НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ (1492–1918 рр.) - Навчально - Методичний посібник

ЗМІСТ ЛЕКЦІЙ У ФОРМІ ХРОЛОГІЧНОГО ДОВІДНИКА

4. XIX ст. Боротьба Англії на міжнародній арені за скасування работоргівлі та рабства

Президентство Т. Джефферсона • Ам’єнський мир • Проголошення Наполеона Бонапарта імператором Франції • Битва під Аустерліцом • Французько-російська війна • Бородінська битва • Битва під Лейпцигом («битва народів») • Віденський конгрес • «Сто днів» Наполеона І. Битва під Ватерлоо • Утворення «Священного союзу» • Укладення Четверного союзу • Липнева буржуазна революція у Франції • Початок чартистського руху в Англії • Обрання Луї Бонапарта президентом у Франції • Друга імперія у Франції • Президентство Авраама Лінкольна • Експедиція «тисячі» Д. Гарібальді • Об’єднання Італії • Громадянська війна у США • Реконструкція Півдня в США • Утворення Австро-Угорщини • Франко- прусська війна • Завершення об’єднання Німеччини • Утворення Німецької імперії • Урочисте проголошення Паризької комуни. Канцлерство О. Бісмарка в Німеччині • Утворення єдиної Італійської держави • Утворення «Союзу трьох імператорів» - Німеччини, Росії та Австро-Угорщини • Укладення союзного договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією - створення Троїстого союзу • Справа Дрейфуса

ІІ період нового часу

1871, 18 січня - Завершення об'єднання Німеччини. Утворення Німецької імперії. 18 січня німецькі королі, князі і генерали, зібравшись у Дзеркальному залі Версальського замку, на окупованій землі Франції, проголосили короля Пруссії Вільгельма І кайзером Німецької імперії. На політичній карті Європи виникла нова велика держава, внутрішня і зовнішня політика якої з самого початку набула антидемократичного, реакційного, мілітаристського характеру. Утворення Німецької імперії, яким завершився великий історичний період переходу від феодалізму до утвердження буржуазного суспільства, від політичної й економічної роздробленості до створення національної держави, було куплено дорогою ціною, ціною поразки революції і задушення національно-демократичних і революційних прагнень народних мас, серії кривавих династичних воєн, насильного загарбання територій інших країн і т. ін.

1871, 22 січня - Друге збройне повстання проти уряду національної оброни в Парижі. Бланкісти зробили ще одну спробу - 22 січня 1871 р. - підняти повстання, але їхній виступ був придушений урядовими військами. Буржуазний уряд, побоюючись робітників, пішов на відверту зраду. 28 січня 1871 р. він підписав перемир’я з пруссаками на умовах капітуляції Парижа і здачі його укріплених фортів, хоч військові і матеріальні ресурси Франції ще давали змогу продовжувати боротьбу з німецькими загарбниками. Уклавши перемир’я, буржуазія поспішила зміцнити свою владу. 8 лютого 1871 р. було проведено вибори до Національних зборів.

1871, 8 лютого - Вибори до Національних зборів Франції. Монархісти і клерикали поширювали провокаційні чутки, що робітники не хочуть працювати, а тому наполягають на продовженні війни з німцями. Запевняли селян, що соціалісти прагнуть поділити їхню землю. Внаслідок такої агітації до Національних зборів обрали тільки поміщиків, представників великої буржуазії та монархічне настроєне духівництво. Національні збори на першому ж своєму засіданні 12 лютого відмовились визнати Францію республікою. Головою уряду було обрано члена Законодавчого корпусу Тьєра, який при Наполеоні ІІІ очолював реакційну «партію порядку». Боячись озброєного народу, Національні збори засідали не в революційному Парижі, а в провінційному містечку Бордо. Французькі реакціонери, і насамперед Тьєр, готувались до заключного акту зради - до розгрому революційних сил по всій Франції, до підписання за будь-яку ціну миру з пруссаками. 28 лютого було підписано прелімінарний (попередній) мир.

1871, 28 лютого - Підписання прелімінарного (попереднього) миру між Францією і Німеччиною у Версалі. За ним від Франції відривали стратегічно важливі і багаті на сировинні запаси області - Ельзас і Лотарингію. Франція мала за короткий строк виплатити Німеччині контрибуцію 5 млрд, франків. Німецьким військам надавалось право окупації Парижа. Підступний задум Тьєра розгадали керівники національної гвардії.

1871, 1-3 березня - Тимчасова окупація частини Парижа німецькими військами. Коли прусські війська 1 березня вступили в Париж, то за закликом ЦК 20 округів Парижа і ЦК національної гвардії парижани утримались від воєнних сутичок із пруссаками. Все населення Парижа сховалось по домівках, життя у місті завмерло, вулиці стояли порожні, крамниці зачинені. Розрахунки французького уряду на те, що в сутичці з німецькою армією національна гвардія і революційне населення Парижа будуть розбиті, не справдилися. Німецькі війська, зустрівши глухий, але одностайний опір парижан, після ратифікації Національними зборами прелімінарного миру 3 березня залишили Париж, зайнявши позиції на східній околиці міста. Розпочалась нова облога революційного Парижа, але вже не тільки німецькими військами, а й військами контрреволюції.

1871, 18 березня - Пролетарська революція в Парижі. 10 березня уряд Тьєра і Національні збори перебралися з Бордо до Версаля і звідси, підтримувані Пруссією, розпочали, по суті, громадянську війну проти республіки. Революційний Париж був єдиною серйозною перешкодою на шляху контрреволюційної змови версальців, тому роззброєння паризького населення стало основним завданням Тьєра. Ось чому буржуазія поспішила перейти в наступ проти паризьких робітників і національної гвардії. Ще 15 лютого уряд видав наказ відмінити платню національним гвардійцям. Тьєр сподівався, що гвардійці, не одержуючи платні, залишать батальйони. Проте сталося навпаки: на початку березня остаточно сформувався Центральний комітет національної гвардії. Продовжуючи наступ на трудящих, уряд Тьєра відмовився відстрочити квартирну плату парижанам, в результаті чого величезним масам населення Парижа - не тільки робітникам, а й дрібній буржуазії - загрожувало виселення. На початку березня було видано декрет про сплату за дводенний строк усіх прострочених векселів. Цей декрет відчутно вдарив по дрібній і середній буржуазії: багато невеликих і середніх підприємств збанкрутували і були закриті. Заборонено було випускати демократичні газети, почались арешти революційних діячів. 17 березня був заарештований і ув’язнений О. Бланкі. Уряд почав стягати до Парижа війська. В середині березня Національні збори винесли рішення про роззброєння національної гвардії. Над Парижем нависла сувора загроза повної перемоги реакції. Отже, пізно увечері 17 березня 1871 р. в глибині робітничих кварталів Парижа, в школі на вулиці Бафруа, засідав Центральний комітет національної гвардії. Засідання було присвячено перевірці повноважень новообраних членів ЦК національної гвардії, вирішувались також інші організаційні питання. У залі панувала спокійна, ділова атмосфера. Здавалось, ніщо не віщувало бурі. У цей же час в кабінеті військового міністра відбувалась нарада, на якій обговорювались деталі вже давно задуманого контрреволюційного перевороту: роззброєння національної гвардії, арешту керівних діячів робітничого класу, і насамперед членів І Інтернаціоналу. Давали останні розпорядження командирам дивізій, вручали накази префектові паризької поліції, мерові Парижа. Так, нехтуючи інтересами нації, ненавидячи робітничий клас, Тьєр і його кліка вирішили розпочати воєнний похід проти народу. Вже й до цього було досить симптомів, які свідчили про те, що реакція в Парижі готувалась перейти в рішучий наступ. Однак політична безпечність членів ЦК національної гвардії була така велика, що, за свідченням Аллемана - одного з активних діячів Комуни, Центральний комітет увечері 17 березня навіть розіслав комітетам пильності деяких округів спеціальні послання, в яких зазначав, що «уряд в нерішучості» і що внаслідок цього «поки що боятись нічого». «Ми можемо трохи перепочити», - писали політично недосвідчені члени ЦК національної гвардії якраз у той час, коли в паризьких казармах провадились останні приготування до контрреволюційного походу, що мав відбутися через кілька годин. Пізно вночі 18 березня, коли члени ЦК національної гвардії розходились по домівках, з розпорядження військового міністра Лефло на подвір’ях військових казарм вишиковувались полки лінійних військ, командири яких дістали наказ виступити йзахопити всі опорні пункти національної гвардії, і насамперед висоти Монмартру і Бельвілю, де була сконцентрована артилерія національної гвардії. Тим часом загони поліції й жандармерії мали заарештувати командирів батальйонів національної гвардії, членів ЦК національної гвардії, ЦК 20 округів Парижа і членів Інтернаціоналу за списками, заздалегідь підготовленими префектом поліції. Спершу здавалось, що зловісний план Тьєра здійснюється ідеально. Париж спав, виведені на вулиці війська жодних перешкод не помітили. На 5-ту годину ранку 18 березня передові частини генерала Леконта досягли висот Монмартру і Бельвілю. Та як тільки війська Леконта напали на караул біля гармат і пролунали перші постріли, на висоти Монмартру почали стікатися національні гвардійці й парижани. Генерал Леконт підганяв офіцерів і солдатів якомога швидше завершити операцію евакуації гармат із Монмартру. І тут якраз і сталось те, чого не врахували контрреволюціонери. Солдати 88-го полку на Монмартрі та війська на висотах Бельвілю кинулись брататися з народом. Генерал Леконт закликав їх до послуху, проте його схопили свої ж солдати і розстріляли. Разом із ним було розстріляно й другого генерала - Клемана Тома. Отже, події на Монмартрі й Бельвілі показали, що контрреволюціонери прорахувались: загальне невдоволення у Франції охопило тоді всі верстви населення і проникло в армію. Це справді був той випадок, коли генерали залишились без армії. Відчайдушні заклики мера Парижа Ж. Феррі та префекта поліції до населення буржуазних кварталів врятувати «порядок» у Франції залишились без відповіді. Робітники Парижа взялися за зброю, щоб відстояти свої здобутки. О шостій годині ранку 18 березня на Монмартрі вдарили дзвони двох місцевих церков. У XIII окрузі Парижа робітник-ливарник Дюваль, що командував батальйоном національної гвардії, з власної ініціативи дав сигнал до оборони гарматним пострілом і тим самим повідомив про ворожий напад. Дзвони і гарматні постріли підняли на ноги весь трудовий Париж якраз тоді, коли генерали доповідали в свій штаб, що «червоні прапори, що майоріли на площі Бастілії, зірвано». Розбуджені паризькі робітники і ремісники ставали під прапори батальйонів національної гвардії й під керівництвом її мужніх командирів швидко перейшли від оборони до наступу. Сміливо й ініціативно діяли окремі члени ЦК національної гвардії, керуючи боротьбою з версальцями. Саме з ініціативи хоробрих і рішучих бланкістів Еда, Дюваля, Брюнеля, Фальто, Жаклара надвечір 18 березня штурмом було захоплено ратушу. Владу буржуазії було повалено. Так у межах одного міста здійснилася перша в історії пролетарська революція. Близько першої години дня 18 березня Тьєр розпорядився відтягти свої деморалізовані війська назад, у західні округи Парижа, а потім відступити з ними далі, за місто, в бік Версаля. Тьєр намагався врятувати все, що можна було ще врятувати, для повторного контрреволюційного удару. Цьому мимоволі сприяли самі національні гвардійці. Пізніш військовий міністр уряду Тьєра Лефло розповідав на слідстві: «Якраз під час наради, що проходила на набережній д’Орсе, повз будинок міністерства закордонних справ під удари барабана із прапорами, з вигуками «Смерть Тьєрові!» і «Смерть Фавру!» пройшло кілька батальйонів національної гвардії з різних округів лівобережного Парижа. Вони прямували в бік міської ратуші... Оскільки будинок міністерства закордонних справ охороняло лише пів батальйону єгерів, та й то не дуже надійних, національним гвардійцям «справді зовсім просто було зробити півоберту направо, проникнути в палац і захопити всіх наявних міністрів до одного». Категорично наказавши генералові Вінуа негайно вивести з Парижа урядові війська, Тьєр виїхав доВерсаля. Вінуа зібрав рештки військ і повів їх до Версаля. І тут повсталі парижани допустилися однієї з перших своїх фатальних помилок. Ворог був розбитий, але не добитий в той момент, коли він був найбільш деморалізований. Почате повстання мало бути без перерв доведене до переможного кінця. Тим часом ЦК національної гвардії не перешкоджав виведенню солдатів деморалізованої регулярної армії з Парижа. Він допустився ще більшої помилки - не наказав наступати на Версаль, щоб роздушити контрреволюційне гніздо, поки Тьєр не встиг ще нагромадити військову силу і відновити дисципліну серед солдатів.

1871, 28 березня - Урочисте проголошення Паризької комуни. 28 березня на площі біля ратуші при величезному напливі народу члени ЦК національної гвардії передали владу обраній Раді Комуни. Під звуки оркестрів урочисто було проголошено першу в світі пролетарську державу - Паризьку Комуну. Серед 85 членів Ради Комуни більшість становили робітники або їхні визнані представники. Отже, робітники стали провідною силою Комуни. Політичне Рада Комуни поділялась на «меншість» і «більшість». «Меншість» Ради Комуни становили прудоністи. Частина їх - праві прудоністи, серед яких найбільш впливовими були член ЦК національної гвардії Журд, члени І Інтернаціоналу Лефрансе, Ассі, журналіст Верморель, - була проти придушення ворогів пролетарської революції. Багато хто з них заперечував необхідність політичної боротьби й організації твердої революційної влади -  диктатури пролетаріату. Друга частина прудоністів - «ліві прудоністи- колективісти» - всупереч ученню Прудона, вважала за необхідне добиватись суспільної власності на засоби виробництва, встановлювала зв’язки з робітничими масами, професійними організаціями й демократичними клубами. Одним із найбільш відомих і активних членів «меншості» був Луї Ежен Варлен. У дні Паризької Комуни на повну силу розгорнувся його талант справжнього революціонера-інтернаціоналіста. «Більшість» Ради Комуни складалася з дрібнобуржуазних демократів - неоякобінців (36 чоловік) та бланкістів (12 чоловік). Неоякобінці вважали себе продовжувачами справи першої буржуазної революції у Франції кінця XVIII ст. Вони не розуміли, що пролетарська революція 18 березня 1871 р. докорінно відрізнялась від усіх попередніх революцій. Неоякобінці прагнули зміцнити дрібну власність і хотіли лише «обмежити» великий капітал. Вони були стійкими, палкими захисниками республіки від зовнішніх ворогів і від внутрішньої монархічної реакції. Найвидатнішими серед неоякобінців були активний учасник революції 1848 р. Шарль Делеклюз і журналіст Фелікс Піа. В основних питаннях боротьби з реакцією неоякобінці йшли за бланкістами, найактивнішими політичними діячами Комуни. Найбільш впливовими серед бланкістів у Комуні були Постав Флуранс, Едуард Вайян, Рауль Ріго, Гюстав Трідон. Огюст Бланкі, обраний заочно до Ради Комуни, перебував в ув’язненні у версальців. До бланкістів примикав робітник-ливарник Еміль Дюваль, якому було присвоєно звання генерала Комуни. Найвищий державний орган - Рада Комуни - був обраний загальним голосуванням. Кожного члена Ради Комуни, який не виконував волі народу, відкликали. Рада Комуни видавала закони, для виконання яких було створено десять комісій (фінансів, продовольча, праці, промисловості й обміну, освіти, зовнішніх зносин, юстиції, військова, громадської безпеки та ін.). На чолі кожної комісії стояв член Ради. Отже, Рада Комуни поєднувала в собі як законодавчу, так і виконавчу владу. Комуна поставила завдання - озброєння народу. Вона прийняла декрет про розпуск постійної армії і заміну її національною гвардією. Комуна знищила буржуазну поліцію, охороняли місто самі озброєні робітники й ремісники. Таким чином, найважливіші органи буржуазної держави - армію й поліцію - було зруйновано і замінено органами пролетарської влади. Замість буржуазних чиновників, які чинили саботаж, у всі відомства й установи було призначено робітників, які завдяки своїй енергії, непідкупності, чесності і відданості справі зуміли налагодити діяльність державного апарату. Рада Комуни реформувала судовий апарат: установила виборність суддів, запровадила інститут народних засідателів і право вільного захисту. Народний характер Ради Комуни як робітничого уряду яскраво розкривають прийняті нею декрети: про передання фабрик і майстерень, власники яких втекли разом із версальцями, до рук робітничих товариств, про запровадження робітничого контролю на деяких підприємствах і в установах. Ці декрети відбивали соціалістичні тенденції в галузі соціальної політики Комуни. Велике політичне значення мали декрети Комуни про відокремлення церкви від держави. Запис актів громадянського стану - про шлюб, народження і смерть - Комуна також передала до рук державних установ, відібравши ці функції від церковників. У травні вийшов закон про забезпечення громадянських прав жінок Франції. У квітні Рада Комуни надрукувала 100 тис. екземплярів звернення до селян, де говорилось, що Комуна хоче дати землю селянам. Звернення розкидали з повітряних куль у селах. Іншого зв’язку з селянами не можна було встановити, оскільки Париж був в облозі. Слідом за повстанням паризьких робітників 18 березня спричинили ланцюгову реакцію народних повстань в інших містах Франції. 23 березня було проголошено Комуну в Марселі, 24-го - в Ліоні, Нарбонні й Тулузі, 26-го - в Крезо. На якийсь час повсталий народ захопив владу в Сен- Етьєні, Ліможі та інших містах Франції. Але всі ці розрізнені повстання, без зв’язку між собою, були порівняно легко придушені контрреволюційними військами. Лише в Марселі Комуна протрималась до 5 квітня.

1871, 14 квітня - Прийняття загальнонімецької конституції. Державно-політична структура і співвідношення класових і політичних сил Німецької імперії відбилися в загальноімперській конституції, затвердженій рейхстагом 14 квітня 1871 р. Ця конституція була зліпком із конституції 1867 р. Північно-Німецького Союзу. Цей факт визначав панівне становище в новій імперії найбільшої і найсильнішої держави - Пруссії. Хоч Німецька імперія й поклала край роздробленості країни на численні німецькі держави, вона не стала, однак, єдиною централізованою буржуазною державою. Згідно з конституцією, вона являла собою виниклу на юридичній основі договорів між королями і князями союзну державу, в рамках якої ще існували окремі держави. Імперія складалася з 25 окремих держав (4 королівств, 6 великих герцогств, 4 герцогств, 8 князівств і 3 вільних міст) та імперської провінції Ельзас-Лотарінгії, анексованої у Франції. Кожна з союзних держав мала власні законодавчі органи (ландтаги) і розгалужену бюрократичну виконавчу машину. Загальнонаціональним законодавчим імперським органом був німецький рейхстаг. Він обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого права, хоч і з значними цензовими обмеженнями. Його законодавче право було досить обмежене, оскільки будь-який законопроект набирав чинності тільки після схвалення бундесратом і кайзером. Останні два інститути володіли фактичним правом вето. Бундесрат, що представляв, по суті, верхню законодавчу палату, був антидемократичним органом. Його не обирали, подібно до рейхстагу: він складався з представників князів та вільних міст, тобто був, по суті, становим органом вищого дворянства. Пруссія, для якої було відведено тільки 17 місць із 58 в бундесраті, тим часом мала фактичну більшість, оскільки їй належало право вето в разі зміни конституції Бундесрат перешкоджав будь-якому прогресивному законодавству. На чолі нової імперії стояв кайзер, який водночас був і королем Пруссії та верховним головнокомандуючим армії і флоту. Виконавча влада цілком не залежала від законодавчої. Імперський канцлер не відповідав перед рейхстагом і не міг подати у відставку навіть якщо йому виразили вотум недовір’я. Друга Німецька імперія була, таким чином, дещо новим типом буржуазно-монархічної держави, в якій влада належала не великій промисловій і фінансовій буржуазії, а вищому прусському дворянству - юнкерам. Внаслідок зазначеного вже характеру юнкерсько-буржуазної монархічної держави протягом перших двох десятиліть у країні існував німецький варіант бонапартистської диктатури, що втілювався в особі імперського канцлера Отто фон Бісмарка, який був водночас і прусським міністром-президентом. Душоприказниками нової імперії були три політичні сили: прусське юнкерство, мілітаризм, велика буржуазія. Проте становище їхнє було нерівним: основною ударною силою були юнкерство і мілітаризм, велика буржуазія зайняла компромісну позицію, поступившись політичною владою перед першими двома в обмін на право вільного підприємництва при підтримці держави. Таким чином, політичну владу не тільки зберегла в своїх руках, а ще більше посилила реакційна військово-чиновницька каста, кумиром якої був Бісмарк.

1871, квітень - Облога Парижа. Нерішучістю комунарів, їх відмовою від наступальних дій Тьєр скористався для впорядкування й реорганізації своєї деморалізованої армії. 2 квітня версальці розпочали воєнні дії проти Комуни. Комунари намагались відповісти контрнаступом, хоч і не змогли його успішно розвинути. Та все ж контрудар комунарів показав версальцям, що Комуна є серйозним противником, для боротьби з яким необхідно ретельно готуватися. Разом з тим невдалий розвиток контрудару комунарів свідчив, що Паризька Комуна і ЦК національної гвардії не зуміли мобілізувати всі наявні людські й технічні ресурси. Через кілька днів версальці повторили свої атаки проти Парижа. Національні гвардійці стійко оборонялися, місцями переходили в контратаки. Протягом квітня версальцям удалось дещо наблизитись до стін Парижа і на початок травня підтягти близько 100 тис. чоловік і сотні гармат. Кількісна перевага була на боці Тьєра. Проте версальці не наважувались на штурм Парижа. 19 квітня версальці почали інтенсивно обстрілювати Париж. Дедалі тісніше стискалося кільце версальських військ навколо Парижа.

1871, 10 травня - Підписання мирного договору між Францією та Німеччиною у Франкфурті-на-Майні. Під стінами Парижа точилась героїчна боротьба комунарів проти переважаючих сил версальців. Тьєр поспішив укласти мир із німцями. 10 травня 1871 р. у Франкфурті-на-Майні було підписано остаточний мирний договір, який підтвердив усі умови прелімінарного мирного договору. Тьєр і Бісмарк відразу порозумілися і змовились, як вони будуть боротися проти Комуни. Бісмарк не боявся армії Наполеона III, проте розумів, яку небезпеку становить соціальна пролетарська революція в Парижі, в серці Європи. За власним визнанням, Бісмарк провів тільки одну безсонну ніч за весь час франко-прусської війни. Це була ніч, коли надійшла перша звістка про проголошення в Парижі Комуни. Бісмарк достроково відпустив із полону 40 тис. французьких солдатів, яких Тьєр і послав проти комунарів. Від пасивного підсобництва у вигляді дострокового повернення військовополонених і пропуску версальських військ через німецькі позиції Бісмарк перейшов до активного втручання. Він пропонував Тьєрові укласти нову угоду про спільну облогу Парижа та організацію блокади. Бісмарк розгнівався, коли версальці не змогли здійснити свій план захоплення Парижа за «кілька днів». Він повідомив Тьєрові, що не може погодитись на подальші затримки з виплатою контрибуції, і «якщо версальський уряд серйозно має намір покінчити з повстанням і укласти з нами остаточний мир, то він зобов’язаний виступити менш м’яко проти Парижа».

1871, 21 травня - Вступ версальців у Париж. Командуючий контрреволюційними військами маршал Мак-Магон, що програв битву з пруссаками під Седаном, поспішав змити свою ганьбу кривавою розправою з співвітчизниками. 13 травня версальці штурмом оволоділи фортами Іссі і Ванв, що прикривали підступи до Парижа. 21 травня через ворота Сен-Клу версальці вдерлись до Парижа. Розпочалася вперта, нещадна боротьба на вулицях Парижа. Герої-комунари гинули, але не здавались ворогові. Чудеса героїзму показав польський революціонер Я. Домбровський, що командував першою армією. Смертельно був поранений в бою Ш. Делеклюз. Після нього головне командування взяв на себе Е. Варлен. Особливо сильний опір чинили комунари в робітничих кварталах Парижа. Протягом тижня паризькі робітники бились за кожну вулицю, кожний будинок. 27 травня версальці захопили висоти Бельвілю. На кладовищі Пер-Лашез засіло близько 200 комунарів. Гарматним пострілом версальці збили ворота кладовища, закипів кривавий бій. Комунари, ховаючись за пам’ятниками, відстрілювались. Увечері комунари, які ще залишились живими, були оточені, схоплені і розстріляні біля кладовищенського муру. 28 травня впала остання барикада в пролетарському районі на вулиці Рампоно. Кривавою розправою над комунарами керував генерал Галіфе. Він розстрілював усіх, в кого руки були в поросі, хто був схожий на робітника. Особливо жорстоко розправлялась буржуазія з вождями робітничого класу. Героя Комуни, улюбленця робітників Ежена Варлена цілу годину водили вулицями Монмартру із скрученими назад руками, грубо зневажаючи його, обливаючи брутальною лайкою. Коли поранений Варлен уже не міг іти, його розстріляли. 30 тис. комунарів було розстріляно, 50 тис. кинуто до в’язниць, заслано на каторгу в далекі колонії. Більшість їх померла там від непосильної праці й заразних хвороб. Розстрілювали й жінок та дітей. Серед заарештованих було 650 дітей.

1871, 28 травня - Падіння Паризької Комуни. Ізоляція Паризької Комуни від усієї Франції, відмова від негайного наступу на Версаль в основному визначили її поразку. Комунари не скористались ні часом, ні засобами, які вони мали, для ведення революційної війни. На складах Комуни так і лежали не використані 285 тис. рушниць нової системи «шаспо». Не наведено було революційного порядку і в батальйонах національної гвардії. Рада Комуни мала боролася з контрреволюціонерами, з шпигунами та змовниками, а їх в Парижі було чимало. Дуже пізно Рада Комуни закрила реакційні газети, і тільки наприкінці квітня було заарештовано деяких прибічників Версаля. Особливо підточувала Комуну внутрішня боротьба між «більшістю» і «меншістю» в Раді Комуни. Так, коли в травні Комуна створила Комітет громадського порятунку і встановила його диктатуру для боротьби з воротами, «меншість» виступила проти диктатури, яка нібито посягала на праванароду. 22 члени «меншості» навіть заявили про вихід із Ради Комуни на знак протесту проти диктатури Комітету громадського порятунку. Проте робітники змусили розкольників повернутися до Ради Комуни. Військове керівництво не було достатньо централізоване. Воно перебувало водночас в руках Військової комісії Ради Комуни і ЦК національної гвардії. Комуні потрібні були гроші, проте великими золотими запасами Французького банку вона так і не скористалась. Тим часом як версальці взяли з банку 257 млн франків золотом, Комуна одержала з банку лише 16 млн франків. Паризька Комуна проіснувала всього 72 дні. Проте вона залишила робітничому класові багатющий історичний досвід, до якого постійно вдавались вожді пролетаріату. Паризька Комуна відобразила як сильні, так і слабкі сторони міжнародного революційного руху. В її декретах і програмних документах були відгуки минулого, багато наївних уявлень та ілюзій. Досвід Комуни виявив помилковість і неспроможність учень і теорій утопічного й дрібнобуржуазного соціалізму - бланкізму та прудонізму. Комуна стала «могилою» домарксових форм соціалізму і підтвердженням життєвості наукової теорії марксизму. Таким чином, якщо основною об'єктивною причиною поразки Паризької Комуни була незрілість соціально-економічних умов для перемоги на той час у Франції соціалістичної революції, тобто недостатній рівень розвитку капіталізму, недостатня зрілість пролетаріату, його класової свідомості, то головними суб'єктивними факторами поразки Комуни були відсутність марксистської революційної партії, а також союзу робітничого класу з селянством, хоч Комуна і прагнула до нього.

1871, 30 травня - На засіданні Генеральної ради І Інтернаціоналу схвалено відозву про громадянську війну у Франції 1871 р., яку написав К. Маркс.

1871, 2 червня - Видання закону про легалізацію тред-юніонів в Англії.

1871, 17-22 вересня - Лондонська конференція І Інтернаціоналу. На ній обговорювалась пропозиція, внесена Вайяном, про необхідність підтвердити «істинний дух Статуту» Інтернаціоналу, про те, що політичне і соціальне питання є дві сторони одного й того ж завдання, яке стоїть перед пролетаріатом, - завдання знищення класів. Ця пропозиція була спрямована проти позиції бакуністів. Після гострої полеміки з бакуністами переважна, більшість учасників конференції висловилась проти позиції бакуністів і подала проект резолюції Вайяна Генеральній раді Інтернаціоналу на остаточне редагування і вирішення. Резолюція за редакцією Маркса й Енгельса остаточно була прийнята Генеральною радою 16 жовтня 1871 р. В основному пункті цієї резолюції говорилось: «...організація робітничого класу в політичну партію необхідна для того, щоб забезпечити перемогу соціальної революції і досягнення її кінцевої мети - знищення класів...». За пропозицією К. Маркса, Лондонська конференція прийняла також ряд рішень з організаційних і тактичних питань. Серед них було дуже важливе, спрямоване проти змовницької діяльності бакуністів, - заборона створення секцій Інтернаціоналу у вигляді таємних товариств. Це не означало відмову від нелегальної діяльності, а націлювало організації національних секцій Інтернаціоналу на тісний зв’язок із масами. На конференції окремо обговорювалось питання про розкол, що виник у федерації Романської Швейцарії через поведінку бакуністів на з’їзді в Шо- де-Фоні у квітні 1870 р. Після обговорення було прийнято запропоновану К. Марксом резолюцію, що була підтвердженням рішення Генеральної ради від 28 червня 1870 р., в якому відхилялась претензія бакуністського комітету в Шо-де-Фоні на керівництво федерацією. Резолюція надавала змогу швейцарським секціям Інтернаціоналу, які відкололись від бакуністів, утворити свою самостійну федерацію, що відкидало спроби бакуністів захопити в свої руки керівництво всіма секціями Інтернаціоналу в Романській Швейцарії. Після цього рішення бакуністські секції Інтернаціоналу в Романській Швейцарії, що об’єдналися, почали називатись Юрською федерацією.

1871 - В Бразилії було прийнято «закон про вільну утробу», за яким усі діти рабів проголошувались вільними. Хоч цей закон був дуже несміливим, він привів до розколу в рядах монархістів-консерваторів.

1871-1873 - Президентство Тьєра у Франції.

1871-1873 - Період грюндерства в Німеччині. Перші роки після об'єднання країни (1870-1873), які ввійшли в історію як роки грюндерства, названі так внаслідок заснування тоді численних акціонерних товариств, банків і компаній, промислове виробництво збільшилося на одну третину, випуск чавуну - більш ніж на 40%, а виплавлення сталі - вище ніж на 80%. Видобуток кам’яного вугілля зріс від 29,4 млн тонн у 1871 р. до 35,9 млн тонн у 1874 р. Дощем французьких мільярдів зрошувалось економічне зростання країни, яке відбувалось дуже нерівномірно, супроводжуючись великою спекуляцією, грюндерськими аферами і банкротством численних акціонерних товариств. Вже восени 1873 р. грюндерська лихоманка скінчилась і країна втяглася в світову економічну кризу, яка тривала до 1877 р.

1871-1875 - Румунський князь передав владу уряду «твердої руки», в якому в основному були представники консервативної партії. Він жорстоко придушував будь-які прояви невдоволення селян і перші виступи неорганізованих робітників. Побоюючись загострення соціальних суперечностей в країні, уряд консерваторів дотримувався політики нейтралітету щодо східної кризи 1875 р. В Румунії дуже сильним був економічний і політичний вплив Німеччини і Австро-Угорщини. Державний борг країни на середину 70-х рр. XIX ст. у 5 разів перевищував річний бюджет держави.

