Україна на початку XX ст.. Національний рух в Україні на початку XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їхнього згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків.

У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація, її почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним заключним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об'єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.

Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.

Міхновський Микола Іванович (1873—1924) — діяч національно-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. В студентські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Братства тарасівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура "Самостійна Україна» (1900) стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної в 1901—1902 pp. Української народної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 p. — ініціатор створення українського національного війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду.

Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить низку принципово важливих орієнтирів:

1) визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Міхновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;

2) вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;

3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує «Самостійна Україна», — ...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»;

4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»;

5) закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв'язків».

Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими просякнуті сторінки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах, але їхнє виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів.

На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С. Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. Її діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об'єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.

Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв'язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.

У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).

Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський діяч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Херсонської губернії у багатій селянській сім'ї. Навчався в Харківському університеті, де вступив до української студентської громади. У 1884 р. заарештований за участь у гуртку «драгоманівців» В. Мальованого і висланий до Перешорів. У 1894 р. переїхав до Одеси, в 1900 р. до Києва. Один із провідних членів «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 р. в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні «Розмови про сільське хазяйство». Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — «Громадська думка» (потім «Рада»). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 р. виїхав до Галичини, де був інтернований поляками. З 1920 р. мешкав в Австрії. У 1925 р. став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925—1926) та «Щоденника» (1931).

Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП).

Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець. Походив з сім'ї священика. Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 р. заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р.

Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.

Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.