Україна в першій половині XIX ст.. Суспільні рухи на Україні в першій половині XIX ст.

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію в пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували панський реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту були змістом селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі села Підвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811—1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.

Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе покарання всім противникам пануючого режиму. Однак цей документ не зупинив розгортання селянського руху. У 1829 р. розпочалося повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов'язані з польським повстанням 1830—1831 pp. (Київщина) та голодом 1832—1833 pp. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху, яка дістала назву Київська козаччина. Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Київська козаччина стала наймасовішим селянським рухом першої половини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.

Ліквідувавши Київську козаччину, царський уряд невдовзі зіткнувся з новою проблемою: у 1856 р. під впливом чергової чутки про те, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух — Похід у Таврію за волею. Вступаючи в сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Протягом 1826—1847 pp. відбулося 250 селянських виступів, а 1849—1854 pp. — 104. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність тощо він був більшою мірою свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою пануючому режимові.

У першій половині XIX ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно настроєної ліберальної еліти.

Масонство веде свій родовід з доби Середньовіччя. Його перші паростки — це цехова організація, корпорація каменярів-будівельників, — праобраз пізніших масонських лож («майстерень»). Особливо активною як релігійно-етична течія масонство стає після Англійської революції середини XVII ст. Ідейну основу масонського світобачення становили принципи всесвітнього братерства, рівності, самопізнання і самовдосконалення людей. В Україні перша масонська організація виникла ще 1742 р. у селі Вишнівці на Волині, але широкого розповсюдження масонство не мало. Його помітне зростання розпочалося лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Цьому процесові сприяли Велика Французька революція, включення Правобережної України до складу Російської імперії, поширення ідей просвітництва та європейського стилю життя, війна 1812 р. тощо.

Основні шляхи проникнення масонства в Україну проходили через Польщу, Росію та безпосередньо із західноєвропейських держав. У зв'язку з цим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина — російських. Масонські ложі виникали переважно в містах та містечках, оскільки до їхнього складу входили головним чином елітні верстви населення. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. масонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі тощо. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у Києві — «З'єднані слов'яни», у Полтаві — «Любов до істини». Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський та ін.

Лукашевич Василь Лукич (1788—1866) — громадсько-політичний діяч, меценат, великий землевласник. Походив із давнього козацько-старшинського роду. Закінчив Пажеський корпус при імператорському дворі (1803). Деякий час перебував на державній цивільній службі. В 1812, 1818, 1820, 1823 pp. обирався предводителем дворянства Переяславського повіту. Відзначався палким українським патріотизмом. Член полтавської масонської ложі «Любов до істини», київської — «З'єднаних слов'ян», а також місцевої управи нелегального товариства «Союз благоденства». Наприкінці січня 1826 р. заарештований за підозрою у зв'язках з декабристами, але за відсутністю доказів звільнений з дозволом мешкати у своєму маєтку в Борисполі під наглядом поліції.

За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла головним чином у межах релігійно-етичного русла. Її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар'єри. На противагу харків'янам полтавська ложа «Любов до істини» намагалася залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благоденства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, у тому числі всі керівники змови, були масонами).

Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Однак масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали за відновлення Польської держави, у кордони якої входила б і Правобережна Україна. Крім того, незначна частина українських масонів пропагувала ідеї визволення слов'янських народів від національних і політичних утисків та їхнє об'єднання в загальнослов'янську федерацію під керівництвом України. В. Лукашевич та його прибічники по «майстерні» обстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність «височайшого» указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій «під якою б назвою ті не існували». Такі дії самодержавства пояснюються тим, що масонство було виявом (хоч і дуже своєрідним) зародження громадянського суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього самодержавного режиму. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі» на українському ґрунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недостатню увагу національним проблемам тощо. За цих обставин їм не вдалося, подібно європейським масонам, виконати роль консолідуючого осередку, виробити єдину концепцію майбутнього устрою України, стати тіньовим лідером громадсько-політичного життя.

Політична опозиція елітних верств населення російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології масонства, але досить абстрактно та не послідовно реалізовувалася «вільними каменярами» на практиці, певною мірою виявила себе у декабристському русі: у Кам'янці-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою «Залізні персні» (1815—1816). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 p., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.

На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об'єднання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.

Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П'ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.

Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство». Її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821 — 1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку) налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їхній консолідації активно йшов процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною рисою цих проектів були спільна мета — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу та спільний шлях досягнення цієї мети — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».

Водночас з «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об'єднаних слов'ян» та «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов'янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов'янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію.

Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узгодили час спільного виступу — літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени Північного товариства організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.

Проте цей доволі стрункий змовницький план з самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз'їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не вирішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі — щоб шляхом демонстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні реформи, треті, будучи революційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне значення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих, яка ще більше посилилася через відсутmість на Сенатській площі С. Трубецького. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.

Намагаючись виправити становище та продовжити почин «Північного товариства», 29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та ±9 оtіцерів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим — чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об'єднаних слов'ян». Проте вже наступного дня біля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827— 1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор пануючого режиму, ідеї декабристів знайшли своїх прихильників, і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій — у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні права Королівства польського, що виявлялося в поширенні на польську територію загальноімперських репресивно-поліцейських порядків, запровадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною польською опозицією та патріотичними організаціями тощо. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).

Повстання розпочалося у Варшаві після того, як члени військового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича. Захоплення міського арсеналу та озброєння міських жителів зробило цей виступ масовим. Незабаром повстанці настільки контролювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вирватися із орбіти Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло: «За вашу і нашу свободу» й звернулися по допомогу до народів Литви, Білорусії та України.

Намагаючись поширити полум'я повстання на українські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були марними. Це і не дивно, адже поляки обстоювали збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, що не влаштовувало українське селянство, до того ж землі Правобережжя не отримували автономії, а входили до складу Польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Дверницького підтримало переважно польське населення Правобережжя. Проте цього було замало. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромлем, 6—7 квітня польський корпус перейшов австрійський кордон і у Галичині був роззброєний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі, до яких входили переважно представники польської шляхти.

Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, царські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.

Поразка повстання загальмувала, але не зупинила розвиток польського визвольного руху. Уникаючи репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціонерів виїхало за кордон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. В еміграції утворилося дві політичні течії — консервативна, лідером якої був А. Чарторийський, та демократична на чолі з Й. Лелевелем. Якщо консерватори виступали за відновлення Польської держави як монархії, збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, то демократи обстоювали ідею республіки, скасування кріпацтва, рівність націй. Діяльність прибічників А. Чарторийського була зосереджена переважно в дипломатичній сфері (пошуки підтримки з боку західних держав) та теоретичній (розробка нової програми польського руху). До речі, у теоретичних студіях консерваторів з національного питання вказувалося на расову спорідненість поляків та українців, а також передбачалося трансформувати Річ Посполиту в федерацію трьох держав — Польщі, Литви та України, тобто повернутися до ідей та положень Гадяцької угоди 1658 р.

Діяльність демократичного табору мала більш радикальний характер і концентрувалася переважно в площині практичної революційної боротьби. Одним з головних осередків демократів була таємна організація «Молода Польща», що перебувала в Швейцарії. У 1835 р. один з її лідерів Ш. Конарський отримав завдання підготувати повстання проти царського самодержавства в Польщі, Литві, Білорусії та Україні. Того ж року в Кракові він утворює таємну організацію «Співдружність польського народу», яка досить швидко почала розростатися і 1835—1837 pp. вже мала свої філії у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Правобережжя. Однак незабаром організація була викрита, а її лідера Ш. Конарського 1839 р. розстріляли.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні автономії Правобережній Україні.