Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Правобережна Гетьманщина у 1663-1683 рр.

Першим гетьманом Правобережної України був Павло Тетеря. Він походив з родини українського православного шляхтича, здобув добру освіту. Розпочав службу в козаків писарем на початку Хмельниччини. Був прибічником союзу з Польщею і тому, ставши гетьманом, почав проводити пропольську політику: повертав маєтки польським панам в Україні, спільно з поляками здійснював походи в Лівобережну Україну, але не зміг підкорити її. Ці війни виснажили Правобережну Україну. Також негативним моментом політики П. Тетері була розправа з визнаними лідерами козацтва І. Виговським, І. Богуном та Г. Гуляницьким. Усе це налаштувало проти Тетері населення Правобережної України, яке у 1664 р. піднялось на повстання. Проти Тетері виступили також запорозькі козаки. Відчуваючи безперспективність подальшої боротьби, Тетеря у жовтні 1665 р. втік до Польщі (прихопивши із собою гетьманську скарбницю).

Наступним Правобережним гетьманом обрали Петра Дорошенка. П. Дорошенко (1627-1698) походив з давнього козацького роду. Його дід Михайло Дорошенко був кошовим на Запорозькій Січі у 1625-1628 рр. П. Дорошенко також обрав військову кар’єру і з 1650 р. став на службу до Б. Хмельницького. Був обраний гетьманом на козацькій раді у Чигирині в січні 1666 р. Дорошенко інтереси України ставив вище за свої особисті амбіції. Йому одразу ж довелось вступити у боротьбу з іншими претендентами на гетьманську булаву, а також з лівобережними гетьманами, Польщею та Москвою. Вже наприкінці 1665 р. гетьманом проголосив себе Медведівський сотник Степан Опара, але Дорошенку за допомогою татар вдалося швидко придушити цей виступ.

Дорошенко взяв курс на об’єднання українських земель та зміцнення гетьманської влади. Шукаючи союзників у цій боротьбі, він спочатку почав переговори з Польщею. Але польський король відхилив пропозиції Дорошенка щодо розширення автономії Правобережної Гетьманщини. Тоді Дорошенко уклав союз з Кримським ханством. У середині 1666 р. він отримав татарську допомогу і почав витісняти з Правобережної України представників польської адміністрації та прибічників Польщі. Для посилення своєї влади він створив особисту гвардію з найманців — так звані сердюки. Він також підтримав повстанців, які виступили на Лівобережжі проти Івана Брюховецького.

Значною подією в історії України, яка розколола українські землі по Дніпру, став Андрусівський договір (перемир’я). Він був укладений 30 січня 1667 р. між Москвою та Польщею на 13,5 року (українських представників на його підписання не допустили). Цим договором Україну розподілили на дві частини: Правобережна Україна переходила до Польщі, Лівобережна — до Москви; Запорожжя потрапляло під спільне управління Московського царства та Речі Посполитої (фактично ж — залишалось незалежним); Київ на два роки переходив до Москви, а потім мав повернутись до Польщі.

Дорошенко, дізнавшись про укладення Андрусівського договору, 11 березня 1667 р. звернувся до населення України з універсалом, у якому повідомляв українців про згубні наслідки цього договору для України. Українців закликали підійматися на повстання. Дорошенко також намагався укласти союз із Запорожжям, але невдало. Водночас він висунув ініціативу провести чорну раду задля обрання єдиного гетьмана для всієї України, але через відмову лівобережної старшини та Брюховецького ця рада не відбулась. Отримавши допомогу від татар, Дорошенко в серпні 1667 р. почав наступ на Західну Україну. 6 жовтня 1667 р. він оточив під Підгайцями на Поділлі польську армію, але напад запорожців на татарські володіння призвів до відходу татар, і Дорошенко був змушений 19 жовтня укласти мир із поляками, за яким він визнавав васальну залежність від Польщі, а польська шляхта могла повернути собі маєтки в Україні.

За таких обставин Дорошенко спробував укласти союз із Москвою, але московський цар не пішов на переговори. Тоді Дорошенко переорієнтувався на Османську імперію.

На старшинській раді у Чигирині на початку 1668 р. Дорошенко відкрито проголосив курс на союз із Туреччиною і об’єднання всіх українських земель в одній державі. Зібравши війська, він у червні 1668 р. переправився на лівий берег Дніпра. У Лівобережній Україні ще навесні 1668 р. спалахнуло повстання, спрямоване проти Брюховецького та Москви, яке полегшило Дорошенку її звільнення. Московські гарнізони були знищені (за винятком Києва), самого Брюховецького 8 (18) червня вбили власні козаки, а Дорошенка проголосили гетьманом обох боків Дніпра. Дорошенка підтримали всі верстви українського суспільства. Проте ейфорія була недовгою. На початку липня 1668 р. польська армія вдерлась на Брацлавщину, а на Запоріжжі було висунуто нового претендента на гетьманську булаву — писаря Петра Суховія, якого підтримало також Кримське ханство. Тому Дорошенко змушений був залишити у Лівобережній Україні замість себе наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного з невеликим військом, а сам з основними силами повернувся у Правобережну Україну. Цим одразу ж скористалася Москва. У жовтні 1668 р. московська армія з півночі вступила на Лівобережну Україну. Її підтримала частина промосковськи налаштованої лівобережної старшини, і Многогрішний був змушений визнати зверхність Москви.

