Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ (1492–1918 рр.) - Навчально - Методичний посібник

ЗМІСТ ЛЕКЦІЙ У ФОРМІ ХРОЛОГІЧНОГО ДОВІДНИКА

5. ХХ ст. Перші імперіалістичні війни та Перша світова війна

Президентство Т. Рузвельта в США • Багдадська залізниця • Укладення угоди між Англією і Францією - формування Антанти • Боснійська криза • Перша Балканська війна • Друга Балканська війна • Перша світова імперіалістична війна • Наростання революційної кризи в Німеччині в 1917 р. • Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії • «14 пунктів» програми президентаСША Вільсона • Підписання Брестлитовського мирного договору між Радянською республікою і державами Четверного союзу • Підписання Комп’єнського перемир’я

1900, серпень — Страйк робітників на залізниці в долині Таф (Південний Уельс) в Англії.

1900 — Створення в Англії Комітету робітничого представництва для проведення в парламент робітничих депутатів.

1900, 27 жовтня — Одним з найважливіших напрямів агресивної зовнішньої політики німецького імперіалізму була участь Німеччини в поділі Китаю. Разом з іншими імперіалістичними державами, насамперед із Сполученими Штатами Америки, Німеччина виступила ініціатором відправлення до Китаю експедиційного корпусу європейських держав і США для придушення народного повстання. Проводжаючи німецький експедиційний корпус в Китай (він від’їжджав 27 липня 1900 р. з Бремергафена), Вільгельм II закликав солдатів не брати полонених, безжально знищувати китайців і поводитись так, як тисячі років тому поводилися гунни. Цей виступ кайзера, як і ряд інших, дістав назву «гунських промов», в яких в неприхованій формі було сформульовано експансіоністську імперіалістичну ідеологію і політику Німецької імперії.

1900, 23-27 вересня — П’ятий конгрес ІІ Інтернаціоналу (Париж). Створення Міжнародного Соціалістичного Бюро

1900, жовтень - 1909, липень — Канцлерство Бюлова (Німеччина). 18 жовтня 1900 р. престарілий канцлер Гогенлое пішов у відставку. Новим канцлером став граф Бернгард фон Бюлов. Він увійшов в історію Німеччини як канцлер агресивної зовнішньої політики і «громадянського миру» всередині країни. В недалекому минулому державний секретар відомства закордонних справ, Бюлов був одним з ініціаторів окупації Кдаочао, загарбання Каролінських, Маріанських островів і Самоа. Він відповідальний за участь Німеччини у війні проти Китаю. З великим завзяттям Бюлов продовжував агресивний зовнішньополітичний курс, спрямований на форсування будівництва великого військово-морського флоту. За законом 1900 р. німецький флот мав складатися з 32 лінійних кораблів, 11 важких і 34 легких крейсерів і близько 100 міноносців, без врахування значної кількості інших типів морських військових суден. Спираючись на зростаючий військово-морський флот і зростаючу економічну могутність держави, німецькі монополії почали активну боротьбу за переділ світу. Однією з форм імперіалістичної експансіоністської політики стало так зване «мирне проникнення». Першим кроком у цьому напрямі було здійснення проекту будівництва Багдадської залізниці від Константинополя через Багдад до Персидської затоки. Характерно, що на чолі Анатолійського залізничного товариства став Георг фон Сіменс, директор Німецького банку. У внутрішній політиці Бюлов прагнув до зміцнення союзу між юнкерством і великою промисловою та фінансовою буржуазією, який був спрямований проти трудящих мас. Конкретним вираженням цього союзу стала розробка митного тарифу. 14 грудня 1902 р. тариф було прийнято 202 голосами проти 100 голосів. Прийняття митного тарифу означало перемогу «політики згуртування», дало змогу створити монополіям, що панували в Німеччині, відповідні торговельні і митні умови і одночасно підвищити в інтересах юнкерів мито на сільськогосподарські продукти. Новий митний тариф дістав серед народу назву лихварського. Так, за цим тарифом мито на жито і пшеницю зростало з 3,5 марки за центнер до 6 марок. Загалом велике юнкерство внаслідок цього діставало за рік чистого прибутку понад 1,4 млрд, марок. У 1904 р. митний тариф набрав чинності - почалось небувале в Німеччині зростання цін на продукти харчування. Країна мала найвищі в світі ціни на продовольчі товари. Економічна криза 1900-1903 рр. призвела до тимчасового спаду промислової кон’юнктури і погіршення становища робітничого класу і трудящих верств. У суспільстві поглиблювався процес соціальної диференціації, зростали класові суперечності, політика попереднього канцлера Гогенлое, спрямована на придушення соціалістичного робітничого руху, зазнала краху. Канцлер Бюлов, безумовно розумніший і більш далекоглядний політик, виступив з концепцією ідейної війни з соціал-демократією і широкомовними демагогічними заявами про поліпшення соціального становища широких трудящих мас. Проте далі цих заяв справа не просунулась і відповіддю на політику Бюлова було зростання класової боротьби німецького пролетаріату. У часи «бюловського» блоку прусський уряд впровадив ряд нових заходів проти польського населення в східних провінціях. Посилився процес пограбування і розорення польських селян. Поглиблювався процес германізації польських земель. У 1908 р. прусський ландтаг прийняв закон, який давав колонізаційним властям право примусово виганяти польських селян з їхніх одвічних земель. Одночасно «готтентотський» блок вживав заходів проти масового демократичного руху. В 1908 р. рейхстаг прийняв закон про спілки і збори, який називали в народі «винятковим законом проти молоді». Закон забороняв молоді до 18 років брати участь у спілках, займатись антимілітаристською діяльністю і т. ін. Він обмежував також участь жінок у спілках, забороняв користуватися на громадських зборах будь-якою мовою, крім німецької, що обмежувало права поляків, датчан, ельзасців та інших пригноблених начальних меншостей. «Бюловський» блок був нестійким політичним об’єднанням. Між учасниками виник у 1908 р. гострий конфлікт у зв’язку з урядовим законопроектом фінансової реформи. Реформа повинна була за рахунок підвищення непрямих податків і порівняно невеликого збільшення податку на спадщину покрити дефіцит державного бюджету. Консерватори і представники партії «Центру» рішуче виступили проти податку на спадщину, вбачаючи в цьому замах на священне право власності. Вони провалили законопроект у 1909 р. в рейхстазі, що привело до розпаду консервативно-ліберального блоку, а водночас винесло присуд і самому Бюлову. У липні 1909 р. він змушений був піти у відставку. Посаду рейхсканцлера і прусського міністра-президента зайняв Теобальд фон Бетман-Гольвег, який був до цього прусським міністром внутрішніх справ. Для реакційних сил він став своєї людиною. Зміна канцлерів супроводжувалась перегрупуванням політичних сил, в основі якого лежали великі зрушення у внутрішньому розвитку і в становищі Німеччини на міжнародній арені. У роки канцлерства Бюлова склався і задавав тон у рейхстазі так званий «чорно-блакитний» блок, що складався з представників партії католицького «Центру» і юнкерської партії консерваторів. Зміцнення цього блоку означало посилення курсу німецького імперіалізму на підготовку світової війни.

1900-1901 - Утворення Соціалістичної партії США Всезагальна економічна криза

1900-1909 - Диктатура Кастро у Венесуелі.

1900-1912 - Куба на початку ХХ ст. Під тиском масового руху проти окупантів США змушені були евакуювати свої війська з Куби в 1902 р. Проте вони нав’язали Кубі конституцію, яка «узаконила» північноамериканську інтервенцію в цю країну, контроль над її внутрішньою і зовнішньою політикою (так звана поправка Платта) і передачу США військово-морських баз. Владу в країні захопили угодовські елементи поміщиків і буржуазії на чолі з Т. Естрадою Пальмою. Фактично Кубу було перетворено на північноамериканський протекторат. В 19061909 і 1912 рр. війська СШАокупували Кубу, щоб підтримати владу поміщиків і запобігти масовим виступам.

1900-1913 - «Революція згори» в Іспанії. 17 травня 1902 р. при правлінні Сагасти відбулась коронація 16-річного спадкоємця престолу. Період регентства закінчився. Почалось правління короляАльфонса XIII (1902-1931), який на відміну від своєї матері Марії Крістіни був монархом, який активно робив політику. Обидві правлячі, партії, як і раніш, почергово формували уряд країни і забезпечували урядовій партії переважаючу більшість у кортесах. Але інші показники свідчили про те, що система правління, налагоджена Кановасом і Сагастою в останній чверті XIX ст.,вже зжила себе. Урядові кризи почастішали. І в консервативній, і в ліберальній партії появились угруповання, що діяли незалежно одне від одного. Роль уряду падала в зв’язку із зростанням ролі короля і армійської верхівки. З другого боку, в кортесах створилась міцна республіканська меншість, що за чисельністю іноді дорівнювала представництву тієї правлячої партії, яка була в опозиції. В 1903 р. на виборах в кортеси було обрано 34 республіканці, в 1905, 1907, 1910 рр. - відповідно - 30, 66 (разом з каталонцями) і 39. У 1910 р. в кортеси вперше було обрано соціаліста. У 1901 р. лідер консерваторів Антоніо Маура висунув ідею «революції, яку здійснює влада», розуміючи під цим реформи, які мали б запобігти «страшному безладдю, що може прийти знизу». А. Маура вважав, що консервативна партія повинна розширити свою соціальну базу, встановивши контакт «з усіма національними силами країни». Запропонований консерваторамишлях національного оновлення, зрозуміло, ґрунтувався на підтримці католицтва як основи основ «іспанського шляху в історії». Ліберальна партія також виступила на початку XX ст. з програмою реформ, висуваючи насамперед антиклерикальні заходи - характерну данину ліберальній традиції періоду іспанських революцій XIX ст. «Революція згори» у сфері соціальних відносин звелась до видання ряду законів про працю, за якими в Іспанії було введено найбільш елементарні норми робітничого законодавства європейських країн. У 1900 р. були прийняті закони про компенсацію при нещасних випадках на виробництві і про 11-годинний максимум робочого дня для жінок і дітей. Консервативний уряд Сільвели створив у квітні 1903 р. Інститут соціальних реформ, що збирав інформацію, готував проекти і допомагав в інспекції. У березні 1904 р. було видано закон, що встановлював вихідний день у неділю. Потім були видані постанови про 9-годинний робочий день для шахтарів (1910), про 10-годинний робочий день у текстильній промисловості (1913) та інші, що свідчили про повільне поліпшення умов життя іспанських робітників - безпосередній підсумок їх повсякденної боротьби. У 1907 р. було видано закон про внутрішню колонізацію. На підставі цього закону Центральна хунта колонізації мала ділити між селянами державну землю, створюючи нові поселення і об’єднуючи поселенців у кооперативи. Але родючі цілинні землі перебували в основному в руках приватників. За наступні 18 років своєї діяльності хунта створила лише 18 поселень-колоній. Головними пунктами своєї урядової програми консерватори вважали ліквідацію касикізму і створення сучасного військового флоту. Касикізм, як незаконну практику, що ґрунтувалась на зловживанні владою і постійно викривалась лівими агітаторами, А. Маура прагнув замінити на законодавче схвалену систему корпоративногопредставництва в муніципальних радах. Цей консервативний проект реформи місцевої адміністрації так і не став законом. Закон про військовий флот був схвалений кортесами в січні 1908 р. Він передбачав виділення 200 млн песет на будівництво ескадри і модернізацію військово-морських баз Ель Ферроля, Картахени і Кадіса. Консерватори виступили на захист церкви в боротьбі проти ліберальної програми антиклерикальних реформ, що послідовно висувалась в періоди ліберального правління (1901-1902, 1905-1907, 1909-1913). Ліберали вимагали відокремлення церкви від держави, посилення контролю над католицькими орденами, обкладення їх податками. Найбільш енергійний провідник антиклерикальної політики - X. Ка- налехас добився тимчасового згуртування партії лібералів і в 1910 р. став главою уряду. В тому самому році кортеси прийняли закон про заборону протягом двох років засновувати в Іспанії нові релігійні ордени (аж до перегляду їхнього статусу за погодженням з Ватиканом). З початку XX ст. Іспанія спробувала включитись у боротьбу за території в Африці, що ще залишились неподіленими, і активізувати свою колоніальну політику, загарбавши Марокко. Проте в розв’язанні цього питання Іспанія фактично перебувала в становищі молодшого партнера країн, заінтересованих в Північній Африці. Поділ Марокко залежав передусім від співвідношення сил і домовленості з цього питання між Англією і Францією. Перші франко-іспанські переговори про поділ Марокко відбувалися в 1901-1902 рр. Іспанії за цією таємною угодою мала відійти більшість північної частини Марокко. Але під тиском Англії іспанський уряд не ратифікував цієї угоди. У 1904 р. під час укладення англо-французького союзу територія Марокко була поділена на дві частини - французьку і іспанську. На підставі цієї домовленості було укладено таємну франко-іспанську угоду 1904 р. Остаточне оформлення поділу марокканської території між Францією і Іспанією відбулося в 1912 р. Іспано-французька конвенція 1904 р. і конвенція 1912 р. майже не відрізнялися. Обидві угоди передбачали виділення Іспанії частини північного і південно-західного Марокко. Єдина відмінність полягала в тому, що за конвенцією 1912 р. невелика частина зони, відведеної Іспанії в південно-західному Марокко в 1904 р., тепер відходила до Франції. В результаті іспанська зона Марокко становила 28 тис. кв. км, французька - 572 тис. кв. км. Іспанська зона Марокко була оголошена іспанським протекторатом. Через співучасть Іспанії у розподілі Марокко її було втягнуто в колоніальну війну за завоювання марокканської території, де іспанські війська зустріли сильний опір населення. Колоніальна війна в Марокко була вкрай непопулярною серед робітничих і селянських мас. Призов в армію резервістів для ведення війни в Марокко викликав у липні 1909 р. загальний антивоєнний страйк в Каталонії, що переріс у стихійне повстання. Під впливом анархістської пропаганди в Барселоні підпалювали церкви і монастирі. Уряд А. Маури направив до Каталонії велику кількість загонів поліції й збройних сил. Жорстоке придушення повстання й страта близького до анархістів педагога Ф. Феррери зумовили хвилю протестів в усьому світі. Уряд А. Маури повинен був вийти у відставку, проте в Африку відправляли все нові й нові військові контингенти. Великою подією в розвитку іспанського робітничого руху було заснування в 1910 р. анархо-синдикалістського профцентру - Каталонської конфедерації праці. В 1911 р. її було перетворено у загальноіспанську організацію - Національну конфедерацію праці. До 1914 р. чисельність НКП досягла 109 тис. чоловік. Загальна спілка трудящих, керована соціалістами, налічувала на цей час 127 тис. чоловік. Робітничий рух, хоч і розколотий на два напрями, перетворився на могутній організований рух.

1900-1914 - Болгарія на початку ХХ ст. Характерною рисою політичного розвитку Болгарії в цей час була багатопартійність. У країні існувало кілька нечисленних буржуазних партій, слабких у політичному відношенні, її міжусобні чвари вміло використовував князь, поступово домагаючись зміцнення своєї монаршої влади. В 1903 р. це привело до встановлення режиму особистої влади, відміченого поліцейським терором і погромами. На початку XX ст. в Болгарії склались два буржуазних табори, що відрізнялися зовнішньополітичною орієнтацією. Найбільш впливовий з них орієнтувався на Австро-Угорщину і Німеччину, менш впливовий - на держави Антанти. Спираючись на перший табір, князь Фердінанд спрямовував політику Болгарії у прогермансь- ке русло. В 1908 р., скориставшись молодотурецькою революцією і заручившись підтримкою Австро-Угорщини, Фердінанд проголосив незалежність Болгарії, визначивши її царством, а себе - царем. Після оголошення незалежності створилися сприятливі умови для активізації зовнішньополітичної діяльності Болгарії щодо організації спільного збройного виступу Балканських держав проти Туреччини.

1900-1914 — Сербія на початку ХХ ст. Перший рік XX ст. ознаменувався в історії Сербії октроїруванням нової конституції (октроїрувана конституція - конституція, дарована монархом зверху, а не прийнята парламентом), яка запроваджувала двопалатну систему в парламенті (скупщину і сенат). Король Олександр пішов на цей захід, щоб зменшити невдоволення народу, зумовлене поліцейським терором у країні після замаху на Милана в 1899 р. Але це не допомогло. 23 березня 1903 р. по-соціалістичному настроєна молодь організувала у Белграді масову антиурядову демонстрацію, вимагаючи демократичних свобод і поліпшення умов життя. 29 травня (11 червня) 1903 р. в країні стався державний переворот, організований групою офіцерів. Король Олександр Обренович і члени його сім’ї були вбиті. На сербський престол було посаджено Петра Карагеоргієвича (1903-1921). Промислова і фінансова буржуазія, що прийшла до влади, поклала початок новому буржуазно-демократичному періоду в історії Сербії. Було встановлено відносно ліберальний режим. Країна проголошувалась буржуазно-парламентарною монархією. З необхідними змінами була відновлена конституція 1888 р. Різко змінилась зовнішня і внутрішня політика сербського уряду. Основою зовнішньої політики уряду радикалів проголошувалась боротьба за об’єднання сербських земель при підтримці Росії Новий курс у міжнародних справах негайно привів до сутички з Австро-Угорщиною. В 1904 р. Сербія ввела захисний митний тариф. Спроба Австро-Угорщини нав’язати їй нерівноправний торговельний договір спричинила митну війну між ними, що ввійшла в історію під назвою «свинячої», оскільки більшою частиною сербського експорту в двоєдину монархію були свині. При підтримці держав Антанти Сербія витримала економічну блокаду. На 1909 р. сербський експорт досяг рекордної цифри - 93 млн динарів. Австро-Угорщина змушена була піти на поступки. Австро-сербська митна війна, що тривала шість років, закінчилась підписанням нового торговельного договору на умовах, вигідних для обох сторін. Окрилена успіхами в митній війні великосербська буржуазія активізувала свою зовнішньополітичну діяльність. Тільки непідготовленість Росії до війни утримала Сербію від збройної сутички з двоєдиною монархією після анексії останньою Боснії і Герцеговини в 1908 р. Боснійська криза 1908-1909 рр. прискорила створення антитурецького воєнно-політичного союзу між Сербією, Болгарією, Чорногорією і Грецією. Важливим економічним результатом митної війни був прискорений розвиток сербської промисловості. За перше десятиріччя XX ст. кількість промислових підприємств Сербії перевищила 400. На них було зайнято 16 тис. робітників. Різко посилився вплив французького капіталу (замість австрійського). Переважну більшість промислових підприємств Сербії становили дрібні заводи і фабрики. Як і раніш, була великою питома вага ремісничого виробництва. В ньому було зайнято більше половини сербського пролетаріату. Це не могло не позначитися на розвитку робітничого і соціалістичного руху в країні.

1900-1914 - Румунія, Чорногорія на початку ХХ ст. Початок XX ст. ознаменувався для Румунії тяжкою економічною і фінансовою кризою. Піднесення промисловості, яке почалось після цього, привело до того, що за десять передвоєнних років кількість робітників збільшилася вдвоє, досягла 200 тис. чоловік. Виникли нові і міцніли старі монополістичні об'єднання в цукровій, нафтовій та інших галузях промисловості. Іноземний капітал, як і раніше, був панівним в акціонерних товариствах. На початку XX ст. внутрішньополітична обстановка Чорногорії загострилась. Переворот 1903 р. в Сербії сприяв посиленню опозиції. Під впливом першої російської буржуазно-демократичної революції невдоволення абсолютистським режимом князя Николи стало загальним. У жовтні 1905 р., вперше після проголошення незалежності країни, він змушений був скликати скупщину, яка прийняла розроблену урядом конституцію. Чорногорська конституція була відбитком консервативної сербської конституції 1869 р., за якою вся повнота влади залишалася в руках князя. Основною прерогативою скупщини було затвердження державного бюджету. Скупщина перетворилась на арену гострої політичної боротьби. Поміркована в своїй вимозі буржуазно-ліберальних реформ програма опозиційної партії («клубашів») користувалась підтримкою більшості населення. Восени 1907 р. було розкрито змову проти князя, яку уряд використав для розправи з опозицією. Сербію було обвинувачено у заступництві ворогів князя Николи. В 1908 р. справа дійшла до тимчасового розриву сербсько-чорногорських дипломатичних відносин. Але незважаючи на серйозні суперечності, що існували між Чорногорією і Сербією, загалом в питанні про верховенство в сербському об'єднавчому русі, в момент загальної небезпеки вони діяли разом. Чорногорія заявила рішучий протест проти анексії Боснії і Герцеговини Австро- Угорщиною, анулювавши односторонньо право контролю двоєдиною монархією над чорногорським узбережжям Адріатики, надане їй рішеннями Берлінського конгресу. Щоб відвернути увагу народу віднерозв’язаних внутрішніх питань, а також щоб підвищити авторитет династії Петровичів. У 1910 р. князь Никола проголосив Чорногорію королівством, а себе - королем. Після цього він здійснив поїздку в Петербург і добився збільшення суми щорічної російської субсидії, яку Чорногорія регулярно одержувала протягом тривалого часу. В обстановці наростання міжнародних суперечностей на Балканах сербсько-чорногорські відносини були відновлені. На початку другого десятиріччя XX ст. почалося зближення двох держав з метою підготовки спільної боротьби проти Туреччини і відсічі Австро-Угорщині.

1900-1914 - Греція на початку ХХ ст. Основним зовнішньополітичним завданням країни і на початку XX ст. було возз’єднання грецьких земель і насамперед - єднання Криту. Молодотурецька революція 1908 р. зумовила чергове піднесення національно-визвольної боротьби крітян. Створена в цей час групою офіцерів в Афінах Військова ліга, яка відбивала інтереси ліберальної буржуазії, виступила з програмою реформ з метою фінансового і воєнного зміцнення країни. Внаслідок військового перевороту, організованого лігою, до влади прийшов уряд Венізелоса - лідера крітської ліберальної буржуазії. Енергійний і честолюбний Венізелос став активним проповідником політики створення «Великої Греції». В реалізації нового курсу він спирався на Бал- канські і західні держави.

Австро-Угорщина та Чехія на початку ХХ ст. В умовах посилення національної ворожнечі прем’єр-міністр Кербер (1900-1904), який змінив Гауча, вжив ряд заходів щодо зміцнення імперії. Передусім він поставив таке завдання: консолідувати імущі класи всіх національностей на загальній основі боротьби з робітничим класом і трудящими всіх національностей. Питання взаємовідносин Угорщини і Австрії було врегульовано, оскільки угорські аграрії, побоюючись припинення ввозу в Німеччину їхнього хліба і худоби в зв’язку з німецьким митним тарифом 1901 р.,врахували, що Австрія буде для них безмитним ринком збуту сільськогосподарських продуктів. У 1900 р. Кербер розпустив рейхсрат і призначив нові вибори. Він виступив з широкою виборчою програмою, розрахованою на спокій в імперії: впровадження протекційного тарифу як для промисловості, так і для сільського господарства; поліпшення залізниць, будівництво каналів з метою посилення вантажообороту страхування робітників; фінансова реформа, зокрема податкова реформа. у розв’язанні національного питання Кербер знайшов підтримку в австрійської соціал-демократії. На з’їзді партії у 1889 р. австрійські соціал-демократи прийняли програму з національного питання, в якій йшлося не про право націй на самовизначення, а про культурно-національну автономію. По суті, вони прийняли буржуазну програму з національного питання, до чого прагнув і Кербер. Ця програма в замаскованій формі залишала недоторканною габсбурзьку монархію. Вона зводила розв’язання національного питання до вимоги культурної автономії, причому вся політична влада залишалася в руках панівних класів панівної нації. Буржуазно- шовіністична суть «культурно-національної автономії» зовсім відкрито і виразно проступає у псевдонаукових працях «теоретиків» австрійської соціал-демократії Карла Реннера і Отто Бауера. З’їзд чеських соціал-демократів у Чеське-Будейовіце в 1900 р. під впливом лідера чеських опортуністів Немеца і органу чеських ревізіоністів журналу «Академія» спрямував діяльність чеської соціал-демократії по шляху так званого «еволюційного соціалізму». Лейтмотивом чеських опортуністів, які стали керівниками партії, було твердження, що змінені політичні умови конче потребують і зміни тактики боротьби: не шляхом барикадних боїв, а мирним завоюванням влади. 2 листопада 1905 р. віденські робітники організували мітинги, а потім почалась велика демонстрація, яка закінчилась кривавою сутичкою робітників з поліцією і військами. Цей виступ робітників Відня став поштовхом для активізації боротьби робітничих мас по всій Австрії. В перші ж дні листопада по всій країні відбулися вуличні демонстрації. Майже скрізь вони супроводжувалися сутичками з поліцією. Особливо бурхливою була демонстрація у Відні 28 листопада, в якій взяли участь близько 250 тис. чоловік. Уряд проводив скрізь масові арешти активістів робітничого руху. Наприкінці листопада почалися страйки на залізницях Чехії. Знову здійнялась хвиля національного руху в Чехії, що злилася з загальними вимогами демократизації політичного ладу в Австрії. Революція 1905 р. мала великий вплив на піднесення масового руху українських робітників і селян Галичини. Під тиском грандіозних демонстрацій робітників, при загальному піднесенні демократичного руху в країні австрійський уряд наприкінці 1905 р. змушений був заявити, що він піде на реформу виборчого права «на сучасних умовах», як говорилося в рішенні уряду. Таким чином, робітники і трудящі Австрії добилися в уряду поки що лише обіцянки реформи виборчого права. Проте впроваджене в 1907 р. «загальне» виборче право в Австрії мало значні обмеження, які існували тоді в багатьох буржуазно-капіталістичних країнах: ценз осілості; віковий ценз - 24 роки для активних виборців і 30 років - пасивне право, тобто право бути обраним; позбавлення виборчих прав жінок; нерівне представництво в рейхсрат від населення панівної австрійської нації та пригнічених слов’янських народів: 1 депутат від 41 тис. німців і 1 депутат від 57 тис. слов’ян. Проте нова виборча система ліквідувала куріальну систему і дала змогу дещо змінити склад австрійського рейхсрату. Внаслідок травневих виборів 1907 р. було обрано 233 німці і 255 слов’ян. Не значна більшість слов’ян у рейхсраті пояснювалася значною більшістю слов’янського населення в Австрії. До нового рейхсрату було обрано 87 соціал-демократичних депутатів. У 1908 р. під тиском Німеччини Австрія, прагнучи дістати вихід до моря, добивається концесії від Туреччини на проведення залізниці до Салонік. Це було зроблено не тільки в інтересах Австрії, айв інтересах її союзниці Німеччини. У тому ж таки 1908 р. відбулась анексія Боснії і Герцеговини. Загарбання Боснії і Герцеговини ледве не привело до війни з Росією і відштовхнуло Італію від Троїстого союзу. Приєднання Боснії й Герцеговини до Австрії і запровадження в цих областях абсолютистського австрійського режиму дедалі більше ускладнювали національне питання в Австро-Угорщині. Пригноблені народи Словаччини, Хорватії, Боснії і Герцеговини звернули свої погляди до незалежної Сербії. Ще з 1906 р. південні слов’яни висували програму політичного об’єднання всіх південних слов’ян. Побоюючись, що південнослов’янські області відокремляться і утвориться сильна південнослов’янська держава, угорський уряд ще більше посилив військово-поліцейський режим у цих областях. В 1912 р. хорватський сейм було розпущено. Політика посиленої мадьяризації: поліцейський режим, заборона шкіл, культурних установ у Семиградії й Трансільванії - привела також до загострення національної боротьби в цих районах. Значним став національний рух у пригноблених національних районах Австрії. Селянський рух в Галичині проти польської шляхти і гноблення Габсбургів, в Закарпатській Україні проти мадьяризації розпочався ще у 19051906 рр. і викликав прагнення до возз’єднання з Україною. Національний рух в цих областях злився з класовою боротьбою робітників у промислових центрах Західної України - Дрогобичі, Львові. Австрійський і угорський уряди спрямували проти українських селян і робітників жорстокі репресії. До 1911 р. у Дрогобичі було вбито й поранено близько 100 чоловік. В 1913 р. в Чернівцях судили 180 українців за «зв’язки з Росією». Подібні судові процеси відбувались до липня 1914 р. в Галичині і в Закарпатті. Великого загострення досягла класова боротьба і в столиці Австрії - Відні. У зв’язку з дорожнечею восени 1911 р. у Відні почались масові демонстрації трудящих, що переросли в окремих районах у барикадні сутички з військами і поліцією. Рух трудящих Відня вдалось придушити лише жорстокими каральними заходами, внаслідок яких було вбито й поранено близько 100 чоловік. Класові суперечності між трудящими і підприємцями ще більше посилились у 1912 і 1913 рр. у зв’язку з Балканськими війнами, що зумовили різке скорочення експорту промислових товарів, багато підприємств Австрії й Угорщини змушені були скоротити виробництво, а деякі промислові і торговельні установи збанкрутували. Зросло безробіття, а у зв’язку з цим різко погіршилось економічне становище трудящих. Демонстрації стали повсякденним явищем. Збільшилась у 1913 р. й кількість страйків. Виборча реформа 1907 р. в Австрії, по суті, паралізувала діяльність лідерів соціал-демократії. Спираючись на велику соціал-демократичну фракцію рейхсрату, лідери партії стали на сторожі «народного парламенту», звівши свою діяльність до політики парламентського угодовства з буржуазією. Австрійська соціал-демократична партія з початком періоду імперіалізму, коли масовий рух ще більше посилився, різко повернула на шлях угодовства з буржуазією. Основну роль у боротьбі за загальне виборче право відігравали робітники Угорщини, і насамперед Будапешта. У липні 1911 р. в Будапешті було організовано мітинг протесту проти призначення головою нижньої палати угорського сейму запеклого реакціонера і ворога робітничого руху Іштвана Тіси. Мітинги тривали і в наступні місяці 1911 р. 23 травня 1912 р. відбулась велика демонстрація в Будапешті, яка переросла у загальний страйк. Проти робітників були направлені війська і поліція. Робітники зазнали поразки. Уряд поспішив оголосити проект виборчої реформи, що ґрунтувалась на високому майновому, віковому і освітньому цензах. Більшість населення не дістала виборчих прав. У липні 1913 р. Іштван Тіса очолив угорський уряд. Перехід лідерів угорської соціал-демократичної партії на позиції буржуазного націоналізму, відмова від керівництва масовою боротьбою пролетаріату зумовили невдоволення серед рядових членів партії і в цілому у середовищі робітничого класу Угорщини. Зростання революційних настроїв серед робітничого класу виявилось у відокремленні в соціал-демократичній партії лівої групи на чолі з Альпарі, Сабо і Рудашем. Вони повели боротьбу з опортуністами, викривали їх буржуазний націоналізм. Проте ліві не були досить сильними, щоб утворити тоді в Угорщині послідовно революційну пролетарську партію. Після кривавої розправи з робітниками в 1912 р. у Відні і Будапешті почались репресії проти чехів. 26 липня 1913 р. австрійський уряд Штюргка відмінив чеську конституцію і розпустив чеський сейм. В Чехії, як у Хорватії і Галичині, влада зосереджувалася в руках намісника австрійського імператора і військових властей. У березні 1914 р. було розпущено рейхсрат, останній притулок неповноцінної австрійської демократії. В Австро-Угорщині велась посилена підготовка до війни.