1871-1890 - Канцлерство О. Бісмарка в Німеччині. Великий політичний діяч, Бісмарк не тільки зміцнював становище корони і юнкерства, а й розумів необхідність швидкого капіталістичного розвитку країни, всіляко сприяючи йому. Бісмарк виробив специфічну форму бонапартистської диктатури, яка міцно спиралась на військовий деспотизм і широко розгалужений великий бюрократичний апарат влади. Типовим проявом бісмарківського бонапартизму було те, що фактично не існувало уряду і загальноприйнятої системи міністерств. Виконавча влада повністю була зосереджена в руках імперського канцлера. Водночас він був і міністром закордонних справ. Його відомство фактично виконувало функції міністерства торгівлі і фінансів, а також управлялоімперською провінцією Ельзас-Лотарінгією. Однією з особливостей правління Бісмарка було виникнення державної власності завдяки націоналізації залізниць, пошти, телеграфу, встановленню державної монополії на тютюн, горілку тощо. Одержавлення цих галузей господарства привело до посилення бюрократичного апарату; всі службовці, зайняті в цих галузях господарства, стали державними чиновниками. Протягом 70-х рр. виникло ряд органів державного управління - відомств (міністерств): закордонних справ (1871), імперських залізниць (1873), юстиції (1877), внутрішніх справ (1879). Крім того, безпосередньо при кайзері було ряд кабінетів (цивільний, військовий). Так, у 70-ті рр. склалась імперська система управління юнкерсько-буржуазної монархії, організація якої не була встановлена конституцією. Рейхстаг не чинив на цю систему ніякого безпосереднього впливу. Канцлер був відповідальним тільки перед кайзером. Уся структура державних інститутів і органів влади відбивала, отже, недемократичний характер політичного устрою Німеччини. Інтереси юнкерства представляла консервативна партія, яка в 1878 р. була перейменована на партію німецьких консерваторів. Вона панувала в сільських районах, передусім в ост-ельбських провінціях. Націонал- ліберальна партія була найважливішою політичною організацією великого капіталу. До кінця 70-х рр. вона була основною парламентською опорою Бісмарка. Тісно зв’язані між собою юнкери і магнати промислового капіталу, найбільші представники важкої індустрії та керівні чиновники державного апарату об’єдналися в невелику, але впливову німецьку партію імперських, або вільних, консерваторів. Ліво- ліберальні партії врешті-решт відбивали інтереси буржуазії. Найбільш значною серед них була прогресивна партія, яка об’єднувала представників дрібної й середньої ліберальної буржуазії. У 1884 р. прогресивна партія злилася з лівим крилом націонал-ліберальної партії, утворивши німецьку вільнодумну партію, в якій остаточно взяли гору інтереси буржуазії. Своєрідне місце в цій системі партій панівних і заможних класів посідала партія «Центру», що виникла взимку 1870/71 р. під керівництвом Л. Віндхорста. Скориставшись історичними умовами розколу Німеччини за релігійною ознакою, ця партія об’єднала католиків і партикуляристські сили. Соціальною базою її були дрібні буржуа, селяни і робітники-католики південної і західної Німеччини, а також Верхньої Сілезії. На чолі партії стояли великі землевласники (католики) і представники промислового капіталу. Захищаючи їхні інтереси, партія «Центру» виступала з антипрусських, партикуляристських позицій. Вона прагнула засобами політики зміцнити становище католицької церкви в країні. У 1871-1873 рр. було введено єдину золоту валюту, яка замінила всі колишні фінансові системи окремих німецьких держав. Наступного року було створено загальноімперську пошту, а наприкінці 1875 р. прийнято єдині для всієї країни цивільний, кримінальний кодекси, а також ряд інших законодавчих актів, які почали діяти з 1879 р. Це були важливі кроки в практичному формуванні в Німеччині соціальних відносин на новому, суто капіталістичному ґрунті. Протягом 1872-1875 рр. проведено адміністративну реформу Пруссії, в результаті якої юнкери формально були позбавлені своєї станової влади. Проведення реформи спричинило сильний опір серед великих поміщиків. Проти курсу Бісмарка на підтримку капіталістичного розвитку країни чинили опір юнкери, які об’єдналися в партію консерваторів. Проте його політику підтримувала націонал- ліберальна партія - партія великого капіталу. Бісмарк скористався розколом серед німецької буржуазії. Він послідовно виступав проти лібералів, яких представляла партія прогресистів. На кінець 70-х рр. ця партія капітулювала перед ним, вважаючи, що є більш небезпечний і головний ворог - соціал-демократія, яка невпинно зростала. Одним із виявів боротьби Бісмарка проти партикуляристських тенденцій, за централізацію буржуазно-монархічної держави та посилення імперського апарату влади був так званий «культуркампф», або «боротьба за культуру». Це гасло проголосили прибічники Бісмарка, який виступив на початку 70-х рр. ініціатором боротьби проти партикуляристських настроїв реакційних керівників католицької церкви та партії «Центру», що виражала ці настрої. У 1872-1873 рр. рейхстаг на вимогу Бісмарка прийняв ряд антиклерикальних законів, які серйозно обмежували попередні права католицизму в справі народної освіти, забороняли діяльність єзуїтських орденів і конгрегацій, позбавляли церкву права підготовляти і призначати на посаду духовних осіб, взявши цю важливу функцію в свої руки, і т. ін. Наступ на партію «Центру» та католицькі організації супроводжувався водночас поширенням політики опруссачення населення інших німецьких земель, наступом на права національних меншостей та посиленням національного гноблення поляків, французів, датчан. Політика «культуркампфа» викликала опір всередині країни і за кордоном. Папа Пій IX оголосив у 1875 р. травневі закони 1873 р. недійсними. Отці католицької церкви і партія «Центру» розгорнули Демагогічну пропаганду, втягуючи в неї широкі верстви віруючих. Ширилась підтримка представників політичного католицизму на виборах до рейхстагу, а також серед деяких робітників. Воєнна політика Бісмарка була спрямована на створення найбільшої і найагресивнішої армії в Європі, з допомогою якої він намагався диктувати свою волю сусіднім державам і народам. Безперервне зростання армії, її переозброєння, створення особливих умов для офіцерського корпусу тощо - все це було об’єктом гострої політичної боротьби в рейхстазі і класової боротьби між соціал-демократією і юнкерсько-буржуазним блоком. Колишня ворожнеча між пануючими режимами Третьої республіки у Франції і Другої імперії в Німеччині стала одним із найважливіших напрямів діяльності її уряду в останній третині XIX ст. Уряд Бісмарка в 70-80-х рр. активно прагнув не тільки посилити позиції Німеччини в Європі, а й досягти певного становища гегемона. Для цього було два способи: по-перше, постійно загрожувати війною одним державам, взагалі, намагання тримати Європу в стані загрози воєнного конфлікту при переважаючій воєнній могутності Німеччини, по-друге, створити систему пронімецьких воєнно-політичних блоків, які б або підтримували бісмарківські плани, або, в крайньому разі, нейтралітет третіх держав. Така європейська політика Німеччини викликала недовір’я і підозру в інших держав. На початок 80-х рр. припадають колоніальні загарбання Німеччини в Африці, а наприкінці століття вона проникає в Південно-Східну Азію, в басейн Тихого океану. Німецькі монополії, банки і торгові фірми розгорнули боротьбу за проникнення на Латиноамериканський континент. Так виникла нова група суперечностей на міжнародній арені: німецькі зазіхання наштовхувалися на традиційні інтереси насамперед величезної колоніальної держави Англії. Ці німецькі заміри на територіальні загарбання створювали неврівноваженість у міжнародних відносинах, були джерелом міжнародних конфліктів і велидо загострення стосунків між державами. Основну ставку у здійсненні зовнішньополітичних планів панівні класи Німеччини робили на військову силу. Найважливішим фактором їхньої зовнішньої політики стала розвинута система мілітаризму. Саме союз мілітаризму, юнкерства і великих фінансово-промислових магнатів створив у Європі той тип міжнародних відносин, який увійшов в історію кінця XIX - початку XX ст. під назвою «озброєного миру»; суттю його стала систематична підготовка до загальноєвропейської, а в перспективі - і світової війни. Цей тип міжнародних відносин виразився в дедалі зростаючій гонці озброєнь,безперервному збільшенні армій, створенні воєнних агресивних блоків та прагненні до встановлення світового панування. Класичним виразником такого начала в міжнародних відносинах стала юнкерсько-буржуазна мілітаристська Німеччина останньої третини XIX ст. Найбільш наочно політика «озброєного миру» проявилася у взаємовідносинах між Німеччиною і Францією. Правлячі кола переможеної Франції не збиралися миритися з матеріальними і морально-політичними втратами, яких зазнала країна в результаті франко-прусської війни. Тим часом Бісмарк і його мілітаристське оточення вбачали у Франції ворога № 1 на шляху до здійснення гегемоністських цілей у Західній Європі. На початку 90-х рр. франко-німецька криза досягла такого рівня, що виникла загроза війни. І тільки позиція Росії, що стала на бік Франції, усунула цю небезпеку. Зовнішня політика Другої імперії виражала класові інтереси юнкерів і магнатів промисловості, великого фінансового капіталу. Вона суперечила інтересам трудящих і була джерелом конфліктів і криз у міжнародних відносинах. На початку 90-х рр. бонапартистський режим, посилено культивований Бісмарком, уже вичерпав свої можливості і не відповідав більше вимогам часу. У країні відбулись великі соціальні зрушення, склалось інше співвідношення класових і політичних сил. Німеччина зайняла нове становище на міжнародній арені. Всередині країни зазнала краху політика переслідування соціалістичного руху. Невдоволення режимом бонапартизму охопило досить значні верстви суспільства. Ці об’єктивні явища доповнювались персональними змінами в керівництві імперією. У 1888 р. замість померлого кайзера Вільгельма І сів на престол молодий, енергійний Вільгельм II, людина досить своєрідна, суперечлива. Монархіст аж до самих кісток, новий імператор вирішив одноособово правити країною. Поступово почав формуватися режим «особистої влади» кайзера. І річ була не тільки в особистих сутичках між Вільгельмом II і Бісмарком - у країні не могло бути двох диктаторів, а в тому, що зжили себе колишні соціально- економічні й політичні джерела бонапартизму. Одним із основних питань, в яких розходились молодий імператор і старий канцлер, було питання про ставлення до соціалістичного руху. Бісмарк, творець «виняткового закону», спробував був навіки закріпити на початку 1890 р. своє дітище. Вільгельм II, ненавидячи соціалістичний рух не менш ніж канцлер, все-таки розумів, що потрібна більш тонка, ліберальна тактика в цьому питанні, за допомогою якої він намагався «приручити» його. Пролетарський рух став каменем спотикання не тільки у взаєминах кайзера і канцлера. Він вирішив і долю отця «виняткового закону». Далеко не демократичний за своїм складом рейхстаг відхилив запропонований у січні 1890 р. Бісмарком законопроект про увічнення «виняткового закону». А в березні «залізний канцлер» змушений був тихо й непомітно піти у відставку. У вересні закінчився строк дії закону. Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) - так стала називатися Соціалістична робітнича партія Німеччини (СРПН), - влаштувавши пишний «похорон» законові багатотисячними маніфестаціями, після 12-річного періоду нелегальної боротьби переходила до діяльності в нових умовах. Разом з тим із розвитком економічних і політичних тенденцій капіталізму «вільної конкуренції» в Німеччині дедалі помітніше проявлялись елементи імперіалістичної економіки й політики. Зростання питомої ваги цих елементів у житті країни й визначило специфіку розвитку Німеччини в останньому десятилітті XIX ст.

1871 - Утворення єдиної Італійської держави.

1872, навесні - восени 1872 - Навесні 1872 р. в Бухаресті відбулися загальні збори Болгарського революційного центрального комітету, на яких було прийнято статут і програму організації. Головою БРЦК обрано Любена Каравелова. Васил Левський став керівником внутрішньої революційної організації. Він розгорнув бурхливу діяльність на території всієї Болгарії за зміцнення старих і створення нових місцевих комітетів. Провал в одному з відділень внутрішньої революційної організації призвів восени 1872 р. до трагічної загибелі В. Левського. Масові арешти членів організації завдали відчутного удару БРЦК - Л. Каравелов, засумнівавшися в успіху революційної боротьби, залишив організацію і перейшов на просвітницькі позиції.

1872, 27 липня - Прийняття закону про обов’язкову трирічну військову службу у Франції.

1872, 2-7 вересня - Гаазький конгрес Інтернаціоналу. Бакуністи гарячкове готувались до конгресу, намагаючись добитися на ньому більшості. Проте на конгресі в Гаазі, який відкрився 2 вересня 1872 р. і в роботі якого взяло участь 67 делегатів, бакуністи виявилися в меншості. Постійний Виконавчий комітет, який був спеціально створений Генеральною радою Інтернаціоналу для підготовки конгресу, приділив особливу увагу боротьбі з реформістськими елементами всередині самої Генеральної ради. Виконавчий комітет прийняв рішення звільнити з посади генерального секретаря Інтернаціоналу Хейлза, передавши його справу до третейської комісії під головуванням Врублевського. Гаазький конгрес працював шість днів - від 2 до 7 вересня включно. Добре знаючи нечистоплотні звичаї бакуністів, конгрес дуже пильно перевірив мандати. Мандатна комісія опротестувала дев’ять мандатів, більшість із яких бакуністи одержали в різних країнах способом підтасовування та різних махінацій. Конгрес підтвердив рішення мандатної комісії. На знак визнання всеовітньо-історичного значення Паризької Комуни головою конгресу було обрано французького соціаліста Ранв'є, який 28 березня 1871 р. урочисто проголосив Комуну в Парижі. Конгрес заслухав і затвердив звіт Генеральної ради, написаний Марксом. У звіті містився аналіз найважливіших подій за час, що минув після Базельського конгресу, викривалось цькування Інтернаціоналу, організоване правлячими колами європейських держав та ворогами марксизму. Потім конгрес перейшов до організаційних питань і після дводенних пристрасних дебатів марксистів із бакуністами більшістю голосів фактично підтвердив рішення Лондонської конференції з організаційного питання, ще більше посиливши повноваження Генеральної ради і надавши їй право в разі порушення Статуту виключати з рядів Інтернаціоналу не тільки окремі секції, а й цілі федерації. Після тривалих дебатів конгрес підтвердив IX резолюцію Лондонської конференції про політичну боротьбу пролетаріату і про роль політичної партії робітничого класу. Про важливість цього рішення свідчить той факт, що Гаазький конгрес постановив включити IX резолюцію Лондонської конференції до Статуту Інтернаціоналу. Прийнявши також резолюцію про створення інтернаціональних профспілок, конгрес ще раз підкреслив необхідність поєднання політичної і економічної боротьби робітничого класу. Останнім питанням, яке обговорювалось на Гаазькому конгресі, було питання про розслідування діяльності таємної бакуністської організації «Альянс соціалістичної демократії», що діяла всередині Інтернаціоналу. На підставі зібраних за дорученням Генеральної ради документальних матеріалів про підривну діяльність «Альянсу» і численних показань свідків конгрес більшістю голосів виключив з Інтернаціоналу Бакуніна та його найближчого сподвижника - Гільйома. Після Гаазького конгресу настав заключний етап діяльності Інтернаціоналу. Знаходячись у Нью-Йорку, Генеральна рада Інтернаціоналу віддалилась від центрів європейської реакції, але разом з тим вона виявилася значно відірваною й від європейського робітничого руху, в якому зріли прагнення до утворення самостійних національних політичних робітничих партій. Тому на конференції, яка відбулася в Філадельфії в 1876 р., з ініціативи К. Маркса було прийнято рішення про розпуск Генеральної ради і про припинення діяльності І Інтернаціоналу.

1872 - Прийняття закону, що забороняв діяльність Інтернаціоналу на території Франції.

Прийняття урядом США закону про загальну амністію бунтівникам Півдня.

1872-1876 - Діяльність Генеральної ради І Інтернаціоналу в Нью- Йорку. Після Гаазького конгресу настав заключний етап діяльності Інтернаціоналу. Знаходячись у Нью- Йорку, Генеральна рада Інтернаціоналу віддалилась від центрів європейської реакції, але разом з тим вона виявилася значно відірваною й від європейського робітничого руху, в якому зріли прагнення до утворення самостійних національних політичних робітничих партій. Тому на конференції, яка відбулася в Філадельфії в 1876 р., з ініціативи К. Маркса було прийнято рішення про розпуск Генеральноїради і про припинення діяльності І Інтернаціоналу.

1872-1890-ті - Колоніальна політика Англії. Дізраелі вже в 1872 р. оголосив себе поборником «імперської ідеї», що вела до всебічного зміцнення і розширення Британської імперії. Тому поряд із боротьбою проти відокремлення від метрополії Канади, Австралії, Нової Зеландії та Південної Африки уряд консерваторів, а потім і уряд лібералів, що змінив його в 1880 р., повели вперту боротьбу за розширення англійських колоніальних володінь. У роки східної кризи Англія почала оволодівати найкоротшим морським шляхом до Індії, що проходив через Гібралтар, Середземне море, Суецький канал і Червоне море. На цьому морському шляху тільки Суецький канал залишався без контролю Англії. За 4 млн фунтів стерлінгів Дізраелі в 1875 р. купив у єгипетського монарха 50% його акцій Суецького каналу, і Англія дістала можливість повністю контролювати судноплавство по каналу. Контроль над Суецьким каналом, а згодом загарбання Кіпру підготували плацдарм для колоніальних загарбань Англії в Африці, і насамперед в Єгипті. Ще в 1877 р. Дізраелі оголосив приєднання до Англії бурської республіки Трансвааль і ввів туди війська. Бури повстали проти англійської агресії. Розпочата незабаром війна проти Афганістану, як і авантюра в Трансваалі, затяглась і була невдалою. Авторитет Дізраелі було підірвано, і на чергових виборах у парламент більшість дістали ліберали. Новий кабінет очолив лідер лібералів Гладстон (1880-1885). Незважаючи на передвиборні заяви Гладстона про захист прав малих народів, ліберали продовжували політику консерваторів. Гладстон поспішив закінчити війну з Афганістаном, нав’язавши йому в 1885 р. англійський протекторат. Було зроблено спробу продовжити війну з Трансваалем, проте, після того як бури завдали ряд поразок англійським військам, Гладстон відмовився від плану анексії Трансваалю, нав'язавши контроль Англії над зовнішньою політикою Трансваалю. Бурські республіки Трансвааль і Оранжева, на півдні Африки, населені переселенцями- селянами з Голландії. Гладстон, скориставшись підготовкою, зробленою Дізраелі, розпочав боротьбу за загарбання Єгипту. Спершу під приводом «оздоровлення» єгипетських фінансів Англія поділила вплив у Єгипті з Францією. Проте з поновленням у 1881 р. «Союзу трьох імператорів» увагу Франції привернула Європа. Англійський уряд взяв курс на збройну інтервенцію в Єгипті. У1882 р. англійські війська обстріляли Олександрію і вторглися в Єгипет. Господарем Єгипту фактично став англійський генеральний консул в Каїрі. Уряд Гладстона лицемірно заявив, що він не має наміру зберігати за собою Єгипет, що, як тільки в Єгипті «становище поліпшиться», англійські війська буде евакуйовано. Пізніше один з французьких публіцистів заявив, що з 1882 по 1922 р. Англія проголосила 66 подібних заяв, а британські війська все ще залишались в Єгипті. Не задовольняючись загарбанням Єгипту, англійці зробили спробу захопити Судан, проте повсталі в 1885 р. араби Судану під керівництвом свого вождя, відомого під іменем Махді, знищили в Хартумі загін англійських окупантів на чолі з генералом Гордоном. Хоч фінансовий вплив Франції в Єгипті ще довго зберігався, все ж Англія, загарбавши Єгипет, відтіснила Францію на другий план. Англо- французькі взаємовідносини значно загострились.

1872-1908 - Диктатура Мануеля Пардо в Перу.

1873 - Утворення «Союзу трьох імператорів» - Німеччини, Росії та Австро-Угорщини. Аж до відставки в 1890 р. Бісмарк буквально мучився «кошмаром коаліцій», створенню яких він присвятив два десятиліття свого канцлерства. Бісмарк звернув свої погляди на Австро- Угорщину й Росію, прагнучи створити союз у складі цих монархій. В результаті жвавої дипломатичної діяльності, що розгорнулася в 1872-1873 рр. між Берліном, Віднем і Петербургом, 6 червня 1873 р. в Шенбруні, під Віднем, було підписано договір між монархами Росії і Австро-Угорщини, а 23 жовтня до нього приєднався Вільгельм І, кайзер Німеччини. Так було покладено початок «Союзу трьох імператорів». Нова коаліція трьох реакційних монархів не мала, та й не могла мати, сталого характеру. Дуже вже істотними були суперечності між Німеччиною й Росією. Наприклад, Росію зовсім не влаштовували гегемоністські претензії Німеччини на Західну Європу. Російсько- турецька війна 1877-1878 рр. спричинила погіршення німецько-російських відносин і фактичний розпад союзу. Тільки погіршення позицій Росії під час і після Берлінського конгресу привело в 1881 р. до відновлення угоди трьох імператорів. Проте взаємовідносини сторін були сповнені незгод. І на середину 80-х рр. союз вичерпав свої можливості.

1873, 11-15 травня - Видання законів про обмеження влади католицького духівництва у Пруссії («Травневі закони»).

1873, 16 вересня - Закінчення окупації Франції німецькими військами.

1873, 7 жовтня - У Відні укладено договір про австро-німецький союз. У першій статті договору передбачався в разі нападу Росії на одну із сторін спільний виступ проти Росії. Коли ж напад здійснить не Росія, а якась інша держава, обидві сторони повинні додержувати доброзичливого нейтралітету, якщо тільки до «агресора» не приєднається Росія. Якщо ж приєднається Росія, негайно набирає чинності стаття перша договору. Остання фраза передбачала реальну ситуацію, при якій Німеччина могла учинити напад на Францію, і, якби Росія заступилась за Францію, Німеччина мала б підтримку Австро-Угорщини. Отже, австро-німецький союз таїв у собі об'єктивну небезпеку розв'язування війни в Європі, в яку було б втягнуто багато держав. Укладаючи австро-німецький союз, добиваючись ізоляції Росії, Бісмарк добре розумів, що в кінцевому підсумку це приведе до зближення Росії з Францією. Проте в Петербурзі нічого не робили для того, щоб укласти союз із Францією. Цар і його найближче оточення більше турбувались про відновлення угоди з монархічною Німеччиною. В умовах аграрної кризи 70-х - початку 80-х рр. економічні інтереси російських поміщиків потребували добрих відносин з Німеччиною заради збереження німецького ринку для експорту сільськогосподарських товарів. До зближення з Німеччиною царський уряд спонукали незавершені балканські справи після Берлінського конгресу, гостра боротьба з Англією в Середній Азії, а в зв’язку з цим забезпечення безпеки західного кордону Росії. Нарешті, конче необхідними були зміни й переозброєння армії, на що потрібні були великі кошти, державна ж скарбниця спорожніла через війну, що тільки-но закінчилась. Все це враховував такий досвідчений політичний діяч і дипломат, як Бісмарк. Він вирішив скористатися утрудненнями царизму, щоб запобігти зближенню Росії з Францією. Бісмарк знав, як важко буде боротися Німеччині на два фронти - проти Франції і Росії одночасно. Історія нагадувала йому, що навіть такі славетні полководці, як Карл XII і Наполеон, зазнали поразки в Росії. Дещо пізніше Бісмарк в одному з листів молодому кронпринцу, майбутньому німецькому імператорові Вільгельмові II, прагнучи вгамувати його войовничий запал, переконував, що про напад на Росію «можна б було сперечатись лише тоді, коли б така війна справді закінчилась поразкою Росії. Проте такий результат навіть і після найблискучіших перемог не може бути ймовірним. Навіть найбільш сприятливе закінчення війни не розкладе основної сили Росії, що ґрунтується на мільйонах росіян...».

Отже, і в Росії і в Німеччині було бажання прийти до згоди, але Бісмарк хотів, щоб ця згода була троїстою, тобто з участю Австро- Угорщини. 18 червня 1881 р. було підписано австро-російсько- німецький договір, який поновив «Союз трьох імператорів». Проте якщо договір 1873 р. був консультативним пактом, то договір 1881 р. був насамперед угодою про нейтралітет. Це практично означало, що Росія додержуватиметься нейтралітету в разі війни Німеччини з Францією, а Німеччина і Австро-Угорщина - в разі війни Англії з Росією. При поновленні в 1884 р. цього договору Росія внесла роз’яснення, що додержання нейтралітету Росії може бути тільки в разі нападу Франції на Німеччину, а не навпаки. Решта статей договору підтверджували окупацію Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини, визнавали принцип закриття проток Босфору і Дарданелл для військових кораблів, а отже, по суті, заперечували право Англії вводити свій флот у протоки і Чорне море за згодою з Туреччиною.

1873-1879 - Президентство монархіста Мак-Магона у Франції. Це, за висловом Ф. Енгельса, «найбільший осел Франції». Коли Мак-Магонові показали парову машину і повідомили, що її потужність становить 200 кінських сил, він попросив повести його на конюшню, щоб самому переконатися в цьому. Вже на перших парламентських виборах на основі нової конституції перемогли республіканці. В 1879 р. Мак-Магон змушений був подати у відставку. До влади прийшли помірковані республіканці. Новим президентом було обрано Жюля Греві, а головою палати депутатів - Леона Гамбетту. Помірковані республіканці фактично зреклись найважливіших вимог своєї програми: скасувати сенат, обмежити владу президента, відокремити церкву від держави, впровадити прогресивний прибутковий податок. Вони розгорнули колоніальні авантюри в Тунісі й Індокитаї.

1874 - Створення австрійської соціал-демократичної партії.

1874, серпень - На загальних зборах болгарських революційних організацій було обрано Тимчасовий революційний комітет, до складу якого ввійшов видатний болгарський революційний демократ і утопічний соціаліст Христо Ботев.

1874, грудень - Відновлення монархії в Іспанії. Реставрація бурбонської монархії (грудень 1874 р.) свідчила про завершення революційного циклу 1808-1874 рр. Під час правління короля Альфонса XII (1874-1885) наступний за цим період регентства його вдови Марії Крістіни (1885-1902) монархічний режим набув відносної стійкості. Соціальною основою режиму реставрації був утворений в ході буржуазних революцій XIX ст. блок земельної аристократії і великої буржуазії. Цей блок був підготовлений поміркованими буржуазними перетвореннями середини століття, і насамперед законами про розпродажу церковних і общинних земель, за допомогою яких дворянство відкупилось від слабосилої іспанської буржуазії, не зачіпаючи власності світських земельних магнатів. Вирішальний вплив на утворення блоку мала також поява на історичній арені промислового пролетаріату, особливо в ході революції 1868-1874 рр.

1874-1880 - Консервативний уряд Дізраелі в Англії. Дізраелі був проти будь-яких реформ. Всюди заохочуючи англійські торговельні інтереси, він не спинявся перед підтримкою найреакційніших сил в інших країнах. Так було, наприклад, в Туреччині, яка жорстоко придушувала визвольний рух слов’янських народів Балканського півострова. В період російсько- турецької війни 1877-1878 рр. англійський уряд виступив на боці Туреччини, приписуючи Росії агресивні плани, і демонстративно ввів свій військовий флот у Чорноморські протоки. На Берлінському конгресі Дізраелі зумів дістати від Туреччини острів Кіпр. У 1879 р. англійський уряд розв'язав війну проти Афганістану, і англійські війська зайняли країну. В Афганістані вибухнуло народне повстання, і Англія змушена була визнати незалежність країни, проте відторгла від неї територію, що прилягала до Індії. Увагу англійських капіталістів привернули також республіки Трансвааль і Оранжева в Південній Африці, де в 60-ті рр. було виявлено багатющі родовища золота і алмазів. Вирішивши заволодіти ними, англійський уряд у 1877 р. анексував обидві республіки, заселені бурами (так називали себе місцеві жителі, нащадки переселенців із Голландії. Голландською мовою «бур» означає «селянин»). У цей час бури вели агресивну війну проти народу зулусів, який, відстоюючи свою землю, завдавав їм поразок. Включившись в цю війну, Англія також зазнала ряд невдач і була змушена направити до Південної Африки чималі військові сили.

1874-1881 - Уряд Кановас дель Кастільйо в Іспанії. У 1875 р. в правлячих колах Іспанії сформувались дві політичні партії - консервативна і ліберальна. Партію консерваторів очолював глава першого уряду реставрації А. Кановас дель Кастільйо. Партія користувалась підтримкою значної частини земельної аристократії і церкви. Політичним ідеалом консерваторів була поміркована конституційна монархія, що обмежувала як абсолютну владу, так і демократичні свободи. Партія лібералів, що об’єднала діячів революції 1868-1874 рр. на чолі з Пракседес Матео Сагастою, мала підтримку серед фінансової і торговельної буржуазії. Визнаючи режим реставрації, ліберали водночас виступали за його поступову «лібералізацію» проведенням антиклерикальної політики (обмеження кількості релігійних конгрегацій, розвиток світської освіти) і політичних реформ (введення загального виборчого права та ін.). Щодо мита консерватори дотримувалися аграрногопротекціонізму, тоді як ліберали вимагали політики фритредерства. З 1881 р., з часу сформування першого ліберального уряду Сагасти, ліберали стали другою правлячою партією. У 1876 р. кортеси ухвалили і король санкціонував монархічну конституцію, що існувала потім до 1931 р. Вона проголосила гарантію ряду громадянських прав, у тому числі свободу друку, зборів і асоціацій. Двопалатні кортеси (з аристократичним сенатом) повинні були, за конституцією, ділити з королем законодавчу владу. Королю належало верховне командування армією і флотом. Він призначав міністрів і очолював виконавчу владу, але не міг діяти без згоди уряду (міністри були «відповідальні»). Католицьку релігію оголосили державною. У перші роки реставрації консерватори і ліберали були єдиними легальними партіями в країні. Громадянські права, проголошені конституцією, набули сили лише після того, як було видано спеціальні роз’яснювальні закони, які приймалися дуже обережно. На початку 1876 р. війська Альфонса XII перемогли, карлістська війна закінчилась. Карлістів, що склали зброю, було амністовано. Але карлістський, або, як його інакше називали, традиціоналістський, рух зберігся і в Наваррі, і в Басконії, все ще об’єднуючи найбільш реакційну частину земельної аристократії і духівництва. Розгорнула свою діяльність ліва опозиція режиму: соціалісти, анархісти і республіканці.

1874-1882 - Експансія США на Далекому Сході. Після невдалих спроб захопити самостійно острів Тайвань США в 1874 р. допомогли Японії в нападі на цей острів і в анексії китайських островів Рюкю в 1879 р. З допомогою Японії США в 1882 р. нав’язали Кореї нерівноправний договір, добились концесії на будування залізниці Сеул-Чемульпо і взялись розробляти золоті копальні. Тим часом США дивились на Корею як на зручний плацдарм для подальшої експансії в південному й північному напрямах - проти Китаю та далекосхідних володінь Росії. Експансія американських капіталістів на північному сході Росії набула форми незаконних промислів у російських територіальний водах і на узбережжі Берингового та Охотського морів і особливо в районі Командорських островів, що завдавало чималих збитків корінному населенню цих віддалених окраїн царської Росії.

1875 - Прийняття конституції Третьої республіки у Франції. Проте питання про визначення політичного ладу Франції довго не розв’язувалось. І тільки в 1875 р. Національні збори більшістю на один голос прийняли додаток до основного закону, за яким Францію визнано республікою. Але й після цього Франція ще кілька разів була на межі монархічного перевороту. Прийнята в 1875 р. конституція Третьої республіки була компромісом між монархістами і республіканцями. Змушені прийняти республіку, монархісти постарались надати їй консервативного, недемократичного характеру. Законодавча влада була доручена парламентові, що складався з палати депутатів і сенату. Сенат обирали на 9 років і оновлювали через три роки на третину. Для сенаторів був установлений віковий ценз - 40 років. Палату депутатів обирали на 4 роки тільки чоловіки, яким виповнилось 21 рік і які прожили не менш як шість місяців у певній общині. Жінки, військовослужбовці, молодь, сезонні робітники не дістали виборчих прав. Виконавча влада вручалась президентові, обраному Національними зборами на 7 років. Йому надавалось право оголошувати війну, укладати мир, а також право законодавчої ініціативи і призначення на вищі цивільні і військові посади. Отже, влада президента була велика. Конституція Третьої республіки була конституцією буржуазною, що захищала інтереси імущих класів. Тим часом республіканський лад забезпечував трудящим деякі, хоч і обмежені, політичні права, даючи їм змогу ширше розгорнути боротьбу проти капіталізму.

1875, лютий - До Петербурга поїхав спеціальний Дипломатичний чиновник Радовіц, якому особливо довіряв канцлер Бісмарк, з метою схилити Росію до нейтралітету в разі війни з Францією. Царський уряд категорично попередив Німеччину, що він проти нового розгрому Франції. Вслід за Росією англійський Уряд також негативно поставився до можливої агресії Німеччини проти Франції. Під час «воєнної тривоги» 1875 р. Росія була головною перешкодою на шляху німецької агресії проти Франції. Цього разу Німеччина відступила, але від своїх агресивних задумів не відмовилась. Події 1875 р. завдали удару «Союзу трьох імператорів», що було на користь не лише Франції, а й Англії. Хоча Росія й Англія, кожна окремо, виступили проти спроби нової німецької агресії Європі, все ж на початку 70-х рр. Англія була основним суперником Росії в боротьбі за панування в Середній Азії, а в другій половині 70-х рр. це суперництво поширилось і на Близький Схід.

1875 - Критика К. Марксом та Ф. Енгельсом проекту Готської програми соціал-демократичної партії Німеччини

1875, травень - Об’єднання лассальянської та ейзенахської організації в єдину партію на з’їзді в Готі. Утворення Соціалістичної робітничої партії Німеччини.

1875, листопад - Купівля англійським урядом акцій Суецького каналу. Дізраелі зробив перший крок до загарбання Єгипту, придбавши великий пакет акцій Суецького каналу на території Єгипту.

