Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розділ 6. Українські землі наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Українські землі під владою Російської імперії у першій половині XIX ст.

Адміністративно-територіальний устрій. Чисельність та етнічний склад населення. Українські землі, що належали на початку XIX ст. Російській імперії, поділялись на три генерал-губернаторства: Малоросійське (Харківська, Полтавська і Чернігівська губернії), Київське (Київська, Подільська, Волинська губернії), Новоросійсько-Бессарабське (Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії, а також Бессарабська область). Губернії поділялись на повіти. Головні посади в адміністрації займали росіяни, що посилювало русифікацію України. У 1831 р. у Правобережній Україні було ліквідоване магдебурзьке право, а у 1841 р. чинність Литовських статутів. Таким чином, до 1840-х років адміністративний устрій, діловодство, судочинство та управління України були повністю нівельовані до російських стандартів.

У Підросійській Україні на початку XIX ст. проживало 8,2 млн осіб, але внаслідок інтенсифікації приросту населення його чисельність на середину XIX ст. зросла майже у 2,5 раза і становила 20 млн осіб. Серед населення України на початку XIX ст. найчисельнішою групою було селянство (95 %).

Відбулись зміни у соціальній та національній структурах населення Підросійської України. Зокрема зник козацький стан. Козацька старшина перетворилася на дворянство. Відбулось закріпачення селянства. Почався процес формування нових суспільних класів — буржуазії, інтелігенції та робітників. Серед цих нових соціальних груп українці становили меншість. У національному відношенні українці на початку XIX ст. становили майже 90 % населення України, але внаслідок переселенської політики царизму, спрямованої на змішання та асиміляцію націй, частка українців постійно зменшувалась. Натомість в Україні з’явилось чимало представників російської національності, більшість з яких належала до привілейованих станів або робітництва. Російська меншина зосереджувалась переважно в містах Лівобережної та Південної Україні. На Правобережжі найбільшою національною меншиною були поляки та євреї. У загальній чисельності населення України поляки становили 6 %, а євреї — 8 %. Особливо строкатим був національний склад Південної України. Там, окрім українців, проживали росіяни, вірмени, серби, болгари, греки, євреї, татари, грузини, угорці. З початку XIX ст. посилилось переселення німців до України (2 %). Водночас самі українці почали переселятися на Кубань (Малиновий Клин), Північний Кавказ та Поволжя, де до кінця XIX ст. їх нараховувалось близько 2 млн і вони становили від 20 до 70 % населення цих регіонів.

Економічний розвиток. Економічний розвиток України першої половини XIX ст. характеризувався: 1) посиленням інтеграції до загальноросійського ринку; 2) посиленням кризи феодального господарства і поступовим переходом до капіталізму; 3) початком промислового перевороту; 4) появою нових галузей промисловості; 5) розвитком товарно-грошових відносин; 6) контролем економіки іноземним капіталом; 7) колоніальним характером економіки. Колоніальний статус обумовив розвиток в Україні переважно сировинної промисловості та сільського господарства: на їх частку припадало понад 85 % виробленої в Україні продукції. Натомість готова промислова продукція надходила в Україну з Росії та інших країн Європи. А збереження феодальних відносин обумовило тривале використання на промислових підприємствах праці кріпаків.

Головною галуззю економіки України й надалі залишалося сільське господарство. Впродовж першої половини XIX ст. його товарність швидко зростала, і воно дедалі більше почало переорієнтовуватися з внутрішнього на зовнішній ринок. На середину XIX ст. Україна давала 80 % експорту цукру, 70 % експорту зернових та 60 % експорту вовни, що їх експортувала Російська імперія. З’явилась спеціалізація регіонів України з вирощування окремих груп сільськогосподарської продукції. Так Правобережна Україна спеціалізувалась на вирощуванні цукрових буряків, Східна — льону, картоплі, тютюну, соняшників, Південна — зернових, кукурудзи, соняшнику, а також фруктів. Активно розвивалась і тваринницька галузь сільського господарства, продукцію якої поставляли не лише до Росії, а й до Австрії, Німеччини та інших європейських країн.

Поступово зростала частка промислового сектора виробництва. Утвердження фабрично-заводського виробництва виявилось у зростанні кількості промислових підприємств в Україні в 3,7 раза: в 1825 р. їх нараховувалося 650, а у 1860 р. — 2230. Особливо швидко промислові підприємства почали з’являтися з 30-40-х років XIX ст. Це було початком промислового перевороту у Підросійській Україні. Головними центрами зосередження промисловості були райони великих міст (Харків, Одеса, Київ, Катеринослав) та Донбас. На середину XIX ст. в Донбасі діяло 32 металургійних та 11 чавуноливарних заводів, а видобуток вугілля становив 6 млн пудів на рік.

Розвиток промисловості та розширення економічних зв’язків руйнували натуральний характер господарства та сприяли розвитку торгівлі в Україні. Особливо великого значення набуває торгівля через причорноморські порти. Територія України виступала також у ролі транзитного коридору між Росією та західноєвропейськими країнами. Важливу роль відігравала також торгівля України з Росією. Торгові операції здійснювалися на ярмарках, які поділялись на ярмарки місцевого значення, яких на середину XIX ст. в Підросійській Україні нараховувалось близько 12 тис., та ярмарки, що мали статус регіональних і навіть міждержавних. До останніх належали: Контрактовий ярмарок у Києві, три харківські ярмарки, Введенський ярмарок у Сумах, Сорочинський на Полтавщині, Петропавлівський у Катеринославі та Георгіївський у Єлисаветграді. В торгівлі до появи залізниць важливу роль відігравало чумацтво. Зокрема, чумаки перевозили до 640 тис. т зернових щороку, що становило 75 % вивозу зернових з України.

Розвиток промисловості та торгівлі стимулював зростання міст. До найбільших міст Підросійської України належали Одеса, Харків та Київ. Особливо швидко розвивались міста Південної України, зокрема, вже згадувана Одеса, а також Єлисаветград (сучасний Кіровоград), Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя), Кам’янське (Дніпродзержинськ), Миколаїв та Херсон. Водночас почав розвиватися транспорт і комунікаційна система. Прискорилось прокладання нових доріг і покращилось їх обслуговування. 1823 р. започатковане пароплавство на Дніпрі і на середину XIX ст. тут було 17 пароплавів.

Селянські повстання. Загострення кризи феодалізму особливо помітно проявилось у погіршенні становища селянства. Пан мав необмежену владу над своїми кріпаками: він давав дозвіл на шлюб, передання селянського майна у спадок. Пан міг піддавати селян тілесним покаранням, віддавати найбільш неугодних в солдати або засилати на каторгу до Сибіру. Кріпаки повинні були відробляти панщину, сплачувати оброк та виконувати інші повинності на користь пана.

Розвиток товарно-грошових відносин і торгівлі спричинив появу на ринку великої кількості товарів і зростання споживання. Дворяни, які виступали головними споживачами товарів на ринку, задля отримання грошей для їх придбання переважно вдавались не до інтенсифікації та модернізації виробництва, а почали посилювати експлуатацію селян. Зростала панщина та оброк. Це призводило до погіршення економічного становища селянства і як наслідок — до посилення боротьби селян за звільнення від кріпацтва.

До найпоширеніших форм селянських протестів належали: втечі (ця форма протесту, досить поширена у першій половині XIX ст., поступово зникає), подання скарг на панів представникам влади (спеціальними царськими указами кріпакам було заборонено скаржитись на своїх панів, і тому ця форма протесту також зникла), відмова відробляти панщину та виконувати інші повинності, підпалювання панських маєтків, потрава панських полів, самовільне вирубування лісу та використання інших панських угідь без спеціального дозволу, псування або захоплення панського майна, вбивство поміщиків та їх управителів, повстання. Остання форма протесту, внаслідок посилення феодальної експлуатації, набула особливого поширення. Поступово зростали масштаби та гострота селянських виступів. Проте селянські виступи мали стихійний, неорганізований та розрізнений характер, що обумовлювало легкість їх придушення владою. Але із середини XIX ст. характер селянських виступів поступово змінювався: селяни кількох населених пунктів почали домовлятись про одночасні виступи, намагались виробити програму дій тощо. Подібні зміни у характері селянських виступів свідчили про зростання свідомості селянства і перетворили селянський рух на потужну силу, з якою мусила рахуватися влада.

У 1803 р. відбувся великий виступ селян, що охопив 24 села Південної Київщини. У 1815-1820 рр. відбувались тривалі масові виступи у селах Полтавської губернії (тут особливо нещадними були форми експлуатації селян та малоземелля).

У липні-вересні 1817 р. відбулось велике повстання бузьких козаків на Херсонщині. Його очолили бузький козак, учасник Вітчизняної війни 1812 р. Панас Бабиченко та Герасим Гетьманенко. Повстанці, маючи досвід військової справи та зброю, організувались в озброєні загони і вигнали зі своєї території поліцію та інших представників влади. Цей виступ вдалося придушити лише завдяки залученню до боротьби з повстанцями 10-тисячного війська з артилерією.

Упродовж 1818-1820 рр. тривали виступи селян у Катеринославській губернії. В 1826 р. відбулось повстання на Уманщині. В 1832-1833 рр. тривали селянські виступи у Харківській, Херсонській та Чернігівській губерніях. Їх причиною була відмова поміщиків зменшити розміри оброку, незважаючи на те, що в регіоні був неврожай.

Понад 20 років (1812-1835) тривав повстанський рух селян на Поділлі. Його керівником був виходець з місцевого селянства Устим Кармелюк (1787-1835). Кармелюк згуртував повстанський загін, який налічував близько 1 тис. осіб. Повстанці нападали на панські маєтки, представників адміністрації та поліцію. Цей рух вдалося придушити лише після вбивства Кармелюка.

Численні селянські виступи відбувалися у Правобережній Україні під час проведення інвентарної реформи. Так, протягом червня-липня 1848 р. тривало повстання міщан м. Жаботин та селян прилеглих сіл. Повстанці розбили викликані на придушення цього виступу козацькі підрозділи і почали запроваджувати самоврядування. Лише направлені додаткові військові підрозділи змогли придушити цей виступ.

Специфічним рухом серед селян України у першій половині XIX ст. були повстання військових поселенців. Військові поселення були організовані у Слобідській Україні у 1814 р. Їх ініціатор граф Аракчеєв (найдовіреніша особа імператора Олександра І) вважав, що задля наведення ладу у сільському господарстві та заспокоєння селян останніх треба перевести на військовий стан. На практиці це означало, що все життя в селах, які переводились в розряд військових поселень, підпорядковувалось військовій дисципліні. Постійні безглузді накази керівництва накопичували незадоволення селян і призводили до повстань. Так, наказ косити сіно для полкових коней у розпал жнив став приводом до повстання в липні 1819 р. військових поселенців під Чугуєвом. Цей виступ вдалось придушити за допомогою двох армійських полків та артилерії. В 1829 р. відбулось Шебелинське повстання, приводом до якого була відмова місцевих селян ставати військовими поселенцями. Цей виступ також був жорстоко придушений. Проте виступи військових поселенців не припинялись і в подальшому. Тому в 1857 р. уряд був змушений ліквідувати військові поселення.