1900-1914 - США на початку ХХ ст. Імперіалістичні кола США розробляли конкретні напрями і цілі колоніальної експансії. Особливо активним щодо цього був адмірал Мехен. На його думку, СШАпотрібно було почати із створення могутнього військово-морського флоту, прорити міжокеанський канал і захопити стратегічні пункти, що контролюють підступи до каналу як в Атлантичному океані (Куба та інші острови Вест-Індії), так і в Тихому океані (Філіппіни і Гавайї). Агресивні проекти й ідеї Мехена мали великий вплив на настрої багатьох політичних діячів США того часу, в тому числі на сенатора Генрі Лоджа, Теодора Рузвельта, Уїльяма Мак-Кінлі. Експансіоністські і расистські теорії Мехена, Беверіджа, Проктера, Стронга, Фіске та подібних до них широко пропагувались у періодичній пресі і були покликані служити «ідеологічним» обґрунтуванням прав США на втручання у внутрішні справи і встановлення економічного і політичного протекторату над малими народами і державами, на розв’язання агресивних воєн і загарбання військово-стратегічних баз для дальшого розширення експансії. Одним з тих, хто особливо ретельно здійснював на практиці загарбницькі вимоги міцніючого монополістичного капіталу США, був республіканець Мак-Кінлі, обраний у листопаді 1896 р. президентом США при значній підтримці нафтового тресту Рокфеллера і зв’язаних з ним капіталістичних угруповань. Передвиборна програма республіканської партії відкрито закликала до встановлення повного контролю США над Гавайськими островами, найшвидшого спорудження каналу між Атлантичним і Тихим океанами, до встановлення твердої позиції щодо подій на Кубі. Цією конкретною програмою територіальної експансії на порядок денний було фактично поставлено війну з Іспанією і анексію іспанських володінь - Куби і Філіппін, а також Гавайських островів. Для здійснення своїх планів імперіалісти США скористались подіями на Кубі. Таким чином, закріпивши за собою тихоокеанські підступи до Азіатського материка - Гавайї, Філіппіни, Самоа, американські правлячі кола почали спрямовувати свої зусилля на те, щоб оволодіти вирішальними позиціями в Азії, і насамперед в Китаї. Оскільки Китай вже було поділено на сфери впливу, США намагались компенсувати це збільшенням торгівлі з Цінською імперією, сподіваючись, що дедалі зростаюча економічна могутність дасть їм змогу захопити там командні позиції. Доктрина «відкритих дверей і однакових можливостей» була викладена в ноті США державам, що мали сфери впливу в Китаї Хоч майже всі відповіді мали застереження, проте в 1900 р. США оповістили світ про згоду держав на прийняттяпринципу «відкритих дверей» у торгівлі з Китаєм. Одночасно з економічним проникненням у Китай США намагались закріпитись на китайській території у долині Янцзи, де їхні інтереси стикалися з інтересами інших капіталістичних країн, і передусім з Англією. Взявши участь у придушенні антиімперіалістичного народного повстання іхетуанів у Китаї, США у 1900-1901 рр. прагнули зайняти Ціньвандао і закріпитися в провінції Чжілі (нині Хебей). Одночасно з цими спробами використати «відкриті двері» для проникнення на територію Північного Китаю СШАнамагалися завдяки змові з Японією укріпитися і в Південному Китаї - в бухті Самса (Саньшавань), в провінції Фуцзянь. Під час російсько-японської війни США надавали дипломатичну і фінансову підтримку Японії. Мирний договір, що завершив цю війну, було підписано у Портсмуті (США), де таємна дипломатія Вашингтона сприяла Японії в анексії південної частини Сахаліну. За цю послугу імперіалісти США мали намір за допомогою Японії проникнути у Маньчжурію, але погіршення японо-американських відносин, що незабаром настало, зірвало ці плани. Не вдалось США«відкрити двері» і в Центральному Китаї. В 1910 р. Англія, Німеччина і Франція прийняли США в банківський консорціум, створений для фінансування будівництва залізниць у Китаї. Але через три роки і тут міжімперіалістичні незгоди привели до усунення американських банкірів від участі у спільному грабуванні Китаю. Доктрина «відкритих дверей» на Далекому Сході не принесла імперіалістам США очікуваних дивідендів. Американським імперіалістам належить сумнівна честь введення у міжнародні відносини таких методів, як «політика великої дубинки», «дипломатія долара». В 1904 р. Рузвельт оголосив, що застосування доктрини Монро у західній півкулі змушує США взяти на себе «обов’язок міжнародної поліцейської сили». Таким тлумаченням доктриниМонро США виправдовували політику відвертого втручання з метою економічного, політичного і воєнного підкорення країн і народів Латинської Америки. «Потрібно висловлюватись м’яко, - маючи на увазі доктрину Монро, говорив Рузвельт, - але тримати в руках велику дубинку». Розвитком «політики великої дубинки» стала «дипломатія долара». Сама назва підкреслює, що ця політика насамперед широко використовує фінансову й економічну «допомогу» для досягнення тієї самої мети, що й «політика великої дубинки». Практичне застосування ці методи знайшли на Кубі, в Панамі та в інших латиноамериканських країнах. Після іспано-американської війни США тримали свої війська на Кубі доти, поки її конвент не прийняв вісім умов США (за ім’ям американського сенатора вони дістали назву «поправка Платта»). Внаслідок оголошення незалежною республікою Куба фактично ставала протекторатом США. Під виглядом «захисту незалежності і зміцнення уряду» Куби США дістали «право інтервенції» і створення військово-морських баз на острові. Кубі заборонялось укладати угоди з іншими країнами про надання території для спорудження укріплень і одержувати іноземні позики. Наступні «угоди» ще більше обмежили суверенітет Куби, і вона стала вотчиною монополістичного капіталу США; до 1909 р. вкладення США в економіку Куби становили 140 млн доларів. Для придушення народних повстань на острів не раз висаджувалась американська морська піхота. Перехід крейсера «Орегон» під час іспано-американської війни з Тихого океану в Атлантичний (навколо мису Горн) тривав майже два з половиною місяці. Це ще раз свідчило про потребу спорудження каналу через Панамський перешийок. У 1901 р. США уклали договір з Англією (замість договору 1850 р.), за яким право «побудувати, утримувати і контролювати» майбутній канал цілком належало США. На цей час з’ясувалось остаточне банкрутство французькогосиндикату, що розпочав прокладання каналу через колумбійську провінцію Панама. На купівлю акцій синдикату в 1902 р. конгрес США асигнував 40 млн доларів, поставивши умовою перехід до СШАвід Колумбії юрисдикції над зоною побудови каналу. Рузвельт запропонував Колумбії за ці землі 100 млн доларів і орендну плату 100 тис. доларів на рік. Уряд Колумбії погодився, але сенат рішуче виступив проти. У відповідь на це 3 листопада 1903 р. агенти США провели в Панамі «революцію» і проголосили незалежність її від Колумбії. США негайно визнали нову республіку, а військові кораблі США, що прибули до місця подій заздалегідь, не допустили висадження колумбійських військ, які було послано для придушення заколоту. Панамська республіка віддала СШАзону каналу 10 миль завширшки на вічні часи. В 1914 р. Панамський канал було відкрито для експлуатації. Розбійницькі методи захоплення зони Панамського каналу і фактичне перетворення Куби в американську колонію завдали серйозних збитків престижу США в країнах Латинської Америки. Це виявилось на панамериканських конференціях, які не давали США бажаних результатів. Тоді знову вступали в дію «політика великої дубинки» і «дипломатія долара». В 1904-1907 рр. над Домініканською республікою було встановлено фінансовий протекторат США. Така сама доля спіткала Гондурас. Поступово мережа залізниць в Центральній Америці опинилася в руках американської компанії. Монополісти США посилено проникали і в економіку сусідньої Мексики, вклавши в її економіку на 1912 р. близько 1,5 млрд доларів. Як тільки в тій чи іншій латиноамериканській країні щось загрожувало капіталовкладенням і власності капіталістів США, туди негайно направлялись військові кораблі і морська піхота. Військово-морський флот США поступово було модернізовано і поповнено суднами найновішого типу. У 1907-1909 рр. майже весь американський флот брав участь у плаванні навколо світу з заходом в різні порти світу. Вояж тривав 14 місяців і коштував країні понад 20 млн доларів. Імперіалізм США продемонстрував свою воєнну могутність перед усім світом. Багато з цих кораблів брали участь у воєнних акціях проти народів і урядів латиноамериканських країн. Військової окупації США зазнали Куба (двічі, у 1906-1909 рр. і 1912-1917 рр.), Сан-Домінго (двічі, в 1911 і 1913 рр.), Мексика (в 1914 р.) та інші країни. На Латиноамериканському континенті яскраво виявились методи колоніальної політикиСША: безцеремонне втручання у внутрішні справи; нав’язування кабальних договорів, що відкривали вільний доступ американським монополіям в країну і закріплювали за США важливі стратегічні пункти, необхідні для розгортання дальшої експансії; висадження військ для придушення опору місцевого населення; організація реакційних антинародних переворотів; організація і збройна підтримка маріонеткових режимів і створення за допомогою американських ставлеників найбільш сприятливих умов для одержання монополіями США великих прибутків. Правлячі кола не шкодували ні сил, ні коштів для дальшого зміцнення позицій монополістичного капіталу США як всередині країни, так і за її межами.

1901 - Придушення іноземними державами іхетуанського повстання в Китаї.

Створення Соціалістичної партії Франції.

Договір між США та Англією про порядок спорудження Панамського каналу.

1901-1903 - Італія на початку ХХ ст. Внаслідок анархістського замаху був убитий король Умберто. Віктор-Еммануїл III, що замінив його на троні, в 1901 р. змушений був сформувати ліберальний уряд Дзанар-деллі-Джолітті (1901-1903). Італія вступила в так звану ліберальну еру, що дістала, за ім’ям Джованні Джолітті - лідера ліберального табору, який не раз очолював уряд, назву «джоліттіанської». Джованні Джолітті (1842-1928) відстоював програму заходів, покликаних послабити соціальні суперечності в країні, забезпечити економічне піднесення, закріпити міжнародні позиції Італії. Він ратував за заохочення торгівлі і приватного підприємництва, одночасно домагаючись посилення ролі держави в господарському житті, зміцнення бюджету, зменшення зовнішнього боргу. Він надавав великого значення підвищенню купівельної спроможності трудящих мас з тим, щоб розширити внутрішній ринок. Джолітті висунув тезу про покликання ліберальної держави бути своєрідним арбітром між працею і капіталом, закликаючи підприємців визнати робітничі організації і право робітників на страйки, а робітників - не робити замахів на основи приватної власності. Він виступив за заохочення суспільних робіт, проведення соціальних реформ, зокрема трудового законодавства. Серед перших заходів уряду Дзанарделлі-Джолітті бути такі: відміна надзвичайного стану, амністія, визнання профспілок і права робітників на страйки, закони про охорону жіночої і дитячої праці, створення біржі праці (щоб полегшити наймання робочої сили) та ін. Водночас уряд використовував війська для придушення страйків, що загрожували «громадському порядку», і селянських бунтів. У парламенті Джолітті вміло маневрував між силами реакції і партіями «крайньої лівої», використовуючи метод трансформізму. Боротьба між реформістами і анархо- синдикалістами розгорнулася на з’їзді соціалістичної партії в Болоньї в 1904 р., однак всі рішення з’їзду мали компромісний характер. До керівництва партією прийшла центристська течія «інтегралістів», що склалася на з’їзді. «Інтегралісти» відстоювали необхідність запозичення сильних сторін реформізму і анархізму без їхніх хиб. Примиренська тактика «інтегралістів» віддалила, але не запобігла розколу партії, що невпинно назрівав. Спочатку ліберальні уряди Дзанарделлі-Джолітті з метою зміцнення фінансів і «соціального миру» всередині країни утримувались від колоніальних воєн. Одночасно із збереженням Троїстого союзу було вжито заходів щодо зближення з Англією, Францією, Росією. В 1900-1902 рр. укладено угоди з Францією - вони стосувались середземноморських і європейських питань і гарантували Італії підтримку Франції у разі окупації Тріполітанії і Кіренаїки в обмін за надання Франції свободи дій у Марокко; Італія зобов’язувалась на випадок війни дотримуватись дружнього Франції нейтралітету, що йшло врозріз із її зобов’язаннями за Троїстим союзом.

1901-1909 - Президентство Т. Рузвельта в США. Після вбивства у 1901 р. Мак-Кінлі президентом США став колишній віце-президент Теодор Рузвельт - завзятий захисник монополій і територіальної експансії. Його президентство (1901-1909) проходило в умовах розгорнутого в країні масового руху проти трестів. У перших рядах цього руху виступали робітники і фермери. У стані глибокого неспокою і бродіння перебувала буржуазна інтелігенція, а також дрібна і середня інкорпорована буржуазія, тисячі представників якої розорилися через нещадну конкуренцію з монополістами. Буря громадського обурення здійнялася після заснування монополії Моргана. В газетах, журналах і книгах розпочалось викриття зловживань і беззаконня корпорацій. Цей рух буржуазної інтелігенції дістав назву «розгортачів бруду». Такі книги, як «Історія Стандарт ойл» Іди Тарбелл, «Ганьба міст» Стефенса, «Найбільший у світі трест» Рассела, «Джунглі» Сінклера або «Спрут» Норріса, розходились десятками тисяч примірників. Виступи прогресивних письменників привели до того, що вимоги широких мас про проведення в життя антитрестівських законів прийняли невмолимий характер. Справедливий курс» Т. Рузвельта. Зростання бойових настроїв мас і грізна вимога приборкати монополії, значною мірою зумовлені боротьбою робітників і зростанням соціалістичних настроїв, примусили велику буржуазію шукати нових методів для збереження свого класового панування. Основне завдання полягало в тому, щоб перешкодити розвитку революційного руху і поширенню ідей соціалістичного перетворення американського суспільства, його блискуче виконали два консервативних політичних діячі, що стали з волі магнатів капіталу президентами США, - Т. Рузвельт і В. Вільсон. Щоб заспокоїти і відволікти маси від діяльної боротьби проти монополій, Рузвельт запровадив гнучку і хитромудру тактику. Він сам виступив з засудженням монополій і доклав максимум зусиль, щоб спрямувати антитрестівський рух у потрібне для буржуазії русло. Він висунув і почав проводити програму «справедливого курсу»,включивши до неї багато вимог популістів і буржуазних реформаторів, очолюваних сенатором з Вісконсіна Р. Лафоллетом. Рузвельт показав себе неперевершеним соціальним демагогом. Ще зовсім недавно він вимагав, щоб вождь робітників Дебс і лідери популістів «були поставлені до стінки і розстріляні». Ставши президентом США, Рузвельт не переставав громити «злочинців великої калитки», корупцію великого бізнесу; підкреслюючи настійну потребу реформ, він демагогічне заявляв: «Що ж стосується антитрестівських законів, то вони впроваджуватимуться в життя, і при пред’явленні позовів монополіям ми не підемо ні на які компроміси». Його уряд справді почав судові процеси проти ряду монополій («Стандарт ойл», м’ясного тресту тощо), обвинувативши їх у порушенні антитрестівських законів. Викриття в пресі антисанітарних умов на бойнях і заводах м’ясного тресту у Чикаго привели до прийняття закону про контроль уряду за якістю і санітарними умовами виробництва і продажу харчових продуктів і аптечних товарів. Закон про охорону природних ресурсів було видано з метою припинення їх розкрадання капіталістами, проте поширювався він не на всю країну, а лише на 235 млн акрів суспільних земель. Намагаючись якось вплинути на бойовий настрій робітничого руху, Рузвельт під фанфари догідливої преси сповістив про внесення ним до конгресу біллів про прогресивний прибутковий податок, 8-годинний робочий день та ін. Але вони так і не стали законами, оскільки їх не прийняли комісії конгресу або Верховний суд. З такою самою помпою у 1903 р. було створено міністерство торгівлі й праці. Але його заходи про «охорону інтересів населення від сваволі корпорацій» звелись всього-на-всього до опублікування кількох документів про розслідування темних махінацій ряду трестів. Ні публічні судові викриття, ні заходи щодо обмеження зловживань корпорацій, по суті, не зачепили інтересів монополій. Щоправда, деякі монополісти вголос засуджували заходи Рузвельта і називали його «розгнузданим революціонером». Вони скаржились, що великим підприємцям доводиться «відстоювати своє існування» від політичних авантюристів, які вміють тільки базікати і одержувати жалування. Але це було лише хитрим камуфляжем для захисту інтересів трестів і обману простих американців. Насправді Рузвельт вдало відвів від трестів і всього класу капіталістів бурю народного гніву, що грізно насувалась. Незважаючи на всі викриття, судові процеси, реформи і закони проти монополій і «злочинців великої калитки», як відгукувався про них сам Т. Рузвельт, на кінець його президентства трести були сильніші, ніж на початку.

1902, грудень - Прийняття німецьким рейхстагом нового протекціоністського митного тарифу.

1902 - Створення Французької соціалістичної партії.

Укладення англо-японського союзу.

Страйк гірників Пенсільванії (США).

1902-1903 - Кораблі Німеччини і Англії блокували узбережжя Венесуели.

1902-1906 - Англія за кабінету Бальфура. Консервативні кабінети, що були при владі з 1895 р. - спочатку під керівництвом Солсбері (1895-1902), а потім його племінника Бальфура (1902-1906), - продовжували реакційну внутрішню політику. Закон 1902 р. про шкільну освіту санкціонував привілейовані школи для багатіїв і так звані «добровільні» школи під керівництвом церкви. До речі, спроба уряду встановити деякий контроль над школами викликала велике незадоволення церкви й аристократії. Впливові кола буржуазії, які страждали від іноземної конкуренції, вимагали митного захисту. Рупором цих кіл став Д. Чемберлен. Він почав гучну кампанію за відмову від вільної торгівлі і впровадження імперського мита. Проте впливові групи буржуазії, які вели великі зовнішньоторговельні операції і через те побоювались, що протекціоністська політика врешті-решт завдасть шкоди їхнім інтересам (зокрема, представники банків, вугільної промисловості і суднобудування), рішуче відхилили програму Чемберлена. Серед керівництва консервативної партії не було єдності, і Чемберлен вийшов із складу кабінету, продовжуючи свою агітацію. На парламентських виборах на початку 1906 р. ліберали скористались розладом серед консерваторів і висунули широку програму: заінтересованим колам капіталістів і дрібної буржуазії вони пообіцяли зберегти «свободу торгівлі» і «дешевий хліб», а робітникам - туманну програму соціальних реформ. На виборах вони дістали значну перемогу. Важливим моментом виборів був великий успіх лейбористів, які вперше завоювали 29 місць у парламенті.

1902-1909 - Під час парламентських виборів у Франції більшість голосів дістали ліві партії - радикали і соціалісти. Після виборів господарями в країні стали радикали. Радикальний уряд Комба (19021905), намагаючись зберегти довір’я виборців, вгодити буржуазії і відвернути трудящих від класової боротьби, розгорнув наступ на католицьку церкву. Ще в 1901 р. було прийнято закон, за яким діяльність кожної релігійної конгрегації потрібно було оформляти спеціальним дозволом парламенту. Цей закон був відповіддю на відкриту антиреспубліканську пропаганду католицької церкви. Таким чином, головним завданням кабінету Комба було втілення в життя закону проти конгрегації. Уряд наказав закрити школи, керовані священиками. Духівництво чинило жорстокий опір. У Парижі аристократи виступали на захист монахів. Кілька тисяч шкіл релігійних орденів перетворилися на фортеці. Особливо сильними були хвилювання в Бретані. Але «татусь Комб», як називали нового прем’єра, вперто проводив свою політику. Проте уряд Комба добивався ліквідації конгрегації і релігійних шкіл, маючи на меті зупинитись на цьому, тобто обмежитись припиненням антиреспубліканської діяльності «чорного чернечого духівництва». Уряд не прагнув до відокремлення церкви від держави. Близько 5 млн франків щороку витрачалось за бюджетом на утримання церкви. І все-таки уряд розпустив 54 конгрегації, розігнавши при цьому 19 тис. ченців, і закрив понад 3 тис. монастирських і церковних шкіл. Відокремлення церкви від держави, відміна бюджету на її утримання стали однією з найважливіших умов для дальшого розвитку країни. У грудні 1905 р. кабінет правого радикала Рув’є, який прийшов на зміну кабінету Комба, провів закон про відокремлення церкви від держави. Цей у своїй основі прогресивний закон був половинчастим - майно церкви не було конфісковане, а духівництво дістало право на державні пенсії. Боротьба проти католицької церкви відбувалася в обстановці різкого загострення відносин, класових суперечностей і була спробою радикалів відвернути увагу робітників від першочергового і головного їх завдання - боротьби проти капіталізму. Нерішучість радикалів у підготовці і проведенні закону про відокремлення церкви від держави, а також закону про прибутковий податок примусила соціалістів у парламенті перейти від підтримки радикалів до опозиції. Проте на парламентських виборах в 1906 р. партія радикалів, на яку тепер робила ставку вся імперіалістична буржуазія, ще більше зміцніла. Очолив раду міністрів реакціонер Жорж Клемансо (1906-1909). Зовнішня політика радикалів мала агресивний характер. В 1904 р. Франція уклала угоду з Англією, яка поклала край англо-французькому суперництву в Африці. Створення в 1904 р. англо-французького союзу - Антанти - стало подією міжнародного значення. Угода з Англією не свідчила про те, що Франція відмовилась від тісного співробітництва з Росією. Французька імперіалістична буржуазія розуміла значення Росії як союзника в майбутній війні з Німеччиною. Зберігаючи Росію як воєнного союзника, правлячі кола Франції сприяли реакційній політиці царизму. За згодою уряду, очолюваного радикалами, французькі банкіри в 1906 р. надали російському цареві позику в 3,5 млрд франків на придушення революції.

1902-1914 - З'їзди німецької соціал-демократії. Зародження радикального напряму в СДПН. На ряді з’їздів німецької соціал-демократії: Ганноверському (1899), Мюнхенському (1902), Дрезденському (1903), Ієнському (1905), Магдебурзькому (1910) - відбувалися надзвичайно гострі ідейно-теоретичні і політичні дискусії між прихильниками двох основних тенденцій у німецькому соціалістичному і робітничому русі. Видатний теоретичний і політичний вклад у розвиток німецького робітничого руху по шляху революційної класової боротьби внесли в цей періодА. Бебель, К. Лібкнехт, Р. Люксембург, Ф. Мерінг, К. Цеткін та інші німецькі революційні марксисти. Своєрідне місце в ідейній боротьбі в СДПН, як і в міжнародному соціалістичному русі, займав К. Каутський. Час з 1898 по 1914 р. можна охарактеризувати як період зародження радикального напряму в СДПН. До цього напряму в розглядуваний період належали такі видатні марксисти і революціонери, як К. Лібкнехт, Р. Люксембург, Ф. Мерінг, К. Цеткін і багато інших. У цей період представники ліворадикальної течії активно боролись проти бернштейніанської ревізії марксизму і відстоювали політичні принципи революційної соціал-демократії. Вони немало зробили для захисту і розвитку марксистської думки і політики в соціалістичному русі. З 1905 р. починається період активного формування марксистської течії в СДПН. До 1910 р. ліві в основному розробляли проблеми політичної тактики (масовий політичний страйк, антимілітаристська тактика, виборча тактика, політика боротьби за демократичні перетворення тощо), а також розвивали теоретичні погляди з ряду найважливіших проблем класової боротьби в умовах імперіалізму. Розвиток лівих у ці роки відбувався в гострій боротьбі проти правих партій і реформістських лідерів Вільних німецьких профспілок.

1902-1916 — Повстання селян у Бразилії («Контестадо»).

1903, 17 липня - 10 серпня — ІІ з’їзд РСДРП. Утворення партії більшовиків.

1903, листопад — З’їзд Соціал-демократичної партії Німеччини в Дрездені. Прийняття резолюції, що засуджує ревізіонізм.

1903 — Створення Панамської республіки - держави, залежної від США. Одержання США концесії на будівництво Панамського каналу. Розчленування Панами.

Багдадська залізниця. Ще в 1898 р. Вільгельм II під виглядом поклоніння «гробу господньому» був у Палестині, де коронований «пілігрим» виголосив не біля «гробу господнього», а біля гробу султана Саладіна промову, в якій заявив, що віднині він буде другом і захисником 300 млн мусульманського населення. На зворотному шляху імператор зустрівся з турецьким султаном і домовився про будівництво німецькими капіталістами великої залізниці від Босфору через Малу Азію і Месопотамію з виходом до Персидської затоки біля порту Кувейт. Залізниця мала б величезне стратегічне значення, оскільки зв’язувала б рейковою колією Берлін з берегами Персидської затоки. Вона мала пройти через Багдад, а тому її почали називати Багдадською. Договір з Туреччиною було остаточно підписано в 1903 р. Будівництво залізниці було вигідним для німецьких капіталістів: вони дістали велике замовлення на рейки, паровози, вагони. Ліс для будівництва Туреччина за договором повинна була давати безплатно. Німецькі банки вкладали свої капітали в будівництво. Німеччина все більше й більше проникала в Туреччину: крім залізниці, вона почала будувати судна на річках Тигр і Євфрат, а в 1904 р. - «досліджувати» мосульську нафту. Англія дуже занепокоїлась проникненням Німеччини в Туреччину, оскільки сама розраховувала захопити Аравію і Месопотамію, а просування німців до Персидської затоки було загрозою шляхам в Індію. Щоб відрізати Німеччині вихід до затоки, Англія ще в 1901 р. захопила порт Кувейт. Усе це різко загострювало суперечності між двома імперіалістичними хижаками.

1903 — В Хорватії розгорнувся масовий демократичний рух за ліквідацію феодальних пережитків і національне визволення країни. Головною рушійною силою його були робітники і селяни. Сутички демонстрантів у Загребі з жандармерією і військами стали поштовхом до стихійних виступів по всій країні. В багатьох місцях селяни нападали на поміщицькі садиби, знищували боргові документи, виганяли небажаних чиновників. Рух було придушено за допомогою військ та військово- польових судів. І все ж таки уряд змушений був відкликати з Хорватії ненависного народові бана Куена Хедерварі, який управляв країною протягом 20 років. Народний рух у Хорватії викликав відгуки в Далмації, Істрії, Словенії і Воєводині.

1903-1908 - Найбільшим виявом національно-визвольної боротьби македонського народу на початку XX ст. було Іллінденське повстання 1903 р. Воно було підготовлене Внутрішньою македонсько-одринською революційною організацією (ВМОРО). На з’їзді ВМОРО в січні 1903 р. в Салоніках представники правого крила організації, розраховуючи на допомогу ззовні, прийняли рішення якнайшвидше, уже навесні цього року, розпочати повстання, підготовка до якого була ще далекою від завершення. Представники лівого крила на чолі з Г. Делчевим, яких не було на з’їзді, рішуче виступили з вимогою відстрочки повстання. Вони вимагали скликання нового з’їзду ВМОРО. Під час підготовки до з’їзду Г. Делчева у травні 1903 р. було вбито в сутичці з турецькими карателями. Смерть вождя негативно позначилася не тільки на діяльності лівого крила, а й організації в цілому. На з’їзді Бітольського революційного округу ВМОРО було вирішено перенести початок повстання на літо 1903 р. Для керівництва ним було створено Головний штаб. Повстання почалось 2 серпня 1903 р. в іллін день - звідси назва. Воно охопило більшу частину Македонії. У повстанні взяло участь близько 30 тис. чоловік. Головною рушійною силою його було селянство. У Бітольському революційному окрузі повстанці захопили місто Крушево з 15-тисячним населенням, створили в ньому тимчасовий революційний уряд на чолі з соціалістом Н. Каревим і проголосили республіку. Революційні власті звернулися із спеціальною відозвою до мусульман, закликаючи їх до революційної боротьби проти спільних ворогів - гнобителів і тиранів, за нашу і вашу свободу. Крушевська республіка перестала існувати із серпня під ударами турецького регулярного війська. На початку жовтня 1903 р. Головний штаб, щоб уникнути даремних жертв, наказав повсюдно припинити збройну боротьбу. Проте в окремих районах Македонії і Адріанопольського вілайєту останні спалахи опору були придушені тільки на початку листопада. Незважаючи на невдачу, Іллінденське повстання мало дуже велике значення. Це був найбільший масовий виступ жителів Македонії, які піднялись на збройну боротьбу проти своїх гнобителів за національне і соціальне визволення. Повстання прискорило розвиток національної самосвідомості народів, що брали участь у повстанні. Героїзм повстанців і жорстокість турецьких властей зумовили широкий рух солідарності з населенням Македонії в усій Європі. Росія і Австро-Угорщина запропонували провести адміністративні реформи в Македонії. Поразка Іллінденського повстання спричинилася до кризи ВМОРО. В 1908 р. організація розкололась. Ліве її крило підтримало молодотурецьку революцію, сподіваючись добитись автономії Македонії. В результаті другої (міжсоюзницької) Балканської війни (1913) Македонія була розчленована. Західна і центральна її частини (Вардарська Македонія) відійшли до Сербії, південну (Егейську Македонію) дістала Греція, а північно-східний її район (Пірінський край) залишився в складі Болгарії.

1904, 8 (4) квітня - Укладення угоди між Англією і Францією - формування Антанти. Англійський уряд владнав найбільш гострі суперечності з Францією і Росією: з першою він уклав в квітні 1904 р. угоду, яка дістала назву «Сердечної згоди» - Антанти і ліквідувала взаємні претензії в Єгипті і Марокко. У Франції добре розуміли, що Царська Росія глибоко загрузла в своїх далекосхідних справах і назрілий воєнний конфлікт з Японією відтягував сили Росії від Європи, що ослаблювало її як союзницю Франції. Не компенсувало значення Росії як воєнного союзника зближення Франції з Італією, що намітилось на початку XX ст. У 1900 р., під час економічної кризи, Італія одержала фінансову підтримку від Франції, що привело в тому самому році до угоди між Францією і Італією. Франція заявила, що вона не зацікавлена Тріполітанією, а Італія - про підтримку французьких інтересів у Марокко. В 1902 р. Франція і Італія підписали договір про взаємне додержання нейтралітету, якщо на будь-кого з них нападатимуть інші країни. Після взаємних візитів у 1903 р. англійського короля Едуарда VII в Париж і президента Французької республіки Лубе в Лондон між Англією і Францією почались переговори про союз. У квітні 1904 р. була підписана англо-французька угода - «Сердечна угода», або, як її стали називати, Антанта. За цією угодою Франція відмовилась від своїх претензій в Судані і Єгипті, а Англія зобов'язалась підтримувати французькі територіальні претензії в Марокко, за винятком вузької прибережної смуги, прилеглої до Гібралтару, яка мала перейти у володіння Іспанії. На узбережжі Гібралтарської протоки більш бажаною була слабка Іспанія, ніж хоч і дружня, але сильна Франція. Договір 1904 р. мав характер неприкритої угоди про поділ колоній між Англією і Францією в Африці.

1904, 14-20 серпня - Шостий конгрес ІІ Інтернаціоналу (Амстердам). В його роботі взяли участь 483 делегати від 40 соціалістичних і робітничих організацій 25 країн, що представляли робітничий клас всього світу. На Амстердамському конгресі обговорювалось широке коло питань, в тому числі ставлення соціалістів до колоніальної політики імперіалізму, проблеми загального страйку, питання про трести, безробіття. Проте головну увагу конгрес приділив розробці єдиної інтернаціональної тактики соціалістичних і робітничих партій. Обговорення цього питання виявило глибокі розбіжності в поглядах представників марксистської і опортуністичної тенденцій у робітничому русі і спричинило гостру боротьбу між ними. Відомий «казус Мільєрана» - вступ французького соціаліста Мільєрана в 1899 р. до реакційного буржуазного уряду - опортуністи проголосили як «новий метод» боротьби робітничого класу. Так звана «каучукова резолюція» Каутського, прийнята на Паризькому конгресі II Інтернаціоналу в 1900 р., лише внесла плутанину в питання про ставлення соціалістів до реакційних буржуазних урядів. А тим часом це було одне з найважливіших і найбільш принципових питань політичної тактики соціалістичних партій. Більше того, це питання з самого початку набуло справді інтернаціонального характеру, оскільки воно мало практичне значення для більшості партій II Інтернаціоналу. «Новий метод» французьких опортуністів означав насправді відмову від самостійної класової політики пролетаріату. Ось чому питання про єдину інтернаціональну тактику набуло такого величезного значення для всього соціалістичного і робітничого руху. Саме у зв’язку з обговоренням цього питання на Амстердамському конгресі відбулась перша відкрита міжнародна сутичка представників двох тенденцій у робітничому русі. Жан Жорес, що представляв опортуністичну тенденцію, відстоював «новий метод», тобто лінію, спрямовану на співробітництво з буржуазією. Класовій боротьбі пролетаріату він надавав ліберального змісту і не виводив її за межі боротьби за буржуазну демократію. Жорес заявляв, що в окремих країнах умови боротьби робітничого класу неоднакові, а отже і тактика соціалістичних партій не може бути єдиною. Жоресисти, по суті, не брали до уваги необхідність поєднання боротьби за чергові вимоги робітничого класу з боротьбою за його кінцеву мету, тобто за соціалізм. Август Бебель піддав гострій критиці жоресистську тактику співробітництва з буржуазними радикалами для досягнення окремих реформ на шкоду загальним принципам класової боротьби і самостійної пролетарської політики.

1904, вересень - Перший загальний страйк в Італії. Найвищого загострення боротьба досягла в 1904 р., коли почався національний загальний політичний страйк. Безпосереднім поштовхом до початку страйку був розстріл трудящих у Будджеру і Кастелуццо. Після повідомлення про криваві події повсюди відбувалися багатолюдні мітинги протесту 15-16 вересня страйк охопив міста Мілан, Геную, Парму, Турін, Болонью, Анкону, Ліворно, поширившись потім на всі провінції Італії. Страйкарі вимагали закону про заборону застосовувати зброю у боротьбі з народом, покарання винних у трагедії в Будджеру і Кастелуццо, а також відставки уряду. Проте через нерішучість і суперечності всередині керівництва соціалістичної партії і Секретаріату опору страйк не мав єдиного керівного центру, чіткої програми і перспективи. В розпал страйку, 18 вересня 1904 р., Секретаріат опору, вважаючи, що страйк виконав роль протесту, дав розпорядження припинити боротьбу. Загальний страйк відіграв важливу роль у політичному вихованні мас. Уряд, наляканий розмахом боротьби, поспішив провести дострокові вибори в парламент під антисоціалістичними лозунгами. З 1904 р. почалося зближення ліберального джоліттіанського блоку з правими силами. Страйк посилив боротьбу течій всередині соціалістичної партії.

1904 — Укладення таємної конвенції між Францією та Іспанією про поділ Марокко.

Створення соціалістичної партії в Уругваї.

Створення соціалістичної партії на Кубі.

1904-1905 — Російсько-японська війна.

1904-1906 — Гостра боротьба розгорілась в цей час навколо колоніальної політики німецького імперіалізму. Приводом до неї була люта розправа німецьких експедиційних військ у 1904 р. над повсталими в Південно-Західній Африці племенами гереро і готтентотів, які виступили проти німецького колоніального панування. Нерівна боротьба тривала понад два роки. В результаті «діяльності» німецьких імперіалістичних «культуртрегерів» з 200 тис. представників двох африканських племен залишилося живими 50-60 тис. чоловік. Коли уряд запросив у рейхстагу нові асигнування для продовження війни в Південно-Західній Африці, більшість депутатів рейхстагу голосувало проти урядового законопроекту. Це дало урядові привід для наступу на інакомислячих. 13 грудня 1906 г. канцлер Бюлов розпустив рейхстаг.

1904-1914 — Будівництво Панамського каналу.

1905 — Готуючись до сутички, німецькі імперіалісти почали посилене будівництво морського флоту. Англія, занепокоєна цим, у 1905 р. приступила до спорудження надпотужних суден (дредноутів) водотоннажністю по 18 тис. тонн кожне. Німеччина наслідувала її. Спроби обох держав домовитись про скорочення гонки морського озброєння не мали успіху.

1905, 9 січня — «Кривава неділя» в Петербурзі.

1905-1907 — Перша буржуазно-демократична революція в Росії.

1905-1908 — Наради в Рієку і Задарі підготували утворення хорвато-сербської коаліції, яка остаточно сформувалась наприкінці 1905 р. Це був строкатий блок різних політичних партій та угруповань, очолюваний ліберальною буржуазією. Поміркована більшість його схилялась до угоди з Габсбургами при умові розширення автономних прав Хорватії Обіцянка хорвато-сербської коаліції добиватись демократичних свобод, загального виборчого права і поліпшення економічного становища Хорватії забезпечила їй на перших порах підтримку широких народних мас. Завдяки цьому на виборах 1908 р. коаліція здобула перемогу, добившись сталої більшості в саборі. Правлячі кола двоєдиної монархії за допомогою нового хорватського бана барона Рауха намагались розколоти коаліцію, штучно розпалюючи хорвато-сербський антагонізм. Під час боснійської кризи вони сфабрикували судовий процес проти 53 сербів, обвинувативши їх у державній зраді. Провокаційний загребський процес викликав справедливе обурення представників прогресивної громадськості Австро-Угорщини, Сербії, Росії та інших держав.

1905, квітень - Об'єднальний конгрес соціалістичних партій у Парижі. Створення Єдиної соціалістичної партії Франції. У 1905 р. на основі рішень Амстердамського конгресу II Інтернаціоналу (1904) Соціалістична партія Франції (гедисти), Французька соціалістична партія (жоресисти) та інші групи створили Об’єднану французьку соціалістичну партію, яка формально засудила опортунізм і оголосила себе партією класової боротьби. Відверто по-опортуністичному настроєні соціалісти (Вівіані, Зеваес, Лефевр, Бріан та ін.) відмовилися вступити у новостворену партію і створили групу незалежних соціалістів. Відхід цих випадкових для соціалізму людей зміцнив нову партію, в лавах якої налічувалось 35 тис. чоловік. Вона випускала дві щоденні великі газети і більше десяти щотижневиків. Проте незабаром і в новій партії почали переважати опортуністичні настрої, виразником яких був Жорес. Гед і його прихильники критикувалиЖореса, але й самі поступово скочувались до опортунізму. Вони схоластично сприймали революційну теорію, перетворюючи творчий марксизм у догму. Гедисти не змогли зрозуміти нові явища в капіталістичному суспільстві, які виявились наприкінці XIX - на початку XX ст. Виступаючи проти переоцінки жоресистами парламентаризму, вони самі вважали парламентську діяльність основною формою діяльності соціалістів. Вони відмовилися від масових революційних дій і не ставили перед собою завдання вести пролетаріат до захоплення влади. Борючись із анархо-синдикалістами, виступаючи проти опортуністичної ідеї «нейтральності профспілок», гедисти відмовлялись від організації позапарламентських форм боротьби.

1905, липень - Створення в США бойового союзу «Індустріальні робітники світу».

1905, 23 серпня - Підписання Портсмутського мирного договору між Росією та Японією.

1905, 15 вересня - Розстріл демонстрації в Будапешті. «Червона п’ятниця».

1905, 17-23 вересня - Ієнський з'їзд Соціал-демократичної партії Німеччини. Для обговорення питання про ставлення німецької соціал-демократії до масового політичного страйку у вересні 1905 р. зібрався черговий Ієнський з’їзд СДПН. З доповіддю про масовий політичний страйк виступив А. Бебель. Він заявив, що масовий політичний страйк є «не тільки теоретичним, а й практичним питанням про форми боротьби, яка в даний момент зможе і повинна застосовуватись. Він порівнював події першої російської революції, форми боротьби в ній з червневою битвою паризьких пролетарів в революції 1848 р. і з Паризькою Комуною. Завдяки рішучій позиції представників революційних сил Ієнський партійний з’їзд прийняв рішення про те, що масовий політичний страйк є новим бойовим засобом в арсеналі робітничого класу, і заявив, «що у разі нападок на загальне, пряме, рівне і таємне виборче право або на право коаліції обов’язок усього робітничого класу - вдатися до цього вирішального заходу в інтересах захисту».

1905, 7-21 жовтня - Загальний політичний страйк у Росії.

1905, грудень - Збройне повстання в Москві.

1905-1906 - Перша Марокканська криза. Бьорський договір (1905 р.). Добре усвідомлюючи, що зіткнення з Англією врешті-решт неминуче, німецька дипломатія вирішила послабити грізне для неї оточення. Вільгельм II доклав багато зусиль, щоб ще більше загострити англо-російські відносини, які з самого початку XX ст. не були дружніми. Не допустити союзу Росії з Англією - таким було одне з головних завдань Німеччини. Якщо не розірвати, то всіма засобами ослабити союз, що уже склався, Франції з Росією - таким було друге завдання, що стояло перед Німеччиною. Користуючись спільністю монархічних симпатій, Вільгельм II активізував особисту переписку з імператором Росії Миколою II. Вільгельм II систематично і наполегливо доводив «дорогому кузену» Миколі II, що Англія ущемляє життєві інтереси Росії, що для боротьби з Англією необхідно об’єднати сили Німеччини і Росії. В листі від 3 січня 1902 р. Вільгельм II відкрито закликає Миколу II втрутитися в багдадські справи, щоб Росія не втратила свого впливу в Ірані. Вільгельм радить виступити проти Англії. Але месопотамські справи мало приваблюють російського царя. Вільгельм II це враховує і поспішає «підтримати» колонізаторську політику Росії на Далекому Сході. Він знає, що маньчжурські і корейські справи неминуче приведуть царизм до сутички з Японією. Це вигідно для Німеччини: по-перше, Росія надовго буде відірвана від європейських справ далекосхідними подіями, по-друге, війна послабить Росію, по-третє, спрямування Росії на Схід мимоволі веде до сутички Росії з Англією. Знову в листах Вільгельм наполегливо радить Миколі «виконати велику місію» захисника християнської, європейської культури на Сході проти вторгнення «дикунів монголів і буддизму». Російсько-японська війна почалася. Царська армія зазнає поразки на Сході. Один із ймовірних суперників Німеччини - на кілька років вибула з ладу як небезпечна сила. Але цього німецьким імперіалістам мало, вони спішать розірвати союз із Францією. Вільгельм II в листах до Миколи II обурюється нейтралітетом Франції, доводить, що у тяжкий час Франція залишила Росію. Більш того, англо-французьку угоду 1904 р. Вільгельм ІІ трактує як угоду, спрямовану проти Росії. Після кількох поразок Росії в російсько-японській війні Вільгельм II поспішає запропонувати Росії союз з Німеччиною. В 1905 р. відбулося побачення Вільгельма II з Миколою II у Фінляндії, в Бьорку. Тут у каюті шхуни між двома монархами було підписано договір. Цей договір містив зобов’язання Росії й Німеччини подавати один одному взаємну допомогу «в Європі всіма своїми сухопутними і морськими силами». Вільгельм II був у захопленні від такого блискучого дипломатичного успіху. Адже Бьоркський договір, по суті, підривав франко-російський союз. Проте Бьоркська угода виявилась недовговічною. Після повернення з Бьорка в Петербург Микола II зустрів сильну опозицію франкофілів, які вимагали скасування щойно підписаного договору. Довелось Миколі II повідомити Вільгельма II, що він відмовляється від підписаного ним договору. Дуже прозорі і незграбні були дипломатичні кроки німецьких імперіалістів, щоб не розпізнати, наскільки корисливі всі «дружні» пропозиції, що їх пропонувала Німеччина. Спроба підірвати франко-російський союз не мала успіху. Хижацька натура німецького імперіалізму наочно визначилась не тільки в месопотамському питанні, айв докладно розроблених пангерманістами планах великих загарбань на Сході за рахунок Росії. Крім того, німці відверто виступали з вимогами поділу Марокко. Зокрема, Німеччина хотіла утвердитись на узбережжі Атлантичного океану, претендуючи на порт Агадір. Для здійснення цієї мети Вільгельм II розпочав демарш, подібно до того, як він це зробив у своїй палестинській подорожі. Кайзер прибув у 1905 р. в марокканський порт біля Гібралтарської протоки - Танжер - і на прийомі у дядька марокканського султана виступив з заявою, що він є поборником і захисником суверенності мусульманських народів. Водночас Вільгельм II заявив, що Німеччина претендує на задоволення своїх інтересів в Марокко. Слідом за словами пішли справи. Незабаром Німеччина звернулася з нотою до урядів великих держав, в якій вимагала скликання міжнародної конференції з марокканського питання. Виступ Вільгельма II 1905 р. був не випадковим. Він розраховував так: в російсько-японській війні сили Росії були ослаблені, Франція не зможе сама виступити на Європейському континенті проти Німеччини. І справді, хоч Англія обіцяла Франції воєнну допомогу, в Парижі вирішили, що допомога Англії не компенсує воєнного ослаблення Росії. Тому, щоб уникнути збройного конфлікту, погодились на скликання конференції. Проте міжнародна конференція, скликана в Альхесірасі (Іспанія), в 1906 р. прийняла рішення, несприятливі для Німеччини. Передача Франції і Іспанії поліцейських функцій в Марокко, нібито для «підтримання порядку», полегшила Франції в майбутньому проникнення і повну окупацію території Марокко, за винятком іспанської сфери впливу. Німеччина зазнала поразки в Альхесірасі внаслідок об’єднаного проти неї виступу країн Антанти, підтриманого США, царською Росією і навіть союзницею Німеччини - Італією. Перша Марокканська криза змусила Англію формувати сухопутні військові сили, потрібні для європейської війни проти Німеччини.

1905-1906 — Влітку і восени 1905 р. в Німеччині розгорнувся масовий страйковий рух, який тривав і в перші місяці 1906 р. Підприємці відповіли на нього масовими локаутами. Тяжкі страйкові битви розгорнулись восени 1905 р. насамперед в берлінській електропромисловості, а також страйковий рух текстильних робітників Саксонсько, Тюрінгської області. У вересні 1905 р. в Берліні страйкувало понад 40 тис. робітників. У листопаді 1905 р. в Саксонії почалась запекла боротьба за впровадження демократичного виборчого права. У Лейпцигу, Дрездені, Хемніці та в інших містах десятки тисяч робітників вийшли на демонстрації. Поліція застосувала проти демонстрантів холодну зброю. Страйковий рух з явними політичними рисами набув нового поширення в 1906 р. Особливо показовим щодо цього був січневий страйк гамбурзьких робітників. Близько 100 тис. робітників взяло участь у цьому першому масовому політичному страйкові в Німеччині. Гамбурзький страйк, який став найвищою точкою масового руху німецьких робітників, що розвивався під впливом першої російської революції, мав далекосяжні результати. У зв’язку з річницею «Кривавої неділі» в січні 1906 р. німецька соціал-демократія організувала масові збори, в яких взяли участь сотні тисяч робітників і по- демократичному настроєних громадян країн що відгукнулись на заклик СДПН і II Інтернаціоналу. На цих зборах їхні учасники протестували проти трикласної виборчої систем що існувала в Пруссії, проти реакції у власній країні і висловлювали свою глибоку солідарність з російською революцією. Реформісти і ревізіоністи зробили спробу загальмувати піднесення масового страйкового руху в 1905-1906 рр. в Німеччині. Реформістським вождям врешті-решт удалось на партійному з’їзді (він відбувся в 1906 р. у Мангеймі) нав’язати рішення про те, що проведення масового страйку можливе лише за умови схвалення його представниками профспілкового керівництва.

1906, січень-лютий - Міжнародна конференція з питання про Марокко в Альхесірасі (Іспанія).

1906, вересень - Мангеймський з'їзд Соціал-демократичної партії Німеччини. Мангеймське рішення означало не тільки поворот вправо керівництва Вільних німецьких профспілок, а й посилення позицій ревізіоністів всередині СДПН, оскільки вони дістали підтримку реформістських елементів у профспілковому русі.

1906, жовтень - Конгрес французьких синдикатів в Ам'єні. Прийняття Ам’єнської хартії. Основні положення анархо-синдикалізму знайшли своє відображення в Ам’єнській хартії, прийнятій на конгресі ЗКП (найбільш масова профспілкова організація Франції - Загальна конфедерація праці) в Ам’єні у 1906 р. Ам’єнська хартія визнавала класову боротьбу пролетаріату і необхідність повного звільнення робітничого класу від капіталістичної експлуатації. Основним засобом боротьби за соціалізм Ам’єнська хартія вважала загальний економічний страйк, заперечуючи боротьбу пролетаріату за політичну владу, за встановлення своєї диктатури. Не привносити політику у профспілки, зберегти їх незалежність від політичних партій, в тому числі і від партії робітничого класу, - таким був основний лозунг анархо-синдикалістів. Своєю теорією «активної меншості», протиставленою широким масам трудящих, запереченням політичної боротьби і необхідності встановлення диктатури пролетаріату, протиставленням професійних спілок політичній партії робітничого класу анархо-синдикалісти перешкоджали зростанню профспілкового руху і розвитку боротьби робітничого класу проти капіталізму. Ам’єнська хартія оголошувала профспілки у майбутньому органами виробництва і розподілу, тобто основою соціалістичної перебудови. Це положення означало, що профспілки розглядались як уже готові в рамках капіталізму виробничі органи майбутнього соціалістичного суспільства. В основі Ам’єнської хартії лежить ідея мирного переходу до соціалістичного суспільства внаслідок зрівняння класів і передачі профспілкам безпосереднього керівництва виробництвом. Класовій боротьбі під керівництвом політичної партії пролетаріату анархо-синдикалісти протиставляли так звану «пряму дію» проти буржуазії і буржуазної держави, що ведеться безпосередньо самими робітниками без будь-якого керівництва з боку політичної партії.

1906 - Утворення лейбористської партії в Англії. Мета цієї партії - проведення в парламент своїх власних депутатів. Лейбористська партія була, по суті, федерацією різних організацій, тред-юніонів, Незалежної робітничої партії, Соціал-демократичної федерації та ін. Ці колективні члени збирали по одному пенсу з кожного члена своїх організацій і вносили гроші в касу партії. Буржуазія спробувала підірвати матеріальну базу нової партії. Член тред-юніону залізничників Осборн відмовився платити свій внесок і в 1909 р. подав до суду на свій тред-юніон. Суд і тут вирішив справу не на користь робітників, а палата лордів затвердила це рішення, заборонивши тред-юніонам стягувати гроші для політичних цілей. Це підривало фінансову базу лейбористської партії. Тривога буржуазії у зв’язку із створенням лейбористської партії виявилась необґрунтованою: на чолі партії стали опортуністи і кар’єристи, яким були ворожі ідеї класової боротьби і революційного соціалізму. Вони обмежили діяльність партії вузькими рамками парламенту, та й тут, по суті, з усіх важливих питань плентались у хвості ліберальної партії.

1906 - До влади в Англії прийшли ліберали. Найважливішою внутрішньою проблемою ліберальних кабінетів Кемпбелл-Баннермана (18361908) і його наступника Герберта Асквіта (1852-1928) була боротьба проти зростаючого робітничого руху. Велику роль в уряді відігравав Девід Ллойд Джордж (1863-1945), який займав з 1906 до 1908 р. посаду міністра торгівлі (в його віданні була і промисловість). Поразка Росії в російсько-японській війні і вплив російської революції 1905 р. на «пробудження Азії» прискорили перегрупування імперіалістичних держав навколо головних антагоністів на початку XX ст. - Англії і Німеччини. Після укладення англо-французької Антанти в 1904 р. англійський уряд всі зусилля спрямував на те, щоб втягти в антинімецьку коаліцію і Росію, яка, за тверезим міркуванням англійських дипломатів, після поразки в російсько-японській війні стала більш поступливою в спірних питаннях з Англією. Царський уряд розпочав з Англією переговори, які вже на початку 1906 р, дали свої перші плоди у вигляді спільної англо-французької позики для Росії, що збагатила царську казну майже на мільярд карбованців, які були спрямовані на боротьбу з революцією, і врятувала царську Росію від фінансового банкрутства. Ця позика і штовхнула Росію на дальші переговори з Англією. Розірвавши з політикою «блискучої ізоляції», Англія охоче вступила в переговори з Росією в зв'язку із зростанням суперечностей з Німеччиною. Російсько-німецькі суперечності також загострювались через зростання впливу Німеччини на Близькому Сході і посилення експансії Німеччини і габсбурзької монархії на Балканах, ч. На початку XX ст. в Лондоні почали міркувати так: «Краще бачити Росію в Константинополі, ніж німецький воєнний арсенал у Персидській затоці». З кожним закінченим кілометром Багдадської залізниці, що будувалась, німецький капітал все більше укоренявся в Месопотамії, готуючи тим самим для себе сферу впливу, слідом за Туреччиною і в Ірані, і в Афганістані. На зміну російській небезпеці на кордонах Індії з'явилась нова, реальніша, страшніша в особі Німеччини. Обставини, що склались, особливо на Близькому Сході, штовхали Англію і Росію до союзу. Характеризуючи причини і передумови підписаної в 1907 р. англо- російської угоди, слід враховувати таке: ті, хто керував англійською політикою, уявляли, яку небезпеку для всієї системи імперіалізму становить російська революція 1905-1907 рр. Тому англійський імперіалізм був кровно заінтересований у збереженні царської влади в Росії і в спільній з царизмом боротьбі проти революції в Росії і в країнах Сходу. Ліберали нерідко втручалися в трудові конфлікти під виглядом посередника, а насправді на боці хазяїв, кидали проти страйкуючих поліцію і навіть війська. В 1907 р. Ллойд Джорджу вдалося запобігти страйку залізничників, а в 1908 р. суднобудівників. У 1911 р. уряд зірвав страйк транспортників, пообіцявши «безсторонній» арбітраж, а коли робота відновилась, арбітр відхилив їхні вимоги. Водночас, намагаючись стримати розвиток революційних тенденцій у робітничому класі, ліберали пішли на деякі поступки. Цій меті була підпорядкована і законодавча діяльність лібералів. У 1906 р. вони ухвалили новий закон про компенсацію при нещасних випадках на виробництві, дещо розширивши його дію. В 1908 р. парламент прийняв закон про 8-годинний робочий день для гірників, що працюють під землею. Того самого року було прийнято закон про пенсії для престарілих робітників, які досягли 70 років, а в 1911 р. - закон про страхування у зв’язку із захворюванням і безробіттям: робітники самі вносили 44% суми на цю допомогу у вигляді внесків, 33% надходило від підприємців, решту доплачувала держава. Велику роль у прийнятті цих законів відігравав Ллойд Джордж, який в 1908 р. зайняв посаду міністра фінансів. Цим законодавством він сподівався розширити соціальну базу ліберальної партії: він вважав виникнення лейбористської партії результатом прорахунку лібералів. Слідом за Канадою і Австралією «статус домініону», тобто права самоврядування, дістали Нова Зеландія (1907) і Південна Африка (1910). З 1907 р. уряд почав регулярно скликати імперські конференції для консультації з домініонами з найважливіших питань зовнішньої і воєнної політики. Помітну роль в діяльності Ллойд Джорджа відігравала демагогія. Черговим приводом був бюджет 1909 р. Скромні затрати на соціальні потреби, в сумі 1%, які передбачались у цьому бюджеті, Ллойд Джордж оголосив «непримиренною війною проти злиднів», а мито на велику спадщину і додатковий податок на високі прибутки (понад 5 тис. фунтів стерлінгів на рік) «війною проти великого капіталу». Ліберальна преса, вторячи йому, назвала цей бюджет «народним»; консервативні противники оголосили його замахом на приватну власність, а самого Ллойд Джорджа - «революціонером». Насправді ж Ллойд Джордж був вірним і обачливим слугою капіталу. Боротьба навколо бюджету втягла ліберальний уряд у конфлікт з палатою лордів, яка не затвердила його. Ліберали оголосили про свій намір урізати права лордів і під цим гаслом провели дві виборчі кампанії протягом одного року - в січні і грудні 1910 р., але в обох випадках мали лише незначну більшість. У травні 1911 р. палата общин прийняла білль про реформу верхньої палати. За новим законом верхня палата втрачала право втручатися в бюджетні питання; будь-який закон вважався прийнятим післятрикратного затвердження в нижній палаті. Ліберали не зважились знищити цю застарілу установу, вбачаючи в ній захисний вал проти демократії. Закон також установлював п’ятирічний строк діяльності нижньої палати і впроваджував платню депутатам. На початок XX ст. буржуазія втратила свою керівну роль в ірландському національному русі. Партія «Шінн фейн» («Ми самі») вимагала політичної незалежності, загрожуючи гаслом бойкоту англійських товарів, але значна частина ірландської буржуазії взагалі схилялась до компромісу з англійцями і на передній план висувала відродження національної культури. Головною силою визвольного руху ставав ірландський робітничий клас, який в ході промислового розвитку країни зростав чисельно і зміцнював свої професійні організації. Про бойові настрої ірландських робітників і їх організованість свідчили великі страйки залізничників у 1911 р. і дублінських трамвайників у 1912 р. У лавахробітничого класу посилювався вплив Соціалістичної партії (виникла в 1898 р.), яка боротьбу за незалежність Ірландії пов’язувала з програмою соціалістичних перетворень, її вождем був Джеймс Конноллі (1870-1916). Ліберальний уряд зрозумів неминучість поступок ірландцям. Виходячи з цього, він у квітні 1912 р. вніс у парламент новий білль про гомруль, який в основномуповторював попередній проект Гладстона. Проте і цього разу консерватори зустріли білль вороже. Противники білля зажадали розчленування Ірландії - виділення з її складу північної частини - Ольстера - найбільш розвинутої і промислової частини країни. Таке розчленування зводило нанівець незалежність. Лідери «непримиренних» в Ірландії оголосили, що будуть силою добиватися розчленування Ірландії, і, підкріплюючи свої загрози, почали озброюватись. В середовищі англійських панівних класів було багато людей, які підтримували ірландських «непримиренних». Офіцери англійських частин, які одержали в березні 1914 р. наказ забезпечити в Ольстері порядок, відмовилися коритися урядові.

1906 — Створення в Італії Загальної конфедерації праці.

1906-1914 — «Довге міністерство» Джолітті (1906-1909) (Італія). Італія напередодні війни. Незабаром після виборів у парламент, що відбулися в 1904 р., уряд Джолітті пішов у відставку, поступившись місцем більш правим урядам Фортіса і Сонніно. Проте вони були недовговічними, оскільки спроба ігнорувати робітничий клас і створити проти нього реакційний поміщицько-селянський блок не враховувала реального співвідношення сил у країні. В 1906 р. Джолітті знову став главою уряду, що дістав назву «довгого міністерства» (1906-1909). Новий етап «ліберальної ери» збігся із загостренням економічних і соціальних труднощів. На фоні бурхливого зростання промисловості в північних провінціях особливо відчутними були відсталість і бідність південних районів, вузькість внутрішнього ринку, нестача кваліфікованих кадрів при величезній резервній армії праці. Буржуазія, користуючись наявністю дешевої робочої сили, віддавала перевагу нещадній експлуатації робітників перед технічними новинками і соціальним законодавством. Криза 1907 р. завдала серйозних збитків промисловості, торгівлі, фінансам, сільському господарству і прискорила процес концентрації виробництва і капіталів. До цього приєднались стихійні лиха - виверження Везувію і землетрус у Калабрії в 1906 р., жахливий мессінський землетрус 1909 р., під час якого було вбито, покалічено і поранено більш як 8 тис. чоловік, зруйновано міста Мес- сіна і Реджо. Новий уряд Джолітті, в якому поряд з ліволіберальними діячами були представники радикалів, що підтримували урядову програму, і діячі правого напряму (міністр іноземних справ Т. Тіттоні близький до католицьких кіл), проводив більш поміркований курс порівняно з початком XX ст. Головні зусилля Джолітті спрямовував на модернізацію економіки країни шляхом будівництва залізниць, портів, розвитку торгового флоту. Для зменшення невдоволення Півдня в 1906 р. було виділено 120 тис. лір на будівництво шляхів, портів, засновано каси сільського кредиту. Ці заходи дали користь переважно великим поміщикам-латифундистам, але не змінили становища південних районів. Посилилась опозиція ліберальному курсу з боку групи демократично настроєних інтелігентів-південців -«меридіоналістів», очолюваних відомим ученим і громадським діячем Гаетано Сальвеміні. На Півдні країни часто вибухали антиурядові виступи селян. Але головною проблемою, як і раніше, залишилось робітниче питання. У 1906 р. було укладено англо-італійську угоду про поділ сфер впливу в Ефіопії. Спираючись на неї, Італія інспірувала нові інциденти з Ефіопією, захоплюючи прикордонні землі і розширюючи, економічне проникнення в Ефіопію. Угода з Францією і Англією поглибила італо-німецькі і італо-австрійські суперечності, особливо після Альхесіраської конференції 1906 р. з марокканського питання, на якій італійська делегація підтримала французькі вимоги. Загострились відносини між Італією і Австро-Угорщиною через «терре іреденте» - австрійські землі з італійським населенням - і через сфери впливу на Балканах. 1908-1909 рр., в період близькосхідної і боснійської криз, Італія пішла на зближення з Францією і Росією, підтримавши франко- російсько-сербський проект будівництва Дунайсько-Адріатичної магістралі. В 1909 р. під час візиту в Італію Миколи II в Ракконіджі було підписано російсько-італійськуугоду про співробітництво на Балканах і в Середземноморському басейні. Обидві сторони взяли зобов’язання підтримувати статус-кво на Балканах і не укладати без взаємного повідомлення угод про Балкани з іншими державами. Італія обіцяла Росії підтримку в перегляді режиму проток в обмін на визнання царською Росією претензій Італії на Тріполітанію і Кіренаїку. Ця політика «турів вальсу», проте, не привела до розриву Італією союзних відносин з Німеччиною і Австро-Угорщиною. В 1902 і 1907 рр. Троїстий союз було продовжено на новий строк; уточнювались зобов’язання союзників на випадок колоніальної агресії Італії проти Тріполітанії і Кіренаїки. Слідом за «побаченням в Ракконіджі» (італо-російські переговори 1909 р.) було укладено австро-італійську угоду про Балкани, що визнавала за Італією право на територіальну «компенсацію» у разі окупації Австро-Угорщиною Нові-Пазарського санджаку. Реалізуючи курс «мирного економічного втручання», уряд надавав всемірну допомогу банкам і промисловцям в економічній експансії в Тріполітанії і Кіренаїці, Албанії, Чорногорії, Малій Азії, добившись утворення італійських поштових контор на території Османської імперії, надання пароплавних концесій, права купівлі землі італійськими підданими в турецьких володіннях і т. ін. Як і інші держави Європи, італійський уряд діяв щодо Туреччини методом військових демонстрацій і ультиматумів, що не могло не загострювати італо-турецьких відносин. З 1905 р. почали зростати воєнні асигнування. В 1910/11 бюджетному році на воєнні потреби було асигновано 517 млн лір. Набрала чинності морська програма, внаслідок чого флот Італії на кінець 1911 р. збільшився до 10 броненосців, 7 крейсерів та інших суден загальною водотоннажністю 280 тис. тонн (майже 1/3 тоннажу флоту Троїстого союзу). Будувались прикордонні укріплення; за законом 1907 р. було проведено реорганізацію армії. У 1911-1913 рр. на завоювання Лівії було витрачено 1,5 млрд лір. Одночасно з цим уряд приступив до здійснення широкої середземноморської програми. В ході Балканських воєн було створе сферу впливу в Албанії. Італія взяла участь у боротьбі за залізничні концесії на Балканах і в Малій Азії. Всередині країни посилилась антисоціалістична кампанія всіх партій і течій буржуазного табору. На парламентських виборах 1913 р. Джолітті і ліберальна більшість виступили в блоці з католиками. Тим самим зазнав краху курс на співробітництво з лівими силами. Але це вирішило долю самого ліберального курсу. В березні 1914 р. на зміну уряду Джолітті прийшов кабінет Саландри, представника консервативних імперіалістичних сил. «Ліберальна ера» закінчилась. Криза «верхів» доповнилась напередодні першої світової війни могутнім вибухом народного руху, який увійшов в історію під назвою «Червоного тижня» (7-14 червня 1914 р.). Він був підготовлений рядом причин: зростаючою економічною кризою і новим підвищенням цін, які досягли рівня 1898 р., безробіттям, що посилилося взимку 1913/14 р., розвитком антивоєнного руху в країні, зростанням антиурядових виступів. Уже в 1913 р. у відповідь на розстріл жителів селища Роккагорга провінції Лаціо соціалістична партія і Загальна конфедерація праці прийняли рішення у разі нових актів терору вдатись до загального страйку. На користь страйку з різних мотивів висловились «революційні синдикалісти», анархісти, діяльність яких дещо пожвавилась після італо-турецької війни, ліве крило республіканської партії. В 1913-1914 рр. відбувся ряд великих страйків - успішний страйк 1913 р. туринських металургів, численні виступи проти реакції і сваволі підприємців міланських робітників, рух залізничників, нові страйки батраків Романи та ін. 7 червня 1914 р. було розстріляно антивоєнну маніфестацію в Анконі, троє демонстрантів було вбито, 15 поранено. Звістка про це сколихнула всю країну. Трудова Італія відповіла могутнім антивоєнним страйкомпротесту, в якому загалом взяли участь 1 млн чоловік. Сім днів продовжувалась боротьба між трудящими і військами, поліцією, націоналістичними збройними загонами «порядку». В Римі, Мілані, Неаполі боротьба набула збройного характеру, споруджувались барикади, маніфестанти кидались назустріч військам, повсюдно відбувались сутички. На Півночі, зокрема в Туріні, пролетаріат припинив роботу, почавши страйк протесту. В провінціях Романи і Марке були проголошені республіки, конфіскувалась зброя і реквізувалось продовольство, знищувались документи про податкові недоїмки. Соціалістична партія і ЗКП підтримали страйк, проте в їхніх рядах не було єдності в оцінці подій і перспектив руху. Тому 1 червня 1914 р. керівництво ЗКП віддало розпорядження про припинення боротьби, оголосивши, що мету протесту досягнуто. Анархісти і республіканці, що багато говорили про революцію, також насправді були безсилі очолити боротьбу мас, вони лише декларували революційні лозунги. 13-14 червня рух почав спадати. Проти труящих почались репресії. Спроба депутатів-соціалістів і частини демократів продовжити боротьбу в парламенті, добитись відставки уряду, покарання винних за розстріл в Ан- коні не вдалася через реакційну більшість, що згуртувалась навколо уряду. Муніципальні вибори, що відбулися незабаром після страйку, свідчили про посилення позицій урядового блоку в середніх верствах, наляканих розмахом боротьби у дні «Червоного тижня». Незважаючи на поразку, «Червоний тиждень» був одним з найбільш значних антивоєнних виступів робітничого класу в Європі, оскільки трудящі виступали проти мілітаризму і реакції, правлячі кола не могли ризикувати і взяти участь (у першій світовій війні в 1914 р.). Тільки посилена шовіністична кампанія 1914-1915 рр. змінила політичну атмосферу в країні. В період нейтралітету 1914-1915 рр. правлячі кола Італії розпочали переговори як з союзниками, так і з країнами Антанти про умови вступу у війну. В 1915 р., діставши від Англії, Франції, Росії обіцянку зміцнити позиції Італії в Середземноморському басейні, уряд Саландри порвав з Троїстим союзом і вступив у війну на боці Антанти.

1907, січень - Прийняття в Австрії закону про загальне виборче право.

1907, 25 січня - В Німеччині шовіністична пропаганда війни проти гетеро та готтентотів дала виборам загальне ім’я «готтентотських виборів». Незважаючи на всі труднощі, результати виборів 25 січня 1907 р. в рейхстаг показали, що СДПН, як і до того, залишалась з впливом на маси виборців першою політичною партією країни. Вона дістала 3,3 млн голосів (на виборах 1903 р. - 3 млн), парті «Центру» - 2 млн, націонал-ліберали - 1,6 млн, консерватори 1,1 млн, імперська партія - 0,5 млн голосів. Таким чином, соціал-демократи дістали на цих виборах більше голосів, ніж три останні партії, які були на той час основною опорою юнкерсько-буржуазної реакції. Проте система повторних виборів і розподілу виборчих округів так застаріла, що, незважаючи на великий виборчий успіх, СДПН одержала на цей раз лише 43 мандати проти 81 в 1903 р. Таким результатам виборів сприяла також хвиля шовінізму і мілітаризму, в полоні якої опинилися значні верстви дрібної і середньої буржуазії. Бюлов вжив рішучих заходів щодо згуртування реакційних консервативних сил у рейхстазі. Консерватори, імперська і націонал-ліберальна партії, що мали 141 місце в рейхстазі, а також три ліволіберальні партії об’єдналися і утворили консервативно-ліберальний, або «бюловський» («готтентотський»), блок, який взяв курс на посилення реакційної внутрішньої і зовнішньої політики.

1907, 18-24 серпня - Сьомий конгрес ІІ Інтернаціоналу (Штутгарт).

В його роботі взяли участь 884 делегати з 25 країн Європи, Азії, Америки, Австралії і Африки. Численною була делегація від СДПН - вона налічувала 289 чоловік. На Штутгартському конгресі зібралися кращі представники міжнародного соціалізму, його найбільш відомі діячі: А. Бебель і Ж. Жорес, К. Каутський і Ж- Гед, Г. Плеханов і Г. Квелч, Р. Люксембург і Т. Манн, К. Цеткін і Ю. Мархлевський та багато інших. На конгресі вперше був при сутній В. І. Ленін. На порядку денному конгресу стояли всі найбільш значні і значущі проблеми: мілітаризм і міжнародні конфлікти; відносини між політичними партіями і професійними спілками; колоніальне питання; еміграція і імміграція робітників; виборче право жінок. Однією з особливостей цього конгресу (що відіграли позитивну роль) було те, що більшовики і представники інших лівих партій ввійшли до складу всіх органів конгресу. Зокрема, В. І. Ленін, Р. Люксембург, Я. Тишка ввійшли в комісію з питання про мілітаризм і міжнародні конфлікти. Центральне місце в роботі Штутгартського конгресу мало питання про боротьбу проти мілітаризму і небезпеки війни. Посилення мілітаризму в усьому житті буржуазного суспільства, зростання гонки озброєнь, серія міжнародних конфліктів, які ледве не привели до розв’язування світової війни, нарешті, утворення в 1907 р. Антанти, що завершила розкол капіталістичного світу на два воєнно-політичних блоки, - всі ці тенденції і явища безпосередньо зачіпали долю і класові інтереси робітничого руху. Основним доповідачем з цього питання на Штутгартському конгресі був А. Бебель. Давши правильну характеристику загальному завданню боротьби проти мілітаризму і загрози війни, він, проте, не вніс до проекту резолюції конкретних пропозицій. Навколо його доповіді розгорнулась гостра дискусія. Французький анархо-синдикаліст Ерве пропонував відповісти на війну страйком або повстанням. Німецький опортуніст Фольмар виступив взагалі проти проведення будь-якої антимілітаристської пропаганди. Жорес, Вайян та інші критикували опортуністів справа і «зліва». Більшовицька делегація, очолювана В. І. Леніним, а також представники лівих в німецькій делегації і польська делегація внесли ряд поправок до резолюції, запропонованої А. Бебелем. Суть їх полягала в тому, що вони не обмежували боротьбу проти мілітаризму і війни тільки використанням парламентської трибуни, а закликали проводити агітацію серед молоді, використовувати породжену війною кризу, щоб прискорити падіння буржуазного уряду, постійно змінювати способи і засоби боротьби в міру загострення політичної ситуації.

