Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Українська культура в XIV — першій половині XVII ст.

Загальна характеристика. Українська культура після втрати Україною політичної незалежності в XIV ст. позбулась державної підтримки. Водночас держави, що захопили українські землі в XIV-XVI ст.,намагались усіма засобами знищити українську культуру. Причина такої політики — поки існує відмінність у культурі, може існувати бажання створити відмінний державний організм, коли ж культурну відмінність ліквідувати (тобто асимілювати підкорений народ), то зникне і підґрунтя для політичного сепаратизму. Саме тому весь цей час українська культура зазнавала шалених репресій та асиміляції на всіх рівнях з боку пануючих над нею держав, особливо ж — Польського королівства, а згодом — Речі Посполитої. Проте, не зважаючи на таку політику з боку поневолювачів, наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. відбувається відродження української культури.

Освіта. Татаро-монгольська навала завдала великих втрат освіті. Однак уже наприкінці XIII ст. починається відродження шкільництва. У відбудованих містах відкриваються посадські школи, в яких навчалися діти купців та ремісників. Духовенство також доклало значних зусиль для відродження освіти, причому не лише у містах, а й у сільській місцевості. В XIV-XV ст. головними предметами навчання в початковій школі були читання, письмо, співи, арифметика. З метою охоплення більшої кількості дітей освітою і перемоги в конкуренції у цій сфері із зростаючою чисельністю польських шкіл, у містах, починаючи з XVI ст., відкриваються братські школи. Першою була заснована братська школа у Львові (1586). Серед її викладачів були Іов Борецький, Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький. За зразком Львівської братської школи в Україні до початку XVII ст. було засновано близько 30 братських шкіл. Братські школи створювалися на кошти об’єднань (братств) православних міщан для захисту своїх національно-культурних прав. Навчання у таких школах було безкоштовним, викладачів запрошували не лише з України, а й з інших православних країн. Головними братськими школами вважалися Львівська та Київська. Остання була заснована у 1615 р. за сприяння православних міщан, шляхти і козацтва.

Вищу освіту українці здобували і за кордоном — насамперед у Краківському та Празькому університетах, як найближчих географічно, а також в університетах Італії та Німеччини. Один із визначних українських учених-гуманістів Юрій Дрогобич у 1480-х роках навіть був ректором Болонського університету. Проте через опір польської влади тривалий час не вдавалося створити національний вищий навчальний заклад у самій Україні. Лише 1576 р. наймогутніший український феодал князь Костянтин Острозький заснував у своєму родовому місті Остріг на Волині перший український вищий навчальний заклад — Острозьку академію. Викладання в ній здійснювалося за зразком тогочасних західноєвропейських університетів, тобто в ній викладали “сім вільних наук” (граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію та музику). В Острозькій академії працювали визначні вчені з України та інших країн (Герасим Смотрицький, Діонисій Палеолог, Ян Лятос, Іван Княгиницький, Никифор Параксес та ін.). Серед її випускників було чимало відомих українських політичних і культурних діячів, зокрема український письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, митрополит Іов Борецький, церковний діяч Клірик Острозький, кошовий запорозьких козаків Петро Сагайдачний та ін. Викладання в академії здійснювалося староукраїнською мовою. На жаль, невдовзі після смерті Костянтина Острозького академія потрапила під контроль єзуїтів і була перетворена на єзуїтський колегіум.

Другим вищим навчальним закладом в Україні був Києво-Могилянський колегіум. Він виник після об’єднання київської Братської та Лаврської шкіл у 1632 р. Об’єднаний навчальний заклад почав іменуватись Київським колегіумом (згодом — Києво-Могилянським колегіумом) і таким чином став навчальним закладом середнього типу, а невдовзі — вищого. У 1634 р. Києво-Могилянський колегіум створив свій філіал у Вінниці, а у 1639 р. — у Гощі на Волині.