1875-1878 - Східна (Балканська) криза. Найбільша у XIX ст. східна криза 70-х рр. стала визначною подією не тільки в житті балканських народів, а й європейських держав. Вона свідчила про дальший розклад Османської імперії і розпад її. Народи Балканського півострова піднялися на збройну боротьбу за свою свободу й незалежність. Після того як турецький уряд відмовився виконати рішення Константинопольської конференції великих держав, скликаної в грудні 1876 р. за ініціативою Росії, про надання Боснії, Герцеговині і Болгарії автономії у складі Турецької імперії, східна криза досягла свого апогею. Російсько-турецька війна стала неминучою. Східною кризою 70-х рр. XIX ст. завершився важливий історичний етап у національно- визвольній боротьбі балканських народів. Після Берлінського конгресу розпочався другий її етап, що тривав до кінця першої світової імперіалістичної війни. Отже, на початку 70-х рр. більшість народів Балканського півострова перебувала під владою турецьких завойовників. Під турецьким ярмом були Болгарія, Боснія, Герцеговина, Македонія, Албанія, Епір, Фессалія. Сербія й Румунії перебували під сюзеренітетом турецького султана і платили йому данину. Тільки Греція була офіційно незалежною державою; народ Чорногорії, що завоював собі фактичну незалежність, жив в неприступних горах, не маючи статуту незалежної держави. У вересні 1875 р. спалахнули повстання в Стара-Загорі й деяких інших місцях Болгарії, та незабаром їх було придушено. В квітні 1876 р. виникло нове повстання, яке цього разу набуло значних розмірів. Але й його жорстоко придушили добре озброєні загони ба- шибузуків (нерегулярних військ). У цій нерівній боротьбі 18 травня 1876 р. загинув видатний болгарський революціонер Христо Ботев, командир загону повстанців. Майже за рік до кривавої розправи з повстанцями Болгарії влітку 1875 р., спочатку вГерцеговині, а згодом у Боснії спалахнуло повстання проти турецького панування. Озброєні селяни і ремісники розгромили загони башибузуків, а частину турецьких регулярних військ оточили в старих турецьких фортецях. Сербія Чорногорія прийняли рішення про озброєну підтримку повстанців слов’ян. 30 червня 1876 р. Сербія оголосила війну Туреччині. Сербські війська під натиском турецьких полчищ зазнавали поразок. Добровольчі загони росіян не могли подати істотної допомоги Сербії, проте факт цієї допомоги став загальновідомим. Крім того, з Росії надходила грошова допомога у вигляді добровільних по жертвувань. Таємно заохочуючи і повстанців і сербський уряд, російський царизм ризикував викликати конфлікт не лише з Туреччиною, а й з великими європейськими державами, конфлікт, до якого Росія не була підготовленою ні військово, ні фінансово. Перспектива посилення впливу Росії на Балканах була вкрай небажаною не лише для Австро-Угорщини, а й для Англії. Англія побоювалась наближення позицій Росії до східної частини Середземного моря, тобто до англійських сфер впливу. Вона претендувала на панування в протоках і на переважний вплив в Османській імперії, через землі якої проходили шляхи з Європи до Індії. Тому Англія виступала за статус-кво Османської імперії. Німецький уряд, підтримуючи експансію Австро-Угорщини на Балканах, водночас штовхав Росію на війну з Туреччиною, сподіваючись, що це відволікатиме Росію від європейських справ, а Німеччина тим часом дістане змогу вдруге розгромити Францію. Прийнявши рішення про втручання в балканські справи, царський уряд намагався всіляко підтримати балканські народи, проте не хотів справжнього конфлікту з Австро-Угорщиною, що прагнула інтервенції проти Сербії й окупації Боснії та Герцеговини. У Відні також побоювались конфлікту з Росією. Обидві сторони зробили спробу знайти мирне розв’язання подій, для чого 8 липня 1876 р. у Чехії, в Рейхштадтському замку, відбулась зустріч Олександра II і Горчакова з Францем-Йосифом та Андраші. В результаті переговорів у Рейхштадті не було підписано ні формальної конвенції, ні протоколу, залишились тільки записи двох сторін, які в багатьох пунктах розходилися одне з одним. Із цих записів видно, що учасники рейхштадтської зустрічі умовилися «в цей момент» додержувати «принципу невтручання, а в разі ускладнення обстановки на Балканах діяти за взаємною домовленістю». Рейхштадтськіпереговори містили в собі багато недомовленостей, що могли вилитися в конфлікти. Рейхштадтські переговори спричинили приховане невдоволення Німеччини. Бісмарк не хотів австро-російського зближення без участі Німеччини. Його також не влаштовувало посилення впливу Росії на Балканах без війни. Він прагнув втягти Росію в близькосхідну кризу, що загострило б її стосунки з Англією й Францією через поділ турецької спадщини. В такій ситуації Росія намагалась домовитися з великими державами у близькосхідних справах. За її ініціативою, в Константинополі було скликано конференцію представників Росії, Англії, Німеччини, Австро- Угорщини і Франції з метою мирного розв’язання балканського питання. Константинопольська конференція, що тривала з 11 грудня 1876 р. по 30 січня 1877 р., одноголосно прийняла рішення запропонувати Туреччині вимоги про впровадження в Боснії, Герцеговині, Болгарії і Македонії автономного устрою. Проте турецький уряд відхилив ці вимоги, чому значною мірою сприяли закулісні антиросійські інтриги Англії. Такий результат Константинопольської конференції Бісмарк розцінив по-своєму: що англо- російської єдності, спрямованої проти Німеччини в 1875 р., вже не існує і що настав влучний момент спровокувати війну проти Франції. В лютому 1877 р. вся офіційна преса Німеччини знову зчинила галас про нібито французькі приготування до нападу на Німеччину, у зв’язку з чим вона змушена вжити «застережних заходів». Проте в Лондоні, як і в Петербурзі, й цього разу німецькому урядові натякнули, що вони проти другого розгрому Франції. Після поразки Константинопольської конференції російсько-турецькі відносини різко погіршились. Російський уряд добився 31 березня 1877 р. підписання в Лондоні представниками Росії, Англії, Франції, Австро-Угорщини, Німеччини й Італії протоколу, який підтверджував рішення Константинопольської конференції. 7 квітня 1877 р. Туреччина відхилила Лондонський протокол. Ще до підписання Лондонського протоколу Австро- Угорщина і Росія в березні 1877 р. підписали Будапештську секретну конвенцію, за якою Австро-Угорщина погоджувалась на нейтралітет у разі російсько-турецької війни, а Росія дала згоду на окупацію Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини. В квітні 1877 р. Росія і Румунія підписали договір про перепуск російських військ через Румунію до кордонів Туреччини та про участь румунських військ у війні з Туреччиною. 24 квітня 1877 р. Росія оголосила війну Туреччині. Російській 185-тисячній армії довелось подолати величезний шлях через Румунію, і тільки наприкінці червня 1877 р. вона успішно форсувала Дунай і оволоділа важливим пунктом турецької оборони - містом Систовом. Водночас Росія почала воєнні дії проти Туреччини й на Кавказі. Тут російська армія досягла швидких і значних успіхів, оволодівши фортецею Каре, почала загрожувати Ерзруму. Румунія, невдовзі після вступу російських військ на її територію, відчуваючи підтримку Росії, 21 травня 1877 р. проголосила повну незалежність, її війська разом із російськими брали участь у боях проти турецької армії. Із заходу турків тіснили війська Сербії й Чорногорії. Незважаючи на віддаленість театру воєнних дій від центрів Росії, що дуже утруднювало матеріальне постачання армії, завдяки героїзмові російських солдатів вдалося досягти поразки Османської імперії. Болгарський народ зустрів російську армію як визволительку. Тисячі добровольців, болгарських ополченців, пліч-о-пліч з російськими солдатами боролися проти турецьких завойовників. Було очевидно, що російсько-турецька війна сприяла національному визволенню слов’янських народів від турецького ярма. Після тривалої облоги на початку грудня 1877 р. російські війська оволоділи фортецею Плевна. В січні 1878 р. російська армія, розгорнувши стрімкий наступ, досягла долини річки Мариці і невдовзі оволоділа фортецею і містом Адріанополем. З початком російсько- турецької війни велике з’єднання англійського флоту ввійшло в Безицьку бухту, що знаходилась на відстані од- нодобового переходу від Чорноморських проток. Спостерігаючи за успіхами російських військ, особливо після захоплення фортеці Плев- на і переходу їх через Балканський хребет, англійці дуже занепокоїлись. Тривога англійського уряду з усією очевидністю виявилась у тих неодноразових наказах командуючому флотом іти в Дарданелли і контрнаказах залишатися в Безицькій бухті, причому ці розпорядження віддавалися майже водночас. Ця непевність, істеричність поведінки правлячих англійських кіл, особливо командування британського флоту, була предметом загального посміху. На фасаді англійського посольства в Константинополі хтось із дотепників наклеїв таке оголошення: «Між Безикою і Константинополем загубився флот. Той, хто знайде, дістане винагороду». У ці дні Дізраелі умовляв міністра закордонних справ Австро-Угорщини Андраші негайно розпочати воєнні дії проти Росії. Лише тверезі міркування австрійських військових кіл про те, що, незважаючи на можливе ослаблення Росії у війні, сама Австро-Угорщина, неспокійна через національні суперечності, може бути розгромленою і опинитися в скрутному становищі, перешкодили Анд- раші втягти свою країну у війну з Росією. Проте Австро-Угорщину все ж таки було втягнено у фарватер проанглійської політики. Підступи англійської і австрійської дипломатії змусили царський уряд бути обережним. Коли російські війська після взяття Адріанополя почали загрожувати Константинополю, турецький уряд запросив перемир’я. Щоб запобігти можливому вступу російських військ у Константинополь, англійський флот за новим наказом швидко пройшов Дарданелли і 15 лютого 1878 р. демонстративно вишикувався біля Принцевих островів, хоч згодом відійшов трохи далі, у Мармурове море. Щоб уникнути конфлікту з Англією, російським військам було дано наказ не вступати до Константинополя. Російська армія зупинилась під його стінами, зайнявши містечко Сан-Стефано, розташоване за 12 кілометрів від турецької столиці, на березі Мармурового моря. 3 березня 1878 р. у Сан-Стефано було підписано мирний договір, за яким Росії поверталась південна частина Бессарабії, відторгнена від Росії після Кримської війни, передавались Каре, Ардаган, Баязет і Батум. Інші пункти цього договору стосувались територіального і державного устрою балканських держав. Була утворена самостійна єдина Болгарська держава - від Чорного моря на захід аж до сербського кордону біля Охридського озера, і від Дунаю до Узбережжя Егейського моря. Чорногорія, Сербія і Румунія дістали юридичне повну незалежність. До Румунії відійшла Північна Добруджа. Кордони Болгарії за Сан-Стефанським договором підходили близько до Константинополя й охоплювали значну частину Егейського узбережжя. Отже, Сан-Стефанський договір передбачав повне національне визволення від турецького ярма сербського й румунського народів і відкривав шлях до визволення болгарського народу. Побоюючись, що Росія використає Болгарію для посилення своїх позицій у східній частині Середземного моря, англійські правлячі кола визнали кордони створюваної Болгарії і становище на Балканах неприйнятними для Англії. 6 березня 1878 р. за угодою з Дізраелі та за його безпосередньою вказівкою Андраші офіційно виступив з пропозицією скликати конгрес для обговорення умов миру між Росією й Туреччиною, а по суті для перегляду Сан-Стефанського договору. Змова проти Росії була очевидною. Не підтримала Росію й Німеччина. Тому Росія ще до скликання конгресу, 30 травня 1878 р.,погодилась у Лондоні підписати англо-російську угоду, за якою південний кордон Болгарії відсувався далеко від Константинополя і мав проходити не по узбережжю Егейського моря, а по Балканському хребту. Росія зберегла за собою Каре, Ардаган, Батум і Південну Бессарабію, проте змушена була відмовитись від Баязета. За обіцянку «захищати інтереси» Туреччини на конгресі Англія примусила турецький уряд підписати 4 червня 1878 р. конвенцію, за якою Англія дістала право окупувати острів Кіпр, населений в основному греками. 6 червня Англія й Австро-Угорщина підписали угоду про спільний виступ на конгресі в дусі пропозиції Англії. Англія ж зобов’язувалась підтримати домагання Австро-Угорщини на окупацію Боснії й Герцеговини, які добилися під час війни визволення з-під влади Туреччини. Скликаний 13 червня 1878 р. Берлінський конгрес почав обговорення, по суті, вже наперед вирішених питань про зміну Сан-Стефанського договору. Проте з багатьох питань дебати були такими бурхливими, що якийсь час здавалось, ніби робота конгресу зайшла в безвихідь. В результаті роботи конгресу було підписано Берлінський трактат,за яким Каре, Ардаган, Батум відійшли до Росії, Баязет залишався в Туреччині. Росії було повернуто Південну Бессарабію, Добруджа відійшла до Румунії. Підтверджувалась також незалежність Чорногорії, Сербії, Румунії. За Берлінським трактатом, територія створюваної Болгарії різко скоротилася. Болгарське князівство було обмежено кордонами на північ від Балканського гірського хребта до Дунаю. Велика частина Болгарії, на південь від Балканського хребта, так звана Східна Румелія, з гірськими проходами на Балканах залишалась, як і раніше, турецькою провінцією з деякими правами автономії; в Македонії влада Туреччини зберігалась повністю. Боснія і Герцеговина, а також санджак (адміністративний округ) Нові-Пазар було передано Австро-Угорщині на правах окупації без певного строку. Народам Боснії і Герцеговини однаково було ненависне що турецьке що австрійське ярмо. Отже, Австро-Угорщині вдалося тимчасово запобігти утворенню великої слов’янської держави поблизу кордонів гноблених нею південнослов’янських областей. Проте дипломатичні «перемоги» Андраші призвели до тяжких наслідків для Австро-Угорщини: посилився антагонізм між австрійцями і слов’янами всередині країни, загострились австро-російські суперечності. З погляду загального перебігу історичного процесу і становища балканських народів російсько- турецька війна мала об’єктивно прогресивний характер.

1875 - Повстання в Боснії та Герцеговині проти турецького панування. Початок національному протесту (Східній кризі) поклало повстання в Герцеговині й Боснії, яке спалахнуло влітку 1875 р. Через не- розв’язаністі аграрного питання в цих слов’янських провінціях, непосильне феодальне гноблення, сваволю властей, через зловживання відкупникії державних податків вибух, що назрівав давно, став неминучим. У 1874 р. Боснійський вілайєт спіткало страшне лихо - неврожай. Незважаючи на це, турецький уряд збільшив десятинний податок на 25%, і це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння народу. Повстання почалося збройною сутичкою повстанського загону південно-східної Герцеговини з турками в липні 1875 р. у містечку Невесинє. Незабаром воно охопило значну частину Герцеговини, а згодом й Боснію. Розпочавшись як аграрний, селянський рух, боснійсько-герцеговинське повстання невдовзі набуло національно- визвольного характеру. Для нього характерною була небувала стійкість повсталого народу, який, незважаючи на складні перипетії боротьби, героїчно боровся до 1878 р.

1876, березень - 1887 - Парламентська революція та «Ліва» в Італії. В ході обговорення законопроекту про передання державі права на експлуатацію залізниць опозиція добилась відставки уряду і усунення від влади «правої». Ця подія в політичному житті Італії дістала гучну назву «парламентської революції». В 60-х - на початку 70-х рр. вона оформилася з представників правого флангу Партії дії (блок демократичних сил у період Рисорджименто), що стали на шлях компромісу з монархією, та лівого крила «поміркованих», тобто ліберальної буржуазії і дворянства. «Ліва» стояла на монархічній платформі, однак, на відміну від «правої», вона виступала за більш послідовну ліберально- конституційну політику, обіцяла здійснити адміністративну реформу, переглянути податкову систему, впровадити обов’язкову і безплатну початкову освіту, відстоювала протекціоністський курс. Лідер «лівої» Хгостіно Депретіс, колишній учасник експедиції «Тисячі» до Сицилії, вважав за необхідне залучити до управління державою буржуазію і землевласників Півдня, щоб розширити таким чином масову базу держави. Він назвав свій уряд «міністерством прогресистів». Завдяки програмі реформ «ліва» забезпечила собі на початку підтримку дрібної буржуазії і робітничого класу. Повсюди відбувались демонстрації, які схвалювали програму реформ і вимагали загального виборчого права. Незважаючи на протидію правих сил, особливо в сенаті, уряд Депретіса під натиском знизу на 1882 р. змушений був провести ряд реформ. Було видано закони про світську школу і цивільний шлюб, що дещо обмежили позиції церкви; в 1879 р. запроваджено обов’язкову початкову освіту; в 1880 р. скасовано податок за помел зерна. Нарешті, в 1882 р. вийшов новий виборчий закон, за яким було знижено віковий, майновий та освітній ценз, в результаті чого кількість виборців зросла до 2 млн чоловік (7% населення країни). Це був певний крок до зміцнення парламентського режиму. Правлячий блок поповнювався представниками промислової буржуазії, імущими класами Півдня - буржуазією і землевласниками. Проте ні соціальна природа влади, ні класова суть політики «лівої» не відрізнялись принципово від «правої» та її політики. Особливо виявилось це після 1882 р., коли в політиці «лівої» відбувся «зсув» вправо, зміцніли її зв’язки із власниками металургійних підприємств, пароплавних товариств, верфей та сільською буржуазією Центру і Півдня. Тільки що скасувавши податок за помел, уряд на догоду латифундистам запровадив додаток на виробництво і вживання цукру. Під гаслом свободи підприємництва право експлуатації залізниць, у тому числі й державних, було передано трьом приватним компаніям, відновлено обіг металевих грошей та вільний обмін паперових грошей на золото. Істотним нововведенням був перехід до протекціонізму. Захистивши певним чином молоду промисловість від суперництва іноземних товарів, політика протекціонізму підвищувала вартість промислового обладнання, що його ввозили з-за кордону, гальмувала експорт сільськогосподарської продукції. Впровадження в 1887 р. високих мит на зернові продукти, що відповідало інтересам латифундистів Півдня, дуже відбилось на становищі народних мас: посилилась дорожнеча на хліб та інші продовольчі товари. Економічна політика «лівої» прискорила утворення наприкінці XIX ст. перших монополій в Італії в металургійній, машинобудівній та цукровій промисловості, сприяла виникненню численних акціонерних товариств, біржовим спекуляціям. Не задовольнивши насущних соціальних потреб мас і побоюючись ослаблення парламентських позицій, діячі «лівої», і особливо Депретіс, взяли курс на створення «нової великої національної партії», замисливши її як об’єднання всіх ліберальних фракцій. Намагаючись не поривати зв’язків із лівими силами, вони пішли на зближення з діячами «правої», переманювали до урядового табору діячів опозиції, забезпечували їх постами в державному апараті, підтримували в ході виборчих кампаній. Політика трансформізму стала символом підкупу депутатів, зради політичних переконань, корупції і хабарництва. Вона сприяла дискредитації парламенту, її критикували як справа, так і зліва. Серед непримиренних критиків «лівої» і політики трансформізму був один з відомих діячів- радикалів - Ф. Кавалотті, пристрасний оратор, публіцист, ініціатор парламентських боїв у 80-90-х рр. «Ліва» виступила проти політики «вільних рук» і «збирання сил», активізувавши діяльність на міжнародній арені. Італія стала учасницею Берлінського конгресу 1878 р., підписавши заключні протоколи конгресу, що стосувались Балканського півострова, Чорноморських проток, Малої Азії. Діячі «лівої» виступали за колоніальні загарбання в Африці, виношували плани підкорення Тунісу. Внаслідок окупації Францією Тунісу в 1881 р. посилились італо- французькі незгоди, що й зумовило приєднання Італії в 1882 р. до союзу Німеччини й Австро- Угорщини. Вступивши до Троїстого союзу, Італія посилила тим самим антифранцузьку і антиросійську спрямованість італійської зовнішньої політики. Поза союзом Італія виявляла особливу зацікавленість у збереженні добрих взаємовідносин з Англією.

1876, квітень - Долею Боснійського вілайєта зацікавились Сербія і Чорногорія - і незабаром повстання набуло характеру загальнобалканської кризи. Завдяки посередництву, яке виявили згодом великі держави, східне питання знову висунулось на передній план європейської політики. Переконавшись, що спроби великих держав розв’язати кризу даремні, народи Балканського півострова вирішили взяти справу визволення з-під іноземного ярма в свої руки. У квітні 1876 р. розпочалось повстання в Болгарії, підготовлене новоствореним Центральним комітетом. Героїчна боротьба повстанців Пловдивського революційного округу, яку своєчасно не підтримали інші округи, закінчилася поразкою. Заключним акордом квітневого повстання в Болгарії було висадження збройного загону з 200 чоловік, який очолював Христо Ботев, у Північній Болгарії. В сутичках із турецькими військами загін повстанців було розсіяно, а X. Ботева вбито. Придушення повстання супроводилось масовою різнею, жертвами якої стали 30 тис. болгар. Квітневе повстання сприяло дальшому загостренню східної кризи.

1876, травень - Проголошення англійської королеви Вікторії імператрицею Індії. Дізраелі у 1876 р. провів через парламент присвоєння королеві Вікторії пишного титулу «імператриці Індії».

1876, 30 червня - Прийняття нової конституції в Іспанії.

1876, 30 червня - 1877 - Оголошення Сербією та Чорногорією війни Туреччині. У червні 1876 р. Сербія і Чорногорія, заздалегідь уклавши між собою воєнно-політичну угоду, оголосили війну Туреччині. Незважаючи на героїзм сербських солдатів і братерську допомогу російського народу (в рядах сербської діючої армії боролись понад 5 тис. російських добровольців), через загальну слабку підготовку війна для сербів скінчилась невдало. На початку 1877 р. при посередництві Росії між Сербією і Туреччиною було підписано мирний договір на умовах довоєнного статус-кво.

1876, 15 липня - Розпуск Генеральної ради і припинення діяльності І Інтернаціоналу.

1876, липень - Утворення Робітничої партії Сполучених Штатів Америки.

1876, липень - Рейхштадтськаугода між Росією та Австро-Угорщиною з балканського питання. Передбачалось, що Австро-Угорщина, в разі виникнення російсько-турецької війни, зберігатиме нейтралітет, а царська Росія - як компенсація за це - погоджується на окупацію частини Хорватії та окремих прикордонних територій Боснії.

1876, жовтень - І Робітничий конгрес у Парижі.

1876 - В Парижі було скликано перший з’їзд представників робітничих організацій. Проте ще багато які з них були під впливом буржуазної ідеології. Журналіст Барбер виступав проти соціалістичних ідей, намагався ізолювати робітників від політичної боротьби, штовхав їх на шлях угодовства з буржуазією. Барбер рекомендував робітникам обмежитися створенням профспілок, кас взаємодопомоги. Барберисти запевняли, що завдяки виробничим кооперативам процвітатимуть і праця, і капітал. Проте вплив буржуазних ідей у робітничому середовищі не був таким сильним: загострення класової боротьби, наростання страйків свідчили про їхню неспроможність.

1876-1910 - Диктатура Порфіріо Діаса в Мексиці. Він всіляко залучала іноземні капітали і зробила країну залежною від іноземного імперіалізму.

1877, 15 січня (березень) - Укладення Будапештської конвенції між Австро-Угорщиною та Росією з балканського питання. Продовжувала Рейхштадтську угоду (липень, 1876)

1877 - У Франції на другому з’їзді робітничих організацій (Ліон) виступила група соціалістів-колективістів, яка запропонувала прийняти резолюцію з вимогою встановити у Франції колективну власність на землю і засоби виробництва. На чолі соціалістів-колективістів стояли Жюль Гед і Поль Лафарг. Обидва були учнями К. Маркса і членами І Інтернаціоналу. Наприкінці 70-х рр. Ж. Гед і П. Лафарг на сторінках газети «Рівність» і в численних усних виступах вели пропаганду соціалістичних ідей, їхня діяльність була успішна, вплив барберизму послабшав. У країні виникли соціалістичні гуртки.

1877, 16 квітня - Підписання російсько-румунської воєнної конвенції. Уряд лібералів у Румунії, що прийшов до влади в 1876 р., поступово почав відходити від політики нейтралітету і зблизився з Росією, з допомогою якої він сподівався добитися визволення країни від турецької залежності. Навесні 1877 р. було підписано російсько-румунську угоду про пропускання російських військ через територію Румунії.

1877, 24 квітня -1878, 3 березня - Російсько-турецька війна. Заплативши дорогою ціною за нейтралітет Австро-Угорщини (згодою на окупацію Боснії і Герцеговини), 12 (24) квітня 1877 р. Росія оголосила війну Туреччині. В російсько-турецькій війні з самого початку взяли участь болгарські ополченці і чорногорські війська, а згодом Румунія і Сербія. Війна виявилась переможною для Росії та її союзників. Зазнавши поразки на всіх фронтах, у січні 1878 р. султанський уряд запросив перемир’я.

1877, 21 травня - Проголошення повної незалежності Румунії. 9 (21) травня 1877 р. румунський парламент проголосив незалежність своєї країни, а в липні 1877 р. Румунія оголосила війну Туреччині, її війська брали участь в облозі і взятті турецької фортеці Плевна.

1877, 1 грудня - Після деякого вагання Сербія вдруге оголосила війну Туреччині, цього разу в союзі з Росією.

1877, грудень - ІІ з’їзд Робітничої партії США. Перейменування Робітничої партії США в Соціалістичну робітничу партію США

1877-1866 - Диктатура Гусмана Бланко у Венесуелі

1878, лютий - Утворення Національної робітничо-фермерської партії (Грінбексько-робітничої партії) в США

1878, 3 березня - Підписання прелімінарного договору між Росією та Туреччиною в Сан-Стефано. 19 лютого (3 березня) 1878 р. поблизу Константинополя, в містечку Сан- Стефано, було підписано попередній мирний договір. За умовами Сан-Стефанського договору, створювалось велике болгарське автономне князівство, до складу якого мала ввійти північна й південна Болгарія і майже вся Македонія. Сербське і Чорногорське князівства оголошувались цілком незалежними державами із значним розширенням території кожної з них. Стала незалежною й Румунія. Відповідно до статті четвертої Сан-Стефанського мирного договору, Боснія і Герцеговина проголошувались автономною областю на чолі з християнським губернатором.

1878, травень - Російсько-англійська угода із східного питання

1878, 13 червня - 13 липня - Берлінський конгрес. Він переглянув на шкоду слов’янським народам умови Сан-Стефанського договору і надав Австро-Угорщині право окупувати Боснію й Герцеговину на невизначе- ний строк, але формально залишив їх у складі Османської імперії. Отже, західні держави, насамперед Англія і Австро-Угорщина, побоюючись посилення Росії на Балканах, за допомогою Бісмарка добилися перегляду попереднього російсько-турецького договору. Скликаний на їхню настійну вимогу в Берліні конгрес європейських держав прийняв 1 липня 1878 р. рішення, за яким від Болгарського князівства було відторгнуто його південну частину, перетворену в автономну область у складі Туреччини за назвою Східна Румелія; Македонія залишилася під владою Туреччини. Австро-Угорщина дістала право на окупацію Боснії й Герцеговини нібито для проведення там реформ. Номінальний суверенітет над обома провінціями зберігався за Туреччиною. Берлінський конгрес підтвердив незалежність Сербії, Чорногорії і Румунії. Рішення Берлінського конгресу завдало тяжкого удару національно-визвольній боротьбі народів Балканського півострова. Розчленування Болгарії, окупація на невизначений час Боснії і Герцеговини, повернення під владу Туреччини Македонії і Нові-Пазарського санджаку - все це дуже ускладнило досягнення головної історичної мети балканських народів - об’єднання національних держав. Після 1878 р. під владою Австро-Угорщини, крім Хорватії, Далмації, Словенії та Воєводини, були також Боснія й Герцеговина. Австрійські власті встановили в окупованих провінціях суворий поліцейський режим. На утримання жандармерії витрачалося втроє більше коштів, ніж на освіту. Капіталізм у Боснії і Герцеговині в умовах окупації розвивався потворно й однобоко. В промисловості розвивались тільки ті галузі, в яких були зацікавлені окупаційні власті. По-хижацькому експлуатувалися багаті природні ресурси краю. Система аграрних відносин, що склалася при турецькому пануванні, була збережена. Поміщики- мусульмани стали опорою колоніального режиму. Феодальне й колоніальне гноблення спричинило масове розорення селян та пауперизацію їх. За рішенням Берлінського конгресу, адміністративно-політичний устрій створеного Болгарського князівства було покладено на тимчасове російське управління, яке діяло в країні протягом дев’яти місяців. За цей час російське цивільне управління підготувало місцеві органи влади, організувало болгарські війська, укомплектовані російськими офіцерами, виробило проект конституції Болгарського князівства. Територія незалежної Чорногорії збільшилась удвоє. До неї ввійшли міста Подгориця, Никшич, Колашин, а також узбережжя Адріатичного моря з містами Бар і Улцинь. За рішенням Берлінського конгресу, над чорногорським примор’ям було встановлено австрійський поліцейський і санітарний контроль. Щоб перешкодити об’єднанню Сербії і Чорногорії, австрійські власті окупували залишену під владою Туреччини область Нові-Пазарськогосанджаку. Після Берлінського конгресу в складі Османської імперії залишились Адріанопольський округ, Македонія і Албанія. Повернувши Македонію Туреччині, Берлінський конгрес виявив великий вплив на її подальший розвиток. Етнічна строкатість (крім слов’ян тут жили турки, греки, албанці, валахи та ін.) позначилась на багатьох сторонах життя народу, зокрема на характерові боротьби за національне і соціальне визволення. Наприкінці XIX ст. Македонія була відсталою аграрною областю. Сільськогосподарське виробництво зазнавало значних труднощів через втрату ринків збуту. Прискорився процес розшарування селян, які страждали від потрійного гноблення турецьких поміщиків, лихварів і держави. Селяни були юридично вільними, алебідували через малоземелля. Близько 80% оброблюваної землі належало поміщикам і тільки 20% - селянам. За деякими даними, щорічно Македонію залишало до 70 тис. відходників. Турецький уряд безперервно підвищував старі і впроваджував нові податки. Погіршенню становища селян сприяли і масові переселення до Македонії турків із звільнених областей після 1878 р. Турецький уряд давав їм землю і будував їм будинки. Найбільшими економічними центрами Македонії були міста Салоніки, Бітоль і Скопле. Національно-визвольний рух проходив в обстановці запеклої боротьби правлячих кіл сусідніх держав - Болгарії, Греції та Сербії - за вплив у Македонії, їхнє суперництво становило серйозну загрозу цілісності області.

1878, липень - Окупація Боснії та Герцеговини Австро-Угорщиною

1878 - Початок легальної діяльності Ордену лицарів праці в США. Проголошення незалежності Сербії та Чорногорії.

1878-1903 - Папа Лев XV (Італія). Наступник Пія IX Лев XV, продовжуючи непримиренний курс у ставленні до італійської держави, виступив з рядом енциклік проти «ворогів громадського порядку»- соціалістів, звинувачуючи їх у підриванні авторитету церкви і держави. В 1880 р. було створено «Банко ді Рома», що став посередником між Ватиканом і фінансовими та урядовими колами Італії. У межах самого католицького руху, на противагу «непримиренним» католикам, наприкінці XIX ст. посилились більш гнучкі течії. Вони виступали, з одного боку, за перегляд деяких церковних доктрин з урахуванням досягнень науки (модернізм), а з другого - за шлях соціального реформаторства, щоб розширити вплив церкви серед мас, зокрема в робітничому русі. Виникли католицькі робітничі ліги («білі профспілки»), «народні банки» та інші форми масових католицьких організацій. Реакційна позиція Ватикану викликала тривогу демократичних сил, бойовим прапором яких став антиклерикалізм. Вони добивались повної ліквідації всіх католицьких організацій, конфіскації церковного майна, світської освіти. На ґрунті антиклерикалізму аж до першої світової війни в Італії великим впливом користувались масонські організації.

1878-1890 - «Винятковий закон» проти соціалістів у Німеччині

1879, лютий - 1890-ті - Болгарська держава. В лютому 1879 у м. Тир- ново почали свою діяльність Установчі збори. 16 квітня вони прийняли конституцію, яка дістала назву Тирновської. Досить ліберальна, як для свого часу, вона закріпила великі зміни в житті болгарського народу, що стали можливими завдяки братерській допомозі і самовідданій боротьбі російського народу, який заплатив життям 200 тис. своїх синів за свободу південних слов’ян. Болгарське князівство було оголошено спадкоємною монархією з народним представництвом (Народні збори - звичайні і Великі), наділеним законодавчою владою. Конституція проголошувала недоторканність особистої власності, буржуазні свободи і загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21 року. Тирновська конституція завершила утворення Болгарської держави. На другий день після її прийняття Великі народні збори обрали болгарським князем німецького принца Олександра Баттенберга. Статус Східної Румелії визначався Органічним статутом, виробленим відповідно до рішення Берлінського конгресу Європейською міжнародною комісією. Автономну область очолював генерал-губернатор із християн, якого призначав султан за згодою великих держав. Під час обговорення проекту Тирновської конституції в Установчих зборах виникли два буржуазні політичні угруповання - ліберали і консерватори. Перші виражали інтереси дрібної буржуазії, другі - представників вищого духівництва, торгової верхівки та багатих землевласників. Боротьба між ними визначала внутрішній розвиток Болгарії у перші півтора десятиріччя після визволення. Хоч ліберали становили більшість у Народних зборах, князь Баттенберг спирався на консерваторів, за допомогою яких він сподівався ліквідувати конституцію, що обмежувала його владу. 27 жовтня 1881 р. він вчинив державний переворот. Конституцію було відмінено, ліберали зазнали переслідувань, у країні панувала сваволя. Прозахідна орієнтація Баттенберга призвела до погіршення його відносин з Росією. У вересні 1885 р. буржуазні радикальні кола Східної Румелії, спираючись на народні маси, здійснили переворот і проголосили возз’єднання автономної області з Болгарським князівством. Баттенберг без згоди Росії взяв титул князя об’єднаних князівств і рушив своє військо на південь до кордону Туреччини. Царський Уряд відмовився визнати переворот і на знак протесту відкликав своїх офіцерів з болгарської армії. Поки міжнародна конференція, скликана за ініціативою Туреччини, намагалась розв’язати конфлікт, сербський король Милан Обренович, якого підбурювала Австро-Угорщина, в листопаді 1885 р. оголосив війну Болгарії, сподіваючись легкою перемогою поліпшити свої внутрішні справи. З боку Сербії війна була несправедливою, загарбницькою. Це не могло не позначитись на її результатах. У битві під Сливницею болгари перемогли. За Бухарестським мирним договором 1886 р. між воюючими сторонами було відновлено довоєнне становище. Возз’єднання країни, що мало, безумовно, прогресивне значення, не знищило внутрішніх суперечностей і конфліктів і не стабілізувало міжнародного становища Болгарії. Вважаючи князя винуватцем погіршення російсько-болгарських відносин, група русофільськи настроєних офіцерів у серпні 1886 р. здійснила переворот: Баттенберга було арештовано і вислано з країни. Проте перевороту не підтримали англо-австрофільські кола і частина армії. Це дало змогу голові Народних зборів Стефану Стамболову організувати контрпереворот і встановити свою диктатуру. Русофіли зазнали, гоніння. Незважаючи на відречення Баттенберга від престолу, відносини Болгарії і Росії дедалі погіршувались. Наприкінці 1886 р. було розірвано дипломатичні відносини. За порадою з Відня, в 1887 р. болгарським князем обрали німецького принца Фердінанда Кобурзького. Новий князь виявився спритним політиком. Спираючись на підтримку Німеччини, Австро- Угорщини й Англії, він поступово зосередив владу в своїх руках. У 1894 р. Фердінанд звільнив у відставку Стамболова і оголосив амністію русофілам. Завдяки цьому йому вдалося через рік відновити дипломатичні відносини з Росією. Економічно Болгарська держава була відсталою, аграрною сільськогосподарською країною. Після визволення країни феодальні відносини було ліквідовано. Відбувся аграрний переворот, в ході якого Болгарія стала країною дрібних і середніх селянських господарств, обтяжених різними патріархальними і напівфеодальними пережитками. За переписом 1897 р. господарства селян, які мали до 5 га землі, становили понад 50% усіх господарств, а загалом це було менш ніж 25% оброблюваної землі. Господарства, які мали 10 га і більше, становили 1/5 селянських господарств, абополовину, всієї оброблюваної площі країни. Значна кількість селян взагалі не мала землі. Отже, хоч у Болгарії не було великих поміщицьких землеволодінь, все-таки ні про яку «сталість» дрібних господарств говорити не доводилось. Соціальна диференціація була властива як сільському господарству, так і промисловому виробництву, в якому до кінця XIX ст. переважало ще ремесло. Капіталістична промисловість робила перші кроки. Вона в основному займалась переробкою сільськогосподарської сировини. Важкої індустрії не було. Спроба «фабрикувати фабрикантів» за допомогою закону про сприяння промисловості спочатку успіху не мала, оскільки капіталів всередині країни не було.

1879, 17 вересня - Циркулярний лист К. Маркса та Ф. Енгельса керівництву Соціал-демократичної партії Німеччини про боротьбу з опортунізмом

1879, жовтень - Укладення союзного договору між Німеччиною та Австро-Угорщиною у Відні. На межі 70-80-х рр. внаслідок зусиль німецької дипломатії виник Троїстий союз. Формувався він в кілька етапів. У 1879 р. було підписано австро-німецький союзний договір, який мав явно антиросійське спрямування. Це був перший вирішальний крок у розколі Європи на ворогуючі воєнні коаліції.

1879, жовтень - ІІІ Робітничий конгрес у Марселі. Проголошення його Соціалістичним робітничим конгресом. Заснування французької Робітничої партії

1879, жовтень - Утворення ірландської селянської організації «Земельна ліга». Зниження цін на продукти сільського господарства і конкуренція дешевих заокеанських продуктів посилили злидні ірландського селянства. Внаслідок голоду на селах почастішали «аграрні злочини» - підпали, псування худоби. Рух селян набрав організованої форми під керівництвом Земельної ліги, яку в 1879 р. створив Майкл Девітт (1846-1906). Девітта ще в ранньому дитинстві разом із сім’єю було зігнано з землі, після чого він переселився до Англії і пішов працювати на фабрику. Коли йому було 11 років, машиною йому відірвало руку. У 1870 р. за участь у боротьбі проти англійців його засудили на каторжні роботи строком понад 7 років. Ліга висунула вимогу націоналізувати землі в Ірландії і віддати її селянам. Вона виступила на захист селян проти сваволі поміщиків, зокрема проти того, щоб зганяти їх із землі. Досить дійовим знаряддям боротьби в її руках став метод своєрідного страйку: селяни примушували лендлордів та їхніх агентів іти на поступки, припиняючи з ними будь-яке спілкування. Ця тактика дістала назву бойкоту, за ім’ям одного з управляючих, капітана Бойкотта, який врешті-решт змушений був залишити Ірландію. В ірландському національному русі на цей час керівництво захопила ліберальна буржуазія. Створена нею ще у 1870 р. Ліга гомруля обмежила свої вимоги самоврядуванням для Ірландії в межах Британської імперії (гомруль). Ірландці, обрані до парламенту, підтримували лібералів, сподіваючись на їхні поступки. На чолі ірландської фракції став, заручившись підтримкою Земельної Ліги, Чарлз Парнелл (1846-1891) - за походженням англієць, щирий прихильник визволення Ірландії. Це додало ірландському національному руху нової сили, якої Гладстон не міг ігнорувати, тим більше, що після парламентських виборів у 1885 р. численна ірландська фракція завжди могла, приєднавшись до консерваторів, скинути уряд. На початку 1886 р. кабінет Гладстона розробив поміркований проект гомруля: відновлений ірландський парламент дістававправо управляти внутрішніми справами, хоч зовнішні відносини, торгівля, поліція, армія та всі важливі питання внутрішньої політики залишалися в руках Лондона. Проект викликав опір всередині ліберальної партії. На чолі противників гомруля виступив Джозеф Чемберлен (1836-1914), великий фабрикант із Бірмінгема. Він був мером міста і висунувся завдяки своїм заходам у галузі житлового будівництва й санітарної охорони, за що його вважали радикалом. Чемберлен був одним з ініціаторів перебудови ліберальної партії.