Загалом селянський рух в Україні впродовж першої половини XIX ст. відзначався постійним зростанням і свідчив про кризу феодальних відносин. Так, якщо з 1797 р. до 1825 р. в Україні відбулось 140 селянських виступів, то у 1826-1847 рр. — вже 250, а у 1849-1854 рр. — 104. Така прогресуюча тенденція наростання селянських виступів свідчила про серйозну небезпеку для збереження дворянством влади в країні.

Вже Олександр І (1801-1825) на початку свого правління виступив з ідеєю скасування кріпацтва, але далі розмов справа не пішла. А його наступник Микола І (1825-1855) був відданим захисником інтересів дворянства, і тому навіть не вів мову про скасування кріпацтва. Одначе для царського уряду дедалі зрозумілішою ставала необхідність скасування кріпацтва, аби запобігти тому, щоб селяни звільнили себе самі. Тому репресії проти селян поєднувалися з певними поступками селянству з боку уряду. Так, царський указ 1803 р. дозволяв селянам викуп із кріпацтва. В 1839-1841 рр. було проведено реформу, яка поліпшила становище державних селян. Зокрема, заборонялося віддавати державні маєтності в оренду, оскільки орендарі часто припускались різних зловживань щодо економічної експлуатації селян, а щодо самих державних селян застосовували постійний фіксований податок на користь держави. У 1847-1848 рр. була проведена інвентарна реформа. Вона стосувалась панських селян Правобережної України. Інвентарна реформа була викликана як намаганням пом’якшити соціальні протиріччя в регіоні, так і бажанням російської влади економічно послабити місцеву польську шляхту через обмеження її можливостей щодо експлуатації селянства. Суть цієї реформи полягала в тому, що в кожному маєтку заводилась інвентарна книга (звідси і назва реформи), у якій чітко фіксувались норми панщини, характер панщинних повинностей, який залежав від статі та від віку селян, всі роботи селян на пана понад встановлену норму мали оплачуватися за встановленими державою розцінками. Дні панщини також були розкладені за місяцями року, заборонялося переносити панщину із зимових місяців на літні. Заборонялася панщина у дні свят, скасовувались всі натуральні побори із селян.Обмежувалось право пана втручатись у приватне життя селян та право віддавати селян у рекрути або відправляти на заслання в Сибір.

Проте всі ці реформи мали частковий характер і не могли істотно вплинути на покращання становища селян. Більшість з них одразу ж обмежувалась різними доповненнями, а інвентарна реформа у 1855 р. внаслідок доповнень фактично була ліквідована. Відповідно боротьба селян за свої права зростала, що об’єктивно наближало скасування кріпацтва. 

Українське національно-культурне відродження

Кінець XVIII ст. був позначений ліквідацією решток автономії українських земель у складі Російської імперії. Цей процес був боляче сприйнятий патріотичною частиною української козацької старшини. Саме вона перетворилась на українську еліту, яка очолила перший етап українського національно-культурного відродження. Відповідно, окрім соціальних протестів селянства, в Україні впродовж першої половини XIX ст. почав наростати український національно-визвольний рух, який мав особливо важливе значення для зростання національної самосвідомості українців та політичного звільнення України. Характерними рисами українського національно-визвольного руху були: обмеженість вимог сферою освіти та культури, готовність йти на поступки і намаганням зберегти політичнийзв’язок із Росією (абсолютна більшість українських громадських діячів стояла на засадах федералізму, тобто збереження політичного зв’язку з Росією на федеративних засадах), намаганням досягти своїх цілей мирними, ненасильницькими та легітимними засобами. Відповідно український національний рух кінця XVIII — першої половини XIX ст. точніше було б іменувати не національно-визвольним, а національно-культурним.

Українське національно-культурне відродження почалося наприкінці XVIII ст. і пройшло три етапи. Перший етап українського національно-культурного відродження розпочався наприкінці XVIII ст. і тривав до середини 1840-х років. Цей етап дістав назву “період збирання спадщини”, оскільки для нього був характерний пошук, вивчення та видання пам’яток української історії, писемності та фольклору. Провідна роль на цьому етапі належала українському дворянству, тому цей етап також називається дворянським. Другий етап українського національно-культурного відродження (1840-1880) дістав назву дворянсько-різночинського і характеризувався тим, що провідна роль у ньому поступово переходила від дворянства до різночинців, оформленням програмних цілей та поступовою радикалізацією самого українського національного руху. Третій етап (кінець XIX — початок XX ст.) характеризувався подальшою радикалізацією вимог та виникненням перших українських політичних партій, а тому дістав назву політичного.

Початок українського національно-культурного відродження ознаменувався виникненням першої української опозиційної організації — Новгород-Сіверський таємний гурток. Він функціонував у 80-90-хроках XVIII ст. у Новгород-Сіверському і ставив за мету відновлення автономії Гетьманщини. Членами цього гуртка були представники канцелярії новгород-сіверського намісника, які належали до українських старшинських родів, М. Значко-Яворський, Г. Полетика, П. Коробчевський, О. Пригара, В. Капніст та ін. Останній навіть їздив у 1791 р. в Пруссію з метою залучення цієї країни до боротьби проти Російської імперії задля звільнення України, проте ця місія закінчилась безрезультатно. Не мали позитивних наслідків (у плані відновлення політичної самостійності України) також інші дії гуртка, а тому до початку XIX ст. він припинив свою діяльність.

