Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Розділ 5. Українські землі наприкінці XVII-XVIII ст. 

Лівобережна Гетьманщина у 1687-1764 рр.

Гетьманування Івана Мазепи (1687—1709). І. С. Мазепа — походив із шляхетської сім’ї з Південної Київщини. Його батько був білоцерківським сотником, а мати — ігуменею одного з київських монастирів. І. Мазепа навчався у Києво-Могилянському колегіумі та в єзуїтській колегії у Полоцьку, а потім — у Голландії, Франції, Німеччині та Італії. Знав вісім мов. Із 1669 р. — на службі в Дорошенка, а з 1674 р. — прийнятий на службу до лівобережного гетьмана Самойловича. З 1682 р. генеральний писар. У 1687 р. обраний гетьманом.

Ставши гетьманом, Мазепа був змушений укласти з Московським царством новий договір — так звані Коломацькі статті (25 липня 1687 р.): 1) формальне підтвердження прав і вольностей старшини; 2) реєстр 30 тис.; 3) гетьману заборонено зміщати з посад старшину без згоди царя; 4) заборона дипломатичних контактів і торгівлі з Кримом; 5) гетьман зобов’язаний посилати козацькі війська проти Криму і Туреччини; 6) підтверджено перебування російських військ у Києві, Острі, Чернігові, Ніжині та Переяславі; 7) заборонено розмови про те, що Україна перебуває під владою гетьмана, а дозволялось лише говорити, що вона належить до єдиної держави під царською владою; 8) вільний перехід населення з Росії до України; 9) гетьманський уряд зобов’язали вживати всіх заходів задля злиття українців і росіян шляхом шлюбів; 10) дозвіл мати наймане військо; 11) гетьмана можна обирати лише за погодженням із Москвою.

Політика Мазепи: 1) зміцнення найманого війська як головної військової опори гетьмана; 2) обмеження оренди; 3) розправа з опозицією; 4) будівництво фортець на південних кордонах; 5) підтримка Церкви, щоб вона була союзником гетьмана; 6) підтримка освіти і науки (збудував нове приміщення Києво-Могилянського колегіуму і домігся для нього статусу академії); 7) створював нове освічене дворянство як опору гетьманської влади; 8) намагання підкорити Запорожжя; 9) протидія наступу Росії на права України; 10) об’єднання всіх українських земель (у 1704 р. війська Мазепи в ході Північної війни зайняли Правобережну Україну, і таким чином було відновлено єдність України); 11) боротьба з татарськими нападами; 12) пошуки союзників для здобуття Україною повної незалежності.

Здобуття Україною політичної незалежності — головна мета Мазепи. Але, як людина обережна, він хотів до цього підготуватись, знайти союзників, дочекатись доброї нагоди і лише тоді виступити відкрито. Коли Москва вступила в Північну війну зі Швецією (1700-1721) і спочатку програвала, Мазепа вирішив, що настав слушний момент для виступу, а Швеція стане природним союзником України.

На початку війни Швеція розгромила московську армію, а в 1706-1707 рр. — Польщу. Таким чином, шведські війська впритул наблизились до України. Звернення Мазепи до московського царя Петра І з проханням про допомогу виявились безрезультатними. Відповідно Мазепа, за тогочасною правовою практикою, вважався вільним від васальних обов’язків щодо Москви, оскільки московський цар, як сеньйор Мазепи, відмовив йому у допомозі. Після цього Мазепа вступив у активні переговори із шведським королем Карлом XII. Він запросив шведську армію в Україну, обіцяючи Карлу XII забезпечити її всім необхідним, аби навесні 1709 р. спільними силами остаточно розбити Росію. Тому шведська армія, яка йшла через Білорусь на Москву, повернула на південь і 17 жовтня 1708 р. вступила в Україну (на Сіверщину).

24 жовтня 1708 р. — Мазепа залишив у Батурині полковника Чечеля (10 тис.), а сам із 5 тис. козаків пішов на з’єднання з Карлом XII. Головна ж частина козацької армії перебувала разом із московським військом, яке в цей же час також вступило на територію України зі сходу. Відповідно, Мазепа не зміг зосередити всі сили для боротьби.

