Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ (1492–1918 рр.) - Навчально - Методичний посібник

ЗМІСТ ЛЕКЦІЙ У ФОРМІ ХРОЛОГІЧНОГО ДОВІДНИКА

4. XIX ст. Боротьба Англії на міжнародній арені за скасування работоргівлі та рабства

Президентство Т. Джефферсона • Ам’єнський мир • Проголошення Наполеона Бонапарта імператором Франції • Битва під Аустерліцом • Французько-російська війна • Бородінська битва • Битва під Лейпцигом («битва народів») • Віденський конгрес • «Сто днів» Наполеона І. Битва під Ватерлоо • Утворення «Священного союзу» • Укладення Четверного союзу • Липнева буржуазна революція у Франції • Початок чартистського руху в Англії • Обрання Луї Бонапарта президентом у Франції • Друга імперія у Франції • Президентство Авраама Лінкольна • Експедиція «тисячі» Д. Гарібальді • Об’єднання Італії • Громадянська війна у США • Реконструкція Півдня в США • Утворення Австро-Угорщини • Франко- прусська війна • Завершення об’єднання Німеччини • Утворення Німецької імперії • Урочисте проголошення Паризької комуни. Канцлерство О. Бісмарка в Німеччині • Утворення єдиної Італійської держави • Утворення «Союзу трьох імператорів» - Німеччини, Росії та Австро-Угорщини • Укладення союзного договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією - створення Троїстого союзу • Справа Дрейфуса

І період нового часу

1800 - Англійська ескадра адмірала Нельсона здобула о. Мальту.

1800, 14 червня - Битва під Маренго, австрійські війська було розбито. Французи отримали перемогу.

1800 - За наступного президента США - Адамса федералісти залишались при владі. Вони провели ряд законів, за якими чинили репресії проти своїх супротивників. У 1800 р. столицю США було перенесено з Філадельфії до спеціально побудованого для цього міста Вашингтона в окрузі Колумбія, який не входить до території окремих штатів, а підпорядковується безпосередньо федеральному урядові.

1800, 3 листопада - Друга французька армія генерала Моро вступила в Баварію і завдала австрійцям нищівної поразки під Гогенлінденом.

1801, 1 січня - Набуття чинності «Акта про унію» між Ірландією і Великобританією.

1801, 9 лютого - Люневільський мир. Австрійський уряд змушений був підписати мирний договір у Люневілі. За цим договором Австрія визнавала лівий берег Рейну і Бельгію французькими володіннями. На місці колишньої Цізальпінської республіки Бонапарт створив маріонеткову Італійську республіку, залежну від Франції.

1801, 11 березня - Дізнавшись про незгоди між Англією і Росією, Бонапарт розпочав переговори з Павлом І про союз, запропонувавши йому план поділу Туреччини й походу в Індію для повалення англійського панування. Надії Павла на те, що Бонапарт покінчить з революцією у Франції, сприяли цьому зближенню проти Англії. За наказом навіженого царя загін козаків почав перехід через середньоазіатські пустелі, щоб вигнати англійців з Індії. Одночасно Павло уклав угоду з Пруссією, Данією і Швецією про відновлення Ліги збройного нейтралітету для охорони нейтральної торгівлі від англійського флоту і розірвав стосунки з Англією. Англійська ескадра бомбардувала Копенгаген і вирушила в Балтійське море. Припинення торгівлі з Англією викликало незадоволення дворянства і гвардії. 11 березня змовники вбили Павла І. У цій змові брав участь і англійський посол. Новий імператор, Олександр І, відновив дипломатичні відносини з Англією, відмовився поновлювати Лігу збройного нейтралітету і повернув назад козаків, які ще не встигли заглибитись у середньоазіатські пустелі.

1801, жовтень - Між Францією і Росією було підписано мирний договір і таємну угоду про спільне вирішення питань щодо володінь німецьких та італійських держав. Франція зобов’язувалась не порушувати цілісності Королівства Обох Сицилій, з яким у Росії був договір про союз.

1801-1809 - Президентство Т. Джефферсона. На виборах 1800 р. президентом було обрано кандидата республіканців Томаса Джефферсона, який і займав цей пост з 1801 по 1809 р. Уряд Джефферсонаскасував деякі податки, зменшив витрати на державне управління й скоротив чисельність армії. у 1809 р. розміри ділянок державних земель для продажу їх фермерам було зменшено до 160 акрів. Джефферсон був відомий своїми передовими демократичними поглядами. Це, однак, не заважало йому підтримувати рабство в південних штатах. Він навіть не намагався ні обмежувати його там, ні скасовувати. Джефферсон у своїй політиці спирався на компроміс між плантаторами, фермерами, дрібною й середньою буржуазією. Під час його правління були організовані нові каральні експедиції та війни проти індіанців і провадилась територіальна експансія на Півдні та Заході. Під час наполеонівських воєн США дотримувалися політики нейтралітету й збагачення, торгуючи з усіма країнами, що воювали. Водночас США скористались наполеонівськими війнами, щоб без перешкод захоплювати нові території і всіляко ослаблювати позиції європейських держав у Північній Америці.

1801 — Іспанія змушена була відступити Франції величезну територію Луїзіани. Але через відновлення війни з Англією і переможне повстання негрів на о. Гаїті проти французького панування Франція не змогла утвердитися в Луїзіані. Туди самочинно ринув потік плантаторів і фермерів із США, щоб захопити землі вздовж річки Міссісіпі. Наполеон Бонапарт вирішив продати Луїзіану за невелику ціну американцям. У 1803 р. уряд США підписав із Францією договір про купівлю Луїзіани за 15 млн доларів. Після цього рабовласники Півдня почали займати землі і в Західній Флориді, яка належала Іспанії.

1802, 27 березня — Ам'єнський мир. Залишившись самотньою, Англія не могла успішно провадити війну. Уряд Пітта змушений був піти у відставку, а нове міністерство в кінці березня підписало мир із Францією в Ам’єні. Англія погоджувалась покинути Єгипет і Мальту, а Бонапарт зобов’язався зберегти існуюче становище в Європі й укласти торговельний договір з Англією. Проте обидві сторони розглядали Ам’єнський мир як тимчасовий перепочинок і не збирались додержувати його умов. Англія і далі утримувала за собою Мальту, обмежившись тим, що залишила Єгипет. Бонапарт продовжував політику завоювань і підкорення сусідніх країн. У1802 р. він анексував П'ємонт. 1803 року французькі окупанти вчинили державний переворот у Швейцарії, зміцнили в цій країні французьке панування і відрізали від неї важливі гірські проходи, через які французькі війська вторгалися в Італію. Про укладення з Англією торговельного договору не було й мови.

1802 — Після розпаду другої антифранцузької коаліції і розгрому австрійських військ під Маренго в Італію знову прийшли французькі завойовники. Цізальпінську республіку було відновлено і цього року перейменовано на Італійську республіку, а П’ємонт приєднано до Франції. Папа Пій VII в результаті конкордату, укладеного з Францією, повернув собі папську область із Римом.

1802-1894 — Лайош Кошут - угорський адвокат і публіцист, виходець із маломаєтної дворянської сім’ї. Він почав свою політичну діяльність із видання газети, що публікувала звіти про засідання сейму. Після того як уряд розпустив черговий сейм у 1836 р., Кошута було ув’язнено разом з іншими вождями опозиційного руху. Вийшовши з тюрми в 1840 р., Кошут знову включився в боротьбу проти габсбурзького абсолютизму на сторінках популярної «Пештської газети», яку він видавав, і в другій половині 40-х років завоював в Угорщині любов і довірушироких народних мас. щодо захисту й заохочення розвитку угорської Кошут висував уже не тільки програму буржуазних перетворень сільського господарства, а й ряд заходів національної промисловості. Він організував, наприклад, «Товариство захисту», члени якого зобов’язалися 6 років не купувати конкурентних іноземних товарів, навіть дешевших, ніж угорські. Полум’яний патріот, Кошут уже бачив перед собою кінцеву політичну мету - національну незалежність Угорщини. За ним ішла значна частина угорського дворянства, а також буржуазія, що народжувалась. Тільки більшість магнатів-аристократів та католицька церква підтримували, зраджуючи свій народ, політику Меттерніха.

1803-1809 - Росія ще з часів «збройного нейтралітету» 1780 р. підтримувала принцип недоторканності торговельного судноплавства на морі під нейтральним прапором і виступала проти свавільних дій англійського флоту. Тому уряд Джефферсона (США) звернувся до Петербурга з пропозицією встановити з Росією дипломатичні відносини. У 1803 р. до Петербурга прибув американський консул, а в 1809 р. обидві країни обмінялися посланниками.

1803 - На основі попередньої угоди між Францією і Росією «імперська депутація» ухвалила рішення про ліквідацію 112 держав із 3 млн жителів в Німеччині. Духовні князівства зазнали секуляризації. Півтори тисячі «лицарських» володінь, «безпосередньо» номінальне залежних від імператора, було позбавлено самостійності й підкорено сусіднім, більшим державам. Найбільше розрослись території герцогства Баденського й курфюрств, які стали повністю залежними від Франції, - Баварії, Вюртембергу і Саксонії. Після Аустерліца ці курфюрства були оголошені королівствами. Священна Римська імперія була знищена. Війна з Англією відновилася. Союзником Франції була Іспанія. Бонапарт задумав висадити десант на англійському узбережжі й сподівався здійснити цей план при підтримці іспанського і французького флотів. Для переправи через протоку експедиційного корпусу на 130 тис. чоловік з кіньми і артилерією було побудовано понад півтори тисячі дрібних плоскодонних суден. У Булоні Бонапарт наказав створити величезний військовий табір для підготовки вторгнення в Англію. Проте іспанський і французький флоти незабаром були закриті англійською ескадрою в гавані Кадіс біля південно-західного краю Піренейського півострова, і Бонапартові лишилось покластися тільки на туманну погоду. Британські кораблі пильно стерегли протоку, і почати переправу було неможливо. Бонапарт мав намір розгромити Англію, захопити її колонії і продовжити завоювання в Італії та Німеччині. Всередині країни він вживав заходів для дальшого зміцнення своєї влади.

1804, лютий - 1811 — Перше сербське визвольне повстання. 1804 року у відповідь на різню народ підняв повстання. Його очолив багатий торговець Георгій Петрович, відомий під ім’ям Кара-Георгія (17521817). Це був виходець із селян, колишній гайдук, учасник війни з Туреччиною. Він мав велику популярність серед сербів. Спочатку повстанці не висували вимоги створення самостійної держави. Вони визнавали верховну владу султана, але виступали проти насильств яничарів, вимагали відновлення прав, наданих Сербії фірманами 17931794 рр. Дахії були винищені. Власними силами повстанці не могли здобути перемогу. Австрійський уряд не захотів підтримати їх. Тоді повстанці послали своїх делегатів до Петербурга й одержали допомогу грішми та зброєю. У 1805 р. біля містечка Іванковаць сербські загони розбили турецькі війська. Наступного року сербська делегація на чолі з Петром Ічком, відомим торговцем із Белграда, прибула доКонстантинополя й підписала мир з Туреччиною. Але повстанці продовжували боротьбу й захопили головну турецьку фортецю - Белград. Визвольний сербський рух дедалі більше переростав у боротьбу за створення самостійної сербської держави. Після обрання Кара-Георгія головним воєначальником був тільки один орган управління - скупщина, або збори ватажків повстанців. Але вже у вересні 1805 р. було створено Урядуючу Раду сербську з представників від кожного округу. Рада управляла звільненою від турків територією, відала судом і фінансами. Кара-Георгій на скупщині 1808 р. оголосив себе спадкоємним господарем Сербії і почав управляти спільно з Радою.

1804, травень -1814, березень — Перша імперія у Франції.

1804-1872 — Людвіг Фейєрбах.

1804, травень — Проголошення Наполеона Бонапарта імператором Франції. Ще в березні 1804 р. Бонапарт наказав загонові драгунів увірватись на територію сусіднього герцогства Баденського, захопити й вивезти звідти герцога Енгієнського, який належав до дому Бурбонів. Герцога привезли в Париж і через кілька годин розстріляли. Після цього Наполеон оголосив свою владу спадкоємною і в травні проголосив себе імператором французів. Діючи напролом, він готувався до нової війни і без докорів сумління загарбував чужі території.

1805 — Франція анексувала Лігурію (Геную). Наполеон ще у 1803 р. перетворив Італійську республіку на маріонеткове королівство й перейняв на себе титул італійського короля, а віце-королем призначив свого пасинка Євгенія Богарне. До складу Італійського королівстваввійшла і Венеція, відібрана 1805 року в Австрії, а Генуя і Парма були приєднані до Франції.

1805-1872 - На чолі революційно-демократичної течії в Італії з 30-х років стояв прославлений герой італійського народу Джузеппе Мадзіні. В 1831 р. він заснував таємне революційне товариство «Молода Італія», члени якого підготували ряд антиавстрійських і антиурядових виступів. Незважаючи на жертви, вони боролися за звільнення батьківщини як від місцевих феодально-клерикальних, так і від чужоземних гнобителів. Головне політичне гасло «Молодої Італії» - «Єдність і республіка!» - означало вимогу національного об’єднання «знизу», з допомогою народного повстання і буржуазно-демократичної перебудови Італії. Мадзіні, син генуезького лікаря, ще студентом приєднався до революційного руху і присвятив своє життя боротьбі за національну незалежність батьківщини. Проте Мадзіні ставив перед собою тільки політичну мету і не приділяв уваги соціальним реформам. Боячись відштовхнути від національного руху земельних власників, він не висував ніяких вимог, здатних поліпшити становище знедоленого італійського селянства й одночасно підняти його на боротьбу під гаслами «Молодої Італії». Рішуче виступаючи проти католицизму й викриваючи його реакційну суть, Мадзіні прагнув сам пристосувати релігію до завдань революційної боротьби.

1805, 21 жовтня - Битва біля Трафальгару. На суші наполеонівські армії швидко просувалися вперед, але на морі Франція зазнавала нищівних поразок. Ще 21 жовтня іспанський і французький флоти зробили спробу вийти з Кадіса, та майже повністю були знищені у битві біля мису Трафальгар англійською ескадрою адмірала Нельсона. Під час бою Нельсона було вбито пострілом із щогли французького корабля. Але перемога, яку він здобув, надовго убезпечила Англію від загрози французького десанту.

1805, листопад - Ще до загибелі свого флоту Наполеон перестав думати про вторгнення в Англію. Він прагнув якомога швидше розгромити австрійську та російську армії. Наступу французьких військ сприяв нейтралітет Пруссії. Щоб утримати її від вступу у війну, Наполеон пообіцяв прусському королю Ганновер. Убезпечивши себе з півночі, наполеонівська армія просувалася в глиб Австрії і в листопаді захопила Відень.

1805, 2 грудня - Битва під Аустерліцом. Російська і австрійська армії з’єднались у Чехії. Цар Олександр І вирішив дати бій за австрійським планом, складеним з великими прорахунками й помилками, і відхилив пораду російського головнокомандуючого Кутузова не вступати в бій, доки не прибуде підкріплення. У битві під Аустерліцом австрійська і російська армії були розгромлені. Тільки стійкість російських військ допомогла головним силам російської армії уникнути знищення і відійти з поля бою.

1805, 20 грудня - Капітулювала оточена в Ульмі армія австрійського генерала Мака.

1805, 26 грудня - Пресбурзький (Братиславський) мир. Після Аустерліца Австрія змушена була вийти з війни і підписати мирний договір у Братиславі (Пресбурзі), внаслідок якого Наполеон дістав повну свободу дій у Німеччині й Італії. Венеція, Істрія та Далмація були приєднані до Італійського королівства.

1806 - Утворення Рейнського союзу в Німеччині. Наполеон створив із південнонімецьких держав Рейнський союз під своїм протекторатом. В Італії французькі війська вторглися в Неаполь і посадили на неаполітанський престол одного з братів Наполеона - Жозефа Бонапарта. Неаполітанські Бурбони знову втекли на о. Сицилію. Батавську республіку Наполеон перетворив у королівство Голландію і призначив його королем свого брата Людовіка.

На початку XIX ст. Чорногорія в союзі з Росією вела боротьбу проти загарбницьких дій наполеонівської Франції і Далмації. Чорногорці діяли пліч-о-пліч з російськими солдатами і матросами, якими командував віце-адмірал Сенявін. У вересні 1806 р. росіяни і чорногорці завдали великої поразки французьким військам.

1806-1807 - Четверта антифранцузька коаліція. Розгромивши Австрію, Наполеон перестав зважати на Пруссію. Віддавши їй Ганновер, він потім вирішив відібрати його знову і пересував свої війська через володіння Пруссії, навіть не спитавши в її уряду дозволу. Зрозумівши, що Пруссії загрожує окупація, берлінський двір ввійшов у союз з Росією і Англією. У вересні 1806 р. ці держави і Швеція утворили четверту коаліцію.

1806, 1 січня - Після коронування Наполеон з 1 січня скасував революційний календар і відновив григоріанський. Слово «республіка» поступово зникло із вжитку. На монетах появився напис «Французька імперія». Трибунат було скасовано. Всі справи вершились імператорськими декретами і сенатськими ухвалами. Наполеон оточив себе пишним і по-рабському покірним двором, а в 1808 р. створив імперське дворянство. До складу цієї нової, буржуазної знаті ввійшла й частина емігрантів, які повернулися до Франції. Наполеонівські генерали і цивільні сановники діставали титули герцогів, князів і графів. Багато хто з них нажив на спекуляції і награбував під час війни великі багатства. Залежні від Франції республіки було перетворено на королівства. Вже в 1805 р. Наполеон оголосив себе королем Італії.

1806, 14 жовтня — Розгром прусських військ під Ієною та Ауерштедтом. Організація і тактика прусської армії була надзвичайно відсталою. В армії процвітала муштра і палична дисципліна. Високі посади займали непридатні для військової служби люди. 14 жовтня Наполеон раптово атакував і розбив частину прусської армії під Ієною, а маршал Даву того ж таки дня розгромив головні її сили біля Ауерштедта. Прусські ілюзії щодо легкої перемоги швидко змінилися нестримною панікою; фортеці здавалися одна за одною без жодного пострілу. Наполеонівська армія вступила в Берлін.

1806, 21 листопада — Берлінський декрет Наполеона І про континентальну блокаду Великобританії. Наполеон підписав Берлінський декрет про континентальну блокаду. За цим декретом заборонялося всім залежним від Франції державам торгувати з Англією. Втративши надію на вторгнення в Англію, Наполеон вирішив задушити її економічно, закривши для неї ринки Європи. Оголошення континентальної блокади було важливим переломним моментом у завойовницькій політиці Наполеона й надало їй нових, значно ширших масштабів. Континентальна блокада вела до безмежного розширення воєн Франції за європейське і світове панування, оскільки, не змусивши взяти участь у цій блокаді всі країни Європи, не можна було досягти поставленої мети. Ще важче було покласти край контрабандній торгівлі з Англією, яка велася повсюди, навіть у Франції, і припинити торгівлю англійськими товарами на нейтральних суднах.

1806-1812 — Російсько-турецька війна. З початком російсько-турецької війни серби вирішили спільно з Росією продовжувати боротьбу за визволення. З допомогою Росії було проведено реорганізацію сербської армії. З Росії серби одержали зброю і гроші. Навесні 1809 р. воєнні дії відновились. Національно-визвольний рух став поширюватись на Боснію, Чорногорію та інші землі. 28 травня 1812 р. М. І. Кутузов підписав у Бухаресті мирний договір між Росією і Туреччиною. За умовами цього договору Туреччина зобов’язана була надати автономію Белградському пошалику. Війна дала сербам «можливість набути самостійності, хоч і під турецькою зверхністю». Але турецький уряд не збирався виконувати умови бухарестського миру стосовно Сербії. Скориставшись тим, що Росія була зайнята війною з наполеонівською імперією, турецькі війська влітку 1813 р. напали на Сербію і захопили її. Кара-Георгій і більшість воєвод втекли до Австрії.

1806-1812 — В цей період молдавські і волоські добровольці брали участь у війні з Туреччиною на боці Росії. За Бухарестським миром

1812 р. Бессарабія відійшла до Росії. Колишні умови російсько- турецьких договорів стосовно князівств було підтверджено.

1807 - Наполеон наказав конфісковувати нейтральні судна, які заходили в порти Англії та її колоній. Англія і собі оголосила блокаду портів Франції та її васалів. Англійський флот перехоплював нейтральні судна, що пливли з товарами у Францію. Захопивши Берлін і оголосивши континентальну блокаду, Наполеон вирядив свої війська проти російської армії, яка перебувала у Східній Пруссії. Наполеон вирішив змусити Португалію взяти участь у континентальній блокаді, але та відмовилась. Тоді він добився від Іспанії згоди на прохід у Португалію французьких військ. У Португалії французький напад було відбито в результаті повстання в цій країні і висадження англійських військ, підтримуваних флотом. Після цього Наполеон вирядив великі сили в Іспанію і призначив її королем свого брата Жозефа. Але іспанський народ піднявся на визвольну війну проти французьких завойовників. Наполеонові доводилось посилати Іспанію величезні контингенти військ. Події в Іспанії відтягли великі воєнні сили Франції. Цим скористався австрійський уряд і почав готуватись до нової війни. Наполеон зажадав від Австрії припинити воєнні приготування, але вони тривали.

1807 - На північ від Майну Наполеон свавільно створював і перекроював залежні від Франції держави. Він велів утворити герцогство Берг із столицею в Дюссельдорфі і віддав це герцогство своєму п’ятирічному племінникові Луї Наполеону. Одночасно Наполеон утворив Вестфальське королівство і посадив на його престол свого брата Жерома. Королівство це мало стати форпостом проти Пруссії.

1807, 6 лютого - Бій під Прейсіш-Ейлау. Обидві армії зазнали великих втрат, але російські війська вистояли на полі бою. Вперше Наполеонові не вдалося перемогти.

1807, 14 червня - Бій під Фрідландом. Російська армія була розбита французами.

1807, 7 липня - Тільзітський мир. Становище Росії ускладнювалося тим, что вже з 1804 р. вона воювала з Іраном, а 1806 року почалась російсько- турецька війна. Не маючи союзників і не дістаючи допомоги від Англії, російський уряд вирішив змінити курс своєї політики й укласти угоду з Наполеоном. Армія Наполеона також була виснажена. У неї не вистачала сил напасти на Росію. Крім того, Наполеона тривожила позиція Австрії, що тільки й чекала слушного моменту для реваншу. Між Олександром І і Наполеоном зав’язались мирні переговори. Зустріч обох імператорів у Тільзіті завершилася 7 липня підписанням між обома сторонами договорів про мир і союз. Франція дістала повну свободу дій у Західній Європі. Наполеон погрожував зовсім ліквідувати Пруссію і тільки на настійну вимогу Олександра І повернув частину її володінь на схід від Ельби. Польські землі, крім Сілезії, у Пруссії було відібрано. З них було утворено герцогство Варшавське, залежне від Франції, а Білостоцький округ відійшов до Росії. За союзним договором із Францією, Росія зобов’язувалась приєднатися до континентальної блокади, примусити Швецію взяти участь у ній і порвати з Англією. Наполеон давав непевні обіцянки на поділ у майбутньому частини європейських провінцій Туреччини і надав царю свободу дій щодо Швеції. Тільзітський мир викликав велику тривогу в Англії, хоч її власна бездіяльність значною мірою допомогла Наполеонові здобути перемогу над четвертою коаліцією. Англійський уряд побоювався, що Франція захопить датський флот. 2 вересня 1807 р. британське ескадра, не оголошуючи війни, бомбардувала Копенгаген, захопила 16 кораблів і багато невеликих суден. Незабаром після цього Росія оголосила Англії війну, але воєнні дії фактично не велись.