На межі XVIII-XIX ст. в Україну проникли ідеї Просвітництва та Французької революції. Вони сприяли політизації українського національно-культурного руху і початку його трансформації у національно-визвольний. Щоправда, революційні ідеї через свій радикалізм були сприйняті лише окремими представниками українського суспільства. Так, відомо про існування у Лівобережній Україні на початку 1820-х років нелегального Малоросійського товариства. Товариство очолював предводитель дворянства Переяславського повіту, заможний український поміщик з Полтавщини В. Лукашевич. Члени товариства (І. Котляревський, В. Тарновський, С. Кочубей, О. Величко, П. Капніст та ін.) також належали до дворянства, що походило від старовинних українських старшинських родів. Програмний документ Малоросійського товариства передбачав досягнення незалежності України, ліквідацію кріпацтва і запровадження демократичних свобод. Планувалося поширювати програмні ідеї членами товариства шляхом агітації серед різних верств українського суспільства. Проте товариство обмежувалось лише обговоренням програми і не вживало реальних кроків для її реалізації. У 1826 р. члени товариства були заарештовані, але невдовзі звільнені внаслідок відсутності доказів їх антидержавної діяльності.

У першій третині XIX ст. головним центром українського національно-культурного відродження в Підросійській Україні став Харків. У 1820-1840-х роках у Харківському університеті існував гурток, який дістав назву “гурток харківських романтиків”. Він об’єднував патріотично налаштовану українську студентську молодь і частину викладачів Харківського університету. До цього гуртка, зокрема,належали Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун, О. Левицький та ін. Члени цього гуртка видавали поетичні та прозові твори, написані українською мовою, чим, як вони вважали, рятували українську мову від вмирання. Так, Г. Квітка-Основ’яненко у 1834 р. видав “Малоросійські повісті” і започаткував українську прозу, а також сприяв розвитку українського театру, створивши для нього комедійні твори (“Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”, “Шельменко-волосний писар” та ін.). Професор Харківського університету І. Срезневський започаткував наукове вивчення українського фольклору і в 1830-х роках видав три випуски записів українського фольклору під назвою “Запорозька старовина”. Він також закликав до широкого використання української мови в усіх сферах життя.

З відкриттям у 1834 р. київського Університету св. Володимира центр українського національно-культурного відродження поступово перемістився у Київ. Перший ректор Київського університету М. О. Максимович — талановитий історик та щирий український патріот, чимало зробив для пробудження свідомості українців. Наполегливою науково-дослідною працею він створив міцну базу наукового вивчення української історії та фольклору у стінах Київського університету. Не дивно, що саме в Києві у 1840-х роках виникли нові українські нелегальні організації — Київська молода та Кирило-Мефодіївське товариство, більшість членів яких були пов’язані з Київським університетом.

Київська молода — нелегальний гурток студентів та частини викладачів Університету св. Володимира. Метою цього гуртка було сприяння пробудженню національної свідомості українців та звільнення селян від кріпацтва. Члени гуртка обговорювали та переписували праці французьких філософів-утопістів (Фур’є, Сен-Симона) та вчених-панславістів (Шафарика, Ганки, Колара). Але відсутність чіткої програми дій та суперечки між членами гуртка призвели до розпаду і припинення існування Київської молодої.

Активна частина членів Київської молодої в березні 1846 р. створила нову нелегальну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). До цієї організації ввійшли М. Костомаров, В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш, І. Посяда, Г. Андрузький, М. Савич, О. Навроцький, О. Тулуб, Д. Пильчиков, Т. Шевченко, П. Маркович.

До програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства належали “Книга буття українського народу” або “Закон Божий”, “Статут слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”, а також, певною мірою, “Пояснювальна записка до статуту” В. Білозерського та прокламація “До братів українців”.

Головними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: сприяння розвитку освіти, християнської моралі та культури серед українців та інших слов’янських народів (саме тому товариство і було назване на честь слов’янських просвітників святих Кирила та Мефодія), ліквідація кріпацтва, соціальної нерівності та станових привілеїв і встановлення рівності громадян, впровадження демократичних прав та свобод, об’єднання всіх слов’янських народів в одну федерацію зі столицею у Києві. Кирило-Мефодіївське товариство планувало використовувати виключно мирні засоби (агітація, збільшення кількості прибічників, підвищення свідомості, освіти та культури народних мас), що було обумовлено великим ступенем релігійності членів товариства.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго — у березні 1847 р. воно було викрите і ліквідоване владою. Одначе, незважаючи на невеликий термін існування, саме Кирило-Мефодіївське товариство започаткувало перехід до організованої боротьби українців Наддніпрянщини за свої національно-культурні та соціально-економічні права. 

Російський революційний та польський національно-визвольний рухи у Підросійській Україні в першій половині XIX ст.

Колоніальний статус України у складі Російської імперії обумовив таку особливість розвитку опозиційних рухів в ній, як те, що, окрім українського в Україні існували також потужні російський та польський опозиційні рухи. Причому до цих рухів примикало чимало українців, головним чином молоді, яка, отже, втрачалася для справи українського національного відродження.

