Серія "Великі українці" - Степан Бандера

Бандерівщина: міфи та реалії

Хоча науковці давно розвіяли облудні радянські міфи про ОУН і УПА під проводом Степана Бандери, частина українського суспільства ще не звільнилася з полону заскорузлих стереотипів. Проблема у недорозвиненості українського інформаційного середовища. Відтак, сфальшовані або підтасовані відомості з історії бандерівського руху циркулюють шпальтами політично заангажованих часописів і книжок.

Ось уже понад шість десятиліть виплекані Москвою пропагандисти не стомлюється товкти воду в ступі, що ідеологічна доктрина ОУН нібито органічно пов’язана з італійським фашизмом і німецьким нацизмом. Насправді ж ідеологія ОУН й аналогічних до неї структур, які в 1920-1930-х pp. пустили міцне коріння у “неісторичних” (за Марксом) націях Південної та Східної Європи, сягає ще XIX ст.! Націоналізм східно- та південно-європейських країн часто був ідеологією “націй без держави”, тоді як фашизм і нацизм - націоналізмом італійської, німецької, іспанської, португальської та інших одержавлених націй. Тоталітарні тенденції, “модні” у міжвоєнну добу (а тоді навіть у таких сучасних супер-демократіях як США, Канада та Велика Британія фашизм та нацизм “розквітли пишним цвітом”) лише допомогли осередкам українських, хорватських, македонських, польських, єврейських прихильників націоналістичної доктрини вийти на якісно новий рівень діяльності.

У 1929 р.і анонсувала намір боротися за незалежність не тільки ОУН, але й хорватська націоналістична організаціяУсташа. У 1930-х pp. зміцнювалися позиції Внутрішньої македонської революційної організації. Світ добре знав, хто такі албанські сепаратисти. Оточення Ю. Пілсудського вело запеклу політичну боротьбу з народовими демократами Дмовського - націоналістами “польського розливу”. Згадані вище організації, окрім польських “ендеків”, передусім прагнули вивести свої нації з-під “великодержавного” ярма - польського, югославського і т.д.

Зрозуміти специфіку ідеологічних засад ОУН важко без аналізу програмних документів цієї організації. Вони вироблялися упродовж конференцій та зборів організаційного активу. Найчастіше дискутують про ті з оунівських програм, які з’явилися у 1940-х pp.

З-поміж найвизначніших пам’яток політичної культури бандерівців за 1940-і pp. були такі: маніфест, проголошений у грудні 1940 p., постанови II великого з’їзду (збору) за квітень 1941 p., постанови II конференції (квітень 1942 p.), програма, прийнята на III надзвичайному великому зборі ОУН(б) у серпні 1943 р. Ці документи найліпше демонструють еволюцію оунівських орієнтирів.

Маніфест написаний з позицій українського націоналіста, для якого незалежність України у недалекій перспективі - це природній стан речей. Негативні згадки про радянську владу подибуємо мало не в кожному рядку. СРСР зветься “московською імперією”, яка за умов всевладдя НКВС пригнічує “поневолені” радянські народи та їхні права. У майбутньому, ОУН боротиметься за свободу слова, друку, зборів, політичних переконань, совісті й віросповідань.

Значно радикальнішими за маніфест виглядають постанови II великого збору ОУН(б) (квітень 1941 p.). У цьому програмному документі прогнозується “справедливий, націоналістичний суспільний лад” майбутньої Української держави. За основу економічного устрою де-факто визначається корпоративна модель. Її ознаки: плановість, симбіоз профспілок і підприємств в кожній галузі промисловості, перебування важкої промисловості і транспорту у власності держави, обмеження на приватну власністьі. Постанови... також вирізняє антиєврейська риторика, яка додалася до традиційної проти - радянської (“Організація Українських Націоналістів бореться з жидами як з опорою московсько-більшовицького режиму”). Остання фраза є калорійною поживою для борців з українським антисемітизмом. Насправді ж, якщо вдумливо читати цей документ далі, то зрозумієш: ОУН звинувачувала не євреїв як етнос, а лише тих з них, котрі були “авангардом московського імперіалізму в Україні”.

Постанови II конференції ОУН(б) ствердили правочинність Акту 30 червня 1941 p., який маніфестував волю “всього українського народу жити власним державним життям”. У постанові наголошено: "... враховуємо близьку можливість збройної боротьби за українську державність у слушний час (розбиття Москви, загальне виснаження, зовнішнє і внутрішнє потрясения Німеччини)”. Декларувалося також створення “широкого фронту боротьби поневолених народів Сходу й Заходу Європи” під гаслом “Свобода народам і людині!”. Документ рекомендує критикувати німецьку політико-господарську систему.

Нарешті, програма III надзвичайного великого збору ОУН(б) містить відверту критику як “російського комуно-більшовизму ”, так і “інтернаціоналістичної та фашистської націонал-соціалістичних програм та політичних концепцій”. Про Німеччину йдеться як про ворогів. На острах нацистської адміністрації. Документ задекларував національний колективізм у майбутній незалежній Україні (тобто на державне життя можуть впливати і національні меншини).

Після війни програмові засади бандерівської ОУН неодноразово коригувалися. Гострі дискусії точилися навколо того, чи організації демократизуватися.