1807 - Перший рейс пароплава Р. Фултона по річці Гудзон.

Князівство, або герцогство, Варшавське, створене Наполеоном І після Тільзітського миру, являло собою залежну від Франція маріонеткову державу. Воно було для наполеонівської імперії воєннимплацдармом, постачальником гарматного м’яса і розмінною монетою в дипломатичних переговорах. Князем варшавським Наполеон зробив саксонського короля Фрідріха-Августа.

1807-1808 - У Франції Цивільний кодекс набрав чинності. Було також введено Торговельний і Кримінальний кодекси (1808). Інтересам великої буржуазії і землевласників служила проведена в роки імперії розробка норм буржуазного права й зведення їх до кількох кодексів. Найважливішим був Цивільний кодекс, який потім дістав назву Наполеонівського. Чільне місце в ньому відводилося статтям, які зміцнювали буржуазну приватну власність і капіталістичну експлуатацію. Майно дружини розглядалося як повна власність чоловіка; дружина і діти не мали майнових прав. Кримінальний кодекс встановлював жорстоке покарання за найменші замахи на приватну власність. Зміцнення і кодифікація буржуазного права мали яскраво виражене антиробітниче спрямування. Торговельний кодекс містив закони про наймання робітників, чим закріплював безправність їхнього становища. Страйки і професійні спілки робітників заборонялися згідно з законом Ле Шапельє, ухваленим ще в 1791 р. Суд брав на віру свідчення хазяїна проти робітника.

1807-1811 - Реформи Штейна-Гарденберга в Пруссії. Величезною ганьбою був для Пруссії Тільзітський мир, за яким вона ставала залежною від Франції. У ряді прусських фортець залишались французькі війська, на утримання яких потрібні були величезні кошти. Ці витрати й контрибуція, яку сплатила Пруссія, становили 1200 тис. франків. Після Тільзіта правлячі кола Пруссії змушені були провести деякі помірковані буржуазні реформи. Король призначив головою уряду прихильника буржуазних перетворень «згори» барона Штейна, на пропозицію якого у 1807 р. було видано указ про скасування особистої кріпосної залежності селян. Проте повинності селян на користь поміщика зберігалися. Багато малоземельних селян змушені були наймитувати у поміщиків. Хліба з Пруссії почали вивозити більше і це спонукало частину поміщиків перейти на капіталістичні методи ведення господарства. Проте судова й адміністративна влада поміщиків над селянами залишилась. У 1808 р. Штейн запровадив нове міське положення, за яким міська буржуазія і дворянство мали можливість обирати органи міського самоврядування, які б відали грошовими справами, поліцією і народною освітою. Для участі в міських виборах потрібно було володіти нерухомою власністю або одержувати доходи від 150 до 200 таллерів на рік. Наполеон І пильно стежив за реформами Штейна, побоюючись, щоб вони не зміцнили Пруссії. Дізнавшись, що Штейн таємно підтримує патріотичний рух проти французького гніту над Німеччиною, Наполеон зажадав його відставки. Але наступник Штейна канцлер Гарденберг продовжував реформи. Так, 1811 року вийшов указ про викуп селянських повинностей. Для цього селяни повинні були виплатити поміщикам суму, що в 25 разів перевищувала вартість щорічних повинностей, або віддати від третини до половини землі. Ця реформа давала поміщикам змогу розширити панське заорювання за рахунок землі селян і збільшити їхнім же коштом капіталовкладення в сільське господарство. Наступного року право викупу було обмежено. Його надавали тільки тим селянам, які мали хоча б одного коня. Селянська реформа в Пруссії проводилась на дуже невигідних для селян умовах і сприяла збагаченню поміщиків. Та все ж таки вона трохи полегшувала розвиток капіталістичних відносин.

1807-1882 — Уродженець Ніцци Джузеппе Гарібальді, потомствений моряк, приєднався до «Молодої Італії» в 1833 р. і незабаром взяв участь в одному з організованих товариством повстань. Засуджений заочно до страти, він утік до Південної Америки, де брав участь у національно-визвольному русі проти Іспанського гноблення. Згодом Гарібальді поряд з Мадзіні став одним із керівників революційного народного руху.

1808, березень-травень — Початок революції в Іспанії.

1808, 2 травня — Після призначення на іспанський престол брата Наполеона Жозефа Бонапарта у Мадриді вибухнуло повстання. Хоч французькі війська придушили його і вчинили масові розстріли, та за прикладом Мадрида повстання вибухали по всій країні. Селяни, ремісники, передова частина дворянства й буржуазія піднімалися на боротьбу за національну незалежність. У багатьох місцях утворювались великі партизанські загони.

1808, 20 червня - Іспанський генерал Кастаньйос із 30 тис. регулярних військ і майже з такою самою кількістю партизанів оточив біля Байлена 20-тисячну французьку армію генерала Дюпона.Втративши в бою 2 тис. чоловік, армія Дюпона 20 червня капітулювала, склавши прапори і зброю.

1808, серпень - Англійські війська висадились у Португалії і завдали серйозної поразки французькій армії. Жозеф Бонапарт утік із Мадрида.

1808, вересень-жовтень - Ерфуртська зустріч. Ще більше тривожило Наполеона охолодження відносин з Росією. Щоб умовити царя взяти участь у війні з Австрією, Наполеон запросив його на побачення в Ерфурт. Царський уряд був незадоволений континентальною блокадою, яка розоряла російських поміщиків і купців, і тим, що Франція підбурювала Туреччину й Іран енергійніше вести війну з Росією. На півночі Росія була в 1808-1809 рр. зайнята війною з Швецією. Для ведення відразу трьох воєн потрібний був союз із Наполеоном, але царський уряд не хотів серйозно втягуватися у воєнні дії проти Австрії. Цар і його міністри передбачали, що наполеонівська армія рано чи пізно виступить проти Росії, і вважали, що невигідно ослаблювати Австрію, яка з часом могла стати союзником Росії проти Наполеона. Під час зустрічі в Ерфурті Наполеон погодився не заважати Росії в приєднанні Фінляндії, Молдавії, Волощини, а Олександр І дав непевну згоду взяти участь у війні з Австрією. Він сказав, що виставить проти неї небагато військ, але не збирався вести серйозних воєнних дій і навіть не приховував цього від австрійського уряду.

1808, листопад - 200-тисячна французька армія під командуванням Наполеона вторглася в Іспанію.

1808 - Після Тільзіта патріотичний рух в Німеччині посилився. Національному патріотичному піднесенню сприяла книга філософа Фіхте «Промови до німецької нації» (1808). Цього року в Пруссії було створено таємний «Союз доброчесності» (Тугендбунд), до якого по всій Німеччині ввійшло близько 350 урядовців, військових, учених. Метою союзу було пробудження патріотизму, проведення поміркованих реформ.

1808-1814 — Національно-визвольна війна в Іспанії. Втрати французів в Іспанії за цей період становили близько 500 тис. чоловік.

1808, 5 грудня — Жозеф Бонапарт знову в’їхав у Мадрид. Населення зустріло окупантів вороже. Вулиці міста були порожні, на балконах замість прапорів висіло брудне ганчір’я. З багатьох церков замість святкового подзвіння пливли тужливі звуки похоронного дзвону. Незабаром французькі війська захопили майже всі великі міста Іспанії, Наполеон закрив частину монастирів і скасував деякі права сеньйорів, але це не привернуло симпатій населення до завойовників. Французька армія спустошувала країну. На міста й провінції накладали великі контрибуції.

1808 — Джефферсон запровадив ембарго (заборону) на вивезення товарів і вихід торговельних суден із гаваней США. Цим заходом він сподівався змусити Англію і Францію визнати недоторканність американського торговельного судноплавства у відкритому морі. Але результат був зовсім інший - французький уряд секвестрував американські судна в своїх портах. Англійський флот діяв як і раніш, користуючись тим, що багато американських купців не додержували ембарго і на свій страх і риск продовжували відправляти свої кораблі в Європу. Наступник Джефферсона Медісон змушений був у 1810 р. скасувати ембарго.

1808, 21 грудня - 1809, 20 лютого — Безприкладний героїзм виявили оборонці Сарагоси (Іспанія): 62 дні вони вели нерівну боротьбу проти 50-тисячної французької армії, що облягла місто. Від хвороб у місті загинуло 46 тис. чоловік, не враховуючи ті 6 тисяч, що полягли в бою. Французи здобули місто, але втратили близько 15 тис. чоловік.

1809 — Англія і Австрія уклали союз і утворили п'яту коаліцію проти Франції. Наполеон розлютився. Він погрожував «прикінчити Австрію цілком», але війна з нею виявилась важкою і кровопролитною. Створивши ополчення і скориставшись великим патріотичним піднесенням, Австрія змогла виставити понад 300 тис. чоловік. Австрійські війська билися завзято й завдали противникові величезних втрат - воєнний запал французької армії підупадав. Під час війни Наполеона з Австрією у 1809 р. вибухнуло кілька збройних повстань. У Гессені повстання на чолі з полковником Дернбергом підтримали селяни, але повстанців розбили. Незабаром після цього командир загону гусарів майор Шілль підняв повстання, але зазнав поразки і був убитий. Незважаючи на те, що ці виступи були невдалі, вони пробуджували патріотичний дух і готували ґрунт для визвольної війни проти наполеонівського ярма. У Тіролі почалися партизанські дії селянських загонівпроти французький окупантів, але ватажка партизанів Андреаса Гофера було схоплене і розстріляно. Прусський і австрійський уряди боягузливо відмежовувалися від спроб народу чинити збройний опір французькому пануванню.

1809 - До Рейнського союзу, утвореного 1806 року під протекторатом Наполеона І, спочатку належали південнонімецькі держави, а в 1809 р. Наполеон розширив цей союз, включивши до нього Тіроль і північно- західну Німеччину.

1809, червень - Під час війни з Австрією Наполеон видав декрет про приєднання до своєї імперії Папської області з містом Римом. У червні папу Пія VII, який не хотів підкорятися Наполеонові, було насильно привезено до Франції. Там його тримали як полоненого під домашнім арештом до весни 1814 р. Скасування реакційної світської влади папи було об’єктивно позитивним фактом, але мета Наполеона була інша: перетворити папську владу на слухняне знаряддя своєї політики й не допускати в Папську область англійських товарів.

1809, 5-6 липня - Битва під Ваграмом. Наполеонові з великими труднощами вдалося завдати поразки австрійській армії біля Ваграма. Загальна кількість убитих і поранених з обох сторін у цьому бою перевищила 40 тис. чоловік. Після цього Наполеонові довелось ще кілька місяців вести переговори про мир.

1809 - Наполеон приєднав до Варшавського князівства Західну Галичину. Він розраховував використати Польщу як плацдарм для наступу на Росію. На 1812 р. армія Варшавського князівства досягла 90 тис. чоловік.

1809, 14 жовтня - Шенбрунський мир. Австрія втрачала величезну територію і вихід до моря. Зальцбург відійшов до Баварії, Істрію і Трієст Наполеон об’єднав із Далмацією і приєднав до Франції під назвою Іллірійської провінції. Австрія зобов’язувалася приєднатись до континентальної блокади, зменшити свою армію до 150 тис. чоловік і сплатити Франції контрибуцію. Талейран, який напрочуд своєчасно умів передбачати розлад і падіння всіх режимів, яким він служив, вважав континентальну блокаду безумством. Наполеон звільнив його з посади міністра закордонних справ. Тоді Талейран зав’язав таємні стосунки з Олександром І і став його інформувати про дедалі більші утруднення Наполеона І. В останні роки імперії таємні зв’язки з англійцями завів міністр поліції Фуше. Інші васали - Мюрат у Неаполі, Жозеф Бонапарт в Іспанії - не схвалювали жорстоких здирств і континентальної блокади, побоюючись, що такі заходи кінець кінцем підірвуть їхнє становище в цих країнах.

