Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985). Дисидентський рух

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисидентський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу».

Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

Стус Василь Семенович (1938—1985) — поет, один із найяскравіших представників руху «шістдесятників». Народився в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в сім'ї колгоспників. Закінчив Донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчителював, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження. У 1972 р. засуджується на ув'язнення. З 1979 р. — учасник Гельсінського руху, за що у 1980 р. знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 р. перепохований з табірного цвинтаря на Байковому кладовищі м. Києва. Під час другого ув'язнення в 1985 р. Стус став лауреатом Нобелівської премії, яку так і не вручили йому.

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні—грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.

«Можливо, головний із власних винаходів епохи застою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шейніс, — створення високоефективного, не у приклад економіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість «однодумства», зовсім не потрібно було вдаватися до масового терору». Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Проте 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 pp., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 p., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.