Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Українська культура у другій половині XVII-XVIII ст.

Загальна характеристика. Національно-визвольна війна 1648-1657 рр. дала потужний поштовх для подальшого розвитку української культури. Чимало українських культурних діячів дістали підкріплення своїм національним почуттям внаслідок відродження української державності. Сформувалась українська політична еліта, яка також сприяла розвитку вітчизняної культури. Українська культура звільнилася від репресій з боку польської влади. Але після розколу Гетьманщини на дві частини і початку “Руїни” зазнає збитків також і культурне життя. Культурний розвиток кожної з українських земель відбувається окремо, і тому формуються культурні відмінності між окремими її регіонами.

Освіта. Національно-визвольна війна кардинально змінила ситуацію в цій сфері. Б. Хмельницький та більшість його наступників чудово розуміли те важливе значення, яке має освіта для формування самостійної держави та нації. Відповідно освіта незмінно отримувала значну матеріальну підтримку з боку більшості гетьманів, а освічені особи могли досить швидко зробити блискучу кар’єру.

Система освітніх закладів України XVII-XVIII ст. складалася з двох вищих навчальних закладів (Львівський університет та Києво-Могилянська академія), середніх навчальних закладів (колегіумів) та початкових шкіл. Останні були як світськими, так і духовними. Львівський університет, заснований у 1661 р., був цілковито польським (навчання велося польською мовою, і навчались у ньому переважно поляки), а тому не мав принципового значення для розвитку української освіти того часу. До того ж він був взятий під контроль єзуїтами і до 1784 р. фактично існував як духовний навчальний заклад. Таким чином, головним осередком вищої освіти в Україні був Києво-Могилянський колегіум. Ще відповідно до Гадяцького трактату 1658 р. планувалось надання йому статусу академії та заснування в Україні університетів. Але остаточно надання Києво-Могилянському колегіуму статусу академії відбулось у 1701 р. Повний термін навчання у Києво-Могилянській академії становив 12 років. Тут вивчали латину, грецьку мову, богослов’я, музику, філософію та ряд інших дисциплін переважно гуманітарного профілю. З-поміж відомих викладачів академії були В. Ясинський, Й. Галятовський, А. Сатановський, Й. Крюковський, Ф. Прокопович, С. Яворський, С. Кулябка, Ю. Кониський та ін. В Академії на початку XVIII ст. навчалось до 2 тис. студентів, причому не лише з України, а й також з Росії, Чехії, Сербії та інших країн. Серед вихованців академії особливо уславились Антоній Радивілович (визначний проповідник), Симеон Полоцький (теолог), Стефан Яворський (просвітник, науковець та релігійний діяч), Дмитро Туптало (єпископ Ростовський, згодом канонізований), Григорій Сковорода (філософ, письменник), Феофан Прокопович (релігійний та громадський діяч), Григорій Полетика (письменник, політичний та громадський діяч), Василь Рубан (історик та поет), Олександр Безбородько (визначний політик Російської імперії), Артемій Ведель (композитор) та ін.

У XVIII ст. царський уряд повів наступ на Києво-Могилянську академію, небезпідставно вважаючи її головним центром українського національно-культурного руху. Найталановитіших викладачів переводили на роботу в Росію, штучно обмежувалась чисельність студентів. У 1783 р. навчання в академії було переведено на російську мову, а у 1817 р. Києво-Могилянську академію закрили. Водночас заборонялося створення інших вищих навчальних закладів.

У 1786 р. на території Російської імперії було проведено освітню реформу, яка полягала в остаточному закріпленні станової освіти та введенні різних типів навчальних закладів, які поділялись залежно від терміну та характеру навчання. В губернських містах створювали чотирикласні училища, в яких вивчали російську мову та історію, фізику, механіку, арифметику та архітектуру; в повітових містах — двокласні училища, в яких навчали читанню, письму, лічбі та історії. Вся система освіти у Підросійській Україні наприкінці XVIII ст. стала російськомовною і слугувала головним засобом русифікації.

Література. У другій половині XVII ст. відродилась релігійна полеміка. Головним її літературним вираженням був твір Лазаря Барановича “Нова міра старої віри” (1676), а також збірник проповідей “Ключ розуміння” Йоаникія Галятовського 1655 р. З-поміж релігійної літератури важливе місце посідають також праці св. Дмитрія Ростовського “Руно зрошене” та чотиритомна агіографічна праця “Четьї-Мінеї”.

Поетичний жанр розвивали Климентій Зиновіїв та Іван Величковський. Глибоким патріотизмом пронизані вірші Семена Дівовича (“Розмова Великоросії з Малоросією”) та Василя Капніста (“Ода на рабство”), створені у другій половині XVIII ст. і в яких засуджувалася дискримінаційна політика Росії щодо України. Чимало поетичних творів були пов’язані з проблемами буденного життя (“Ярмарок” Івана Некрашевича, “Пісня світська” Левицького, “Піснь о біднім сироті” Пєшковського, “Піснь о світі марнім” Федора Кастевича та ін.).

