Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Західноукраїнські землі в 20—30-х роках. Українські землі в складі Польщі

З 1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 p., на цій території проживало 8,9 млн. осіб, в тому числі 5,6 млн. українців та 2,2 млн. поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту, воно зумовило появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.

Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. Так, вони відмовлялися визнати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 p., застосовували тактику терору і саботажу. Проте в більшості випадків відчай і приреченість лежали в основі цієї активності українців Східної Галичини.

На межі 1922—1923 pp. політичний рейтинг східно-галицької української буржуазії дуже впав. Ще в середині 1922 р. польське посольство у Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов'янський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики Папи Пія XI щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки А. Шептицького та уряду ЗУНР.

Шептицький Андрей (1865—1944) — громадсько-політичний діяч, просвітник, митрополит Української греко-католицької церкви (з 31 жовтня 1901), архієпископ, доктор теології. Освіту здобув у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923), теологічних журналів. У церковному житті — прихильник екуменізму. Шептицький послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили на західних землях, які відстоювали їхній автономний статус у 1900—1920 pp. Під час нацистської окупації — почесний голова Української Національної Ради, відкрито виступав проти масового винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН—УПА за незалежність України, водночас не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.

У цей період змінює акценти у своїй політиці й Англія. Так, на початку 1923 р. англійський уряд за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході (зокрема, в районі Мосулу — мосульська нафта), погодився на анексію Східної Галичини Польщею — союзницею Франції.

14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

II етап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціонільну польську державу.

Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель.

Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі банки, що перебували в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в один «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави фактично став інструментом економічного закабалення західноукраїнських земель.

Стимульована польською колоніальною політикою, наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України дедалі біліше набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників.

Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і таким чином пом'якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. У 1921 р. питома вага малоземельних, напіпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі — 53,7%.

Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осадників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції. Протягом 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі.

Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю територію іменували — Східна Малопольщина. «Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр польського уряду С. Грабський, — український народ — вигадка комуністів з пропагандистською метою». Ще далі пішла урядова газета «Слово польське». Вона стверджувала, ніби в українців «відсутня всяка організаційність і державний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і взагалі розумова культура, необхідна для того, щоб управляти власною державою»

Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 p., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/23 pp. — вже 1859, а в 1926/27 pp. — лише 845.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснює державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений режим, відомий під назвою «санації».

III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937). Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широкомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20—30-х роках як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.

Значні позики «санаційного» уряду Українському банкові в Луцьку, банку «Народний кредит», Центральному союзу кооператорів та іншим фінансовим та господарським об'єднанням української буржуазії, здійснені протягом 1928—1930 pp., значною мірою сприяли тому, що найчисленніша українська партія УНДО в жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» польсько-украінських відносин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним з п'яти віце-маршалків сейму. Вийшли на волю більшість в'язнів-украінців з концтабору в Березі-Картузькій. Нові фінансові позики одержали українські економічні установи, зокрема, банк «Дністер», «Українська ощадниця» тощо.

Політика поступок українській буржуазії, як і вся програма державної асиміляції, використовувалася «санаційною» владою недовго. Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, а особливо, побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. змінює акценти у своїй національній політиці, повертаючись до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася асиміляція українського населення. Це зумовлювало певну опозиційність українців польському режимові. Опозиційність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних формах боротьби за свої права.

Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. Певне, саме тому вже 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Це — Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р.,— по суті, ліберальна партія. Лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Програма — конституційна демократія та незалежність України. Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 p., — соціалістична партія. Лідери — Л. Бачинський, І. Макух. Програма — обмеження приватної власності, незалежність України. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася 1919 p., а з 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма — проти соціальних та національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об'єднання типу Української католицької партії, які були слабкими і схилялися до співпраці з польським урядом.

Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самостійницької), все ж українське парламентське представництво було важливим і впливовим фактором політичного життя, незважати на яке польський уряд не міг.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. У цей час, як відзначає О. Субтельний, відбулося розширення функцій кооперативів, «кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту». Очевидно, саме тому в умовах жорсткого економічного тиску інтенсивно розвивається українська кооперація. Так, якщо 1921 р. у Галичині було 580 кооперативів, то 1928 р. — 2500, а 1939 р. — майже 4000.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921—1925). Масштаби діяльності цього підпільного (сучасники назвали його «катакомбним»), навчального закладу вражають. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів. Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20—30-х роках Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, археолог Я. Пастернак, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса. Таємний Український університет і НТШ були не тільки осередками збереження і розвитку української культури, а й центрами формування нової генерації національної еліти.

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 p. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Тут чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи цим процесові асиміляції українців. Шептицький рішуче засудив колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки хотіли запровадити «нови обжондик» (новий обряд) — суміш українського і польського обрядів, а зазнавши поразки, почали конфісковувати церковні землі й руйнувати храми (знищено майже 200 церков). Протести митрополита у Римі, звернення до Ліги Націй зупинили вандалізм польських властей. Дотримуючись центристських позицій, Шептицький енергійно виступає проти кампанії пацифікації, підтримує політику нормалізації, засуджує екстремізм ОУН і виступи комуністів.

Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відповідна реакція українського населення дедалі більше починала виходити за межі легальних, мирних форм обстоювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського.

З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934—1939 pp. — 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тисячі антидержавних політичних виступів, з яких 160 селянських заворушень супроводжувалися сутичками з місцевими властями і поліцією. Відповіддю польського уряду була кампанія пацифікації («умиротворення») — придушення виступів за допомогою поліції та військ. Під час екзекуцій селян примушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський!» або співати: «Єще Польська не згінела». Жорстоким репресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано.

Послідовна асиміляторська політика польських властей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм.

Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. В Армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник Армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців 6 грудня 1919 р. Коновалець перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — на еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції».

Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція — вбивство 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі — легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формування нової генерації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.