29-30 жовтня 1708 р. відбулись переговори Карла XII і Мазепи у с. Дехтярівка. Було укладено угоду, відповідно до якої: Гетьманщина незалежна держава і має свій герб, Українська держава повинна була включати Гетьманщину, Правобережну Україну та Слобожанщину, непорушність статусу Гетьманщини, Гетьманщина переходила під протекторат Швеції.

Петро І не очікував переходу Мазепи на бік шведів, але зміг швидко зорієнтуватись у новій ситуації. Він почав репресії проти прибічників Мазепи, а самого Мазепу було оголошено зрадником. На старшинській нараді у Глухові 6 листопада 1708 р., скликаній за наказом Петра І, замість Мазепи гетьманом України було призначено стародубського полковника Івана Скоропадського.

Головним завданням московських військ було захоплення гетьманської столиці Батурина, де зберігалась скарбниця, артилерія, порох та інші боєприпаси. Місто було добре укріплене і відмовилось здатися. Але сотник Прилуцького полку Іван Ніс за 300 карбованців показав московським військам підземний хід до Батурина. 3 листопада 1708 р. місто було взято і вщент знищено. Ця акція у поєднанні з іншими репресіями залякала українців, і тому вони побоялись підтримати Мазепу.

Через відсутність підтримки з боку населення та перехід значної частини старшини на бік Москви Мазепа та Карл XII опинилися взимку 1708-1709 рр. у досить скрутному становищі. Не вистачало провіанту і фуражу, бракувало боєприпасів. Натомість московські війська постійно нарощували свій потенціал. Таким чином, стратегічна ситуація поступово ставала дедалі кращою для Москви, але Петро І продовжував накопичувати сили для вирішальної битви і тому до весни 1709 р. великих боїв не велось.

У березні 1709 р. на бік шведів перейшли запорожці. Але цей здобуток був затьмарений тим, що 17 травня 1709 р. через зраду полковника компанійців Галагана росіяни здобули Січ і знищили її. Було захоплено запорозький флот, артилерію та боєприпаси.

27 червня 1709 р. біля Полтави відбулась генеральна битва (Полтавська битва). Шведи були розбиті і спільно з Мазепою почали відступ до володінь Туреччини. На початку липня 1709 р. рештки українських військ, що підтримували Мазепу, прибули до Бендер (Молдавія). Тут Мазепа помер 22 серпня.

Його наступником (гетьманом на еміграції) козаки обрали Пилипа Орлика.

Пилип Орлик походив із чеського шляхетського роду, який в XVII ст. емігрував до Польщі. Випускник Києво-Могилянського колегіуму. З 1698 р. — кафедральний писар Київського митрополита, а невдовзі перейшов на службу до Мазепи (з 1702 р. — генеральний писар).

5 травня 1710 р., під час обрання гетьманом Пилип Орлик склав першу українську Конституцію (“Дедукція прав України” або “Пакти і конституції законів та вільностей Війська Запорозького”). Згідно з цим документом: Україна має бути вільною і єдиною, влада гетьмана обмежується Генеральною радою (яку мали складати полковники і виборні депутати від кожного стану), тричі на рік скликається сейм із представників станів, полкової та сотенної старшини і депутатів від Запорожжя, скасовуються всі побори із селян та деяких монополій, а також податки.

Орлик продовжив політику Мазепи, спрямовану на здобуття Україною незалежності. Для цього він намагався створити антиросійську коаліцію з європейських країн, але останні після перемоги росіян над Швецією не наважувались на виступ проти Росії. У 1711 р. Орлик, спираючись лише на власні сили, здійснив похід в Україну з метою звільнення її з-під влади Росії. Похід розвивався вдало. Козаки дійшли до Білої Церкви, але відсутність артилерії не дозволила взяти навіть цього міста. Відчувалась нестача й інших видів озброєння та боєприпасів, і тому козаки Орлика невдовзі змушені були відступити. З 1714 р. Орлик жив у еміграції, але продовжував пошуки союзників для звільнення України.