У 1798 р. Іван Котляревський видав перші частини “Енеїди”. Написана живою розмовною українською мовою, замість застарілої церковнослов’янської, вона була зрозумілою для сприйняття більшістю населення і започаткувала нову українську літературу.

Літописи. Історична наука. У XVIII ст. історія продовжувала розвиватись у літописному жанрі. В цей час було створено літописи Самовидця (анонімний твір, внаслідок значної його політичної опозиційності російській владі, ймовірний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Грабянки, Самійла Величка. Ці літописи дістали назву козацьких, оскільки їх створювали представники козацької старшини і головним історичним героєм у них виступало козацтво. В цих творах обстоювалась ідея самобутності України та українського народу, доводилась тяглість української історії від Київської Русі до козацької доби. Треба також зазначити, що, на відміну від літописів Київської Русі та літописів XIV-XVII ст., у козацьких літописах XVIII ст. помітна тенденція до аналізування подій, виділення причинно-наслідкових зв’язків, використання значної джерельної бази. У літописі Величка було вперше подано визначення поняття “український народ” як сукупності всіх груп населення, що проживали на території України, а також подається географічне позначення України як території по обидва боки Дніпра.

Наприкінці XVIII ст. створюються перші власне історичні праці. До них належать “Короткий опис козацького малоросійського народу” Петра Симоновського, видана Василем Рубаном праця “Краткая летопись Малой России” невідомого автора та “Історія русів”. В “Історії русів” вперше було подано етапи української історії (Київська Русь — Галицько-Волинська держава — Литовсько-Руський період — доба козацтва) та доводиться її безперервність. В “Історії русів” також проводиться ідея необхідності самостійного розвитку України та відмінності між росіянами та українцями. Твір є анонімним.

Ймовірним автором вважається Григорій Кониський або Григорій Полетика.

Філософія була тісно пов’язана з літературою та історією. Головним осередком розвитку філософії в Україні залишалась Києво-Могилянська академія. Відомими філософами середини XVII — першої половини XVIII ст. були Йосиф Горбацький, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Василь Ясинський, Григорій Кониський. Головними рисами української філософії другої половини XVII-XVIII ст. був гуманізм, який поєднувався з глибокою релігійністю та патріотизмом.

Цілу віху в українській філософії становить творчість Григорія Сковороди (1722-1794). Він походив з бідної козацької сім’ї, здобув освіту у Києво-Могилянській академії (вступив до неї у 14 років). Головним положенням філософії Сковороди була ідея “сродної праці”. Це означало, що кожна людина повинна займатись тією професією, до якої у неї є покликання. Лише тоді людина буде щаслива і зможе пізнати саму себе, а це відкриє їй шлях до пізнання Бога.

Загалом в Україні розвивались головним чином гуманітарні та природничі науки. Це було обумовлено тим, що наука залишалась тісно пов’язаною з релігією і чимало вчених походили з духовного стану. До того ж колоніальний статус України перешкоджав прогресу у науковій сфері та повноцінному вивченню закордонного досвіду, що особливо згубно позначилось на розвитку фізико-математичних та природничих дисциплін. Хоча з XVIII ст. починається поступовий розвиток і цих наук. Зокрема, у 1793 р. українець І. Фальковський видав перший в Російській імперії підручник змішаної математики. Ф.Прокопович та інші діячі української культури спеціально закликали своїх учнів до вивчення фізико-математичних та природничих дисциплін. Ф. Прокопович також створив курс лекцій з математики.

Музика та театр. Продовжувався розвиток музики у Києво-Могилянській академії. Тут навчання музичному мистецтву здійснювали досвідчені фахівці за рукописними або друкованими нотними збірками духовних пісень (так звані ірмологіони). У 1650-х роках ректор академії Лазар Баранович організував при Києво-Могилянській академії спеціальну музично-хорову школу. Остаточно утверджується багатоголосий спів, теоретичну основу якого було впорядковано в 1677 р. у “Граматиці мусикійській” українського композитора Миколи Дилецького. Новим осередком музичної освіти та культури була також співоча школа у Глухові. Окрім цього, при гетьманській резиденції Розумовського у Глухові діяла капела.

Українськими композиторами XVIII ст., що здобули світове визнання, є М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель.

Михайло Березовський (1745-1777) здобув освіту у Києво-Могилянській академії, потім — в Італії, де створив свої перші музичні твори (опера “Демофонт”, соната для скрипки та ін.). Після повернення з Італії працював у Петербурзі, але не був визнаним і невдовзі помер. Є автором 18 хорових концертів, з яких до нашого часу дійшло три, але й вони засвідчують тонке відчуття музики та неперевершену майстерність, вміле поєднання західноєвропейської та української музичних традицій.