1879 - Заснування Соціалістичної робітничої партії Іспанії.

В Марселі (Франція) відбувся третій з’їзд робітничих організацій, на якому прихильники угодовської політики зазнали остаточної поразки. З’їзд висловився за участь робітників у політичній боротьбі, за створення самостійної політичної робітничої партії, за усуспільнення знарядь і засобів виробництва.

1879-1884 - Тихоокеанська війна між Перу і Болівією, з одного боку, та Чилі, з іншого

1870-ті - Розорення в США штовхало фермерів на відчайдушну боротьбу, що спричинилося до виникнення загальнонаціональних рухів грейн- джерів, грінбекерів, фермерських альянсів і популістів. У 70-х рр. широкого розмаху набув рух грейнджерів і грінбекерів. Орден захисників землеробства, або Ліга грейнджерів («грейндж» у перекладі з англійської - «ферма»), виступав за зниження залізничних тарифів, за полегшення збуту сільськогосподарської продукції і заохочував створення фермерських кооперативів. Проте, розчарувавшись у методах і засобах боротьби «Ордену», фермери взялись за створення грінбекерської партії (1875), яка вважала панацеєю від усіх бід і нещасть фермерів збільшення випуску паперових грошей - грінбеків (назва від зеленої віньєтки на зворотному боці асигнацій). Після того як до програми грінбекерської партії було включено ряд робітничих вимог, до неї примкнуло чимало робітників. При підтримці робітничих спілок рух набув широкого розмаху, а на виборах 1878 р. грінбекерсько-робітнича партія зібрала понад мільйон голосів. Проте невдовзі значна частина грінбекерів включилася в ще ширший рух - фермерських альянсів.

1870-ті - Після угоди 1867 р. в Австрії в 70-х рр. було проведено деякі реформи антиклерикального характеру: скасовано конкордат із Ватиканом, впроваджено цивільний шлюб, духівництво позбавлено права викладати в школах.

1879-1880-ті - Глава Чорногорської держави князь Никола (1860-1918) був необмеженим самодержавним правителєм. Найвищим законодавчим органом стала Державна рада, що складалася з восьми осіб, яких призначав князь. Уряд, що його затвердив князь у 1879 р., незмінно управляв країною протягом 26 років. За дміністративною реформою країну було поділено на 10 округів. Округи складалися з капетаній, на чолі яких стояли урядовці, що їх призначав князь; вони мали адміністративну і судову владу. Велике значення мала військова реформа, за якою в країні вперше вводилась обов’язкова військова повинність. Армія будувалася за російським зразком. Оснащували її за рахунок щорічних субсидій з Росії. На відміну від Сербії російсько-чорногорські відносини розвивались в останній третині XIX ст. успішно.

1870-1890-ті - У політичному житті Англії панували дві великі партії - лібералів і консерваторів, які по черзі змінювали одна одну при владі: своєю постійною боротьбою вони відволікали увагу трудящих. Нова система ліберальної партії завершилася після створення в 1877 р. Національної ліберальної асоціації. Лідером партії був Вільям Гладстон  (1809-1898), син багатого ліверпульського купця. Політична еволюція Гладстона ніби відтворювала еволюцію поглядів великої буржуазії. В молоді роки він був переконаним торі (консерватором), противником реформ і визволення негрів. Перейшовши на ліберальні позиції, він проповідував свободу торгівлі, помірковані реформи «згори» і повне невтручання держави в економіку. Гладстон мав неабиякий ораторський талант. Між іншим, критики відмічали в його промовах багатослів’я і єлейний тон проповідника. Проте в управлінні фінансами ці якості не завадили йому виявити незвичайну діловитість. Консервативна партія аж до 80-х рр. поступалась перед лібералами своєю силою і впливом. Вона спиралася в основному на земельних власників, заможних фермерів і англіканську церкву. З кінця 70 -х рр. вона реорганізувалася на зразок лібералів, створивши в 1883 р. Національний союз консервативних асоціацій. Лідер консерваторів Бенджамін Дізраелі (1804-1881) походив із єврейської сім’ї, що прийняла англіканство. Виступивши спершу як літератор, Дізраелі в своїх романах підіймав гострі політичні і соціальні проблеми свого часу і висував утопічні й реакційні плани їх розв’язання через повернення до необмеженої монархії та всесильної церкви. У романі «Сівілла, або Дві нації» (1845) він показав глибоку соціальну нерівність, яка поділяла Англію на «дві нації». Обраний до парламенту в 1837 р., він очолив консерваторів під гаслом згуртування навколо трону і церкви. Дізраелі був спритним політиком. Коли Гладстон у 1867 р. вніс до парламенту проект розширення виборчого права, Дізраелі, перебуваючи в опозиції, провалив його. Проте, зрозумівши популярність цього заходу, в тому ж самому році, прийшовши до влади, запровадив його в. життя. Своєю безпринципністю він дуже шокував тих, хто вірив у щирість його переконань. Незважаючи на те, що Дізраелі багато зробив для згуртування партії та її зміцнення, гонористі аристократи довго не визнавали його, вважаючи вискочкою. З посиленням партії авторитет Дізраелі зростав. У 1876 р. він дістав титул лорда Біконсфільд, а після смерті Дізраелі в консервативній партії виник справжній культ його. Створена у 80-ті рр. для пропаганди масова організація консервативної партії «Ліга проліска» вибрала своїм символом улюблену квітку Дізраелі. Протягом першої половини тридцятиліття (18701899) перевага була на боці лібералів, вони правили більш як 10 років (1868-1874 і 1880-1886 рр.). Прагнучи залучити на свій бік масового виборця, Гладстон у 1872 р. запровадив таємне подання голосів на виборах до парламенту, а в 1884 р. було проведено нову парламентську реформу (третю від початку століття): в результаті скасування майнового цензу кількість виборців збільшилася вдвоє. У 1885 р. реформу було продовжено: всю країну поділено на однакові виборчі округи (близько 50 тис. виборців у кожному). Великі міста дістали право посилати по кілька депутатів відповідно до кількості мешканців (Лондон почав обирати 52 депутати). Ліберали здійснили також деякі інші реформи поміркованого характеру. Вони скасували продаж офіцерських патентів, встановили іспити для тих, хто вступав на державну службу, спростили систему вищих судових установ і вперше виділили асигнування на школу, хоч і дуже скромні. Поступаючись перед вимогами робітників, у 1871 р. ліберали прийняли закон, якимлегалізували тред-юніони: до того часу їх просто терпіли, а нерідко й переслідували. Зрозумівши важливість завоювання голосів робітничого класу, консерватори також пішли на деякі реформи. Вони скасували заборону на пікетування під час страйків, анулювали старий закон про панів і слуг, що давав перевагу господарям над робітниками на суді, провели закон, за яким дітям до 10 років заборонялось працювати. У 1888 р. вони здійснили реформу місцевого врядування: у графствах було створено виборні ради, які обкладали жителів спеціальними податками на місцеві потреби - дороги, школи, лікарні і т. ін. У 1891 р. консерватори прийняли закон про безплатну початкову освіту, зберігши, однак, за церквою вирішальний вплив на навчання підростаючого покоління. Чемберлен був одним з ініціаторів перебудови ліберальної партії. Почав він із свого міста, і це забезпечило йому в партії значний вплив. У кабінеті Гладстона він посідав пост міністра в справах місцевого врядування. Розраховуючи висунутися на перший план, Чемберлен демагогічне звинуватив лідера партії в замахові на цілісність імперії. Під керівництвом Чемберлена велика група лібералів оголосила себе юніоністами, тобто прихильниками збереження англо-ірландської унії, і зірвала прийняття гомруля; згодом майже всі вони разом із Чемберленом увійшли до консервативної партії. Ліберальний кабінет не вистояв, і до влади прийшли консерватори. Прем’єром став маркіз Солсбері (1830-1903) - аристократ і великий землевласник. Консерватори встановили в Ірландії надзвичайне становище, а потім провели закон про викуп в Ірландії у поміщиків частини землі і продаж її в розстрочку селянам: цим вони намагалися збільшити прошарок середніх і заможних селян. Розкол ослабив ліберальну партію. В 1893 р. у ній склалася група «лібералів-імперіалістів», яка критикувала Гладстона і вимагала більш активної колоніальної і зовнішньої політики. З березня 1894 р. до червня 1895 р. ліберальний кабінет очолював лідер цієї групи лорд Розбері (1847-1929). Після 1886 р. до кінця століття консерватори перебували при владі понад 11 років (у 1886-1892 рр. і з 1895 р. до початку наступного століття). Отже, на тлі переходу до імперіалізму наприкінці XIX ст. в економіці Англії відбувались великі зрушення: економічне відставання Англії на світових ринках супроводжувалось перебудовою її промисловості. Англійська буржуазія сподівалась успіхами своєї зовнішньої політики відшкодувати поразки, завдані їй у конкурентній боротьбі. Вона активізувала колоніальну експансію, і, як наслідок цього, міжнародне становище країни погіршилось. Ці процеси відбилися в політичному житті Англії: на ці роки припадає криза англійського лібералізму як ідеології й політики. Вплив ліберальної буржуазії спадав. Вдаючись до підкупів мізерного прошарку робітничої аристократії, англійська буржуазія не прагнула поліпшити становище широких верств народу. Незначні поступки буржуазії робітникам мали вимушений характер. Намагаючись зробити трудящих співучасниками пограбування й експлуатації інших народів, англійська буржуазія розгорнула посилену пропаганду імперіалістичної ідеології. Проте ця тактика зазнала краху: в ці роки організованість робітничого класу і його свідомість помітно зросли, а в його середовищі дедалі більше поширювався вплив соціалістичних ідей. Відома англійська політика «блискучої ізоляції». Загострюючи відносини з Росією, Бісмарк намагався в 1889 р. укласти союз з Англією проти Франції Проте Англія тоді не вважала за потрібне зв’язувати свою політику союзним договором з якою-небудь із континентальних держав. Навпаки, у зовнішній політиці консервативний англійський уряд Солсбері віддавав перевагу так званій «блискучій ізоляції», всіляко використовуючи конфлікти між іншими державами для успіху своїх зовнішньополітичних планів. Наслідуючи принцип «дивитися й очікувати», досвідчений дипломат Солсбері не пішов на інтриги Біс- марка, який намагався втягти Англію в англо-російський конфлікт, хоч між Росією й Англією тоді існувало суперництво в районі Середньої Азії. Навіть більше, Англія розраховувала, що суперечності між Росією й Австро-Угорщиною призведуть до війни між цими державами, що неминуче втягне Німеччину у війну на боці своєї союзниці, Австро-Угорщини. Англійська дипломатія, що вважала тоді Росію своєю суперницею, діяла якраз у напрямі розпалювання суперечностей між Німеччиною і Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією, з другого. Сама ж Англія вважала основним і головним завданням зміцнення своїх позицій у прилеглих країнах: в Індії - і на шляхах, що ведуть в Індію, - в Суецькому каналі, Єгипті, в Туреччині, Персії, Афганістані, Бірмі, Сіамі та ін. Про оборону Британських островів «уряду її величності» турбуватися не доводилось, оскільки він вважав острівне положення Англії неприступним і надійно захищеним англійським військовим флотом, що панував тоді на морях. Отже, британські дипломати вважали найкращим у зовнішній політиці не зв’язувати себе союзами з іншими державами, займати позицію «блискучої ізоляції», заохочувати конфлікти між іншими державами і угрупованнями держав, що складалися, дістаючи з цих конфліктів якусь користь для Англії.

1880-ті - початок 1890-х - На початку 80-х рр. в США фермерські альянси були вже у багатьох штатах Півдня, Північного Заходу і Північного Сходу. Проте найвищий розквіт їхньої діяльності припадав на кінець цього десятиліття. На цей час у русі фермерів утворилося два центри тяжіння - Північний альянс і Південний альянс. Наприкінці 80-х рр. альянси, до яких влилося більш як половина всіх фермерів країни, починають брати більш активну участь у політичному житті утворення Народної (популістської) партії в лютому 1892 р. на з’їзді. У створенні нової партії поряд із фермерськими альянсами взяли активну участь Орден лицарів праці, Спілка вуглярів Огайо, Центральна робітнича спілка Сент-Луїса та інші Робітничі організації, їхня підтримка відіграла велику роль в успіху популістів на виборах 1892 р., коли Народна партія зібрала понад мільйон голосів.

1880 - Завершенню обгороджування в Англії сприяло ухвалення англійським парламентом білля про загальне обгороджування. До кінця XVIII ст. в результаті насильної експропріації англійське селянство як клас майже зникло. Конгрес соціалістів у Гаврі. Прийняття програми французької Робітничої партії. Створення Загальної робітничої партії Угорщини.

Австрійський імперський уряд Едуарда Тааффе (1879-1893) почав спиратись щодо Чехії на клерикальний блок із залученням представника польських поміщиків Грохольського і крайнього правого керівника старочехів Рігера. У 1880 р. Тааффе оголосив про введення двомовності - німецької і чеської - в судочинстві і в адміністрації в чеських областях. Уряд Тааффе прийняв у 1890 р. аграрний закон, за яким заборонявся переділ селянських ділянок. Селянам заборонялось ділити землю між синами-спадкоємцями, таким чином своєрідно охоронялись куркульські господарства. Псевдослов’янофільство Тааффе у внутрішній політиці зазнало краху через сильну опозицію радикальних кіл молодочеської буржуазії при компромісній позиції старої чеської дворянської знаті. Змова з польськими магнатами відбулась за рахунок українського населення Галичини і тому також не була міцною.

На території США, площею, більшою ніж Західна Європа, на 1880 р. налічувалось 50,2 млн чоловік. Це означало, що населення тут збільшилося майже в 10 разів порівняно з 1800 р. (5,3 млн чоловік). Населення країни бурхливо зростало і на 1900 р. досягло 76 млн чоловік. Отже, на межі XIX-XX ст. за чисельністю населення США вийшли на четверте місце в світі (після Китаю, Індії та Росії).

1880-1885 - Другий кабінет Гладстона в Англії. Вдаючись до різкої критики воєнних авантюр, обіцянок миру й економії, ліберали зібрали на виборах 1880 р. більшість голосів. Проте, сформувавши кабінет, Гладстон продовжував курс свого консервативного попередника. Він відмовився повернути бурам незалежність, як обіцяв перед виборами. Тільки після оголошення бурами війни англійцям і розгрому їхнього війська Гладстон визнав незалежність обох республік, в їхніх внутрішніх справах, залишивши за Англією контроль за їхньою зовнішньою політикою. У 1882р. Гладстон розпочав агресивну війну проти Єгипту. В цій країні давно вже діяли англійські і французькі капіталісти. Ще Дізраелі зробив перший крок до загарбання Єгипту, придбавши в 1875 р. великий пакет акцій Суецького каналу на території Єгипту. Гладстон продовжив цей курс. У країні розгорнувся національно- визвольний рух, а в липні 1882 р. англійська ескадра обстріляла м. Олександрію нібито для «захисту іноземної власності». Висадившись, англійські війська захопили країну і проникли в єгипетський Судан, де розгорнувся визвольний рух. Повстанці під керівництвом Махді в 1885 р. розбили англійців і штурмом оволоділи Хартумом - головним містом Судану. Тут загинув англійський загін під командуванням генерала Гордона, відомого кривавим придушенням народного повстання в Китаї. Створене ще в 1869 р. Колоніальне товариство (в 1870 р. перейменоване на Колоніальний інститут) розгорнуло діяльність, спрямовану на зміцнення імперії. В 1884 р. виникла Ліга імперської федерації, яка спільно з іншими пропагандистськими організаціями висунула вимогу створити замкнутий митний союз у рамках Британської імперії, перетнувши іншим країнам доступ на її ринки. Пропагандисти імперії й колоніальних загарбань у своєму прагненні обґрунтувати колоніальне панування Англії намагалися спиратися на ідею про боротьбу за існування: у цій боротьбі, твердили вони, виживають найсильніші і тільки гідні цього, а оскільки англійці, на їхню думку, належать до «вищої раси», то їм нібито й належить панувати над іншими народами.

1880-1886 - За цей період в США відбулося понад 4 тис. страйків,у яких взяло участь близько 1,5 млн робітників. У ці роки робітники об’єднувалися в основному навколо Ордена лицарів праці (ОЛП), що виник в 1869 р. ОЛП проголосив своєю метою «визволення робітників від тиранії корпорацій і знищення рабства найманої праці». Систему найманої праці ОЛП наївно проектував замінити за допомогою мирних засобів виробничими кооперативними підприємствами робітників. Виступаючи проти трестів, що саме тоді утворювалися, ОЛП сподівався добитися знищення їх, викупивши в капіталістів за рахунок держави залізниці, телеграфну й телефонну мережу і замінивши приватну банківську систему державними банківськими установами. На початку 80-х рр. Орден лицарів праці став перетворюватись на масову організацію. Його чисельність зросла від 20 тис. у 1879 р. до 700 тис. чоловік 1886 р. Основну масу ОЛП становили некваліфіковані і малокваліфі- ковані робітники. До нього приймали також негритянських робітників, що було однією з найсильніших сторін організації. У 1886 р. кількість негрів в асамблеях ОЛП сягала 60 тис. чоловік. Близько 10% членів ОЛП становили робітниці.

1880-1886 - В Аргентині президент генерал Рока (1880-1886), виражаючи інтереси обуржуазненої земельної олігархії, відійшов від цього курсу. Внаслідок жорстокого винищення корінного населення в 70-80-ті рр. до Аргентини були приєднані нові території на півдні і заході, які разом з родючими землями з державного фонду передали до рук латифундистів. Уряд землевласницької олігархії широко відчинив двері країни перед іноземними, особливо англійськими, монополіями, перетворивши її в залежну у фінансовому й дипломатичному відношенні державу. Олігархічні форми правління, непосильне податкове гноблення, антинаціональний зовнішньополітичний курс - усе це зумовило невдоволення буржуазних і дрібнобуржуазних кіл населення. Вони висунули програму загальнодемократичних і патріотичних реформ (введення загального виборчого права, трудового законодавства, відокремлення церкви від держави і створення системи державних шкіл), яка знайшла підтримку в широких колах робітників і ремісників.

1880-1990-ті - Франція. Затяжна економічна депресія прискорила у 80-х рр. розорення багатьох селян і представників міської дрібної буржуазії. Невдоволенням різних груп населення пробували скористатись реакціонери. Вони намагалися розпалити націоналістичні настрої, пропагували реваншистську війну проти Німеччини. У цій неспокійній обстановці розгорнув свою діяльність політичний авантюрист генерал Буланже. Військовий міністр, умілий демагог, він зумів собі забезпечити на якийсь час популярність як серед республіканців, так і серед монархістів. Видаливши з армії кількох генералів-монархістів і заявивши під час страйку в Деказвіллі про свою солідарність із робітниками, Буланже завоював підтримку радикалів як «демократичний генерал». А тим часом у реваншистських колах про нього заговорили як про людину, яка поверне Франції Ельзас і Лотарінгію. Популярність Буланже швидко зростала, він став кумиром численних кіл дрібної буржуазії Франції. Політичне нестійкі дрібнобуржуазні елементи сподівались, що Буланже підніме престиж Франції на світовій арені і забезпечить розквіт всередині країни. Помірковані республіканці були налякані, вони побоювались, що Буланже втягне країну у війну з Німеччиною, до якої Франція не була готова. Лякали їх і його кар’єристські спрямування, що проявлялись дедалі чіткіше. Обурення народних мас досягло краю, коли стало відомо, що зять президента Жюля Греві торгував найвищою державною нагородою - орденами Почесного Легіону. В 1887 р. Греві змушений був подати у відставку.

Президентом став Саді Карно - маловідома, політичне бездарна людина. Проте його дід був одним з відомих діячів революції XVIII ст., і тому багато хто вирішив, що Карно може зміцнити республіку. Він залишався на посту президента до 1894 р. В такий скрутний для республіки час навколо Буланже об’єднались не тільки монархісти і всілякі аферисти, а й багато чесних людей, обурених продажністю, що панувала в державі, і безпомічністю парламентськего механізму. Буланже, розпочавши наступ на парламентську республіку, виставив свою кандидатуру в ряді виборчих округів і скрізь здобув перемогу. Він сподівався, що його обрання в кількох округах буде своєрідним народним плебісцитом. У січні 1887 р. Буланже переміг і в самому Парижі - буланжистський рух досяг найбільшого піднесення. Чекали, що генерал ось-ось здійснить державний переворот, проте він не наважувався. Чутки про можливий арешт Буланже властями змусили його втекти з Франції. Невдовзі після цього невдаха-диктатор застрелився. Буланжистський рух розпався. Цьому значною мірою сприяло промислове піднесення, що почалося в 1889 р., воно дещо послабило незадоволення народних мас політикою поміркованих республіканців. Крах буланжизму свідчив про повну деградацію монархічного руху, багато хто з його представників почав співробітничати з поміркованими республіканцями. У 1892 р. папа Лев XIII в одній із енциклік закликав французьких католиків визнати республіку. З свого боку, помірковані республіканці, налякані посиленням робітничого руху, поширенням у країні соціалістичний ідей, дедалі терплячіше ставились до монархічно-клерикальних кіл. Реакційний, антинародний характер політики поміркованих республіканців найбільш чітко виявився на початку 90-х рр. у зв’язку з панамською аферою. Ще на початку 80-х рр. на пропозицію будівника Суецького каналу французького інженера ФердинандаЛессепса було створено Товариство для прориття Панамського каналу. Акції компанія вправно розмістила серед багатьох французів, що повірили в успішне завершення цього заходу. Проте будівництво каналу затяглося, і в 1888 р. компанія оголосила про своє банкрутство. Численні тримачі акцій втратили всі свої скромні заощадження. Невдовзі стало відомо, що на будівництво було витрачено лише 50% зібраних коштів, а решту грошей або розтратили керівники компанії, або пустили на підкуп офіційних осіб. Дозвіл парламенту на випуск акцій будівництва Панамського каналу компанія дістала в результаті підкупу ряду політичних діячів Франції. Хабарі одержали 150 депутатів парламенту. Було підкуплено чимало редакцій буржуазних газет. Франція була вражена розмахом скандалу. Уряд був змушений вимагати суду над особливо скомпрометованими депутатами. Проте майже всі вони були виправдані. Ф. Енгельс вважав, що панамська авантюра, в якій були замішані політичні діячі різних напрямів, від радикалів до монархістів, щодо корупції перевершила все, що в цьому плані відбувалось у Франції за попередні епохи. На думку Ф. Енгельса,Панама могла стати поворотним пунктом у розвитку Франції. Отже, на початку 90-х рр. у Франції склалися сприятливі обставини для того, щоб зміцнити вплив наукового соціалізму. Не зрозумівши того, що Робітничій партії слід тримати курс передусім на масовий рух, її вожді, а серед них і Гед, допустилися ряду серйозних помилок. Так, намагаючись створити якомога численнішу парламентську фракцію, Гед погодився на об’єднання всіх депутатів-соціалістів, серед яких марксисти не становили більшості. Ф. Енгельс критично поставився до такої тактики. Керівництво соціалістичною фракцією в парламенті перейшло до Мільєрана. Після успіху на виборах у Геда виникли ілюзії щодо можливості встановити соціалізм завоюванням більшості в парламенті. Він висловив думку про те, що достатньо мати «зброю у вигляді виборчого бюлетеня, щоб влада перейшла до рук Робітничої партії». Отже, Гед відмовився від своїх попередніх поглядів про те, що для захоплення влади пролетаріатом необхідна революція, і фактично став на опортуністичну позицію. Істотних помилок допустилася Робітнича партія і в аграрному питанні. Прийнята на з’їзді в Нанті програма зводилась до визнання того, що метою соціалізму є охорона дрібної приватної власності, в тому числі власності й тих хозяїв, що експлуатують найману працю. Таким способом гедисти розраховували забезпечити собі голоси сільських виборців. Незважаючи на створення в палаті депутатів єдиної соціалістичної фракції, соціалістичний рух у Франції залишався роздробленим, між окремими угрупованнями точилася боротьба за вплив на робітничий клас. Це особливо чітко проявилося у ставленні до профспілкового руху, що посилився наприкінці XIX ст.

1880-1890-ті - Початок колоніальних загарбань Німеччини і франко-німецька воєнна тривога 1887 р. У 1882 р. бременський купець Людеріц спорядив свого агента в бухту Ангра-Пекена, на південний захід узбережжя Африки, і той за 200 застарілих рушниць і 2 тис. марок купив у вождя місцевого племені готтентотів значну територію. Людеріц звернувся до Бісмарка з проханням узяти під захист держави куплену ним територію. Бісмарк відразу ж послав до Ангра-Пекени урядовців і війська, а одночасно звернувся в англійське міністерство закордонних справ із запитом: як ставиться Англія до цієї акції Німеччини. З Лондона надійшла відповідь, що будь-яку претензію на безлюдні узбережжя Англія вважатиме порушенням її законних прав. Бісмарк на це відповів запитанням: на чому ґрунтуються права Англії? В Англії не змогли відразу відповісти, оскільки довго шукали можливості обґрунтувати за міжнародним правом «права» Англії. Поки в Лондоні думали над відповіддю Бісмарку, він 24 квітня 1884 р. проголосив протекторат Німеччини над Ангра-Пекеною і територією, що межує з нею. Так появилась перша німецька колонія - Німецька Південно-Західна Африка. Поставлені перед фактом, англійські дипломати примирились, а це підбадьорило німецьких колоніальних загарбників. Вони не тільки кривавими розправами значно розширили свої володіння в Південно-Західній Африці, а й таким самим шляхом у 1884-1885 рр. заснували колонії в Камеруні, Того і в Німецькій Східній Африці. Німецькі колонізатори оволоділи також північно-східною частиною острова Нова Гвінея та найближчими островами. Використовуючи для колоніальних загарбань міжнародну ситуацію 80-х рр., німецький уряд водночас навмисно намагався загострити свої відносини з Францією, розраховуючи на те, що настане також зручний час для превентивної війни з Францією. Німецька офіційна преса особливо розпалювала антифранцузькі настрої в країні у зв’язку з булан- жистською пропагандою реваншу у Франції. На початку 1887 р. здавалося, що війна Німеччини з Францією неминуча. Проте й цього разу Німеччині довелось відступити у зв’язку з явно вираженою і рішучою позицією Росії, яка дала зрозуміти, що в разі франко-німецької війни вона не буде нейтральною.

1880-1990-ті - Поділ Центральної і Західної Африки та Південно-Східної Азії. До колоніальних загарбань Англії європейські держави панували в Африці лише в Капській землі (англійці) та в Алжирі (французи). Внутрішні області Африки тривалий час залишались не- дослідженими, і колоніальні загарбники туди не проникали. Загарбання Єгипту Англією і Тунісу Францією було поштовхом до боротьби капіталістичних хижаків за загальний поділ ще не займаних районів Центральної і Західної Африки. Англія і Франція були головними суперниками за поділ Африки протягом 80-90-х рр. XIX ст. Та слідом за Англією і Францією на Африку кинулись також бельгійські, німецькі та італійські загарбники. Бельгійський король Леопольд II, домовившись із відомим дослідником Африки американцем Стенлі, організував ще у 1879 р. «наукову» експедицію в басейн ріки Конго. Експедиція, вивчаючи цей величезний район, дуже швидко уклала близько 400 договорів з вождями місцевих племен про впровадження «цивілізації». В 1884 р. більшу частину басейну Конго вже контролювала Бельгія. За пересуванням бельгійців у Центральну Африку уважно стежив французький уряд. Він послав в район Нижнього Конго воєнну експедицію на чолі з морським офіцером де Бразза, який і закріпився там, організувавши воєнні бази. Успіх Бельгії і Франції стурбував Англію, і вона спішно підписала 26 лютого 1884 р. договір з Португалією про визнання за останньою права на район гирла ріки Конго. Франція відразу ж виступила з відкритим протестом проти англо-португальського договору, Бісмарк приєднався до французького протесту. Англо-французькі суперечності ще більше загострилися. На Берлінській, або, як її ще називали, Африканській, конференції, що відбулася наприкінці 1884 - на початку 1885 р., на вимогу Німеччини, Франції і США було прийнято «Заключний акт», за яким Конго під фальшивою назвою «Незалежна держава Конго» визнавалось володіннями бельгійського короля Леопольда II, англо-португальськими зазіханнями на Конго було знехтувано. Проте англо-французьке суперництво тривало аж до кінця 90-х рр. в іншій, західній, частині Африки за поділ території в басейні Нігера. Тоді ж, у 80-90-ті рр., Франція розширила свої володіння за рахунок пустелі Сахари, що була поряд з Алжіром. У 1886 р. Франція захопила острів Мадагаскар. Африка не була єдиним об’єктом суперництва Англії і Франції за загарбання чужих земель, їхню увагу привертали також багаті райони Південно- Східної Азії. Наприкінці 1887 р. Англія завершила закабалення Малайського півострова, встановивши там свій протекторат. Франція, що вже володіла південною частиною Індокитаю, вдерлася в Аннам (Центральний В’єтнам) і в 1883 р. захопила його. Французьке вторгнення викликало опір в’єтнамського населення, і стало причиною війни Франції з Китаєм, уряд якого вважав В’єтнам своїм васальним володінням. Війна була нелегкою і затяжною, потребувала великих витрат, нових підкріплень. І хоч французи в битві під Ланг-Соне зазнали поразки, все-таки їм вдалося в 1885 р. примусити Китай визнати французький протекторат над Тонкіном (Північний В’єтнам). Проте й після цього в’єтнамські патріоти не склали зброї. Тільки наприкінці 90-х рр. після жорстокої колоніальної війни Франція підкорила весь В’єтнам. Щоб не дати французам наблизитись до східних кордонів Індії, Англія в 1885 р. окупувала Бірму. Англія, загарбавши Бірму, а Франція - В’єтнам, розгорнули боротьбу за Сіам (Таїланд), яка завершилась поділом його на сфери впливу: західну - англійську і східну-французьку.

1881-1887 - Створено Американську федерацію праці (АФП), організовану за цеховою ознакою. На преамбулі програми АФП позначився вплив соціалістичних ідей, що швидко поширювалися в США. У ній підкреслювалась непримиренність класових інтересів пролетаріату і буржуазії та неминучість жорстокої боротьби між ними. Проте вже під час заснування АФП проявились опортуністичні і шовіністичні тенденції, що натикались на опір передових робітників. Федерація стала на шлях вибивання поступок від капіталістів, а для втілення в життя своїх вимог пропонувала робітничим організаціям вдаватись до мирних засобів, добиватись проведення своїх представників до законодавчих органів. Реакційна шовіністична тенденція проявилася в тому, що до профспілок АФП не допускали негрів. В 1885 р. АФП закликала всі робітничі організації вийти на вулиці 1 травня 1886 р. і підтримати страйк за встановлення 8-годинного робочого дня. Уже в квітні 1886 р. рух охопив майже чверть мільйона робітників. 1 травня 1886 р. понад 350 тис. робітників по всій країні припинили роботу і вийшли на вулиці міст, вимагаючи встановлення 8-годинного робочого дня. Страйком було охоплено понад 11 тис. заводів, фабрик, шахт, майстерень та інших підприємств. Найгострішою була боротьба в Чикаго, де великим впливом і повагою робітників користувалась група соціалістів з анархо-синдикалістськими тенденціями. Ця група, керована Парсонсом, фактично очолила боротьбу чиказьких робітників за 8-годинний робочий день. Налякана величезним піднесенням руху, буржуазія організувала провокацію із вибухом бомби в Чикаго, щоб розгромити робітничі організації. 3 травня 1886 р. поліція обстріляла мирну демонстрацію робітників. Шість чоловік було вбито, багато поранено. Наступного дня, 4 травня, на площі Хеймаркет відбувся багатолюдний мітинг протесту проти розстрілу демонстрантів. Мітинг проводила група Парсонса. У загін поліції, що прибув на Хеймаркет, провокатор, підісланий буржуазією, кинув бомбу, від вибуху загинуло сім поліцейських, четверо робітників, багато поранено. Скориставшись панікою, поліцейські відкрили вогонь по неозброєних робітниках - учасниках мітингу. В наступні дні після цього в Чикаго та в інших містах розпочались репресії проти робітників. Влітку 1887 р. перед судом стали вісім вождів чиказьких робітників. Серед них жоден не був присутнім на мітингу 4 травня 1886 р., коли вибухнула бомба, крім Філдена (він виголошував промову). Проте їх засудили до страти і тільки одного з них - до тюремного ув’язнення. Хвиля співчуття і потік протестів робітників Америки й інших країн подіяли на органи суду. Двом засудженим - Філденові і Швабові - смертну кару було замінено довічним ув’язненням. Лінг у тюрмі заподіяв собі смерть. Чотирьом вождів чиказьких робітників -  Парсонса, Спайса,Енжела, Фішера - було повішено.

1881 - Встановлення протекторату Франції над Тунісом.

За допомогою італійського уряду компанія Рубатіно заснувала на західному узбережжі Червоного моря колонію Ассаб, на основі якої в 1881 р. було створено колонію Еритрею.

1881, серпень - Відновлення «Союзу трьох імператорів».

1881-1890-ті - У перші роки окупації управління Боснією і Герцеговиною перебувало в руках військових властей. У 1881 р. в краї було введено обов’язкову військову повинність. Це призвело до бурхливого протесту населення, який переріс в 1882 р. у повстання; в ньому разом з православними брали участь і мусульмани. Повстання було придушено регулярними військами. Заміна військового управління цивільним, що настала після повстання, мало що змінила в становищі краю, верховним правителем якого протягом 20 років (1883-1903) був австро-угорський міністр фінансів В. Каллай. Наприкінці XIX ст. в Боснії і Герцеговині майже одночасно почався рух православних і мусульманських общин за релігійно- шкільну автономію. В такій формі через слабкість національної буржуазії відбувався рух за політичні права. Південнослов’янські землі Австро-Угорщини - Хорватія, Словенія і Воєводина - економічно були більш розвинуті, ніж країни Бал- канського півострова, що тільки-но звільнилися з-під турецького панування. Найбільш розвинутою в промисловому відношенні була Словенія. На 80-ті роки тут завершився промисловий переворот. Високого ступеня розвитку досягла металургія, металообробна і текстильна промисловість. Проте левова частка словенської промисловості перебувала в руках австро- німецького капіталу. До XX ст. у Хорватії в основному завершилась перебудова великих поміщицьких господарств на капіталістичний лад. Їм належало 25% всієї оброблюваної землі. Бідняцькі господарства становили 70% загальної кількості господарств, проте вони мали стільки землі, скільки й куркулі, які становили 8% загальної кількості господарств у країні. Сотні тисяч селян емігрували до Америки, особливо з Далмації, де зберігались колоніальні напівфеодальні відносини на селі. У Словенії середні і бідняцькі селянські господарства становили 70% усіх господарств. Економіка Воєводини мала яскраво виражений аграрний характер. Великі поміщики, в основному угорці, а також сільська сербська буржуазія спеціалізувались на виробництві зерна. Швидко відбувався процес формування сільськогосподарського пролетаріату. Промисловість Воєводини займалась переробкою сільськогосподарської сировини. Панівні класи Угорщини, проводячи політику економічного підкорення Хорватії, систематично порушували угоду 1868 р. Вони намагалися силою впровадити в установах угорську мову. У відповідь на це в Загребі в 1883 р. відбулися масові виступи. Тоді австро-угорські власті встановили в Хорватії суворий поліцейський режим, втіленням якого був бан Куен-Хедерварі, що управляв країною протягом 20 років (1883-1903). Його правління ознаменувалося масовими репресіями, посиленням мадьяризації і розпаленням сербсько-хорватської ворожнечі. На межі XIX-XX ст. боротьба проти австрійського гноблення почала зближувати різні політичні угруповання хорватської і сербської буржуазії в Далмації, де визвольний рух відбувався в складних умовах.