Література. Татаро-монголи знищили більшість бібліотек на Русі, але літературна традиція не була перервана. У XIV-XV ст. в українській культурі простежується так званий другий південнослов’янський вплив, який позначається працею в Україні діячів культури з Болгарії та Сербії та переписуванням пам’яток літератури південнослов’янського та грецького походження.

До пам’яток оригінальної літератури, створених одразу ж після татаро-монгольської навали і які закликали до об’єднання сил і до боротьби із загарбниками, належали “Слова” Серапіона та “Правило” митрополита Кирила. До яскравих політичних памфлетів належить “Друге послання” митрополита Кіпріана (1378), яке містить критику політики московського князя. У 1460-х роках було створено дві нові редакції Києво-Печерського Патерика.

Важливою подією літературного життя України кінця XVI — першої половини XVII ст. була полемічна література, присвячена Брестській церковній унії 1596 р. До найкращих пам’яток цієї літератури, написаних у православному таборі, належать: “Палінодія” Захарія Копистенського, “Протестація” 1621 р., твори Івана Вишенського (“Пересторога”, “Послання до єпископів”, “Послання до всіх в лядській землі живущих” та ін.), “Патерікон” Сильвестра Косова.

Не припинився розвиток і такого важливого напряму оригінальної літератури, як літопис. У XVI-XVII ст. створюються Львівський, Острозький, Густинський, Київський та Волинський літописи. Вони були написані давньоукраїнською мовою.

Книгодрукування. Засновником книгодрукування кирилицею був Швайпольд (Святополк) Фіоль. У 1491 р. він надрукував кирилицею у Кракові 4 богослужебні книги (“Часослов”, “Осьмогласник”, “Тріодь пісна” та “Тріодь цвітна”). Але під тиском польської влади його друкарня невдовзі припинила своє існування. Наприкінці XV ст. видав книгу також Юрій Дрогобич (1483), але вона була написана латиною.

Безперервний розвиток вітчизняного книгодрукування почався у 1560-х роках. 1565 р. Іван Федоров та Петро Мстиславець у маєтку українських магнатів Ходкевичів у Заблудові на Волині заснували одну з перших на українських землях друкарень, яка почала видавництво україномовних книг. У Заблудові було надруковано “Учительне Євангеліє” (1569), “Псалтир” (1570) та “Часослов” (1565). У 1573 р. Федоров, на замовлення Львівського братства, переніс видавничу діяльність до Львова, де вже у 1574 р. видав розкішно оформлений “Апостол”, а невдовзі — перший друкований український підручник —“Азбука”. З цього часу Львів перетворився на важливий центр книгодрукування в Україні. У 1577-1582 рр. Іван Федоров працював в Острозі на запрошення князя Костянтина Острозького. Тут він надрукував нове видання “Азбуки” (1578), Новий Заповіт (1580), а також перше повне видання Біблії кириличним шрифтом — Острозьку Біблію (1581).

У 1615 р. за участі архімандрита Єлисея Плетенецького було створено друкарню при Києво-Печерській лаврі. Лаврська друкарня видавала як церковну, так і різноманітну світську літературу. До важливих світських праць, виданих в лаврській друкарні у першій половині XVII ст., належали “Вірш на жалостний погреб Петра Сагайдачного” 1622 р. та “Лексикон славенороський” Памви Беринди 1627 р. З-поміж книг релігійного змісту були “Служебник”, “Акафіст”, “Псалтир” та ін. Особливе значення для всього православного світу мало видання “Катехізису” київського митрополита Петра Могили.

Тривалий час друкована книга продовжувала співіснувати з рукописною. Саме в XVI ст. було створено і такий шедевр рукописної книги, як Пересопницьке Євангеліє. Перекладене давньоукраїнською мовою Михайлом Вагилевичем у с. Пересопниця (сучасна Рівненська область) у 1556-1561 рр., воно є найкращою пам’яткою давньоукраїнського письменства. На Пересопницькому Євангелії при вступі на посадуприносять присягу на вірність українському народові президенти України.