1809 - Встановлення дипломатичних відносин між Росією і США.

В США набув чинності закон, що забороняв ввозити рабів, їх ще довгий час ввозили контрабандою. Контрабандисти приставляли щороку до 15 тис. рабів. У деяких штатах плантатори спеціально «розводили» рабів на продаж. У 1790 р. в США було 760 тис. негрів- рабів, а в 1860 р. їх становитиме вже близько 4 млн. Ціни на рабів швидко зростали, незважаючи на те, що кількість їх збільшувалась. Посилювалась і експлуатація рабів. У відповідь на жорстокий визиск і катування негри-раби тікали на Північ і повставали. Деяким рабам вдавалося викупитись на волю. Частина негрів на Півночі стала вільною внаслідок скасування рабства в окремих штатах.

Скандинавські країни були втягнені в наполеонівські війни. Поразка Швеції у війнах з Францією і з Росією і втрата Фінляндії спричинили державний переворот 1809 року в Стокгольмі, скинення короля Густава IV і прийняття нової конституції. Швеція почала перетворюватись на буржуазну монархію. Наступником шведського престолу й регентом держави було обрано колишнього наполеонівського маршала Бернадота. Наполеон нав’язав скандинавським країнам континентальну блокаду, яка їх дуже розоряла. Швеція порушувала блокаду, і шведські купці наживались на англійській контрабанді. Уклавши союз із Росією та приставши до коаліції проти Франції, Швеція переможно вийшла з наполеонівських воєн.

1809-1872 - Одним з найвизначніших діячів національного відродження серед південних слов’ян був публіцист і політичний діяч Людевіт Гай, який зумів згуртувати навколо себе ряд видатних представників хорватської, сербської та словенської інтелігенції і започаткувати так званий ілліризм - хорватський національний рух, спрямований також на зближення всіх південнослов’янських народностей. Л. Гай у 30-х роках видавав літературно-політичну газету «Ілірське народне нові- не» і багато зробив для створення хорватської літературної мови та зближення її з сербською. Гай та інші діячі ілліризму не виступали проти імператора й добивалися лише політичної та культурної автономії в рамках Габсбурзької імперії. Більше того, ще задовго до 1848 р. серед панівних класів південнослов’янських народностей виявилися небезпечні для революції спроби шукати в імператорського уряду підтримки проти великодержавних домагань угорського дворянства.

1810-1812 - Західну Флориду зайняли війська США і приєднали її до своєї території. У роки континентальної блокади США і далі збагачувались на торгівлі з Європою. Під нейтральним прапоромСША на американських суднах нерідко перевозили англійські й французькі товари. Французькі військові кораблі стали менше захоплювати американські судна після загибелі іспанського й французького флоту під Трафальгаром. Але англійський флот продовжував безцеремонно конфісковувати торговельні судна США, які йшли до Франції. Екіпажі цих суден насильно зараховували в команди англійських військових кораблів.

1810-1815 — Перший період війни за незалежність іспанських колоній в Америці.

1810-1861 — Найвизначнішим виразником інтересів помірковано- ліберальних кіл буржуазії в П’ємонті з кінця 40-х років XIX ст. був граф Камілло-Бенсо Кавур, обуржуазнений дворянин-поміщик, палкий прихильник парламентарних політичних порядків. Посівши в 1852 р. пост сардінського прем’єр-міністра, він уклав з Англією і Францією фритредерські торговельні договори, а це ще більш прискорило розвиток промислового перевороту. Швидке збагачення буржуазії супроводжувалося, як і в інших країнах, зубожінням трудових мас. Таким чином, економічна політика Кавура сприяла поширенню нових буржуазних порядків. Водночас Кавур, як типовий ліберал, завжди побоювався, щоб «реформи не зайшли дуже далеко й не зачепили підвалин суспільної споруди». У зовнішній політиці Кавур спочатку ставив обмежені цілі. Він прагнув приєднати до П’ємонту Ломбардо- Венеціанську область і ті герцогства Центральної Італії, в яких господарювали австрійці. Але домогтися цього він хотів «згори», без підтримки народних мас, шляхом різних дипломатичних маневрів та комбінацій і за допомогою французької імперії Наполеона III.

1810 — Засноване маріонеткове герцогство Франкфуртське під патронатом Франції.

1810, 5 липня — Проголошено незалежність Венесуели. Революційна національно-визвольна війна іспанських колоній за незалежність почалась у Венесуелі. У квітні 1810 р. революційна хунта в столиці Венесуели Каракасі захопила владу. 5 липня було проголошено незалежність Венесуели, проте індіанське населення не здобуло рівноправності й залишилось пасивним. Іспанські війська незабаром зайняли Каракас. Одного з визначних діячів визвольного руху Ф. Міранду захопили в полон і вивезли в Кадіс, де він і помер у в’язниці. У 1813 р. загін революційних військ під командуванням видатного керівника повсталих патріотів Болівара вигнав іспанців із Каракаса і відновив Венесуельську республіку.

1810 — Кількість негрів-рабіву США 1810 року становила 1191 тис. Перехід до бавовництва сприяв остаточному перетворенню «рабського господарства Сполучених Штатів, раніше більш-менш патріархального, в комерційну систему експлуатації».

Наполеон розгнівався на голландського короля - свого брата Людові- ка - за потурання порушникам континентальної блокади, яка розоряла цю країну. Людовіку Бонапарту довелося втекти в австрійські володіння, а Голландію Наполеон приєднав до Франції і поділив на департаменти. Така сама доля спіткала в 1810 р. Гамбург та деякі області Німеччини на узбережжі Північного моря. Наполеон змушений був довести кількість своїх військ в Іспанії до 300 тис. чоловік і безперервно поповнювати їх.

1811-1812 - Найвище піднесення луддитського руху в Англії. На першій стадії робітничого руху робітники ще не усвідомили, що основна причина їхніх злигоднів полягає в капіталістичному ладі, у власності капіталістів на засоби виробництва. Робітники помилково вважали своїм головним ворогом машини. Тому-то боротьба робітників проти посилення капіталістичної експлуатації набрала вже наприкінці XVIII ст. форм стихійного руху проти машин. Робітники знищували фабрики й ламали машини. Рух робітників проти машин охопив Ноттінгем та Ланкашір і набув широкого розмаху. В багатьох місцях робітники знищували панчішнов’язальні верстати, машини для вироблення мережив, руйнували фабрики. Бувало, що вбивали і фабрикантів. Робітники, які нищили фабрики, називали себе луддитами, за ім’ям легендарного руйнівника машин Лудда. Проти луддитів уряд і власті кинули війська. Спеціальні суди засуджували учасників руху до заслання на каторгу. У 1812 р. парламент ухвалив закон, згідно з яким руйнування машин каралося смертю.

1812 - Французько-російська війна. Кінцева мета наполеонівської імперії полягала в розгромі Англії і завоюванні Францією європейського і світового панування. Здійснити цю мету наполеонівська імперія збиралася через розгром і знищення самостійності всіх великих держав континенту і зрештою найсильнішої з них - Росії. Відносини між Францією й Росією стали помітно гіршати вже з 1810 р. Союз, укладений в Тільзіті, поступово розпадався. Наполеон порушив обіцянку не заважати приєднанню до Росії дунайських князівств і підбурював Туреччину та Іран продовжувати війну з нею. Другим питанням, яке загрожувало зіткненням Росії з Францією, була континентальна блокада. Скорочення вивозу в Англію хліба, дерева, конопель і сала розоряло російських поміщиків і купців. Франція цих товарів не купувала й вивозила в Росію в основному предмети розкоші. Наполеон був незадоволений підвищенням у 1810 р. мита на французькі промислові вироби і тим, що і далі в Росію ввозилися англійські товари, їх її основному доставляли на нейтральних суднах під прапором США. Цар рішуче відмовився заборонити нейтральним суднам привозити англійські товари в Росію. Після цього у Наполеона остаточно визрів план наступу на Росію. Третім питанням, що загострювало відносини Росії й Франції, було використанняНаполеоном герцогства Варшавського як воєнного плацдарму і як союзника проти Російської імперії. Наполеон задумав розчленувати Росію, відібрати її прибалтійські, польські й литовські області. Збираючись використати польські війська як гарматне м’ясо, він вселяв польській шляхті безпідставні надії на відродження польсько-литовської держави. Південні області Росії Наполеон мав намір передати Туреччині, Ірану й Австрії і навіть мріяв про похід через Закавказзя на Індію проти англійців. Зрештою, Наполеон в цій війні програв.

1812-1814 — Війна США з Англією. Стосунки між США і Англією загострилися ще більше через захоплення американських суден і територіальні суперечки щодо розмежування з Канадою. Британський уряд не втрачав надії на реванш; знову поставити США в залежність від Англії і добитись від них територіальних відступлень на кордоні з Канадою. США прагнули захистити свою морську торгівлю, відстояти свою незалежність і оволодіти частиною Канади. У 1812 р. США оголосили Англії війну. Спроба США послати в Канаду збройну експедицію була відбита англійськими військами. Велика частина армії США вела загарбання індіанських земель на Заході та Півдні. Війна з Англією велася з перемінним успіхом. У 1814 р. чотиритисячний загін англійських військ висадився в Чесапікській затоці, рушив на Вашингтон і спалив його. Уряд США і президент встигли втекти. Але під містом Балтімором у вересні 1814 р. англійці зазнали поразки. Наполеонівські війни відвертали сили Англії і полегшували становище США. Російський уряд був заінтересований у тому, щоб Англія зосередила свої сили в Європі проти Наполеона й примирилася з Сполученими Штатами, але Англія відхилила російську пропозицію про мирне посередництво. Тільки в 1814 р. було укладено Гентський мир між США і Англією, за яким кордони їхніх володінь залишилися незмінними. Цей мир зміцнив незалежне становище США і сприяв їхній територіальній експансії на захід і південь. У ході війни 1812-1814 рр. з Англією і після неї витіснення індіанців на Захід посилилось, їх примусово виселяли в спеціально відведені для цього гірші райони - так звані резервації. Опір індіанців було зламано за допомогою кривавих каральних експедицій Повстання племені криків в Індіані було придушено, вождя Текумсе вбито, а з його шкіри американські колонізатори зробили собі ремені.

1812, лютий - березень - Наполеон, вдаючись до загроз і обіцянок, уклав в лютому союз із Пруссією і в березні підписав союзний договір з Австрією проти Росії. Але обидві ці держави зобов’язувалися дати Наполеонові тільки по одному допоміжному корпусу. Наполеон не довіряв їм і сам не хотів брати в них більше військ. Австрія і Пруссія підтримували таємні зв’язки з царем і наперед обіцяли йому не розпочинати проти Росії активних дій. У разі перемоги Франції вони сподівалися захопити сусідні області в Росії, а якщо переможе Росія, то повернути собі втрачені володіння на Заході. Найважливішою послугою прусського уряду Наполеонові було надання йому території Східної Пруссії для зосередження армії перед вторгненням у Росію.

1812, 18 березня - Іспанська конституція 1812 року. Поєднання національно-визвольної війни з буржуазною революцією в Іспанії яскраво виявилося в діяльності кортесів, що засідали ще з вересня 1810 р. в Кадісі, який так і не змогла захопити французька армія. Панівною течією в кортесах були прихильники конституційної монархії, або «ліберали». Під натиском народного руху і в інтересах буржуазії кортеси проголосили скасування гільдій, цехів і окремих феодальних повинностей селян, але дворянський, в основному, склад кортесів надав їхній діяльності поміркованого характеру. Селяни не одержали землі. Найважливішим актом кортесів було ухвалення конституції 1812 р. Ця конституція встановлювала принцип верховенства нації, однопалатні кортеси, надавала виборчих прав чоловічому населенню країни, передбачала відповідальність міністрів перед кортесами, широке місцеве самоврядування, загальну військову повинність. Духівництво добилося оголошення католицтва єдиною релігією в країні.