Першим, позбавленим національного контексту, суспільним рухом на українських землях було масонство. Воно проникло до України із Західної Європи ще у середині XVIII ст. і набуло особливогопоширення у середовищі дворянства наприкінці XVIII — на початку XIX ст. В складі масонських організацій, що існували в Україні, окрім українців, було чимало росіян, поляків та представників інших національностей. Масони не ставили за мету вирішення національного питання, а натомість вважали, що слід об’єднати всі народи у так зване розумне суспільство — тобто весь світ мав об’єднатись у єдину республіку, якою б керували масони. Відповідно масони робили ставку на залучення до своїх організацій, які називались ложі, осіб, що мали впливове становище у суспільстві і належали до привілейованих станів. Таким чином, масонство мало вузьку соціальну базу. Масонські ложі діяли переважно у містах, а також у маєтках великих феодалів. До найвідоміших масонських лож, що діяли в Україні в першій чверті XIX ст., належали: дві одеські ложі “Понт Евксінський” (генерал-губернатор Іван Ланжерон, І. Орлай та ін. — всього до 70 осіб) та ложа “Трьох царств природи” (Кирило і Петро Розумовські та ін.), ложа “Любов до істини” в Полтаві (близько 20 осіб, переважно українці, зокрема І. Котляревський, В. Лукашевич, С. Кочубей, В. Тарновський), ложа “Об’єднаних слов’ян” у Києві (мала понад 80 членів, зокрема П. Олизар, П. Харлинський, В. Роснишевський). Масони обмежувались лише розмовами про кращий устрій, а відсутність у їх програмі національного питання знеохотила до участі у масонських організаціях більшість їх українських членів. Тому після офіційної заборони масонства в Російській імперії у 1819-1822 рр. масонські ложі в Україні самоліквідувались, хоча діяльність масонів в Україні і не припинилась. Єдиним корисним наслідком їх діяльності було те, що вони сприяли накопиченню українцями досвіду нелегальної діяльності.

Наступним опозиційним рухом, що мав загальноросійську спрямованість, хоча у ньому також було задіяно чимало представників українського дворянства, був рух декабристів. Перші організації декабристів діяли у Петербурзі (“Союз спасіння”) та Москві (“Союз благоденства”) у 1816-1821 рр. Але через відсутність чіткої програми дій і суперечки між поміркованими та радикальними членами вони самоліквідувались. Проте вже у 1821 р. відбулось створення двох нових організацій декабристів — Південного товариства в Україні та Північного товариства у Петербурзі. Обидві організації складалися з представників офіцерства елітних військових частин.

Північне товариство, яке очолював М. Муравйов, у своїй програмі (“Конституція”) виступало за встановлення в Росії конституційної монархії; за звільнення селян із кріпацтва, але без наділення їх землею; за виборність посад, але при встановленні високого майнового цензу. Південне товариство складалося з офіцерів (за національністю — росіян та українців) військових частин, розквартированих у Правобережній Україні. До найактивніших членів товариства належали П. Пестель (керівник), С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, С. Волконський, К. Рилєєв та ін. Південне товариство поділялось на окремі філіали — управи: Тульчинську, Каменську, Васильківську, Полтавську. Програма Південного товариства — “Руська Правда” — мала демократичнішу спрямованість порівняно з Конституцією М. Муравйова. Вона передбачала: перетворення Росії на республіку, ліквідацію кріпацтва і наділення селян землею, скасування військових поселень і станових привілеїв, встановлення загального виборчого права (для осіб чоловічої статі після досягнення 20-річного віку), рівність громадян перед законом і запровадження інших демократичних свобод.

Обидва товариства у своїх програмних документах виступали за збереження територіальної цілісності Російської імперії, заперечували право націй на самовизначення (за винятком поляків) і виступали за посилення русифікації. Таким чином, декабристи не виступали за ліквідацію національно-культурного гноблення українців. До недоліків програми декабристів належали також змовницький характер їх організації (сподівались досягти своєї мети завдяки фізичному усуненню лише самого імператора), відсутність контакту з масами та небажання залучати останні для повалення самодержавства.

У 1825 р. до Південного товариства на автономних правах приєдналось “Товариство об’єднаних слов’ян”, яке утворило Слов’янську управу. Засновники цього товариства брати Андрій та Петро Борисови представляли нижче офіцерство непривілейованих частин. Більшість членів “Товариства об’єднаних слов’ян” за національністю були українцями, що у поєднанні з їх демократичнішим (порівняно з декабристами) походженням обумовило і більший демократизм їх програми. Програмні документи “Товариства об’єднаних слов’ян” (“Правила” та “Клятвена обіцянка”) передбачали: звільнення всіх слов’янських народів від монархічного правління та кріпацтва; об’єднання всіх слов’янських народів в одній федеративній республіці, в якій кожний народ отримував широку автономію у внутрішніх питаннях, запровадження демократичних свобод, скликання конгресу для вирішення справ всієї федерації. Для досягнення цих цілей Товариство об’єднаних слов’ян, на відміну від декабристів, передбачало залучення народних мас.

Декабристи планували вбити імператора Олександра І під час його приїзду в Україну влітку 1826 р. для інспекції військ і таким чином захопити владу, але Олександр І раптово помер у листопаді 1825 р. Водночас поліція викрила існування декабристських організацій та почала арешти їх членів (зокрема, заарештували Пестеля). Все це змусило декабристів почати повстання, хоча вони і не були готові до цього та не були встановлені взаємодії між Південним і Північним товариствами. Як наслідок — виступи цих товариств відбулись розрізнено. Усе це, в поєднанні з вищезазначеними недоліками програмних документів, призвело до поразки обох виступів декабристів.

Виступ Північного товариства відбувся 14 грудня 1825 р. (звідси і назва учасників цього руху). Тут офіцери, що належали до Північного товариства, вивели на Сенатську площу 3 тис. солдатів. Але бездіяльність керівників повстання дала можливість вірним новому царю Миколі І військам оточити повстанців і придушити цей виступ.