1881-1890-ті - Проголошення Румунії королівством. В 1881 р. Румунію було проголошено королівством, а через два роки вона підписала таємний договір з Австро-Угорщиною, до якого незабаром приєдналась Німеччина, а згодом Італія. Отже, Румунія опинилася в орбіті Троїстого союзу. В буржуазно-поміщицькій Румунії жорстоко придушувався рух трудящих мас міста і села. В 1888 р. спалахнуло велике селянське повстання, що охопило більшу частину території країни. Повсталі вимагали наділити їх землею і ліквідувати кабальну оренду. Уряд жорстоко придушив цей рух. У 1893 р. в Бухаресті було створено Румунську соціал-демократичну партію, керівництво якої опинилося в руках реформістських лідерів. Гостра ідейна боротьба між представниками реформістської і революційної течій у партії завершилась на межі XIX і XX ст. фактичним розпуском партії. В Румунії - суверенній національній державі - складались більш сприятливі умови для розвитку капіталізму. Уряд лібералів на чолі з І. Братіану, що перебував при владі протягом 12 років, прийняв ряд законів, спрямованих на прискорений розвиток промисловості. Важливою галуззю румунської економіки стало добування і переробка нафти. Протягом останніх 20 років XIX ст. видобуток нафти в країні збільшився в 15 разів. Інтенсивно розвивалось будівництво залізниць. Соціально-економічну відсталість країни вміло використовували представники іноземного капіталу, поступово прибираючи до рук ключові галузі економіки. Іноземним монополіям і окремим підприємцям наприкінці XIX ст. належало до 4/5 капіталів великих акціонерних товариств у Румунії. Один з основних продуктивних класів країни - селянство - залишалось злиденним і безправним. Згідно з статистичними даними, на початок XX ст. у чверті всіх селян не було землі, а близько 25% селянських господарств мали ділянки менш як 2 га, будучи по суті, сільськогосподарськими робітниками з наділом. Проте 1500 великих поміщиків мали в півтора раза більше землі, ніж 600 тис. малоземельних селянських господарств. Словенія, як і інші південнослов’янські землі двоєдиної монархії, в останній третині XIX ст. зазнавала економічних і політичних утисків Австрії та ідеологічного впливу пангерманізму, що дедалі посилювались. В цих умовах особливу запопадливість виявляла церква. В 1894 р. було створено католицьку національну партію, перейменовану 11 років по тому в Словенську народну партію. В національному питанні вона стояла на позиціях тріалізму - створення в рамках монархії Габсбургів самостійної південнослов’янської одиниці. Австро-угорський дуалізм розвіяв надії ліберальної буржуазії воєводинських сербів на здобуття своїх національних прав у союзі з ліберальною угорською буржуазією. В 80-х рр. ліберальна партія С. Милетича розкололась. Ліве крило її утворило радикальну партію, яка підтримувала зв’язки з радикалами Сербського королівства. Нова партія боролась проти угорського засилля, виступала за буржуазні перетворення в країні.

1881-1890-ті - Сербія після здобуття незалежності. На заключному етапі перехідного від феодалізму до капіталізму періоду політичний розвиток Сербської держави був дуже нестійкий. З часу здобуття повної незалежності в 1878 р. і аж до початку XX ст. незмінно зростала економічна і політична залежність Сербії від Австро-Угорщини. Традиційна політика дружби з Росією поступилась місцем союзу з двоєдиною монархією. Проавстрійська політика останніх представників династії Обреновичів відобразилася в укладеній в 1881 р. князем Миланом таємній конвенції з Австро-Угорщиною. Без погодження з Австро-Угорщиною Сербія не мала права проводити переговори і укладати угоди з іншими державами. Вона відмовлялась від своїх претензій на Боснію і Герцеговину. У 1881 р. остаточно оформились основні буржуазні політичні партії країни. Дві з них - ліберальна і напредняцька (прогресивна), виражаючи інтереси різних груп торгової буржуазії, лихварів і державних чиновників, були ворожі народним масам. Вони різнилися в основному своєю зовнішньополітичною орієнтацією. При всій непослідовності ліберали перебували в опозиції щодо відверто австрофільського курсу напредняків. Найбільш масовою і впливовою на той час була радикальна партія, її створення було підготовлено революційно- демократичним рухом кінця 60-70-х рр. Лідером партії став Микола Пашич, який свого часу співробітничав із Светозаром Марковичем. Це була типова дрібнобуржуазна партія, значний процент членів якої становили селяни. І хоч вона не мала нічого спільного з послідовною революційно-демократичною ідеологією, все ж таки своєю пропагандою буржуазно-демократичних перетворень, боротьбою проти бюрократичної системи, яку слід було замінити самоврядуванням знизу доверху, вона завоювала симпатії мас. Дуже популярною в народі була вимога партії про створення союзу балканських народів з опорою на Росію. Восени 1883 р. у Східній Сербії (Тимоцький округ), яка найбільше зазнала лиха в минулій війні, почалося повстання. Приводом для нього був указ короля про вилучення в населення (народних ополченців) зброї, а причиною - тяжке економічне і безправне політичне становище народу. Керівництво радикальної партії не підтримало повстання. Урядові війська жорстоко придушили його. Тимоцьке повстання було поворотним пунктом у поступовому перетворенні сербських радикалів на партію великої сербської промислової й фінансової буржуазії, якою вона стала на початку XX ст. Проте свою прогресивність радикали втратили не відразу, чому значною мірою сприяла антинародна внутрішня і зовнішня політика династії Обреновичів. Щоб зміцнити своє становище і піднести авторитет правлячої династії, король Милан у 1885 р. розв’язав братовбивчу війну з Болгарією. Після поразки у війні сербському королю не залишалось нічого іншого, як зректися престолу на користь свого неповнолітнього сина Олександра в ім’я збереження династії. Щоб досягти своїх корисливих цілей, Милан вдався до політичної угоди з найбільш впливовою в країні радикальною партією. Король погодився прийняти вироблений радикалами досить ліберальний проект нової конституції, доручивши їм формування уряду, а вони за це гарантували збереження престолу за династією Обреновичів. Конституція 1888 р. проголошувала Сербію парламентарною монархією. Вперше в країні було встановлено відповідальність уряду перед Народною скупщиною, проголошувались буржуазні свободи. Проте політична угода правлячої династії з радикалами мала тимчасовий, тактичний характер. У 1893 р. король Олександр досяг повноліття і взяв владу в свої руки. Через рік конституцію 1888 р. було замінено конституцією 1869 р. У країні встановився жорстокий авторитарний режим. У 1899 р. на Милана було зроблено замах. Нова хвиля репресій і політичних переслідувань противників режиму ще більше загострила внутрішньополітичне становище в Сербському королівстві. Режим придворних інтриг і монархового свавілля тривав до 1903 р. Найбільш процвітаючою галуззю економіки Сербії була торгівля. Запровадження в 1878 р. єдиної грошової одиниці (динар), створення емісійного банку і торгової біржі в Белграді, будівництво залізниць (першу залізницю відкрито в 1884 р.) - все це сприяло розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. За даними офіційної сербської статистики, в 1900 р. в країні налічувалось близько 7 тис. торговців, які тримали понад 8 тис. помічників і слуг. Дальший розвиток економіки країни стримувався протидією іноземного капіталу. Несміливі спроби представників національної буржуазії послабити економічну залежність країни від Австро- Угорщини не мали успіху аж до початку XX ст.

1882, 20 травня - Укладення союзного договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією - створення Троїстого союзу. У 1882 р. був підписаний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією, який увійшов в історію під назвою Троїстого союзу. Згідно з договором, Німеччина і Австрія обіцяли воєнну допомогу Італії в разі «неспровокованого» нападу Франції. Італія була зобов’язана допомагати Німеччині, якщо на неї нападе Франція. Ряд інших статей регламентував позицію країн-учасників союзу в різних ситуаціях. Отже, саме після встановлення в 1881 р. французького протекторату над Тунісом дуже загострилися франко-італійські відносини, що схилило Італію на бік Німеччини й Австро-Угорщини - потенціальних супротивників Франції. У 1882 р. Італія приєдналась до австро-німецького союзу. Так утворився агресивний Троїстий союз, який відіграв велику роль у розв’язанні першої світової війни 1914-1918 рр. Отже, Франція вдалася до збройного вторгнення в Туніс у 1881 р. Як і слід було сподіватись, загарбання Тунісу змусило Італію кинутися в обійми Німеччини. Але й цього разу Бісмарк не поспішав укладати тільки двосторонній, італо-німецький союз. Він дав зрозуміти італійському урядові, що «з Рима шлях до Берліна лежить через Відень», тобто Німеччина згодна на союз з Італією лише разом із своєю союзницею Австро- Угорщиною. Таку пропозицію Бісмарка Італії було прийняти нелегко через велику ненависть до колишнього гнобителя та сильні іредентистські (Іредентисти - прихильники приєднання до Італії Трієста і Трентіно, так званої «визволеної Італії», що залишалась під владою Габсбургів) настрої в італійських правлячих колах. Але ворожість до загарбника Тунісу, республіканської Франції, була сильніша за ненависть до Австро-Угорщини. У Римі схилялись до союзу з Німеччиною та Австро-Угорщиною. В Австро-Угорщині пішли на союз з Італією, оскільки він забезпечував тил Австро-Угорщини в разі її війни з Росією. В результаті 20 травня 1882 р. було підписано союзний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією, який дістав назву Троїстого союзу. Договір було укладено на п’ять років, але через кожні п’ять років він поновлювався і проіснував аж до 1915 р. Три держави, які підписали союзний договір, умовились: у разі «неспровокованого» нападу Франції на Італію остання матиме воєнну підтримку Німеччини й Австро-Угорщини, а в разі нападу Франції на Німеччину - Італія підтримає Німеччину. Договір також зобов’язував усіх учасників Троїстого союзу додержувати доброзичливого нейтралітету в разі війни з будь-якою іншою країною, крім франції, і подавати воєнну допомогу, якщо на одного з них нападуть відразу дві великі держави.

1882 - Початок окупації Єгипту Англією.

Проголошення Сербії королівством. Заручившись підтримкою Австро- Угорщини, Милан у 1882 р. проголосив Сербію королівством, а себе королем. Цим актом він сподівався зміцнити авторитет монархової влади, проте надії його не справдилися. Тяжке економічне становище країни, спричинене двома виснажливими війнами з Туреччиною, а також реакційна внутрішня і зовнішня політика уряду різко загострили класову боротьбу.

1882 - Утворення Італійської робітничої партії.

Виборча реформа в Італії.

Італійський уряд викупив колонію Ассаб у товариства Рубаттіно, перетворивши її на опорну базу в Червоному морі, на форпост проникнення в Ефіопію. За допомогою військової сили і угод з князями місцевих племен до Ассабу було приєднано нові території.

Розкол робітничої партії Франції на дві партії. Робітничу партію (гедистів) і Федерацію соціалістичних робітників (посибілістів).

1883, 14 березня - Помер К. Маркс. У виступі на похороні К. Маркса Ф. Енгельс сказав: «...він помер, поважаний, любимий, оплакуваний мільйонами революційних соратників в усій Європі й Америці, від сибірських рудників до Каліфорнії... І ім’я його і справа переживуть віки!»

1883 - Заснування соціал-демократичної федерації в Англії.

Утворення групи «Визволення праці» в Росії.

1883-1885 - Зовнішня політика Другої імперії в Німеччині виражала класові інтереси юнкерів і магнатів промисловості, великого фінансового капіталу. Вона суперечила інтересам трудящих і була джерелом конфліктів і криз у міжнародних відносинах. Прагнення німецьких промисловців і фінансистів були спрямовані насамперед на Африку й Океанію. В 1883 р. бременський купець Людеріц заснував у Південно-Західній Африці поселення в районі Ангра-Пекена, попросивши Бісмарка встановити над цією територією німецький протекторат. Момент було вибрано дуже вдало: колоніальні держави - Англія, Франція, Італія, Росія - були захоплені боротьбою за останні вільні території, і через це між ними загострились відносини. Цим скористалась Німеччина. У 1884 р. вона захопила Камерун. Так виникла Німецька Південно-Західна Африка. А вже в наступному році один із колоніальних авантюристів Петерс загарбав землі на сході континенту, заклавши основи іншої колонії - Німецької Східної Африки. Водночас німецькі капіталісти посилювали експансію в Океанії. Тут були анексовані Маршаллові острови і північно-східна частина Нової Гвінеї.

1884, березень - Прийняття урядом Франції закону про легалізацію професійних спілок.

1884, квітень - Встановлення протекторату Німеччини над Південно-Західною Африкою.

1884, грудень - Третя виборча реформа в Англії. В результаті скасування майнового цензу кількість виборців збільшилася вдвоє.

1884 - Утворення Фабіанського товариства в Англії.

Вихід у світ ІІ тому «Капіталу» К. Маркса, підготовленого до друку Ф. Енгельсом.

Введення «виняткового закону» в Австро-Угорщині.

1884-1885 - Франко-китайська війна. Підкорення В’єтнаму.

1885, червень - Закінчення роботи Ф. Енгельса над підготовкою до друку ІІІ тому «Капіталу» К. Маркса.

1885, вересень - Повстання в Східній Румелії. Об’єднання Південної та Північної Болгарії.

1885 - Укладення пакту ель Пардо в Іспанії. Для зміцнення режиму консервативна і ліберальна партії уклали між собою таємну угоду про почерговий прихід до влади і про спільний захист династії у разі нових виступів карлістів або республіканців. Угода стала відомою під назвою пакту Ель Пардо: переговори між Кановасом і Сагастою відбулись в листопаді 1885 р., коли з королівського палацу Ель Пардо надійшли відомості про безнадійний стан хворого на туберкульоз короля. Народження його спадкоємця чекали лише через кілька місяців. Щоб врятувати династію, правлячі кола демонстративно підтримували регентство Марії Крістіни, встановлене 25 листопада після смерті Альфонса XII. Уряд Кановаса добровільно поступився владою лібералам, і цей другий період ліберального правління тривав до літа 1890 р. Існування негласної угоди між консерваторами і лібералами здійснило великий вплив на політичне життя Іспанії кінця XIX ст. У 90-ті рр. правлячі партії змінювались при владі кожні два-три роки, незмінно забезпечуючи собі відповідне становище в кортесах. Цей політичний компроміс, що тривав довгі роки, поєднувався з поширенням в аграрних районах країни системи касикізму, яку сучасники називали «новим феодалізмом» або «справжньою конституцією Іспанії». Поява касикізму була можлива лише в країні з великою земельною власністю. Касиками ставали особи, що мали максимальний економічний вплив у даній місцевості (це міг бути або сам землевласник, або, якщо латифундист постійно жив у Мадриді, його представник). Вони брали на себе обов’язки політичного керівника, що організовував вибори в кортеси відповідно до вказівок губернатора і фактично визначав склад місцевих органів влади. Аж до початку XX ст. вибори в Іспанії повністю контролював уряд, і результати їх значною мірою фабрикувались ланцюжком: міністерство - губернатор - касик. Не прагнучи до зміни іспанської соціальної реальності (основи основ системи касикізму), ліберали здійснили в кінці XIX ст. деяку частину своєї політичної програми перетворень. Завдяки зусиллям ліберальної партії Іспанія набувала вигляду правової держави європейського зразка. В 1881 р. уряд Сагасти дозволив створення асоціацій, в тому числі політичних партій, відповідно до конституції 1876 р. Другий уряд Сагасти провів у 1890 р. закон про введення загального виборчого права для чоловіків, відмінивши майновий ценз, встановлений за законом 1878 р.

1885 - Загарбання Англією Бірми та Малаккського півострова. Дбаючи нібито про «безпеку» для Індії, Англія й далі розширювала кордони Індії і в 1885 р. захопила решту незалежної Бірми. Після неї було загарбано весь Малаккський півострів. Англія взяла також активну участь у дільбі островів Тихого океану, а серед них Нової Гвінеї, Північного Борнео та ін.

1885 - Встановлення протекторату Німеччини над Східною Африкою. Встановлення англійського протекторату над Афганістаном. Закріплено право Франції на Аннам і Тонкій. У той самий час Франція завойовувала Західну і Центральну Африку, а також Мадагаскар. Колоніальні війни потребували великих витрат. Зростали податки. Авторитет поміркованих республіканців, що виражали інтереси лише великої фінансової й промислової буржуазії, підупадав.

З підтримкою Англії Італія окупувала порт Массауа на Червоному морі.

1885-1886 - Кабінет Солсбері в Англії.

1885-1887 - Друге президентство Ж. Греві у Франції.

1886, січень - Страйк вуглекопів у Деказвіллі (Франція).

1886, серпень-лютий - Третій кабінет Гладстона в Англії.

1886, 1-4 травня - Загальний страйк у США за 8-годинний робочий день. Розстріл робітничої демонстрації в Чикаго.

1886, грудень - Реорганізація Федерації організованих тред-юніонів і робітничих союзів США та Канади в АФП.

1886 - Розкол ліберальної партії Англії.

1886-1898 - Франко-італійська митна війна.

1887 - На Кубі відбувся перший робітничий конгрес, на якому переважали анархо-синдикалістські елементи. В тому самому році Енріке Роїгі- Сан-Мартін почав видавати газету «Ель продуктор», пропагуючи соціалістичні ідеї, виступаючи за 8-годинний робочий день і встановлення колективної власності на землю. Соціалісти в особі Карлоса Баліньо закликали до боротьби за визволення з- під колоніального гноблення Іспанії.

Панівні класи Англії намагалися заразити маси отрутою шовінізму. В 1887 р. з нагоди 50-ліття царювання королеви Вікторії було влаштовано пишне святкування, виставки і демонстрацію флоту. В Лондоні відбувся парад з участю представників різних колоній в національному одязі. Англійський парламент прийняв закон про значне збільшення асигнувань на морський флот: віднині він мав стати сильнішим за флоти наймогутніших морських держав (мались на увазі Франція й Росія, з якими відносини особливо загострились). Цей принцип «рівня двох держав» поклав початок гонки озброєння на морі і сприяв подальшому загостренню міжнародних відносин.

1887, лютий - Угода з середземноморського питання між Англією, Австро-Угорщиною та Італією (Східна Антанта). В лютому Італія уклала з Англією угоду про підтримання статус-кво на берегах Середземного, Чорного, Егейського, Адріатичного морів та на узбережжі Північної Африки (Середземноморська Антанта).

1887, червень - Загострення російсько-німецьких відносин. Франко- німецька воєнна тривога 1887 р. збіглася в часі з посиленням суперечностей між Росією й Австро-Угорщиною із-за впливу в Болгарії. Незважаючи на великі симпатії болгарського народу до Росії, зусиллями реакційних кіл Болгарії, економічно зв’язаних з Австро-Угорщиною, влітку 1887 р. болгарський князівський престол посів австрійський ставленик принц Фердінанд Кобурзький. Царський уряд Росії не визнав Фердінанда законним правителем Болгарії. Тому, коли в червні 1887 р. закінчився строк австро-німецько-російського договору про нейтралітет, царський уряд відмовився поновлювати його на наступний строк з участю Австро-Угорщини. Німецький уряд все ж таки вирішив укласти двосторонній договір тільки з Росією. Цей договір дістав назву «договору перестрахування». Розрахунок Бісмарка був такий: союз Німеччини з Австро-Угорщиною і Італією застраховує Німеччину від Росії й Італії, а укладання договору Німеччини з Росією перестраховує Німеччину в самій Росії. «Договір перестрахування» зобов’язував обидві сторони додержувати нейтралітету в разі війни однієї з них з якоюсь третьою державою. В договорі, проте, було одне істотне застереження: Німеччина не додержуватиме нейтралітету в разі нападу Росії на Австро-Угорщину, а Росія - в разі нападу Німеччини на Францію. Крім того, в окремому протоколі, що додавався до договору, Німеччина зобов’язувалась підтримувати Росію, якщо та буде змушена «прийняти на себе захист входу в Чорне море», з метою «збереження ключа до своєї імперії». Максимально «застрахувавшись» від Росії, Бісмарк почав інтригувати проти неї. Він допомагає утвердитись на болгарському престолі небажаному для Росії князеві Фердінанду, сприяє укладенню «Східної Антанти» - угоди Англії, Австро- Угорщини й Італії, спрямованої проти інтересів Росії на Балканах і в протоках. Німеччина відмовляється надати Росії кредити, а наприкінці 1887 р. підвищує мито на хліб, який Росія вивозила в Німеччину. Так, крок за кроком Німеччина проводила політику загострення відносин з Росією. Проте ця антиросійська політика Бісмарка врешті- решт обернулась проти Німеччини. Коли Німеччина відмовилась надати кредити Росії, та вдалась до фінансової позики у Франції. В 1887 р. Росія одержала першу французьку позику, а далі й інші. Росія стала сферою експорту французького капіталу, що міцно й надовго зв’язало республіканську Францію з царською Росією.

1887, 18 червня - Угода між Росією та Німеччиною - так званий «договір про перестрахування». Бісмарк підписав з Росією в червні 1887 р. так званий «договір перестраховки» строком на трироки, згідно з яким кожна з цих країн мала додержувати нейтралітету, якщо одна з них розв’яже війну з якоюсь третьою державою. Ця умова втрачала силу, якщо б Німеччина напала на Францію, а Росія - на Австро- Угорщину. Система союзів Бісмарка не витримала випробування часом і зазнала фактичного краху, оскільки в самій суті своїй суперечила національним інтересам Німеччини.

1887, 13 листопада - Розправа з учасниками мітингу на Трафальгарській площі в Лондоні. В неділю 13 листопада на Трафальгарській площі в Лондоні зібрався величезний мітинг. За наказом властей проти його учасників виступили великі поліцейські сили. Серед робітників було багато поранених. «Кривава неділя» викликала загальне обурення в країні, що сприяло подальшому зростанню політичної свідомості робітників.

1887 - Італія розпочала воєнну експедицію проти Ефіопії, але зазнала поразки під Догалі.

1887-1889 - Буланжистський рух у Франції.

1887-1891 - Уряд Ф. Кріспі в Італії. На 1887 р. «ліва» повністю збанкрутувала і розпалась на ворогуючі фракції. Скориставшись її банкротством, підняли голову праві сили, що прагнули створити режим сильної виконавчої влади і приборкати народний рух у країні. В 1887 р. на чолі уряду став Франческо Кріспі. В минулому він був учасником Рисорджименто, гарібальдійцем, але в 70-80-х рр. відійшов на праві позиції. Виражаючи інтереси консервативних кіл буржуазії і спираючись на праві фракції в парламенті, Кріспі пішов по шляху зміцнення режиму особистої влади як голова уряду і водночас міністерств внутрішніх та закордонних справ. Він виступав проти збанкрутілої політики трансформізму і в програмних обіцянках виступав за посиленняавторитету парламенту, за автономію провінцій і комун, однак на практиці дуже обмежив повноваження і парламенту, і місцевих виборних органів. У зовнішній політиці Кріспі спробував знайти вихід з економічних труднощів у жорстокому протекціонізмі. Проте це призвело до розриву торгових відносин Італії з Францією і митної війни, що завдала великих збитків італійській економіці. Сподіваючись послабити соціальні суперечності в країні, Кріспі виступив за створення великої колоніальної імперії в Африці і переселення до колоній безземельних селян Півдня. Було помітно збільшено воєнні витрати. До Ассабу і Массауа перекинуто значні збройні сили. У 1888 р. було встановлено протекторат над областю Сомалі, а в 1891 р. засновано колонію Ерит- рею. В 1889 р. Італія накинула Ефіопії нерівноправний договір. Було укладено угоду з Англією про розподіл сфер впливу в Судані, Ефіопії та Сомалі. Політика колоніальних загарбань призвела до дефіциту державного бюджету, внаслідок чого збільшились податки. В 18911893 рр. вибухнула банківська криза. Збанкрутував Римський банк, було розкрито великі фінансові зловживання і причетність до цього багатьох політичних діячів («італійська Панама»).

1888, 13 травня - Закон про скасування рабства у Бразилії. Було прийнято закон про визволення рабів без компенсації їх власникам, але й без землі (до цього часу з 14 млн населення близько 700 тис. чоловік ще вважались рабами). Невдоволення частини консерваторів і клерикалів реформами монархічного уряду використали республіканці, особливо прогресивні елементи з військових, для повалення монархії.

1888, серпень - Установчий з’їзд Загального союзу трудящих Іспанії.

1888, грудень - 1889, січень - З’їзд у Хайнфельді. Об’єднання робітничих організацій у Соціал-демократичну партію Австрії.

1888-1890 - Німеччина за часів правління Вільгельма ІІ (1888-1918 рр.) у Німеччині. Пропозиція Бісмарка (в 1889 р.) укласти союз із Англією була ще однією спробою до кінця ізолювати Францію від великих держав і таким чином запобігти війні на два фронти. Відмову Англії від укладення такого союзу нове оточення Бісмарка вважало провалом всієї його «нереальної» зовнішньої політики. В 1888 р. помер імператор Вільгельм І, при якому зовнішньою політикою Німеччини керував виключно Бісмарк. «Залізний канцлер» був видатним дипломатом свого часу, а також свого класу - прусського юнкерства і великої німецької буржуазії. Добившись політикою «заліза і крові» національного об’єднання Німеччини, підкоривши гегемонії Пруссії решту німецьких держав, Бісмарк поставив за мету перетворення Німецької імперії в гегемона Західної Європи. Завжди пам’ятаючи, що Франція, зазнавши поразки, прагнутиме до реваншу, він вважав війну з нею неминучою. Тому ізоляція Франції була основним завданням його дипломатії. Реалізм Бісмарка дуже яскраво виявився в його оцінці ролі Росії. Всупереч твердженням деяких німецьких істориків, які зображували Бісмарка другом Росії, він був запеклим ворогом її, люто ненавидів та водночас боявся Росії і вбачав у ній головну перешкоду для утвердження гегемонії Німеччини в Європі. «Залізний канцлер» був досить розумним, щоб збагнути, яка сила криється в російському народі. Про це він попереджав і молодого імператора Вільгельма II, який сів на престол у 1888 р., і генерала Вальдерзеє, що зайняв тоді ж пост начальника Генерального штабу. Проте і Вільгельм II, і генерал Вальдерзеє вважали помилковою позицію Бісмарка, який застерігав Німеччину від згубної війни з Росією. Не уникати війни з Росією, а почати з нею превентивну війну і розгромити її, поки вона ще не досить зміцніла і не знайшла собі сильних союзників - такий був лейтмотив Вільгельма II і Вандерзеє. Щодо внутрішньої політики, то канцлер також багато в чому не знаходив спільної мови з молодим імператором. У березні 1890 р. Бісмарк змушений був піти у відставку.

1889, 28 лютого - Конференція в Гаазі для вироблення умов скликання конгресу ІІ Інтернаціоналу. Головну ініціативу в створенні II Інтернаціоналу намагалися захопити посибілісти, які мріяли очолити міжнародний робітничий рух. Посибілісти добилися мандата на скликання міжнародного конгресу від Всесвітнього робітничого конгресу, скликаного англійськими тред- юніонами в 1888 р., привласнивши собі такі функції і права, які міг мати лише конгрес. Вони позбавили майбутній конгрес права перевірки мандатів, визначення порядку денного тощо. Отже, на скликання міжнародного конгресу в Парижі в 1889 р. мали повноваження як посибілісти, так і марксисти. Німецька соціал-демократія наполягала на скликанні одного конгресу в Парижі спільно з посибілістами. Вирішили скликати погоджувальну конференцію в Гаазі 28 лютого 1889 р. Посибілісти не прийняли запрошення і на конференцію не з’явились. Конференція в Гаазі поставила дві умови: 1) конгрес є суверенним у визначенні порядку денного і перевірці повноважень депутатів; 2) рішення про скликання конгресу має виходити і бути підписане всіма соціалістичними групами, як посибілістами, так і уповноваженими від конгресів у Бордо і Труа. Ф. Енгельс надавав великого значення рішенням Гаазької конференції; він вважав, що посибілісти змушені або змиритися з роллю рядових учасників конгресу, або ж своєю впертістю викриють себе перед широкими масами. Коли посибілісти разом із соціал-демократичною федерацією Англії після Гаазької конференції продовжили підготовку до скликання свого конгресу, Енгельс спрямував усі зусилля до того, щоб посибілістському конгресу протиставити марксистський.

1889, 14-21 липня - Скликання в Парижі марксистського конгресу. Перший конгрес ІІ Інтернаціоналу. За настійною вимогою Ф. Енгельса одночасно з посибілістським конгресом 14 липня 1889 р. в Парижі розпочався марксистський конгрес. На відміну від посибілістського конгресу, на якому з 606 делегатів 524 були французи і майже жодна велика європейська соціалістична партія не була представлена, на марксистському конгресі були присутні 395 делегатів від усіх західноєвропейських соціалістичних партій. Це був перший Установчий конгрес II Інтернаціоналу. Марксистський конгрес відкрив вождь французьких соціалістів Поль Лафарг. До президії конгресу були обрані комунари. Французькі соціалісти, вітаючи конгрес, розгорнули червоний прапор з написом: «Іменем Паризької Комуни березня, квітня і травня 1871 року та червневих днів 1848 року, іменем Франції Бабефа, Бланкі і Варлена вітаємо соціалістичних робітників двох частин світу». Марксистський конгрес послав делегатів на посибілістський конгрес з пропозицією об’єднати роботу двох конгресів, проте посибілісти не погодились на це. Розкольницька політика посибілістів фактично привела їх до ізоляції і поразки, спроба посибілістів захопити в свої руки міжнародний соціалістичний рух зазнала краху. Але марксисти на своєму конгресі зіткнулися з анархістами, які висловились проти політичної діяльності робітничого класу, а парламентську боротьбу за законодавство про охорону праці назвали буржуазною витівкою. Докладно обговоривши становище робітничого класу в окремих країнах, конгрес, всупереч анархістам, що заперечували політичну боротьбу, прийняв основне рішення про необхідність зміцнення масового робітничого руху і створення соціалістичних партій для політичної боротьби і завоювання влади пролетаріатом. У рішенні про економічну і політичну боротьбу робітничого класу говорилось, що там, де робітничий клас не добився ще введення загального виборчого права, слід боротися за нього. Там же, де воно є, треба використовувати загальне виборче право для завоювання політичної влади. Вказавши на соціалізм як на кінцеву мету робітничого руху, конгрес висунув і окремі вимоги: 8-годинний робочий день, підвищення заробітної плати, скасування системи оплати товарами тощо. При цьому в резолюції підкреслювалось, що боротьба за робітниче законодавство не є самоціллю, а лише необхідною попередньою умовою для визволення пролетаріату, засобом підвищення його класової самосвідомості. Великий інтерес викликало на конгресі питання про ліквідацію постійних армій. Учасники конгресу розуміли: після франко-прусської війни не настав мир і спокій. Про це свідчили коаліція Німеччини, Австро- Угорщини та Італії, яка склалася в 1879-1882 рр., війни за поділ Африки, що не припинялися. Посилення мілітаризму було очевидним. Конгрес прийняв одноголосно рішення: вимагати в кожній країні заміни постійних армій загальним озброєнням народу. На цьому самому конгресі за пропозицією американських делегатів було прийнято рішення про щорічне святкування 1 травня як Дня пролетарської солідарності і боротьби за 8-годинний робочий день. На Паризькому конгресі була присутня і російська делегація, в її складі Г. В. Плеханов і П. Л. Лавров. Паризький конгрес 1889 р. поклав початок періодичним скликанням міжнародних соціалістичних конгресів і тим самим відновив інтернаціональне об’єднання робітничого і соціалістичного руху.

1889, 15 листопада - Проголошення Бразилії республікою. Уряд очолили прогресивно настроєні військові, які почали здійснювати демократичні реформи. В армії відмінили тілесні покарання. Всі чоловіки з 21 року дістали виборчі права. Скасували інститут довічно призначуваних сенаторів, відмінили привілеї титулованої знаті. Церква була відокремлена від держави, встановлене цивільний шлюб. Прискорився розвиток промисловості. Почав розвиватись робітничий рух, виникла соціалістична преса. Проте в армії намагалися взяти гору антидемократичні тенденції, що дало змогу землевласницькій олігархії, представленої насамперед власниками кофейних плантацій, відновити свої позиції в державі і усунути прогресивні дрібнобуржуазні кола від влади. Це було причиною того, що з середини 90-х р. Бразилія звернеться за позиками до Англії, Франції, США. Олігархічні уряди почали розпродувати національні багатства іноземним монополіям.

1889 - Перша американська конференція у Вашингтоні. Заснування Міжнародного союзу американських республік. Першим відчутним ударом по домінуючому становищу Англії стала Панамериканська конференція, скликана з ініціативи США у Вашингтоні в 1889 р. США виступили з планом розширення економічного «співробітництва» країн західної півкулі за допомогою встановлення митного тавалютного союзів і утворення міжамериканського банку. Впровадження в життя цих заходів означало б практично встановлення контролю США над торгівлею й фінансами латиноамериканським держав. Незважаючи на вперті домагання американської делегації, латиноамериканські країни відхилили імперіалістичну програму США. На конференції було досягнуто лише домовленості про встановлення Міжнародного союзу американських республік і створено Бюро з питань торгівлі між ними. У наступі на Латинську Америку брали участь не тільки дипломатія, а й збройні силиСША. Протягом 80-90-х рр. XIX ст. американські війська під тим або іншим приводом вторгалися на територію Колумбії, Аргентини, Чилі, Бразилії, Нікарагуа, Мексики та інших латиноамериканських країн.

Головною ареною англійської колоніальної боротьби наприкінці XIX ст. став Африканський континент. Англія захопила величезні території в Західній і Східній Африці і розширила свої володіння в південній частині її. Знаряддям Англії в колоніальній політиці в Африці стали так звані привілейовані компанії. Щоб розв’язати собі руки, уряд робив вигляд, ніби він стоїть осторонь боротьби, хоч фактично всіляко допомагав компаніям. Особливу активність розгорнула Британська компанія Південної Африки, її голова Сесіль Родс (18531902), що володів багатющими розробками золота та алмазів у Південній Африці, в 1889 р. захопив величезну територію між річками Лімпопо і Замбезі, назвавши її Родезією (за ім’ям Родса). Він планував об’єднати воєдино всі англійські володіння в Африці від Каїра до Кейптауна.

