Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Правобережна та Західна Україна у XVIII ст.

Політичний статус. Західну Україну звільнити з-під влади Польщі під час Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. не вдалось, а в період “Руїни” поляки змогли повернути під свою владу і Правобережну Україну. Щоправда, у 1672 р., відповідно до Бучацького договору, Поділля перейшло під владу Туреччини, а південна частина Правобережної України потрапила під протекторат Турецької імперії. Але після тривалих війн, у 1699 р., згідно з Карловицьким миром, ці землі знову повернулися під владу Речі Посполитої.

Під час Північної війни Правобережна Україна була зайнята, за наказом Петра І, військами Мазепи (1704) і таким чином фактично приєдналася до Лівобережної Гетьманщини. Потім вона була окупована російською армією. За Прутським миром 1711 р., Росія вивела свої війська з Правобережної України. Формально ці землі переходили під владу П. Орлика, але вже у 1714 р. був укладений турецько-польський договір, за яким Правобережну Україну повертали Речі Посполитій.

У XVIII ст. Річ Посполита вступила у фазу остаточного занепаду. Королівська влада втратила будь-які важелі впливу і не контролювала ситуацію на місцях. Магнати перетворились на фактичних правителів країни. Посилилась анархія та втручання у внутрішні справи Польщі сусідніх держав — Російської та Австрійської імперій і Прусського королівства — кожна з яких прагнула захопити Річ Посполиту. Оскільки жодна з цих країн не змогла повністю підпорядкувати Польщу, то вони домовились про поділ польських володінь між собою. У 1772 р. відбувся перший поділ Речі Посполитої, за яким Російська імперія отримала Східну Білорусь і частину Латвії, Австрійська імперія — Галичину, Прусське королівство — Помор’я. Побоюючись повної втрати незалежності, прогресивна частина польського суспільства у 1791 р. змусила короля провести реформи, спрямовані на зміцнення країни. У відповідь на це російські війська окупували Польщу, а у 1793 р. відбувся другий поділ Речі Посполитої: Росія заволоділа Центральною Білоруссю, Східною Волинню, Брацлавщиною та Поділлям. Пруссія — північною та західною частинами етнічних польських земель. Австрія у другому поділі Польщі участі не брала.

У відповідь на другий поділ Речі Посполитої польські патріоти у 1794 р. підняли повстання, намагаючись відстояти незалежність своєї держави. Але Австрія, Росія та Пруссія використали це повстання як привід для остаточного знищення Польщі. Російські війська захопили Варшаву, і у 1795 р. відбувся третій поділ Польщі, який ліквідував цю державу. Росія отримала Західну Волинь, Західну Білорусь, Литву та Курляндію. Пруссія — Центральну Польщу з Варшавою. Австрія — Південну Польщу з Краковом та Любліном. Окрім цього, Австрія володіла Закарпаттям, ау 1774 р. захопила у Молдавії Буковину. Таким чином, на кінець XVIII ст. етнічні українські землі були поділені між Австрійською та Російською імперіями. Невелика територія, заселена українцями в гирлі Дунаю, належала Туреччині.

Соціально-економічний розвиток. До початку XVIII ст. в Західній Україні остаточно завершується полонізація української шляхти, зникають останні православні церкви та монастирі. На Закарпатті, яке перебувало під владою Австрійської імперії, становище українців було особливо важким внаслідок географічної відрізаності від решти України. Тут панівне становище продовжували займати угорці. В Західній Україні українці майже повністю належали до селянського стану і зазнавали нещадної економічної експлуатації, особливо гостро стояло питання малоземелля.

Аналогічною була ситуація і в Правобережній Україні. Тут було збережено панівне становище польських феодалів. Посилювалась панщина, національні та релігійні утиски. У 1696 р. було завершено переведення діловодства та судочинства на польську мову. Поступово втрачають своє значення привілеї міст із магдебурзьким правом, і воно більше не надається. Сейм 1717 р. позбавив православних громадян права брати участь в управлінні державою і запланував остаточно ліквідувати Православну церкву в межах Речі Посполитої. Українці, окрім утисків в релігійному питанні, були практично позбавлені можливості навчання рідною мовою та розвитку національної культури. Зростав також економічний визиск населення Правобережної України (панщина у XVIII ст. доходить до 6 днів на тиждень).

Виняток у цій політиці становили прикордонні землі, головним чином Південна Київщина та Південна Брацлавщина, які дуже постраждали внаслідок безперервних війн другої половини XVII ст. і продовжували зазнавати нападів татар. Тому, задля заохочення переселення людей на ці землі та економічного відродження краю, польський уряд погодився на відновлення тут козацького устрою, а переселенці почали отримувати звільнення від податків та панщини і не закріпачувались. Завдяки цьому на Київщину пішов масовий потік переселенців з інших регіонів України. Але термін цих пільг, починаючи з 1720-х років, закінчується, зникає загроза з боку Криму і Туреччини. Як наслідок — Правобережна Україна стає досить спокійним регіоном. Відповідно місцеві феодали починають збільшувати панщину, інші види відробітків, зростає оброк, посилюється закріпачення. Зміна соціально-економічної політики Речі Посполитої щодо Правобережної України вилилась у нову хвилю народних повстань.

Визвольне повстання 1702—1704 рр. Рух гайдамаків та опришків. Після укладення Карловицького миру 1699 р. Правобережна Україна, як уже зазначалось, повернулась під владу Речі Посполитої. Зникла потреба у козаках, і тому цього ж року польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацького устрою в Правобережній Україні. Сюди було перекинуто польську армію. Поява на початку 1702 р. польських військ і захоплення ними кількох міст на Київщині стали приводом до повстання. Під Фастовом польські війська були розбиті українськими повстанцями. Ця перемога привела до швидкого поширення повстання на всю Правобережну Україну. Центром повстання стала Фастівщина, а фастівський полковник Семен Палій — його керівником. На півдні Київщини діяли повстанські загони, керовані полковниками Самусем та Іскрою, а на Поділлі та Брацлавщині — Андрієм Абазиним. У жовтні 1702 р. повстанці оволоділи Немировом — колишньою столицею Правобережної Гетьманщини у 1670-1680-х роках. Були також захоплені такі значні фортеці Правобережжя, як Бердичів та Біла Церква, а на Поділлі — Могилів, Бар та ін. Проте максимальне зосередження всіх сил проти повстанців дозволило уряду напочатку 1703 р. придушити повстання на Поділлі та Брацлавщині. Але вже навесні 1704 р. повстанці знову перейшли у наступ і визволили Поділля та Брацлавщину. Лише допомога з боку Росії дала можливість придушити цей виступ.

Землі Правобережної України знову були розподілені між польськими магнатами та шляхтою, які почали відновлювати на них кріпацтво та посилили переслідування Православної церкви. Ліквідація ж козацького устрою дозволяла полякам поводитись особливо безцеремонно. Все це призвело до чергового зростання невдоволення українського населення і вилилось у так званий гайдамацький рух, який тривав на Правобережній Україні практично до самої ліквідації Речі Посполитої.

Термін “гайдамак” походить із тюркських мов і в перекладі означає “гнати”, “переслідувати”. Гайдамаками іменували учасників невеликих збройних загонів, які виникали у порубіжних степах із втікачів з України. Початково гайдамаки здійснювали переважно грабіжницькі напади на панські маєтки, вбивали найбільш ненависних панів, лихварів, корчмарів та представників королівської адміністрації, нападали на невеликі урядові військові підрозділи. Частину здобичі віддавали місцевим селянам. Після цього гайдамаки втікали у степ. Знаходили вони притулок та підтримку також на Запорожжі та у Лівобережній Україні.

Перший великий гайдамацький виступ відбувся у 1734-1738 рр. Він був пов’язаний з посиленням анархії в Речі Посполитій під час боротьби за королівський престол між Августом ІІІ і Станіславом Лещинським. Користуючись із повної безконтрольності, озброєні підрозділи польської шляхти займалися грабунком українського населення Правобережжя. Водночас на Правобережжя вступили російські війська, які мали підтримати Августа ІІІ у боротьбі за престол, але українське населення витлумачило їх появу як прихід на допомогу українцям від утисків католиків і піднялось на повстання. Гайдамацькі загони, які прийшли з Запорожжя, швидко поповнились місцевим населенням, і почався великий повстанський рух. Головними ватажками на першому етапі повстання були Верлан та Грива.Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, частково — Поділля та Волинь. На допомогу Польщі прийшли російські війська. Це було несподіванкою для повстанців і призвело до швидкого придушення перших виступів. Проте саме повстання не припинилось, і після відходу російських військ у 1736 р. спалахнуло з новою силою. Основним центром повстання стала Київщина, де діяли численні гайдамацькі загони під проводом Медведя, Харка, Гриви, Жили, Запорожця та ін. На боротьбу з гайдамаками піднялась польська шляхта та магнати. Ними було зібрано значну армію, і в 1737 р. основні сили повстанців були розгромлені, а Верлан з рештками гайдамацьких підрозділів відступив до Молдавії. Проте окремі гайдамацькі виступи тривали до кінця 1738 р.