З 29 грудня 1825 р. по 3 січня 1826 р. тривало організоване Південним товариством повстання Чернігівського полку. Недоліком виступу Південного товариства було те, що на момент повстання керівник товариства П. Пестель був арештований, і тому окремі управи товариства не узгодили своїх дій. Керівниками виступу стали менш рішучі та авторитетні С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін, що в сукупності прирекло виступ на поразку.

29 грудня 1825 р. на повстання було піднято 5 рот Чернігівського полку, розквартированих у с. Триліси на Київщині. 30 грудня повстанці вступили до Василькова. Тут 31 грудня солдатам було зачитано написану С. Муравйовим-Апостолом прокламацію “Православний катехізис”. Після цього повстанці вирушили в напрямку на Київ. Увечері 31 грудня вони вступили до с. Велика Мотовилівка, де перетягли на свій бік розквартировані там ще дві роти Чернігівського полку. Таким чином, майже весь полк (близько 1 тис. солдатів та 18 офіцерів) піднявся на повстання. Але С. Муравйов-Апостол не наважився штурмувати Київ і 2 січня 1826 р. повів повстанців на Білу Церкву. Звідти планувалось йти на Волинь, оскільки там служило чимало членів Південного товариства. Але 3 січня 1826 р. в районі сіл Устимівка та Ковалівка Васильківського повіту Київської губернії Чернігівський полк наразився на гусарську дивізію, направлену на придушення повстання. Повстанці рушили на гусар, сподіваючись, що ті перейдуть на їх бік. Однак артилерія гусарської дивізії відкрила по повстанцям вогонь картеччю. Понад 50 повстанців одразу ж були вбиті або поранені. С. Муравйов-Апостол був контужений і не міг організувати оборону. Як наслідок, оточені та здеморалізовані повстанці здались.

13 липня 1826 р. після тривалого слідства п’ятьох лідерів декабристського руху, серед них — трьох представників Південного товариства (П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола та М. Бестужева-Рюміна), повісили. Всіх інших учасників повстання Чернігівського полку було заслано на каторгу в Сибір або ж відправлено в діючу армію на Кавказ.

Повстання декабристів мало великий резонанс у свідомості суспільства і започаткувало революційний рух у Російській імперії. Наступні покоління борців із самодержавством запозичували програмні положення декабристів, певні методики діяльності та водночас позбавлялись хибних ілюзій. Так, стала зрозумілою безперспективність намагання здійснити зміну суспільно-політичного ладу без залучення народних мас.

Під впливом діяльності декабристів виникли нелегальні гуртки у Харківському університеті (1826-1827) та у Ніжинській гімназії вищих наук (1827-1830). Членами цих нелегальних організацій була студентська молодь та викладачі, що мали демократичні погляди. Керівником нелегального гуртка у Ніжинській гімназії вищих наук був її директор, український емігрант із Закарпаття І. Орлай, а серед членів гуртка були, зокрема, М. Гоголь та Є. Гребінка. Обидві організації займалися вивченням та поширенням творів західноєвропейських опозиціонерів, революційних поезій Байрона, Рилєєва та ін.Але владі вдалося викрити обидві організації, і вони були ліквідовані.

У 1820-х роках активізувався також польський національно-визвольний рух, який відбувався під гаслом відновлення незалежної Польської держави в кордонах 1772 р. Головним його недоліком для українців було те, що він жодним чином не враховував національні інтереси українців. Польські революціонери, які були переважно представниками шляхти, навіть не збирались скасовувати кріпацтво. Відповідно польський рух, нічого не обіцяючи українцям, не міг здобути підтримки на українських землях, за винятком хіба що представників польської національної меншини та й то — шляхетського походження. Як наслідок — головна подія польського національно-визвольного руху першої половини XIX ст. — збройне повстання 1830-1831 рр. проти російського панування, яке спочатку охопило Польщу, Литву та Правобережну Україну, досить швидко було придушене російською владою. В серпні 1831 р. російські війська зайняли Варшаву. У Правобережній Україні значну допомогу російським військам у боротьбі з польськими повстанцями надало місцеве українське селянство, яке розглядало польську шляхту як головних своїх ворогів. Поразка польського повстання 1830-1831 рр. призвела до послаблення польського впливу на Правобережній Україні, але натомість посилилась русифікація. Єдиним позитивним наслідком для українського селянства Правобережжя було проведене урядом обмеження його феодальної експлуатації, але це сталося через намагання Росії послабити економічні позиції поляків у регіоні і не означало скасування самої феодальної експлуатації. 

Місце України у міжнародній політиці першої половини XIX ст.

У першій половині XIX ст. Україна, не маючи власної державності, продовжувала відігравати у міжнародній політиці роль об’єкта територіальних зазіхань ряду сусідніх держав. Так, Туреччина прагнула повернути собі Крим та Північне Причорномор’я. Австрія, яка володіла Західною Україною, претендувала на Волинь та Поділля. Певні плани щодо України мала і Пруссія, але вона в цей період не наважувалась їх реалізувати. Навіть Франція, володіння якої внаслідок Наполеонівських війн на початку XIX ст. наблизились до території Російської імперії, бажала захопити Україну. Частина цих претендентів вирішила реалізувати свої плани за допомогою сили. Як наслідок — у першій половині XIX ст. спричинилося немало війн, у яких одним із об’єктів зазіхань були також і українські землі.