Таким чином, під владою Дорошенка залишилась тільки Правобережна Україна. Але й тут був запорозький претендент на гетьманську булаву Петро Суховій та постійно нападали поляки. Війська Суховія Дорошенку вдалося розбити у 1668 та 1669 рр. Але Запорожжя у 1669 р. висунуло іншого претендента на посаду правобережного гетьмана — уманського полковника Михайла Ханенка. Війська цього претендента Дорошенку також вдалось розбити у 1669 та 1671 рр.

Усвідомлюючи небажання Москви та Польщі враховувати інтереси України, Дорошенко знову повертається до союзу з Османською імперією, але тепер наповнює цей союз реальним змістом. У 1671 р. велика польська армія знову вдерлась на територію Правобережної Гетьманщини. Тому Дорошенко визнав васальну залежність від турецького султана, натомість Османська імперія надіслала на допомогу Дорошенку у травні 1672 р. 150-тисячну армію. Річ Посполита не мала сил для протистояння цій коаліції і 18 жовтня 1672 р. уклала з Османською імперією Бучацький мирний договір. Згідно з ним: Річ Посполита передавала Османській імперії Поділля, а Брацлавщина та Південна Київщина залишались під владою Дорошенка, як васала Туреччини. Підвладою Польщі перебувала Північна Київщина, Волинь та Галичина. Проте Польща не збиралась відмовлятись від своїх претензій на Правобережну Україну, тому й надалі була постійною загрозою для Дорошенка, а турки почали грабувати українське населення, перетворювали церкви на мечеті. Як наслідок, населення звинувачує в усьому Дорошенка. Цим звинуваченням сприяла і московська агентура в Україні, поширюючи чутки, що Дорошенко прийняв мусульманство і хоче навернути у нього також усіх українців. Нарешті Москва вирішила відновити боротьбу за Правобережну Україну, вважаючи укладення Польщею Бучацького договору ознакою її відмови від Правобережної України. Почалися так звані Чигиринські походи московських військ та армії лівобережного гетьмана І. Самойловича, які тривали до 1678 р. і призвели до повного спустошення Правобережної України. За наказом Самойловича, населення Правобережної України масово переселялось у Лівобережну Україну. Врешті-решт Дорошенко втратив енергію та бажання продовжувати боротьбу і на початку 1676 р. передав гетьманування над Правобережною Україною лівобережному гетьману Самойловичу. Після цього Дорошенка поселили на Чернігівщині, але невдовзі вивезли вглиб Росії до с. Ярополче Волоколамського повіту під Москвою. У 1679-1682 рр. він був в’ятським воєводою, а потім — проживав у власному маєтку, де і помер у 1698 р.

Третє гетьманування Юрія Хмельницького (1667—1681). Після зречення Дорошенка боротьба за Правобережну Україну не припинилась. Туреччина не бажала втрачати цей регіон, і тому призначила замість Дорошенка новим гетьманом Правобережної України Ю. Хмельницького, який був маріонеткою в руках турків. Не маючи реальної влади і не розуміючи свого народу, він остаточно деградував. Збільшував податки, а проти непокірних здійснював каральні експедиції. Відзначався дедалі зростаючою жорстокістю. Тому у 1681 р. самі ж турки відправили Ю. Хмельницького назад до Стамбула (за іншою версією, його стратили), а правобережним гетьманом призначили молдавського господаря Івана Дуку.

І. Дука виявився добрим правителем. Він почав заселяти спустіле Правобережжя, гарантуючи переселенцям податкові та інші пільги. Заохочував розвиток торгівлі та ремесел, відбудовував міста. Як наслідок, Правобережна Україна почала швидко відроджуватись. Проте така політика викликала занепокоєння з боку Польщі, яка хотіла дочекатись повного спустіння України, сподіваючись, що тоді турки втратять до неї інтерес і її вдасться легко повернути. Тому поляки виступили війною проти Дуки, під час якої у 1683 р. його полонили і стратили.

Після цього гетьманів на Правобережній Україні не призначали, і тому 1683 р. вважається офіційною датою припинення існування Правобережної Гетьманщини.