Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Запорозька Січ у другій половині XVII-XVIII ст.

У 1652 р. Січ перенесли до гирла р. Чортомлик, і там на острові Базавлук вона проіснувала до 1709 р. (це так звана Стара, або Чортомлицька Січ). Територія, що належала запорожцям, поділялась на вісім паланок, а самі запорожці поділялись на 38 куренів. Форма управління та організація влади залишились ті ж самі, що і в попередні часи. Проте відбувалось поступове соціальне розшарування і як наслідок посади старшин, які були пов’язані з певними матеріальними перевагами, поступово ставали спадковими. Вирішальна роль в управлінні почала належати заможним козакам.

У другій половині XVII ст. Запорожжя відігравало помітну роль у боротьбі за владу в Україні. На жаль, ця роль мала негативний характер. Не бажаючи підпорядкування гетьманській владі, як це відбулося за часів Б. Хмельницького, запорожці свідомо протидіяли централізаторській політиці гетьманів.

Найвідомішим кошовим другої половини XVII ст. був Іван Сірко. Він очолив запорожців орієнтовно на початку 1660-х років і керував ними до своєї смерті у серпні 1680 р. Незважаючи на його негативну роль у міжусобній боротьбі за владу в Україні, він відзначився у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Ним було здійснено понад 50 походів проти турків і татар. Особливо уславився Сірко зруйнуванням турецької фортеці Очаків (1669) та великим походом на Крим (1675), під час якого запорожці вперше у військовій практиці форсували Сиваш, завдяки чому обійшли Перекопські укріплення і несподіваним нападом спустошили весь степовий Крим.

Загалом запорозькі козаки відіграли значну роль у зупиненні турецького наступу на Європу, беручи участь у відсічі турецької агресії також і поза межами України, зокрема під час оборони Відня у 1683 р.

Наприкінці XVII ст. запорожці намагались протистояти централізаторській політиці Мазепи, який прагнув підпорядкувати Запорожжя гетьманській владі. Проте посилення московської експансії, яка загрожувала й незалежності самого Запорожжя, змусило запорожців у березні 1709 р. піти на союз із Мазепою та шведами. За це Запорозьку Січ було знищено московськими військами 14 травня 1709 р. Запорожці, що емігрували разом із Мазепою у 1709 р. за межі Російської імперії, заснували під владою Туреччини Січ у гирлі Дніпра (Олешківська Січ). Тут вони перебували до 1734 р., але запорожці постійно прагнули повернутись в Україну. За сприяння гетьмана Д. Апостола у 1734 р. російський уряд дозволив запорожцям повернутись на їхні старі землі. На р. Підпільній, недалеко від місця розташування попередньої Січі, була заснована так звана Нова Січ, яка проіснувала до 1775 р.

В економічному відношенні запорозькі козаки також намагались зберігати незалежність і залишалися цілковитими господарями у своїх володіннях, які наприкінці XVII ст. охоплювали значні території степової України. Територія була велика, але мало заселена (наприкінці XVII ст. тут мешкало до 50 тис. осіб) і практично не освоєна в економічному відношенні. Певного розвитку набули тільки рибальство, бджільництво, мисливство. Натомість Запорожжя цілковито залежало від довозу продовольства та ремісничих виробів з Гетьманщини. У XVIII ст. ситуація почала поступово змінюватись, особливо ж після заснування Нової Січі. Почалось інтенсивне освоєння запорозьких земель, чому сприяла їх родючість і відсутність феодальних форм експлуатації. Як наслідок — сюди масово втікали селяни із сусідніх земель. Вони отримували землі і за невеликий податок охоче вели на них господарство. У 1775 р. на запорозьких землях проживало близько 200 тис. осіб, переважно це були не козаки, а селяни, що втікали від закріпачення. Такі зміни стурбували російський уряд, який ліквідував автономію сусідніх українських земель і почав запроваджувати в Україні кріпацтво. Тому у червні 1775 р. за наказом Катерини ІІ Запорозьку Січ знищили вдруге, а запорозькі землі включили до складу Російської імперії.

Запорожці після зруйнування Нової Січі знову перейшли на землі, що були під владою Туреччини — тепер у гирло Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ (1775-1828). Звідси частина запорожців у 1785р. перейшла під владу Австрії і заснувала Січ у Банаті, але у 1811 р. вони повернулися на Дунай. Під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий перейшов із невеликою частиною запорожців на бік Росії. Російський уряд надав цим козакам землі у гирлі Дону, і вони утворили там Азовське козацьке військо, яке проіснувало до 1865 р., а потім його розформували і азовських козаків переселили на східне узбережжя Чорного моря в район Анапи. Туреччина після переходу частини задунайських козаків на бік Росії ліквідувала Задунайську Січ (1828).

Російська імперія, поновивши війни проти Туреччини у 1780-х роках, знову відчула потребу у професійних військових, які б добре знали місцевість і способи ведення війни з турками. Тому в 1787 р. царський уряд дозволив колишнім запорожцям в обмін на охорону кордону з Туреччиною відновити козацький устрій (хоча і в урізаному вигляді) на причорноморських землях між нижньою течією Південного Бугу і Дністра. Тут утворилося Бузьке козацьке військо. Воно відзначилось під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. (зокрема, при здобутті Очакова). Але після відсунення російсько-турецького кордону далі на південний-захід потреба в існуванні тут козаків відпала, і тому Бузьке козацьке військо у 1792-1793 рр. перевели на нові землі — уздовж р. Кубань, де вони спочатку існували під назвою чорноморських козаків, а у 1864 р. разом із російськими козаками утворили нове військове формування — Кубанське козацьке військо, яке проіснувало до початку XX ст.