Доводиться зустрічати твердження, що однією з промовистих ознак тоталітарності ОУН є культ вождя, який там панував. І справді, за часів Коновальця й Мельника, схоже, існувало звеличення керівника ОУН. Це видно навіть за діловим епістолярієм: наприкінці своїх листів оунівці інколи писали організаційне гасло “Слава Україні - Вождеві слава”. Однак, Бандера відійшов від загальноприйнятої практики. У роки перебування Бандери на чолі ОУН згадане гасло скоригувалося на “Слава Україні - Україні слава”.

Саме бандерівська ОУН, а не польська Армія Крайова чи, наприклад, литовські “лісові брати” усередині 1940-х pp. стала ініціатором консолідації боротьби національно-визвольних формувань різноманітних радянських націй за відокремлення від СРСР. У 1943 р. бандерівці організували Конференцію поневолених народів. Результатом її діяльності стала масова підтримка боротьби ОУН неукраїнським населенням, що вилилась у створення національних відділів при У ПА. Гасло “Свобода народам і людині” знайшло відгук серед представників багатьох націй СРСР, які перебували на німецькому боці - грузинів, вірмен, азербайджанців, білорусів, татарів, осетинів, узбеків, таджиків.

Так, “в ніч з 29 на 30 вересня 1943 року до складу УПА із Здолбунова перейшов загін під назвою ‘Азербайджан ” в складі 160 чоловік з повним обмундируванням”. За місяць ще один “відділ азербайджанців зголосився добровільно в УПА ”. Також у жовтні в сотню “Орла” у Рівненському районі влилося 18 грузинів. У грудні національними відділами став опікуватися новостворений політичний осередок поневолених народів Сходу Європи і Азії.Заагітувати представників інших націй на бік українських повстанців допомагали і спеціальні пропагандистські листівки-звернення. Ось назви деяких з них: “Козаки!”, “Башкири”, “Калмики”, “Удмурти”. Для повстанської пропаганди ефективно попрацював єврей Лейба Домброрський. У 1943 р. він написав звернення до вірмен, узбеків, таджиків, а також видав окрему роботу “Як московський царизм підкорював народи”. До бандерівських мілітарних формувань також приєднувалися групи чехів, італійців, французів, сербів, росіян.

Критики ОУН(б) та УПА часто звинувачують українських повстанців у співпраці з німцями в роки Другої світової війни. Чи справедливі такі закиди? В одному з оунівських звернень читаємо: ‘Український народ не хоче і не буде своєю кров’ю рятувати Німеччину...”. 1942 р. в наказі зазначалося таке: “ми не хочемо воювати в іноземній армії заради чужої мети”. На III конференції ОУН(б) 17-21 лютого 1943 р. було ухвалено рішення про відкритий збройний виступ проти німецьких окупантів. “У. відношенні між проводом ОУН і командованиям УПА з одного боку, а німецькою владою з другого, не заіснували жодни зміни, а зокрема немає жодної співпраці. Усі тогорода поголоски є черговою провокацією ворога". - йшлося у комунікаті крайового проводу ОУН(б), виданому в березні 1944 р.

Давно відомі німецькі документи про негативне ставлення німецької окупаційної адміністрації до руху Бандери. Наприклад, ще 25 листопада 1941 р. німецька айнзацкоманда отримала таку вказівку від свого командування: “Організація Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті “Україна”. Всі члени організації Бандери можуть бути арештованими і, після прискіпливого допиту, таємно страченими під виглядом простих розбійників”.

Політичний відділ УПА 25 листопада 1943 р. наказував повстанцям низового рівня не вступати у будь-які контакти з нацистами: “Жодних переговорів ніхто і нігде вести з німецькою окупаційною владою не сміє і то не залежно чи це будуть цивільні чи військові чинники”. Порушників цього табу жорстко карали. Порфирій (Профір) Антонюк - командир загону ім. Богуна “Січ” УПА-Північ - навесні 1944 р. самовільно розпочав перемовини з німцями. Як наслідок, його справу заслухав Революційний суд У ПА. За ухвалою даного органу Антонюка стратили.

У радянські часи ОУН і УПА звинувачували у спланованому геноциді євреїв та поляків. Але ж документів, де зафіксовано конкретні випадки навмисного знищення єврейського населення підрозділами українських повстанців (боївки ОУН чи відділи УПА), просто не існує в природі! Навіщо українські повстанцям було воювати з євреями під час Другої світової війни, коли обидві сторони тоді переслідували схожу мету - побудову власної незалежної держави? Була невдала спроба ОУН відновити незалежність України в 1941 р. у Львові. Бандерівська УПА на Волині в 1943 р. приступила до розбудови на місцях української державної адміністрації - і теж марно. Ці зусилля звела нанівець радянська влада, що повернулася. А ось єврейським націоналістам-сіоністам у Палестині здобути свою державність вдалося. 14 травня 1948 p., попри протести, вони проголосили незалежну державу Ізраїль.

Проблему польсько-українських відносин на Волині у 1943 р. (“волинська різанина”) нині також подають у гіпертрофованому вигляді. Красномовним прикладом викривлення реального стану речей є історія з міфічним наказом командира бандерівської УПА на Волині Клячківського (“Клим Савур”) про винищення поляків. Польські історики постійно нагадують, що такий документ був і його уклав Клячківський не пізніше червня 1943 р. Але де це історичне джерело? Чому ніхто його не знайде у архівах, не опублікує чи хоча б не процитує?