1907, 31 серпня — Англо-російська угода про Іран, Афганістан і Тибет. Російсько-англійська угода владнала взаємні претензії на Близькому Сході (в Туреччині і Ірані). Обидві угоди (квітень 1904, англо- французька) були типовими операціями колонізаторів за рахунок народів колоній. Ці угоди не усунули суперечностей і стали можливими лише перед загрозою загальної небезпеки. Англо-французька Антанта була підкріплена військовими угодами. Щодо англо-російських відносин, то тут через гостроту суперечностей формального союзного договору так і не було укладено. Отже, 31 серпня 1907р. було підписано англо-російську конвенцію про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганістані і Тибеті. Іран поділили на три зони: Північний Іран (найбільш заселена частина країни) визнавався сферою впливу Росії. Центральний Іран оголошувався нейтральною зоною. Південний, або, точніше, Південно-Східний, Іран, який був багатий на нафту і прикривав підступи до Індії та до Персидської затоки, ставав сферою англійського впливу. В російській і англійській зонах впливу було встановлено контроль над прибутками іранського уряду з метою своєчасного одержання від нього платежів по позиках Російському обліково-позиковому банку та Англійському шахиншахському банку. Афганістан (з деякими застереженнями) визнавався сферою впливу Англії. Росія зобов’язувалась вступати у зносини з Афганістаном через посередництво британського уряду. Тибет було визнано під сюзеренітетом Китаю, проте фактично англійський капіталізм зберіг там багато привілеїв.

1907, жовтень — За свою антивоєнну, соціалістичну діяльність Лібкнехт став у жовтні 1907 р. перед імперським судом у Лейпцигу, який обвинувачував його в підготовці державної зради. Лібкнехт перетворив цей процес на обвинувальний акт проти мілітаризму та існуючої державної системи. Проте його було засуджено до півтора року ув’язнення в фортеці.

1907, листопад — Нова «Червона п’ятниця» в Угорщині.

1907-1909 — У відповідь на перші кроки Національно-визвольного руху в Індії англійський уряд лібералів у 1907 р. почав репресії. Поліція розганяла збори, тюрми були переповнені. До політичних в’язнів застосовувались тілесні покарання. Переконавшись, що ці заходи не послабили руху, англійський уряд пішов на невеликі поступки індійській буржуазії: в 1909 р. в деякі дорадчі ради при англійцях були допущені індійські представники, переважно із знаті і буржуазії.

1908, жовтень - 1909 - Боснійська криза. У відповідь на національно- визвольний рух у Боснії і Герцеговині Австро-Угорщина, скориставшись молодотурецькою революцією, 7 жовтня 1908 р. оголосила про анексію цих двох слов’янських областей. Безпосереднім приводом до анексії було направлення Боснією і Герцеговиною своїх депутатів до турецького парламенту, оскільки ці області, хоча й були окуповані Австро- Угорщиною, все ще формально входили до Османської імперії. Справжнім рушієм анексії Боснії і Герцеговини був німецький і австрійський капітал. Саме під їхнім тиском Австро-Угорщина, прагнучи дістати вихід до Егейського моря, домоглася в 1908 р. концесії від Туреччини на проведення залізниці до Салонік. Це було зроблено не стільки в інтересах Австро-Угорщини, скільки в інтересах Німеччини. Слідом за цим і настала анексія Боснії і Герцеговини. Щоб не бути в очах великих держав єдиним порушником Берлінського трактату, за яким Австро-Угорщина дістала лише право окупації Боснії і Герцеговини, габсбурзька монархія домовилася з болгарським князем Фердінандом Кобурзьким про проголошення незалежності Болгарії, що й було зроблено за два дні до анексії Боснії і Герцеговини. Турецький уряд хоч формально і заявив протест проти окупації Боснії і Герцеговини, але, враховуючи безнадійність утримання цих областей у складі Османської імперії, вирішив за угодою 22 лютого 1909 р. з Австро- Угорщиною під виглядом викупу земель одержати 2,5 млн фунтів стерлінгів і визнати анексію. Анексія Боснії і Герцеговини викликала протест Сербського уряду, який всенародно заявив про зневажання національних інтересів слов’янських народів Австро-Угорщиною і вимагав автономії для Боснії і Герцеговини, а також встановлення спільного кордону між Сербією і Чорногорією шляхом поділу Нові- Пазарського санджака, що припинило б дальше просування Австро- Угорщини на південь. Царська Росія підтримала вимоги Сербії і запропонувала розв’язати питання про анексію Боснії і Герцеговини на конференції країн-учасниць Берлінського конгресу в 1878 р. Винуватниця анексії - Австро-Угорщина і її заступниця - Німеччина енергійно протидіяли скликанню нової конференції, а союзники Росії - Франція і Англія - не підтримали її пропозиції. Така поведінка Франції і Англії в розв’язанні боснійського конфлікту окрилила німецький уряд, який запропонував царському уряду Росії санкціонувати австрійську анексію і 21 березня 1909р. в ультимативній формі довів до відома російського уряду, що в разі відмови прийняти пропозицію Німеччини остання підтримає Австро-Угорщину в її нападі на Сербію. Не зустрівши підтримки з боку своїх союзників, царський уряд змушений був прийняти пропозицію Німеччини, до якої приєдналась і решта держав, що раніше підписали Берлінський трактат. У Боснійській кризі рельєфно відбилась боротьба держав за перевагу на Близькому Сході, і щодо цього вона є одним з етапів на шляху розв’язання світової війни. Водночас ця криза посилила національно-визвольну боротьбу в Австро-Угорщині.

1908, жовтень - Оголошення незалежності Болгарії.

1908, грудень - Справа Осборна в Англії.

1908 - Прийняття німецьким рейхстагом закону про збільшення військового флоту.

Прийняття в Німеччині закону про примусове відчуження польських земельних володінь.

Створена Бразильська регіональна робітнича федерація. На початку XX ст. переважний вплив у робітничому русі дістали анархо-синдикалістські елементи.

1908-1912 - Диктатура Аугусто Легія в Перу.

1909 - В Аргентині анархіст С. Радовицький вбив ненависного шефа столичної поліції Фалькона, який організував розстріл першотравневої демонстрації трудящих.

1909, 1 травня - У Франції страйк був призначений на 1 травня 1909 р. Незважаючи на тривалий строк підготовки, ні керівництво ЗКП, ні окремі синдикати не вжили жодних практичних заходів до успішного проведення страйку. Уряд поставився значно серйозніше до масової класової сутички - до Парижа стягнули війська. І все-таки робітничий клас Франції виступив у ряді міст країни. Особливо активними були робітники в департаменті Сена і в столиці. Анархо-синдикалісти не використали піднесення робітничої активності, і травневий страйк 1909 р. було придушено.

1909, 26-29 червня - Загальний страйк трудящих в Іспанії. Повстання в Барселоні.

1909, вересень - Створення в Мексиці хунти захисту селян.

1909 - Конференція Балканських держав у Белграді.

Американська окупація Нікарагуа.

1909-1913 - Розкол республіканської партії в США. Програма прогресивної партії. Президентство Тафта. Успіх гнучкої і маневрової політики ліберальних реформ Рузвельта, спрямованих на зміцнення панування великого капіталу, особливо разючий на фоні прямолінійних дій президента Тафта (1909-1913). Його відверта підтримка вимог великого капіталу спричинила такий вибух громадського невдоволення, що напередодні виборів 1912 р. це привело до кризи всередині правлячої республіканської партії. Від неї відокремились радикальні групи буржуазних реформаторів на чолі з Лафоллетом, до яких незабаром приєднався і Рузвельт. У 1912 р. вони утворили Національну прогресивну партію. В обстановці класових битв пролетаріату і поширення соціалістичних ідей нова партія буржуазного реформізму не скупилась на обіцянки, щоб залучити голоси виборців.

1909-1916 - Інтервенція США в країни Латинської Америки.

1909-1935 - Диктатура Хуана Гомеса у Венесуелі.

1910, серпень-вересень - Восьмий конгрес ІІ Інтернаціоналу (Копенгаген).

1910, вересень - Магдебурзький з'їзд Соціал-демократичної партіїНімеччини. На Магдебурзькому з’їзді 1910 р. ліві виступили як течія. Про це говорив у своїй промові К. Лібкнехт. Наявність у партії радикальної течії неодноразово визнавав і А. Бебель. Події, пов’язані з Магдебурзьким з’їздом, внесли істотні зміни в розстановку внутрішніх сил СДПН. На цьому з’їзді Каутський вже відкрито виступив проти лівих з підтримкою правих. З цього часу лівим довелось вести боротьбу на два фронти - проти правих і особливо проти каутськіанства. У передвоєнні роки в розвитку лівої течії відбувались істотні позитивні зрушення. По-перше, ліві в ці роки були єдиними, хто відображав справжні інтереси німецького робітничого класу, виступаючи від його імені з найважливішими політичними акціями, особливо у зв’язку із зростаючою загрозою світової війни, їхня антиімперіалістична боротьба - найважливіше завоювання німецького пролетаріату в цей період. Водночас ліві в Німеччині були розрізнені до 1914 р. Незважаючи на ці слабості і недоліки лівих, вони стали тією революційною силою в німецькому робітничому русі, яка врятувала честь робітничого класу і створила передумови для виникнення комуністичної партії в Німеччині. Процес диференціації лівих і правих сил у німецькій соціал-демократії міг би бути іншим, а також могли бути іншими історичні наслідки для долі німецького, а до якоїсь міри і для міжнародного робітничого руху, коли б найвпливовіший і найбільш авторитетний теоретик та ідейний вождь СДПН і всього II Інтернаціоналу Карл Каутський не займав «особливої» позиції в боротьбі між марксистською і ревізіоністською течіями. Ця позиція була, по суті, справжнім зрадницьким ударом в спину, який поставив у дуже скрутне становище марксистську течію в СДПН і заохотив правих до більш рішучих дій щодо переродження партії на реформістській основі. «Особлива» позиція Каутського привела до виникнення одного з різновидів опортунізму в СДПН і в міжнародному робітничому русі, що дістав назву центризму. Каутськіанство, або центризм, стало одним з найбільш рафінованих різновидів опортунізму. Каутськіанство не мало власної соціальної бази і спиралось на ті самі верстви, що й правий опортунізм. Справжня ж мета центризму була в тому, щоб нанести удар по лівих і підтримати правих. З 1910 по 1914 р. Каутський вів найгострішу боротьбу проти Р. Люксембург, К. Цеткін, Ф. Мерінга, А. Паннекука та інших представників марксистської течії в СДПН. Погляди і політичну практику Каутського, які він виявив у боротьбі з лівими у ці роки, Ленін характеризував як повний крах марксизму. Так завершився процес складання нового різновиду опортунізму в СДПН - центристської течії. Центризм виник як ідеологія і політика примирення, згладжування принципових суперечностей між ревізіоністами і марксистами, між імперіалізмом і робітничим класом. Однією з каутськіанських догм, за допомогою яких родоначальник центризму спекулював на свідомості і почуттях революційних робітників, була догма про так звану «єдність партії», якою Каутський прикривав фактичне переродження німецької соціал-демократії з революційної партії в партію соціальних реформ.

1910, вересень-жовтень - Барикадні бої в Моабіті (Берлін). Найвищою точкою класових боїв 1910 р. були події, що розгорнулися у вересні і жовтні в берлінських районах Маобіт і Веддінг. Робітники однієї з вугільних фірм Маобіту оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати, їх підтримали близько 30 тис. інших робітників. Проти страйкарів було кинуто до 1 тис. поліцейських. З’явились барикади, почався справжній бій. Кілька сотень робітників було поранено, двох - вбито, багатьох кинуто в тюрми. Через місяць криваві події відбулися під час страйку в районі Веддінг. Ці події потрясли всю Німеччину і викликали широкий рух протесту проти поліцейського терору. Особливість класових боїв у жовтні в Берліні полягала в тому, що робітничий клас відкрито виступив проти уряду. У 1910 р. кількість страйків зросла порівняно з 1909 р. з 2045 до 3194, а кількість робітників - учасників страйків - з 131 тис. до 369 тис. В наступному році соціал-демократія організувала масовий рух протесту проти спроб уряду Вільгельма II розв’язати війну у зв’язку з Марокканською кризою, ним же й спровокованою.

1910 - Повстання моряків бразильського флоту.

У Флоренції (Італія) було створено «Націоналістичну асоціацію». В основу її політичної програми було покладено горезвісну теорію про італійську «націю-пролетарку», нібито пригноблену іншими, багатшими «плутократичними» державами. Лідер націоналістичного рухуЕ. Коррадіні закликав розбудити національну свідомість «переможною війною» і «відновити пакт сімейної солідарності між класами нації», перенісши «класову боротьбу» на міжнародну арену.

1910-1911 - Щоб відвернути трудящі маси від боротьби і пом’якшити неприємне враження від анексії, в лютому 1910 р. австро-угорський уряд «дарував» Боснії і Герцеговині конституцію. Всупереч декларованій рівності громадян перед законом і впровадженню представницького органу (сабору), вся влада в провінції, як і раніше залишалася в руках австрійських чиновників. Сабор мав дорадчий характер. Виконавчі власті не були відповідальні перед ним. Куріальна система виборів надійно охороняла інтереси можновладців. Першими своє ставлення до встановленого порядку виявили селяни. Влітку 1910 р. в Боснійській Крайні і Посавіні почалось повстання кметів, які вимагали ліквідації феодальних відносин, проведення аграрної реформи і скорочення податків державі. За прикладом робітників селяни назвали свій рух страйком. Хоч повстання кметів було жорстоко придушене, воно не було марним. В 1911 р. уряд змушений був видати закон про добровільний викуп кметів, який, проте, не мав великого практичного значення; мета його - розкол єдиного селянського руху. В умовах жорстоких репресій і політичних переслідувань у Боснії і Герцеговині почали виникати різні таємні революційні організації, головним чином серед учнівської молоді. Учасники однієї з таких організацій («Молода Боснія») підготували і здійснили 28 червня 1914 р. в Сараєві вбивство австрійського престолонаслідника Франца-Фердінанда.

1910-1911 - Загострення класової боротьби у Франції. Страйк залізничників. Рух селян-виноробів Шампані 1910-1914 - Протест проти турецького гноблення переріс у збройне повстання на півночі Албанії, яке тривало п’ять місяців. Навесні 1911 р. спалахнуло друге антитурецьке повстання в Албанії, а через рік - третє, яке набуло загальноалбанського характеру. Центром його була область Косово. Під час цього повстання місцеві албанські феодали зрадили національні інтереси свого народу уклавши угоду з турецьким урядом і зробивши велику послугу властям кривавим придушенням повстання в серпні 1912 р. У період першої Балканської війни територія Албанії була окупована військами Чорногорії, Сербії і Греції. Капітуляція Туреччини і загроза розчленування Албанії спричинили нове піднесення національно-визвольного руху албанського народу з вимогою незалежності. 28 листопада 1912 р. на зборах представників країни й еміграції у Вльорі було проголошено незалежність Албанії. Щоб не допустити Сербію до Адріатичного моря, Австро-Угорщина і Італія домоглись підтвердження цього Лондонським мирним договором 1913 р. і спеціальною конференцією послів, що підписали Лондонський договір держав. 29 липня 1913 р. було проголошено незалежність Албанії від Туреччини. Але цей акт мав скоріше формальний характер. Фактично над країною встановлювався протекторат європейських імперіалістичних держав, на вимогу яких у березні 1914 р. управління Албанією було передано німецькому князю, що правив під іменем Вільгельма І.

1910, листопад - 1917 — Буржуазно-демократична революція в Мексиці. Почалась буржуазна революція в Мексиці, яку очолив поміщик і капіталіст Франсіско Мадеро. У травні 1911 р. Діасутік з Мексики і до влади прийшов ліберально-буржуазний уряд Мадеро. В результаті втручання північноамериканських і англійських імперіалістів, незадоволених протекціоністською політикою уряду, реакційна вояччина, що виражала інтереси латифундистів та іноземних монополій, скинула його в 1913 р. У країні розгорнувся сильний селянський рух, яким керували видатні вожді Франсіско Вілья і Еміліано Сапата. Сапата опублікував аграрну програму, яка вимагала повернення індійським общинам незаконно захоплених земель й експропріації латифундій на користь селян (з виплатою невеликого відшкодування). США намагались окупувати Мексику в 1914 і 1916 рр., але, наштовхнувшись на жорстокий опір селян та інші сили революції, змушені були вивести свої війська. Спроба США привела до посилення антиімперіалістичних настроїв у країні. Спекулюючи на антиімперіалістичних почуттях мексиканського народу і скориставшись відсутністю союзу між робітниками і повсталими селянами, відсутністю єдності в таборі революційних сил, мексиканська буржуазія зробила спробу зосередити політичну владу в своїх руках, її представникові В.Каррансе, що висунув націоналістичні лозунги і видав закон про аграрну реформу, вдалось завдати поразки революційним арміям; в 1915 р. його війська зайняли столицю. До 1917 р. уряд Карранси встановив свій контроль майже на всій території країни. В 1917 р. конгрес Мексики, в якому переважали представники буржуазії і дрібнобуржуазної демократії, прийняв буржуазно-демократичну конституцію країни. Мексиканська революція мала антиімперіалістичний і аграрний характер. Вона значною мірою підірвала велике поміщицьке землеволодіння і усунула від влади кола традиційних латифундистів. До влади прийшла буржуазія, якій вдалося заразити націоналістичною ідеологією широкі маси трудящих.

1911, травень - Проведення парламентської реформи в Англії

1911, вересень - Створення Британської соціалістичної партії. Програма партії проголошувала кінцевою метою боротьби перемогу соціалізму. Перебуваючи на позиціях класової боротьби, соціалістична партія в центр своєї діяльності ставила керівництво масовим робітничим рухом. Ліві сили англійського робітничого руху нарешті об’єдналися.

1911 - Друга Марокканська криза. Після підписання російсько- англійської угоди 1907 р. німецькі імперіалісти почали особливо нервувати. Зовнішньополітична обстановка склалась аж ніяк не на користь Німеччини. Утворилась англо-франко-російська коаліція. Всередині країни Німеччину чекали також грізні події. Це були роки гострої боротьби за демократизацію прусської виборчої системи, роки гострої страйкової боротьби, яка переросла в 1910 р. в барикадну боротьбу в Берліні. Але логіка хижака, що зарвався, невмолимо вела до розбою - війни. Боснійський конфлікт і позиція в ньому Німеччини свідчили про це. Німецькі імперіалісти навіть і не мислили, щоб зупинитись перед прірвою. Преса німецьких монополій закликала до розбою, редактор однієї із газет Максиміліан Гарден навіть розповів світові про свою теорію розбою. Він порівнював Німеччину з молодою, сильною, енергійною людиною. Ця молода людина нічого не дістала в спадщину від своїх батьків, має лише деякі заощадження. Жадоба до наживи у молодої людини велика, і вона вирішує, що чесним трудом не розбагатіє. Але вона відважна і смілива, вона йде в ігорний будинок, ставить на карту всі свої заощадження, і якщо не візьме в «чесній» грі великий банк, програє, тоді вона застосує силу: вона просто відніме у відкритому розбої виграш у своїх партнерів. Максиміліан Гарден уподібнив Німеччину цьому молодому розбійнику з ігорного будинку. Якщо німецькі предки - пси-рицарі і бранденбурзькі юнкери - не залишили великого капіталу німцям XX ст., то останні не будуть журитися - вони вийдуть на «велику дорогу» колоніального розбою і грабуватимуть. Вони вимагають насильного переділу світу, вони штовхають світ до війни. Але розбійник - боягуз, він намагається забезпечити тил. Потрапивши в «оточення», німецькі імперіалісти ще раз намагаються відірвати Росію від союзників. Підтримавши Австро- Угорщину проти Росії в боснійському конфлікті 1908 р., німецькі імперіалісти вирішили використати будь-яку недомовленість у балканських справах між Росією та її союзниками по Антанті. Забити якнайшвидше клин передусім між Англією і Росією - такий був смисл переговорів у Потсдамі в 1910 р. між Вільгельмом II і Миколою II. Після потсдамського побачення не залишилось ніяких письмових слідів, але архіви зберігають велику попередню і наступну переписку між канцлером Німецької імперії Бетман-Гольвегом і російським міністром закордонних справ Сазоновим, з якої можна зробити висновок, чого саме домагались німецькі імперіалісти, а домагались вони насамперед відриву Росії від союзних держав - Англії і Франції. Вони намагались одержати від Росії підтримку Німеччини в її укоріненні в Туреччину і Іран і взаємного зобов’язання Росії і Німеччини не вступати у ворожі одна одній угруповання. Але царський міністр закордонних справ Сазонов під тиском торговельно-промислових кіл Росії, зв’язаних з англо- французьким капіталом, відмовився підписати зобов’язання загальнополітичного характеру, тобто відкинув пункт про неучасть Німеччини і Росії у ворожих одна одній угрупованнях. Угода, підписана 6 серпня 1911 р. в Петербурзі, містила окремі пункти, найважливішим з яких було визнання Росією безперешкодного права за Німеччиною в будівництві вітки Багдадської залізниці на пункт Ханекін, розміщений на турецько-іранському кордоні. Німеччина зобов’язувалась не добиватись для себе концесій у Північному Ірані. Виступ канцлера Бетмана-Гольвега у рейхстазі в 1910 р. ще до підписання угоди, який оцінював результати потсдамського побачення двох монархів як великуперемогу у зовнішньополітичних справах, був також розрахований на розрив англо-російських і англо-французьких союзних відносин. Проте в Парижі і Лондоні незабаром зрозуміли, що це була чергова дипломатична атака німців проти держав Троїстої згоди. Розібратися в цьому було неважко. Дипломатичні алюри німецької дипломатії були надто грубими і відвертими, щоб їх не зрозуміти. В умовах міжнародної обстановки, що дедалі загострювалась, влітку 1911 р. німецький імперіалізм виступив з відкритою претензією на загарбання колоній. У травні 1911 р. під виглядом придушення заворушень і захисту французьких громадян французькі окупаційні війська захопили столицю Марокко місто Фес. У відповідь на цю акцію Франції німецький уряд спочатку послав у марокканські води канонерку «Пантера» (стрибок «Пантери»), а потім крейсер. Між Францією і Німеччиною виник другий марокканський конфлікт. Відносини між Німеччиною і Францією настільки загострились, що в повітрі запахло війною, і тільки загрозлива позиція англо-французького блоку змусила німецький уряд відступити і зменшити свої попередні вимоги передати Німеччині все Французьке Конго. Німеччина відступила, але все-таки вона домоглась приєднання території до своїх володінь в Камеруні за рахунок Французького Конго. Після другого марокканського конфлікту міжнародне становище все більше й більше загострювалось. З кожним днем назрівала небезпека світової війни.

1911 - Утворення Румунської соціал-демократичної партії.

1911-1912 - Італо-турецька війна. В березні 1911 р., повернувшись до влади, Джолітті провів найбільш радикальні реформи - виборчу реформу, яка розширила кількість виборців, і передачу до рук держави монополії страхування майна і життя, прибутки від якої мали піти на пенсії у зв’язку із старістю та інвалідністю (прийнято в 1912 р.). Вони забезпечили уряду підтримку ліберальної більшості, радикалів і навіть депутатів-соціалістів, але спричинили полеміку з боку правих сил, що дорікали Джолітті в замаху на принцип приватної власності, заграванні з соціалістами. Щоб догодити правим силам, уряд взяв курс на підготовку до анексії Тріполітанії й Кіренаїки - турецьких провінцій у Північній Африці, що потім дістали назву Лівії. Розгорнулась широка пропагандистська кампанія на користь колоніальних загарбань, з великою помпою було проведено свято 50-річчя об’єднання Італії. Під час ювілейних свят вихвалялись заслуги монархії. 29 вересня 1911 р. уряд, заручившись обіцянкою нейтралітету європейських держав, оголосив війну Туреччині, висадив війська в Тріполітанії і Кіренаїці. Незабаром почались операції італійського флоту в Адріатиці, Червоному морі, в Егейському морі і в районі Дарданелл. Під виглядом боротьби проти «контрабанди» зброї для жителів Тріполітанії і Кіренаїки італійські судна контролювали судноплавство в центральній частині Середземного моря. Було окуповано острови в Егейському морі - Родос і Додеканеський архіпелаг. Війна стала важким випробуванням воєнної й економічної могутності молодого імперіалістичного хижака. Жителі провінцій при підтримці народів Африки і Азії розгорнули збройну боротьбу проти колонізаторів, що перешкодило проникненню італійських сил всередину континенту. «Типово колоніальна війна» перетворилася в масове знищення місцевих племен. Було впроваджено надзвичайний стан, лютували військово-польові суди, висилались особи, яких запідозрювали в опорі окупантам. Війна виявила слабкість міжнародних позицій Італії. Як союзниці Італії, так і країни Антанти ревниво стежили за діями італійського флоту в Середземноморському басейні, добиваючись «локалізації» подій в Африці. Всупереч сподіванням правлячих кіл Італії, Туреччина не поспішала капітулювати, і тільки початок воєнних Балканських держав проти Туреччини в жовтні 1912 р. прискорив укладення миру. За Лозаннським мирним договором, підписаним 18 жовтня 1912р., до Італії переходили Тріполітанія і Кіренаїка, але Родос і Додеканеські острови Італія мала повернути Туреччині (цю умову так і не було виконано). Італія виплатила Туреччині грошову винагороду за її відмову від північноафриканських володінь. Війна поділила італійське суспільство на два табори - прихильників і противників війни. Навколо лібералів згуртувались і праві угруповання, включаючи католиків, що послабили свою опозицію, націоналістів, консерваторів, а також тих представників демократичних партій, соціал-реформістів, анархо- синдикалістів, що перейшли на шовіністичні позиції. На антивоєнних позиціях залишились соціалістичні партія, ліві республіканці, частина анархо-синдикалістів, анархісти, меридіоналістська група Г. Сальвемі- ні «Уніта». Наприкінці вересня 1911 р. в деяких місцевостях відбулися антивоєнні страйки. Під антивоєнними лозунгами святкувалося 1 Травня 1912 р. Розгорнувся рух «сольді для солдата» - збір коштів на користь сімей солдатів-соціалістів, розсилання антивоєнної літератури солдатам новобранцям у військові частини, що перебували в Африці. Всередині соціалістичної партії зменшився вплив реформістів. Так звана «революційна фракція», створена в 1910 р., об’єднала противників реформізму і війни. Вона засудила позицію парламентської фракції ІСП, що порушила партійну дисципліну і проголосувала за декрет про анексію Тріполітанії і Кіренаїки, засудила поведінку Біссолаті, який вступив у переговори з урядом, а в 1912 висловив співчуття королю після невдалого замаху на нього анархіста д’Альба. На XIII з’їзді партії в липні 1912 р. більшістю голосів праві реформісти були виключені з партії. До керівництва прийшла «революційна фракція», в результаті чого у політиці партії сталось певне зрушення вліво. Проте боротьбу з реформізмом не було доведено до кінця, оскільки в партії залишились прибічники Ф. Тураті, що висловились за перехід в опозицію до уряду, але не відмовились від реформістських поглядів. Сама «революційна фракція» була вкрай слабка в теоретичному плані, неоднорідна, серед її діячів було чимало прибічників дрібнобуржуазного трактування революції як стихійного процесу. Таким чином, загарбання Францією Марокко в травні 1911 р. було сигналом для реалізації Італією укладеної в 1900 р. угоди з Францією, за якою Італія визнала французькі претензії на Марокко, а Франція - претензії Італії на Тріполітанію і Кіренаїку. Франція свої претензії реалізувала, настала черга Італії - так міркували в Римі. Готуючи загарбання Тріполітанії, італійські фінансові монополії почали відкрито підтримувати і фінансувати утворену наприкінці 1910 р. «Асоціацію націоналістів», яка пропагувала і закликала до відновлення колишньої слави Римської імперії. Вони вимагали загарбань на Балканах, в Малій Азії і насамперед в Північній Африці, безроздільного панування в Середземному морі. В обстановці розгулу націоналізму і шовінізму уряд Джолітті навесні 1911 р. почав гарячково готуватися до війни з Туреччиною, яка володіла Тріполітанією і Кіренаїкою. Праве крило лідерів соціалістичної партії Італії на чолі з Біссолаті, всупереч негативному настрою народних мас, виступило з відкритою підтримкою колоніальної війни Італії. 29 вересня 1911 р. почалась італо-турецька війна. Італійські десантні війська, швидко подолавши опір незначних турецьких гарнізонів, захопили прибережні міста: Тріполі, Бенгазі, Тобрук та ін. Проте надалі, незважаючи на кількісну перевагу італійських військ, що висадились в Тріполітанії, порівняно з турецькими загонами, і на застосування вперше в практиці воєн військової авіації для розвідки і бомбардування, італійці не змогли просунутись далеко вглиб Тріполітанії. Італійським загарбникам чинили рішучий опір не стільки турецькі війська, скільки арабські племена, що справедливо вбачали в італійських загарбниках нових поневолювачів, які прийшли на зміну турецьким гнобителям. В такій обстановці Італія активізувала воєнні дії свого флоту у гирлі Дарданелл і в грецькому архіпелазі, де в 1912 р. італійцям вдалося захопити острови Додеканес. Оскільки в цей час уже назрівала нова війна Туреччини з союзом Балканських держав, Османська імперія поспішила підписати 18 жовтня 1912 р. Лозаннський мирний договір, за яким Тріполітанія і Кіренаїка ввійшли до складу італійських володінь в Африці під назвою Лівії. Населення Лівії і після укладення миру ще довго чинило опір італійським загарбникам. За Лозаннським договором Італія зобов’язалася повернути Туреччині острови Додеканес, але цієї умови не виконала.

1912, лютий-квітень — Загальний страйк гірників в Англії.

1912, 30 березня — Створення в Чилі Робітничої соціалістичної партії. Соціалістичні партії виступали проти дорожнечі, за введення мінімуму заробітної плати, 8-годинного робочого дня, за відокремлення церкви від держави.

1912, травень — Укладення Балканського союзу. Монархи незалежних Балканських держав розуміли, що поодинці їм не справитися з противником. Тому вони були змушені розв’язувати назріле історичне завдання - добитися остаточного визволення пригнічених Туреччиною балканських народів об’єднаними силами за допомогою воєнно-політичного союзу Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії. Його створенню сприяла й міжнародна обстановка. Намагаючись перешкодити загарбницькій політиці Німеччини і Австро-Угорщини на Балканах, російська дипломатія брала активну участь у створенні Балканського союзу, який відповідав інтересам Антанти напередодні її неминучої сутички з державами Троїстого союзу. Основою Балканського союзу була болгаро-сербська угода, підписана 29 лютого (13 березня) 1912 р. при активному посередництві Росії. Вона передбачала спільний виступ проти Туреччини і поділ її європейських територій. В питанні про долю земель, що мали бути визволені, союзники не досягли повної згоди. У разі виникнення суперечок сторони повинні були звернутися до арбітражу російського царя. 16(29) травня 1912 р. Болгарія підписала оборонну союзну угоду з Грецією. Але в цій угоді майбутній кордон між Болгарією і Грецією не визначався. Все це таїло в собі небезпеку серйозних ускладнень в майбутньому. Укладенням усної угоди між Болгарією і Чорногорією було завершено створення Балканського союзу для війни з Туреччиною. Таким чином, Італо-турецька війна 1911-1912 рр. значно послабила сили Туреччини і прискорила зближення Балканських держав. Сербія і Болгарія, що давно ворогували між собою, при сприянні Росії і схваленні Англії і Франції в жовтні 1911 р. розпочали переговори про укладення союзного договору. Переговори тривали майже півроку через суперечки сторін, що домовлялись, головним чином з македонського питання. Єдино правильним розв’язанням македонского питання було б оголошення незалежності і цілісності Македонії. Але ні Сербія, ні Болгарія, ні Греція, що потім приєдналась до них, не пішли на це. Великодержавна політика сербських, грецьких і болгарських правителів була спрямована виключно на розчленування або повне поглинання Македонії. Тому кожна з цих країн ще до війни вела посилену пропаганду серед македонського населення проти конкурентів, щоб заволодіти самій всією Македонією або її більшою частиною. Населення Македонії, що зазнавало економічного, політичного і національного гноблення Туреччини, страждало одночасно від нескінченних інтриг сербських, грецьких і болгарських буржуазно-монархічних кіл. На території Македонії безперервно відбувались збройні сутички між прибічниками різних зовнішньополітичних орієнтувань. Після тривалих переговорів 13 березня 1912 р. було підписано болгаро-сербський договір про дружбу і союз між цими державами. Обидві держави взаємно гарантували одна одній державну незалежність і цілісність територій. Болгарія і Сербія зобов’язались допомагати одна одній у разі нападу на одну з них якоїсь третьої держави, або, якщо яка-небудь велика держава спробує окупувати будь-яку частину балканської території, що перебуває під владою Туреччини. Ця друга умова явно була спрямована проти можливої агресії Австро-Угорщини щодо балканських територій. До союзного договору додавалася таємна угода про спільний виступ проти Туреччини і розмежування визволених в майбутній війні територій між Болгарією і Сербією. Остаточне визначення болгаро-сербського кордону в Македонії і розв’язання інших спірних питань покладалось на арбітраж російського царя після переможної війни. 12 травня 1912 р. між Болгарією і Сербією була підписана воєнна конвенція, доповнена потім конкретними угодами генеральних штабів обох країн. Одночасно з переговорами про підписання болгаро-сербського договору з осені 1911 р. тривали переговори між Болгарією і Грецією, які завершились підписанням 29 травня 1912 р. болгаро-грецького оборонного союзу. Обидві держави зобов’язались у разі нападу на одну з них надавати одна одній військову допомогу і не підписувати сепаратного миру. Спеціальне застереження передбачало нейтралітет Болгарії, якщо виникне війна між Грецією і Туреччиною через крітське питання. Питання про поділ Македонії між обома країнами було залишене відкритим до закінчення війни. Болгаро-грецьку воєнну конвенцію було підписано лише 5 жовтня 1912 р. Болгарія і Чорногорія у вересні 1912 р. усно домовились про спільні дії проти Туреччини. Таким чином, слабкість демократичних класів у балканських державах привела до того, що економічно і політично необхідний союз балканських народів мав форму союзу балканських монархій. У жовтні 1912 р. балканські союзники почали визвольну війну проти Туреччини. Війна була успішною для Балканських країн. Головний і вирішальний удар по турецьких військових силах завдала болгарська армія. Болгарські війська рухались до Константинополя, грецька армія захопила Салоніки, сербські війська - більшу частину Македонії, Північну Албанію і Нові-Пазарськийсанджак. Уже в листопаді 1912 р. Туреччина звернулась до великих держав з проханням про мирне посередництво. Завдяки втручанню великих держав 3 грудня 1912 р. воєнні дії були припинені. На пропозицію Росії 17 грудня в Лондоні почались мирні переговори між Туреччиною і балканськими союзниками. При сприянні великих держав Туреччина згодилась прийняти в основному вимоги балканських союзників про відмову Туреччини від усіх її європейських володінь, за винятком Константинополя (Стамбула), кордон було встановлено по лінії Мідьє-Радосто. Однак після перевороту, який стався в Туреччині в січні 1913 р., новий молодотурецький кабінет під впливом Німеччини відхилив вимоги балканських союзників. Негайно відновилися воєнні дії, і оскільки турецькі війська знову стали зазнавати поразок, турецький уряд почав просити миру. 21 квітня 1913 р. було підписано перемир’я, а 30 травня 1913 р. - Лондонський мирний договір, який визначив територіально-політичний устрій на Балканах після першої Балканської війни і встановив кордон між Туреччиною і Балканськими державами по лінії Мідьє-Енез, але ненадовго. Уже під час війни, як тільки явною стала поразка Туреччини, в монархічних колах союзників почались суперечності через поділ звільнених земель. Переможне закінчення війни проти Туреччини занепокоїло імперіалістичні держави. В перемозі слов’янських держав Австро-Угорщина вбачала зміцнення потенціальних союзників пригноблених нею слов’янських народів - хорватів, словенців та ін. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія рішуче виступили проти надання Сербії виходу до Адріатичного моря. В зв’язку з цим сербські правлячі кола наполягали на тому, щоб інтереси Сербії були відшкодовані за рахунок болгарських поступок в Македонії. Великодержавні кола Сербії, які очолював престолонаслідник Олександр, боролись не тільки за оволодіння Македонією, вони були і проти утворення автономної Албанії, населення якої виступило в ці ж роки за утворення своєї незалежної держави. Однією з причин національного лиха і криз, які довелосьзазнати сербському, грецькому і болгарському народам, був великодержавний шовінізм. Цар Фердінанд виношував ідею створення Великої Болгарії. В Сербії великодержавні кола, що групувались навколо королівського двору, пропагували ідею створення Великої Сербії. Великодержавні плани були і в монархістів Греції. Великодержавний шовінізм кожної з цих країн проголошував боротьбу за гегемонію на Балканах, за панування над сусідніми народами при допомозі тієї чи іншої імперіалістичної держави. В кінцевому рахунку втручання європейських держав, насамперед Німеччини, Австро-Угорщини, Англії і Італії, а також великодержавні, суто династичні інтереси Балканських монархій привели в 1913 р. до другої Балканської війни - війни між колишніми союзниками. Сербія, Греція, Румунія і Туреччина воювали проти Болгарії. Ця війна була тяжкою для Болгарії і закінчилась її поразкою. За Бухарестським мирним договором, який Болгарія підписала 8 серпня 1913 р. з Грецією, Румунією, Сербією і Чорногорією. Сербія дістала більшу частину Македонії до Охридського озера, південна частина з портами Салоніки і Кавалла відійшла до Греції, вона ж дістала і частину Фракії. За Константинопольським мирним договором від 29 вересня 1913 р. між Болгарією і Туреччиною остання відібрала назад від Болгарії майже всю Фракію (Адріанопольський округ). Румунія захопила Південну Добруджу, що належала Болгарії, і зобов’язалась у дворічний строк роззброїти всі фортеці на болгаро-румунському кордоні.