1812, 5 квітня - Росія уклала союз із Швецією. Півночі й півдню європейської частини Росії вже більше ніщо не загрожувало.

1812, 28 травня - Бухарестський мир. Наполеон розраховував на участь у війні Туреччини. Але в травні головнокомандуючий російською армією на Дунаї Кутузов уклав з Туреччиною Бухарестський мир, за яким Росія дістала Бессарабію. Турецький уряд боявся перемоги наполеонівської імперії більше, ніж Росії, і хотів, щоб вони взаємно виснажилися у майбутній війні.

1812, 24 червня - Початок вторгнення французької армії в Росію. Армія Наполеона переправилася через Німан і вторглася в Росію, почавши нову загарбницьку, несправедливу війну, небувалу за своїми масштабами. Та цього разу Наполеонові не вдалося вибрати місце й час битви на свій розсуд. Російські армії, вміло відступаючи, з’єдналися біля Смоленська і після запеклих боїв почали відходити до Москви.

1812, 18-20 липня - Під час відступу армій російський уряд 18 липня уклав договір з Англією про мир, дружбу і союз, умови якого мали далі уточнюватися. Російський уряд враховував, що визвольна війна іспанського народу сковувала великі сили Наполеона в Іспанії. Цар визнав кадіські кортеси законною владою в цій країні, а 20 липня у Великих Луках було підписано договір між Росією та Іспанією про дружбу і союз.

1812, 7 вересня - Бородінська битва. Французи вбитими й пораненими втратили близько 60 тис. чоловік із 135 тис., а росіяни - понад 40 тис. із 120 тис. чоловік. Відступ із Москви був вимушеним, але стратегічно виправданим заходом. Кутузов вирішив пожертвувати столицею, щоб зберегти російську армію ї забезпечити остаточну перемогу у Вітчизняній війні. Зайнявши Москву, французькі війська через небезпеку зустрітися з партизанами зовсім втратили можливість добувати фураж і продовольство, а московська пожежа прискорила відступ французької армії.

1812, листопад - Перехід недобитків французької армії через Березину. У бою під Малоярославцем російські війська відкинули французьку армію з південного напряму на розорену Смоленську дорогу. Відступаючи під ударами російських військ і партизанів, французи зазнали величезних втрат під час переправи через Березину. Невдовзі після цього Наполеон помчав у Францію, покинувши напризволяще недобитки своєї «великої армії». Після Березини багато французів під час відступу загинуло від морозів і голоду.

1813 - Англійський парламент анулював монополію Ост-Індської компанії на торгівлю з Індією, і багато англійських торговельних компаній дістали доступ на її ринки. Потік англійських товарів ринув у Індію, несучи загибель старовинному індійському ремеслу. Англія почала ввозити в Індію сукану пряжу й заполоняла Індію, яка була батьківщиною бавовняних виробів, бавовняними тканинами фабричного виробу. Загибель індійського ремесла призвела до занепаду й зубожіння таких давніх промислових осередків Індії, як Муршідабад і Дакка в Бенгалії. Англійська буржуазія перетворювала Індію на аграрно- сировинний придаток англійського капіталізму.

1813, січень - Прусський король не наважувався зразу піти на союз із Росією, але командуючий прусськими військами на лівому фланзі наполеонівської армії уже в грудні 1812 р. на свій страх і ризик уклав перемир’я з російським командуванням. Вступ російської армії у Східну Пруссію в січні 1813 р. дав могутній поштовх розгортанню визвольної війни проти наполеонівського ярма в Німеччині.

1813, лютий — В лютому у Пруссії було створено громадянське ополчення, і король підписав з Росією договір про союз. Росія і Пруссія разом звернулися до німецьких держав із закликом підняти зброю проти Наполеона.

1813, навесні — Проти наполеонівської імперії утворилася шоста коаліція з Росії, Англії, Швеції, Пруссії, Іспанії і Португалії. Головними організаторами її були російський і англійський уряди. Австрія спочатку зайняла ухильну позицію. Причиною цього було прагнення не допустити посилення Пруссії і Росії. За настійними вимогами австрійського канцлера Меттерніха союзники запропонували Наполеонові мир, умовою якого було відступлення всіх завойованих територій на схід від Рейну. Австрія приєдналася до коаліції тільки після того, як Наполеон відкинув ці пропозиції Кампанія 1813 р. привела до знищення наполеонівського ярма в Західній Європі.

1813, 21 червня — Англо-іспанські війська завдали французам вирішальної поразки у битві біля Вітторії.

1813, 16-19 жовтня — Битва під Лейпцигом («битва народів»). Головним театром війни в 1813 р. стала Саксонія. Наполеонівські війська втратили колишні переваги, а коаліція змінила організацію своїх армій, врахувавши досвід попередніх воєн. Союзники обійшли основні сили Наполеона з північного заходу й змусили його прийняти генеральний бій під Лейпцигом 16-19 жовтня. У цій грандіозній «битві народів» проти 190 тис. французів з 700 гарматами було виставлено до 300 тис. союзних військ із 1370 гарматами. Втрати обох сторін досягли 140 тис. чоловік, у тому числі до 60 тис. французів і 38 тис. росіян. Вирішальну роль і цього разу відіграли російські, австрійські і прусські солдати. Армію Наполеона було розгромлено, і недобитки її відійшли за Рейн. Південнонімецькі держави приєдналися до коаліції. Саксонські війська ще в ході лейпцігської битви перейшли на бік союзників. Наполеонівське панування в Німеччині було знищено. В історію Німеччини війна 1813 р. ввійшла як національно-визвольна війна за незалежність. У ході війни було організовано численні партизанські загони. В них брали участь передове студентство, селяни, офіцери, інтелігенція. Особливо уславився своїми бойовими діями загін капітана Лютцова. Та керівну роль у ході війни зберігали за собою дворянські й монархічні уряди. Вони боялися широкого народного руху й не допускали створення великих партизанських загонів. Штейн і генерали Шарнгорст та Гнейзенау схильні були обмежитись найпоміркованішими реформами й обстоювали безумовне збереження дворянсько-монархічних порядків. Вони більше покладалися на регулярні війська.

1813, листопад - Англо-іспанські війська вступили через Піренеї у Францію.

1813-1815 - У Мексиці на боротьбу за незалежність піднялися широкі маси індіанців і метисів. Рух за визволення від іспанського гніту у Мексиці поєднувався з боротьбою народу за землю, за ліквідацію кріпацтва і рабства. Ще 1810 р. дрібна буржуазія пристала до повстанців, але креольська знать зайняла зрадницьку позицію і залишилася на боці іспанських властей. Іспанські війська завдали повстанцям поразки; Ідальго схопили й розстріляли. Після його загибелі визвольну боротьбу народу очолив сільський священик Морелос, колишній погонич мулів. Під його проводом повстанці довго тримали в своїх руках південну частину країни. У 1813 р. вони проголосили незалежність Мексики і заявили про встановлення республіки. Тільки в 1815 р. іспанські війська розбили повстанців, захопили в полон і розстріляли Морелоса.

1814, 1 березня - Шомонський договір союзників. Не справдилися сподівання Наполеона на розкол коаліції. У березні чотири її головні учасники - Росія, Англія, Австрія і Пруссія - підписали в м. Шомоні договір про війну до повної перемоги і про умови майбутнього миру. Після перемоги було намічено скликати дипломатичний конгрес. Уряди коаліції ставили реакційні й загарбницькі цілі.

1814 - Незалежність Норвегії. Під час наполеонівських воєн у Норвегії розгорнувся рух за відокремлення від Данії. У 1814 р. норвезькі установчі збори в містечку Ейдсволлі, недалеко від Хрістіанії (Осло), проголосили незалежність країни і прийняли так звану Ейдсволльську конституцію. Ця конституція запроваджувала однопалатний парламент (стортинг), надавала королю лише відстрочувальне вето, але встановлювала високий майновий ценз. За умовами угоди між переможцями Наполеона, Норвегію віддавали під владу Швеції. Це викликало обурення норвезького народу, і шведські війська на якийсь час було введено в Норвегію. Ейдсволльська конституція, проте, залишалася чинною. За Шведсько-норвезькою унією 1814 р. зберігалась значна внутрішня самостійність Норвегії в усьому, крім зовнішньополітичних справ.

1814, 30-31 березня - Союзні війська на чолі з російським імператором ввійшли в Париж. Наполеон зрікся престолу. На вимогу союзників і старої французької аристократії сенат відновив династію Бурбонів. Королем було проголошено брата страченого Людовіка XVI - графа Прованського, який сів на престол під ім’ям Людовіка XVIII.

1814, квітень - Перша реставрація Бурбонів у Франції. На реставрації Бурбонів особливо наполягав англійський уряд. Він вважав, щоповернення на престол Бурбонів буде надійною гарантією проти відновлення загарбницьких воєн буржуазією Франції. Наполеона було вислано на о. Ельбу, наданий йому в довічне володіння. Це все, що він зберіг від своєї величезної імперії.

1814 - Паризький мир. «Хартія 1814 р.». Після зречення Наполеона і реставрації Бурбонів був укладений Паризький мир, за яким Франція поверталася до кордонів 1792 р. Із усіх завоювань їй залишилися тільки Ніцца, частина Савойї та кілька прикордонних фортець. Франція зберегла в своїх руках мистецькі скарби, загарбані в завойованих країнах за Директорії та Наполеона.Людовік XVIII змушений був оголосити конституційну хартію, якою закріплювалось політичне панування великих землевласників і залишалась за королем величезна влада. Але при дворі посилювався вплив крайніх роялістів, які мріяли про повне відновлення абсолютизму й повернення втрачених маєтків. Духівництво відкрито засуджувало тих, хто в роки революції придбав церковні й емігрантські землі. Селяни побоювались, що відновлять феодальні повинності. Понад 20 тис. офіцерів наполеонівської армії і величезну кількість урядовців було звільнено, в армії зростало незадоволення. Конституція, запроваджена під назвою «Хартії 1814 р.», обмежувала владу короля Законодавчим корпусом із двох палат: аристократичної верхньої палати перів, яких призначав король, і нижньої палати, яку обирало вузьке коло виборців. Виборче право надавалося тільки чоловікам, що досягли 30-річного віку і платили не менш як 300 франків прямих податків на рік. Для обрання в депутати вимагалися віковий ценз - 40 років і сплата щороку не менш як 1000 франків прямих податків. Кількість виборців по всій Франції не перевищувала 90 тис. чоловік, а право бути обраними мали лише 15 тис. Міністрів призначав король, вони відповідали тільки перед ним. Король мав право розпускати нижню палату й накладати своє вето на закони, ухвалені Законодавчим корпусом. «Хартія 1814 р.» забезпечувала політичне панування в країні великим землевласникам, в основному з дворян. Та оскільки дворянство змушене було зберігати в країні буржуазний соціально-економічний лад і ділити законодавчу владу з верхівкою великої буржуазії, реставрована монархія Бурбонів порівняно з абсолютизмом XVIII ст. була «кроком на шляху перетворення в буржуазну монархію». Класовою основою режиму реставрації був компроміс великих землевласників-дворян з верхівкою буржуазії.

1814, вересень -1815, червень - Віденський конгрес. Віденським конгресом завершився період наполеонівських воєн. Конгрес сприяв тимчасовому зміцненню феодально-аристократичної реакції. Восени 1814 р. до Відня на конгрес з'їхалось 216 представників усіх європейських держав, крім Турецької імперії. Росію представляв цар Олександр І, Австрію - канцлер Меттерніх, Пруссію - міністр-президент Гарденберг, Францію - міністр закордонних справ Талейран. Головну роль серед них відігравали найсильніші переможці Наполеона - Росія, Англія, Австрія. Це був найбільш багатолюдний і значний з усіх дипломатичних конгресів, які будь-коли скликалися до XX століття. Учасники конгресу прагнули відновити панування дворянства в державах, яких переміг був Наполеон. У багатьох державах конгрес на основі так званого принципу легітимізму (від французького слова законний) підтримував відновлення на престолах колишніх династій і дворянсько-монархічних порядків. Чотири союзники, які підписали в 1814 р. Шомонський договір, - Англія, Росія, Австрія і Пруссія - мали намір попередньо домовитися з усіх важливих питань і змусити Францію прийняти їхні рішення. Та скоро між союзниками почалися незгоди. Це дало змогу Талейранові при підтримці Меттерніха і Каслрі добитися участі в нарадах союзників і посісти серед них становище представника п’ятої великої держави. Попередні наради п'яти великих держав, включаючи й Францію, стали основою всієї діяльності Віденського конгресу. Переговори проводилися в обстановці безперервних бенкетів, урочистих прийомів, фейєрверків та інших, розваг. Аристократія і дворянство Європи тріумфувало з приводу розгрому наполеонівської імперії. Зважаючи на те, що Росія відіграла в розгромі Наполеона вирішальну роль, вплив її на переговори був величезний. В центрі уваги царського уряду стояли завдання підтримки феодальної реакції і зміцнення впливу Росії в Європі. Він хотів, щоб у Німеччині, як і раніш, боролися за панування дві сильні держави - Австрія і Пруссія, які були б разом з тим і противагою одна одній. Прагнучи убезпечити себе від Франції, царський уряд водночас не допускав надмірного її приниження й ослаблення, воліючи, щоб вона здатна була відтягувати на Захід сили німецьких держав і Англії. Царський уряд мав намір приєднати до своєї імперії більшу частину території ліквідованого «герцогства Варшавського». Щоб прихилити на свій бік польське дворянство, Олександр І вирішив зберегти у Польщі місцеві закони й дати їй конституцію. А щоб Пруссія не заперечувала проти переходу до Росії більшості польських земель, Олександр І обіцяв підтримувати її домагання на приєднання Саксонії. Торійський уряд Англії прагнув забезпечити собі торговельно-промислову та колоніальну монополію й підтримував політику феодальних реакцій. Його представник Каслрі добивався закріплення за Англією французьких, іспанських і голландських колоній, які вона захопила під час наполеонівських воєн. Він вимагав якомога більшого ослаблення Франції, наполягав на поверненні її до колишніх кордонів, вбачаючи в ній дуже небезпечного суперника буржуазно-аристократичної Англії. Особливу увагу англійський уряд звертав на створення біля кордонів Франції держав-бар’єрів, зокрема на посилення Пруссії на берегах Рейну. Він добивався, щоб Бельгія не залишилася в руках французів. Каслрі вважав, що не слід відновлювати всі малі німецькі держави і що Англії вигідно посилити Австрію й Пруссію проти Франції і Росії. Йому хотілося, щоб держави європейського континенту «врівноважували» одна одну і щоб внаслідок цього Англія завжди мала б можливість відігравати роль арбітра між ними і використовувати свої сили для колоніальної агресії. Англійський уряд намагався перешкодити планам Олександра І щодо Польщі, прагнучи ослабити позиції Росії в Європі. Меттерніх і австрійський двір на Віденському конгресі послідовно обстоювали принципи феодально-абсолютистської реакції і зміцнення австрійського національного гніту над слов’янськими народами, італійцями та угорцями. Одне з завдань австрійського уряду полягало в ослабленні впливу Росії і Пруссії. Давнє суперництво Австрії і Пруссії тривало і в XIX ст. Австрійський уряд був проти захоплення Саксонії Пруссією й приєднання до Росії більшої частини колишнього герцогства Варшавського. Політика Австрії щодо Німеччини полягала в збереженні її роздробленості зміцненні феодально-абсолютистської реакції й встановленні переважаючого впливу віденського уряду на малі німецькі держави. Австрія знов домагалася включення до своїх володінь Ломбардії і Венеції, поновлення династії австрійських Габсбургів на престолах у Пармі, Тоскані і Модені. Європейські революціонери й ліберали 20-х років вважали Меттерніха натхненником політики феодальної реакції і національного гніту, яка й дістала назву «системи Меттерніха». В основі прусської політики на Віденському конгресі було прагнення захопити Саксонію, а з нею нові багаті й стратегічно важливі володіння на Рейні. Водночас юнкерська Пруссія цілком підтримувала феодальну реакцію й вимагала найнещаднішої політики щодо Франції. Міністр закордонних справ Франції Талейран рішуче виступав на конгресі проти того, щоб позбавити саксонського короля престолу й володінь на користь Пруссії. На конгресі Талейран виявився найзавзятішим прихильником легітимізму. Він висував цей принцип проти прусського плану захоплення Саксонії і мав на меті скористатися підтримкою дрібних династій, які боялися, що великі держави поглинуть їхні володіння. Уряди Англії і Австрії намагалися використати Францію, щоб перешкодити зростанню впливу Росії. Величезне посилення Росії їх лякало. З січня 1815 р. було укладено таємний союз Англії, Австрії і Франції з метою перешкодити Росії і Пруссії здійснити їхні плани щодо Польщі й Саксонії. Французькі історики звичайно вихваляють цей договір як надзвичайний успіх Талейрана, але насправді головну роль у його підготовці відіграла британська й австрійська дипломатії. Нові союзники обіцяли один одному воєнну допомогу. Під їхнім спільним натиском цар і прусський король змушені були піти на поступки. Пруссії довелося примиритися з тим, що їй буде передано тільки північну частину Саксонії (південна частина залишилася самостійним королівством). Царська Росія також не змогла приєднати до своїх володінь усі землі герцогства Варшавського. Познань і Гданськ залишилися в руках Пруссії, а Галичину знову було передано Австрії. На заході до Пруссії вирішено було приєднати дві великі області, які раніш складалися з дрібних королівських володінь - Рейнську провінцію і Вестфалію. Ці області Німеччини були найбільш розвинутими економічно і мали важливе стратегічне значення. Вони повинні були стати прусськими плацдармами проти Франції. Приєднання їх, за рішенням Віденського конгресу, дало змогу Пруссії підкорити собі згодом Німеччину і стати найсильнішим і найнебезпечнішим ворогом Франції. Пруссії дісталася й шведська Померанія. Хоч Олександру І, внаслідок протидії Англії і Австрії, не вдалося оволодіти всіма польськими землями, більша частина Польщі все- таки перейшла під владу Росії. По суті, на Віденському конгресі Польщу поділили вчетверте. У результаті такого поділу реакційні правлячі класи трьох держав - Росії, Австрії і Пруссії - як і раніш були заінтересовані в тому, щоб разом придушувати польський національний рух. Тільки Краків виявився таким спірним пунктом, що про нього не змогли домовитися, кому він належатиме. Тому Краків виділили в маленьку самостійну республіку, і він став потім центром діяльності польської еміграції. У Південній Німеччині конгрес зберіг за Баварією, Вюртембергом і Баденом приєднання, які вони здійснили за Наполеона, щоб посилити південнонімецькі держави проти Франції. Швейцарію також зміцнили. Панування Франції над нею скінчилося. З 19 кантонів з окремим самоврядуванням утворилася Швейцарська конфедерація. Конгрес проголосив Швейцарію вічно нейтральною державою і повернув їй захоплені французами прикордонні області із стратегічно важливими гірськими проходами. На північному заході Італії було відновлено й посилено Сардінське королівство, йому повернули Савойю і Ніццу, а також передали територію колишньої Генуезької республіки. Сардінському королівству також відводилася роль бар’єра проти Франції. Генеральним прикінцевим актом Віденського конгресу було сформульовано результати поділу Європи й колоній між переможцями Наполеона. Росія, діставши царство Польське, зберегла також приєднані раніш Фінляндію та Бессарабію. Англія закріпила за собою о. Мальту - сильний опорний пункт на Середземному морі - і колонії, які вона захопила у Голландії та Франції. Найважливішими з них були Капська колонія на півдні Африки і о. Цейлон, яким раніш володіла Голландія. Ці придбання мали величезне значення як стратегічні пункти на шляхах і підступах до Індії. Головним завданням британської колоніальної політики було повністю завоювати Індію. Панування й національний гніт Австрії над північно-східною Італією, Ломбардією та Венецією було відновлено. Конгрес закріпив роздробленість Італії, найбільш повно щодо неї здійснив принцип легітимізму. На престоли ряду італійських герцогств знов були посаджені монархи з Габсбурзького дому. Герцогство Пармське було віддано на довічне володіння колишній французькій імператриці, дочці австрійського імператора Марії-Луїзі; Велике герцогство Тосканське дісталося австрійському ерцгерцогу Фердінанду, а герцогство Моденське - ерцгерцогові Францу. У королівстві Неаполітанському було відновлено династію Бурбонів, а в Римі - світську владу папи і католицького духівництва. В Неаполі і Римі феодальна реакція була найбільш жорстокою. Панівний вплив на італійські справи мала Австрія, яка заволоділа на північному сході Італії найважливішими стратегічними пунктами і найбагатшими областями. З німецьких держав і частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз насамперед для того, щоб, маючи хоча б якусь подобу єдності, цей союз міг виставити значні війська проти Франції. До Німецького союзу ввійшло 34 монархії і 4 вільних міста - Гамбург, Бремен, Любек і Франкфурт-на-Майні. Союзний сейм складався з представників урядів 38 держав і засідав у Франкфурті-на-Майні під головуванням австрійського уповноваженого. Прусські й австрійські володіння не повністю ввійшли до Німецького союзу. Поза ним залишалися Східна Пруссія і Познань, а з австрійських володінь - Угорщина, Галичина й більшість південнослов’янських областей імперії. З другого боку, до Німецького союзу було включено території, які входили до складу сусідніх з Німеччиною держав - герцогство Люксембурзьке, де було поставлено прусський гарнізон, а також Гольштейн, що перебував в особистій унії з Данією. Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі й вважав його знаряддям австрійської політики. Голоси в сеймі, єдиному державному органі Німецького союзу, розподілялися так, що більшість була за Австрією. В подальшому Меттерніх використовував сейм Німецького союзу як орган всенімецької реакції. Закріплення роздробленості Німеччини на 38 держав було реакційним актом і водночас свідчило, що деякі результати революційних і наполеонівських воєн викорінити було неможливо. Немислимо було відновити всі легітимні династії більш як трьохсот дрібних німецьких володарів. Віденський конгрес змушений був відмовитися від послідовного впровадження принципів легітимізму щодо німецьких князівств і фактично узаконив знищення більшості з них, яке сталося ще за Наполеона. Згладити вплив французьких буржуазних порядків і скасувати наполеонівський кодекс у західних німецьких областях конгрес також був безсилий. Віденський конгрес санкціонував нові кордони скандинавських Держав. Данія, колишня союзниця Наполеона, була покарана його переможцями. Норвегію, яка належала раніш Данії, було приєднано до Швеції за особистою унією, щоб винагородити Швецію за втрату Фінляндії. Норвезьке населення опинилося під гнітом Швеції. В результаті своєї діяльності Віденський конгрес утвердив панування феодальної реакції і закріпив, перекроївши політичну карту Європи, нове співвідношення сил, яке склалося після розгрому наполеонівської імперії. Змушений відновлювати державну самостійність ряду країн, які завоював Наполеон, конгрес віддавав їх під владу феодальної реакції, а деякі народи підкорив новому іноземному гнітові в інтересах країн- переможниць. Дбаючи про інтереси феодальної реакції, Віденський конгрес нехтував національними прагненнями та етнографічними кордонами окремих народів.

1814 - Винайдення паровоза Дж. Стефенсоном.

За втрату Фінляндії шведські правлячі кола були винагороджені передачею їм Норвегії. Шведська Померанія відійшла до Пруссії.

Утворення в Греції таємного товариства «Філікі Етерія».

1815, 20 березня - 22 червня - «Сто днів» Наполеона І. Наполеон сподівався повернутися до влади. 1 березня 1815 р. він з 1000 чоловік гвардії висадився на півдні Франції і рушив на Париж. Вислані проти нього війська перейшли на його бік. Бурбони втекли, і 20 березня Наполеон знову зайняв престол. Але проти його імперії негайно було створено нову, сьому коаліцію. До неї ввійшли Англія, Росія, Австрія, Пруссія, Швеція, Іспанія та інші держави. Союзники мали велику перевагу в силах. Довгі війни вже виснажили ресурси Франції, а населення її було розчароване наміром Наполеона зберегти деспотичний режим імперії. 18 червня наполеонівська армія була остаточно розгромлена під селищем Ватерлоо. 22 червня, після стоденного правління, Наполеон змушений був зректися престолу, а після цього здався в полон і був засланий на острів Св. Єлени. Наполеонівські війни скінчилися.

1815, 9 червня - Коли Віденський конгрес наближався до кінця, Меттерніх одержав повідомлення, що Наполеон, дізнавшись про незгоди між переможцями, покинув о. Ельбу, висадився у Франції і рушив на Париж. Перед загрозою відновлення у Франції бонапартистської диктатури учасники конгресу облишили всі свої суперечки й негайно створили нову, сьому коаліцію. Шомонський договір чотирьох союзників було відновлено. 9 червня, незадовго до останньої поразки Наполеона у битві під Ватерлоо, було підписано генеральний прикінцевий акт Віденського конгресу. Цим актом передбачалося створення вздовж кордонів Франції міцних бар’єрів, щоб убезпечити Європу від нових спроб французької агресії. Бельгію й Голландію було об’єднано в єдине незалежне від Франції Нідерландське королівство. Бельгійців було віддано під національний гніт голландців, щоб відвернути можливість французького панування в Бельгії. Король нідерландський Вільгельм одержав в особисте володіння герцогство Люксембурзьке. Міцним бар’єром проти Франції стали нові рейнські провінції Пруссії.

1815, 18 червня - Битва під Ватерлоо. Наполеонівська армія була остаточно розгромлена англійськими й прусськими військами недалеко від Брюсселя, під селищем Ватерлоо.

1815 - Ультрароялісти становили більшість у палаті депутатів, обраній 1815 року, під час білого терору у Франції. Вони провели через палату закони, які фактично скасовували «Хартію 1814». Людовік XVIII боявся, що ультрареакційні дії палати призведуть до революційних виступів у країні. Найбільш реакційна частина дворянства й духівництва не хотіла пристосовуватися до умов капіталізму і вбачала гарантію свого існування й добробуту у відновленні феодальних привілеїв. Таку позицію займали насамперед колишні емігранти. Вони становили ядро так званих ультрароялістів - крайніх реакціонерів, які вимагали відновлення дореволюційного ладу. Очолював цей напрям брат короля, граф д’Артуа, невіглас і реакціонер.

1815-1826 - Другий період війни за незалежність іспанських колоній в Америці.

1815 - За союз із Наполеоном Данія поплатилась втратою Норвегії, що відходила до Швеції. Наполеонівські війни й континентальна блокада привели народне господарство Данії до катастрофічного стану. Падіння попиту на датський хліб, спричинене англійськими хлібними законами, посилило господарський застій, який тривав до кінця 20-х років. І пізніше, коли вже почалось деяке економічне пожвавлення, спостерігачі відзначали, що палаців у Копенгагені більше, ніж кораблів. Нове піднесення датського сільського господарства було пов’язане із зростанням попиту на хліб в Англії та інших промислове розвинутих країнах.

1815, 26 вересня — Утворення «Священного союзу». Ініціатива укладення спеціального договору про союз європейських монархів проти революцій ішла від царського уряду. Олександр І запропонував християнським правителям Європи укласти «Священний союз», акт якого склав він сам. У Парижі у вересні 1815 р. до нього приєдналися австрійський імператор і прусський король, а за ними майже всі інші європейські монархи. Англійський уряд офіційно не поставив свого підпису, щоб уникнути дебатів у парламенті, але принц-регент особистим листом висловив учасникам «Священного союзу» свою повну солідарність із його політикою. В акті «Священного союзу» йшлось про підтримку християнської віри, беззаперечну покору підданих своїм володарям, які повинні подавати один одному підтримку, підкріплення й допомогу. Християнсько-релігійна фразеологія цього акта мала політичне значення: вона ставила в ізольоване становище Туреччину, оскільки султан як мусульманський правитель не міг приєднатись до такого договору. Турецька імперія залишилася поза системою договорів 1815 р., і західноєвропейські держави та царська Росія воліли нічим не зв’язувати собі руки в «східному питанні». Вони не хотіли порушувати цього питання на Віденському конгресі, знаючи, що на Близькому Сході їх роз’єднували гострі суперечності. Підписано другий Паризький мир. Переговори велися в той час, коли Північно-Східна Франція була зайнята військами коаліції. Прусський уряд вимагав віддати німецьким монархам Ельзас і Лотарінгію, а з Франції стягти величезну контрибуцію. Прусські солдати нещадно грабували французьких селян, громили їхні домівки, спустошували поля і сади, а за найменший опір розстрілювали, ґвалтували жінок. У ході переговорів Олександр І змусив Пруссію зменшити свої вимоги, тому Ельзас і Лотарінгія збереглися за Францією, але західну Савойю і кілька прикордонних фортець у неї відібрали. Отже, Франція в цілому, незважаючи на деякі відхилення, повернулася до кордонів 1790 р. На неї було накладено контрибуцію 700 млн франків. Сплатити її Франція повинна була протягом п’яти років, а до того часу північно-східні департаменти її залишалися зайнятими союзними військами, й витрати на їхнє утримання покладалися на Францію. Щоб Франції важче було розпочати нові завойовницькі війни і щоб зміцнити становище «бар’єрних держав», другий Паризький мирний договір відповідно до постанов Віденського конгресу підтвердив передачу Швейцарії деяких прикордонних районів і зобов’язав Францію знищити укріплення біля кантональних кордонів. Великі держави одночасно підписали окремий договір, за яким гарантувався на вічні часи нейтралітет Швейцарії. Після другого Паризького миру у Франції було частково вилучено й повернуто колишнім власникам мистецькі скарби, картини і статуї, награбовані за часів Директорії і Наполеона в італійських державах, у Бельгії, Голландії, німецьких державах та в інших країнах.

1815, 20 листопада - Укладення Четверного союзу. Англія, Росія, Австрія і Пруссія відновили договір про Четверний союз, яким підтверджувалося, що династія Бонапартів назавжди усувається від французького престолу. Чотири союзники зобов’язувалися підтримувати цей договір збройними силами й боротися з революційним рухом. Вони оголошували, що їхній союз збереже силу навіть після виведення військ із Франції і брали на себе зобов’язання влаштовувати періодичні конгреси представників держав, на яких розглядати спільні заходи щодо охорони створеної в Європі «політичної рівноваги» і встановлених ними державних порядків. Цей договір і акт «Священного союзу» було покладено в основу діяльності дипломатичних конгресів у наступні роки.

1815 - Хлібні закони в Англії. Після закінчення наполеонівських воєн економіка Англії переживала тимчасовий спад. Експорт товарів із Англії значно скоротився. Це було викликано припиненням воєнних поставок Англії її союзникам, введенням у ряді європейських країн протекціоністських тарифів і зниженням купівельної спроможності народних мас країн, які брали участь у цих війнах. Тимчасове скорочення збуту товарів призвело до скорочення виробництва їх і до зростання безробіття. Закінчення воєн супроводжувалось зниженням цін на хліб та на інші сільськогосподарські продукти. Лендлорди побоювалися, що внаслідок ввезення хліба з інших країн ще більше знизяться ціни й зменшиться земельна рента. Щоб забезпечити собі й надалі одержання великих прибутків, лендлорди добилися того, що парламент у 1815 р. прийняв протекціоністські хлібні закони, за якими заборонялося ввозити хліб в Англію, якщо ціна на нього в цій країні впаде нижче, ніж 80 шилінгів за квартер. Пізніше парламент дозволив ввозити хліб, якщо ціна його на внутрішньому ринку була не нижча від 66 шилінгів за квартер. Проте доступ в Англію хліба з інших країн залишався фактично закритим. Аграрний протекціонізм посилив тяжке становище промислових і сільськогосподарських робітників. Вони почали боротися проти хлібних законів, сподіваючись, що скасування їх приведе до здешевлення хліба. Англійська промислова буржуазія вороже ставилася до цих законів, тому що високі ціни на хліб перешкоджали дальшому зниженню заробітної плати робітників і збагачували лендлордів, зміцнюючи цим панування їх у парламенті.

1815 - Німеччина після Віденського конгресу. До складу Німецького союзу, створеного Віденським конгресом, входило 38 держав, разом з так званими ганзейськими містами. Територія багатьох цих держав не була єдиним цілим, а складалася з окремих клаптів, роз’єднаних володіннями інших монархів. Особливо багато черезсмужних володінь малих держав збереглося в Тюрінгії. Німецький союз являв собою неміцно зв’язану конфедерацію лише формально самостійних держав. Єдиний орган, який об’єднував цей союз, - Союзний сейм у Франкфурті-на-Майні складався з уповноважених окремих монархів, а не народів. Найважливіші постанови сейму мали ухвалюватись одноголосно. Та й сама діяльність сейму була такою реакційною і млявою, що його в народі прозвали «зборами мумій». Австрійський уповноважений був постійним головою Німецького союзу, який не мав ні спільної армії, ні дипломатичного представництва, ні фінансів. Він пильно стежив за тим, щоб у жодній з німецьких держав не розхитувались підвалини релігії і монархізму. За темпами свого промислового розвитку ще в мануфактурний період у Німеччині виділилося 3 передові економічні райони: 1) Саксонське королівство, яке після 1815 р. залишилось незалежним; 2) споконвічна польська земля - Сілезія, відібрана у XVIII ст. в Австрії Фрідріхом II і 3) знов приєднані Пруссією Рейнська провінція та Вестфалія. Проте в країні не було ще великого національного внутрішнього ринку. Це було пов’язано і з господарською роз’єднаністю - не тільки між окремими державами, а й між окремими краями однієї держави, - а також із політичною роздробленістю. Внутрішні митниці, різноманітність монети, мір і ваги, відсутність єдиного комерційного законодавства - все це стримувало розвиток торгівлі, гальмувало збут виробів німецької промисловості, яка й без того багато терпіла від іноземної, в основному англійської, конкуренції. У Пруссії, наприклад, до 1818 р. було 57 митних тарифів на 2700 товарів. Феодальні пережитки на селі в свою чергу заважали поповнювати промисловість конче потрібною найманою робочою силою й знижували купівельну спроможність селян.

1815 - Пруссія після Віденського конгресу. Відповідно до ухвали Віденського конгресу, територія другої за розмірами й значенням держави Німецького союзу - Пруссії складалася з двох частин: шести східних і двох західних провінцій. До східної частини Прусської держави входили Бранденбург, Померанія, Сілезія, Західна і Східна Пруссія, Саксонія і Познань, а до західної - Рейнська провінція і Вестфалія. Обидві частини, західна й східна, були не тільки відокремлені одна від одної територіями інших німецьких держав, а й відрізнялись політично та економічно. Західні провінції були значно розвинуті. У них вже укорінилось багато буржуазних порядків, зокрема наполеонівський цивільний кодекс, і давно вже не було ані кріпацтва, ані судової юрисдикції поміщиків. У більш відсталих східних провінціях, навпаки, незважаючи на реформи Штейна й Гарденберга, ще панували феодальні відносини. Після вигнання наполеонівської армії король Фрідріх- Вільгельм III і прусський уряд взяли відкритий курс на зміцнення феодальної реакції. У період боротьби з Наполеоном король не раз обіцяв запровадити в Пруссії конституцію і представницький спосіб правління, але після закінчення війни ці обіцянки було забуто. Розпочаті реформи були припинені, й основну роль в уряді почали відігравати крайні реакціонери. Всі, хто прихильно ставився до реформ або був раніш зв’язаний із Тугендбундом, навіть генерал Гнейзенау й славнозвісний учений, засновник Берлінського університету В. Гумбольдт, втратили свої посади. І все-таки в 1823 р. указом короля було встановлено 8 провінційних представницьких зборів - ландтагів. Їх скликали на розсуд короля, вони мали тільки дорадче значення і були під контролем місцевого дворянства.

