Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років. Культурно-ідеологічні процеси в Україні в 1945 — середині 50-х років

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.

У 1946 p. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленінград», спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), О. Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.

Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив «вагомий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще в серпні, виступаючи на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої кампанії шельмування, провокаційно заявивши: «Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих».

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме в серпні ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребова та ін. Їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у обстоюванні владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків О. Борщагівського, А. Гозенпуда та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного «соціального замовлення»; катастрофічно для мистецтва була обмежена свобода творчості.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній критиці генетику. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне, І. Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.