Гетьманування Івана Скоропадського (1708—1722). Розправляючись із прибічниками Мазепи і прагнучи повністю підпорядкувати Україну, Петро І водночас розумів, що негайна ліквідація автономії України може призвести до переходу значної частини козаків на бік Мазепи і шведів. Тому він вирішив до повної перемоги над Швецією зберегти автономію України, хоча і суто ефемерну. В Україні були розміщені російські війська, проводились постійні побори з населення, російські чиновники та військове керівництво стали найвищою адміністративною та судовою владою, тривали репресії проти будь-яких спроб висту

пити на захист своїх прав. Отже, фактично зберігалась сама видимість автономії. Натомість насправді Гетьманщину було цілковито підпорядковано Росії. Найкраще така політика Петра І щодо України відобразилась у виборі нового гетьмана, яким став стародубський полковник І. Скоропадський — особа похилого віку та малоініціативна.

Вибори Скоропадського відбулись 6 листопада 1708 р. і мали формальний характер. Вибір Скоропадського був визначений Петром І, а козацька старшина лише затвердила його. У липні 1709 р. Петро І надав Скоропадському так звані Решетилівські статті, які визначали правовий статус Гетьманщини у складі Російської імперії. Формально Решетилівські статті підтверджували права і свободи України, але водночас у них закріплювалось перебування російських воєвод та військ в українських містах, козацькі війська та навіть гетьман мали підпорядковуватися російському військовому керівництву, гетьман позбавлявся права самостійно призначати і звільняти старшину, гетьманською резиденцією призначено розміщений на самому кордоні з Росією Глухів, у якому розквартировувались два російських полки. На доповнення до таких принизливих положень наказом Петра І визначалося, що при гетьмані постійно перебуває царський резидент.

Усі податки з Гетьманщини йшли до Петербурга. Вести зовнішню торгівлю українським купцям з 1701 р. дозволялось лише через Архангельськ (з 1711 р. — через Ригу). Указами 1711 і 1714 рр. було обмежено ряд важливих статей українського експорту та імпорту. Водночас провадилась протекціоністська політика щодо російської торгівлі. Єдиною грошовою одиницею, узаконеною для обігу в Гетьманщині, було визначено російський рубль. Українська митниця була поставлена під російський контроль.

У Гетьманщині постійно перебувала російська армія, яка утримувалась коштом українського населення. Натомість українські війська постійно перебували поза межами України, захищаючи імперські інтереси. Їх також почали використовувати при будівництві каналів на півночі та півдні Росії. Ці канальні роботи завдали особливих втрат козацькому війську, оскільки проводились у незвичних для українців кліматичних умовах, без будь-якого матеріального забезпечення, і сам їх характер підривав бойовий дух козаків. Царським указом 1715 р. порядок вибору козацької старшини було замінено призначенням за погодженням із царською владою. П’ять полків Гетьманщини з десяти очолили неукраїнці.

Не оминув Петро І своєю увагою і такий впливовий інститут тогочасного суспільства, як Церква. Духовенству доручили прищеплювати масам імперську ідеологію. Богослужіння переводилось на російську мову, церковні посади почали заміщувати вихідці з Росії. У 1718 р. було заборонено видання церковних книг українською мовою.

Щоб підірвати інтелектуальний потенціал українського народу, проводилось своєрідне “викачування мізків” з України — талановиті українці переводились до Росії, де отримували добрі посади та повне державне забезпечення. Таким чином, вони починали розвивати культуру Росії і їх інтелектуальний потенціал втрачався для України. Окрім цього, Петро І почав надавати землі в Гетьманщині своїм сановникам, які переводили на них селян з Росії і запроваджували у цих своїх маєтках кріпацтво.

