Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - Навчальний посібник - А. І. Чуткий

Вступ

Пропонований курс охоплює період вітчизняної історії від моменту появи людини на території України і до середини 2005 р. та містить стислий виклад основних подій і проблемних моментів історії України.

Періодизація історії України. За формою суспільного ладу: 1) первіснообщинний (1 млн років тому — IV ст. до н. е. (IV ст. н. е.); 2) рабовласницький (IV ст. до н. е. — IV ст. н. е.); 3) феодальний (IX — середина XIX ст.); 4) капіталістичний (друга пол. XIX ст. — 1918-1920); 5) соціалістичний (1920-1991); 6) постсоціалістичний лад (після 1991 р.).

За археологічною періодизацією: 1) палеоліт, або давній кам’яний вік (1 млн 10 тис. років тому); 2) мезоліт, або середній кам’яний вік (VIII-VI тис. до н. е.); 3) неоліт, або новий кам’яний вік (VI-IV тис. до н. е.); 4) енеоліт, або мідно-кам’яний вік (IV-III тис. до н. е.); 5) доба міді-бронзи (друга половина III — початок I тис. до н. е.), 6) залізний вік (з XII-VIII ст. до н. е.).

Формаційна періодизація: 1) первісна історія, або епоха варварства (1 млн років тому — IX ст. н. е.); 2) епоха цивілізації, яку поділяють на: а) середньовічну історію (VIII-IX — середина XVIIст.); б) нову історію (середина XVII ст. — 1917-1918 рр.); в) новітню історію (з 1917-1918 рр.).

Історіографія історії України. Вітчизняна історіографія бере свій початок від “Повісті минулих літ” літописця Нестора (чиє авторство, до речі, є спірним). Він першим порушив питання про походження українців, їхню історію. Зацікавлення власною історією збереглося і в авторів давньоруських (давньоукраїнських) літописів XIII-XVII ст. , особливо в авторів козацьких літописів XVIII ст. Але на наукову основу ці дослідження були покладені у першій половині XIX ст. Саме тоді з’явилися праці перших професійних українських істориків Д. Бантиш-Каменського, М. Максимовича, М. Маркевича, П. Куліша, М. Костомарова та ін. У другій половині XIX ст. В. Б. Антонович створив київську історичну школу, представники якої почали комплексне та глибоко наукове вивчення історії України. Учнями Антоновича були: М. С. Грушевський (автор близько півтори тисячі наукових публікацій, зокрема фундаментальної праці “Історія України-Руси”), М. П. Дашкевич (вивчав історію Галицько-Волинського князівства, історію українського фольклору та літератури в загальноєвропейському контексті), О. І. Левицький (досліджував джерела з історії України), П. В. Голубовський (дослідник Чернігівщини та українського козацтва), Д. І. Багалій (спеціалізувався з історії Слобожанщини, економічної та соціальної історії), М. В. Молчановський (дослідник історії Поділля), М. В. Довнар-Запольський, В. Є. Данилевич (фахівці з історії Білорусі) та ін.

Найталановитіший учень В. Б. Антоновича — Грушевський — у перші десятиліття XX ст. створив власну наукову школу, а також продовжив розроблення концепції вітчизняної історії та наповнення змісту самих наукових студій новими джерелами. Важливою була діяльність також інших істориків другої половини XIX — першої третини XX ст.

Д. І. Яворницький (1855-1940) провів фундаментальне дослідження історії українського козацтва. М. П. Драгоманов (1841-1895) вивчав український фольклор, українську середньовічну історію. В. С. Іконников (1841-1923) став найвпливовішим знавцем епохи “смутного” часу в Росії, а також філософської та релігійної літератури епохи середньовіччя. І. В. Лучицький (1845-1918) був визнаним фахівцем європейської середньовічної історії, а І. П. Крип’якевич — з історії Галицько-Волинської держави. Перша жінка-доктор історичних наук у Російській імперії — О. Єфименко (1848-1918) вивчала політичну та соціальну історію України від найдавніших часів до XVIII ст.

Репресії проти діячів української науки у 1930-х роках призвели до збідніння досліджень у сфері історії України, заперечення практично всієї дореволюційної історіографії, перетворення історії України на додаток історії СРСР, встановлення монопольного статусу марксистсько-ленінського підходу до вивчення історії, відсутності плюралізму та зв’язку із зарубіжними історичними школами. Головна увага приділялася вивченню робітничого і селянського руху, а також історії революції та громадянської війни.

Друга половина XX ст. визначна новою плеядою талановитих українських істориків. До них належать дослідники українського козацтва Ю. А. Мицик та Л. Г. Мельник; вчені-медієвісти П. П. Толочко і О. П. Толочко, М. Ф. Котляр, О. Б. Головко, В. М. Ричка; медієвіст, фахівець з історії Церкви та історіограф В. І. Ульяновський; історіограф І. Б. Матяш; дослідник українського козацтва, української діаспори та національних меншин в Україні В. І. Сергійчук; фахівці з історії України XX ст. В. М. Литвин, М. В. Коваль, С. В. Кульчицький та ін. Плідно працювали у цій галузі також українські історики діаспори (М. Гунчак, О. Субтельний та ін.).

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка