Серія "Великі українці" - Степан Бандера

“Фронда” Степана Бандери і проголошення незалежності України у Львові

Ще коли Бандера перебував в ув’язненні, в ОУН почала назрівати криза. Молоді працівники ОУН на ЗУЗ, котрі сиділи у польських в’язницях, почали висловлювати незадоволення кадровим складом Проводу. Останній постійно відсиджувався за кордоном і сприймав “у багнети” ініціативи “крайовиків”.

Провід саботував спроби Бандери надати діяльності ОУН нового імпульсу. Зокрема, Крайова екзекутива й Провід два керівні центри ОУН по-різному поставилися до ідеї захищати незалежність Карпатської України. В 1938-1939 pp. “крайовики” намагалися захистити Карпатську У країну від угорців, тоді як Провід закликав не втручатися у конфлікт. (Степан Бандера вітав боротьбу карпатців, зустрічався з їхнім лідеромАвгустином Волошиним у Римі). Зрештою, Провід нічого не зробив для звільнення оунівців Краю, зокрема й самого Бандери, з польських в’язниць.

Нагнітала напругу й туманна справа з так званим “заповітом” керівника ОУН Євгена Коновальця. Після його загибелі у Голландії в травні 1938 р. повноваження провідника ОУН і голови ПУН-у дивним чином перейшли до Андрія Мельника, який раніше до ОУН не належав. 14 жовтня 1938 р. член Проводу Ярослав Барановський привселюдно оголосив “вождем” ОУН Мельника. Степан Бандера так і не повірив у правдивість “заповіту Коновальця”. Не варто відкидати і версію про те, що посада керівника ОУН перейшла від Є. Коновальця до А. Мельника “по знайомству”. Вони були одружені на рідних сестрах львівськогоюриста Федака.

Андрій Мельник у роки революції 1917-1921 pp.

Бандері додала рішучості також заява Андрія Мельника, виголошена 23 травня 1939 р. у річницю вбивства Коновальця. Вождь оголосив, що з першого дня літа йде у відпустку й перебуватиме там доти, доки не буде скликано Конгресу ОУН. Мельника допекла шкідлива діяльність Омеляна Сеника і Ярослава Барановського в ПУН-і: "... такий стан справ - це не провід, а пародія проводу, це не Організація, а дезорганізація, консеквенціею такого стану є розвал і анархія. На боротьбу внутрі Організації не піду”, - заявляв А. Мельник. Та він швидко передумав, й у серпні 1939 р. скликав новий Провід з “новими-старими обличчями”.

У той час Степан Бандера наполягав на тому, що керівнику ОУН Андрієві Мельнику слід переїхати до нейтральної Швейцарії, надати допомогу Фінляндії у війні з СРСР, організувати на території Америки й Англії легіони для боротьби з більшовицькою Москвою. Також Бандеру непокоїло, що Ярослав Барановський усе ще посідає в ОУН таке високе становище, є особистим секретарем провідника.

Мельник проігнорував усі ці пропозиції й запропонував Бандері посаду референта зі зв’язків з Краєм. Бандера не погодився. Він мав на кого спертися. На боці Бандери вже перебували такі шановані в ОУН “крайовики” як Ріко Ярий, Іван Габрусевич, Роман Шухевич та інші особи. 22 січня1940 р. Бандера самовільно призначив Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ Тимчія “Лопатинського”.

Сукупно всі ці події і спричинили так званий “бунт” Бандери 10 лютого 1940 р. На противагу Проводові Степан Бандера створив загально-оунівський керівний орган - Революційний провід. За задумом Бандери, який очолив Революційний провід, новий керівний орган мав замінити собою недієздатний Провід. Фактично це означало розкол ОУН на дві фракції - мельниківську і бандерівську.

У квітні 1940 р. Бандера зустрівся з Андрієм Мельником, але порозумітися так і не зміг. У відозві від імені Революційного проводу від 8 квітня 1940 p. С. Бандера і Я. Стецько повідомили про таку причину “диверсії” Бандери: “По смерти сл. п. Вождя Евгена Коновальця, Вузчий Провід ОУН проголосив Головою ПУНі Вождем націоналістичного руху полк. А. Мельника, виконуючи завіщання сл. п. Вожда полк. Евгена Коновальця. “Вузчий провід” - це самостійна вигадка. Так само не було завіщання Коновальця, а устно передав його один із членів Вузчого Проводу Українських Націоналістів, Омелян Грибівський”.

Згодом, 10 серпня 1940 p., Степан Бандера детальніше виклав Мельникові свою позицію: “Почин з 10 лютого не був звернений проти Вас. Ішло передусім про те, чого ніхто не робив, а з чим не можна було довше чекати. Щоб відповідно до нової ситуації покармувати Організацією. ... Встановитипрактичну, політичну програму. ...До того було конечне, щоб цілою акцією кермував один такий провід, що охоплював цілість. ... Вас, Пане Полковнику, не могучи переконати словами, ми хотіли переконати ділами.... дійсна ОУН та, що бореться, а не ті елементи, що на ній хочуть робити карієру. ... Провід ОУН мусить бути направду вицвітом Організації, її душею, серцем, мізком. ...з ПУП му сіли б вийти іще деякі члени. Передусім Чучман і Сціборський. Чучман є в ПУНрікяк фінансовий референт. Чи він зробив щонебудь для придбання фондів Організації? Відносно Сціборського - то двоякі факти рішають про те, що він не може бути в ПУН. По-перше, він виказує недопустимі в націоналіста браки особистої моралі в родинному житті. Скільки він має жінок? ...він і Онацький побіч Барановського і Сеника належать до найбільше втаємничених у всіх справах. Чи то не Сціборський редагує Ваші письма?..”.

Мельник як голова ПУН-у влаштував над Бандерою трибунал. Цікаво, що трибунал засудив Бандеру до виключення з ОУН без права реабілітації. Але Андрій Мельник, якому належало вирішальне слово, замінив вирок на виключення з ОУН з правом реабілітації. Мельник і Бандера поважали одне одного навіть у такій конфліктній ситуації.

У світовій історії спроби надати визвольному рухові нового імпульсу шляхом відбруньковування від нього радикальніше налаштованих активістів траплялися досить часто. Сучасник Степана Бандери, єврейський сіоніст Володимир Жаботинський, наприклад, у 1935 році став “сіоністом-ревізіоністом”, вийшовши із Всесвітньої сіоністської організації і заснувавши незалежну від неї, радикальнішу Нову сіоністську організацію. Водночас послідовники Жаботинського перейшли з військової структури сіоністів “Хагана” у новий військовий орган “Ецель”, який негайно розгорнув боротьбу в Палестині проти англійської адміністрації за створення незалежної держави Ізраїль.

У Кракові Степан Бандера встиг затвердити організаційний прапор ОУН(б) - червоно-чорний. Прапором майбутньої незалежної України мав стати не жовто-блакитний, як за петлюрівських часів, а синьо-жовтий.

Навесні 1940 р. Бандера вислав в Україну групу людей на чолі з членом Революційного проводу Ярославом Горбовим. Сталося страшне. Горбовий видав НКВС всю мережу ОУН на ЗУ 3. За його допомогою НКВС ледь не знищило самого Бандеру в Кракові. До радянських тенет потрапив Т. Лопатинський. Рятуючись від можливого замаху, в 1940 році Бандера переїздить з Кракова до Варшави. Варшавський період життя Бандери триватиме до кінця 1940 р. У квітні 1941 р. Степана Бандеру на II Великому зборі ОУН (бандерівському) було обрано провідником.

Вершиною діяльності ОУН на чолі з 32-річним Бандерою стало проголошення незалежності Української Держави у Львові 30 червня 1941 р. Ось як описав він тодішні перипетії: “наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання справи державної незалежности, а під умовою шанування її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії, і тільки проти неї. Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, ми її намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося”. Акт про незалежність зачитав 29-річний Ярослав Стецько. Цікаво, що за декілька днів до львівської ініціативи українських націоналістів заявили про незалежність своєї країни литовські патріоти.

Проголошення незалежності України застало Степана Бандеру в авто. Він їхав на Львівщину. Напівдорозі його завернули до Кракова. Представники німецької влади зажадали від Бандери пояснень. З липня у Кракові сторони зустрілися. На запитання німецького державного секретаря Кундта про особисту причетність до проголошення Української Держави провідник ОУН відповів таке: “Ми боремося за українські ідеї та цілі... віддаючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи і ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я мав від українців”. Бандера уник прямої відповіді, але дав знати, що вплив німців на втілення у життя ідеї про самостійність України мінімальний.

Вже з липня 1941 року німці ліквідовують будь-які прояви української державності. Влада у Галичині перейшла до німецького губернатора у Львові, крайсгауптманів і ландкомісарів. Українцям дозволили мати лише декларативні “українські комітети”, які глузливо обзивали за безправність українськими “юденратами”. Німці видали наказ по своїх військових частинах про “негайне арештування” і передачу контррозвідці(абверу) членів “групи Бандери”. Заборонялося пускати бандерівців на схід від річки Збруч, аби вони там не проводили самостійницької пропаганди.

5 липня німці затримали Бандеру в Кракові. 6 липня повезли його до Берліна. Посадили під домашній арешт. “Мабуть пропала Україна, коли арештували Бандеру ”, - говорили письменникові Тодосеві Осьмачці українські селяни. 9 липня така ж доля спіткала Ярослава Стецька.

15 вересня Степан Бандера разом з керівником самопроголошеної Української Держави у Львові Ярославом Стецьком потрапляють до в’язниці на Александрплац, а на початку 1942 року - до концтабору “Заксенхаузен” (Sachsenhausen).


загрузка...