Російська агентура в Україні активно поширювала серед українського населення чутки, що у всіх бідах народу винна козацька старшина і якби Україна повністю перейшла під владу Росії, то жити простим людям стало б набагато краще. Таким чином, російський уряд намагався (і досить вдало) протиставити різні верстви українського суспільства одна одній, що призводило до послаблення опору суспільства зовнішнім впливам і таким чином полегшувало справу підпорядкування України Росії.

І Малоросійська колегія (1722—1727). Апофеозом асиміляторської політики стало видання у квітні 1722 р. імператорського указу про створення Малоросійської колегії. Офіційно ця установа мала навести лад у фінансовій та судовій системі Гетьманщини, а фактично перетворювалась на головний орган влади в Гетьманщині. Малоросійська колегія складалась із шести російських офіцерів на чолі з російським генералом Вельяміновим і була вищою судовою інстанцією та контролювала фінанси і діяльність козацької старшини. У липні 1722 р. помер гетьман Скоропадський. Петро І заборонив вибори нового гетьмана, і всі повноваження гетьмана були передані Малоросійській колегії. Спроби наказного гетьмана Павла Полуботка захистити права Гетьманщини призвели до його арешту влітку 1723 р. під час приїзду до Петербурга, де він і помер в ув’язненні у грудні 1724 р. Російські урядовці почали поводитися в Гетьманщині особливо брутально. Масово захоплювали землі та втручались у місцеве управління.

Фактично Петро І збирався остаточно знищити Гетьманщину. Але смерть царя у січні 1725 р. перешкодила цим планам. В Росії почалась тривала боротьба за трон, яка послабила центральну владу. До того ж у 1726 р. загострились відносини між Росією і Туреччиною. Виникла загроза війни, і Україна в ній повинна була стати головним плацдармом для тієї або іншої сторони. Все це змусило російських урядовців піти на задобрювання українців, аби здобути їхню підтримку. Тому в 1727 р. Вища таємна рада, яка в той час фактично керувала Російською імперією, скасувала нові податки, запроваджені у Гетьманщині. Невдовзі справи, пов’язані з управлінням Гетьманщини, були знову повернуті до Колегії закордонних справ, що означало юридичне визнання автономного статусу Гетьманщини у складі Російської імперії. У травні 1727 р. було видано царський указ про дозвіл обрання гетьмана. У червні 1727 р. скасовано Малоросійську колегію, а в жовтні цього ж року у Глухові в урочистій обстановці відбувся вибір гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол.

Гетьманування Д. Апостола (1727—1734). Данило Апостол (1654-1734) належав до давнього козацького роду з Лівобережної України. Отримав добру освіту. Зробив військову кар’єру. У 1683 р. став миргородським полковником. Підтримував Мазепу, але бачучи безперспективність подальшої відкритої боротьби, після видання маніфесту Петра І про амністію, повернувся в Україну, і тому зберіг свою посаду. Проте він залишився вірним оборонцем прав України, хоча і діяв не силовими, а легітимними методами.

На початку 1728 р. Д. Апостол спеціально їздив до Петербурга на інавгурацію нового російського імператора Петра ІІ, аби використати цю подію для розширення прав України. Апостол подавросійському царю петицію (“Статейні пункти”), в якій містилося прохання відновлення прав Гетьманщини. Натомість Росія надала на це прохання так звані Рішительні пункти, які стали фактичною конституцією Гетьманщини до кінця її існування.

Основні її положення: підтверджувалось право мати гетьмана, але його вибір міг здійснюватись лише за згодою російського імператора; гетьману заборонено вступати в контакти з іншими країнами; підтверджено передачу справ Гетьманщини з відання Сенату до Колегії закордонних справ; підтверджено розміщення гетьманської резиденції у Глухові; гетьману дозволялось мати наймане військо, але його чисельність обмежувалась трьома полками; обмежувалась кількість російських військ на території Гетьманщини, але козацькі війська підпорядковувались російському військовому командуванню; гетьман мав право затверджувати вибір лише полкової та сотенної старшини, натомість вибір полковників та генеральної старшини затверджував російський імператор; вищою апеляційною інстанцією замість Малоросійської колегії ставав Генеральний суд, але відтепер він складався з трьох українців та трьох росіян тощо.

