Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Серія "Великі українці" - Степан Бандера

Боротьба за єдиний керівний центр ОУН

Після Другої світової війни, спираючись на підтримку Степана Ленкавського, Ярослава Стецька, Мирона Матвієйка та інших знакових фігу, Степан Бандера намагався збільшити в бандерівській ОУН свої керівні повноваження, консолідувати навколо своєї політичної сили всі українські визвольні напрямки за кордоном, відновити втрачені контакти з оунівцями в Україні. Водночас Бандера намагався розтлумачити гарячим головам, що на роль “фірера” не претендує: “Наш принцип провідництва не мав і не має нічого спільного з фірерством чи вождизмом, а підлягає на підкресленій індивідуальній відповідальності”. Утім, довелося шукати порозуміння з власною, внутрішньою політичною опозицією, Закордонним Проводом Українською Головною Визвольною Радою (УГВР), мельниківцями, УНР-івською еміграцією. У кожному з цих середовищ були свої претенденти “на булаву” лідера українських визвольних сил.

Опозиціонери вимагали.від Бандери реформувати програму ОУН, позаяк вона після війни не зовсім відповідала новим політичним реаліям у світі. І спершу Бандера йшов на компроміси! Підтиском опозиції у 1945-1947 р. з юнацького вишколу було усунено “Декалог” (щоправда, згодом вивчення цього документа відновиться). У 1952 р. він спробував добровільно покинути посаду керманича ЗЧ ОУН, аби єдиний центр ОУН за кордоном таки з’явився. “Причиною уступлення провідника Бандери була Ваша пропозиція створення Закордонного Центру Проводу ОУН”, - писав оунівцю ВасилевіКуку в Україну найближчий соратник Степана Бандери Степан Ленкавський.

Утім, орієнтовно в 1952-1953 pp. Бандера зрозумів, що за різними пропозиціями реформувати й удосконалити керівний провід бандерівської ОУН “стирчать вуха” добродіїв із радянських спецслужб. Він повернувся на посаду керівника ЗЧ ОУН. Адже вийшло так, як прогнозував Ленкавський: “Наслідки того = повна катастрофа. Зараз зачнуться інтриги, боротьба за владу, гризня між усіма східняками, залицяння мельнитсівців, підлизування до ЗП і УНР, гра всіхрозвідок, фальшиві мельдунки з краю і т.д. Якраз те, чого хоче НКВД.... Ваш час не прийшов і Ви мусите бути напоготівлі тоді, коли він у розвитку війни прийде, а не змарнуватися за пусто-дурно перед тим”. На 4-й конференції ЗЧ ОУН у Лондоні Степан Бандера знову заявив про необхідність посилення своїх повноважень.

Коли у 1953 р. “опозиціонери” показали Бандері чергову “пропозицію” Василя Кука про створення спільного колегіального органу влади ОУН у складі С. Бандери, Л. Ребета і 3. Матли, він назвав документ радянською фальшивкою. Те, що послання Кука у 1953 році могли підробити радянські спецслужби, не викликає сумнівів. Сьогодні відомо, що на Захід вона йшла “каналом КДБ”. По-друге, показові спогади кадебіста у відставці Г. Саннікова про функціонування на початку 1950-х pp. у Києві лабораторії МДБ з підробки почерків: “... я вперше побачив, як працюють спеціалісти з підробки почерків, підписів... їх було всього двоє на всю Україну.... І вся хитрість - столик з матовим склом, освітлений яскравою лампою знизу, тонка, щільна, як тютюновий папір, калька, по якій виводилася точна копія почерку об’акта”.

Упертість Степана Бандери обурила провідних “опозиціонерів” бандерівської ОУН Ребета і Матлу. Ті гадали, що провідник занадто амбіційний і не хоче рахуватися з думкою колег. Зібравши прибічників, у 1956 р. вони відбруньковують від ОУН(б) нову структуру - ОУН за кордоном. Скорочено - ОУН(з). Оскільки керівників нової організації було двоє, її членів стали називати “двійкарями” (помірковані бандерівці). Так до двох відламів ОУН - бандерівського і мельниківського - додався третій, помірковані бандерівці з ОУН(з).

Критично Степан Бандера у повоєнний період ставився й до функціонерів УГВР. У 1954 році він “розкусив” справжню мету візиту в Україну посланця від УГВР Василя Охримовича: “висланик ЗП УГВР ішов в Україну м. ін. з пляном переконати д. Леміша [Василь Кук], що він повинен стати на чолі ОУН”. Це могло б привести до відкритого конфлікту між Куком та іншими претендентами на посаду за кордоном, чого так вперто добивалися радянські спецслужби.

У 1948 р. ЗЧ ОУН Степана Бандери долучилася до УНР-ади. За задумом творців цього органу (“уенерівські” емігранти), нова структура мала стати черговим об’єднанням усіх українських політичних течій за кордоном. Але Бандера швидко зрозумів, що насправді там верховодять представники кількох маловідомих соціалістичних партій. 1950 р. бандерівці покинули УНР-аду.