1912, жовтень -1913, травень - Перша Балканська війна. Першою війну проти Туреччини на початку жовтня 1912 р. почала Чорногорія. Через тиждень виступили союзники, на боці яких була повна перевага над противником у живій силі і техніці. Національно-визвольна мета війни сприяла піднесенню морального духу союзницьких армій. Грецький парламент проголосив возз’єднання Криту з Грецією. Вирішальні бої були у Східній Фракії, Македонії, Албанії, Епірі і Фессалії. Болгарська армія, здобувши ряд перемог, примусила турецькі війська сховатися за 40 км від Стамбула. В тилу болгарської армії залишилась оточена фортеця Адріанополь. Греки завдали ряд поразок турецьким військам у Фессалії і Епірі і на початку листопада визволили Салоніки. Опинившись перед неминучою воєнною катастрофою, турки зрушені були просити у союзних держав перемир’я. Переговори про закінчення війни відбувалися в Лондоні з участю послів великих держав. Політика зволікань з боку Туреччини привела до того, що воєнні дії на Балканах знову відновилися на початку 1913 р. Туреччина втратила міста-фортеці Адріанополь і Яніну. Після цього переговори відновились. Мирний договір було підписано в Лондоні 16(29) травня 1913 р. Туреччина віддавала союзникам всі свої володіння на північ від лінії Енос - Мідія і острови в Егейському морі. Так завершилась віковічна, боротьба народів Балканського півострова за своє визволення від османського гніту. Перемога союзних армій мала прогресивне значення.

1912, 24-25 листопад - Дев'ятий конгрес ІІ Інтернаціоналу (Базель). На ньому були присутні 555 делегатів з 23 країн. У конгресі брали участь представники всіх течій і тенденцій, що існували в партіях II Інтернаціоналу. Було вирішено зосередити зусилля на виробленні позитивного документа, який би дав робітникам і всім демократам правильну класову орієнтацію в умовах наростаючої загрози світової війни. Навіть представники опортуністичної тенденції змушені були, враховуючи масовий антивоєнний рух пролетаріату, виступити проти зростаючої загрози війни. На конгресі виступали такі представники революційної тенденції: X. Кабакчієв, К. Цеткін, Е. Вайян. К. Цеткін заявила в своїй промові: «Для капіталізму, що розвивається, озброєння і війни життєво необхідні. За їх допомогою він підтримує своє панування... Тому міжнародний пролетаріат у своїй війні проти війни може лише тоді розраховувати на успіх, коли він з свого боку застосує в могутніх масових виступах всі наявні засоби, мобілізує всі сили». Із заключною промовою на Базельському конгресі виступив А. Бебель, вождь німецького і міжнародного робітничого руху. Він виголосив промову, в якій показав силу єдності пролетарів усіх країн, необхідність їх об’єднання проти зростаючої загрози імперіалістичної війни. Базельський конгрес прийняв маніфест, який насправді став історичним документом міжнародного соціалістичного і робітничого руху. Маніфест орієнтував міжнародний робітничий клас на послідовну революційну боротьбу проти імперіалістичної війни, на перетворення цієї війни у війну громадянську. В ньому було точно сформульовано головне стратегічне завдання міжнародного революційного пролетаріату. Робітничий клас на імперіалістичну війну відповість соціалістичною революцією. Базельський конгрес завершив, таким чином, розробку єдиної міжнародної пролетарської тактики з питань війни, миру і революції, основні елементи яко сформулював В. І. Ленін ще на Штутгартському конгресі.

1912 - Встановлення французького протекторату над Марокко.

«Нові свободи» - програма буржуазно-ліберальних реформ Вудро Вільсона (США). Розкол республіканської партії сприяв перемозі на виборах 1912 р. демократа Вільсона. За нього було подано 6,3 млн голосів. Соціалісту Дебсу віддали свої голоси 900 тис. американців. Добиваючись свого обрання, Вільсон обіцяв викоренити «пороки уряду, який став знаряддям зла», і поліпшити життя американців проведенням конструктивних реформ, спрямованих на досягнення «нових свобод». Глибокий страх буржуазії перед дедалі зростаючим бойовим настроєм мас примусив правлячі кола СШАповернутись до політики буржуазних реформ. За ініціативою Вільсона було прийнято ряд законів, за які десятиліттями виступав організований робітничий рух: законодавче закріплялось право на організацію робітничих спілок, страйків і пікетування; відмінялося судове переслідування за участь у страйках, крім випадків, коли було завдано непоправної шкоди підприємству; заборонялось використання праці дітей у промисловості; відмінявся параграф антитрестівського закону Шермана 1890 р., за яким страйки профспілок вважались змовою, а самі профспілки - монополіями, що мали на меті обмеження ділової активності; закон Лафоллета (1915) про становище моряків торгового флоту звільнив матросів від тиранії капітанів суден і від судового переслідування за залишення роботи на зупинках під час рейсу; встановлювалась система компенсацій за нещасні випадки на виробництві (закон 1916 р.); під загрозою загального страйку на всіх залізницях країни конгрес прийняв акт Адамсона, який установив 8-годинний робочий день і оплату надурочних у полуторному розмірі для робітників, зайнятих на магістральних залізницях. Хоч далеко не всі прийняті конгресом закони були втілені в життя (закони про заборону дитячої праці було відмінено за рішеннями судів, інші - втратили чинність після того, як США вступили у першу світову війну, а багато які просто ігнорувались підприємцями), проте загалом вони були великою перемогою американських робітників.

1912, січень - 1913, січень - Уряд Пуанкаре у Франції.

1912, січень - Англійська королівська дипломатія поставила собі за мету відігравати роль арбітра під час конфліктів між континентальними угрупованнями держав. Для цього англійські дипломати вирішили використати неофіційне зондування німецького уряду про можливість англо-німецької угоди заради розриву Троїстої згоди. Для переговорів у Берлін 8 лютого 1912 р. був направлений військовий міністр Великобританії лорд Холден. Він запропонував відмовитись від змагання в будівництві дредноутів. Але одночасно, буквально на другий день перебування Холденав Берліні, англійський морський міністр Черчілль у промові, проголошеній у Глазго, всенародно заявив, що Англія ні за яких обставин не відмовиться від своєї морської першості. А лорд Холден у переговорах з канцлером Бетманом-Гольвегом сказав, що коли Німеччина продовжуватиме будувати дредноути, то на кожний закладений Німеччиною новий дредноут Англія будуватиме два дредноути. Щоб схилити Німеччину до відмови від будівництва дредноутів, Холден обіцяв їй колоніальні поступки в Африці, а також допомогу у фінансуванні будівництва Багдадської залізниці. Бетман-Гольвег запропонував свій проект англо- німецької угоди, за якою обидві сторони мали дотримуватись доброзичливого нейтралітету у разі втягнення однієї з сторін у війну з третьою державою. Холден вів переговори не тільки з канцлером, а й з адміралом Тірпіцем, і з імператором Вільгельмом II, що фактично було розвідуванням планів німецького військового будівництва, розмах якого вразив англійських дипломатів і військових спеціалістів. Переговори, перенесені з Берліна в Лондон, успіху не досягли. Проте англійська дипломатія, що виступила з проектом припинення морських озброєнь і запропонувала свої послуги Німеччині в фінансуванні будівництва Багдадської залізниці, породила в Берліні ілюзії, що у разі війни Німеччини і Австро-Угорщини з Росією і Францією Англія може залишитись нейтральною. Це в кінцевому рахунку провокувало Німеччину на швидше розв’язання світової війни.

1912-1916 — В Аргентині на парламентських виборах 1912 р. радикали дістали більшість у палаті депутатів і забезпечили перемогу своїх кандидатів у губернатори в ряді провінцій. Новий конгрес прийняв кілька законопроектів соціального характеру (введення щотижневого дня відпочинку, дозвіл на вільний перехід робітників з одного підприємства на інше, пенсії для залізничників, здійснення житлового будівництва, відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві). На президентських виборах 1916 р. радикали здобули перемогу, і президентом став І. Ірігойєн.

1913, січень — Прийняття англійською палатою закону про гомруль для Ірландії.

1913, червень — Закон про нове збільшення армії та флоту в Німеччині. Німецька армія налічувала 666 тис. чоловік. За новим військовим законопроектом 1913 р. намічалося вже в 1914 р. довести її чисельність до 800 тис. чоловік. Швидко виконувалась програма будівництва великого військово-морського флоту, відбувалося переоснащення армії новою технікою. Німецький фінансовий капітал і мілітаристи робили все, щоб до весни 1914 р. завершити підготовку до війни проти держав Антанти. Одночасно з підготовкою до війни панівні класи посилили поворот вправо в усіх галузях суспільного життя. Небувалого розмаху набуває націонал-шовіністична пропаганда. Великогерманський шовінізм було піднесено до рангу урядової політики. Одним із яскравих виявів такої політики германізації національних меншостей став конфлікт у Цаберне, невеликому ельзаському містечку, зумовлений знехтуванням елементарної людської гідності жителів міста прусською вояччиною. Цабернський конфлікт, який супроводжувався кривавим насильством жандармерії і військ, став одним з найважливіших виявів наростаючої кризи.

1913, серпень - червень - Друга Балканська війна. На відміну від першої друга Балканська війна мала несправедливий, загарбницький характер. Вона виникла між вчорашніми союзниками, що не поділили визволених від Туреччини земель. Під час поділу визволеної Македонії правлячі кола Болгарії, Сербії і Греції прагнули одержати якнайбільше, зовсім не зважаючи на волю і бажання її населення. Сербія обґрунтовувала свої претензії тим, що внаслідок проголошення незалежності Албанії вона не дістала виходу до Адріатичного моря. Зусилля Росії, спрямовані на розв’язання міжсоюзницьких суперечок мирним шляхом, були марними. Зате великого успіху досягла австро- німецька дипломатія. Намагаючись підірвати Балканський союз зсередини, вона посилено розпалювала суперечки між союзниками, використовуючи свого агента - болгарського царя Фердінанда. Наприкінці червня 1913 р. Фердінанд наказав болгарським військам розпочати воєнні дії проти сербів і греків у Македонії. Почалась міжсоюзницька війна. Задумана болгарськими шовіністами на чолі з царем Фердінандом авантюра, що служила виключно інтересам німецького і австрійського імперіалізму, завершилась для болгарського народу національною катастрофою. Болгарські війська зазнали повної поразки від переважаючих сил противника. Проти Болгарії виступила Румунія, війська якої окупували Добруджу і, не зустрічаючи опору, дійшли до Софії. Не пропустила сприятливого моменту і Туреччина, оголосивши війну Болгарії. Опинившись у такій ситуації, болгарська армія змушена була капітулювати. В серпні 1913 р. за підписаним в Бухаресті мирним договором Болгарія втратила Південну Добруджу. Сербія і Греція поділили між собою майже всю Македонію. На півдні Болгарія зберегла за собою частину Західної Фракії з виходом до Егейського моря. Між Туреччиною і Болгарією було укладено окремий договір, за яким остання повертала Адріанополь з прилеглою до нього областю. Внаслідок двох воєн на Балканах відбулися великі територіальні зміни. Незважаючи на поразку в міжсоюзницькій війні і втрату Добруджі, Болгарія розширила свою територію на 16 тис. кв км. Розрахунки Австро-Угорщини на послаблення Сербії в Балканських війнах не справдились. Територія і населення Сербського королівства зросли вдвоє. Розміри Чорногорії збільшились у півтора раза. До неї відійшли родючі землі Старої Сербії і Нові-Пазарського санджаку. Сербія і Чорногорія мали спільний кордон. До Греції були приєднані: Південна Македонія з портами Салоніки і Ковалла, Західна Фракія з Сересом і Південний Епір. Острів Кріт був остаточно закріплений за Грецією, територія якої подвоїлась, а населення зросло з 2,7 млн до 4,6 млн чоловік. Балканські війни зумовили нове піднесення національної боротьби народів Балканського півострова, які ще не визволились.

1913, 14 серпня - Смерть Августа Бабеля.

1913, 31 серпня - Страйк робітників Дубліна.

1913 - На президентських виборах у Франції переміг реакціонер Раймон Пуанкаре, запеклий прихильник війни. Р. Пуанкаре (1860-1934) був одним з лідерів украй правого угруповання республіканців. Головне завдання нового президента - боротьба з робітничим рухом і підготовка до війни. Продовження строку військової служби зумовило гостру класову боротьбу в країні. Деякі соціалісти в палаті голосували проти цього закону, проте закон було прийнято. В ряді полків солдати, затримані після відбуття дворічного строку служби в армії, відмовлялися коритись. Солдат заарештовували і віддавали до військового суду.

1913-1914 - Страйк гірників Колорадо в США.

Диктатура Уерти в Мексиці.

1914 - Причини І Світової війни. Кожний новий конфлікт і сутички, що безпосередньо передували світовій війні, мали відверто імперіалістичний характер. Такими були анексія Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини в 1908 р., Марокканська криза 1911 р., італо-турецька війна 1911 р. за загарбання Італією турецьких провінцій в Африці - Тріполітанії і Кіренаїки, друга Балканська війна через поділ трофеїв після війни з Туреччиною. Уже друга Балканська війна була війною, що значною мірою виражала угруповання союзів великих держав. За Болгарією стояли Австро-Угорщина і Німеччина; Балканські держави - Сербію, Грецію і Чорногорію - підтримували країни Антанти. Результати Бухарестського миру були частковою поразкою австро-німецької коаліції, з цього моменту австрійський уряд за згодою німецького шукає приводу напасти на Сербію, розгромити її і тим самим забезпечити монопольне становище Австро-Угорщини на Балканах. Балканський півострів мав бути ланкою, що зв’яже Австро-Угорщину і Німеччину з азіатськими провінціями Туреччини, куди спрямувалась експансія Німеччини. Водночас Росія підтримувала великосербські організації, завданням яких було возз’єднання Боснії і Герцеговини з Сербією. Таким чином, Сербія ставала ареною боротьби між Австро- Угорщиною і Росією. На початку червня 1914 р. в Конопішті - у замку австрійського престолонаслідника Франца-Фердінанда - відбулось побачення між Францом-Фердінандом і німецьким імператором Вільгельмом II. У тиші замку в Конопішті відбувалось «ділове» побачення двох високопоставлених осіб, які найбільше і передусім винні в розв’язанні війни 1914 р. В Конопішті все врахували: і те, що хоч у Франції і було введено закон про трирічну військову службу, але фактично контингент французької армії на підставі цього закону міг зрости не раніше ніж через рік, і те, що між Англією і Росією до деякої міри загострились суперечності через Іран, і те, що Росія ще не була підготовлена до війни. Франц-Фердінанд доводив Вільгельму II, що нема підстав побоюватись виступу царської Росії, оскільки «внутрішні труднощі останньої надто великі, щоб дозволити цій країні вести агресивну зовнішню політику». Вільгельм II повністю поділяв думку свого співбесідника. Одним словом, обидва - і німецький імператор, і австрійський престолонаслідник - дійшли висновку, що настав найбільш сприятливий момент для початку війни. Якщо його пропустити, буде пізно. Німеччина до війни готова, необхідно тільки скористатись обстановкою, що створилась, розбити Сербію і утвердитись на Балканському півострові. Але Вільгельм II і Франц-Фердінанд прорахувалися, вважаючи, що їхній спільний похід на Балкани буде легкою прогулянкою і не зустріне опору. Майже тоді, коли відбувалось побачення в Конопішті, міністр закордонних справ Росії Сазонов відвідав Констанцу і там висловив свою думку про можливість сутички Росії з Австро- Угорщиною, що спричиниться до європейської війни «якщо... під будь- яким... приводом Австрія спробує напасти на Сербію». Бажання ж Австро-Угорщини і Німеччини напасти на Сербію, як відомо, було велике. Війна назрівала. Потрібен був привід для її початку. В австрійських дипломатів не вистачало мистецтва повторити провокацію, подібну до бісмарківської «емської депеші», але до провокації вони вдались. Нічим іншим, як провокацією, не можна назвати проведення маневрів австрійської армії поблизу сербського кордону. Більш того, глум над національними почуттями сербів досяг межі, коли заклятий ворог сербів престолонаслідник Франц-Фердінанд прибув 28 червня в Сараєво із своїм військовим супроводом. Приїзд Фердінанда в Сараєво саме в цей день не був випадковим: 28 червня - день сербської національної жалоби, який щорічно відзначав народ у зв’язку з іноземним завоюванням і втратою національної незалежності. Тому провокаційний вчинок Фердінанда викликав величезне обурення в сербських демократичних і націоналістичних колах. В такій обстановці і відбувся терористичний акт - вбивство Франца-Фердінанда в Сараєво. Це зробили юнаки Принцип і Габрилович - члени сербської націоналістичної організації. Оскільки до війни готувались уже давно, то сараєвське вбивство використали як привід для початку світової війни. Як тільки була одержана звістка про сараєвське вбивство, Вільгельм зраділо вигукнув: «Тепер або ніколи!» - так лаконічно оцінював становище німецький кайзер і вимагав, щоб австрійський уряд використав сараєвське вбивство як зручний привід для оголошення війни. Віль- гельм II наполегливо рекомендував посуворіше повестися з Сербією, поставити перед нею нездійснимі вимоги і тим самим зробити «сутичку» неминучою. І водночас було дано інструкції впливати на пресу, щоб «якнайретельніше замаскувати все те, що може викликати підозру, ніби ми (Німеччина) нацьковували австрійців на війну». Віддавши розпорядження по армії і флоту бути готовими до війни, Вільгельм II вирушив у морську подорож, підкреслюючи цим, що ніяких серйозних подій не відбулось. Підбурювана Німеччиною, Австро- Угорщина 23 липня поставила Сербії ультиматум і вимагала беззастережного його прийняття протягом 48 годин. За ультиматумом, сербський уряд повинен був негайно припинити діяльність усіх південнослов’янських організацій, звільнити з служби всіх осіб, на яких укаже австро-угорський уряд як на винуватців пропаганди проти Австро- Угорщини, і допустити судові і поліцейські власті Австро-Угорщини до участі в розслідуванні діяльності південнослов’янських організацій і обставин убивства австрійського престолонаслідника Франца- Фердінанда. Ці вимоги були актом прямого втручання Австро-Угорщини у внутрішні справи Сербії, а виконання їх означало б втрату Сербією своєї політичної самостійності. За порадою Росії Сербія прийняла майже всі вимоги ультиматуму і лише питання про розслідування у справі по вбивству Франца-Фердінанда пропонувала передати на обговорення міжнародного трибуналу в Гаазі, обіцяючи скоритись його рішенню. Проте, незважаючи на всі спроби Сербії врегулювати конфлікт мирним шляхом, Австро-Угорщина на настійну вимогу Німеччини 28 липня оголосила Сербії війну. Німеччина почала таємну мобілізацію військ і концентрацію їх на східному і західному кордонах.

Царський уряд Росії, підштовхуваний англо-французькими імперіалістами, оголосив загальну мобілізацію. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії. Реалізуючи раніш намічений план проведення війни, Німеччина порушила бельгійський нейтралітет і вдерлася в Бельгію. Англія вимагала негайного виведення німецьких військ з Бельгії. Німеччина залишила вимогу Англії без відповіді і продовжувала наступ. Порушення бельгійського нейтралітету стало приводом для Англії оголосити 4 серпня війну Німеччині.

1914, лютий - Створення «троїстого союзу» - залізничників, транспортників та гірників в Англії.

1914, квітень - Третій загальний страйк у Бельгії.

1914, червень - «Червона неділя» в Італії.

1914, 28 червня - Вбивство в м. Сараєві австрійського ерцгерцога Франца-Фердінанда.

1914, 31 липня - Жорес був по-злодійському вбитий шовіністом Віленом, якого пізніше виправдав буржуазний суд. Вбивство Жореса викликало величезне обурення по всій країні. Десятки тисячтрудящих Парижа прийшли на похорон Жореса.

1914-1918 - Перша світова імперіалістична війна.

1. Причини Першої світової війни.

На початку XX ст. у світі загострилися численні міжнаціональні та соціальні конфлікти. Імперіалістичні держави- суперниці всіляко роздмухували їх, втручаючись у внутрішні справи інших країн і намагаючись здобути для себе економічні і політичні вигоди. Розвиток науково-технічного прогресу привів до появи на початку XX ст. нових, більш могутніх і досконалих засобів знищення людей. Розпочалася гонка озброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітаризація духу і свідомості величезних мас людей. Для цього використовувалися всі доступні засоби пропаганди. Найбільш відвертою пропаганда мілітаризму проводилась у Німеччині і була відображена в діях пангерманізму. Ніхто з керівників великих держав, заклопотаних суперництвом між собою, не міг уявити собі справжніх масштабів і наслідків майбутньої війни. На початку червня 1914 р. Німеччина та Австро-Угорщина дійшли висновку, що настав найбільш сприятливий момент для початку війни. Великобританія активно підтримувала в них ілюзію, що в майбутній війні вона залишиться нейтральною державою, а вони будуть мати своїми противниками лише дві великі держави - Росію та Францію. Для початку конфлікту потрібен був лише привід. Попри те, що по війні держави-переможниці найголовнішим її винуватцем визнають Німеччину, ця війна виникла через цілком певні історичні причини та безпосередні приводи. Причини війни полягали в протистоянні між провідними європейськими країнами. Поява на політичній карті світу внаслідок франко-прусської війни (1870-1871 рр.) об’єднаної Німецької імперії, порушення рівноваги сил на континенті поставили на чільне місце у Європі Німеччину. Через боротьбу за ринки збуту загострилися її відносини, насамперед економічні, з Англією, Росією та Францією. При цьому найглибша прірва у взаєминах пролягла саме між Британією та Німеччиною. Взаємні претензії європейських держав спонукали їх до утворення ворогуючих військово-політичних об’єднань держав: Троїстого союзу у складі Німеччини й Австро- Угорщини (1879), а також Італії (1882, розірвала договір у 1915). У серпні 1914 р. було підписано німецько-турецький договір, а у 1915 р. до угоди приєдналася Болгарія, після чого об’єднання стали називати Четверним, союзом, або Центральними державами. Натомість Англія, Франція та Росія 1907 р. завершили утворення союзу Антанти. Союз існував на підставі окремих англо-французької (1904) та англо-російської (1907) угод. Єдиного договору між трьома державами не існувало до початку Першої світової війни.

2. Взаємні претензії.

Велика Британія: 1) Не могла вибачити Німеччині підтримку бурів у англо-бурській війні 1899-1902 рр.; 2) Не мала наміру відсторонено споглядати за проникненням Німеччини в райони, які вважала «своїми»: Східну та Південно-Західну Африку; 3) Вела проти Німеччини неоголошену економічну та торговельну війну; 3) Вела активні військово-морські приготування у разі агресивних дій з боку Німеччини; 4) Через потенційну німецьку загрозу відмовилася від традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» і перейшла до політики утворення антинімецького блоку держав. Франція: 1) Прагла реваншу за поразку від Німеччини в 1870 р.; 2) Мала намір повернути Ельзас і Лотарингію, відокремлені від неї Німеччиною після франко-прусської війни 1870 р. 3) Зазнавала збитків на своїх традиційних ринках збуту в конкуренції з німецькими товарами; 4) Остерігалася нової німецької агресії; За будь-яку ціну прагла зберегти свої колонії, особливо Північну Африку. Росія: 1) Претендувала на вільний прохід свого флоту в Середземне море, а відтак наполягала на послабленні чи перегляді на свою користь режиму контролю над протокою Дарданелли; 2) Розцінювала будівництво залізниці Берлін - Багдад (1898) як недружній з боку Німеччини крок, посилаючись на те, що це зазіхає на її права в Азії за російсько-британським договором 1907 р. про розподіл сфер впливу в цьому регіоні; 3) Протидіяла австрійському й німецькому проникненню на Балкани; 4) Наполягала на своєму винятковому праві протекторату над усіма слов’янськими народами; 5) Підтримувала на Балканах антиавстрійськи і антитурецьки налаштованих сербів і болгар. Сербія: 1) Новоутворена (1878) держава прагла утвердитися на Балканах як лідер слов’янських народів півострова; 2) Планувала утворити Югославію, включивши до неї усіх слов’ян, які жили на півдні Австро-Угорської імперії; 3) Неофіційно підтримувала націоналістичні організації, що боролися проти Австро-Угорщини. Німеччина: 1) Як нова динамічна імперія в Європі прагла стати військовим, економічним і політичним лідером на континенті; 2) Включившись у боротьбу за колонії лише після 1871 р., претендувала на рівні права у колоніальних володіннях Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Португалії та виявляла особливу активність у здобутті ринків; 3) Розцінювала російсько-французький союз як угоду, що мала на меті підірвати могутність Німеччини. Австро-Угорщина: 1) Як багатонаціональна імперія, через міжнаціональне протистояння країна була постійним вогнищем нестабільності в Європі; 2) Прагла утримати захоплені нею в 1908 р. Боснію та Герцеговину; 3) Протидіяла Росії, що перебрала на себе роль захисника усіх слов’ян на Балканах, та Сербії, яка зі свого боку претендувала на роль об’єднавчого центру південних слов’ян імперії.

3. Привід до війни.

В червні 1914 р. центром світової уваги стало боснійське місто Сараєво. Боснія була на той час частиною Австро-Угорщини, але її сербське населення виступало за приєднання до сусідньої Сербії. 28 червня 1914 р. член сербсько-хорватської націоналістичної групи Гаврило Принцип (за деякими даними йому виповнилося на той момент 14 років) застрелив спадкоємця австро- угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружину. Вбивства відомих людей були в історії звичним явищем, але жодне з них не спричинило такої гострої міжнародної кризи, як убивство ерцгерцога. Австро-Угорщина поклала відповідальність за трагедію на Сербію, 23 липня пред’явила їй ультиматум і стала готуватися до війни. У конфлікт між двома державами відразу були втягнуті інші країни, пов’язані з ними союзницькими договорами: Австро-Угорщину підтримувала Німеччина, а Сербія була тісно пов’язана з Росією. Росіяни розраховували на допомогу Франції та Англії. Із самого початку було очевидним, що у разі війни вона не обмежиться сербсько-австро-угорським фронтом. Проте впродовж трьох тижнів після Сараєва ніхто ще не усвідомлював, що насувається страшна війна, і заможні європейці звично виїздили на літні канікули. Навіть командувач сербської армії поїхав приймати ванни на австрійський курорт. У Берліні вважали, що навіть якщо Росія й виступить на боці Сербії, то неодмінно програє. Проте німці не могли бути певними, чи воюватиме Британія.

4. Перша Світова війна - Хід військових дій.

