Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років. Боротьба ОУН—УПА з радянською репресивною машиною

Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. Її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.).

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.

У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплюють кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців.