Окрім цього, уряд зобов’язався виплатити панам компенсацію за втрачену робочу силу (пізніше уряд переклав відшкодування 2/3 цієї суми на селян). А проте завдяки скасуванню панщини селянські господарства звільнилися від панської залежності і стали на капіталістичний шлях розвитку.

25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією. Це означало введення громадянських свобод, рівність громадян, поділ законодавчої влади між парламентом та імператором. У травні відбулись вибори до загальноімперського парламенту — рейхстагу, який розпочав свою роботу в середині липня 1848 р. у Відні. Головним його завданням було вироблення конституції та умов повного звільнення селян від феодальної залежності. У його роботі брало участь 39 депутатів-українців від Галичини та 5 від Буковини. Українські депутати в австрійському рейхстазі виступали єдиним фронтом на захист прав та вимог українців у сфері освіти та культури. Проте головні досягнення у сфері прав українців були пов’язані з діяльністю українського національного руху в Галичині.

19 березня інформація про повстання у Відні дійшла до Львова. Українська громадськість одразу ж вирішила використати послаблення центральної влади для того, аби вибороти свої права. Були створені Національна гвардія та батальйони українських стрільців. Почалась підготовка до створення власних представницьких органів. Цей процес прискорився активізацією польського національно-визвольного руху, який одразу ж виступив проти права українців на самовизначення. 13 квітня 1848 р. поляки створили у Львові Центральну Раду Народову, яка звернулася до австрійського імператора з вимогою про перетворення Галичини на польську автономну провінцію. Оскільки поляки не визнавали жодних національних прав за українським населенням Галичини, то галицькі українці посилили боротьбу за свої права.

З метою самоорганізації та згуртування національних сил 8 травня 1848 р. українцями на противагу полякам була створена Головна Руська Рада, яку очолив єпископ Григорій Яхимович, а потім священик Михайло Куземський. Ця організація, яка діяла впродовж 1848-1851 рр., заявила, що виступає репрезентантом інтересів всіх українців імперії перед урядом. Рада заснувала власний друкований орган — газету “Зоря Галицька”, запровадила синьо-жовтий прапор і герб із зображенням золотого лева на синьому тлі. До основних вимог Головної Руської Ради, з якими вона звернулась до австрійської влади, належали: поділ Галичини на дві провінції Східну (українську) і Західну (польську), допущення українців до державних посад, проведення демократичних виборів до представницьких органів влади, запровадження навчання в усіх освітніх закладах рідною мовою. Австрійський уряд задовольнив лише вимогу щодо переведення освіти на українську мову: навчання українською мовою запроваджувалось у початкових школах, а в гімназіях українська мова вводилась як обов’язковий предмет. На початку 1849 р. при Львівському університеті була також створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький.

15 травня 1848 р. Головна Руська Рада звернулася з відозвою до українського населення про підтримку її програми та об’єднання навколо ідей відродження української культури та вимоги автономії для українських земель імперії. Наслідком цього звернення стало створення близько 50 відділень Головної Руської Ради на місцях, що засвідчило про її підтримку з боку українського загалу. Українці почали власними силами розвивати освітню та видавничу справу. У 1848 р. в Коломиї заснували першу українську читальню, а в 1849 р. — народний дім у Львові. 25 жовтня 1848 р. у Львові була створена “Галицько-Руська матиця” — товариство для просвітницької і літературно-видавничої справи.

Поляки на противагу Головній Руській Раді створили у Львові з ополячених українців пропольську організацію Руський Собор (очолив князь Лев Сапега), яка видавала газету “Щоденник руський”. Ця організація виступала за співпрацю з поляками. Проте особливої підтримки українського населення Руський Собор не мав і тому невдовзі приєднався до польської Центральної Ради Народової.

Представники західноукраїнської інтелігенції також взяли участь у скликаному в Празі в червні 1848 р. з’їзді представників слов’янських народів Австрійської імперії (Слов’янський конгрес). На ньому, зокрема, було розглянуто ситуацію в Галичині і зроблено спробу примирити всі три організації на принципах рівності. Проте польські національні організації Галичини проігнорували ці пропозиції.

19 жовтня 1848 р. у Львові відбувся з’їзд діячів української науки та культури (Собор руських вчених), у роботі якого взяло участь 118 делегатів. Головною метою учасників з’їзду було вироблення єдиного українського правопису. Таким було визнано правопис М. Максимовича. Окрім того, на з’їзді знову була висунута вимога до влади про поділ Галичини на українську та польську провінції та впровадження української мови в систему освіти та діловодства.

Дії українців часом набирали і досить радикального характеру. Так, 2 листопада 1848 р. відбулось Львівське збройне повстання, яке було відповіддю на жовтневе повстання у Відні. Населення Львова, за підтримки національних гвардійців, в ніч на 2 листопада захопило склади зі зброєю, вибило з міста урядові війська і цілий день утримувало місто. На вулицях Львова виросли барикади. Урядовим військам вдалося придушити опір повстанців лише після тривалого артилерійського бомбардування міста. Після придушення повстання у місті запровадили воєнний стан.