1889 - Внаслідок жорстокого суперництва через Самоа США, Німеччина й Англія прийшли до встановлення в 1889 р. кондомініуму трьох і держав над островами, тобто до тристороннього протекторату. Політичне й економічне життя на островах потрапило під контроль консулів трьох держав. Народ Самоа було позбавлено всіх прав. Через 10 років, у 1899 р., коли Англія, діставши компенсацію від Німеччини (Німеччина визнала британськими володіннями острови Тонга і частину Соломонових островів), залишила Самоа, острови поділили між собою два суперники -США і Німеччина. Західна частина архіпелагу Самоа дісталась Німеччині, а за США було закріплено острів Тутуїла з гаванню Паго-Паго та інші острові архіпелагу на схід від 171-го меридіана.

1889-1898 - В банківській системі США набували дедалі більшого значення два найбільших банки - Рокфеллера і Моргана. Капітал банку Рокфеллера «Нешнл сіті бенк» за десять років (1889-1898) зріс від 18 млн до 128 млн доларів. Банки Рокфеллера, Моргана, Кун- Леб, Меллона та інші великі банки й страхові компанії США фінансували різні промислові й торговельні підприємства, передвиборні кампанії, брали участь у різних монополістичних об’єднаннях.

Кінець 1880-х - Серед 76 членів сенату США 20 чоловік були мільйонерами, а решта, за деяким винятком, представляли залізничні, металургійні, нафтові та інші компанії. Жінки в СШАнаприкінці XIX ст. взагалі не мали виборчих прав. На Півдні безцеремонно позбавляли політичних і громадянських свобод негритянське населення.

1890, 1 травня - Перші першотравневі демонстрації у Франції. В 150 містах Франції відбулися демонстрації з вимогою встановити 8-го- динний робочий день. Уряд підготував війська, проте не наважився кинути їх проти робітників. Демонстрації пройшли мирно, але ряд учасників було заарештовано.

1890 - Англійська експансія в Африці наштовхнулась на конкуренцію інших держав, в основному Німеччини і Франції, які також захопили величезні території. У 1890 р. Німеччина віддала англійцям загарбаний нею Занзібар в обмін на маленький острів Гельголанд у Північному морі - стратегічно дуже важливий пункт.

Прийняття конгресом США закону Шермана проти трестів. Буржуазна держава через свої судові установи вихолощувала навіть ті туманні положення про обмеження діяльності трестів, що були в законі Шермана. Як правило, Верховний суд США виступав на боці великих корпорацій. Так, серед п’яти судових процесів проти незаконних трестівських об’єднань, що відбулися в 1892-1896 рр., чотири справи скінчилися досить сприятливо для корпорацій капіталістів. Тим часом буржуазія широко користувалася законом Шермана проти робітничого руху, оголошуючи страйки робітників порушенням свободи конкуренції у сфері «продажу робочої сили», а робітничі спілки прирівнювалися до трестів, як до об’єднань, що нібито «ставили собі за мету обмежувати промисловість і торгівлю» і, отже, підпадали під дію закону Шермана.

1890 - Загарбання Італією частини території Ефіопії. Утворення колонії під назвою Еритрея.

Рух «фаші» в Сицилії. З 1890 р. в Італії, особливо на Півдні, почав наростати могутній народний рух. Основну силу становило селянство, що дуже страждало від неврожаїв, кризи, податків, безземелля. Центром руху стала Сицилія, де селяни виступили проти кабальних умов орендування землі, сваволі поміщиків, непосильних податків. Селянські страйки, маніфестації, бойкот переростали в справжню Жакерію. Селяни штурмували приміщення муніципалітетів, палили податкові документи, руйнували поміщицькі садиби. До боротьби включилися трудящі Мессіни, Палермо та інших міст. На чолі руху стали «Спілки трудящих» («фаші» по-італійськи - спілки), що об’єдналися в Сицилійську соціалістичну федерацію. Федерація висунула вимогу зменшити комунальні податки, поліпшити умови орендування землі, прийняти закони про охорону праці. Рухові «фаші» співчували демократичні й соціалістичні сили всієї Італії. Уряд Кріспі відрядив на острів війська, оголосив стан облоги. «Фаші» було розпущено, близько 2 тис. членів ув’язнено, вислано під нагляд поліції Нещадною була розправа з рядовими учасниками руху. Карателі безчинствували в усіх селах, дістаючи допомогу від збройних загонів «мафії» (терористична організація, до послуг якої вдавались поміщики для зміцнення влади, здирств та розправи з непокірними).

Утворення Соціал-демократичної партії Угорщини.

В Аргентині заснована партія «Громадянський радикальний союз», на чолі якої став Іполіто Ірігойєн. Ця партія бойкотувала вибори, які фальсифікувались олігархією.

1890-1891 - Віденський компроміс 1890 р. Починаючи ще з 1882 р., викладання в Празькому університеті почали вести німецькою й чеською мовами. Ця поступка чехам викликала бурхливий протест австро- німецьких націоналістів. Подальша спроба Тааффе розколоти чехів зазнала поразки. Його проект розбити Чехію на чеські і німецькі округи з наданням рівних прав чеській мові в чеських округах і німецькій у німецьких округах, хоч і був погоджений із старочехами (так званий віденський компроміс 1890 р.), викликав обурення і хвилю протесту молодочехів, які добре розуміли, що це гальмувало б потім утворення самостійної чеської держави. Та й австрійці обурювались, не бажаючи визнавати рівноправність чеської мови навіть в округах, де переважало чеське населення. Віденську змову (компроміс) старочехів з австрійським Урядом було зірвано. Старочехи, на яких хотів спертися в своїй політиці Тааффе, втратили свій попередній вплив, їхній лідер Рігер, якого 27 років чехи обирали своїм депутатом від Праги, в 1891 р. зазнав поразки. У Чехії посилився вплив молодочехів. У 1891 р. була створена дрібнобуржуазна молодіжна організація «Омладина», що прагнула до зближення з соціал- демократичним рухом.

1890-1894 - Канцлерство Капріві в Німеччині. Новий канцлер - Капріві, що замінив Бісмарка, повністю поділяв войовничі настрої імператора Вільгельма II і Генерального штабу. Капріві, додержуючись порад своїх дипломатів, не поновив «договору перестрахування» з Росією. Він проводив «новий курс» у зовнішній політиці: Німеччина повинна енергійно готуватись до війни проти франко-російського блоку, а для цього треба відкинути «нереальну» політику побоювання Росії, створити воєнне угруповання держав, що за своєю силою перевищувало воєнну міць Франції і Росії, разом узятих. Таким антифранко-російським угрупованням міг бути Троїстий союз, що посилився б завдяки приєднанню до нього Англії. Німецько-австро-італо-англійський союз уже ввижався дипломатам Капріві. Англо-німецькі переговори розпочались влітку 1890 р. поступкою Німеччини Англії таких важливих територій у Східній Африці, як Віта і Уганда. Це відкрило Англії доступ до верхів’я Нілу. Тоді ж Німеччина погодилась на встановлення англійського протекторату над Занзібаром, а замість того одержала від Англії острів Гельголанд, стратегічно важливий пункт біля німецького узбережжя Північного моря. Проте в переговорах з Англією німецькі дипломати вирішення основного завдання не досягли - Англія відмовилася приєднатись до Троїстого союзу. Англійський уряд в 1892 р. обмежився лише повідомленням, що він дотримуватиметься Середземноморської (Східної) Антанти 1887 р. Канцлер Капріві не зміг залучити до Троїстого союзу Англію. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб закріпити в Троїстому союзі своїх партнерів - Італію і Австро-Угорщину. До половини 80-х рр. в Італії панував французький капітал, майже 45% італійського експорту поглинала Франція, французькі, капіталісти були головними кредиторами Італії. В 1886 р. почалась італо-французька митна війна, антифранцузькі настрої в Італії посилювались. Німецький уряд Капріві намагався підтримати ці настрої, надаючи фінансову допомогу італійській промисловості, відвойовуючи у французького капіталу італійський внутрішній ринок. Завдяки фінансовій допомозі Німеччини Італії вдалося уникнути фінансово-економічної кризи, що загрожувала їй. В галузі зовнішньої торгівлі уряд Капріві добивався від Англії підтримки загарбницьких планів Італії щодо Тріполітанії. Проте в Лондоні досить непевно заявили, що вони подадуть таку підтримку лише в «зручний момент». Щоб удержати Італію в Троїстому союзі, Німеччина зобов’язалась при поновленні договору в 1891 р. подати воєнну допомогу Італії не лише в разі нападу на неї Франції, а й тоді, коли Італія намагатиметься захопити колонії в Північній Африці. Та ж сама політика зміцнення Троїстого союзу призвела Капріві до укладення в 1891 р. торговельного договору з Австро-Угорщиною, за яким знижувалось мито на австрійські продукти сільського господарства, що ввозились у Німеччину. В результаті «новий курс» Капріві зазнав поразки. Відмовившись від угоди з Росією про «перестрахування», Капріві прискорив воєнний союз Франції з Росією, не досягши включення Англії до Троїстого союзу.

1890-1895 - В цей період по всьому Півдню США прокотилася хвиля негритянських погромів. Від лінчувань і дискримінації негрів не рятувало й переселення в північні штати.

1890-1898 - Німеччина в 90-х рр. У політичній історії Другої імперії останніх десяти років XIX ст. виділяються два чітко окреслених етапи: «новий курс» 1890-1894 рр., суттю якого була політика соціального маневрування, і так звана «ера Штумма» 1894-1898 рр., пов’язана з іменем реакціонера, саарського вугільного короля Штумма-Гальберга та діяльністю канцлера Гогенлое. Вільгельм II боявся соціалістичного і робітничого руху. Його «новий курс» був вимушеним заходом, відповіддю на зростаючий робітничий рух. У відомих лютневих указах 1890 р. він обіцяв вжити заходів щодо поліпшення становища робітників і зробити німецьку промисловість конкурентоздатною на світовому ринку. Під натиском класової боротьби пролетаріату в роки «нового курсу» рейхстаг прийняв ряд соціальних законів, які дещо обмежували сваволю підприємців. Проте якогось помітного поліпшення в становищі робітничого класу не сталось. Та це й зрозуміло, тому що Вільгельм II більше дбав про посилення мілітаризму і колоніальні загарбання. Було прийнято ряд законів щодо збільшення чисельності армії і модернізації її озброєння. Виконуючи волю промислових магнатів, кайзер всіляко сприяв зовнішньоекономічній експансії німецьких фірм і банків. Соціал-демократія повела рішучу боротьбу проти демагогічної політики «нового курсу», викриваючи її класовий юнкерсько-буржуазний характер. Вона послідовно боролась також і проти політики реваншу і воєнних погроз щодо Франції в 18911893 рр. У жовтні 1894 р. канцлер Л. Капріві був звільнений у відставку. Його змінив літній князь Гогенлое-Шіллінгфюрст. На початку грудня біля Бранденбурзьких воріт відкрилось нове приміщення німецького рейхстагу. Вільгельм II у своїй тронній промові, виголошеній на відкритті рейхстагу, говорив про «пом’якшення економічних і соціальних суперечностей шляхом енергійної боротьби із задумами тих, хто прагне протидіяти державній владі у виконанні її обов’язку», тобто з соціал-демократією. П’ять років «ери Штумма» минули у невтомних спробах панівних класів повністю ліквідувати ті обмежені демократичні права і свободи, які були проголошені в конституції 1871 р. Один за другим виходять антидемократичні «законопроект про переворот» (1895), «Про доповнення і зміни положень про збори і спілки в Пруссії» (1897), відкрито антисоціалістичний, і так званий «каторжний законопроект» (1899), який посягав на право робітників проводити страйки. Жодна з цих спроб уряду не мала успіху. Представники буржуазних ліберальних партій голосували в рейхстазі проти цих законопроектів і провалили їх, побоюючись посилення влади юнкерів і зростання соціалістичного руху. Антидемократична внутрішня політика кабінету Гогенлое зазнала краху Власті шукали виходу в мілітаризації всього життєвого устрою, в розширенні зовнішньополітичної й економічної експансії. Широко застосовувана урядом у першій половині 90-х рр. «політика батога і пряника» щодо робітничого руху, в якій переважали в цей період елементи соціальної демагогії й удаваної лібералізації, настання високої економічної кон’юнктури в 18941900 рр., перехід юнкерсько-буржуазної реакції в наступ на робітничий клас та демократичні сили і загострення на цьому ґрунті класової боротьби - всі ці фактори спричинили в другій половині 90-х рр. загострення боротьби двох тенденцій - революційної і опортуністичної - в соціалістичному і робітничому русі. У ході боротьби двох тенденцій у 1896-1899 рр. в СДПН зародилась нова опортуністична течія - ревізіонізм, її родоначальником став соціал-демократ Е. Бернштейн, який у 80-х рр. примикав до марксизму. Бернштейн, починаючи з 1896 р., систематично закликав до перегляду (ревізії) вчення Маркса і революційної практики соціал-демократії. У 1899 р. він підсумував свої погляди в книзі «Проблеми соціалізму і завдання соціал-демократії», яка стала з тих пір євангелієм ревізіонізму. Проте і в середовищі юнкерів і великої буржуазії були серйозні незгоди. Вільгельм II і його оточення в другій половині 90-х рр. доклали зусиль, щоб усунути суперечності між цими двома класами. Юнкери завдавали чимало клопоту кайзерові, який в період «нового курсу» всіляко сприяв розвитку промисловості й фінансового капіталу. На фоні економічного стрибка, здійсненого промисловістю, великі латифундії, не дістаючи від держави достатньої допомоги, помітно відставали в своєму розвитку. Сільське господарство переживало відносну аграрну кризу. Через це між аграріями і промисловцями виник конфлікт, який тривав довгі роки. Політика «зигзагів», неминуча в тих умовах, не дала монархії відчутних результатів. Кайзер зрозумів, що необхідно зблизити вчорашніх «супротивників» - аграріїв і фінансово-промислових магнатів. Початок цьому було покладено восени 1897 р., коли Вільгельм II закликав допомогти аграріям. Це зближення дістало назву «політики згуртування», тобто співробітництва двох основних експлуататорських класів. В основу її було покладено врахування класових, насамперед економічних, інтересів юнкерів і великої буржуазії. Результати цієї політики прусське дворянство відчуло тільки на початку XX ст., в 1904 р., коли почав діяти митний тариф. Політичне цей курс імперських властей сприяв згуртуванню панівних класів перед невпинним соціалістичним рухом. На межі XIX-XX ст. країна перетворилась на юнкерсько-буржуазну імперіалістичну державу. Це був компромісний союз монополістичного капіталу і великого землеволодіння, головним знаряддям якого став найагресивніший у Європі німецький мілітаризм. У цей перехідний період в Німеччині визріли соціально- економічні сили, які привели до того, що загальна криза суспільно- політичної системи капіталізму стала неминучою.

1891, 16-21 серпня - Другий конгрес ІІ Інтернаціоналу в Брюсселі. Після Паризького конгресу II Інтернаціоналу європейський робітничий рух досяг великих успіхів. В Англії, всупереч опортуністичному керівництву тред-юніонів, конгрес тред-юніонів у 1890 р. висловився за 8-годинний робочий день. У Франції, Італії, Іспанії й Швейцарії робітничі організації поривали з анархізмом, дедалі більше прилучаючись до політичної боротьби. У 1890 р. робітники в усіх країнах провели Першотравневі демонстрації. В Німеччині в 1890 р. було скасовано «винятковий закон» проти соціалістів, і вже того самого року німецька соціал-демократія під час виборів до рейхстагу дістала майже 1,5 млн голосів. У серпні 1891 р. відбувся Брюссельський конгрес II Інтернаціоналу. На ньому були присутні 363 делегати від усіх країн Західної Європи і США. До порядку денного на конгресі були включені питання: про робітниче законодавство, професійні спілки, мілітаризм, про використання парламенту і загального виборчого права, про союзи соціал-демократичних партій з буржуазними партіями, про відрядну заробітну плату, єврейське і жіноче питання, про святкування 1 Травня та ін. Проте основну увагу конгрес приділив обговоренню питань про робітниче законодавство і мілітаризм. Доповідь Е. Вандервельде і запропонована ним резолюція з питання про робітниче законодавство й охорону праці викликали гострі дебати. Більшість делегатів конгресу не погодилася з доповіддю й проектом резолюції Вандервельде, оскільки в них питання про завоювання робітничим класом політичної влади не було висунуто на перший план і розумілось як завоювання більшості місць у парламенті. При цьому марксистська більшість конгресу оцінювала парламентську діяльність, в тому числі й боротьбу за робітниче законодавство, як засіб підготовки пролетаріату до завоювання влади через революцію. Невелика група анархістів, що виступали проти будь-якої боротьби за реформи, проти політичної й парламентської діяльності, зазнала на конгресі в Брюсселі нової поразки. Після обговорення «було прийнято резолюцію, в якій класова боротьба проголошувалась основним принципом робітничого руху, а знищення класів - обов’язковою умовою визволення пролетаріату. Центральним питанням на Брюссельському конгресі було питання про ставлення робітничого класу до мілітаризму; доповідачем з цього питання був В. Лібкнехт. Його яскраву доповідь конгрес вислухав з великою увагою. Проте як доповідь, так і запропонована Лібкнехтом резолюція не містили жодних конкретних пропозицій щодо боротьби з мілітаризмом і війною. Конгрес прийняв компромісне рішення, відповідно до якого соціалістичні партії кожної країни мали змогу самі встановлювати дату і форму святкування 1 Травня там, де це можливо. Це дало привід (особливо німецькій соціал- демократії) переносити Першотравневі демонстрації на неділю. В таких випадках демонстрації втрачали свій бойовий характер.

1891, жовтень - З'їзд Соціал-демократичної партії Німеччини в Ерфурті. Прийняття нової партійної програми. Революційні сили соціал- демократії повели напружену боротьбу за подолання опортуністичних хитань. Першого удару опозиції «молодих» марксисти завдали на з’їзді в Галле (1890). Основна ж боротьба з опортуністами з програмних і тактичних питань розгорнулась на Ерфуртському з’їзді СДПН (1891). З’їзд одностайно відкинув реформістську тактику Фольмара. А. Бебель, В. Лібкнехт, П. Зінгер та інші виступили проти фольмарівської теорії «класового співробітництва». Обґрунтовуючи революційну тактику, вони ставили на перше місце в класовій боротьбі масові дії робітничого класу та його союзників і закликали до зміцнення класового характеру СДПН. Гостра боротьба точилася і в зв’язку з розробленням нової програми партії. Опортуністи закликали зосередити увагу на найближчих вимогах, виявляючи повну байдужість до соціалістичних цілей пролетарського руху. Вони хотіли повернути партію «назад до Лассаля». З’їзд СДПН у 1891 р. прийняв нову програму, яка ввійшла в історію під назвою Ерфуртської програми. Ерфуртська програма складається з програми-мінімум і програми-максимум. У про- грамі-максимум викладено принципи боротьби за соціалізм. У програмі йшлось про необхідність завоювання робітничим класом політичної влади і перетворення капіталістичної власності на засоби виробництва в соціалістичну. У ній підкреслювався принцип пролетарського інтернаціоналізму. У програмі-мінімум викладались найближчі вимоги пролетаріату, за досягнення яких він бореться в умовах буржуазного суспільства. В цілому ця частина програми малазагальнодемократичний характер. У ній вимагалось зберегти і розвинути демократичні права і свободи, пропонувалось ряд соціальних заходів в інтересах народу (безплатне медичне обслуговування, прогресивний прибутковий податок, 8-годинний робочий день та ін.).

1891 - Створення в США партії популістів.

Опублікування праці К. Маркса «Критика Готської програми». Нова програма СДПН (Німеччина) була єдиною в історії цієї партії марксистською програмою. Величезну роль у наданні Ерфуртській програмі марксистського змісту відіграв Ф. Енгельс. За кілька місяців до з’їзду він вперше опублікував «Критику Готської програми» К. Маркса

і написав для керівників СДПН критичні зауваження, поради і роз’яснення до проекту нової програми («До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року»), в яких теоретично обґрунтував ряд принципових питань наукового комунізму, програмних завдань, стратегії й тактики пролетарської партії.

1891 - Створення Соціал-демократичної партії Болгарії.

Загарбання Францією Гвінеї.

1891-1892 - В Бразилії відбулись заворушення матросів на крейсері «Примеро де марсо», спричинені жорстоким ставленням офіцерів, у 1892 р. спалахнуло повстання гарнізонів морських фортець. А в 1910 р. - відбудеться повстання бразильських моряків.

1891 - У Франції 1891 рік розпочався страйком гірників з департаментів Нор і Па-де-Кале. Він закінчився значною перемогою робітників - між підприємцями і профспілкою гірників було укладено колективний договір. Ним передбачалось підвищення заробітної плати і ряд заходів з охорони праці гірників. Першотравневі демонстрації в 1891 р. відбулись ще в більшій кількості міст і були ще багатолюдніші, ніж у минулому році. Якщо раніш до участі в демонстраціях робітників закликали тільки гедисти, то тепер серед демонстрантів були прихильники бланкістів, посибілістів, аллеманістів. Цього разу уряд вирішив вдатися до поліції і військ. Сутички відбулися в Ліоні, Бордо та інших містах. Найбільш трагічні події розгорнулися в Фурмі (індустріальному центрі департаменту Нор). На заклик місцевої організації Робітничої партії тут відбувалася мирна першотравнева демонстрація. Раптом, без усякого попередження, по демонстрантах почали стріляти. На залиту кров’ю центральну площу міста впали десятки убитих і поранених, а серед них жінки, діти, старі. Вся прогресивна Франція була глибоко вражена подіями в Фурмі, а уряд тим часом посилив репресії, звинувативши соціалістів у незаконній організації демонстрації. Секретар комітету Робітничої партії в Фурмі, а також Поль Лафарг були заарештовані. У відповідь Робітнича партія висунула кандидатуру Лафарга на виборах до парламенту, що відбулися наприкінці 1891 р. Глибоко обурені виборці-робітники охоче голосували за соціаліста. Лафарга було обрано першим депутатом від Робітничої партії.

1891, серпень - 1893 - Франко-російська угода. Після франко-німецької воєнної тривоги 1887 р., що закінчилася мирно при явно профранцузькій позиції Росії, уряд Франції став зондувати ґрунт у Петербурзі про можливість укладення воєнного союзу з Росією. В липні 1891 р. до Кронштадту прибула з дружнім візитом ескадра французьких військових кораблів, яку зустріли «Марсельєзою». Обставини змусили всеросійського монарха зняти капелюха під час виконання революційного гімну. Ще до прибуття французької ескадри почались переговори про укладення союзу, вони тривали під час кронштадтських торжеств і закінчились у серпні 1891 р. укладенням франко-російського пакту (консультативного характеру). Угоді було надано форми обміну листами між російським і французьким міністрами закордонних справ. У листах висвітлювались причини, що призвели до укладення союзу. В них вказувалось на «становище, що склалося в Європі завдяки відкритому поновленню Троїстого союзу і більш-менш ймовірному приєднанню Великобританії до політичних цілей, які має на увазі цей союз». Далі в листах обох міністрів йшли два ідентичні пункти: «1) з метою визначення й утвердження щирої угоди, що об’єднує їх, і, бажаючи спільно сприяти підтриманню миру, який є предметом їхніх щирих бажань, обидва уряди заявляють, що вони радитимуться між собою з кожного питання, яке може загрожувати загальному мирові; 2) в разі, якщо мир був би справді в небезпеці і, зокрема, якщо б одній із двох сторін загрожував напад, негайне і одночасне вжиття заходів, необхідність яких виявиться у випадку настання цих подій пекучою для обох урядів». І справді, Франція, дуже зацікавлена у воєнній конвенції, влітку 1892 р. надіслала до Петербурга представників французького Генерального штабу, які разом із представниками російського Генерального штабу розробили і 17 серпня 1892 р. підписали воєнну конвенцію, що її належало ратифікувати обом сторонам. У статті 1-й конвенції було сказано: «Якщо Франція зазнає нападу Німеччини або Італії, яку підтримає Німеччина, Росія використає усі свої наявні сили для нападу на Німеччину. Якщо Росія зазнає нападу Німеччини або Австрії, яку підтримає Німеччина, Франція використає всі наявні сили для нападу на Німеччину». Стаття 2-га визначала, що «в разі мобілізації сил Троїстого союзу чи однієї з держав, які входять до нього», обидві держави негайно і одночасно проводять мобілізацію своїх сил. Стаття 3-тя визначала сили, виставлені проти Німеччини, і передбачала, що вони мають бути швидко «введені в діло, так щоб Німеччині довелось відразу воювати і на сході і на заході». Статті 4-та і 5-та встановлювали зобов’язання обох головних штабів взаємно консультуватися і взаємне зобов’язання обох держав не укладати сепаратного миру. За 6-ю статтею, конвенція зберігала чинність протягом того строку, що й Троїстий союз. Підписана конвенція мала суворо таємний характер. Після візиту-відповіді російської військової ескадри в Тулон, що перетворився на нову демонстрацію дружби між Росією і Францією, воєнну конвенцію наприкінці 1893 р. було ратифіковано. Таким чином, угодами 1891, 1892 і 1893 рр. було оформлено франко-російський союз. У Німеччині розуміли, які наслідки можуть мати відносини з Росією, що ускладнилися, і тому намагалися знову зблизитися з Росією. В 1894 р. було укладено російсько-німецький торговельний договір, який поклав край гострій митній війні між Німеччиною й Росією. Проте франко-російський союз був уже фактом, і небезпека відчуження Росії дедалі збільшувалась поряд із зростанням антагонізму з Англією за поділ і переділ колоній.

1891-1896 - Створення партії радикалів і республіканців в Італії. Всередині демократичного табору вирізнилась радикальна партія (1891) і республіканська партія (1896). І радикали, і республіканці підкреслювали вірність мадзінізмові, хоч значно відійшли від нього. Радикали, що стояли на поміркованих позиціях, сприйняли найбільш хиткі положення соціальної доктрини Мадзіні, зокрема проповідь соціальної гармонії інтересів буржуазії і пролетаріату, віру в перехід до справедливого суспільства мирним шляхом через розвиток споживчої і виробничої асоціації та соціальні реформи. На словах залишаючись республіканцями, вони, однак, не висували гасла про ліквідацію монархії, а обмежувались вимогою загальновиборчого права і розширення повноважень парламенту. На відміну від радикалів республіканці аж до кінця XIX ст. висували вимогу республіки, вбачаючи в ній шлях до суспільства «соціальної справедливості». Соціальна програма республіканців передбачала вимогу кардинальної реформи в податковій політиці, робітничого законодавства тощо. Основною соціальною базою радикальної партії була дрібна міська буржуазія, тимчасом як республіканці, крім цього, зберегли вплив в окремих верствах робітничого класу, серед сільського населення і сільськогосподарських пролетарів.

1892, квітень - Туреччина оголосила війну Греції, в якій турецька армія завдала поразки грекам. Населення Криту дістало автономію при збереженні суверенітету турецького султана. Проте фактичними господарями острова були вищі власті європейських держав, серед яких англійці відігравали головну роль.

1892, серпень - Страйк французьких гірників у Кармо. Великий політичний страйк гірників спалахнув у 1892 р. в Кармо, де незадовго перед цим на пост мера обрали гірника Кальвіньяка. Хазяїн шахти, заявивши, що виконання обов’язків мера несумісне з роботою на шахті, звільнив обранця робітників. Страйк, що вибухнув у відповідь на це, був затяжний - він тривав два з половиною місяці. Уряд направив до Кармо кілька бригад жандармерії, дві роти солдатів, два ескадрони кавалерії. Вся Франція затамувавши подих стежила за тим, що відбувалося в невеличкому шахтарському містечку. Робітники Кармо поводились надзвичайно дисципліновано, не даючи властям щонайменшого приводу розпочати репресії. Всією своєю поведінкою страйкарі підкреслювали, що їх тривожать політичні питання - загальне виборче право, можливість для робітника виконувати обов’язок представника народу. Страйк всюди викликав широке співчуття, страйкарі діставали матеріальну допомогу від робітничих організацій Франції, а також інших країн. Це допомогло шахтарям вистояти і перемогти - Кальвіньяка було поновлено на роботі.

1892 - Конгрес французької Робітничої партії в Марселі.

Підписання воєнної конвенції між Францією та Росією. Споконвічні французькі землі Ельзас і Лотарінгія були включені до території Німеччини. Франція як ніколи хотіла мати союзника для майбутньої війни з Німеччиною. Таким союзником могла стати Росія, яка, в свою чергу, не хотіла бути ізольованою перед Троїстим союзом (Німеччина, Австрія, Італія), що мав яскраво виражене антиросійське спрямування. У 1892 р. Франція і Росія підписали воєнну конвенцію. Між обома країнами розвивалися й економічні зв’язки.

Створення Італійської соціалістичної партії. Важливу роль у підготовці до створення соціалістичної партії відіграла заснована в 1881 р. Андреа Костою Революційно- соціалістична партія. На відміну від «операїстів» (членів робітничої партії) вона дуже наголошувала на проблемі революційного повалення капіталістичного ладу, ігноруючи, однак, економічні вимоги робітників. В 1892 р. в Генуї відбувся з’їзд усіх робітничих організацій Італії, на якому в ході завзятої боротьби з анархістами була створена Партія італійських трудящих (перейменована в 1895 р. на Італійську соціалістичну партію). В її програмі вказувалось на необхідність для трудящих провадити політичну й економічну боротьбу для свого визволення, добиватись усуспільнення засобів виробництва, завоювати політичну владу.

1892 - Створення Революційної кубинської партії. На регіональному робітничому конгресі 1892 р. була прийнята резолюція на підтримку «ідей сучасного соціалізму». Соціалісти на чолі з К. Баліньо взяли активну участь у збройній боротьбі проти іспанських колонізаторів, а потім енергійно виступали проти окупації острова Сполученими ІІІта- тами Америки.

Влітку 1892 р. робітники сталеливарних заводів мільйонера Карнегі в м. Гомстеді (поблизу Піттсбурга) у відповідь на нове скорочення заробітної плати оголосили страйк. Тільки після того як прибув 8-тисячний загін федеральних військ, вдалося придушити страйк, що тривав п’ять місяців. У збройних сутичках страйкарі втратили 10 своїх товаришів.

1892-1894 - Четвертий кабінет Гладстона в Англії.

1893, січень - Створення Незалежної робітничої партії Англії.

1893, 6-12 серпня - Третій конгрес ІІ Інтернаціоналу в Цюріху. На ньому були присутні 416 делегатів. Конгрес рішуче засудив тактику анархістів і прийняв рішення про те, що в рядах Інтернаціоналу можуть бути лише ті робітничі партії, які визнають політичну боротьбу. Проте оскільки анархісти, з’явившись на конгрес, заявили, що і терористична діяльність є політичною боротьбою, то за пропозицією Бебеля конгрес прийняв доповнення до рішення. В ньому говорилось, що під політичною боротьбою слід розуміти використання робітничими партіями політичних прав і законодавчих установ в інтересах пролетаріату і для досягнення політичної влади. Отже, цим доповненням анархісти були поставлені поза конгресом. Одним із центральних на Цюріхському конгресі було воєнне питання. Обговоривши доповідь Плеханова з цього питання, конгрес, по суті, повторив резолюцію Брюссельського конгресу. Найціннішим і найбільш політично правильним у прийнятій резолюції був новий пункт, що зобов’язував соціалістичні партії голосувати проти воєнних кредитів, проти мілітаризму і наполягати на роззброєнні. Під час обговорення воєнного питання знову виступив Д. Ньювенгуйс, який повторив свою брюссельську пропозицію - відповісти на оголошення війни загальним страйком і відмовою від військової служби. І цього разу антипарламентаристи дістали відсіч. Але у своїх виступах проти Д. Ньювенгуйса Лібкнехт, Плеханов та інші, хоч і правильно критикували анархістське розуміння загального страйку як нібито єдиного рятівного засобу боротьби із загрозою війни, проте не внесли конкретних пропозицій - революційної програми боротьби проти неї. Крім того, ті, хто виступав, не зрозуміли змін, що відбулися на той час у міжнародній обстановці. Як і раніш, вважалося, що війною і реакцією загрожує тільки Царська Росія, і при цьому не враховувалося посилення мілітаризму в Німеччині. Зростанню класової самосвідомості робітників сприяла прийнята Цюріхським конгресом резолюція з питання про національну і міжнародну організації професійних спілок. Резолюція рекомендувала робітничому класу створювати професійні спілки для захисту своїх інтересів і боротьби проти експлуатації. На останньому засіданні Цюріхського конгресу з яскравою промовою виступив Ф. Енгельс. У своїй промові він бичував анархістів як дезорганізаторів робітничого руху. Борючись з анархістами, Енгельс критикував і реформістів, попереджав керівництво Інтернаціоналу про небезпеку переоцінки парламентаризму.

1893, 27 грудня - Чергове укладення франко-російського союзу.

1893 - Всеанглійський конгрес тред-юніонів.

За участю французького капіталу було побудовано канал через Корінфський перешийок. Кабальні іноземні позики довели економіку Греції майже до катастрофи. У рік завершення будівництва Корінфського каналу грецький уряд короля Георга І (1863-1913) оголосив про державне банкрутство.

У Франції на початку 1893 р. у виборчому окрузі, до якого входив Кармо, депутатом парламенту було обрано Жана Жореса. Жорес (18591914) походив із буржуазного середовища. На початку своєї політичної діяльності він належав до буржуазних республіканців, але з 90-х років примкнув до соціалістів. В подальшому він відігравав помітну роль у французькому й міжнародному соціалістичному русі. Переконаний демократ, активний антимілітарист і атеїст, Жорес був прекрасним оратором, автором багатьох досліджень у галузі історії, літератури, талановитим публіцистом: Проте він так і не зміг повністю звільнитись від дрібнобуржуазної ідеології і стати послідовним марксистом. У ході масових виступів, страйків, демонстрацій зріла політична свідомість робітників, вони хотіли, користуючись виборчим правом, посилати своїх представників до виборних державних установ. На муніципальних виборах соціалісти завоювали ряд мерій (у Рубі, Монлюссоні, Нарбонні та ін.). У 1893 р. на виборах до палати депутатів велику перемогу здобула Робітнича партія, що одержала 12 мандатів. Серед депутатів був і лідер партії Ж. Гед. Водночас було обрано 25 «незалежних» соціалістів на чолі з неприторенним кар’єристом адвокатом Олександром Мільєраном. Ця група складалася з людей, що пішли з партії, скомпрометованої панамським скандалом. Для них спілка з соціалістами, авторитет яких дедалі зростав, була питанням кар’єри. Згодом майже всі «незалежні» зрадили соціалізм.

1893-1894 - Селянські повстання в Сицилії. В розпалі боротьби в Сицилії (1893-1894) в Луніджані (Центральна Італія) вибухнуло повстання робітників каменоломень. Уряд Кріспі відповів на нього законом про надзвичайні заходи щодо охорони громадського порядку й оголосив розпуск усіх робітничих організацій, а серед них Італійської партії трудящих. Репресії зачепили й демократичні організації.