Таким чином, новий гетьман отримав урізаніші повноваження, які загалом поступались навіть тим, що їх початково мав його попередник Скоропадський. Незважаючи на це, Д. Апостол використовував всі можливі засоби для захисту автономії Гетьманщини.

Йому вдалось провести переобрання більшості генеральної старшини та частини полковників. Причому ці посади були заміщені переважно ставлениками самого Д. Апостола. Таким чином, Апостолу вдалося зміцнити становище гетьманської влади, залучивши на свій бік найвищих посадовців Гетьманщини. Завдяки численним клопотанням Апостола царським указом у 1733 р. Київ було підпорядковано владі гетьмана. Зусиллями Апостола російська влада дозволила запорозьким козакам у 1734 р. повернутись на українські землі.

Данило Апостол здійснив реформу судочинства. Відтепер судові справи обов’язково мали вестись у письмовій формі. Суди поділялись за територіальним принципом і ставали колегіальними. Гетьманським універсалом 1730 р. чітко визначались компетенції кожної судової інстанції, їх чисельність та порядок оскарження судових рішень. Оскільки Гетьманщина не мала єдиного законодавства, указом гетьмана було створено кодифікаційну комісію, на яку покладалося вироблення єдиного зводу українських законів. Наслідком роботи кодифікаційної комісії, яку очолив прибічник Данила Апостола Яків Лизогуб, стало прийняття у 1743 р. зводу прав, який називався “Права, за якими судиться малоросійський народ”.

З метою впорядкування системи землеволодіння та подолання зловживань у цій сфері у 1729-1731 рр. було проведено перевірку прав на земельну власність. Ті, хто мав документальне підтвердження цихправ, зберіг своє землеволодіння. Натомість самочинно захоплені землі поверталися їх законним власникам. Наслідком проведення ревізії земельних володінь було створення земельного кадастру Гетьманщини.

Д. Апостол приділяв значну увагу економічній сфері життя Гетьманщини. Він уперше чітко розмежував державну скарбницю та особисті кошти гетьмана. Було також уперше розроблено бюджет Гетьманщини, причому визначено розміри як прибуткової, так і видаткової частин. Проводилась протекціоністська політика у сфері торгівлі. Гетьман домігся скасування ряду обмежень діяльності українських купців. Відновлювалося кредитування купців та впроваджувався мораторій на сплату їх боргових зобов’язань, було прийнято укази про захист купців від зловживань місцевої адміністрації, а також упорядковано податкову політику та обмежено експлуатацію селян.

Д. Апостол дбав і про розвиток освіти. Власним коштом він створив у гетьманській столиці першу в Україні співочу школу для обдарованих дітей. Зросла кількість друкарень. Розширилась мережа початкових шкіл.

Правління гетьманського уряду (1734—1750). У січні 1734 р. Данило Апостол помер. На цей час змінилася влада в Російській імперії. Російською імператрицею стала Анна Іоанівна, яка спиралась на німців в управлінні країною. Фактично почалось німецьке засилля в імперії. Не обійшли ці процеси і Україну, яка перетворилася на одне з головних джерел збагачення німецьких фаворитів імператриці. Отже, експлуатація України російськими чиновниками та поміщиками була доповнена експлуатацією також і німецькими царедворцями. Вибори нового гетьмана заборонялися, а для управління Гетьманщиною створювався колегіальний орган — “Правління гетьманського уряду”. Він діяв з 1734 р. до 1750 р. і складався з трьох росіян і трьох українців. Офіційно “Правління гетьманського уряду” мало керуватись в управлінні Гетьманщиною Рішительними пунктами, але реально управління здійснювалось на основі отриманих керівником Правління гетьманського уряду князем Шаховським таємних інструкцій. Їх суть полягала у максимальному сприянні інтеграції України до складу Росії, ставилося завдання всіляко дискредитувати ідею автономії України, вчиняти розправу над свідомими українцями.