Незважаючи на жорстоке придушення повстання 1734-1738 рр., на півдні Київщини і у 1740-х роках продовжували діяти досить значні гайдамацькі загони. Найвідомішими ватажками цього періоду були Гнат Голий, Іван Борода, Роман Чорний, Іван Вечірка, Таран та ін. А наприкінці 1740-х років піднімається нове велике гайдамацьке повстання. Особливого розмаху повстання набуло з 1750 р., оскільки саме цього року у багатьох селах Правобережної України закінчувався термін звільнення від панщини, і селяни, не бажаючи ставати кріпаками, вирішили силою відстояти свої права. У цей час активні бойові дії вели повстанські загони Сухого, Мамая, Подоляки, Мочули, Письменного, Лисого, Вуса та ін. Повстання поступово охопило всю Київщину, Брацлавщину і перекинулось на Поділля та Волинь. Найвищого розмаху це повстання досягло влітку 1750 р., коли гайдамаки захопили Фастів, Вінницю та ряд інших значних укріплених міст Правобережної України. Російський уряд, занепокоєний перекиненням цього повстанського руху на Лівобережну Україну, надіслав на придушення гайдамацького виступу війська. Завдяки цій допомозі Польщі вдалося до кінця 1750 р. придушити повстання. Настав період тимчасового затишшя. Проте польські феодали не зробили висновків і не пом’якшили утисків українського населення. Як наслідок, почалось чергове гайдамацьке повстання, яке отримало назву Коліївщина.

Безпосереднім поштовхом до Коліївщини стало посилення релігійних утисків, а також чергове безвладдя у Польщі. Воно було спричинене королівським маніфестом 1767 р., який гарантував рівність прав представників усіх конфесій. У відповідь фанатична частина польської аристократії виступила проти уряду. Вона на початку 1768 р. утворила ум. Бар так звану Барську конфедерацію — збройне ополчення шляхти, яка домагалась збереження виключного становища римо-католиків, а фактично — грабувала та мордувала українське населення, руйнувала православні храми та монастирі. Польський король не мав сил для придушення цього виступу, і тому звернувся до Росії. Російські війська вступили на територію Правобережної України, і місцеве населення знову витлумачило їх появу як допомогу з боку православної Росії і сигнал до повстання.

Значну допомогу в організації повстання надало Запорожжя. Запорожці висунули зі свого середовища чимало ватажків Коліївщини, зокрема й одного з головних її лідерів — Максима Залізняка та надали цьому виступу організованості. Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином Залізняк сформував перший збройний загін, з яким наприкінці травня 1768 р. розпочав повстання. Коліївщина швидко охопила всю Правобережну Україну. Залізняк захопив Смілу, Лисянку, Черкаси, Корсунь, Богуслав, а 10 червня повстанці взяли найбільшу фортецю регіону — Умань. Тут на бік повстанців перейшов уманський сотник Іван Гонта, який сприяв швидкому здобуттю цієї фортеці. Це була кульмінація Коліївщини.

Але розростання повстанського руху налякало російську владу, яка боялась, що Коліївщина може перекинутись і на підконтрольні Росії землі. Окрім того, існувала версія, що запорозький кошовий Калнишевський хоче знищити Польщу і створити із Запорожжя та Правобережної України окрему українську державу. Тому російські війська, що перебували у Польщі, отримали наказ придушити Коліївщину. Полковник донських козаків, що були у складі російської армії в Польщі, Гур’єв прибув 26 червня 1768 р. під Умань і запросив до себе головних ватажків гайдамаків нібито для переговорів, але їх підступно схопили та ув’язнили. Позбавлені керівників, повстанці були швидко розбиті російським та польським військами. Проте окремі виступи тривали до початку 1769 р.

Гайдамацькі повстання зазнали поразки, але польська влада змушена була певною мірою рахуватися з релігійними потребами православного населення та утримуватись від занадто великих розмірів панщини. Гайдамацькі виступи також сприяли послабленню Речі Посполитої і врешті-решт — її ліквідації.

Не кращим, ніж на Правобережній Україні, було становище українського населення і в Західній Україні. Тому і тут виникли форми масового протесту, схожі з гайдамацьким рухом — це були опришки, або левенці. Перша згадка про опришків у документах датується 1529 р. Головним регіоном дії загонів опришків були Карпати. Тут сходились кордони Польщі, Австрії та Молдавії, що давало змогу загонам опришків, у випадку їх переслідування, переходити з території однієї держави на територію іншої. Опришки діяли невеликими групами по кілька десятків чоловік. Вони здійснювали напади на панські маєтки та представників влади і після цього одразу ж відходили у гори. Частину награбованого роздавали простому населенню, а також приходили на допомогу останньому для розправи з найбільш ненависними експлуататорами. Все це забезпечило опришкам підтримку з боку українського населення і створило їм імідж борців за народні права.

У першій половині XVIII ст. головними ватажками опришків були Солонинка, Панчишин, Сабат, Василь Баюрак, Іван Бойчук та ін. Але найвідомішим ватажком опришків по праву вважається Олекса Довбуш (1700-1745), який керував загоном опришків упродовж 1738-1745 рр. Лише внаслідок зради полякам вдалося вбити Довбуша. Проте рух опришків не припинився. Він “пережив” польське панування і його вдалось знищити лише новій, австрійській владі у 1830-х роках.