У 1806—1812 рр. відбулась перша у XIX ст. російсько-турецька війна. Бойові дії велись у придунайських українських землях, а також у Молдавії та Валахії. Для російської армії Україна в цій війні була головним джерелом поповнення людських та матеріальних ресурсів. В Україні також були розквартировані служби забезпечення та самі російські війська. Були перервані торговельні контакти через чорноморські порти. Все це негативно позначилось на економіці українських земель. Бойові дії почались у листопаді 1806 р. і успіх був на боці російських військ — вони зайняли Молдавію та Валахію. Проте під тиском Франції Росія змушена була укласти в серпні 1807 р. перемир’я з Туреччиною, але залишила свої війська у Молдавії та Валахії. Наприкінці 1808 р. бойові дії відновились. Російські війська захопили ряд важливих турецьких фортець і форсували Дунай. Османська імперія змушена була піти на укладення з Росією Бухарестського миру (16 травня 1812 р.). Згідно із цим договором до Росії відходила Бессарабія, південь якої становили заселені українцями землі (південно-західна частина сучасної Одеської області). Таким чином, було звільнено від турецького панування останні підвладні Туреччині українські землі і ліквідовано загрозу турецького вторгнення в Україну. Поразка в цій війні послабила Туреччину, і вона не наважилася напасти на Російську імперію під час російсько-французької війни 1812 р.

Російсько-французька війна 1812 р. 12 (24) червня 1812 р. 640-тисячна французька армія під командуванням Наполеона напала на Російську імперію. Наполеон мав конкретні плани щодо України. Вони полягали в тому, щоб використати частину українських земель як предмет розплати із союзниками, а решту перетворити на плацдарм подальших завоювань. Правобережну Україну Наполеон обіцяв передати Герцогству Варшавському, Волинь — Австрійській імперії. А у разі вступу у війну проти Росії Туреччини останній планувалось віддати Крим та Північне Причорномор’я. Решта ж українських земель (Лівобережжя та Слобожанщина) мали стати французькою колонією і поділялись на три військово-адміністративні області (наполеоніди).

Ще до 1812 р. на території України з’явились французькі агенти, які знищували військові бази і вели агітацію серед населення з метою підняття антиросійського повстання. Але українці в основній своїй масі виявились інертними і не відгукнулись на французькі заклики. Правда, траплялись і поодинокі епізоди профранцузьких настроїв серед українців (дворянин Мочуловський у Південній Полтавщині, відставний солдат Гуцан у Переяславському повіті, дворянин Лукашевич у Переяславському повіті та ін.), але вони далі розмов не йшли. Єдиний випадок активних антиросійських дій — створення польським шляхтичем Чайковським у своєму маєтку на Волині козацького “рушення” на допомогу наполеонівським військам. Натомість абсолютна більшість українського суспільства вирішила підтримати у цій війні Росію. При цьому кожна суспільна група керувалася власними інтересами. Дворяни боялись запровадження революційних порядків у випадку перемоги Франції, а просте населення вважало французів іновірцями, що особливо підкреслювалось православним духовенством, яке також не хотіло опинитися під владою неправославного правителя. Значно вплинули на зайняття проросійської позиції селянством також обіцянки російського уряду про звільнення від кріпацтва і відновлення козацтва.

Територія України не була ареною головних бойових дій російсько-французької війни 1812 р., оскільки основні сили наполеонівської армії пройшли північніше — через Білорусь до Москви. Проте окремі підрозділи армії Наполеона проникли на територію України влітку 1812 р. Так, наприкінці липня 1812 р. австро-саксонський корпус зайняв Ковельський, Володимирський та Луцький повіти Волинської губернії. Водночас ще одна частина наполеонівської армії на початку серпня 1812 р. прорвалась на північ Чернігівщини. Виникла загроза захоплення Києва.

Вояки наполеонівської армії поводилися на окупованих українських землях брутально. У відповідь на такі дії окупантів населення піднялось на партизанську боротьбу. Партизани перешкоджали сполученню між військами, нападали на транспорти, вбивали кур’єрів та знищували невеликі підрозділи ворожих військ.

Окрім стихійного захисту свого особистого майна, участь українців у Вітчизняній війні 1812 р. мала й інші форми. До них належали: створення ополченських підрозділів, захисного ланцюга вздовж північних рубежів України, участь у бойових діях у складі регулярної російської армії та у партизанських з’єднаннях, матеріальне забезпечення російської армії, участь у будівництві укріплень тощо.

6 липня 1812 р. російський імператор Олександр І видав маніфест, який закликав населення створювати земське ополчення. Малоросійському генерал-губернатору князю Лобанову-Ростовському цар надав спеціальні повноваження на формування ополчення для захисту України від наступу наполеонівських військ із півночі. У “Відозві до малоросійського народу” уряд закликав українців активно включитись у боротьбу з наполеонівською армією, а всім, хто вступав до ополчення, обіцяли права і привілеї козацтва та особисту волю. Були натяки і на можливість відновлення автономії України. Українці активно відгукнулись на ці заклики і до початку вересня 1812 р. на добровільних засадах сформували 15 козацьких полків (9 полтавських та 6 чернігівських). Активну роль у формуванні 5-го Полтавського полку взяв І. Котляревський. Окрім козацьких, в Україні було сформовано також 5 кінних підрозділів (загони “лісових козаків” та ескадрон херсонських козаків). У вересні 1812 р. формування козацьких полків та земського ополчення завершилось. Початково планувалось набрати 80 тис. ополченців з Київської, Полтавської, Чернігівської, Слобідсько-Української, Катеринославської та Таврійської губерній. Але уряд, наляканий активністю українців, згодом обмежив чисельність ополчення і воно збиралось лише з Полтавської та Чернігівської губерній. Всього Україна виставила 68,9 тис. ополченців та козаків. У селах та містечках на півночі України були створені дружини оборони по 100-150 осіб у кожній. 15 козацьких полків до початку вересня 1812 р. сформували суцільну лініюоборони (кордонний ланцюг), яка простяглась більш ніж на 700 км вздовж північного кордону України. На екіпіровку та утримання ополченців в Україні було зібрано понад 9 млн крб, 13,5 пуда срібла і кілька кілограмів золота.