У 1735-1739 р. — Росія вела чергову війну з Туреччиною за вихід у Чорне море. Україна знову перетворилася на головну базу російської армії у цій війні. В Україні було розміщено головні сили російської армії, які утримувались за рахунок Гетьманщини, масово вилучались коні, підводи, провіант та фураж. Українців забирали до російської армії та для супроводження обозів, багато українських селян та козаків залучалися до будівництва укріплених ліній на південних кордонах. Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. призвела до підриву економіки Гетьманщини (лише прямі матеріальні збитки становили 1,5 млн рублів) та значних людських втрат. Ця війна також спричинила посилення татарських нападів на Україну.

Гетьманування Кирила Розумовського (1750—1764). У 1741 р. внаслідок чергового палацового перевороту в Росії до влади прийшла Єлизавета І (1741-1761). Її фаворитом був українець Олексій Розумовський. Саме завдяки йому нова імператриця прихильно ставилась до України. Єлизавета у 1744 р. здійснила подорож в Україну, під час якої отримала безліч прохань про відновлення гетьманського правління. Єлизавета пообіцяла задовольнити це прохання. Гетьманом було вирішено поставити молодшого брата фаворита Єлизавети Кирила Розумовського (1728-1803), лише малолітство якого затримало цю справу. Його відправили на навчання за кордон, а водночас розпочалися приготування до відновлення гетьманської влади. Так, після смерті президента Правління гетьманського уряду Бібікова у 1746 р. не було призначено його наступника, натомість управління перейшло безпосередньо до Правління. Нарешті 16 жовтня 1749 р. з’явився указ імператриці Єлизавети про дозвіл обрати гетьмана. Урочистий вибір гетьмана відбувся у Глухові на початку 1750 р., а царським указом від 5 червня 1750 р. цей вибір було затверджено.

Гетьману повернули всі маєтки, які належали попереднім гетьманам за посадою. К. Розумовському також передали контроль над фінансовою системою Гетьманщини. Російським чиновникам заборониливтручатися в управління Гетьманщиною. Указом сенату від 24 липня 1751 р. Запорожжя передавалося під управління гетьмана.

Задля стабілізації внутрішнього становища Гетьманщини та зміцнення своєї влади Розумовський розгорнув реформаторську діяльність. Провадилися судова, військова, економічна, освітня та політична реформи.

Судова реформа передбачала відновлення діяльності Генерального суду. Було розширено його склад. Будь-яка особа дістала право апелювати на рішення місцевих судів до Генерального суду, який, таким чином, остаточно визнавався найвищою судовою інстанцією Гетьманщини. Було впорядковано судове діловодство та систему судів.

Військова реформа полягала у запровадженні єдиного озброєння та уніформи армії. Також вводилася обов’язкова військова підготовка. Було започатковано переозброєння армії новими зразками вогнепальної зброї і створено пороховий завод у Шостці.

Реформи у сфері економіки передбачали поновлення права гетьмана самостійно формувати бюджет Гетьманщини і здійснювати податкову політику на її території. Зміцнювалась власна митна система. Поліпшились умови торгівлі для українського купецтва.

Освітньою реформою планувалося розширення мережі початкових шкіл та створення двох університетів (у Батурині та Києві). Діти-сироти отримували право на безкоштовну освіту.

Політична реформа офіційно не проводилась, але фактично вся політика Розумовського передбачала перетворення Гетьманщин на шляхетську державу з монархічною владою на зразок Речі Посполитої. Для цього К. Розумовський відновив склад генеральної старшини та особисто призначав її. Вона остаточно перетворилась на гетьманський уряд. Відповідно в часи відсутності гетьмана в Україні, що траплялося часто, управління Гетьманщиною здійснювала саме генеральна старшина. К. Розумовський також почав скликати з’їзди старшини — Генеральні збори, які нагадували польські шляхетські сейми. Задля підтримання економічних інтересів старшини Розумовський продовжив політику обмеження селянських переходів та закріпачення селян. Старшині надавалася перевага у придбанні земельної власності та зайнятті урядових посад. На Генеральних зборах у Глухові наприкінці 1763 р. старшина підтримала ідею перетворення гетьманської влади на спадкову в роду Розумовських. Розумовський також вирішив повернути гетьманську столицю до Батурина, аби задекларувати цим кроком відновлення державної традиції в Україні. Робилися спроби встановити чіткі кордони Гетьманщини.