1893-1896 - Друге міністерство Кріспі в Італії. Боротьба проти реакції виступила на перший план політичного життя. Соціалісти уклали союз із радикалами і республіканцями, добиваючись скасування виняткового закону і ліквідації режиму диктатури особи. У цій критичній обстановці уряд Кріспі розв’язав війну проти Ефіопії, розраховуючи за допомогою шовінізму ослабити опозицію і зміцнити внутрішнє становище в країні. Проте колонізатори наштовхнулися в Ефіопії на справжній загальний опір населення, і перші успіхи невдовзі змінились невдачами. В лютому 1896 р. настала катастрофа під Адуа, де 17-тисячна армія була розгромлена ефіопськими збройними силами. Це була поразка, нечувана в історії колоніальних воєн. Як тільки звістка про поразку під Адуа досягла Італії, в багатьох містах стихійно вибухнули маніфестації з вимогою дати відставку Кріспі й припинити колоніальну експансію в Африці. В парламенті проти Кріспі виступили не тільки партії «крайньої лівої», а й ліберали та колишні прихильники його. 15 березня 1896 р. Кріспі вийшов у відставку. Консервативний уряд Руді- ні, що прийшов на зміну Кріспі, поспішив підписати мирний договір з Ефіопією. Італія визнала незалежність Ефіопії й зобов’язалась виплатити їй контрибуцію. Нормалізувалися взаємовідносини з Францією, було підписано новий торговельний договір, визнано французький протекторат над Тунісом; амністовано учасників руху в Сицилії та Луніджані. Численні акти індивідуального терору були здійснені в 90-ті рр. в різних містах Іспанії, і передусім у Барселоні, яка перетворилася в головний центр анархістської активності. Нападники розглядали свої дії як помсту за страчених соратників, як засіб залякування влади. В листопаді 1893 р. анархісти кинули бомбу в барселонський оперний театр. У червні 1896 р. на одній з барселонських вулиць було кинуто бомбу в багатолюдну релігійну процесію.

1893-1898 - Загарбання США Гавайських островів. При здійсненні своїх загарбницьких планів уряд США, не маючи достатніх військово- морських сил, сподівався використати в своїх інтересах серйозні англо-російські суперечності, що на той час були між ними. На думку державного департаменту США, поблажливе ставлення Петебурзького двору до американських зазіхань на Гавайї могло дещо стримувати Англію, як це, наприклад, було під час громадянської війни між Північчю і Півднем. Коли уряд США вирішив остаточно приєднати Гавайї, царський уряд прихильно поставився до цього. Він, надіючись на традиційну російсько-американську дружбу, сподівався мати міцніючу північноамериканську республіку своїм союзником проти Великобританії. Отже, Гавайські острови, що лежать на перетині морських шляхів у самому центрі Тихого океану. Правлячі кола США давно прагнули заволодіти цими островами. З проникненням американських місіонерів та купців на Гавайї почалось хижацьке пограбування природних багатств островів і експлуатація тубільного населення. Режим каторжної праці і расового гноблення, встановлений заокеанськими загарбниками на Гавайях, спричинився до феноменально швидкого зменшення місцевого населення. Гавайців так само нещадно грабували і знищували, як і споконвічних жителів Північної Америки - індіанців. Внаслідок цього на кінець XIX ст. від 300-тисячного гавайського народу залишилось близько 35 тис. чоловік, тобто менш ніж 12%. Придушуючи мужній опір гавайського народу, а також перемагаючи суперництво Англії й Франції, американські колонізатори, накинувши нерівноправний договір (1875), посіли панівне становище в економіці Гавайських островів, дістали право на створення військово-морської бази в Пірл-Харборі (1887) і прагнули до повного політичнго підкорення цієї острівної держави. У січні 1893 р. жменькою американських плантаторів на чолі з посланником США при вирішальній участі американських збройних сил було скинуто гавайську королеву і встановлено диктаторський режим американських маріонеток. Головною метою перевороту 1893 р. було приєднання Гавайських островів до володінь США. Проте в 1893 р. з причин як зовнішньополітичного (фактично протидіяла Англія), так і внутрішньополітичного характеру США не вдалося здійснити цей намір. І тільки в 1898 р., коли країна була охоплена воєнним і шовіністичним ажіотажем у зв’язку з іспано- американською війною, яку розв’язали американські імперіалісти, США досягли свого.

1894-1896 - Протягом усього періоду перебування при владі поміркованих республіканців Франція провадила загарбницькі колоніальні війни. У 1894 р. почалась війна за Мадагаскар. Після двох років кривавої війни острів став французькою колонією. Великі завоювання здійснила Франція і в Західній Африці. Наприкінці XIX ст. володіння Франції в Африці в 17 разів були більші за саму метрополію.

1894 - Опублікування праці Ф. Енгельса «Селянське питання у Франції і Німеччині».

Справа Дрейфуса. У Франції політичні позиції монархістів, клерикалів, поміркованих республіканців дедалі більше зближувалися на спільній антидемократичній платформі. Це чітко проявилося у зв’язку з так званою справою Дрейфуса, навколо якої розгорнулася гостра політична боротьба. У 1894 р. виявилось, що німецькому військовому аташе в Парижі продано секретні документи воєнного характеру. Це міг зробити лише хто-небудь з офіцерів Генерального штабу. Підозра впала на капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю. Незважаючи на те, що жодних серйозних доказів його вини не було встановлено, Дрейфуса заарештували і віддали до військового суду. Серед французьких офіцерів, в основному вихідців із дворянських сімей, вихованих у католицьких навчальних закладах, були сильні антисемітські настрої. Справа Дрейфуса стала поштовхом для вибуху антисемітизму в країні. Військове командування робило все, що було можливо, щоб підтримувати звинувачення Дрейфуса в шпигунстві. Дрейфуса визнали винним і засудили на довічну каторгу. Військова кліка скористалася справою Дрейфуса для розпалювання шовінізму, пропаганди реваншу, звеличення армії. Рух за перегляд справи Дрейфуса, що розгорнувся у Франції, не обмежувався захистом невинного офіцера, він вилився в боротьбу сил демократії проти реакції. Справа Дрейфуса схвилювала широкі кола населення, привернула до себе увагу преси. Серед тих, хто виступав за перегляд вироку, були передові робітники, демократична інтелігенція (письменники Еміль Золя, Анатоль Франс, Октав Мірбо та ін.). Золя опублікував відкритого листа, що називався «Я звинувачую», адресованого президентові Фору, який виступав проти перегляду справи Дрейфуса. Відомий письменник звинувачував реакційну воєнщину в прагненні за допомогою фальсифікації доказів урятувати справжнього злочинця. Еміля Золя за цей виступ було притягнуто до судової відповідальності, і тільки еміграція в Англію врятувала його від тюремного ув’язнення. Лист Золя сколихнув всю Францію, скрізь його читали й обговорювали. Країна розкололась на два табори: дрейфусарів і антидрейфусарів. Найдалекогляднішим діячам було зрозуміло, що треба якомога швидше покінчити з справою Дрейфуса - Франція була на грані громадянської війни. Дальше збудження народних мас могло привести до революційного вибуху. Страх перед можливим виступом мас примирив представників різних політичних напрямів. У 1899 р. було створено кабінет на чолі з поміркованим республіканцем Вальдеком Руссо, куди як військовий міністр увійшов і кат Комуни генерал Галіфе, а міністром торгівлі і промисловості став соціаліст Мільєран. Вирок щодо Дрейфуса було переглянуто, його не виправдали, але потім президент помилував його. Уряд таким способом намагався приховати правду: безневинність Дрейфуса й ім’я справжнього шпигуна - Естергазі. Тільки в 1906 р. Дрейфуса було виправдано. Вступ Мільєрана до реакційного уряду викликав гостру боротьбу у французькому і міжнародному соціалістичному русі. Гед і Лафарг різко критикували Мільєрана, звинувачуючи його в зраді соціалістичним ідеалам, а Жорес виступив на його захист, вітаючи самий факт участі соціаліста в уряді і вважаючи, що це зміцнить республіку. Жорес забував, що наприкінці XIX ст. вже ніякої реальної загрози республіканському режимові у Франції не було і що саме через це вступ соціаліста до буржуазного уряду тільки послаблював робітничий рух.

1894 - Опублікування ІІІ тому «Капіталу» К. Маркса.

Похід американських безробітних у Вашингтоні. Пульманівський страйк. Відбувся перший в історії американського капіталізму масовий похід безробітних у м. Вашингтон. 17 колон безробітних вирушили в напрямі до столиці США з багатьох індустріальних центрів країни. Учасники походу, до яких по дорозі приєднувались розорені фермери, підтримували програму популістської партії і вимагали влаштування громадських робіт для ліквідації безробіття. Керівника безробітних Коксі та його помічників було заарештовано, а загони безробітних розігнала поліція. У травні 1894 р. внаслідок масових звільнень і нового скорочення заробітної плати вибухнув страйк на Пульманівських вагонобудівних заводах. Керівником і душею страйку був Юджін Дебс, один з найулюбленіших, вождів американських робітників. Ще в 1893 р. він створив Американську спілку залізничників. Спілка закликала робітників відмовитися від використання пульманівських вагонів, що негайно й зробили на багатьох залізницях США. Страйк охопив майже всю країну, від Атлантики до берегів Тихого океану. В ньому взяло участь понад 150 тис. чоловік. У багатьох містах відбувались збройні сутички з поліцією. Наляканий розмахом страйку уряд вдався до репресій і в ряді штатів ввів стан облоги. На розправу з страйкарями було послано великий загін федеральних військ. В сутичках із ними 12 робітників було вбито, десятки поранено. Дебса та інших визначних робітничих лідерів було кинуто до в’язниці. Великої шкоди залізничникам завдала зрадницька поведінка керівника АФП Гомперса, який зірвав солідарний виступ на підтримку страйкарів робітничих профспілок, що входили до АФП. Під керівництвом видатного діяча американського робітничого руху Білла Хейвуда в середині 90-х рр. було проведено кілька бойових страйків гірників на копальнях у Скелястих горах.

1894-1898 - Японо-китайська війна (1894-1895). Європейські країни та їх зазіхання після війни. Заохочення Сполученими Штатами японської агресії в Китаї, переслідування китайських іммігрантів у США і виступ народних мас Китаю проти іноземних місіонерів перешкодили «дружбі», і тому у 80-х рр. між США і Китаєм встановились напружені відносини. Подальшому погіршенню відносин між цими країнами сприяла політика США під час японсько-китайської війни 1894-1895 рр. Незважаючи на проголошений нейтралітет і численні запевнення про дружнє ставлення до Китаю, США фактично підтримували японських загарбників, сподіваючись згодом скористатися Японією як тараном у боротьбі за витіснення з Китаю інших імперіалістичних суперників. Отже, ще до звільнення від нерівноправних договорів з європейськими державами і США Японія вже на початку 70-х рр. сама вдалася до воєнної експедиції на острів Тайвань (Формозу) - територію Китаю. Проте внаслідок впертого опору населення острова Японія змушена була відмовитися від зазіхань на Тайвань і одержала лише контрибуцію. Японії вдалося ліквідувати нерівноправні договори лише тому, що на Далекому Сході схрещувались інтереси Англії, Німеччини, Росії і США. Суперечності між цими державами й використав японський уряд. Імперіалістична Англія підтримувала самурайську Японію, розраховуючи на те, що та назавжди залишиться в сфері англійського впливу, буде слухняним знаряддям Англії в її боротьбі з Росією. Проводячи боротьбу за ліквідацію нерівноправних договорів, Японія одночасно почала готуватися до загарбання земель своїх найближчих сусідів. Прямо загрожуючи воєнним нападом, Японія добилась підписання в 1885 р. японо-китайського договору в Тяньцзіні. Тяньцзінський договір встановлював повну рівноправність Китаю і Японії в Кореї - в підвасальній тоді державі Китаю - і фактично давав Японії великі переваги в Кореї. Після укладення Тяньцзінського договору Японія через своїх резидентів різко посилила вплив у Кореї. Тяжке гноблення місцевих корейських феодалів, посилене японською експлуатацією, було причиною повстання корейських селян (повстання «тонхаків») у 1893 р. На прохання корейських феодалів китайський уряд направив до Кореї війська для приборкання «тонхаків». Японія, в свою чергу, ввела війська в Корею. Наприкінці липня 1894 р. Японія почала війну проти Китаю. Раптово напавши на Китай, вона завдала йому багатьох поразок на морі і на суші. Японія загарбала весь Ляодунський півострів, її війська загрожували Пекіну. Війна закінчилась підписанням мирного договору 17 квітня 1895 р. в японському місті Сімоносекі. За Сімоносекським миром, Японія повинна була дістати Ляодунський півострів з Порт-Артуром, острови Тайвань і Пенхуледао. Китай зобов’язувався визнати «незалежність» Кореї, що означало перетворення Кореї разом з Ляодунським півостровом на плацдарм для дальшої агресії Японії проти Китаю і Росії. Китай повинен був відкрити ряд портових міст для вільного доступу японських торгових суден і виплатити контрибуцію 200 млн лян. Проте енергійний опір Росії, Німеччини і Франції змусив Японію відмовитися від захвату Ляодунського півострова, а розмір контрибуції було збільшено до 230 млн лян, або 365 млн ієн. Такі вигідні для Японії підсумки японо-китайської війни пояснюються тим, що Англія і США зайняли щодо Японії сприятливу позицію на початку і в ході японо-китайської війни 1894-1895 рр. Поразка Китаю у війні з Японією була поштовхом для дальшого закабалення країни імперіалістами. Росія і Франція дали Китаю для виплати контрибуції Японії позику, причому Росія уклала в 1896 р. союз із Китаєм, за яким вона зобов’язувалась захищати Китай, якщо Японія відновить агресію, а Китай з свого боку надавав Росії концесію на будівництво й експлуатацію Китайсько-Східної залізниці, яка по прямій лінії з’єднувала Забайкалля з Владивостоком. Наприкінці 1897 р. німецькі імперіалісти захопили у Китаю бухту Цзяочжоу з портом Ціндао і перетворили провінцію Шаньдун у сферу свого впливу. Франція захопила бухту Гуанчжоувань і забезпечила собі вплив і будівництво залізниць по сусідству з Індокитаєм. За російсько-китайською угодою на початку 1898 р. Китай здав в оренду Росії Ляодунський півострів з Порт-Артуром. Незабаром Росія дістала концесію на будівництво залізниці (Південноманьчжурської), що з’єднувала Китайсько-Східну залізницю з Порт-Артуром. Англія для стратегічної переваги захопила порт Вейхайвей. Крім того, сферою впливу Англії була найбагатша частина Китаю - басейн річки Янцзи, а також провінція Гуаньдун з Кантоном. В провінції Фуцзянь утвердилось панування японських агресорів. Отже, азіатську країну - Китай - було перетворено в напівколонію.

1895 - В Англії загальна чисельність членів тред-юніонів зросла: в 1870 р. вона (за неповними даними) становила 289 тис. чоловік, а в 1895 р. перевалила за мільйон.

1895, 5 серпня - Помер Ф. Енгельс. За заповітом прах його спалили, а урну кинули в море. Після смерті Енгельса боротьба в Інтернаціоналі між революційними й опортуністичними елементами посилилась.

1895, вересень - З’їзд професійних організацій Франції в Ліможі. Створення Загальної конфедерації праці у Франції.

1895, осінь - Створення в Росії петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» на чолі з В. Леніним.

1895-1896 - Італо-ефіопська війна.

1895-1898 - Боротьба кубинського народу під керівництвом Хосе Марті за незалежність. Хосе Марті, перебуваючи в еміграції, заснував у 1892 р. Кубинську революційну партію. Повстання спиралось на селян, ремісників, робітників, на чолі яких стали передові представники революційної патріотичної інтелігенції. Метою повстання було завоювання незалежності і утворення демократичної республіки. Після загибелі Хосе Марті (1895 р.) на чолі партії став Т. Естрада Пальма. Армія патріотів під командуванням Антоніо Масео визволила більшу частину території країни, незважаючи на надзвичайний терор колоніальних властей. Тоді, щоб перешкодити перемозі патріотів, США оголосила війну Іспанії, окупували Кубу і Пуерто-Ріко і підписали з Іспанією мирний договір 1898 р. Угодовське крило Кубинської революційної партії і уряду Кубинської республіки розпустило в 1899 р. партію і Визвольну армію. Північноамериканські окупанти захопили плантації, банки, рудники, залізниці та інші багатства країни. Проти окупантів виступали робітники і середні верстви населення.

1895-1899 - Президентство Ф. Фора у Франції.

1895-1902 - Третій кабінет Солсбері в Англії. Наприкінці XIX ст. весь світ фактично був поділений між імперіалістичними державами, причому Англії вдалося захопити найбільше: на кінець століття площа її колоніальних володінь сягала 33 млн кв. км, збільшившись порівняно з 1870 р. у півтора раза; населення Британської імперії становило 370 млн чоловік. Через нестримні загарбання Англія зайшла у гострий конфлікт з усіма державами, що погіршило її міжнародне становище.

1896, травень - Виборча реформа Бадені в Австро-Угорщині.

1896, липень - Створення Соціалістичної партії Аргентини.

1896, липень-серпень - Четвертий конгрес ІІ Інтернаціоналу в Лондоні. За пропозицією Цюріхського конгресу 1893 р. наступний черговий конгрес мав відбутися в 1896 р. у Лондоні. Скликати його доручили англійським соціалістам. Створений ними Організаційний комітет на початку 1896 р. розіслав у всі країни циркуляр. В ньому зазначалося, що право представництва на Лондонському конгресі мали лише організації, які визнавали необхідність політичної боротьби. Крім того, щоб підкреслити роль профспілок, у циркулярі відмічалося, що Лондонський конгрес називатиметься Міжнародним соціалістичним конгресом робітників і профспілок на відміну від перших трьох конгресів, які називалися Міжнародними робітничими соціалістичними конгресами. Повідомлення Організаційного комітету про скликання конгресу під назвою «Міжнародний соціалістичний конгрес робітників і профспілок» вирішили використати у своїх розкольницьких цілях анархісти та антипарламентаристи. За кілька днів до відкриття Лондонського конгресу анархісти скликали в Лондоні так званий «Антипарламентський комітет», на якому прийняли рішення рекомендувати антипарламентаристам, що прибули на Лондонський конгрес від профспілок, особливо від Голландії і Франції, добитися обнародування на конгресі свого кредо, а далі демонстративно покинути конгрес разом із хиткими делегатами, що мало б в кінцевому підсумку якщо не зірвати конгрес, то вплинути на робітничі організації поза конгресом. У такій обстановці 27 липня 1896 р. було скликано Лондонський конгрес II Інтернаціоналу. Після урочистого відкриття конгресу мандатна комісія, перевіривши повноваження 700 делегатів, визнала право брати участь в подальшій роботі конгресу лише за 589 делегатами. Мандати решти делегатів, в основному анархістів, було визнано недійсними. Ці делегати змушені були піти із залу засідань. Проте окремі анархісти-антипарламентариети на чолі з голландським соціалістом Д. Ньювенгуйсом, який заявив, що він не анархіст, а «вільний комуніст», залишились учасниками конгресу. Лише на четвертий день конгрес приступив до обговорення намічених питань. 30 липня Д. Ньювенгуйс, переконавшись у повній ізоляції на конгресі, разом із дев’ятьма своїми однодумцями залишив конгрес. Першим обговорювалось аграрне питання, доповідав Е. Вандервельде. Він твердив, що основним завданням соціалістів на селі є освіта і пропаганда ідей соціалізму. Конгрес прийняв резолюцію, яка не визнавала можливим вироблення спільної програми з аграрного питання через неоднакові умови землеволодіння в різних країнах. Зазначивши, що усуспільнення землі нарівні з іншими засобами виробництва, є кінцевою метою соціалізму, конгрес відмовився від вироблення й рекомендації основних революційних вимог з аграрного питання.Друге питання, що обговорювалось на Лондонському конгресі, - політична боротьба і тактика соціалістичних партій - викликало жваві дебати, в результаті яких конгрес прийняв загальну резолюцію. В ній він підтвердив, що робітничий клас і його соціалістичні партії повинні проводити політичну боротьбу з метою завоювання політичної влади, і рекомендував «усі форми організованої боротьби робітничого класу». Цим підкреслювалось, що конгрес орієнтує не тільки на парламентську, а й на позапарламентську боротьбу. В резолюції не йшлося про необхідність зламу буржуазного державного апарату і встановлення диктатури пролетаріату. Не менш рішуче конгрес засудив колоніальну політику, мета якої, «як би вона не прикривалась релігійними і цивілізаторськими мотивами», - розширення капіталістичної експлуатації. Відхиливши пропозицію французьких анархо-синдикалістів про оголошення міжнародного генерального страйку в разі війни, а також пропозицію фабіанців про захист буржуазної держави в разі війни, конгрес в основному підтвердив рішення Брюссельського і Цюріхського конгресів з воєнного питання. Резолюція рекомендувала соціалістичним партіям вимагати заміни постійних армій озброєнням народу, введення третейських судів для розв’язання спірних міжнародних питань і остаточного вирішення питань про війну і мир самим народом, якщо буржуазні уряди не підкоряються рішенням третейських судів, скасування системи таємних договорів між державами. З питання проекономічну і політичну боротьбу робітничого класу конгрес прийняв резолюцію, в якій відмічались нові явища в економіці капіталізму у вигляді зародження монополій - картелів, синдикатів, яким робітничий клас мав протиставити свої політичні й професійні організації. Особливо важливим у цій резолюції було те, що вона рекомендувала профспілкам боротьбу за поліпшення економічного становища робітників поєднувати з боротьбою за здійснення кінцевих цілей - усуспільнення засобів виробництва через завоювання політичної влади.

1896 - Загарбання Францією Мадагаскару.

Створення Ірландської соціалістичної республіканської партії. Джемсон (агент С. Родса, голови Британської компанії Південної Африки) з озброєним загоном вступив до Трансваалю, прагнучи анексувати цю країну, проте трансваальська поліція перехопила загін. Вибухнув великий міжнародний скандал, до якого був причетний міністр колоній Д. Чемберлен.

1896-1899 - Завоювання Англією Судану (1896-1898). Завершення поділу Африки. Фашода. Наприкінці 90-х рр. Англія приступила до остаточного поділу Африки. В 1896 р. англійський експедиційний загін, яким командував генерал Кітченер, почав загарбання Судану. Араби хоробро відстоювали свою незалежність, проте після дворічної боротьби їхній опір було зламано. В 1898 р. добре озброєний загін Кітченера захопив Хартум. Англійські загарбники жорстоко розправилися з переможеними суданськими арабами. Дощенту було зруйновано місто Хартум. Населення Судану майже повністю знищено. Англійці зруйнували гробницю національного героя Махді і вчинили наругу над його прахом. Далі англійські війська пішли вгору по Нілу. В 1898 р. біля сторожового поста Фашода вони зустрілись з французьким військовим загоном, що пересувався з французького Конго навперейми англійським військам. Здавалось, збройна сутичка між англійськими і французькими військами неминуча. Англійський уряд пригрозив Франції війною. На війну з Англією, маючи поруч постійного потенціального ворога в особі Німеччини, Франція не зважилась. Французький загін залишив Фашоду, і в 1899 р. Англія і Франція уклали угоду про поділ сфер впливу в Африці. На кінець XIX ст. в боротьбі з колоніальними загарбниками відстояла свою незалежність Ефіопія (Абіссінія). Італійці, які розпочали в 1895 р. війну з Ефіопією, зазнали поразки. В 1896 р. ефіопи в битві під Адуа розгромили італійський експедиційний корпус. На рубежі XIX і XX ст. територіальний поділ світу між імперіалістичними державами в основному було завершено, почалась боротьба за його переділ.

1897, листопад - Загарбання Німеччиною бухти Цзяочжоу. Німецькі фірми досить успішно виривалися на ринки Південної й Центральної Америки, де раніш монопольне становище посідала Англія. Чимало місця німецька зовнішня політика відводила Близькому Сходу, особливо Азіатській Туреччині. Головного значення уряд надавав будівництву Багдадської залізниці, яка мала задовольнити німецькі інтереси на Близькому та Середньому Сході і прокласти шлях до Індії. Особливо цікавили Вільгельма II і німецьких колоніалістів Далекий Схід, зокрема Китай. Майже вся друга половина 90-х рр. пройшла під знаком загарбання Німеччиною ряду важливих в економічному й воєнному відношенні територій Китаю. В той же час вона остаточно закріпила своє панування на островах Каролінських, Маріанських і Самоа.

1897 - Розкол Соціал-демократичної партії Австрії на шість федерацій. Глибока криза австрійської Соціал-демократичної партії виявилась досить рано. Утворення в 1897 р. на Вімберзькому з’їзді у складі партії шести автономних груп: австрійської, чеської, польської, української, італійської і південнослов’янської - підірвало основу основ пролетарської партії - інтернаціональну єдність пролетаріату, що й полегшило скочування соціал-демократичної партії на опортуністичний шлях розвитку.

В Іспанії створено Національний республіканський союз на чолі з Н. Сальмероном. Республіканська опозиція спиралась на підтримку промислової буржуазії і середніх класів, а під час виборів збирала також велику кількість голосів робітників і навіть селян. На відміну від федералістів прибічники Н. Сальмерона виступали за централізацію і «єдність іспанської нації». Вони вимагали розширення громадянських прав, посилення ролі кортесів, ліквідації касикізму, проведення антиклерикальних реформ, обіцяючи «національне відродження» з приходом республіки. Багато з того, що пропонували республіканці, збігалося з програмними деклараціями партії лібералів. Але за боротьбою, яку вели республіканські партії, вбачалося прагнення до влади нових соціальних сил - політиків, готових служити інтересам «європеїзації», капіталістичної індустріалізації країни.

1897-1898 - Коли в цей період розгорнулась боротьба за поділ Китаю на «сфери впливу» між Німеччиною, Росією, Англією, Францією та Японією, торговельно-промислові кола США взяли активну участь у боротьбі за концесії та ринки в Китаї.

Уряд Сагасти в Іспанії. 8 серпня 1897 р. італійський анархіст убив главу уряду А. Кановаса дель Кастільйо. Через два місяці після вбивства Кановаса до влади знову прийшли ліберали. Уряд Сагасти (18971899) зіткнувся із швидким наростанням зовнішньополітичної кризи, яка завершилась небажаною для Іспанії війною з США. Іспанія ще утримувала під своєю владою Кубу і Пуерто- Ріко в Вест-Індії, Каролінські і Маріанські острови, Філіппіни, острови Палау в Тихому океані і ряд невеликих володінь на Африканському континенті. Населення колоній вело наполегливу боротьбу проти іспанських властей. Повстання на Кубі, що тривало протягом десяти років (1868-1878), знову відновилося в 1895 р. В 1896 р. спалахнуло повстання на Філіппінах. Національно-визвольний рух підривав основи колоніального панування Іспанії. Претензії на поділ і загарбання іспанських колоніальних володінь висували США і Німеччина. У колоніальному питанні як консерватори, так і ліберали були безумовними прихильниками збереження іспанських володінь і прерогатив. Проти ведення колоніальних воєн і за залишення колоній виступали в Іспанії соціалісти, анархісти і федеральна партія Ф. Пі-і-Маргаля. Солдати, яких відправляли в колонії, були представниками найбідніших соціальних верств. За 1500 песет (або 2000, якщо йшлося про службу в колонії) в Іспанії можна було звільнитися від військової служби. З 1 березня 1895 р. по 1 березня 1897 р. іспанські сім’ї визволили від служби близько 45 тис. рекрутів, виплативши за них понад 78 млн песет. Невдачі іспанських армій на Кубі і Філіппінах, зростання внутрішнього невдоволення, загрожуючи пропозиції «посередництва» з боку США - все це спричинювало пом’якшення колоніальної політики Іспанії. В лютому 1897 р. уряд Кановаса оголосив про план намічених для Куби реформ, а 25 листопада того самого року уряд Сагасти декретував надання Кубі і Пуерто-Ріко автономії під іспанським суверенітетом і поширення на них конституції. На початку 1898 р. були зроблені дальші поступки і дано згоду на посередництво папи Лева XIII в переговорах з кубинцями. Проте в квітні 1898 р. почалась війна між Іспанією і США. США прагнули до переходу іспанських володінь під свій суверенітет. Через чотири місяці війна закінчилась поразкою Іспанії. Втративши в двох битвах свій військовий флот, Іспанія не могла більше захищати свої заморські володіння. За Паризьким мирним договором від 10 грудня 1898 р., Іспанія залишала Кубу, поступалась СШАПуерто-Ріко та іншими островами у Вест-Індії, островом Гуам і Філіппінами (за 20 млн доларів). Незабаром, у лютому 1899 р., Німеччина примусила Іспанію продати їй Каролінські і Маріанські острови. Від старої іспанської колоніальної імперії залишились тільки володіння в Африці: Іспанська Гвінея, Західна Сахара, Іфні та кілька опорних пунктів у Марокко. Поразку у війні з СШАбуло сприйнято в Іспанії як національну катастрофу. 1898 рік приніс іспанцям гостре відчуття національного приниження. Причини воєнного розгрому пов’язувалися з економічними, соціальними й політичними проблемами розвитку країни. Не тільки в опозиційних, але і в урядових колах заговорили про необхідність змін. Увага громадськості була звернена на видатних представників іспанської культури, які розкривали в своїх творах тему Іспанії, розмірковували про її історичну долю, ставили питання про національне відродження країни. Саме в цей час найбільшого розквіту досягла творчість блискучої плеяди іспанських учених і письменників, що ввійшли в історію під іменем «покоління 98-го року», їх об’єднувало загальне прагнення знайти шляхи подолання відсталості своєї країни. Спрямування їхніх пошуків було різним, але всі вони відобразили дух національного потрясіння, зумовленого війною 1898 р.

1897-1899 - Боротьба сил реакції та демократії у Франції в зв’язку із «справою Дрейфуса».

1897-1900 - Австро-Угорщина та Чехія напередодні ХХ ст. Напружена криза привела до відставки австрійського кабінету Бадені і призначення нового імперського кабінету Гауча (1897-1900). Договір було продовжено лише на підставі 14-го параграфа імперської конституції, що давала право імператору видавати рескрипти, які мали силу закону, без затвердження парламентом. Подібне продовження відбувалось тричі: в 1897, 1898 і в 1899 рр. В Угорщині розпочався рух проти механічного продовження договору за допомогою 14-го параграфа конституції. Угорський прем’єр-міністр Селл погрожував Австрії угорською митною автономією і навіть повним відокремленням від Австрії. Двоєдиній монархії загрожував розпад. Водночас знову загострилась національна боротьба в Австрії. Щоб якось розрядити її, в 1897 р. було видано закон про рівноправність чеської і німецької мов у відомчій переписці в Чехії. Обструкції часто доходили до рукопашних сутичок у рейхсраті. На вулицях Відня відбувались демонстрації протесту. Під тиском цих обструкцій і демонстрацій у 1898 р. австрійський уряд відмінив закон про рівноправність чеської й німецької мов. Після відміни закону про рівноправність мов чехи почали боротьбу з австрійцями їхніми ж методами, тобто за допомогою обструкцій і вуличних демонстрацій. Прага стала ареною антиурядових виступів чехів. Австрійський уряд вдався до репресій, тим більше що в Галичині вступила в боротьбу проти австрійців нова Польська національно-демократична партія, хоч у самій Галичині дедалі більше розгорталась боротьба українських селян проти польських поміщиків. Не бажало миритися з австрійським гнобленням і населення Тіролю. Незважаючи на змову хорвато-угорських земельних магнатів, хорватський народ став бурхливо виступати проти впровадженого угорським урядом військово-поміщицького режиму, який не припинявся. Проте в найгостріші моменти боротьби чехів з австрійською буржуазією чехи ніколи не ставили питання про відокремлення Чехії від Австрії. Так само й угорці, борючись із тенденцією панування австрійської буржуазії у двоєдиній монархії, ніколи не висували питання про остаточне відокремлення Угорщини від Австрії. І угорська, і чеська буржуазія вимагали лише реформ: угорці - «удосконалення» підписаного в 1867 р. договору між Австрією і Угорщиною, а чехи - впровадження рівноправності чеської мови. Для трудящих пригнічених національностей: Чехії, Словаччини, Галичини, для південних слов’ян, для населення Трансільванії вимога самовизначення націй означала державне відокремлення.

1898, січень - Відкритий лист Еміля Золя до президента Франції Ф. Фора «Я звинувачую».

1898 - Французькі й англійські війська зіткнулися в Єгипті, справа мало не дійшла до війни, проте Франція, для якої основним ворогом залишалась Німеччина, відступила.

1898, березень - Прийняття в Німеччині великої програми будівництва військово-морського флоту. За пропозицією морського міністра Тірпіца було прийнято велику програму будівництва військового флоту, розраховану на 20 років. Німеччина прагнула стати «великою морською державою». «Наше майбутнє - на воді!» - заявив Вільгельм II у промові на відкритті гавані в Штеттіні. Головними суперечностями на міжнародній арені стали англо-німецькі. Це був справжній виклик Англії та іншим колоніальним країнам. Якщо раніш колоніальні походи очолювали проповідники і купці, то тепер на чолі їх виступали мілітаристи й фінансисти, яких всіляко підтримувала держава, в тому числі й фінансове. Колоніальна політика стає функцією буржуазної держави. Вважаючи себе обділеними в Африці, німецькі імперіалісти вирішили надолужити «втрачене» на Близькому Сході. Вони мріяли захопити величезні природні багатства турецьких провінцій в Малій Азії. Трубадур німецького імперіалізму Рорбах писав: «Майбутнє Німеччини - на Сході: в Малій Азії, Сирії, Месопотамії і Палестині. По сусідству з Ніневією  знаходиться одне з найбагатших у світі джерел нафти. У глибині гір Тавра - величезні поклади металів. Вавілонська низовина може стати найбільшим у світі постачальником хліба і бавовни. В Месопотамії є пасовиська для мільйонів овець. Тут ми маємо більшу частину потрібної нам сировини, притому сконцентрованої в одному місці!». Спрямування Німеччини проти слов’янських народів, проти Росії, а також в азіатські володіння Туреччини німецькі імперіалісти коротко висловили в гаслі «Натиск на Схід».