Проте усі ці вищезгадані переваги від союзу з Британією могли зіграти свою роль для Росії і Франції лише у тому випадку, якщо війна набула б затяжного характеру. Тільки в цьому випадку колосальна матеріальна перевага Антанти могла б позначитися на ході озброєної боротьби. Якщо ж війна була б швидкоплинною, то ніщо не могло врятувати Росію і Францію від розгрому. Усе це прекрасно розуміли в Берліні. Ось чому темпи мобілізації мали для Німеччини таке колосальне значення: для неї бліцкриг ставав воістину питанням життя і смерті. Звідси пояснення того парадоксального на перший погляд факту, що втручання в балканський конфлікт змусило Німеччину завдати свого першого удару по Бельгії і Франції, тобто країнам, що не мають НІЯКОГО відношення до інциденту Сараєво. Політичні наслідки такого рішення були самими несприятливими для Берліна. По-перше, в громадські настрої в Німеччині із самого початку була внесена смута і сум’яття. Одна справа війна з реакційним царизмом (на це були згодні і німецькі ліберали, і есдеки), і зовсім інша справа неспровокований напад на демократичні західні країни, Бельгію і Францію. По-друге, у всьому світі німецька агресія проти Бельгії, маленької миролюбної європейської країни, справила украй важке враження. Особливо несприятливою для німців була реакція на німецькі звірства в Бельгії: розстріли мирних жителів, грабунки, контрибуції, знищення культурних цінностей і тому подібне. Так, наприклад, в США не могли не задатися питанням: якщо для Берліна нейтралітет Бельгії це, за словами канцлера Бельтам-Гольвега, клаптик паперу, то чи будуть німці у разі своєї перемоги в Європі відноситися з великою повагою до доктрини Монро? Усі ці політичні міркування зіграли свою роль згодом, але в перші тижні і місяці війни положення Франції і Росії було украй важким. Німецькі корпуси, виконуючи план Шлиффена, впродовж трьох тижнів зломили опір Бельгії. 20 серпня ліг Брюссель. У битві на франко-бельгийской межі (21-25 серпня) французькі війська і британський експедиційний корпус зазнали поразки. На початок вересня німці вийшли на Марну і до Парижу було вже рукою подать. Впродовж декількох тижнів в руках німців опинилися північно-східні, найбільш промислово розвинені департаменти Франції, де робилося до війни 64% чавуну, 24% стали і 40% вугілля. Здавалося, ще небагато, і головна мета плану Шлиффена - оточення головних сил французької армії - буде досягнута, а після цього можна буде обрушитися на Росію. І тут Росія в перший але далеко не востаннє врятувала свого західного союзника. Не завершивши мобілізації, 1-ша і 2-га російські армії вторглися в Східну Пруссію (4(17) серпня). Втрата цього регіону мала б самі негативні військово-політичні і психологічні наслідки для Берліна. Ось чому німці були вимушені зняти 2 корпуси із Західного фронту і терміново перекинути їх на схід - що, зрозуміло, не могло не сприяти успіху французьких військ в ході битви на Марні (5-12 вересня). І тут, в ході боїв на Східному фронті в серпні 1914 р.,проявилися все ті слабкості російської армії, які, зрештою, і привели до поразки Росії в першій світовій війні. По-перше, виявилася неузгодженість російського командування. Адже ще з часів російсько-японської війни Ренненкампф (командувач 1-шою армією, що вторглася в Східну Пруссію зі сходу) і Самсонов (командувач 2-гою армією, що атакував Пруссію з півдня), не розмовляли один з одним. Зрозуміло, що, коли генерал Гинденбург обрушився усією своєю силою на Самсонова, Ренненкампф і пальцем не поворушив, щоб врятувати 2-гу армію. (До речі, Гинденбургу і Людендорфу було спочатку важко повірити, що таке можливо в діючій армії). По-друге, виявилася жорстока нестача добре підготовлених офіцерів середньої ланки (що було пов’язане, безумовно, із загальним украй низьким культурним рівнем країни). Досить сказати, що Самсонов посилав радіограми командувачам корпусів ВІДКРИТИМ ТЕКСТОМ, адже не було кваліфікованих шифрувальників, навіть на рівні штабу корпусу! Зрозуміло, в цих умовах німці були в курсі усього, що замишляли росіяни. По-третє, з самого початку війни виявилася ТЕХНІЧНА ПЕРЕВАГА німців і в рівні розвитку транспорту і зв’язку, і в рівні озброєнь, особливо важкій артилерії. Недивно, що російські війська, що вторглися в Східну Пруссію, в кінці серпня - початку вересня були наголову розбиті і 1-ша, і 2-га армії. Проте ціною величезних жертв Росія врятувала Париж, у вересні французи зуміли нанести на Марні сильний контрудар по німецьких військах, що наставали, і німці були не лише зупинені, але і відкинуті на декілька десятків кілометрів. Більше того, тоді ж, в ході літньо-осінньої кампанії 1914 р., виявився украй низький рівень боєздатності у союзників Німеччини Австро-Угорщини і Туреччини. Останні могли воювати лише при найактивнішій підтримці Берліна (так, наприклад, навіть з маленькою Сербією австрійці не змогли впоратися самостійно, без німецької допомоги). Усі ці обставини зумовили провал німецького бліцкригу: до кінця 1914 р. лінія фронту стабілізувалася і на заході, і на сході. Таким чином, перша світова війна вступила в затяжну фазу. А ось тут-то і повинна була позначитися величезна матеріальна перевага Антанти над Центральними державами, і передусім в морській торгівлі і кредиті. Антанта (завдяки пануванню на морях британського флоту) отримала фактично монополію на доступ до колосального економічного потенціалу США. Ще за декілька років до вступу у війну Сполучені Штати, таким чином, стали арсеналом Антанти, надавши англійському уряду позики для закупівлі необхідних для війни матеріалів на 1 млрд 470 млн дол., французькому, - 300 млн дол., і канадському - 400 млн дол. Крім того, країни Антанти реалізували в США цінних паперів на суму до 2 млрд дол. Нарешті, до вступу США у війну союзники по Антанті направили в цю країну золото на загальну суму до 1 млрд дол. На ці величезні гроші в США закуповувалися спорядження, продовольство, снаряди, устаткування і інші матеріали, необхідні для ведення війни. В той же час англійська морська блокада змусила американський бізнес порвати економічні зв’язки з Центральними державами і повністю перемкнутися на Антанту, результатом чого стало нечуване процвітання американської економіки і перетворення США у світового кредитора. Досить сказати, що за час першої світової війни загальний обсяг американського промислового виробництва виріс на 32%, загальний прибуток американських корпорацій - потроївся, а позитивне сальдо американської зовнішньої торгівлі склало в 1915-1920 рр. 17,5 млрд дол. Ці несприятливі тенденції, пов’язані з поступовою мобілізацією Антантою як власних, так і американських матеріальних ресурсів, Берлін сподівався здолати за рахунок перемог німецької зброї на сухопутних театрах військових дій. Після поразки на Марні і перемог під Танненбергом і в районі Мазурських озер в Берліні вирішили, що Росія є легшою здобиччю. У квітні (травні, по н. ст.) 1915 р. почалося німецьке настання в районі Горлиці. Краща організація, постачання, досконаліша транспортна система і зв’язок, а головне - колосальна перевага у важкій артилерії - зумовили успіхи німців у весняно-осінній кампанії 1915 р. В ході великого відступу російська армія була вимушена залишити Польщу, Литву, Галіцію, Західну Білорусію. А в цей час на західному фронті усе було без змін; правда, англійці і французи зробили ряд відволікаючих маневрів (десант в Галліполі (19 лютого 1915 р.), відкриття Салонікського фронту (жовтень 1915 р.), залучення Італії до війни на стороні Антанти (травень 1915 р.)), проте усе це були лише шпилькові уколи, нездібні радикально змінити стан справ. Невідомо, як би розвивалися події далі, якби генерал Фалькенгайн, що очолював Генеральний штаб Німеччини, не вирішив би, що наступальний потенціал Росії в ході кампанії 1915 р. підірваний раз і назавжди, і настав час завдати вирішального удару на західному фронті. 1916 рік - рік самих кровопролитних битв першої світової війни; рік м’ясорубки Вердена і битви на Соммі. В ході тільки цих двох грандіозних битв втрати сторін перевищили 2 млн чол., тобто набагато більше, ніж упродовж усіх революційних і наполеонівських воєн, що тривали чверть століття. Результат? Просування на напрямі головного удару на декілька кілометрів. Абсолютно по-іншому розвивалися події на східному фронті. У липні 1916 р. південно-західний фронт під командуванням генерала Брусилова завдав австрійській армії нищівного удару. Ретельна авіарозвідка, щонайпотужніша артпідготовка (нарешті снарядний голод в російській армії був здоланий!), потайне перекидання резервів - усе це зумовило удачу Брусиловского прориву. Здолавши Карпатські гори, російські війська вийшли на угорську рівнину і були готові наступати на Будапешт. Австрійська армія, втративши за місяць боїв убитими, пораненими і полоненими 400 тис. чол., виявилася на межі повного розвалу. Німцям довелося перекидати додаткові війська на російський фронт, щоб врятувати свого союзника. Таким чином, Росія знову врятувала своїх західних союзників - цього разу від цілком можливого захоплення німцями Вердена. 1917 рік приніс величезні зміни в співвідношення сил на фронтах першої світової війни. По-перше, увесь цей рік був відмічений прогресуючим послабленням Росії в результаті революційної кризи в країні. І справа навіть не лише у відомих слабкостях транспортної системи, в економічній відсталості, в нестачі офіцерських кадрів і тому подібне. Головною причиною була втрата віри російських людей в Бога, Царя і Вітчизну, делегітимація правлячого режиму в очах народу. Росіяни абсолютно не хотіли воювати за цілі, які здавалися ним чужими і непотрібними. У той час в російській мові не було бруднішої лайки, ніж Босфор і Дарданелли. Коли міністра закордонних справ Тимчасового уряду П. Милюкова прозвали Милюков-Дарданелльский (потім сумно знаменитої ноти Тимчасового уряду від 18 квітня 1917 р.) - це було свідоцтвом повної втрати всякій популярності в країні. А після невдалого червневого настання розвал російської армії став безповоротним. Обстановка в країні посилювалася гіперінфляцією і наростаючим економічним паралічем. По-друге, усе більш очевидними ставали ознаки виснаження Англії, Франції і Німеччини. Жахливі втрати 1916 р. і 1917 р. привели до повного вичерпання людських ресурсів на західному фронті. Англії і Франції доводилося все більше покладатися на колоніальні війська, а також на російські експедиційні корпуси у Франції і на Салонікському фронті. Що було особливо страшне для правлячих еліт - революційне бродіння почало проникати в німецькі і французькі війська. І якщо англійці і французи мали в розпорядженні все ще колосальні матеріальні ресурси (що дозволяло їм постійно нарощувати виробництво засобів озброєної боротьби), то в Німеччині ситуація була іншою. Німецька економіка працювала на межі своїх можливостей, свідоцтвом чому став сплеск інфляції і зростання дефіцитів, особливо продовольства. Але ще важчою була ситуація у молодших партнеріввоюючих коаліцій - Австро-Угорщини і Італії. По-третє, в цих умовах вступ у війну Сполучених Штатів вирішальним чином міняв співвідношення сил. Кинутий на чашу вагів Антанти колосальний потенціал Америки багаторазово компенсував послаблення і розвал Росії. В зв’язку з цим вступ США у війну через місяць після Лютневої революції в Петрограді представляється не випадковістю, а закономірністю. Адже на початку 1917 р. виснаження Німеччини ще не було очевидним; навпаки, усе виглядало так, ніби Центральні держави виграють війну. 8 січня 1917 р. Берлін прийняв рішення почати необмежену підводну війну, яка повинна була задушити Антанту економічно. І в цих умовах розвал Росії, здавалося, робив перемогу Четверного союзу більш ніж вірогідною. Між тим перемога Німеччини і її союзників абсолютно не відповідала інтересам США, бо в цьому випадку вирішальним чином було б порушено не лише європейську, але і світову рівновагу. Не останню роль грало і те міркування, що у разі поразки Антанти усі ці багатомільярдні американські позики Англії, Франції, Росії і іншим країнам довелося б списати по графі збитки. Нарешті, оголошення Берліном необмеженої підводної війни і горезвісна телеграма Циммермана стали тією краплею, яка переповнила чашу. Рішення Вашингтона вступити у війну, таким чином, стало не лишепочатком кінця американського ізоляціонізму; воно стало і початком кінця британської гегемонії в міжнародних справах, бо ослабіла Британія не могла більше грати роль балансира в системі міжнародних відносин - за неї цю роль тепер грали Сполучені Штати. Після вступу США у війну співвідношення економічних сил вирішальним чином змінилося не на користь Центральних держав. Тепер Німеччина і Австро-Угорщина поступалися своїм супротивникам (США, Англії і Франції) за об’ємом виробництвами промислової продукції більш ніж в 2,5 разу; по споживанню енергії - в 3 рази; по виплавці стали - більш ніж в 2 рази. І вже через 11 днів після вступу США у війну Вашингтон надав союзникам державну позику на суму в 3 млрд дол. Проте для того, щоб усі ці економічні переваги могли проявитися повною мірою, був потрібний час; на момент вступу США у війну чисельність федеральної армії складала 80 тис. чол., з них 25 тис. несли охоронну службу в колоніях і острівних володіннях США, а 27 тис. - охороняли узбережжя. Американську армію доводилося створювати, таким чином, фактично наново - а на це був потрібний час. Крім того, треба було ще і перекинути американські війська через Атлантику. Отже, у Берліна з’явився шанс в 1918 р. - скористатися тими декількома місяцями, коли Росія вже вийшла з гри, а Америка ще в гру не вступила - для завдання вирішального удару на західному фронті. Починаючи з листопада 1917 р., німецьке командування перекидало з розваленого і такого, що перестав існувати східного фронту по 10 дивізій щомісячно, щоб встигнути створити необхідний для успіху настання чисельна перевага. І до березня 1918 р. німці мали на західному фронті перевагу в 30 дивізій. Більше чекати вони не могли - ось-ось повинні були прибути свіжі війська з Америки і, крім того, німецька економіка абсолютно надірвалася. Обсяг промислового виробництва в Німеччині скоротився до 57% від рівня 1913 р. Страхітливим було положення з постачанням продовольством - в цей час в Німеччині панував, по влучному вираженню сучасника, геніально організований голод, а зиму1917-1918 рр. самі німці прозвали бруквяної зими. І хоча на західному фронті німцям вдалося сконцентрувати 192 дивізії, фактично тільки 56 з них, що прозвали ударними дивізіями, були дійсно боєздатні, і саме вони забезпечувалися якнайкраще. Втомленим до межі і виснаженим німецьким солдатам було оголошено, що це настання - саме останнє; потім буде перемога і світ. Блискуче спланований і підготовлений Людендорфом удар у стик французької армії і британського експедиційного корпусу (21 березня 1918 р.) був страшний: п’ята британська армія була розгромлена; німцям вдалося знову просунутися до Парижу на відстань в 70 км. (саме тоді вони обстрілювали Париж з Великої Берти). Але зробити що-небудь більше вони вже не могли. Втративши до 1 млн чол. в ході цього останнього настання, німецьке командування було вимушене в червні припинити настання на західному фронті. Власне, у німців не було жодних шансів: їм доводилося наступати на супротивника, який їх чисельно перевершував (4 млн чол. проти 5 млн чол. у англійців, французів і бельгійців), мав більше гармат, літаків і (що особливо важливе) танків. А в цей час американське командування доставляло із США 300 тис. військ щомісячно. Тепер-то, нарешті, у Антанти була не лише чисельна, але і технічна перевага над Німеччиною. Особливе враження на втомлених і деморалізованих німецьких солдатів справило масоване застосування танків - принципово нового засобу озброєної боротьби. Тут треба, мабуть, зробити невеликий відступ для пояснення відносно тактики в ході першої світової війни. Ця війна була окопною війною (подібно до Кримської війни 60 років тому). Справжнім кошмаром для усіх воюючих армій була нездатність здолати польові укріплення супротивника. Окопи, колючий дріт, мінні поля, кулемети - усе це, здавалося, зумовлювало остаточний тріумф оборони над наступом. За один день наступу піхота могла просунутися вперед, у кращому разі, на декілька кілометрів. Супротивник же, визначивши напрям головного удару, неспішно підтягував важку артилерію - і незабаром град снарядів зупиняв наступ,що почався. Застосування отруйних газів (Іпр, Бельгія, 1915 р.) не привело до очікуваного ефекту: солдати і офіцери діючих армій були незабаром забезпечені протигазами, і окопна війна була продовжена. Протиборчі сторони намагалися використовувати спеціальні війська, озброєні ручними кулеметами, гранатами, автоматичними пістолетами, бронежилетами і навіть (у кінці війни) автоматами - для штурму польових укріплень. Проте і ця тактична новинка дала лише обмежений результат. І тільки поява танків дала можливість здійснювати прорив тактичних смуг оборони і вихід на оперативний простір. Застосування сотень бойових машин в битві в лісі (серпень 1918 р.) Арденн дало величезний успіх: в перший же день наступу німецька оборона була прорвана. Проте головною ударною силою сухопутних військ танки стали тільки в роки другої світової війни. 8 серпня 1918 р. почалася Амьєнська наступальна операція Антанти. Німецьке командування було захоплене зненацька: вже до кінця першого дня наступу союзників штаби декількох німецьких дивізій були захоплені такими, що швидко просувалися вперед піхотою і танками. Це був крах усіх надій Берліна на «почесне» завершення війни. 18 серпня 1918 р. Людендорф сказав кайзерові Вільгельму рокові слова: Гру програно. У вересні 1918 р. англо-американо-французські війська малипригнічуючу перевагу над німцями на Західному фронті. 26 вересня союзне командування перейшло в загальний наступ. Але остаточно воля Берліна до боротьби була зломлена в результаті подій в іншому кінці Європи, а саме на Салонікському фронті. У вересні 1918 р. сполучені англо-франко-греко-сербські війська завдали нищівного удару по болгарських військах. Між 14 по 29 вересня болгарська армія практично перестала існувати. Розвал болгарської армії і крах правлячого болгарського режиму став неминучий, результатом чого став би вихід військ Антанти в глибокий тил Австро-Угорщини, що знаходиться на останньому видиху. Для настання проти Австро-Угорщини союзники виділили на початку жовтня 17 сербських, французьких і англійських дивізій. Це вже було занадто для Відня: тримати новий фронт прогнила клаптева імперія, що розвалюється на шматки, була не в змозі. А це означало, що Німеччина повинна була втратити усіх союзників, бо після прориву Месопотамського фронту і розгрому турецьких військ на Сирійсько-палестинському фронті положення Турецької Імперії було таким же безнадійним. Це була, що називається, та соломинка, яка переламала спину верблюда. 29 вересня Гінденбург і Людендорф офіційно заявили про необхідність швидкого укладення перемир’я і формування уряду, на який могла б зважати Антанта. 4 жовтня новий уряд Макса Баденского сповістив В. Вильсона з проханням про перемир’я і початок мирних переговорів на основі «Чотирнадцяти пунктів». Висновок. Перша світова війна була закономірним результатом загострення суперечностей між найбільшими індустріальними державами. Головним був англо-німецький економічний, військово-морський і колоніальний антагонізм. Німеччина, яка мала могутній військовий і економічний потенціал, прагнула до світового лідерства, не задовольняючись існуючим з кінця XIX ст. розподілом сфер впливу. Особливої гостроти інтереси Німеччини та Великобританії зіткнулися в Африці, Східній Азії та на Близькому Сході. Обидві держави вели боротьбу за панування на морях, нарощуючи військово-морські сили. Великобританія прагнула якомога раніше знищити німецький флот і зберегти за собою становище першої морської держави світу. Франко-німецькі суперечності були наслідком франко- прусської війни 1870-1871 pp. Розуміючи, що Франція не погодиться із втратою Ельзасу і Лотарингії, Німеччина прагнула завдати їй нового удару. На початку XX ст. загострилися також суперечності між Німеччиною, Росією та Австро-Угорщиною. Росію непокоїла політика Німеччини на Балканах та її економічне зростання. Австро-Угорщина готувалася захопити Сербію, Росія прагнула зберегти і розширити свій політичний вплив на Балканах, захопити чорноморські протоки і Константинополь, Західну Україну. На межі XIX-XX ст. все частіше виникали суперечності між Німеччиною та США з колоніальних питань в Африці, Південно-Східній Азії, Латинській Америці. Воєнні дії. 23 серпня 1914 р. на боці Антанти виступила Японія, яка скористалася сприятливими умовами для захоплення німецьких володінь на Далекому Сході (фортеця Циндао, Маршалові, Каролінські та Маріанські о- ви). На другий день війни Туреччина підписала договір з Німеччиною і пропустила її кораблі в Чорне море. Після обстрілу турецьким флотом чорноморських портів Росії остання оголосила в листопаді 1914 р. війну Туреччині. Таким чином війна стала світовою. Поступово в неї було втягнуто 36 держав світу з населенням понад 1,5 млрд осіб (75% населення світу). У збройні сили воюючих країн було мобілізовано понад 73 млн осіб. Перша світова війна велася в багатьох регіонах світу. Утворилося близько 20 фронтів, проте основними були Західноєвропейський, де німецькі війська вели боротьбу проти франко-англійських військ, та Східноєвропейський, де російські війська протистояли австро-угорським і німецьким військам. Другорядними залишалися Балканський, Закавказький, Італійський, Месопотамський та інші фронти. Німеччина з початку війни розгортає активні наступальні дії на Західному фронті. Порушивши нейтралітет Бельгії, німецькі війська рушили в наступ на Північну Францію, виконуючи «план Шліффена». Планувалося розгромити Францію ще до того, як Росія зосередить війська для контрудару. На кінець серпня німці підійшли до Парижу і французький уряд залишив столицю. У Берліні вважали, що перемога близько. Проте російські війська на прохання союзників розпочали наступ у Східній Пруссії. Німецьке командування вимушене було перекинути на Східний фронт значні сили для нейтралізації російського наступу. Через неузгодженість дій російська армія зазнала поразки біля Мазурських озер і була витіснена зі Східної Пруссії. Італія відмовилася виступити на боці Німеччини і оголосила нейтралітет. Німці не змогли через брак сил захопити Париж. На початок вересня вони досягли р. Марни, але втратили темп наступальної операції. 5 вересня розпочалася битва на р. Марні, в якій з обох сторін брали участь до 2 млн осіб. Французькі війська перейшли в наступ і відтіснили противника до р. Ен. Німецький стратегічний план «бліцкригу» на Заході зазнав краху. Війна набула затяжного характеру. На Східному фронті у Галичині російські війська завдали поразки австро-угорським арміям, відкинувши їх за Карпати і до Кракова. Німеччина змушена була перекинути в Галичину війська для підтримки союзника. Проте наступ на Варшаву зазнав поразки. У цей же час австро-угорські війська були вигнані з Сербії. На кінець 1914 р. на всіх фронтах битви в основному закінчилися на користь Антанти. Англійські, французькі та японські війська захопили майже всі німецькі колонії в Африці і на Далекому Сході. У 1915 р. головні воєнні дії велися на Східному фронті. Німеччина та її союзники спрямували основний удар проти Росії, розраховуючи завдати їй поразки та примусити укласти сепаратний мир. У результаті весняного наступу російські війська завдали нових поразок Австро-Угорщині в Карпатах, заволоділи карпатськими перевалами і здобули фортецю Перемишль. Німецьке командування перекинуло на Схід значні сили і 2 травня 1915 р. розпочало наступ проти російських військ. У результаті п’ятимісячних боїв росіяни залишили всю Галичину, Буковину, Польщу, Литву, частину Волині та Латвії. Наприкінці вересня російська армія зупинила просування противника. На Східному фронті встановилася позиційна війна. Німецькому командуванню не вдалося досягти головної мети наступу - розгрому російської армії та ліквідації Східного фронту. На Західному фронті суттєвих змін не відбулося. Німецьким військам вдалося відбити наступ Антанти в Шампані, Фландрії та Артуа. Навесні 1915 р. Німеччина вперше в історії воєн використала біля м. Іпр отруйні гази, але мала лише тактичний успіх. Того ж року Німеччина спробувала завдати вирішального удару по Великобританії. Вона вперше почала широко використовувати підводні човни, щоб здійснити блокаду Британських островів, проте бажаного успіху не мала. На дипломатичному фронті Німеччина також зазнала невдач. Колишній союзник за Троїстою угодою, Італія в 1915 р. остаточно перейшла на бік Антанти і 23 травня вступила у війну проти Німеччини та Австро-Угорщини. На новомуІталійському фронті кілька наступів італійських військ були безрезультатними. У жовтні 1915 р. у війну проти Антанти вступила Болгарія, внаслідок чого утворився Четверний союз. У жовтні 1915 р. проти Сербії почався спільний наступ німецької, австро-угорської та болгарської армій. Незважаючи на героїчний опір, сербські війська були розгромлені, а їх рештки евакуйовані флотом союзників на острів Корфу. Того ж року англо-французький десант висадився на Галліполійському півострові для встановлення контролю над чорноморськими протоками. Однак несприятливий розвиток операції змусив союзників евакуюватися. У 1916 р. Німеччина знову переносить центр військових зусиль на Західний фронт. За розробленим німецьким командуванням планом генеральний наступ мав здійснюватися на фортецю Верден, яка вважалася «воротами Парижа». Тут німці сподівалися завдати остаточної поразки Франції. Однак Німеччина переоцінила свої сили. На цей час Англія та Франція мобілізували значні військові сили, що переважали німецькі. Країни Антанти дійшли згоди про координацію бойових дій у майбутньому.

21 лютого 1916 р. - біля Вердена на десятикілометровому фронті 12 німецьких дивізій атакували французькі укріплення. Верденська битва тривала до грудня 1916 р. і увійшла в історію як «Верденська м'ясорубка». Вона була найбільш запеклою і тривалою битвою Першої світової війни. Оволодіти Верденом і прорвати фронт німецькі війська так і не змогли. Втрати кожної зі сторін перевищували 300 тис. осіб. У відповідь на верденський наступ німців командування Антанти підготувало влітку 1916 р. велику наступальну операцію на р. Соммі. Наступ розпочався 1 липня і тривав до кінця листопада. У вересні 1916 р. англійські війська вперше в історії воєн застосували танки. Проте серйозного успіху союзники не досягли - прорвати фронт не вдалося. Втрати в ході битви виявилися ще значнішими, ніж під Верденом - понад 1 млн солдат і офіцерів. Незважаючи на безрезультатність наступу союзних армій, битва на р. Соммі засвідчила військово-технічну перевагу Антанти і похитнула віру правлячих кіл Німеччини в перемогу. Більш успішним був наступ російських військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова, розпочатий 3 червня 1916 р. У результаті «Брусилівського прориву» росіяни оволоділи Луцьком, Чернівцями, захопили частину Галичини, увійшли в Карпати. Проте незадовільний стан комунікацій, нестача резервів і воєнних припасів не дали змоги просуватися вперед. Австрійсько-угорські війська втратили більше 1 млн осіб, з них лише полонених - 450 тис. чоловік. Щоб врятувати союзника від краху німецьке командування перекинуло на Східний фронт свої війська з інших фронтів. У складному становищі опинилася італійська армія, яка в травні 1916 р. зазнала поразки біля Трентіно від австрійсько-угорських військ. Після успіхів російських військ, 28 серпня 1916 р. у війну на боці Антанти наважилася вступити Румунія. Союзники обіцяли Румунії у разі перемоги території Австро-Угорщини, заселені румунами (Трансільванію, Банат та ін.). Однак дуже слабка румунська армія швидко зазнала поразки. Майже всю Румунію, включаючи Бухарест і нафтові родовища захопив противник. Російській армії довелося спішно рятувати нового союзника від повного розгрому і продовжувати лінію свого Східного фронту ще на 500 км аж до Чорного моря. Німецькі правлячі кола вирішили перейти до оборони з метою ізоляції держав Антанти від їхніх колоній і США розпочали широкомасштабну підводну війну. 31 травня - 1 червня 1916 р. біля берегів Ютландського півострова відбулася морська битва англійського і німецького військових флотів. Це була найбільша битва за всю історію воєн, у ній брало участь майже 300 кораблів основних класів з обох сторін. Німецький військово-морський флот зазнав менших втрат, але не зміг прорвати блокаду англійського флоту і змушений був повернутися на свої бази. Економічне становище Німеччини та її союзників погіршувалося набагато швидше, ніж країн Антанти (за винятком Росії). Усюди загострювалися соціальні суперечності, посилювався страйковий рух тощо. У грудні 1916 р. Німеччина та її союзники запропонували державам Антанти розпочати мирні переговори. Заяву про бажання припинити війну зробили США. Проте Антанта відмовилася від переговорів, звинувативши у розв’язанні війни Німеччину. Відмова була використана Німеччиною як привід до загострення методів ведення війни - з 1 лютого 1917 р. розпочалася необмежена підводна війна проти флотів Антанти та їх союзників. У відповідь на цю заяву США розірвали з Німеччиною дипломатичні відносини, а 6 квітня 1917 р. оголосили їй війну. Приводом до цього були численні напади німецьких підводних човнів на американські кораблі, а також перехоплена німецька телеграма до президента Мексики з пропозицією союзу протиСША. Правлячі кола США побоювалися ослаблення Антанти в результаті можливого виходу Росії з війни після Лютневої революції 1917 p., однак найголовнішим мотивом для американського уряду був намір утвердити лідерство США на міжнародній арені. У 1917 р. запланований Антантою одночасний генеральний наступ на всіх фронтах не відбувся. Нові спроби наступу союзників на Західному фронті у районі м. Реймс та Іпр закінчилися безрезультатно. У червні 1917 р. у Росії Тимчасовий уряд теж здійснив невдалу спробу наступу проти німецько-австрійських військ у Галичині. Лише на Близькому Сході Антанта досягла певних успіхів. У березні 1917 р. англійські війська зайняли Багдад, восени розпочали наступ у Палестині і в грудні захопили Єрусалим. У жовтні цього ж року італійські війська зазнали катастрофічної поразки біля Капоретто. Від капітуляції Італію врятували 12 англо-французьких дивізій, що були перекинуті через Альпи на Італійський фронт. На кінець 1917 р. союзники не досягли значних успіхів на фронтах. Кровопролитні бої тривали на всіх фронтах Першої світової війни. У грудні 1917 р. радянський уряд Росії розпочав мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що завершилися 3 березня 1918 р. підписанням Брестського мирного договору. Ціною великих поступок Росія вийшла зі світової війни. У травні 1918 р. Румунія підписала з Четверним союзом мир і також припинила воєнні дії. У січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив з миротворчими пропозиціями («14 пунктів»), в яких засуджував несправедливі війни, національний гніт, таємну дипломатію, пропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити післявоєнний мир. Під прикриттям пацифістських гасел США та держави Антанти продовжували добиватися здійснення головної військової мети. Німецьке командування навесні 1918 р. спробувало розгромити англо-французькі війська до прибуття в Європу американських армій. На Західний фронт були перекинуті війська зі Східного фронту. Проте становище країн Четверного союзу було тяжким: населення голодувало, бракувало сировини, впала продуктивність праці, розпочалися виступи проти війни. 21 березня 1918 р. почався новий німецький наступ на Західний фронт. До липня ціною великих втрат німецькі війська прорвали фронт і просунулися вперед. Вони знову вийшли на р. Марну, підійшли за 70 км до Парижа і змогли навіть обстрілювати місто з далекобійних гармат. Проте вони не досягли головної мети - розгрому військ Антанти. Резерви Німеччини були вичерпані, й ініціатива перейшла до Антанти. 18 липня 1918 р. союзники перейшли у контрнаступ, прорвали фронт противника та звільнили значну територію. Незабаром Четверний союз вступив у період своєї агонії. Антанта намагалася остаточно розгромити своїх противників і продиктувати умови миру. 15 вересня англо-французькі війська розпочали наступ на Балканах і розгромили болгарську армію. 29 вересня 1918 р. унаслідок поразок на фронті і революційних повстань Болгарія була вимушена вийти з війни. У жовтні держави Антанти завдали поразки турецькій армії в Палестині та Сирії. 30 жовтня капітулювала й Османська імперія. Після наступу на Італійському та Балканських фронтах 28 жовтня командування австро-угорської армії запросило перемир’я, а 3 листопада підписала капітуляцію. Становище Німеччини після капітуляції всіх союзників стало цілком безнадійним, хоча німецький уряд усіляко намагався уникнути остаточного розгрому. З листопада в Німеччині почалася революція і новий уряд поспішив укласти перемир’я. На світанку 11 листопада 1918 р. в Комп’єнському лісі, в вагоні маршала Ф. Фоша було підписано перемир’я між Німеччиною і державами Антанти. Згідно з умовами перемир’я Німеччина зобов’язувалася звільнити захоплені нею територію Франції, Бельгії і Люксембургу, а також Ельзас-Лотарингію, вивести війська з території Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії, звільнити лівий берег р. Рейну. Вона погоджувалася анулювати Брестський і Бухарестський договори, передавала союзникам велику кількість військового спорядження та інше. Перша світова війна 1914-1918 pp. стала гігантською трагедією для народів світу. Людські втрати в ній становили понад 10 млн осіб, вона поглинула в середньому третину національного багатства головних держав-учасниць війни. Майже 4,5 років військових дій призвели до розорення економіки, зруйнування господарських зв’язків переважної більшості європейських держав. Лише США змогли зміцнити своє економічне становище, перетворившись у найбагатшу країну світу. План Шліффена. Фріц Фішер підкреслив невід’ємно агресивну природу Плану Шліффена, який передбачав стратегію ведення війни на два фронти. Боротьба на двох фронтах означала, що Німеччина повинна була би швидко розбити одного з супротивників перед тим, як братися за іншого. Він закликав до сильної правофлангової атаки, щоб захопити Бельгію і нанести шкоду французькій армії за рахунок обмеження її можливостей до мобілізації. Після цієї атаки німецька армія негайно би відправилась залізницею на схід і швидко розгромила російські сили, які б повільно мобілізувалися. Французький План XVII передбачав нанесення швидкого удару в індустріальний центр Німеччини - Рурську Долину. Це завдало б великого удару по подальшій можливості Німеччини продовжувати війну. Російський План XIX передбачав мобілізацію її армій і проти Австро-Угорщини (План «А»), і проти Німеччини. Всі три проекти створювали атмосферу, де швидкість була визначним фактором для перемоги. Ретельно продумані розклади вже були готові, і як тільки б мобілізація почалася, залишалося небагато можливостей для повернення назад. Дипломатичні затримки і погані комунікації поглиблювали ці проблеми. В доповнення до цього, плани Франції, Німеччини і Росії були всі націлені на наступ, звичайно ж в реальному конфлікті вони б були покращенні додаванням захисної вогневої сили і створенням укріплень. Однією з формальних причин вступу США у цю війну була Телеграма Циммермана - таємна телеграма міністра іноземних справ Німеччини Артура Циммермана до посла Німеччини у США від 19 січня 1917 р. з пропозицією утворити військовий союз з Мексикою проти США. Коли розпочалася Велика війна, ці договори лише частково визначили, хто увійшов у війну на якому боці. Великобританія не мала ніяких договорів з Францією чи Росією,але вступила у війну на їхньому боці. Італія хоча мала договір і з Австро-Угорщиною, і з Німеччиною, все ж таки не входила у війну з її партнерами по союзу, а пізніше воювала проти них на боці Антанти. Можливо, найвагомішим з усіх спочатку був оборонний договір між Німеччиною та Австро-Угорщиною, який Німеччина в 1909 році розширила, заявляючи, що Німеччина підтримає Австро-Угорщину, навіть якщо та сама розпочне війну.

1914 - Воєнні операції 1914 р. на Східному фронті. Ще далеко не завершивши загальної мобілізації в країні, царський уряд Росії, вірний союзницькому обов’язку, почав активні воєнні дії - 17 серпня у Східній Пруссії і 18 серпня в Галичині. Дві російські армії, під командуванням генералів Ренненкампфа і Самсонова, протягом кількох днів вто- рглися в Східну Пруссію. Проте непогодженість дій двох російських армій, що наступали, а головне - відставання резервів та тилів від передових частин - дали змогу командуючому німецькою армією в Східній Пруссії генералові Гінденбургу і його начальникові штабу генералові Людендорфу почати перегруповування своїх військ і, діставши підкріплення з Західного фронту, завдати поразки російським військам. У битвах під Танненбергом 23-31 серпня та поблизу Мазурських боліт 5-15 вересня російські армії в кровопролитних боях втратили десятки тисяч солдатів, а потім з боями відступили до Німану і На- реву. У розпочатому російськими арміями 18 серпня під командуванням генералів Брусилова і Рузського галицькому наступі було визволено Східну Галичину, Буковину і повністю розгромлено австро- угорську армію. Виникла загроза, що російська армія вступить в Угорщину. Німецька армія, рятуючи своїх австро-угорських союзників, почала наступ на Варшаву. Проте контрударом російських військ, що почався 9 жовтня, німецькі війська було відкинуто до кордону. Тільки через відсутність резервів та відставання тилів російській армії не вдалося вторгнутися вглиб Німеччини. Поразкою закінчився також наступ німецьких військ під Лодзю. Героїчну боротьбу вели сербські війська проти натиску австро-угорської армії, яка восени 1914 р. двічі захоплювала Белград, але в грудні 1914 р. серби вигнали окупантів з усієї території Сербії і до осені 1915 р. вели позиційну війну з австро- угорською армією.