Дмитро Бортнянський (1751-1808) одержав музичну освіту в Італії. Повернувшись у Росію, працював у Петербурзі спочатку капельмейстером, а невдовзі — директором Придворної співацької капели. Залишив значну музичну спадщину у сфері як духовної, так і світської музики. Найвідомішими його музичними творами є опери “Алкід”, “Креонт” та “Сокіл”. Сприяв наближенню вітчизняної музичної традиції до західноєвропейської.

Артемій Ведель (1767-1808) навчався у Києво-Могилянській академії, а згодом очолював академічний хор. Був талановитим скрипалем. Поєднав у своїй музиці класичний та народний елементи. Першим вніс народні мотиви у духовну музику. Є автором понад 30 духовних концертів, зокрема “Літургії”, “Херувимської”, “Всенощної”, “На річках Вавилонських”.

Театральне життя було представлене діяльністю мандрівних лялькових театрів (вертепів) та шкільною драмою. Драматичні твори у XVIII ст. створювали Дмитрій Ростовський (“Успенська драма”), Семен Полоцький (комедія “Про блудного сина”), Феофан Прокопович (трагікомедія “Володимир”), Лаврін Горка (“Йосиф Патріарха”), Митрофан Довгалевський (“Комическоє дєйствіє”), Георгій Кониський (“Воскресеніє мертвих”) та ін. У 1798 р. в Україні було створено перший постійний театр (у Харкові).

Архітектура. В українській архітектурі XVII-XVIII ст. домінував стиль бароко, який прийшов із Західної Європи, але на українських землях набув певних специфічних рис і тому дістав назву українського бароко. До найвідоміших українських архітекторів XVIII ст. належать І. Зарудний (найвідоміша споруда — Богоявленська церква Братського монастиря у Києві), С. Ковнір (Ковнірівський корпус і дзвіниця на Дальніх печерах у Києво-Печерській лаврі, а також Кловський палац у Києві), І. Григорович-Барський (фонтан “Самсон”, Покровська та Набережно-Микільська церкви, надбрамна церква Кирилівського монастиря у Києві та собор Різдва у Козельці, Трьохсвятительська церква в с. Лемеші на Чернігівщині, споруди Межигірського монастиря під Києвом). В Україні в цей час працювали також російські архітектори Г. Шедель, Й. Старцев, І. Мічурін. Останній збудував за проектом італійського архітектора Б. Растреллі Андріївську церкву в Києві. У Західній Україні в 1747-1762 рр. було споруджено собор св. Юра (Львів), а у 1760-1770-х роках Успенський собор Почаївської лаври.

Одним із напрямів архітектури стають садово-паркові комплекси. Вони створюються в маєтку Румянцева в Качанівці (на Чернігівщині), в маєтку Розумовського в Батурині та ін. Найкращим зразком садово-паркової архітектури в Україні вважається Софіївський дендропарк, створений у маєтку графа Потоцького на Черкащині.

З другої половини XVIII ст. в архітектурі України поширюється класичний стиль. Він характеризувався зменшенням декоративних елементів, чіткістю та спрощенням форм. Українське бароко продовжує існувати, але царським указом 1800 р. було заборонено будівництво споруд в українському стилі. Таким чином, навіть в архітектурі російський уряд прагнув до нівеляції відмінностей між Росією та Україною задля повної асиміляції останньої.

Образотворче мистецтво. Іконопис. У XVII-XVIII ст. продовжувала розвиватись Лаврська граверна школа у Києві, яка була представлена творчістю братів Тарасевичів, Аверкія Козачківського та Григорія Левицького. Наприкінці XVII та у XVIII ст. в Україні працювали і такі відомі гравери, як Ширський, Зубрицький, Мігура та ін.

У Києво-Печерській лаврі продовжувала свій розвиток київська іконописна школа (Григорій Маляренко, Данило Красовський, Василь Дворецький). Настінні розписи Успенського собору Києво-Печерськоїлаври здійснили в середині XVIII ст. лаврські художники Іван та Феоктист. Відомими західноукраїнськими іконописцями кінця XVII — початку XVIII ст. були Ілліч Бродлакович та Іван Руткович, творець іконостасу П’ятницької церкви у м. Жовква, а в галузі фрескового живопису — Строїнський.

У другій половині XVII-XVIII ст. розвивається світський живопис. Головним жанром залишається портрет. Від другої половини XVII-XVIII ст. відомі портретні зображення Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоропадського, С. Сулими та ін. У XVIII ст. визначними українськими живописцями були Володимир Боровиковський, Антоній Лисенко, Дмитро Левицький. Поширеним живописним сюжетом стають зображення козака Мамая, а в іконописі — ікони Покрови.