1898, 21 квітня - 12 серпня - Іспано-американська війна. Островом Куба, що знаходиться біля входу у Мексиканську затоку, вже чотири століття володіла Іспанія. Іспанці жорстоко і нещадно грабували і розоряли остров’ян. У 1895 р. Куба підняла прапор визвольного повстання, ого очолили видатні патріоти і революціонери Хосе Марті, Гомес, Антоніо Масео. Іспанія почала жорстоко розправлятися з патріотами. До 1898 р. чисельність каральних військ на Кубі досягла 200 тис. За наказом генерала Валеріано Вейлера вони спустошували країну, вбивали полонених повстанців і глумились над беззахисними мирними жителями. Відважний опір кубинців викликав щирі симпатії населення США, які штучно і підступно підігрівались американськими капіталістами. Боротьба на Кубі завдавала їм значних збитків, оскільки у підприємства на Кубі було вкладено близько 50 млн доларів, а торговий оборот становив 100 млн доларів на рік. До 1898 р. торгівля США з Кубою скоротилася майже на 2/3. Виходячи з інтересів великого капіталу, уряд США лише чекав зручного приводу для початку війни проти Іспанії. Такий випадок стався 15 лютого 1898 р. Американський крейсер «Мейн», що стояв на якорі в порту Гавани, вибухнув. Уряд США звинуватив іспанців у диверсії, але не дозволив іспанській комісії оглянути судно всередині, а наказав відбуксирувати корабель у відкрите море і там потопити. Внаслідок вибуху «Мейна» загинуло 266 чоловік екіпажу. Хвиля войовничого шовінізму охопила США. Т. Рузвельт вимагав вигнання іспанців з Нового Світу. Незважаючи на те що Іспанія йшла на всі поступки, президент США направив конгресу послання, в якому повідомлялося про початок війни «в ім’я гуманності, в ім’я цивілізації і в ім’я захисту американських інтересів, яким загрожує небезпека». Одряхліла іспанська імперія не витримала натиску молодого імперіалістичного хижака. Доля війни була вирішена на морі - біля берегів Куби і Філіппін. На світанку 1 травня ескадра адмірала США Дьюї ввійшла у вільні від мін води Манільської бухти, де стояв іспанський флот. В короткому бою ескадра США розгромила і спалила іспанські кораблі, не втративши жодного свого моряка. Щоб залучити філіппінців на свій бік, США обіцяли визнати незалежність Філіппін. Воєнні дії проти іспанців на суші в основному вела національно-визвольна армія філіппінського народу на чолі з Еміліо Агіналь- до. Тим часом Кубу блокувала ескадра адмірала Семпсона. При підтримці кубинців на острів у районі Сантьяго-де-Куба висадились війська США. На початку липня іспанська ескадра адмірала Сервери у складі чотирьох крейсерів вирвалася з бухти Сантьяго-де-Куба, але її наздогнали американці. В результаті морського бою від іспанської ескадри залишились тільки розбиті остови, що простяглися вздовж узбережжя Куби. Іспанія не виявила ніякого опору і під час висадження в Пуерто-Ріко американської армії генерала Майлса, і вся кампанія тут перетворилась у військову прогулянку. Американці пройшли церемоніальним маршем через весь острів. На шляху із Сан-Франциско до Філіппін американський крейсер «Чарлстон» підійшов 20 червня до Гуаму - головного острова Маріанського архіпелагу, що належав Іспанії. Заставши іспанців зненацька, американці без опору захопили острів, що мав зручну природну гавань. Так само у липні було анексовано острів Уейк. Фактичне знищення флоту примусило Іспанію капітулювати і прийняти умови США під час підписання 12 серпня 1898 рр. прелімінарної мирної угоди. Остаточний мир було підписано у Парижі 10 грудня 1898 р. За його умовами, Іспанія відмовилась від прав на Кубу, Філіппіни, Пуерто-Ріко та інші острови. Формально Куба дістала незалежність, але американські війська, що висадились на острові під час війни, залишились там на невизначений строк, встановивши окупаційний режим. У повне володіння США переходили у Вест-Індії: Пуерто-Ріко та інші острови, в Тихому океані: острови Гуам, Уейк, Мідуей, Уїлкес та ряд інших. Ці острови стали пізніше важливими ланками в ланцюгу стратегічних баз США на Тихому океані. США, зрадивши свого союзника в боротьбі з Іспанією - філіппінський народ, дістали в своє володіння Філіппінський архіпелаг, що складався з 1700 островів з населенням близько 10 млн чоловік, сплативши Іспанії 20 млн доларів. Розгніваний народ Філіппін накороткий строк повернувши собі незалежність, знову став на шлях національно-визвольної боротьби проти нових гнобителів. У ході придушення руху філіппінських патріотів США поступово зосередили на архіпелазі досить велику на той час експедиційну армію - 70-75 тис. солдат і офіцерів.

1898, серпень - Улітку 1898 р. в обстановці шовіністичного чаду в зв’язку з перемогами над іспанським флотом була затверджена резолюція конгресу США про анексію Гавайїв. 12 серпня, в день підписання прелімінарного мирного договору з переможеною Іспанією, над Гавайськими островами замість національного гавайського прапора було піднято державний прапор США. Так іспано-американська війна дала можливість оформити анексію Гавайїв.

1898, вересень - Фашодський інцидент. Особливо гостра боротьба в Африці спалахнула між англійцями й французами. В 1898 р. обидві держави мало не виявилися в стані війни. Об’єктом спору була територія у верхній течії ріки Ніл. Претендуючи на цю територію, французький уряд відправив у спірну зону військовий загін під командуванням капітана Маршана. Подолавши великий і довгий шлях через весь континент із заходу на схід, Маршан на початок липня 1898 р. добрався до містечка Фашода у верхній течії Нілу і встановив там французький прапор. Однак командуючий англійськими військами в Судані, які на той час завершили завоювання цієї країни, поставив французам вимогу забиратись геть. Протягом кількох тижнів мир між Англією й Францією висів на волосині. Конфлікт закінчився поділом спірної території. Щоб якось стерти в пам’яті неприємний епізод, Фашоду було перейменовано на Кодок.

1898, квітень-травень - Народні виступи в містах Італії. Повстання в Мілані. Відроджуючи методи Кріспі, уряд Рудіні вдався до військ і поліції, що тільки посилило обурення мас. Трагічного характеру набули події в Мілані 3-8 травня 1898 р. (так звані «п’ять днів» Мілана). У відповідь на розстріл робітничої демонстрації трудящі спорудили барикади і вступили у збройну боротьбу проти уряду. Озвіріла солдатня жорстоко розправилася з жителями Мілана. Лише 8 травня було вбито 80 і поранено 450 чоловік. По цьому відбулась ціла серія судових процесів, знову були заборонені соціалістична партія і демократичні організації. Уряд генерала Пеллу, що і прийшов на зміну Рудіні після травневих подій, продовжив похід проти демократичних сил. Була різко обмежена свобода друку. У відповідь на обструкцію лівих сил парламент було розпущено і оголошено нові вибори. Проте в ході виборів більшість виборців відхилила режим військової диктатури і завдала удару реакції, проголосувавши за опозиційні партії. Події кінця 90-х рр. виявили глибину політичної кризи в країні, показавши банкрутство методів управління панівних класів.

1898 - Утворення Соціал-демократичної партії США.

1899, червень - Уряд Вальдека-Руссо у Франції - «уряд республіканського захисту». Казус Мільєрана.

1899 - Підписано англо-французьку угоду, згідно з якою Франція визнала за Англією першість у колоніальній політиці.

1899, 6 вересня - Проголошення США політики «відкритих дверей» і рівних можливостей у Китаї.

1899, вересень - Ганноверський з’їзд Соціал-демократичної партії Німеччини. Засудження ревізіонізму.

1899, грудень - Одержання Німеччиною в турецького уряду концесії на будівництво Багдадської залізниці.

1899 - На цей час Франція володіла величезними територіями в Африці, Індокитаї, островами Океанії, Вест-Індії. З 1860 р. до 1899 р. загальна площа колоніальних володінь Франції збільшиласявід 0,2 млн квадратних миль до 3,7, а населення колоній - від 3,4 до 56,4 млн чоловік. Франція стала другою (після Англії) колоніальною державою в світі. Колоніальна політика французької буржуазії спричинювалася до загострення англо-французьких суперечностей.

1899-1902 - Англо-бурська війна. В нове, XX століття Англія вступила, будучи в стані війни проти бурських республік у Південній Африці - Трансваалю і Оранжевої. Англійська буржуазія спровокувала цю війну, прагнучи захопити багатства Південної Африки: вона крок за кроком загарбувала території, що межували з республіками, закривши їм вихід до моря, і втручалася в їхні внутрішні справи. Щоб попередити напад, 9 жовтня 1899 р. Трансвааль оголосив війну Англії, а через два дні те саме зробила Оранжева. Англія була незмірно сильніша від бурських республік, які, крім того, не мали власної промисловості. Проте агресори, які розраховували на «воєнну прогулянку», прорахувались: до кінця року бури двічі завдали їм поразки. На початок 1900 р. англійське командування підтягло в Південну Африку понад 450 тис. солдатів, бурів було лише 80 тис. чоловік. Але бури не здавались і перейшли до методів партизанської війни: раптовимиударами завдавали противникові відчутних втрат; вони швидко пересувались і вміли добре пристосовуватись до місцевості. Англійці були змушені маскувати свої війська. Вперше в цій війні війська було одягнено в костюми захисного кольору. Для того щоб позбавити бурів можливості поповнювати свої запаси, англійці почали війну проти цивільного населення: вони спалювали ферми, а жителів відправляли в концентраційні табори. Якийсь час в них налічувалось понад 117 тис. чоловік, з яких за 14 місяців від хвороб загинула шоста частина. Прогресивні сили всього світу рішуче протестували проти жорстокості цієї політики. З протестом проти агресивної й несправедливої війни та її методів виступили і англійські робітники, які вистояли у боротьбі з шовіністичною пропагандою. В 1900 р. конгрес тред-юніонів у Хаддерсфільді рішуче засудив війну. Враховуючи настрої народних мас, з засудженням війни виступили і деякі діячі ліберальної партії. 1 червня 1902 р. в Преторії (Трансвааль) було підписано мирний договір, за яким Англія приєднувала обидві республіки до своїх володінь у Південній Африці. Цією війною англійський імперіалізм ще раз продемонстрував свою агресивність.

1899-1902 - Громадянська війна в Колумбії. Панамські патріоти підтримали лібералів, які обіцяли надати Панамі широку автономію. Проте перемогли консерватори, що посилили національне гноблення.

Цим скористався імперіалізм США. Ще в середині XIX ст. північноамериканські капіталісти побудували залізницю через Панамський перешийок. Скориставшись суперництвом між США і Англією, які укладали угоди про міжокеанський канал за спиною латиноамериканських народів, Франція в 1880 р. почала будівництво цього каналу, але в кінці XIX ст. змушена була продати всі споруди Сполученим Штатам. За договором 1901 р. з Англією, укладеним без відома латиноамериканських держав, США домоглись згоди Англії на те, щоб будувати цей канал в Центральній Америці або Панамі. Коли сенат Колумбії відхилив нерівноправний договір про канал, який США намагались нав’язати цій країні, імперіалісти вирішили використати рух за автономію Панами. Колумбійські консерватори відмовились піти назустріч законним інтересам панамців. Проте вони змушені були визнати відокремлення Панами від Колумбії (3 листопада 1903 р.). Імперіалісти США,скориставшись слабкістю молодої Панамської держави, нав’язали їй 18 листопада 1903 р. нерівноправний договір. За цим договором США узурпували право «гарантувати незалежність» Панами, а остання змушена була поступитись їм правом підтримувати громадський порядок у двох головних містах і прилеглих до них районах. Територія Панами була розрізана навпіл десятимильною зоноюканалу, якою управляла північноамериканська адміністрація за законами США. Північноамериканські імперіалісти після завершення будівництва каналу в 1914 р. дістали левову частку прибутків від його експлуатації, виплачуючи Панамі лише мізерні суми. Так правляча поміщицько-торгова олігархія зрадила національні інтереси Панами і перетворила її в залежну від США державу. Але панамський народ ніколи не вважав законною цю угоду і завжди виступав за розторгнення нерівноправних договорів.

1899-1908 - Завоювання США Філіппінських островів.

1890-ті - 1917 - Скандинавські країни. Важливе значення мало виникнення самостійних партій робітничого класу, які стояли на позиціях наукового соціалізму, але не уникли помилок західноєвропейських партій II Інтернаціоналу. На протилежному полюсі були консервативні партії поміщиків, великої буржуазії, їх називали правими («хьогерн» по-шведськи, «хьойре» по-датськи і по-норвезьки). До початку 1900-х рр. кабінети міністрів у Скандинавських країнах монархи призначали саме з представників цих відверто реакційних партій. Найбільшу підтримку в народних масах мали партії середньої і дрібної буржуазії, інтелігенції, селянства, які стояли на позиціях буржуазного демократизму (в Швеції - ліберали, в Норвегії і Данії - ліві, «венстре»).

З загостренням класових суперечностей в епоху імперіалізму крайні угруповання, що існували в цих ліволіберальних партіях, відкололись і утворили свої самостійні партії - партії радикальних «венстре» в Данії і Норвегії (вони співробітничали з соціал-демократами) і «селянські партії» в Швеції і Норвегії, які йшли за консерваторами. Демократичні за своїм складом - з явною перевагою бідноти і з найбільшим поширенням у районах швидкої індустріалізації - ці рухи (профспілки, релігійні «відродженці», «непитущі») брали активну участь у боротьбі з феодально-абсолютистськими пережитками, за утвердження буржуазної демократії Всі три Скандинавські держави були цензовими монархіями з урядами, що відповідали перед королями. Норвегія, крім того, була нерівноправним партнером за унією з Швецією і не мала власного зовнішньополітичного відомства. Загального виборчого права, навіть для чоловіків, або взагалі не було (Швеція, Норвегія), або воно дуже послаблювалось нерівним виборчим правом під час виборів верхньої палати парламенту (Данія, Швеція). Проте до 1917 р. парламентська відповідальність кабінетів і загальне рівне виборче право або були вже введені (Норвегія, Данія), причому як результат наполегливої загальнодемократичної боротьби під керівництвом ліволіберальних партій і при активній участі робітничого соціалістичного руху, або ще чекали свого здійснення (Швеція). У 1905 р. мирним шляхом було розв’язано затяжний шведсько-норвезький конфлікт, і Норвегія, розірвавши унію, дістала повну Державну незалежність. Підвладна датчанам Ісландія добилась лише внутрішньої автономії. У цей же період, ще до перетворення політичних партій з парламентських фракцій у масові організації, зросли і набули серйозного політичного значення такі громадські рухи, як профспілковий (перебував під контролем соціал-демократів), релігійних «відродженців» (баптистів, методистів та інших недержавних християнських церков і сект), що примикали до ліберальних партій, нарешті, рух непитущих. Організації непитущих очолювали як ліберали, так і соціал-демократи. У 1870-90-х рр. було покладено початок фабричному законодавству і соціальному страхуванню. У сфері міжнародних відносин новий період характеризується зміцненням політики скандинавського нейтралітету. Не проголошуючи постійного нейтралітету (як Бельгія чи Швейцарія), три Скандинавські держави оголосили про свій нейтралітет у тих чи інших конкретних міжнародних конфліктах і погоджували між собою умови цього нейтралітету. Перехід до імперіалізму і підготовка першої світової війни зумовили посилений тиск великих держав на Скандинавію, особливо з боку кайзерівської Німеччини. Проте на півночі. Європи міжімперіалістичні суперечності були слабші, ніж в інших частинах континенту. В роки першої світової війни Скандинавські держави, незважаючи на їх протилежну зовнішньополітичну орієнтацію, не тільки врятувались від пожежі війни, а й поліпшили свої взаємовідносини. Господарське піднесення, буржуазно-демократичні реформи, початок політичної боротьби робітничого класу, політика нейтралітету створили сприятливі умови для розвитку науки і мистецтва в країнах Скандинавії. Саме тоді всесвітнє визнання дістали скандинавська література (норвежці Хенрік Ібсен, Бьорнстьєрне Бьорнсон, Кнут Гамсун, швед Август Стріндберг, датський пролетарський письменник М. Андерсен Нексе), живопис (норвежець Едвард Мунк, швед Андерс Цорн), географічні дослідження (шведи А. Норденшельд і С. Андрё, норвежці Ф. Нансен і Р. Амундсен). В ці самі роки в країнах Скандинавії було зроблено важливі технічні винаходи (газове зварювання, шарикопідшипники, добування промислового азоту з повітря, молочний сепаратор, судновий дизель). Присудження в Стокгольмі і Осло перших міжнародних Нобелівських премій (з 1901 р.) за досягнення в галузі природничих наук, літератури і діяльності на користь миру продемонструвало зрослий авторитет скандинавської науки і культури.

Кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст. - Швеція. Високий рівень і темп економічного розвитку Швеції поєднувалися з відносною відсталістю її суспільно-політичного ладу. Купка дворян-поміщиків на чолі з королем, як і раніше, відігравала помітну роль в управлінні країною. Ще на межі століть три чверті дорослого чоловічого населення були усунені навіть від виборів більш демократичної другої палати шведського парламенту; перша ж палата була оплотом заможної верхівки суспільства і вірним союзником королівських кабінетів. За час тривалого царювання ОскараII (1872-1907) між обома палатами риксдагу точилась майже безперервна боротьба з питань внутрішньої політики. Селянська (куркульська) демократична опозиція в другій палаті лише в 90-х рр. добилась остаточної відміни таких пережитків феодалізму, як збирання державних податків і повинностей виключно з селянських земель. У 80-х рр., коли на Скандинавію поширилась загальноєвропейська аграрна криза і знизились ціни на зерно, частина шведських сільських хазяїв і промисловців повела запеклу кампанію проти свободи торгівлі, встановленої в 60-х рр. В результаті з кінця 80-х рр. було впроваджено ввізне мито на більшість сільськогосподарських продуктів і найважливіші вироби металургії і машинобудування. У боротьбі з питання про хлібне мито вперше взяла участь - на боці фритредерів - молода шведська соціал-демократія. Перша велика страйкова хвиля прокотилась по Швеції на початку 70-х рр. Загально-національне значення дістав загальний страйк на лісопильних заводах в районі Сундсвалля в 1879 р. В 80-х рр. шведський кравець-лассальянець Август Пальм почав палку соціалістичну агітацію по всій країні. Тоді ж виникли перші великі, в тому числі загальнонаціональні, профспілки. В 1889 р., напередодні І конгресу II Інтернаціоналу, відкрився і установчий з’їзд шведської соціал-демократії. Партія оголосила своєю кінцевою метою соціалістичне перетворення суспільства, знищення капіталістичного ладу, причому попередила про можливість застосування революційного насильства як крайньої міри. Не менш успішно виступали шведські соціалісти і проти анархістів з їхньою путчистською тактикою. Партійна програма, прийнята в 1897 р., розроблялась на основі Ерфуртської програми і поділяла її достоїнства і вади. Реакційні власті всіляко переслідували активістів партії і страйкарів («закон про намордник» 1889 р., що карав за заклик до непокори властям і відтворював у мініатюрі бісмарківський «винятковий закон»). На початку 1900-х рр. шведський пролетаріат показав свою політичну могутність масовим страйком 1902 р. на підтримку виборчої реформи, і особливо своєю інтернаціоналістською позицією під час шведсько-норвезького конфлікту 1905 р. Робітничий соціалістичний рух на чолі з вождем СДПШ Я. Брантінгом одностайно виступив, захищаючи права норвежців на самовизначення. Ще в 90-ті рр. все виразніше виявлялась невідповідність нової соціал-економічної структури і відсталої політичної надбудови. Народна (з 1900 р. Об’єднана ліберальна) партія розгорнула при активній підтримці соціал- демократів боротьбу за перехід до загального і рівного виборчого права, яке, проте, передбачало дискримінацію найбіднішої частини населення. Важливим зовнішнім фактором, що відіграв позитивну роль у прийнятті виборчої реформи 1907 р., стала революція в Росії (1905-1907). Саме в листопаді 1905 р. ліберали і соціал-демократи вперше дістали більшість місць У Другій палаті риксдагу і лідер лібералів - адвокат Карл Стааф очолив уряд, що було кроком допарламентаризму, який уже практично переміг в обох інших Скандинавських державах. Незважаючи на половинчастість ліберального проекту виборчої реформи, він був провалений реакційною першою палатою риксдагу. До влади знову прийшли консерватори, які, враховуючи обстановку в країні, провели свій варіант виборчої реформи при підтримці тих самих лібералів і проти волі соціал-демократів. За новою реформою право обирати до другої палати парламенту дістали чоловіки з 24 років, водночас від виборів за допомогою податкового цензу і цензу осілості усувались найбідніші верстви. Антидемократичний порядок обрання першої палати було в основному збережено. Уже перші загальні вибори до другої палати (1911) принесли переконливу перемогу лібералам і великий успіх їхнім союзникам - соціал-демократам. Другий уряд Стаафа, лівіший, ніж перший, провів, хоч і в куцому, урізаному вигляді, два важливих для трудящих закони - про охорону праці (1912) і про так звані «народні пенсії» у зв’язку із старістю (1913). Всупереч бажанням консерваторів, придворних і офіцерського корпусу, уряд почав урізати військові витрати. В обстановці зростаючої міжнародної напруженості, шведська реакція, користуючись жупелом «російської небезпеки», істерично вимагала посилення обороноздатності, зближення з кайзерівською Німеччиною і обвинувачувала уряд у відсутності патріотизму. В короткий строк було зібрано і подаровано риксдагу кошти на будівництво броненосця, раніш відкладеного Стаафом. Шовіністична антиурядова кампанія досягла апогею в лютому 1914 р., коли до столиці за ініціативою консерваторів привезли 30 тис. селян (переважно багатих). Зібравшись під своїми старовинними місцевими знаменами і штандартами у дворі королівського палацу, вони вимагали посилення шведської воєнної могутності, їх підтримав у промові-відповіді король Густав V (1907-1950), що було явним випадом проти прем’єра. Через два дні відбулася 50-тисячна демонстрація столичних робітників перед резиденцією Стаафа; вона показала, що передова Швеція не визнає мілітаризму. Однак вожді лібералів боялися підтримки революційних мас. Король відхилив вимогу Стаафа погоджувати з прем’єром усі свої майбутні політичні заяви, і той мусив піти у відставку. Новий, формально непартійний, але фактично правий кабінет очолив юрист-міжнародник Я. Хаммаршельд (батько майбутнього генерального секретаря ООН). В обстановці загострення класово-політичних суперечностей ліберали зазнали невдачі на нових виборах і поступилися першим місцем у парламенті (його другій палаті) соціал-демократам. При владі залишились консерватори, які з початку світової війни проголосили «громадянський мир», їх підтримали не тільки ліберали, а й соціал-демократи. Відвертий перехід керівництва СДПШ на позиції «громадянського миру» і підтримка соціал-демократичною фракцією в парламенті військової програми реакційного уряду свідчили про відмову від революційної класової боротьби на користь соціал-шовінізму. Відхід від марксизму був заздалегідь підготовлений опортуністичним внутрішньополітичним курсом і ідеологічною еволюцією Брантінга та його соратників протягом 1900-х рр. Шведський нейтралітет протягом майже всієї світової війни був навмисне доброзичливим до Німеччини. Це пояснювалося й тісним економічним співробітництвом обох країн, і традиційними прогерманськими симпатіями шведських військово-придворних кіл з королівською сім’єю на чолі, і віковічними побоюваннями російської загрози, що поєднувались, з огляду на явне послаблення царизму, з реваншистськими зазіханнями щодо Фінляндії. Реекспорт дефіцитних товарів з-за океану через Швецію у блоковану Німеччину та інші форми економічної і дипломатичної допомоги рейху загострили відносини шведів з Антантою в 1916 р., що привело до фактичної блокади Швеції і паливно-продовольчої кризи взимку 1916/17 р., до різкого зниження життєвого рівня і зростання антиурядових настроїв. Буржуазія і куркульство протягом майже всієї війни наживали величезні прибутки завдяки замовленням воюючих сторін, включаючи Росію; якийсь час приплив золота в Швецію був настільки великим, що власті заборонили обмін золота на шведські банкноти. Внаслідок цих відчутних вигод нейтрального курсу, а також під тиском робітничого руху за мир спроби прогерманських «активістів» (так у Скандинавії називали прихильників участі у війні) схилити уряд до воєнного виступу проти Антанти зазнали краху. Шведські власті лише зважились на короткочасну окупацію Аландських островів з їх російським гарнізоном напередодні Брестського миру.

Кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст. - Норвегія. У складі Сполучених королівств Швеції і Норвегії остання була нерівноправною. Хоч шведський король, переїжджаючи норвезький кордон, надівав норвезький мундир і розмовляв місцевою мовою, зовнішню політику Сполучених королівств визначали у Стокгольмі і вело її шведське дипломатичне відомство. Король призначав норвезького прем’єра, який перед ним ніс відповідальність. Тому при владі на початку розглядуваного періоду були місцеві консерватори («хьойре» - праві), які відбивали інтереси великої буржуазії і найвищої бюрократії. Першочерговим завданням так званої лівої (венстре) демократичної опозиції, очолюваної адвокатом Юханом Свердрупом, що протистояла їм, було добитись розширення прав парламенту (стортингу) за рахунок короля і уряду. Дістаючи від виборів до виборів дедалі більшу кількість голосів у стортингу, опозиція нарешті - після трикратного королівського вето(король в Норвегії мав лише зволікальне вето) - домоглась прийняття конституційної поправки про обов’язки міністрів брати участь у парламентських дебатах. Ця поправка дала змогу опозиції згодом притягти консервативних міністрів до особливого верховного (державного) суду і домогтись їхньої відставки. В 1884 р. король Оскар II вперше призначив уряд венстре на чолі зСвердрупом, тобто підкорився принципу парламентаризму. Тим часом, хоч із запізненням порівняно з двома іншими Скандинавськими країнами, Норвегія тепер стала на шлях індустріалізації. Ще в 1890 р. Ф. Енгельс, який особисто відвідав Норвегію, відмічав її відносну ізоляцію і відсталість. Парусний флот не значно переважав над паровим. Тим переконливішими були дальші темпи економічного зростання країни. Населення її за 1850-1910 рр. майже подвоїлось (незважаючи на виїзд 700 тис. чоловік), а міське зросло в чотири рази. Кількість фабричних робітників збільшилася в 12 разів. Наприкінці століття металісти зрівнялися з деревообробниками за чисельністю - то були два найбільші загони норвезького пролетаріату. Уже в 80-х рр. в країні виникла електротехнічна промисловість, і Норвегія стала на межі XIX-XX ст. піонером у будівництві ГЕС (в 1905 р. там було побудовано найбільшу в Європі гідроелектростанцію). На основі дешевої електроенергії почала бурхливо розвиватись електрохімія. Норвезький торговий флот перейшов з восьмого на третє місце в світі і став «міжнародним візником». У міру цих успіхів зростала національна самосвідомість норвезької буржуазії. Вимога повної рівності в унії зі Швецією, а у разі відмови Стокгольма можливість і бажаність розриву нерівноправної унії ставали на порядок денний, їх і зробила основою своєї програми партія венстре, перетворена в 1884 р. на загальнонаціональну організацію. Оскільки головною ознакою норвезької залежності була відсутність власного дипломатичного відомства, боротьба з правлячими колами Швеції велася саме з цього питання, і насамперед з питання створення власної консульської служби. Норвегія завдяки своїм світовим господарським зв’язкам потребувала консульств буквально в усіх країнах світу. Вона дотримувалась традиційної англосаксонської орієнтації, тоді як глава держави і МЗС Сполучених королівств, тобто фактично Стокгольм, цікавились переважно європейськими справами і дедалі більше тяжіли до Німеччини. Вперше стортинг прийняв закон про консульську службу в 1892 р., але король наклав на нього вето. Норвежці вступили із шведами в багаторічні переговори про перегляд умов унії, одночасно почавши озброюватись - будувати флот, зміцнювати свій кордон з Швецією. В 1898 р. було введено загальне виборче право для чоловіків, що ще раз підкреслило перевагу норвезьких політичних порядків над консервативними шведськими. Консерватори-шовіністи, що були при владі в Швеції, не погоджувались на повну емансипацію Норвегії і в 1904 р. висунули жорсткі умови для створення норвезької консульської служби, яка мала підкорятись шведському МЗС. Шведський диктат привів до розриву переговорів і урядових криз в обох країнах. В Норвегії навіть консерватори почали сумніватися в доцільності дальших переговорів. Представник правого крила венстре (лібералів) - багатий судновласник Крістіан Мікельсен сформував коаліційний уряд з усіх буржуазних партій, і 17 травня 1905 р. стортинг одноголосно прийняв закон про норвезьку консульську службу. Нове вето Оскара II було використане в Норвегії як привід для відставки кабінету. Спроби короля створити новий уряд були марними і стортинг на цій підставі 7 червня розірвав унію. Цей революційний акт за завершив буржуазну революцію в Норвегії. Шведський риксдаг відмовився визнати рішення Норвегії, вимагав всенародного опиту норвежців і лише після цього - проведення переговорів про умови розриву. В Стокгольмі виділили кошти на «непередбачені витрати». Проте застосувати силу шведські правлячі кола не зважилися. У цій поміркованості їх зміцнювало крім позиції держав, з одного боку, і шведського робітничого руху - з другого, також безперешкодне проникнення шведського капіталу в Норвегію. Плебісцит показав, що за унію висловилось лише кілька сотень дорослих норвежців. Проте в ході переговорів із шведами норвежці поступились - основна частина кордону із Швецією була демілітаризована, інакше кажучи, норвезькі прикордонні форти зривались. Норвезький престол зайняв датський принц Хокон VII (1905-1957). Мирний розрив шведсько-норвезької унії - своєрідний виняток в історії міжнародних відносин. Відновлення незалежності Норвегії було святом для всього норвезького народу. Проте «новий робочий день» (вираз прем’єра Міжельсена) ознаменувався швидким загостренням класових і внутрішньополітичних суперечностей. Норвезька робітнича партія, що виникла в 1887 р., була дуже слабка, вона звичайно підтримувала лібералів. У 1906 р. вона змінила колишнє керівництво на марксистське і рішуче розмежувалася з буржуазними партіями. Найбільш гострим питанням для незалежної Норвегії стало безперешкодне вторгнення іноземного капіталу в економіку, насамперед в енергетику країни. Це обурювало широкі кола трудящих і частину національної буржуазії. Під їхнім тиском було незабаром прийнято досить жорсткі не тільки щодо іноземних, а й вітчизняних ділків закони про умови концесій на водоспади і рудники. Серед інших прогресивних заходів норвезького уряду відмітимо закон про обов’язкове страхування у зв’язку з хворобою (1909) і надання виборчого права жінкам (1913). Свою зовнішню безпеку Норвегія сподівалася зміцнити на основі постійного нейтралітету при умові його гарантії з боку великих держав. Більше від інших держав в норвезькому і взагалі скандинавському нейтралітеті була заінтересована царська Росія, яка турбувалася про свої північно-західні кордони. Проте через заперечення Англії все закінчилось лише договором чотирьох великих держав і Норвегії про незалежність і територіальну недоторканність Норвегії (1907). Щоб заспокоїти Швецію, через рік з участю її та Данії (але без Норвегії) були одночасно прийняті дві декларації великих держав - петербурзька і берлінська - про територіальну недоторканність держав Балтики і Північного моря. Фактично норвезький уряд віднині орієнтувався на Великобританію, прагнучи водночас уникнути втягнення своєї країни в конфлікти великих держав. З початком першої світової війни норвезька буржуазія почала отримувати великі прибутки, особливо від морських перевезень, хоч втрати норвезького флоту від німецьких мін і підводних човнів були досить значні (загалом втрати дорівнювали половині довоєнного тоннажу торгового флоту). Норвегія, що більше залежала від підвезення ззовні, ніж Швеція, прийняла вимоги Англії і обмежила свою торгівлю з країнами Четверного союзу, а наприкінці війни навіть установила на вимогу Антанти мінні загорожі в своїх водах для кращої ізоляції Німеччини.

Кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст. - Данія. У другий період нової історії Данія вступила, зазнавши перед тим тяжкої поразки у війні з Пруссією та Австрією. Володіння датської корони і кількість її підданих зменшились більш як у півтора раза. Оптимізму датчан вселяв, проте, успішний економічний розвиток країни, і передусім основи її добробуту - сільського господарства. Різке зниження на світовому ринку цін на хліб в 70-х рр. прискорило перехід датських фермерів від переважного вирощування зерна до розведення худоби і птиці. Головними статтями датського експорту стали вершкове масло, свиняче сало і яйця. Структурний переворот у сільському господарстві супроводжувався такою швидкою раціоналізацією виробництва, що господарства великих датських фермерів наприкінці періоду стали зразком для інших європейських країн. Незважаючи на відносне скорочення частки зайнятих у сільському господарстві порівняно з усім самодіяльним населенням у півтора раза за 1870-1914 рр., вартість сільськогосподарської продукції (у сталих цінах) зросла в два з половиною раза. Важливим фактором піднесення датського сільського господарства стала селянська кооперація, керована капіталістичними фермерами, що охоплювала й незаможних, включаючи верхівку дрібних орендарів. У 1882 р. було засновано першу кооперативну маслоробню, а в 1914 р. їх було вже 1168. Після 1870 р. в Данії склались велика промисловість і сучасна банківська справа. Датська промисловість випускала переважно засоби споживання і обслуговувала головним чином внутрішній ринок. Після 1900 р. почало розвиватись і датське машинобудування, розраховане на експорт, наприклад виробництво морських суден і суднових двигунів. Стара партія датської буржуазії - націонал- ліберали - дуже ослабла після провалу своєї експансіоністської зовнішньої політики в 1864 р. Консерватори (поміщики), що стояли при владі, поступово залучили націонал-лібералів на свій бік. Тим і іншим протистояла опозиційна селянська більшість у фолькетингу — нижній палаті датського парламенту. Заснована в 1870 р. буржуазнодемократична ліва партія (венстре), що спиралась на цю більшість, боролась за парламентаризм, демократизацію верхньої палати (ландстингу) і якнайшвидшу ліквідацію феодальних пережитків у вигляді поземельних податків з селян, кабальних умов оренди поміщицьких земель та ін. З метою тиску на реакційний уряд Я. Еструпа (1875-1894), прозваного «датським Бісмарком», опозиція з року в рік зрізала спочатку військові статті бюджету, потім увесь бюджет, а один час відхиляла всі законопроекти уряду, який управляв, спираючись на верхню палату. Уряд знову й знову розпускав нижню палату і видавав передбачені реакційною конституцією 1866 р. тимчасові закони. На позапарламентські масові дії, навіть на організовану кампанію громадянської непокори, венстре не зважувались. У 90-х рр. у венстре з’явився сильний союзник і конкурент в особі соціал-демократичної партії, що виникла ще в 1876 р. Після чергової поразки консерваторів на виборах в 1901 р., король Крістіан IX (1863-1906) доручив сформувати уряд представнику венстре. Данія перейшла до парламентаризму, проте нова урядова партія - ліберальні венстре - в міру збагачення і обуржуазнення датського фермерства правішала і перетворилась на партію сільської буржуазії. Це насамперед виявилось у готовності лідерів венстре (найвідоміший з них - Енс Крістіан Крістенсен, в минулому шкільний учитель) піти на значне збільшення військових витрат. Проте з часу поразки Данії в 1864 р. в ній, особливо в народних низах, широко поширювались пацифістські настрої, переконання в тому, що найкращою гарантією датського нейтралітету є військова слабкість країни - роль збройних сил зводилась у цьому разі лише до прикордонного контролю. На цій основі, а також під впливом першої російської революції, яка революціонізувала європейський суспільний рух, датські венстре в 1905 р. розкололись. Нова партія радикальних венстре, або радикалів, мала більш демократичну соціальну базу, охоче співробітничала з соціал-демократами і в 1913 р. прийшла до влади. При радикальному кабінеті в 1915 р. була прийнята нова конституція, що вводила загальне і рівне виборче право, яке поширювалося також на жінок і наймитів. Проте ландстинг - верхня палата датського парламенту - був збережений, причому з дуже високим віковим цензом для його виборців - 35 років.