1914 - Воєнні дії в Закавказзі та Аравії. Турецькі війська, яких інструктували німецькі воєнні спеціалісти, розпочали восени 1914 р. наступ на Закавказькому фронті. Проте російські війська відбили цей наступ і успішно просунулися на Ерзрумському, Алашкертському і Ванському напрямах. У грудні 1914 р. два корпуси турецької армії під командуванням Енвера-паші почали наступ під Сари-камишем, але й тут один корпус російська армія змусила капітулювати, а другий корпус був повністю знищений. Далі турецькі війська не вдавалися до будь-яких активних воєнних операцій. Російські війська вигнали турків також з Іранського Азербайджану; лише деякі райони Західного Ірану турки утримували за собою. На кінець 1914 р. на всіх фронтах армії обох воюючих коаліцій перейшли до затяжної позиційної війни. Війна на морях і океанах в другому півріччі 1914 р., по суті, звелась до взаємної блокади узбережжя. Першою морською битвою був напад 28 серпня 1914 р. англійської ескадри адмірала Бітті на німецькі судна, які стояли в бухті острова Гельголанд. У результаті цього нападу було затоплено три німецьких крейсери і один есмінець, в англійців був пошкоджений лише один крейсер. Потім відбулися ще дві незначні битви: 1 листопада 1914 р. в Коронельській битві біля узбережжя Чілі англійська ескадра зазнала поразки від німецьких кораблів, втративши два крейсери, а 8 грудня англійська ескадра завдала поразки німецьким кораблям поблизу Фолклендських островів, повністю знищивши ескадру адмірала Шпеє. Ці бої не змінили співвідношення морських сил: як і раніше англійський флот був сильнішим за австро-німецький, який укривався в бухтах острова Гельголанд, в Кілі та Вільгельмсхафені. На океанах, у Північному і Середземному морях панував флот Антанти, він забезпечував її комунікації. Та вже в перші місяці війни стало ясно, що німецькі підводні човни становлять велику загрозу для флоту Антанти, 22 вересня вони затопили один за одним три англійських броненосці, які несли дозорну службу на морських шляхах. Піратський напад «Гебена» і«Бреслау» на Чорноморське узбережжя Росії істотних результатів не дав. Уже 18 листопада російський Чорноморський флот завдав сильного пошкодження «Гебену» і змусив турецький флот сховатися в Босфорі. Російський Балтійський флот перебував у Ризькій та Фінській затоках під надійним мінним захистом у Балтійському морі. Таким чином, на кінець 1914 р. став очевидним провал воєнно-стратегічного плану німецького командування.

1914, 23 липня - Пред’явлення Австро-Угорщиною ультиматуму Сербії.

1914, 28 липня - Оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії.

1914, 31 липня - Вбивство Ж. Жореса.

1914, 1 серпня - Оголошення Німеччиною війни Росії.

1914, 3 серпня - Оголошення Німеччиною війни Франції.

1914, 4 серпня - Вторгнення німецьких військ у Бельгію.

1914, 4 серпня - Оголошення Англією війни Німеччині.

1914, 6 серпня - Оголошення Австро-Угорщиною війни Росії.

1914, 15 серпня - Відкриття Панамського каналу.

1914, 21-25 серпня - Битва при Шарлеруа. Відступ англійських та французьких військ.

1914, 23 серпня - Оголошення Японією війни Німеччині.

1914, 28-30 серпня - Наступ російських військ у Східній Пруссії.

1914, 4-9 вересня - Битва на р. Марні. Перехід на Західному фронті до позиційної війни.

1914, жовтень - Вступ у війну Туреччини.

1914, 1 листопада - Опублікування Маніфесту ЦК РСДРП про імперіалістичну війну.

1914, 2 грудня - Виступ К. Лібкнехта проти воєнних кредитів у німецькому рейхстазі.

1915, 18 січня - Пред’явлення «21 вимоги» Японією Китаю.

1915, лютий - Страйк гірників у Південному Уельсі.

1915, березень - Нелегальна конференція лівих соціалістів у Берліні. Створення групи «Інтернаціонал».

1915, 23 травня - Вступ у війну Італії.

1915, 5-8 вересня - Перша міжнародна конференція соціалістів- інтернаціоналістіву Ціммервальді. На ній були присутні 38 делегатів від 11 країн: Росії, Польщі, Італії, Болгарії, Німеччини, Голландії, Норвегії, Румунії, Франції, Швеції і Швейцарії. Делегати від робітничих і соціалістичних партій Англії і США не могли прибути на конференцію через те, що власті цих країн відмовились видати їм паспорти. Більшість делегатів конференції становили центристи і напів-центристи, яким протистояла створена В. І. Леніним і керована ним «Ціммер- вальдська ліва» група інтернаціоналістів. До неї увійшли три більшовики і по одному делегатові від Польщі, Німеччини, Норвегії, Швейцарії й Швеції. Основним питанням, яке обговорювалось на конференції, було питання про боротьбу пролетаріату за мир. «Ціммервальдська ліва», керована Леніним, внесла проекти резолюції і маніфесту конференції, що викладали основні положення більшовицького маніфесту про війну. Більшість конференції відхилила ці проекти, але їх разом з іншими проектами було передано до комісії, у якій брав участь і Ленін.

1915, вересень - Перехід до позиційної війни на Східному фронті.

1915, 14 жовтня - Вступ Болгарії у війну на боці Німеччини.

1915 - Воєнні дії на Східному фронті в 1915 р. Російське командування вступило в 1915 р. з твердим наміром завершити переможний наступ своїх військ у Галичині. Йшли вперті бої за оволодіння карпатськими проходами і Карпатським хребтом. 22 березня після шестимісячної облоги капітулював Перемишль з його 127-тисячним гарнізоном австро-угорських військ, проте вийти на угорську рівнину російським військам не вдалося. До середини квітня німецьке командування встигло перекинути із Західного фронту кращі боєздатні корпуси, які разом з австро-угорськими військами утворили нову ударну 11-ту армію під командуванням німецького генерала Макензена. Зосередивши на головному напрямі контрнаступу війська, які вдвоє перевищували сили російських військ, підтягнувши артилерію, яка кількісно переважала російську в 6 разів, а щодо важких гармат - у 40 разів, австро-німецька армія 2 травня 1915 р. прорвала фронт у районі Горлиці. Під натиском австро-німецьких військ російська армія з тяжкими боями відступала з Карпат та Галичини, наприкінці травня залишила Перемишль, а 22 червня - Львів. Тоді ж, у червні, німецьке командування, маючи намір затиснути «в кліщі» російські війська, які билися в Польщі, почало завдавати ударів своїм правим крилом між Західним Бугом і Віслою, а лівим - у пониззі річки Нарев. Та й тут, як і в Галичині, російські війська, які не мали достатньо зброї, боєприпасів і спорядження, з тяжкими боями відступили. На середину вересня 1915 р. наступальна ініціатива німецької армії виснажилась. Російська армія закріпилась на лінії фронту: Рига - Двінськ - озеро Нароч - Пінськ - Тернопіль - Чернівці, і на кінець 1915 р. Східний фронт про- стягся від Балтійського моря до румунського кордону. Царська Росія втратила велику територію, але зберегла свої сили, хоч від початку війни російська армія втратила живої сили близько 3 млн чоловік, з них близько 300 тис. убитими. Добившись територіальної переваги на Східному фронті, німецьке командування, однак, не досягло основного - воно не змогло примусити царський уряд укласти сепаратний мир з Німеччиною.

1915 - Воєнні дії на Західному та на інших фронтах у 1915 р. В той час, коли російські армії вели напружену нерівну війну з основними силами австро-німецької коаліції, союзники Росії - Англія і Франція - на Західному фронті протягом усього 1915 р. організували кілька по одиноких воєнних операцій. В самому розпалі кровопролитних боїв на Східному фронті, коли російська армія витримувала бої, англо- французькі союзники не вели наступу на Західному фронті і розпочали його тільки наприкінці вересня 1915 р., коли на Східному фронті наступальні операції німецької армії вже припинились. Розпочавши наступ у Шампані й Артуа, англо-французькі армії, незважаючи на перевагу в живій силі й техніці, не зуміли прорвати навіть тактичної глибини німецької оборони. Докори совісті через невдячність у ставленні до Росії з великим запізненням відчув Ллойд Джордж. У своїх мемуарах згодом він писав: «Історія пред’явить свій рахунок військовому командуванню Франції та Англії, яке в своїй егоїстичній упертості прирекло своїх російських товаришів по зброї на загибель, тимчасом як Англія й Франція дуже легко могли врятувати росіян і таким чином допомогли б найкраще собі». Взаємні підозри і недовіра учасників Антанти зростали відповідно до затягування війни. За таємною угодою Росії з союзниками в 1915 р., у разі переможного закінчення війни Константинополь і протоки мали відійти до Росії. Побоюючись реалізації цієї угоди, за ініціативою Уїнстона Черчилля, ніби для того, щоб підготувати удар по протоках і Константинополю і підірвати комунікації німецької коаліції з Туреччиною, було розпочато дарданелльську експедицію насправді з метою окупуватиКонстантинополь. 19 лютого 1915 р. англо-французький флот почав обстрілювати Дарданелли. Однак, зазнавши великих втрат, англо-французька ескадра через місяць припинила бомбардування дарданелльських Укріплень. Не мав успіху й англо-французький десант, висаджений 25 квітня 1915 р. на півострові Галліполі (Геліболу). З великими втратами галліполійський десант залишив острів, і в січні 1916 р. його було перекинуто до Салонік. Затягування війни спонукало обидві воюючі коаліції залучати на свій бік нових союзників. Так, Італія, яка довго вагалась, після безрезультатного торгу з Австро-Угорщиною про здобуття Трентіно, частини Тіролю і про надання автономії Трієсту в нагороду за італійський «нейтралітет» 26 квітня 1915 р. таємно підписала Лондонську угоду з Англією, Францією та Росією. Союзники по Антанті гарантували Італії Тіроль, Трентіно, острови Додеканес, частину албанської Балони, турецькі провінції Адалію та Ізмір і встановлення протекторату над усією Албанією, а Італія зобов’язалась почати війну з Австро-Угорщиною. 23 травня 1915 р. було відкрито новий, Італо- австрійський фронт. Наступальні операції Італії, головним чином на річці Ізонцо, що не раз організовувалися в 1915 р., мали місцевий успіх. Війна на італо-австрійському фронті також набула позиційного характеру. Подібно до Італії, Болгарія так само вела тривалий торг з країнами Антанти про можливі територіальні компенсації в разі її участі у війні проти австро-німецької коаліції. Територіальні загарбання німецької армії на фронтах були сприйняті в Софії як остаточна перемога австро-німецької коаліції, і болгарський уряд 6 вересня 1915 р. підписав договір і таємну конвенцію про приєднання Болгарії до Троїстого союзу. За участь у війні проти країн Антанти Болгарії було обіцяно всю сербську частину Македонії та територію аж до правого берега Морави. А в тому разі, коли Греція і Румунія вступлять у війну на боці Антанти, Болгарія повинна була одержати частину грецької Македонії та Південну Добруджу. Болгарія не забарилася вступити у війну. Вже 11 жовтня 1915 р. її трьохсоттисячна армія напала на Сербію, яка в цей час з півночі відбивала натиск 350-тисячної австро-угорської та німецької армій. Виснажена 250-тисячна сербська армія вела кровопролитні оборонні бої на двох фронтах проти майже втроє переважаючих сил Австро-Угорщини, Німеччини та Болгарії. З великими втратами сербська армія разом із населенням, яке тікало від ворога, відступала до Адріатичного моря. На початку 1916 р. 120 тис. уцілілих сербських воїнів були евакуйовані на грецький острів Корфу, де тимчасово перебував сербський уряд. Дві дивізії французьких солдатів, що висадилися в кінці жовтня 1915 р. в Салоніках, були відрізані від правого флангу сербських військ і допомогти їм не могли. Французькі дивізії в Салоніках незабаром почали поповнюватися новими десантами англійських, французьких та російських військ, туди ж була перекинута з острова Корфу сербська армія. Почалися бої на новому, Салонікському фронті з австро-угорськими військами, які на початок 1916 р. окупували Чорногорію та Албанію. На Закавказькому фронті російські війська влітку 1915 р., відбивши наступ турецької армії на алашкертському напрямі, перейшли у контрнаступ на ванському напрямі. Тоді ж німецько-турецькі війська активізували воєнні дії в Ірані. Спираючись на спровоковане німецькими агентами в Ірані повстання бахтіарських племен, турецькі війська почали просуватися до районів нафтопромислів і на осінь 1915 р. зайняли Кер- маншах і Хамадан. Але незабаром англійські війська відкинули турків і бахтіар від району нафтопромислів і відбудували зруйнований бахтіарами нафтопровід. Завдання очищення Ірану від турецько- німецьких військ лягло на російський експедиційний корпус генерала Баратова, який висадився у жовтні 1915 р. в Ензелі. Переслідуючи німецько-турецькі війська, загони Баратова зайняли Казвін, Хамадан, Кум, Кашан і підійшли до Ісфахану. Влітку 1915 р. англійські загони захопили німецьку Південно-Західну Африку. У січні 1916 р. англійці змусили капітулювати оточені у Камеруні німецькі війська.

1915, грудень - 1916, січень - Розгром сербської армії. Окупація Сербії військами центральних держав.

1916, 1 січня - Перша загальнонімецька конференція групи «Спартак».

1916, грудень-січень - Бої під Верденом.

1916, 20-24 квітня - Ірландське повстання. Придушення його англійськими військами.

1916, 24-30 квітня - Друга міжнародна соціалістична конференція (Кінталь).

1916, травень - Ютландська морська битва.

1916, 4 червня - Наступ російських військ на Південно-Західному фронті. Брусиловський прорив.

1916, червень - Завершення В. І. Леніним праці «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму».

1916, липень-листопад - Воєнна операція на р. Соммі.

1916, жовтень - Ознакою краху Габсбурзької імперії, що наближався, було вбивство 21 жовтня 1916 р. лідером австрійських соціал- демократів, центристом Фрідріхом Адлером голови австрійської ради міністрів, запеклого реакціонера графа Штюрка. Цей терористичний акт центриста-каутськіанця, який заперечував революційний вихід з війни і революційну боротьбу мас, мав у самій Австро-Угорщині та за її межами великий політичний резонанс.

1916, 27 серпня - Вступ Румунії у війну на боці Антанти. Оголосивши з самого початку війни нейтралітет, Румунія повела торг з обома коаліціями, претендуючи на великі територіальні приєднання з метою створення «Великої Румунії». Російські правлячі кола вважали, що нейтральна Румунія найкраще прикриє лівий фланг Східного фронту, тимчасом як, вступивши у війну, вона через недостатню бойову міць своєї армії стане для Росії додатковим тягарем. Тому Росія ще 1 квітня 1914 р. уклала таємну угоду з Румунією, гарантувавши її територіальну недоторканність і визнавши за Румунією право приєднати населені румунами області Австро-Угорщини, маючи на увазі Трансільванію. Однак, коли російські війська під командуванням Брусилова завдали великої поразки австро-угорським військам на Південно-Західному фронті, румунські правлячі кола вирішили, що настав слушний момент вступити у війну на боці переможців, тим більше, що, всупереч Росії, Англія і Франція на цьому наполягали. 17 серпня 1916 р. країни Антанти уклали договір з Румунією, визнавши за нею право захоплення Трансільванії, Буковини і Банату. 27 серпня Румунія самостійно почала війну в Трансільванії і спочатку досягла там деяких успіхів, та, коли припинилися соммські бої, австро-німецькі війська без особливого напруження розгромили румунську армію і окупували майже всю Румунію, здобувши досить важливе джерело продовольства й нафти. Як і передбачало російське командування, довелось перекинути в Румунію 35 піхотних і 11 кавалерійських дивізій, щоб зміцнити фронт по лінії Нижній Дунай - Браїла - Фокшани - Дорна - Ватра. У період боїв на Соммі трохи пожвавився і Балканський фронт, де у вересні 1916 р. війська Антанти зайняли Бітоль. Після цього союзники нарощували тут сили, і на кінець 1916 р. встановився фронт від Егейського моря по річці Струмі і озеру Дойран, через Бітоль, Охрид до Адріатичного моря, північніше Влори.

1916, грудень - Захоплення Бухареста австро-німецькими військами.

1916 - Угода між Англією, Францією та Росією про поділ Азіатської Туреччини.

1916 - Воєнні дії на Східному фронті в 1916 р. Виконуючи рішення, погоджені на нараді представників генеральних штабів у грудні 1915 р. у Шантійї, верховне командування російської армії намітило на 15 червня головний наступ на Західному фронті в напрямі Барановичів з одночасним допоміжним ударом армій Південно-Західного фронту під командуванням генерала Брусилова в галицько-буковинському напрямі. Проте німецький наступ на Верден, що почався в лютому, знову змусив французький уряд просити Росію допомогти наступом на Східному фронті. На початкуберезня російські війська почали наступ у районі Двінська і озера Нароч. Атаки російських військ тривали до 15 березня, та привели лише до тактичних успіхів. У результаті цієї операції російські війська зазнали великих втрат, проте відтягли на себе значну кількість німецьких резервів і цим полегшили становище французів під Верденом. Французькі війська дістали можливість перегрупуватися й посилити оборону. Двінсько-Нарочська операція утруднювала підготовку до генерального наступу на російсько-німецькому фронті, наміченому на 15 червня. Проте слідом за допомогою французам командування військ Антанти також просило допомогти італійцям. Річ у тім, що в травні 1916 р. 400-тисячна австро-угорська армія перейшла в наступ у Трентіно й завдала тяжкої поразки італійській армії. Рятуючи від повного разгрому італійську армію, а також англо-французьку на заході, російське командування розпочало 4 червня, раніше від наміченого строку, наступ військ на південно-західному напрямі. Російські війська під командуванням генерала Брусилова, прорвавши оборону противника майже на 300 кілометрів фронту, почали просуватися у Східну Галичину та Буковину (Брусиловський прорив). Та в найбільший розпал наступу, незважаючи на прохання генерала Брусилова про підкріплення резервами табоєприпасами, верховне командування російської армії відмовилося послати резерви на південно-західний напрям і почало, як намічалося раніше, наступ на західному напрямі. Після удару в напрямі Барановичів командуючий північно-західним напрямом генерал Еверт відклав загальний наступ на початок липня. А тим часом війська генерала Брусилова продовжували розвивати початий наступ і до кінця червня просунулися далеко в глиб Галичини і Буковини. З липня генерал Еверт поновив наступ на Барановичі, але атаки російських військ на цій ділянці фронту не мали успіху. Тільки після повного провалу наступу військ генерала Еверта верховне командування російських військ визнало наступ військ генерала Брусилова на Південно- Західному фронті головним, але пізно, бо час було втрачено. Австрійське командування встигло перегрупувати свої війська, підтягло резерви. Було перекинуто шість дивізій з Австро-італійського фронту, а німецьке командування в розпал верденських і соммських боїв відправило на Східний фронт одинадцять дивізій. Дальший наступ російських військ припинився. У результаті наступу на Південно-Західному фронті російські війська просунулися далеко в глиб Буковини і Східної Галичини, зайнявши близько 25 тис. кв. км території. Було взято в полон 9 тис. офіцерів і понад 400 тис. солдатів. Проте цей успіх російської армії влітку 1916 р. не мав вирішального стратегічного результату через бездарність верховного командування, відсталість транспорту, брак озброєння і боєприпасів. Та все ж наступ російських військ у 1916 р. відіграв важливу роль. Він полегшив становище союзників і разом з наступом англо-французьких військ на Соммі звів нанівець ініціативу німецьких військ, нав’язав їм стратегічну оборону, а австро-угорська армія після Брусиловського удару 1916 р. вже не спроможна була на серйозні наступальні операції.

1916 - Воєнні дії на Західному фронті в 1916 р. Верденська битва. Воєнна кампанія 1915 р. на Західному фронті не принесла якихось значних оперативних результатів. Позиційні бої лише затягували війну. Антанта перейшла до економічної блокади Німеччини, на що та відповіла нещадною підводною війною. У травні 1915 р. німецький підводний човен торпедував англійський океанський пароплав «Лузітанія», на якому загинуло понад тисячу пасажирів. Не вдаючись до активних наступальних воєнних операцій, Англія і Франція, завдяки тому, що центр воєнних дій перемістився на російський фронт, дістали перепочинок і всю свою увагу зосередили на розвиткові воєнної промисловості. Вони збирали сили для дальшої війни. На початок 1916 р. Англія і Франція вже мали перевагу над Німеччиною на 70-80 дивізій і перевершували її у найновішому озброєнні (з’явилися танки). Тяжкі наслідки непогодженості наступальних операцій у 19141915 рр. спонукали керівників Антанти скликати нараду представників генеральних штабів союзних армій у грудні 1915 р. у Шантійї, біля Парижа, де дійшли висновку, що війну можна закінчити переможно тільки при погоджених активних наступальних операціях на головних фронтах. Проте й після цього наступ у 1916 р. було намічено передусім на Східному фронті - 15 червня, а на Західному фронті - 1 липня. Дізнавшись про намічені строки наступу країн Антанти, німецьке командування вирішило взяти в свої руки ініціативу і почати наступ на Західному фронті значно раніше. При цьому був намічений головний удар наступу на район верденських укріплень, для захисту яких, за твердим переконанням німецького командування, «французьке командування буде змушене пожертвувати останньою людиною», тому що в разі прориву фронту біля Вердена там відкриється прямий шлях на Париж. Проте початий 21 лютого 1916 р. наступ на Верден не завершився успішно, тим більше, що в березні через наступ російських військ у районі м. Двінська і озера Нароч німецьке командування змушене було послабити свій натиск під Верденом. Та взаємні кровопролитні атаки і контратаки під Верденом тривали майже 10 місяців, до 18 грудня, але без істотних результатів. Верденська операція в буквальному значенні слова перетворилась на «м’ясорубку», на знищення живої сили. Лише французи втратили 350 тис. чол. Німецький наступ на верденське укріплення не змінив намірів командування Антанти розпочати основний наступ 1 липня 1916 р. на річці Соммі. Соммські бої з кожним днем наростали. У вересні після суцільного вогневого валу англо-французької артилерії на полі бою з’явились англійські танки. Проте технічно ще недосконалі і в невеликій кількості, вони, хоч і принесли атакуючим англо-французьким військам місцевий успіх, не могли забезпечити загального стратегічно-оперативного прориву фронту. На кінець листопада 1916 р. соммські бої почали затихати. В результаті всієї соммської операції Антанта захопила територію 200 кв. км, 105 тис. німецьких полонених, 1500 кулеметів та 350 гармат. У боях на Соммі обидві сторони втратили понад 1 млн 300 тис. убитими, пораненими й полоненими. У воєнну кампанію 1917 р. Антанта на всіх фронтах вступила з 425 дивізіями проти 331 дивізії противника. Проте незгоди у військовому керівництві і корисливі імперіалістичні цілі учасників Антанти часто паралізували ці переваги, що яскраво виявилось у непогодженості дій командування Антанти під час великих операцій 1916 р. Перейшовши до стратегічної оборони, австро-німецька коаліція, далеко ще не розбита, поставила світ перед фактомзатяжної виснажливої війни. А кожен місяць, кожен тиждень війни тягли за собою нові колосальні жертви. До кінця 1916 р. обидві сторони втратили вбитими близько 6 млн чоловік і близько 10 млн чоловік пораненими та покаліченими. Під впливом величезних людських утрат та нестатків на фронті і в тилу в усіх воюючих країнах пройшов шовіністичний чад перших місяців війни. З кожним роком наростав антивоєнний рух у тилу й на фронтах. У такій обстановці в колах буржуазії країн обох коаліцій зростала тривога. Навіть самі крайні імперіалісти не могли не зважати на настрої мас, що жадали миру. Тому були організовані маневри з «мирними» пропозиціями в розрахунку на те, що ці пропозиції будуть відхилені противником і на нього можна буде звалити всю вину за продовження війни. Хоч Німеччина втратила технічну перевагу у війні, її війська та війська її союзників займали величезну територію противників, і це додавало німецькому командуванню впевненості в успіху стратегічної оборони в тривалій війні. Та все ж німецьке командування дійшло висновку, що «не можна закінчити війну воєнними ударами тільки сухопутної армії». А спроба Німеччини прорвати блокаду у відкритому морському бою з англійським флотом біля берегів Ютландії, у протоці Скагеррак, зазнала провалу. Втративши в ютландському бою (31 травня - 1 червня 1916 р.) 11 бойових одиниць, німецький флот, хоч і потопив 14 англійських суден, змушений був знову сховатися в своїх гаванях, приречений на бездіяльність. Тому кайзерівський уряд Німеччини пішов на маневр - 12 грудня 1916 р. він запропонував країнам Антанти почати «мирні» переговори. При цьому німецька «мирна» пропозиція була розрахована на розкол у таборі Антанти і на опору на ті верстви усередині країн Антанти, які схильні були добиватись миру з Німеччиною без «нищівного удару» по Німеччині силою зброї. Через те що «мирна» пропозиція Німеччини не мала ніяких конкретних умов і абсолютно замовчувала питання про долю окупованих австро-німецькими військами територій Росії, Бельгії, Франції, Румунії, це дало привід Антанті в ноті від 30 грудня 1916 р. демагогічно заявити: «Мир неможливий доти, поки нема гарантій відновлення порушених прав і свобод, визнання принципу національностей і вільного існування малих держав». Тоді ж, наприкінці грудня, з пропозицією воюючим країнам розпочати мирні переговори виступили США, Данія, Норвегія і Швейцарія. На ці пропозиції Антанта відповіла конкретними вимогами про звільнення Німеччиною всіх захоплених територій, а також про поділ Туреччини і «реорганізацію» Європи на основі «національного принципу», що фактично означало відмову Антанти починати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками. Німецька пропаганда гучно сповістила всьому світу, що в продовженні війни винні країни Антанти і що вони змушують Німеччину до «оборонних заходів» через нещадну «необмежену підводну війну». В січні 1917 р. коронна рада Німеччини прийняла пропозицію верховного командування про необмежену підводну війну, після чого німецькі підводні човни почали нападати на судна всіх країн.

1916 - Становище на неєвропейських фронтах у 1916 р. На Кавказькому фронті, розвиваючи наступ, російські війська 16 лютого 1916 р. оволоділи Ерзурумом, а 18 квітня зайняли Трабзонд (Трапезунд). Успішно для російських військ розвивались бої на урмійському напрямі, де було зайнято Рувандіз, та біля озера Ван, де російські війська влітку вступили в Муш і Бітліс. У 1916 р. в Ірані англійський корпус, обложений у Кутель-Амаре, капітулював, а інший англійський корпус, що діяв у районі Суецького каналу, влітку 1916 р. відбив нову спробу турецьких військ взяти Суец.

1917, 1 лютого - Оголошення Німеччиною необмеженої підводної війни.

1917, лютий - Таємна франко-російська угода про територіальні зміни на континенті Європи.

1917, лютий - Прийняття конституції в Мексиці.

1917, 12 березня (27 лютого) - Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії.

1917, 6 квітня - Оголошення США війни Німеччині. Воєнні дії в 1917 р. У відповідь на розпочату Німеччиною в лютому 1917 р. необмежену підводну війну, США розірвали з Німеччиною дипломатичні відносини. Та коли в Росії перемогла буржуазно-демократична революція і в країні широко розгорнувся рух за революційний вихід з імперіалістичної війни, США поспішили вступити у війну, щоб вплинути на її результати на свою користь. 6 квітня 1917 р. вони оголосили війну Німеччині. Хоч підводні човни Німеччини завдали значної втрати флоту США, проте американські війська, військове спорядження та боєприпаси почали безперервним потоком іти на Західний фронт, що значно зміцнило сили Антанти. Ще до прибуття американських солдатів війська Антанти 16 квітня 1917 р. почали наступ на Західному фронті по лінії Аррас - Нуайон - Суассон - Реймс. Проте новий головнокомандуючий французькою армією генерал Нівель, який у грудні 1916 р. замінив на цьому посту генерала Жоффра і сам планував цю воєнну операцію, не змінив напряму удару навіть тоді, коли стало відомо, що німецьке командування відвело свої війська з небезпечного нуайонського виступу на заздалегідь сильно укріплену позицію, так звану «лінію Зігфріда». В результаті атаки англо-французьких військ, що відбулися одна за одною 16-19 квітня, виявилися невдалими, план Нівеля зазнав провалу. Французи і англійці за чотири дні боїв втратили понад 200 тис. убитими. У цьому бою загинуло 5 тис. російських солдатів із складу 3-ї російської бригади, надісланої з Росії на допомогу союзникам. Були підбиті або знищені майже всі 132 англійських танки, що брали участь у бою. Безглузда кривава різня, організована Нівелем, вплив російської революції викликали заворушення серед французьких солдатів, жорстоко придушені військовим командуванням. Підготовлюючи воєнну операцію за планом Нівеля, командування Антанти наполегливо вимагало від Тимчасового уряду Росії розпочати наступ на Східному фронті. Проте підготувати в революційній Росії такий наступ було нелегко. Усе ж голова Тимчасового уряду Коренський почав посилено готувати наступ, розраховуючи в разі удачі підняти престиж буржуазного Тимчасового уряду, а при невдачі звалити вину на більшовиків. Розпочатий 1 липня 1917 р. російський наступ на львівському напрямі спочатку розвивався успішно, та незабаром німецька армія, що дістала в підкріплення 11 дивізій, перекинутих із Західного фронту, перейшла в контрнаступ і відкинула російські війська далеко за попередні позиції. Після невдачі російського наступу англо-французькі війська 31 липня почали наступ в районі Іпра, намагаючись визволити зайняту німцями Північну Фландрію і Балтійське узбережжя. Зосередивши на лінії наступу величезну на той час військову техніку - 2300 гармат та 216 танків, війська Антанти чотири місяці безперервно атакували німецькі позиції, але прорвати німецький фронт їм не вдалося. Втративши вбитими та пораненими понад 400 тис. чоловік, англо-французькі війська в листопаді 1917 р. припинили наступ. Німці у цих оборонних боях втратили близько 240 тис. чоловік. На Італійському фронті австро-угорські війська з допомогою перекинутих сюди 7 німецьких дивізій у наступі (район Капоретто), який почався 24 жовтня 1917 р., завдали нищівного удару італійській армії. Австро-угорські війська вторглись у межі Італії глибше, ніж на 100 км, захопили понад 335 тис. полонених, понад 3 тис. гармат і 3 тис. кулеметів, а також безліч боєприпасів. Більш як 130 тис. італійців було вбито та поранено. Закінчилися поразкою розпочаті в травні 1917 р. наступальні операції військ Антанти і на Балкансь- кому фронті. Це спонукало Антанту шукати нових союзників на Балканах. Спираючись на своїх прихильників у Греції, Антанта поставила грецькому уряду ультимативну вимогу виступити проти австро- німецько-болгаро-турецького Четверного союзу. Пронімецьки настроєний грецький король Костянтин був висланий з Греції, а Є. Венізелос, який очолив грецький уряд, втягнув Грецію у війну на боці Антанти. Таким чином, у 1917 р. на всіх європейських фронтах, незважаючи на перевагу в живій силі і у військовій техніці, Антанті не вдалося досягти вирішального успіху в жодному з організованих наступів. Революційна ситуація в Росії та неузгодженість у воєнних операціях всередині коаліції зірвали реалізацію стратегічних планів Антанти, розрахованих на повний розгром австро-німецького блоку в 1917 р. А на початку вересня 1917 р. німецька армія почала наступ на північній ділянці Східного фронту з метою захоплення Риги та Ризького узбережжя. Момент для наступу під Ригою німці вибрали слушний. Це був час, коли російська реакційна військова верхівка у своїй ненависті до революційного народу Росії, підготовляючи контрреволюційний переворот у країні, вирішила спертися на німецьку вояччину. На скликаній у Москві в серпні Державній нараді генерал Корнілов висловив своє «припущення» про швидке падіння Риги і відкриття шляхів до Петрограду - колиски російської революції. Це стало сигналом до наступу німецької армії на Ригу. Незважаючи на те, що були усі можливості утримати Ригу, її за наказом військового командування здали німцям. Розчищаючи шлях німцям на революційний Петроград, Корнілов розпочав свій відкритий контрреволюційний заколот з метою придушення російської революції. Контрреволюційний заколот Корнілова був розгромлений революційними робітниками та солдатами під керівництвом більшовиків. Використовуючи промислову й фінансову перевагу і становище, що склалося, коли основні конкуренти США - Англія і Німеччина - були зайняті війною, імперіалісти США захопили основні світові ринки збуту товарів і джерела сировини і передусім встановили своє панування в західній півкулі. З 1913 по 1920 р. торгівля США з країнами Латинської Америки зросла майже на 400%. Слідом за економічною експансією в 1915 р. США окупували Гаїті, а в 1916 р. - Домініканську Республіку; США встановили воєнний контроль у 1916 р. у Нікарагуа, організували інтервенцію на Кубу і в Мексику. Ця експансіоністська політика, неприхована інтервенція в сусідні країни й посилена підготовка до війни супроводжувалися гучною демагогічною пацифістською пропагандою. Враховуючи антивоєнні настрої широких народних мас, правлячі кола висунули в 1916 р. кандидатуру Вудро Вільсона на другий строку президентства. В. Віль- сон постав перед американським народом як «безкорисливий борець за мир», і його знову було обрано президентом США. Тенденції закінчити війну імперіалістичним миром, які намітилися наприкінці 1916 р., прискорили вступ США у світову війну. Почавши війну 6 квітня 1917 р., США повели боротьбу за дальше зміцнення свого панування узахідній півкулі, за розширення своєї експансії на Далекому Сході, за фінансове та економічне підкорення європейських країн. Американські імперіалісти особливо наполегливо й енергійно почали проникати в Росію. За експортом товарів у Росію вони зайняли перше місце, збільшивши його загальний обсяг у 17 разів порівняно з 1913 р. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції США послали в Росію спеціальну місію на чолі з державним секретарем Рутом, яка протягом кількох місяців завдяки сприянню уряду Керенського розробила план широкого проникнення в російську економіку і експлуатації природних багатств Росії американськими монополіями. Надавши Тимчасовому уряду Росії позику 325 млн доларів для оплати російських замовлень у США на промислове обладнання, американські імперіалісти почали втручатися у внутрішнє життя країни. Під виглядом «технічної допомоги» емісари американських монополій втручалися в керівництво залізницями, портами. Нависла реальна загроза перетворення Росії в напівколонію західноєвропейських і американських імперіалістів. Від втрати незалежності Росія була врятована Великою Жовтневою соціалістичною революцією, яка поклала край загарбницькій війні і поміщицько-буржуазному ладу в країні. Вступивши у війну, імперіалісти США вважали, що настав момент, коли вони можуть реалізувати широкі плани своєї далекосхідної експансії. Вбачаючи в Японії потенціального противника, США пішли на тимчасову угоду з японськими імперіалістами. 2 листопада 1917 р. була підписана угода між США і Японією, відома як угода Ісії-Лансінг. За цією угодою США визнавали «спеціальні інтереси» Японії в Китаї, особливо в районах, що межували з японськими володіннями; водночас США і Японія домовлялися чинити опір всім державам, які б також хотіли мати привілеї в Китаї. Розгорнувся робітничий рух. Правлячі кола США з перших днів війни приступили до мілітаризації країни. Позиція нейтралітету, зайнята урядом, аж ніяк не заважала йому активно «готуватись до оборони». Для мобілізації громадської думки у Вашингтоні 14 червня 1916 р. було проведено масовий похід на чолі з президентом В. Вільсоном, а колишній президент Т. Рузвельт організував військові табори для молоді. Конгрес у серпні 1916 р. прийняв закон про нові асигнування на озброєння армії і флоту. Була створена Рада національної оборони, в одну з комісій якої ввійшов поряд із монополістами й лідер Американської федерації праці С. Гомперс. Коли США вступили у війну, уряд Вільсона у 1917 р. широким фронтом проводив мілітаризацію виробництва і так зване загальне регулювання економічного життя. Під егідою великих монополій були створені спеціальні органи, які займались постачанням продовольства, палива, керували транспортом і торгівлею. «Економічне регулювання» яскраво свідчило про панування державно-монополістичного капіталізму в США. Вартість життя неухильно зростала і на кінець війни збільшилась на 73%. Ще до вступу США у війну в 1915 і 1916 рр. щороку страйкувало близько одного мільйона робітників, а в 1917 р., незважаючи на заборону страйків, кількість страйкарів зросла до 1,2 млн.