Головною подією революції 1848-1849 рр. у Північній Буковині було велике селянське повстання під проводом Лук’яна Кобилиці, який користувався великим авторитетом серед українського селянства Буковини і навіть був обраний до австрійського рейхстагу. У вересні 1848 р. Л. Кобилиця повернувся з Відня до Буковини і одразу ж скликав у м. Вижниця багатотисячне зібрання. У своїй промові він закликав селянство до повстання задля підтримки революції в Угорщині. З найхоробріших селян він організував кінний загін, з яким вирушив у похід по Буковині. Повстанці конфіскували майно феодалів і роздавали його селянам, а також почали заготовляти харчі та фураж для угорської повстанської армії. Повстання під проводом Л. Кобилиці тривало півтора року і було придушене наприкінці 1849 р. Л. Кобилицю схопили і закатували у в’язниці.

Український рух на Закарпатті очолили Олекса Духнович та Адольф Добрянський. Вони виступили з вимогою об’єднання всіх українських земель Австрійської імперії в єдину автономну провінцію, в якій всі державні посади займали б українці і офіційною мовою була б українська. Після придушення угорського повстання австрійський уряд пішов на певні поступки закарпатським українцям. Зокрема, заселені українцями землі були виділені в окремий Ужгородський округ і чимало посад в адміністрації цього округу зайняли українці. Добрянський був призначений наджупаном (намісником) чотирьох столиць (районів) Закарпаття, заселених українцями. Він оголосив синьо-жовтий прапор офіційним прапором Закарпаття і почав запроваджувати українську мову у діловодство та освіту краю. Проте насправді це була церковнослов’янська мова з елементами російської. Добрянський також почав виявляти проросійські симпатії. Це спричинило побоювання влади у можливості підготовки ним ґрунту для приєднання Закарпаття до Росії, і тому його позбавили посади. Завдяки цьому до 1860-х років угорці змогли повернути Закарпаття під свій контроль.

Загалом поступки українцям з боку австрійської влади мали тимчасовий характер і були викликані тим, що влада шукала підтримки в одних національностей супроти інших, і українці особливо підходили на роль союзників, оскільки їхні вимоги були набагато меншими, ніж вимоги угорців, італійців чи поляків, та й самі українці переважно заявляли про свою лояльність щодо Австрії.

Наприкінці 1848 р. влада перейшла у наступ проти революційних сил, і до кінця 1849 р. за допомогою російської армії революцію остаточно придушили. В Австрійській імперії запанував реакційний режим, який проіснував до 1860-х років. 7 березня 1849 р. був розігнаний рейхстаг і в імперії запровадили воєнний стан, діяли військово-польові суди та проводились масові арешти. 4 березня 1849 р. новий імператор Франц Йосиф ІІ (1848-1916) оголосив так звану откройовану (тобто — даровану зверху) конституцію, але і її в 1851 р. скасували. Були значно обмежені громадянські права, посилився поліційний контроль, відновлена цензура.

Економічний розвиток західноукраїнських земель наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ, спрямовані на підтримку національного виробника та полегшення експлуатації селян, стимулювати розвиток сільського господарства, промисловості і торгівлі.

У сільському господарстві дедалі більше панських маєтків (фільварків) переорієнтовуються на ринок. У них створюються переробні підприємства. Частина великих землевласників також почала використовувати вільнонайману робочу силу та переходити на нові методи ведення господарства. Розширювались площі під нові сільськогосподарські культури — картоплю, соняшник, кукурудзу. Зростало поголів’я великої рогатої худоби. Так, лише з Галичини щороку експортувалось понад 60 тис. голів великої рогатої худоби на ринки Відня та інших міст імперії. Внаслідок поступок селянству почали виникати міцні селянські господарства, які також швидко втягувались у ринкові відносини.

Проте наступ реакції та згортання реформ наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. призвів до застою в економіці. У цей період економіка краю розвивалася поступально, посилилось її відставання від центральних провінцій Австрійської імперії. Головною сферою економіки залишалось сільське господарство.

Промисловий сектор був представлений переважно видобувною галуззю та переробними мануфактурними підприємствами. У районі Коломиї та в Закарпатті видобували сіль, а в Галичині — вугілля. Широке значення мала деревообробна галузь. Мануфактури спеціалізувались переважно на первинній обробці продукції сільського господарства (льону, шкір і вовни) та виробництві паперу. Станом на середину 1840-х років у регіоні діяло близько 250 мануфактур. Із них — близько 40 металообробних, 30 лікеро-горілчаних, 20 з виробництва паперу, 15 солеварних, 10 скляних, 10 шкіряних, 10 текстильних, 3 керамічні, 2 тютюнові, 7 цукроварень, 15 друкарень.

Впродовж першої половини XIX ст. відбувалась інтеграція західноукраїнських земель в економіку Австрійської імперії. Цей процес відбувався болюче для економіки регіону і прирік край на роль сировинного придатка імперії. Поступово занепадала велика торгівля, а разом з нею і міста. Натомість дещо пожвавилась дрібна торгівля та ряд промислів. На середину XIX ст. в Західній Україні функціонувало близько 200 ярмарків місцевого значення. Багато сфер економіки перебували під контролем іноземців. Так, абсолютна більшість земельного фонду, а отже і сільське господарство, контролювали поміщики, які переважно були поляками, угорцями та румунами. Торгівля та мануфактурне виробництво були під контролем німців, поляків та євреїв. Головними експортними товарами залишались зерно, шкіра, вовна, полотно, віск, сіль, ліс тощо. Натомість імпортувалися переважно готові промислові вироби: одяг, сільськогосподарський реманент та предмети побуту. Головними центрами зовнішньої торгівлі залишались Львів та Броди.