Наука. XIV-XVI ст. в історії Європи дістало назву доби Відродження (Ренесансу), що була позначена стрімким розвитком наук, насамперед гуманітарних. Не обійшли ці процеси і Україну. Вже згадуваний Юрій Дрогобич здобув ступінь доктора медицини та богослов’я і поділяв погляди західноєвропейських гуманістів. Вченими-гуманістами були також Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста і відомий український філософ XVI ст. Станіслав Оріховський-Роксолан. Вони сприяли заміні схоластичного релігійного світогляду та філософії на нову гуманістичну, пропагували ідеї рівності людей, релігійної толерантності, сприяли включенню України в загальноєвропейський культурний процес та доносили інформацію про неї до європейського загалу.

Розвиток мовознавства був позначений виданням низки словників (“Лексис” Лаврентія Зизанія, “Лексикон славено-руський” Памви Беринди тощо) та граматик (“Адельфотес”, “Граматика словенська” 1591 р. та “Граматика” 1619 р. Мелетія Смотрицького). У XVI-XVII ст. відбувається становлення та розвиток давньоукраїнської мови, яка поступово витісняє з літератури церковнослов’янську.

Головними осередками науки в Україні у XVI — першій половині XVII ст. були спочатку Острозька академія, а потім Києво-Могилянський колегіум.

Музика. Фольклор. Театр. У музиці набуває поширення багатоголосий спів. Важливу роль у розвитку музики відіграв Києво-Могилянській колегіум, де велось викладання музики на професійній основі та діяв власний хор.

У фольклорі з XV ст. замість билин набувають поширення думи. Перша згадка про українські думи міститься в “Хроніці” польського історика кінця XVI ст. С. Сарницького. В ній при викладенні подій за 1506 р. вміщено повідомлення, що у козаків є звичка співати сумні пісні, що звуться думами, і наводиться дума про братів Струсів. Попри те, поширені були обрядові та календарні пісні (колядки, щедрівки, веснянки).

Тісно пов’язаний з фольклором та музичним мистецтвом театр. Театральні елементи були присутні у народних обрядових іграх. До релігійних свят почали ставити містерії. У Києво-Могилянському колегіумі сформувалась шкільна драма — невеликі постановки на релігійну і героїчну тематику, що їх здійснювали учні та викладачі колегіуму. В Києво-Могилянському колегіумі розвивався і такий жанр, як інтермедія — сцени з життя звичайних людей, які виконувались у перервах між діями драми, аби розважити глядачів.

Архітектура. Прагнення до відновлення традицій Київської Русі відобразилось у намаганні наслідувати давньоруський архітектурний стиль та прийоми оздоблення споруд. Крім того, наприкінці XIV ст. починається відбудова пам’яток архітектури часів Київської Русі — Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору Києво-Печерської лаври та ін. Але нові гуманістичні віяння поступово змінюють архітектурний стиль на так званий барочний, для якого була характерна легкість та пропорційність форм, насичення різними декоративними доповненнями тощо. Яскравим зразком ренесансної світської архітектури є комплекс споруд на львівській площі Ринок (будинок львівського купця Корнякта, Чорна кам’яниця та ін.). У 1630-х роках у Києві відбудовується Софійський та Михайлівський собори, церкви Успенська, Кирилівська та Спаса на Берестові. Яскравим прикладом архітектури першої половини XVII ст. була церква Миколи Притики в Києві. Збудована у 1631 р., вона увібрала в себе риси традиційної української дерев’яної архітектури та нових віянь.