1917 - Наростання революційної кризи в Німеччині в 1917 р. Навесні 1917 р. на настійну вимогу канцлера Бетмана-Гольвега кайзер Вільгельм II обнародував «Великоднє послання» про демократизацію після війни виборчого права в Пруссії, де, як і раніше, діяла станова трикласна виборча система. Це була демагогічна спроба обіцянкою «парламентаризації» імперії запобігти революції, що насувалась. Однак проти демократизації виборчого права в Пруссії виступили крайні праві пангерманські кола і верховне військове командування, які добилися 13 липня 1917 р. відставки канцлера Бетмана-Гольвега і призначення на його місце слухняного чиновника Міхаеліса. У Німеччині фактично встановилась диктатура Гінденбурга-Людендорфа. Тим часом помірковані реформістсько-пацифістські кола Німеччини під керівництвом одного з впливових діячів партії «Центру» Ерцбергера утворили у рейхстазі блок партії «Центру», прогресистів і соціал- демократів, який добився прийняття рейхстагом 19 липня 1917 р. резолюції про прагнення «до миру на основі порозуміння». Новопризначений канцлер Міхаеліс заявив, що буде дотримуватися резолюції «про мир на порозумінні». Загальна криза капіталізму, породжена війною, втягувала у боротьбу широкі народні маси, в тому числі селянство й середні верстви міста. Влітку і восени 1917 р. загальне обурення найбіднішого і середнього селянства почало переростати в окремих місцях у революційне заворушення. Тоді ж у колах міської дрібної буржуазії почастішали виступи проти війни, проти ярма державно-монополістичного капіталізму. Заворушення наростали серед робітників верфей і серед матросів німецького флоту. Влітку 1917 р. на лінійному кораблі «Фрідріх Великий» під керівництвом матроса Рейхпіча виникла таємна організація, що підготовляла створення на німецькому флоті Рад на російський зразок. У серпні 1917 р. рух на флоті охопив 12 військових суден. Виступ матросів не дістав підтримки і з ними жорстоко розправились. Вожаків руху - Рейхпіча і Кьобіса - розстріляли, багатьох засудили до каторжних робіт.

1917 - Загострення внутрішньополітичної кризи в Англії в 1917 р. Невдачі на фронті й війна, що затягнулася, породили невдоволення і в деяких колах буржуазії. Виразником цих буржуазно-пацифістських настроїв в Англії був організований у 1915 р. і керований буржуазним публіцистом Морелем Союз демократичного контролю. Після невдалих верденсько-соммських боїв на фронті цей союз розгорнув активну агітацію за мир і роззброєння і до кінця 1916 р. налічував у своїх лавах близько 300 тис. чоловік. Розпочата Німеччиною підводна війна дедалі більше послаблювала економічну міць Англії і ставила її в критичне становище. В результаті цього частина лібералів-міністрів виступила з пропозицією укладення миру «за згодою». Проте більшість кабінету міністрів на чолі з запеклим імперіалістом лібералом Ллойд Джорджем поставила вимогу ведення війни до переможного кінця, а це означало дальше напруження сил країни. Ліберали-опозиціонери, прихильники «миру за згодою», були виключені з складу кабінету міністрів, а оновлений у грудні 1916 р. кабінет очолив Ллойд Джордж. Основну й головну роль в уряді відігравав «військовий кабінет», який складався з ліберала Ллойд Джорджа, двох консерваторів - Мільнера і Керзона та лейбориста Гендерсона. Це був виконавчий орган диктатури воєнно-державного монополістичного капіталу, який підкорив собі економічне й політичне життя країни. Диктаторська політика «військового кабінету» Ллойд Джорджа і вплив російської Лютневої буржуазно-демократичної революції зумовили нову хвилю страйків навесні 1917 р. Найбільшого розмаху набув квітневий страйк машинобудівників промислового району Ланкашира, який охопив близько 250 тис. робітників 48 міст. Безглузда бойня, організована Нівелем на Західному фронті в квітні 1917 р., яка завершилася загибеллю сотень тисяч французьких і англійських солдатів, спричинила глибоке заворушення в робітничих масах Англії і привела до скликання 3 червня 1917 р. у м. Лідсі антивоєнної конференції. Лідська конференція, в якій взяло участь 1150 делегатів, що представляли місцеві тред- юніоністські, лейбористські й соціалістичні організації, була передусім виявленням солідарності з російською революцією і підтримкою пропозиції про скликання Стокгольмської конференції соціалістів для переговорів про мир. Лідська конференція вітала революцію в Росії і в спеціальній резолюції з захопленням сприйняла російську форму організації робітничого класу - Ради робітничих депутатів - і рекомендувала робітникам Англії негайно приступити до створення їх для боротьби за мир і поліпшення становища трудящих. Враховуючи величезну популярність вимоги створення Рад, Р. Макдональд та інші лідери лейбористської партії, які брали участь у Лідській конференції, виступили на підтримку прийнятих резолюцій, що забезпечило збереження їх впливу в масах, проте вони нічого не зробили, щоб реалізувати рішення Лідської конференції про Ради. Щоб відвернути увагу робітників від створення Рад робітничих депутатів, лейбористи виступили активними провідниками «плану Уїтлі». Під керівництвом ліберала Уїтлі створювалися промислові Ради з представників підприємців і робітників, які мали здійснювати «контроль за виробництвом», розв’язувати конфлікти, регулювати заробітну плату і т. ін. Гальмівна роль лейбористських лідерів у розвитку антивоєнного руху виявилася в тактиці міністра-лейбориста Гендерсона. Посланий англійським «військовим кабінетом» у Росію для погодження з буржуазним урядом Керенського питання про доведення «війни до переможного кінця», Гендерсон, повернувшись до Лондона і враховуючи зростаючі антивоєнні настрої мас, у серпні 1917 р. вийшов із складу уряду й оголосив себе прихильником найшвидшого миру. Обіцяючи робітникам поїздку на Стокгольмську конференцію соціалістів, Гендерсон сіяв пацифістські ілюзії в масах. Як відомо, Стокгольмська мирна конференція соціалістів не відбулася.

1917 - Політична боротьба в Італії щодо участі у війні. Італія, що формально входила до австро-німецько-італійського блоку, не вступила у світову війну в 1914 р. Австро-італійські територіальні суперечності привели до того, що Італія 4 серпня оголосила нейтралітет. Уже з перших днів війни, прикриваючись прапором нейтралітету, італійський уряд почав торгуватися з країнами Антанти за майбутні територіальні приєднання, обіцяючи вступити у війну на боці Антанти. Прихильники війни на боці Антанти, або так звані інтервенціоністи, яких очолював прем’єр-міністр Саландра та міністр закордонних справ Соніно, 23 травня 1915 р. втягли Італію у світову війну. Інтервенціоністи представляли інтереси велике промислової та фінансової буржуазії, власників воєнних заводів суднобудівних верфей, тісно пов’язаних з фінансовими колами Англії і Франції. Щодо участі Італії у війні велась гостра політична боротьба в лавах італійських соціалістів. Ще до війни, в 1912 р., відвертих соціал-шовіністів на чолі з Біссолаті виключили з лав Італійської соціалістичної партії, а в грудні 1914 р. була виключена група ренегатів на чолі з Муссоліні. Проте керівництво Італійської соціалістичної партії не тільки не очистило повністю ряди партії від шовіністичних елементів, а й само зайняло центристську позицію. Лідери соціалістичної партії в травні 1915 р. змінили висунуте партією на початку війни гасло: «Проти війни, за нейтралітет!» - центристським гаслом: «Не підтримувати війни і не саботувати її!». Соціал-реформістські елементи соціалістичної партії на чолі з Тураті, які захопили керівництво профспілковою організацією - Загальною конфедерацією праці, проводили політику «громадянського миру», відкрито виступаючи проти антивоєнного руху в країні.

За прикладом соціал-шовіністів країн Антанти італійські соціал- реформісти засідали у воєнних комітетах разом з представниками магнатів капіталу, сприяли мілітаризації праці робітників і виступали арбітрами у трудових конфліктах. Італійські ліві соціалісти, хоч і зберегли у своїх руках керівництво в соціалістичній партії, не зайняли послідовної революційної лінії щодо масового антивоєнного руху в країні, і це яскраво виявилось в їхній поведінці на міжнародній Ціммервальдській конференції 1915 р., коли вони не підтримали резолюції В. І. Леніна про повний розрив з неприхованими і прихованими соціал-шовіністами. Тільки на Кінтальській конференції в 1916 р. частина італійських соціалістів підтримала в окремих питаннях «Цім- мервальдську ліву». Внаслідок вступу Італії в світову війну італійська промисловість була повністю переведена на задоволення воєнних потреб. Значно зросла металургія, машинобудівна, хімічна й автомобільна промисловість. Хоч війна привела Італію майже до повної фінансової залежності від Англії, Франції і США, вона разом з тим породила нових мільйонерів і зосередила величезні багатства в руках власників старих концернів. Але в той час як порівняно невелика купка магнатів монополістичного капіталу нечувано наживалась на війні, широкі маси робітничого класу та італійське селянство голодували. Майже все доросле чоловіче сільське населення було мобілізоване на війну і на воєнні заводи. Різко зменшилась посівна площа у країні, знизилася врожайність. На заводах було введено воєнний режим. Законодавство про охорону праці не діяло, страйки суворо заборонялись. Уже в перші півтора роки війни, незважаючи на протидію соціал- шовіністів, у Ломбардії, П’ємонті, Калабрії відбулися страйки та демонстрації, а наприкінці 1916 р. антивоєнні настрої серед робітників з кожним місяцем наростали і з особливою силою вибухнули на початку 1917 р. З першими повідомленнями, що надійшли з Росії про Лютневу Революцію 1917 р., про створення Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, в Італії стало популярним гасло «Зробити так, як у Росії». 1 травня 1917 р. по всій Італії відбулися Першотравневі демонстрації, страйкувала більшість заводів і фабрик. У деяких сільських районах біднота захоплювала поміщицькі землі. Посилилося розмежування в Італійській соціалістичній партії Ленінські ідеї та виступи В. І. Леніна в Росії викладала і коментувала соціалістична газета«Аванті». Страйки на заводах тривали ще й влітку 1917 р. Скрізь проходили політичні мітинги під гаслами: «Хай живе Ленін!», «Хай живе італійська революція!». Антивоєнні виступи охопили й італійську армію. Особливо великий антивоєнний виступ відбувся в кінці серпня в м. Туріні. Його очолював революційний лівий соціаліст Антоніо Грамші, який редагував у Туріні щотижневик «Голос народу». Страйк, який почався 21 серпня у зв’язку з перебоями у постачанні робітників хлібом, 22 серпня переріс у збройне повстання турінських робітників. Направлений того ж дня в Турін для придушення повстання загін альпійських стрільців відмовився стріляти і передав свою зброю робітникам. 23 серпня робітники передмістя Туріна і заводи були в руках повсталих. Стихійне турінське повстання через недосвідченість революційних соціалістів і завдяки протидії правих і центристських лідерів соціалістичної партії після п’ятиденної боротьби з воєнно-поліцейськими загонами було придушене. В Італії назрівала революційна криза, яскравим проявом якої було турінське повстання (22-26 серпня 1917 р.) і розгром італійської армії біля Капоретто у жовтні 1917 р.

1917, квітень - Квітнева конференція РСДРП.

1917, квітень - Утворення Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини.

1917, 16-23 квітня - Політичний страйк у Німеччині.

1917, квітень-червень - Піднесення революційної боротьби у Франції. Великі страйки. Заворушення в армії.

1917, травень-серпень - Страйковий рух в Італії. Збройне повстання в Туріні.

1917, серпень - Революційні виступи в німецькому військовому флоті.

1917, вересень - Третя міжнародна соціалістична конференція (Стокгольм).

1917, 24 жовтня - Поразка італійських військ при Капоретто.

1917, 7 листопада (25 жовтня) - Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії. 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. в Петрограді здійснилась Велика Жовтнева революція. Тимчасовий уряд було повалено, влада перейшла до рук Рад робітничих і солдатських депутатів. Скликаний у Смольному 25 жовтня II Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів установив у країні Радянську Республіку. Головою уряду було обрано В. І. Леніна.

1917, 8 листопада - Декрет про мир. Звернення Радянського уряду до всіх воюючих держав з пропозицією укласти справедливий, демократичний мир.

1917, листопад - Угода між США та Японією (угода Іссії - Лансінг) про пограбування.

1917, 15 грудня - Підписання перемир'я між Росією та державами Четверного Союзу. Німеччина, знесилена війною більше, ніж країни Антанти, під натиском робітничих мас 15 грудня 1917 р. підписала з Радянською Росією перемир’я, за умовами якого німецьке командування не повинно було в цей час перекидати війська із Східного фронту на Західний.

1917, 22 грудня - Початок переговорів про мир між Радянською Росією та німецьким блоком у м. Брест-Литовську. 22 грудня 1917 р. у Брест-Литовську почались мирні переговори радянської делегації з делегаціями Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії. Радянська делегація запропонувала такі загальні умови миру: звільнення воюючими країнами всіх захоплених ними в цій війні територій, поновлення незалежності держав, які втратили її в цій війні, самовизначення пригноблених національностей і народів колоній, відмова всіх воюючих держав від контрибуцій. Австро-німецька делегація заявила, що вона в принципі згодна взяти за основу переговорів пропозиції радянської делегації при умові, що всі воюючі держави почнуть мирні переговори. На пропозицію радянської делегації переговори було відкладено на 10 днів, щоб країни Антанти визначили своє ставлення до переговорів, що розпочались у Брест-Литовську, і до радянських пропозицій.

1917, грудень - Опублікування Радянським урядом таємних анексіоністських договорів царського та Тимчасового урядів.

Визнання Радянським урядом незалежності Фінляндії.

1918, 5 січня - Проголошення «мирної декларації» Ллойд Джорджа про вимоги держав Антанти до держав Четверного Союзу.

1918, 8 січня - «14 пунктів» програми президента США Вільсона. Відхиливши запрошення приєднатись до брестських переговорів, країни Антанти висунули свої контрпропозиції: 5 січня 1918 р. Ллойд Джордж опублікував свою «мирну декларацію», а 8 січня Вільсон у Вашингтоні обнародував «14 умов» американської програми миру. Справжня суть «14 умов» розкрилась, коли США з іншими своїми союзниками після перемоги над Німеччиною зайнялись післявоєнним улаштуванням світу. Пункт 6, який стосувався Росії, передбачав фактичне розчленування країни на сфери впливу між колишніми союзниками царської Росії, що вони й хотіли здійснити, розпочавши спільну інтервенцію проти Росії. Такого ж закабалення повинні були зазнати і «визволені» народи Австро-Угорщини й Туреччини.

1918, січень - Піднесення революційної боротьби трудящих Австро- Угорщини на захист Радянської Росії.

1918, 28 січня - Масовий політичний страйк у Німеччині.

1918, січень-травень - Робітнича революція та громадянська війна у Фінляндії. придушення її німецькими військами.

1918, 3 березня - Підписання Брестлитовського мирного договору між Радянською республікою і державами Четверного союзу. 9 січня 1918 р. у Брест-Литовську відновились переговори радянської делегації з представниками австро-німецької коаліції, які вже почали переговори з українською Центральною радою. Хоч до цього часу І Всеукраїнський з’їзд Рад оголосив Центральну раду скинутою і проголосив Україну республікою Рад, голова радянської мирної делегації Троцький визнав повноваження Центральної ради. Окрилена «зрадою» Троцького делегація австро-німецької коаліції продиктувала Радянській Росії тяжкі умови миру. Величезні території України, Польщі, Литви, частина Латвії та Білорусії повинні були перейти під контроль Німеччини. Радянська делегація зажадала знову десятиденної перерви для вивчення німецьких умов. Питання про мир на той час стало питанням життя або смерті для Радянської держави. Ясно було, що треба тимчасово відступити перед небезпечним хижаком, німецьким імперіалізмом, щоб дістати перепочинок, зміцнити Радянську владу, сформувати нову, робітничо-селянську армію, здатну захистити країну від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Тому для Радянської Росії не було іншого виходу, як прийняти ці тяжкі умови миру. Така була позиція В. І. Леніна, який до того ж вважав, що революція, що назрівала в Німеччині, змете кайзерівський уряд і нав’язаний ним грабіжницький договір. Проти Леніна і ленінської політики миру виступили «ліві комуністи», очолювані Бухаріним, а також Троцький. Під гаслом «рятування Росії» проти укладення миру виступили всі буржуазні і дрібнобуржуазні партії Росії - від кадетів до меншовиків і есерів, які розраховували, що у війні проти Німеччини Радянська Росія зазнає поразки і загине, а російська буржуазія знову повернеться до влади. Враховуючи обстановку, що склалася, Ленін дав Троцькому цілком тверду і виразну директиву: «Ми тримаємось до ультиматуму німців, після ультиматуму ми поступаємось». Але Троцький від імені радянської делегації зрадницьки оголосив, що Радянська Росія війну припиняє, але миру не підписує, тим самим надавши Німеччині свободу дій для придушення Радянської влади та окупації Росії. Водночас з відновленням наступу своїх військ Німеччина пред’явила Радянській Росії ультиматум, в якому були нові, ще тяжчі умови припинення війни. Німці вимагали звільнення від російських військ Ліфляндії, Естляндії, України, Фінляндії, демобілізації російської армії, відновлення російсько-німецького торговельного договору 1904 р. Зрада Троцького дорого обійшлась радянському народу. 24 лютого 1918 р. ВЦВК радіограмою повідомив про прийняті німецького ультиматуму і про виїзд до Брест-Литовська нової радянської делегації замість відкликаної делегації Троцького. 3 березня нова радянська делегація підписала мирний договір, ратифікований 15 березня більшістю Надзвичайного IV Всеросійського з’їзду Рад. Грабіжницький Брестський мирний договір Радянська влада анулювала у тому ж 1918 р. у зв’язку з буржуазно-демократичною революцією, що розгорнулась у Німеччині в листопаді 1918 р. Анулювавши Брестський мирний договір, Радянська республіка дістала можливість не платити контрибуцію і повела боротьбу за визволення окупованих німецькими військами областей.

1918, березень - Початок антирадянської інтервенції. У боротьбі проти Країни Рад почали об’єднано виступати і антантівські і австро- німецькі імперіалісти. Колишня «союзниця» Росії - Румунія, скориставшись тимчасовими утрудненнями Радянської влади, в січні 1918 р. захопила Бессарабію. 15 березня 1918 р. Антанта заявила про невизнання Брестського миру. Слідом за цим почалась імперіалістична інтервенція в Радянську країну. У березні 1918 р. французи і англійці висадили свої десанти і зайняли Мурманськ і Архангельськ, у квітні англо-японські та американські війська висадилися у Владивостоці. Одночасно англійські імперіалісти вдерлися в Туркестан і Закавказзя. Французькі й англійські імперіалісти допомогли організувати контрреволюційні повстання в Ярославлі, Рибінську, Муромі і лівоесерівський заколот у Москві. Внаслідок прямого підбурювання французького і англійського послів був спровокований заколот чехословацьких легіонів у Росії. За допомогою Антанти царські генерали Корнілов, Алексеев, Денікін підняли повстання на Дону і Північному Кавказі. Проте, незважаючи на всі підступи імперіалістів, задушити Радянську владу не вдалось. Молода Радянська республіка нещадно знищувала заколотників і відбивала напади інтервентів. Не вдалося імперіалістам зупинити поширення революційної пожежі й у власних країнах. У січні 1918 р. в Австро-Угорщині відбулися масові страйки у відповідь на зухвалі розбійницькі вимоги німецьких імперіалістів під час переговорів про укладення миру з Радянською Росією. У багатьох промислових центрах Австро-Угорщини були створені Ради робітничих депутатів. Відбулися повстання в австрійській армії й на флоті. Повсталі матроси, як і робітники, також вимагали негайного укладення демократичного миру без анексій і контрибуцій. Після триденного опору повстання на австрійському флоті, було придушене. Наприкінці січня 1918 р. відбувся 500-тисячний страйк берлінських робітників, які вимагали негайного укладення загального миру і встановлення народної республіки. Всього ж по всій Німеччині в січні страйкувало понад 1 млн робітників. Але й цього разу вожді німецької соціал-демократії - Шейдеман і Еберт зірвали страйк. Революційні робітники зазнали жорстоких репресій. Піднесення революційного руху під впливом пролетарської революції в Росії спостерігалося не тільки в країнах, що безпосередньо межували з Країною Рад. Навесні 1918 р. відбулися великі політичні страйки робітників басейну Луари та найважливіших підприємств Парижа. Уряд Клемансо залізною рукою душив виступи робітників. Великі заворушення відбулися і в англійському флоті. Англійські матроси на зборах і мітингах вимагали припинення війни та поліпшення умов служби. Побоюючись загального повстання, уряд поспішив провести через парламент закон про задоволення основних економічних вимог моряків.

1918, березень-липень - Наступ німецьких військ на Західному фронті.

1918, 8 серпня - Початок наступу військ Антанти по всьому Західному фронту.

1918, 29 вересня - Капітуляція Болгарії.

1918, 3 жовтня - Утворення уряду Макса Баденського в Німеччині. Звернення Німеччини з проханням про припинення воєнних дій.

1918, 31 жовтня - Перемога буржуазно-демократичної революції в Угорщині. Розпад Автор-Угорщини.

1918, 31 жовтня - Капітуляція Туреччини.

1918, 3 листопада - Капітуляція Австро-Угорщини.

1918, 3-4 листопада - Повстання на військових кораблях у Німеччині.

1918, 9 листопада - Революція в Берліні. Повалення монархії і проголошення республіки в Німеччині.

1918, 10 листопада - Перехід влади в Берліні до рук Ради народних уповноважених.

1918, 11 листопада - Підписання Комп'єнського перемир'я. Капітуляція Німеччини. Закінчення першої світової війни. На весну 1918 р. німецький імперіалізм, здавалося, добився найбільших успіхів. Після укладення Брестського миру Східний фронт було ліквідовано. Це дало змогу перекинути великі сили на Західний фронт. Німецькі імперіалісти намагалися тепер не тільки окупувати Білорусію, Україну, південь Радянської Росії, а одночасно одним ударом розправитися і з Антантою і таким чином переможно закінчити війну. Проте німецькі імперіалісти і цього разу прорахувались. Німецькі полчища, які вдерлися в Країну Рад як інтервенти-грабіжники, зустріли одностайну відсіч Червоної Армії. Знову Росія відволікла від фронту десятки дивізій. В решті-решт німецька інтервенція на Україні ганебно провалилась, і могутній ударний кулак для наступу на Заході, як того хотів генерал Людендорф, також не вдалося створити. Голодним робітникам, змученим солдатам німецьке командування продовжувало доводити, що потрібен ще один наступ і війна буде закінчена. І справді, зосередивши 205 дивізій проти 171 дивізії військ Антанти, забезпечивши Західний фронт десятками тисяч гармат, мінометів, кулеметів, німецька армія навесні 1918 р. почала наступ і зуміла добитись деяких тактичних успіхів. Німці порівняно далеко просунулись у напрямі Парижа. Столиця Франції була лише за 70 км від фронту, її обстрілювали німецькі далекобійні гармати. Ціною величезних втрат союзникам удалося стримати наступ німців, що знову проникли в район річки Марни, де вони були у вересні 1914 р. Але на більше німецької армії не вистачило, вичерпалися резерви. Тим часом у країн Антанти війська безперервно поповнювалися. Це дало змогу військам Антанти, які мали кількісну і величезну матеріально-технічну перевагу, перейти незабаром у контрнаступ. Армії Антанти після деяких внутрішніх суперечностей і незгод, (що, звичайно, затримало закінчення війни), об’єднані під загальним командуванням французького маршала Фоша, в кінці липня 1918 р. перейшли в рішучий наступ по всьому фронту. Німці були відкинуті за річку Марну, втративши десятки тисяч убитими, понад 150 тис. полоненими, більше 2 тис. гармат і 13 тис. кулеметів. Поразка німецького імперіалізму стала очевидною. У вересні 1918 р. один за одним вибувають з війни союзники Німеччини. Після кількох поразок на фронті відмовились битися болгарські війська. Проголосивши в Радомирі республіку, повсталі болгарські війська рушили на Софію. Недалеко від Софії відбулася битва, повстанці були розгромлені. Та все ж, побоюючись нового повстання в країні, болгарський уряд розірвав відносини з австро-німецьким блоком і поспішив укласти перемир’я з командуванням Антанти. 29 вересня Болгарія капітулювала. Слідом за Болгарією англійські війська змусили капітулювати Туреччину. Залізниці, водні шляхи й порти Туреччини, яка капітулювала, країни Антанти використовували для розширення інтервенції в Радянську Росію. У жовтні настав крах габсбурзької монархії, клаптикова Австро-Угорська імперія розпалася, як картковий будиночок. Загальний політичний страйк, що почався 14 жовтня в Празі, незабаром охопив усю Чехію і злився з могутнім народним рухом у Словаччині. Чеська Національна рада, яка зібралася 28 жовтня у Празі, проголосила незалежність Чехословаччини. Об’єднана Національна рада сербів, хорватів та словенців у Загребі в середині жовтня виступила за об’єднання з Сербією. Народи Галичини та Буковини одностайно виступили проти австрійського ярма. Повсталі робітники Будапешта вночі під 31 жовтня захопили всі урядові установи і найважливіші стратегічні пункти міста і поставили вимогу повної незалежності Угорщини. Могутній, революційний рух, що розгорнувся по всій Угорщині, привів до перемоги буржуазно-демократичної революції в країні. У таких умовах 28 жовтня командування австро-угорської армії звернулось до Італії з пропозицією про припинення війни, а 3 листопада 1918 р. підписало капітуляцію. Ставши господарями комунікацій Австро- Угорщини, англо-франко-італійські війська стали загрозою для Німеччини з півдня і південного сходу. Розгром союзників Німеччини і їхня капітуляція означали крах завойовницьких планів німецького імперіалізму на Балканах та у Малій Азії. Проте німецька правляча кліка - Вільгельм II і Гінденбург - продовжувала хвалькувато заявляти про німецькі перемоги. Катастрофа насувалась не тільки на фронті, а й на весь юнкерсько-буржуазний-політичний лад Німеччини. Німецьке командування «прозріло» тільки тоді, коли наприкінці вересня союзні армії завдали нової поразки німецьким військам. На середину вересня вже було цілком очевидно, що Німеччина програла війну і перебуває на порозі капітуляції. У штабі верховного головнокомандуючого стали явними ознаки паніки, особливо в зв’язку з відомостями про готовність Австрії укласти сепаратний мир. Проте ще багатьом у «верхах» здавалося, що можна виправити внутрішнє, і зовнішнє становище імперії різними урядовими комбі націями. 21 вересня міжфракційна комісія рейхстагу висунула вимогу створити «уряд національної оборони». Це мав би бути уряд, до якого б увійшли представники всіх партій, аж до соціал-демократів. Але питання про створення такого уряду на кілька днів лишилося відкритим. Після капітуляції Болгарії в лавах австро-німецької коаліції почалась паніка. 28 вересня Людендорф запропонував рейхсканцлеру Гертлінгу створити уряд «на більш широкій основі», тоді ж верховне командування прийняло рішення про необхідність виступити з мирною пропозицією Антанті. 29 вересня для обговорення становища, яке склалося, в Спа зібралася урядова конференція. В ній взяли участь: Вільгельм II, Гінденбург, Людендорф, Гертлінг і статс-секретар у закордонних справах Гінце. Повідомлення Гінденбурга і Людендорфа про те, що не слід втрачати жодної години, що становище не терпить зволікання, що слід негайно звернутися з мирною пропозицією до Антанти, справило сильне враження на інших учасників конференції в Спа. Конференція прийняла пропозицію верховного командування про включення до уряду кількох впливових парламентських лідерів. Гінце вважав цей захід необхідним, інакше «нація не переживе раптового переходу від впевненості в перемозі до поразки». Прийняте 29 вересня рішення, яке було результатом зовнішньої івнутрішньополітичної кризи імперії, було спробою врятувати гогенцоллернівську імперію від краху і трохи відтягнути розв’язку. Наступного дня Вільгельм II на підставі рішення в Спа поставив вимогу перед канцлером Гертлінгом сформувати «коаліційний» уряд. Гертлінг, який не поділяв точки зору кайзера, 30 вересня подав у відставку. Сформування нового уряду майже нічого не змінило у внутрішньополітичному устрої Німецької імперії. Щоб якось заспокоїти заворушення, що почалось, уряд спробував «демократизувати» країну. 9 жовтня було видано наказ про пом’якшення цензури. 16 жовтня вийшов суворий наказ про спільні дії командування з цивільними властями. Водночас новий канцлер Макс Баденський, виконуючи рішення конференції в Спа, вночі під 4 жовтня надіслав першу пропозицію Вільсону про перемир’я. Почався обмін нотами між Вільсоном та імперським урядом Німеччини. Чотири наступні ноти Вільсона, які йшли одна за одною, ставали дедалі різкішими, а берлінські відповіді - поступливішими. На фронті почався масовий відступ і остаточний розклад армії. Не допомогли врятувати імперію і нові запізнілі реформи. 22 жовтня було оголошено автономію Ельзасу і Лотарингії, 26 жовтня змінено імперську конституцію в напрямі розширення прав рейхстагу, тоді ж прийнято реформу виборчого права в Пруссії. Але було пізно. В країні почались повстання. Німецький уряд поспішив запропонувати «демократичний мир» на основі «14 пунктів» Вільсона. Проте держави Антанти поставили вимогу про повну капітуляцію Німеччини. 3 листопада 1918 р. почалося збройне повстання на флоті в Кілі, де була створена матроська рада. 4 листопада 1918 р. через фронт послали групу військових на чолі з депутатом рейхстагу Ерцбергером у ставку французького маршала Фоша як «вісників миру». У Комп’енському лісі, на залізничній колії, у вагоні, німецька делегація була прийнята, там їй і повідомлено умови перемир’я: Німеччина повинна негайно звільнити всі захоплені нею території Франції, Бельгії, Ельзасу і Лотарингії та лівий берег Рейну. Антанті надавалося право зайняти міста Майнц, Кобленц, Кельн. Увесь німецький флот має бути роззброєний і відведений у порти союзних або нейтральних держав. 11 листопада, коли стало відомо, що в Німеччині 9 листопада 1918 р. здійснилась буржуазно-демократична революція і Вільгельм II утік до Голландії, перемир’я було негайно підписане. Гінденбург і Людендорф намагалися переконати світ, що причиною поразки Німеччини стала революція, яка завдала їй «удару ножем у спину». Насправді ж німецький імперіалізм і німецька воєнна машина, що спричинили світову війну, не витримали випробувань цієї війни, тому що економічні і людські ресурси Німеччини та її союзників не вистояли в змаганні з економікою країн Антанти та їх союзників. Поразка Німеччини в 1918 р. була підготовлена і російським вторгненням у Східну Пруссію, і поразкою на Марні 1914 р., і галицькою битвою, і Брусиловським проривом 1916 р. Легенда ж про «удар ножем у спину» потрібна була німецьким імперіалістам, щоб створити міф про непереможність німецької армії і тим самим обманути народні маси Німеччини та підготувати їх до нової війни.

Другий період 1870-1918 - Підсумок другого періоду нової історії. Характерною ознакою завершального етапу другого періоду нової історії стало переростання капіталізму вільної конкуренції у монополістичний капіталізм - імперіалізм. Наступ імперіалістичної стадії означав новий етап у розвитку світового капіталізму і революційного визвольного руху міжнародного робітничого класу. Соціально й економічно в капіталістичній системі виділялися три типи країн: по- перше, розвинуті капіталістичні країни Західної Європи (Англія, Німеччина, Франція, Італія) та США,по-друге, країни з середнім рівнем розвитку капіталізму (Росія, Австро-Угорщина, Балканські держави), в яких при наявності міцного капіталістичного ладу і утвердженні панування монополій більшою або меншою мірою зберігалися напівфеодальні пережитки в економіці і надбудові, по-третє, напівколоніальні, залежні країни типу Китаю, Ірану, Туреччини, а також усі колонії. Вони створили у своїй сукупності колоніальну систему імперіалізму і водночас були резервом соціалістичної революції, потенціальним союзником міжнародного робітничого класу. Робітничий клас став перед історичною необхідністю боротьби за завоювання політичної влади. Його політичний авангард - соціалістичні партії, об’єднані у II Інтернаціоналі, - переживав складний і суперечливий час. У ньому дедалі різкіше виступали дві протилежні тенденції - революційна і опортуністична. Між ними точилася гостра ідейно-політична боротьба з двох головних питань: по-перше, про можливість перемоги пролетарської революції в одній, окремо взятій, країні або в небагатьох країнах і, по-друге, про шляхи переходу до соціалізму і форми боротьби за нього. Перша світова війна була найбільшим історичним іспитом для кожного суспільного класу, для кожної політичної партії, її ідеології й політики. Цього іспиту не витримав насамперед сам капіталізм як суспільний лад. Війна вже не могла бути колишнім засобом розв’язання внутрішніх суперечностей капіталізму, оскільки робітничий клас виявився спроможним відповісти на неї - в Росії соціалістичною революцією, в інших країнах - масовим революційним робітничим та демократичним рухом.