Проте всі реформи Розумовського були реалізовані лише частково через постійний опір Росії. До того ж з 1754 р. царський уряд відновив наступ на автономію Гетьманщини. У цьому році було ліквідовано кордон між Росією та Гетьманщиною, а українську митну систему підпорядковано Росії. Було також скасовано мито з експорту, яке становило головне джерело поповнення гетьманської скарбниці. Гетьману заборонили призначати полковників, а в 1755 р. — скасовано внутрішні мита і встановлено безмитну торгівлю між Гетьманщиною та Росією. У 1761 р. з-під влади гетьмана вивели Київ.

Остаточного ж удару по автономії Гетьманщини завдала імператриця Катерина ІІ (1762-1796), незважаючи на те, що К. Розумовський допоміг їй у боротьбі за владу. В січні 1764 р. Катерина ІІ викликала Кирила Розумовського до Петербурга і примусила зректися гетьманування. 10 листопада 1764 р. вийшов указ Катерини ІІ про заміну старшинського правління в Гетьманщині ІІ Малоросійською колегією, яку очолив граф П. Румянцев. Він отримав таємні інструкції від російської імператриці Катерини ІІ, суть яких полягала в обережному і поступовому, але невідворотному перетворенні України на частину Росії шляхом русифікації всіх сфер життя. Для цього пропонувалось продовжити традиційну царську політику, спрямовану на протиставлення різних соціальних верств Гетьманщини. У 1765-1767 рр. було проведено нову ревізію населення та господарства Гетьманщини. Ця перевірка дала можливість російській владі отримати чіткі дані про чисельність та соціальний статус населення, землеволодіння та ряд економічних показників і як наслідок — визначити можливості експлуатації України.

У 1767 р. ліквідували Генеральний військовий суд та Генеральну військову канцелярію, а решту установ Гетьманщини підпорядкували Малоросійській колегії та поступово реорганізували її в департаменти. У 1781 р. полковий військово-адміністративний поділ Гетьманщини був замінений поділом на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, чим завершувалась інтеграція Лівобережної України до адміністративної системи імперії. У 1783 р. козацьке військо (десять гетьманських полків і три компанійські) було перетворено на підрозділи російської армії. Ті, хто служив у них, зберегли свободу і не були закріпачені. Натомість українських селян і решту козаків царським указом 1783 р. перетворили на кріпаків. Також все населення чоловічої статі, що належало до третього стану, з 1783 р. обкладалося єдиним державним грошовим податком, що дало змогу втричі збільшити надходження коштів з колишньої Гетьманщини до державного бюджету Росії.

У 1786 р. було проведено секуляризацію монастирських маєтків, що остаточно завершило підпорядкування Української православної церкви російській владі. Відтепер духовенство у матеріальному плані цілковито залежало від цивільної російської адміністрації і перетворилось на головне знаряддя русифікації населення. На церковні посади в Україні дедалі частіше почали призначати росіян.

Імператорський указ від 21 квітня 1785 р. надав українській козацькій старшині права російських дворян, чим фактично підкупив її та перетягнув на свій бік. Лише окремі свідомі представники козацької старшини наважились виступити на захист автономних прав України. Певні привілеї (право приватної власності на рухоме та нерухоме майно і торговельні операції) отримало і міське населення відповідно до царської грамоти від 21 квітня 1785 р. Таким чином, українці практично втратили власну еліту, і тому не могли вести організовану боротьбу щодо захисту своїх прав.