Іконопис. Іконописна традиція Київської Русі не була перервана і продовжила свій розвиток у XIV-XVII ст. у Києві, Чернігові та на Волині. До київської іконописної школи належить знайдена у Свенському монастирі під Брянськом ікона “Печерської Богоматері” (“Свенської Богоматері”). Київською, за походженням, окремі спеціалісти вважають також ікону XV-XVI ст. “Георгій Побідоносець”. УXVI-XVII ст. київськими іконописцями було створено також ікони “Ніколи Мокрого” та “Різдво Богородиці”. До Волинської іконописної школи належать ікони П’ятницької та Успенської церков у Львові.

Церковне життя в Україні у XIV — першій половині XVII ст. У 1347 р. припинила свою діяльність Галицька митрополія, Православна Церква в Україні потрапила під контроль московських митрополитів. Після кількох спроб відновлення самостійності у 1458 р. константинопольський патріарх остаточно дозволив виділення Православної церкви Великого Князівства Литовського в окрему митрополію і призначив київським митрополитом грека Григорія. Під зверхністю київського митрополита було православне населення України, Білорусі та Литви. Кандидата у митрополити обирало православне населення, а цей вибір схвалював король і затверджував константинопольський патріарх.

З XIV ст. церковне життя України характеризувалось постійним зростанням наступу Римо-Католицької церкви і намаганням всіляко підпорядкувати Риму Православну церкву. Ці процеси особливо посилились після Люблінської унії.

Православне духовенство, втративши підтримку світських можновладців і зазнаючи постійних утисків з боку влади, зневірилось у своїх силах і почало шукати допомоги ззовні. У 1590 р. православні українські єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій стали ініціаторами переговорів з Римом з метою об’єднання (унії) Православної та Римо-Католицької церков. До 1594 р. було завершено розроблення проекту унії. Після тривалої підготовки у 1596 р. у м. Берестя (сучасний Брест у Білорусі) відбувся Церковний Собор, на якому було проголошено Берестейську церковну унію — об’єднання Православної та Римо-Католицької церков. Фактично цей Собор призвів до створення підпорядкованої Папі Греко-Католицької або Уніатської церкви. Одні дослідники (переважно російські) засуджують цю подію, називаючи її зрадою. Натомість українські та закордонні вчені, які підходять до цієї події з меншою упередженістю, доводять, що унія відбулась за ініціативи самого українського православного духовенства, яке цим хотіло отримати в особі Папи захисника перед польським духовенством та магнатами, а також перейняти прогресивнішу та організованішу церковну структуру, очищену від вад, які накопичила перед цим Римо-Католицька церква, але змогла позбутися у процесі боротьби з протестантами. Натомість Православна церква в той час перебувала в стані занепаду. Однак замість подолання конфронтації на релігійному ґрунті Берестейська унія не лише не усунула церковного розколу, а й призвела до виникнення нової Церкви. Митрополит Гедеон Балабан, князь Костянтин Острозький, більшість нижчого духовенства та мирян залишилися вірними православ’ю. Почалась тривала боротьба між прибічниками унії та православними.

У 1608 р. помер Костянтин Острозький. Його донька Анна-Алоїза (вихована єзуїтами) була вже католичкою. Вона закрила Острозьку академію і почала переслідування православних.

Значну роль у захисті прав православних відіграли православні братства. Але головною силою у боротьбі за права православних стало козацтво, особливо за Петра Сагайдачного. Під час приїзду патріарха константинопольського у 1620 р. він домігся висвячення православних ієрархів і цим відновив Православну церкву в Україні. Після Сагайдачного наступні кошові і гетьмани запорозьких козаків продовжили курс на захист прав православ’я. Під їх тиском у 1632 р. новий король Владислав IV визнав рівність вір, православним було повернуто Софійський собор, Києво-Печерську лавру та багато інших культових споруд; відновлено православні єпископії у Луцьку, Львові та Перемишлі. Важлива роль у відродженні Православної церкви в Україні належала новому київському митрополиту Петру Могилі (1632-1647). Він впорядкував православне богослужіння, ліквідував симонію, сприяв підвищенню культурно-освітнього рівня духовенства.