Україна також стала основним джерелом постачання російської армії продовольством та фуражем. Загалом до кінця 1812 р. російська армія отримала з України 167 тис. чвертей борошна, понад 21 тис. чвертей круп, 283 тис. чвертей вівса та 64 тис. чвертей сухарів, а також понад 22 тис. стройових коней.

Напружено працювали розташовані в Україні військові заводи. Особливе значення мав Шосткінський пороховий завод, який був розташований найближче до району дислокації російських військ і забезпечував дві російські армії. На ньому було виготовлено 24535 пудів пороху, десятки тисяч снарядів і тисячі пудів селітри. Близько 240 гармат і 90 тис. пудів боєприпасів виготовив впродовж 1812 р. Луганський ливарний завод. Значно збільшив випуск продукції Київський Арсенал. На ньому було відремонтовано 134 гармати, виготовлено 40 тис. рушниць і пістолетів, 35 тис. списів та шабель. Українські мануфактури поставили російській армії тисячі метрів тканини.

Важливою формою участі українців у російсько-французькій війні 1812 р. була й інтенсивна праця на фортифікаційних роботах. Особливо інтенсивний характер вона мала на півдні Бессарабії (для створення оборонних рубежів від можливого нападу Туреччини) та в районі Києва, де вони особливо посилились наприкінці літа 1812 р. у зв’язку із загрозою французького нападу.

Завдяки всім вищезгаданим формам допомоги регулярній російській армії українці послабили наступ наполеонівських військ на Україну та сприяли зміцненню російської армії. На початку вересня 1812 р. об’єднані сили російських 3-ї та Дунайської армій загальною чисельністю 55 тис. осіб перейшли в контрнаступ і звільнили Волинь та Чернігівщину.

Треба зазначити, що українці не обмежились лише захистом власної території, а й взяли активну участь у боротьбі з наполеонівськими військами також і поза межами України. Особливим героїзмом відзначились сформовані з українців Київський та Чернігівський драгунські полки під час Бородінської битви 26 серпня 1812 р. В ході цієї битви окремі полки, що складались переважно з українців, втратили до 80 % особового складу.

Український народ висунув зі свого середовища талановитих організаторів партизанського руху. Так, виходець із с. Мефодіївка на Сумщині Єрмолай Четвертак організував на Смоленщині партизанський загін, який знищив понад 1 тис. ворожих солдатів та офіцерів. Ще один партизанський загін, що діяв на Смоленщині, очолював рядовий Московського полку українець Степан Єременко.

Українці у складі регулярних підрозділів взяли також участь у закордонному поході російської армії 1813-1814 рр. Під час цього походу українські військові частини відзначились при штурмі Замостя, Варшави, Дрездена та Гамбурга; під час Битви народів 4-7 жовтня 1813 р. під Лейпцигом, а також у боях за Париж у березні 1814 р.

Російсько-французька війна 1812 р. не лише змінила розстановку політичних сил у Європі, перетворивши Російську імперію на одну з потужних європейських держав, а й мала наслідки також і для України. Зокрема, було остаточно закріплено поділ українських земель по р. Збруч між Австрійською та Російською імперіями. Цей кордон проіснував понад століття, і тому Збруч став своєрідним символом поділу України. До Росії перейшла значна частина Герцогства Варшавського (зокрема, й етнічні українські землі — Холмщина та Підляшшя). Водночас Росія повернула Австрії Тернопільщину, яка перебувала у її складі з 1809 р. Приєднання до Російської імперії етнічних польських земель призвело до посилення польських впливів на Правобережній Україні.

Російська влада не виконала жодних обіцянок по відношенню до українського населення. Козацькі та ополченські підрозділи були розформовані. Кріпацтво не було скасоване і учасники російсько-французької війни, які належали до кріпаків, знову мусили повертатись до своїх панів. Держава навіть не компенсувала населенню України матеріальні витрати на спорядження та утримання ополчення.

Російсько-турецька війна 1828—1829 рр. У другій половині 1820-х років відбулось чергове загострення російсько-турецьких відносин, що в 1828 р. призвело до нової російсько-турецької війни. Російська імперія у цій війні намагалась розширити свої володіння на Кавказі, а також посилити свій вплив на Балканах. Османська імперія сподівалась повернути втрачені у попередніх війнах землі, зокрема і Північне Причорномор’я.

Бойові дії почались у квітні 1828 р. і велись на Балканах, у Закавказзі та на Чорному морі. Україна в цій війні виступала як прифронтова смуга та головна база поповнення матеріальних та людських ресурсів для російської армії. Влітку 1829 р. російські війська здобули Адріанополь і зупинились за 60 км від Стамбула. Туреччина одразу ж пішла на мирні переговори, і 2 вересня 1829 р. було укладено Адріанопольський мир, за яким: до Російської імперії відійшло гирло Дунаю та чорноморське узбережжя Кавказу, російський флот отримав право вільного проходу через чорноморські протоки, Туреччина визнала автономію Дунайських князівств та Сербії. Для України це означало остаточне усунення загрози турецького вторгнення та створило сприятливу економічну кон’юнктуру внаслідок полегшення торговельного сполучення через чорноморські протоки. Під час цієї війни відбулось також повернення частини задунайських козаків на територію України.