Малі німецькі держави після 1815 р. У більшості північнонімецьких держав, як і в Пруссії, після 1815 р. запанувала найчорніша феодальна реакція, що давала поміщикам змогу відновити колишні кріпосницькі порядки. В Кургессені старий курфюрст Вільгельм, повернувшись із багаторічного вигнання, відродив не тільки панщину, а й цехи, скасував усі видані за Наполеона закони і в своїй мікроскопічній армії запровадив знову перуки та коси. Помірковані конституції на півночі було запроваджено тільки в трьох невеликих саксонських герцогствах, у тому числі і в Саксен-Веймарі, у решті ж північнонімецьких держав, зокрема в Ганновері, збирались часом станові ландтаги, неспроможні навіть і трохи обмежити сваволю місцевих самодержців. У чотирьох південних державах - Бадені, Вюртемберзі, Гессен-Дармштадті і Баварії - дворянство було менш впливовим. Тут значно посилилась влада буржуазії. В 1817-1820 рр. у цих державах було запроваджено конституції на зразок французької «Хартії 1814 р.» Ними передбачалося створити дві палати і встановити високий майновий ценз для виборців і депутатів. І хоч ці конституції були обмеженими, проте вони все ж таки становили крок вперед до перетворення південно- німецьких держав на буржуазні монархії.

1815 — Австрія після Віденського конгресу. На Віденському конгресі Меттерніх добився приєднання до австрійських володінь Ломбардо-Венеціанської області й цим забезпечив панування Габсбургів у Північній Італії. За Австрією було закріплено головне місце серед держав Німецького союзу. Недавно ще розгромлена й принижена, Австрійська імперія повернула собі Тіроль і Зальцбург і простяглася на півдні аж до Адріатичного моря. Вона тепер могла чинити політичний тиск на держави як Апеннінського, так і Балканського півостровів. Разом з тим ніде тимчасова перемога політичної реакції не була такою повною. На престолі сидів обмежений і злопам’ятний імператор Франц, брат страченої Марії-Антуанетти, який на час Віденського конгресу вже цілком підпав впливові свого канцлера Меттерніха. Хоч канцлер і відав формально лише закордонними справами, саме він тримав у чіпких руках Австрійську імперію, намагаючись водночас накинути Європі реакційну політичну систему, що дістала незабаром назву «системи Меттерніха». «Система Меттерніха» була тісно зв’язана з панівним становищем австрійського дворянства й династії Габсбургів та з їхньою політикою. Габсбурзька монархія і після 1815 р. лишилася тим самим конгломератом чужих один одному народів, для яких уже давно було обтяжливим австрійське ярмо і які вже на початку XIX ст. пробуджувались до нового життя. За таких умов навіть найменші зміни існуючих порядків могли пустити в рух відцентрові сили й дати поштовх до розпаду багатонаціональної імперії. Тому принцип «не чіпати того, що перебуває в спокої» і став девізом імператора Франца та його оточення. Землі, що перебували під владою австрійських Габсбургів, складалися з володінь, населених різними народами. У спадкоємні землі Габсбурзького дому входило 10 провінцій. У Верхній та Нижній Австрії, Тіролі, Штірії та Карінтії переважали австрійці. У південних провінціях Австрії більшість населення становили словенці та хорвати, а в Істрії, Далмації й на півдні Тіролю, особливо в містах, жило багато італійців. Чехія, Моравія й австрійська Сілезія були населені в основному чехами. В містах та в районах, які прилягали до Німеччини, особливо в Судетських горах, було багато німців. Західна Галичина до річки Сян була значною мірою заселена поляками, а східна - українцями (русинами); українці населяли також Буковину. На великих землях угорської «Корони св. Стефана» панівною нацією були угорці (мадяри). Але вони переважали тільки у власне Угорщині - в долині середньої течії Дунаю і Тиси. В північно-західній частині Угорського королівства, що прилягала до Моравії, більшість населення становили словаки, а на півдні - у Хорватії і Славонії - переважали хорвати, у Воєводині й Банаті жило багато сербів. У Трансільванії основну масу населення становили румуни, а на Закарпатській Україні - русини. Угорцями було близько 2/5 населення земель угорської корони. Всього на кінець 40-х років XIX ст. в Австрійській імперії проживало 34 млн чоловік. З них близько половини - 16 млн - слов’яни. Угорців, італійців, румунів та інших народів налічувалося до 11 млн чоловік і близько 7 млн становили австрійці та німці. Одночасно із зростанням і посиленням буржуазії панівної нації - австрійських німців - посилювалася також буржуазія інших національностей, що населяли Австрію. Прагнучи оволодіти місцевим ринком, збуваючи свої товари в умовах гострої конкуренції з буржуазією іншої національності, буржуазія, середня і дрібна (в Чехії), а також обуржуазнене дворянство (в Угорщині) проймалися національною самосвідомістю. Ще гостріше відчувало національне гноблення феодально залежне селянство, яке здебільшого було слов’янське. Боротьба з господарської сфери переносилася в політичну, і через це процес формування буржуазних націй у багатонаціональній Австрійській імперії неминуче набирав характеру дуже гострої політичної сутички, в яку втягувалися найширші народні верстви пригноблених національностей. Незадоволення проявлялось і в італійських провінціях - Ломбардії та Венеції, і в Угорщині, Чехії, Галичині, скрізь, де стикались інтереси відтиснутих національностей, які прокидалися до самостійного життя, з інтересами поміщиків та буржуазії панівних націй. Події французької революції і потрясіння наполеонівських воєн прискорили цей процес, забезпечивши національності, що пробуджувалися, готовою буржуазною ідеологією - ліберальною і демократичною.

1815 - Друге сербське повстання. Після придушення першого сербського повстання турки відновили залежність селян від спахіїв. Селяни змушені були відбувати панщину. Незабаром на боротьбу проти турків піднявся увесь Белградський пашалик на чолі з Милошем Обреновичем. Перші кроки повстанців були вдалі. Завдяки дипломатичному втручанню Росії вдалось припинити воєнні дії і розпочати мирні переговори. Наприкінці 1815 р. вони завершились усною угодою, за якою серби одержували деякі привілеї. Турецький уряд визнавав Милоша Обреновича верховним князем Сербії. Сербам надавалось право збирати данину султану, регламентувались розміри платежів спахіям, хоча і зберігали право збирати їх самі; серби дістали право брати участь у суді поряд із турецькими урядовцями. Друге сербське повстання, хоч і закінчилося вдало, не привело до створення самостійної сербської держави. Сербія фактичні залишалася турецькою провінцією, яка мала лише деякі автономні права.

1815-1898 - Князь Отто фон Бісмарк.

1816 - Проголошення незалежності сполучених провінцій Ла-Плати (Аргентина).

1817-1818 - Англійський уряд тимчасово припинив чинність закону про недоторканність особи (Habeus corpus act) і вдався до репресій (1817 р.). Та наступного року, коли цей закон знову набрав чинності, народні заворушення відновилися.

1817-1819 — Студентський рух в Німеччині. Восени 1817 р. в колах передової студентської молоді виникла думка якимись особливими святкуваннями відзначати дві річниці - недавньої Лейпцігської битви і Реформації. 18 жовтня 1817 р. історичний Варбурзький замок поблизу м. Ейзенаха з’їхалось понад 450 студентів із різних німецьких університетів, до них приєдналося кілька прогресивно настроєних професорів. Після палких промов, у яких прославлялася німецька свобода, було демонстративно спалено книги найбільш ненависних реакціонерів, а також різні символи реакції, такі як австрійська капральська палиця й гессенська солдатська коса. Наступного року в Ієні було створено «Всенімецьку студентську спілку», яка поставила мету боротись за національне об’єднання й своїм символом обрала триколірний чорно-червоно-золотий прапор. Частина членів спілки схильна була до індивідуального терору проти реакціонерів. У березні 1819 р. в Мангеймі студент Карл Занд заколов кинджалом особливо ненависного молоді реакційного драматурга Коцебу. Вбивство Коцебу дало привід Меттерніху почати розправу з революційним рухом. К. Занда прилюдно стратили в Гейдельберзі. Проти поширення серед студентів ліберальних і радикальних визвольних ідей були спрямовані рішення скликаної з ініціативи Меттерніха конференції представників окремих німецьких держав у Карлових Варах (Карлсбаді). У серпні 1819 р. ця конференція виробила ряд так званих карлсбадських постанов, спрямованих проти революційного руху. У Німецькому союзі було запроваджено попередню цензуру для друкованих видань, менших ніж 20 аркушів, а за студентами встановлено суворий нагляд, їхні товариства й спілки розпускалися; організовано було спеціальну слідчу комісію для переслідування «демагогів», тобто демократично настроєних студентів. Після розгрому студентського руху політична реакція в Німецькому союзі посилилась ще більше.

1817-1895 — Ф. Дуглас. На середину XIX ст. з-поміж негрів висунувся ряд вчених і письменників, які брали активну участь у боротьбі за скасування рабства. Одним з них був Ф. Дуглас, він викупився з рабства і присвятив своє життя боротьбі за звільнення рабів.

1818, 5 травня -1883, 14 березня — Карл Маркс.

1818 — Ахенський конгрес «Священного союзу». В м. Ахені відбувся конгрес держав Четверного союзу. На ньому союзники вирішували питання про дострокову евакуацію союзних військ із Франції. На той час Франція вже сплатила більшу частину накладеної на неї контрибуції, її було допущено, як рівноправну з іншими, до наради чотирьох союзних держав - переможниць Наполеона. Таким чином, офіційно було визнано в Європі п’ять великих держав, включаючи й Францію. За ці незначні поступки французький двір зобов’язався підтримувати трактати 1815 р. і додержувати їх, що, звичайно, не сприяло популярності Бурбонів серед французької буржуазії, значна частина якої мріяла повернутися до завойовницької політики. Четверний союз Австрії, Пруссії, Англії і Росії в 1818 р. був знову відновлений.

1818 - Проголошення незалежності Чилі.

1819 - Піднесення демократичного руху в Англії. Знову настав економічний спад, який погіршив становище робітників. Заворушення в країні посилились. 16 серпня 1819 р. робітники та дрібнобуржуазні радикали організували під Манчестером на Петровому полі (Пітерсфілд) мітинг, у якому взяло участь близько 80 тис. осіб. Вони вимагали встановлення загального виборчого права й скасування хлібного закону. Незважаючи на мирний характер мітингу, урядові війська розігнали його. Кількох учасників мітингу було вбито й близько 400 поранено, Хента заарештовано й засуджено до тюремного ув’язнення. Побоюючись арешту, Коббетт на якийсь час залишив Англію. Криваву розправу, яку вчинили війська над беззбройними учасниками цього мітингу, незабаром стали називати побоїщем під Пітерлоо: народ іронічно протиставляв це убивання перемозі під Ватерлоо. Щоб розправитися з демократичним рухом, уряд наприкінці 1819 р. провів через парламент шість актів, які надавали місцевим властям право забороняти збори з кількістю учасників понад 50 осіб та масові процесії, а також право робити трус у приватних будинках для вилучення зброї. Преса підлягала якнайсуворішій цензурі. Народ влучно прозвав ці надзвичайні заходи актами «про затикання рота». Репресії вели до дальшого загострення класової боротьби.

1819-1852 - Ніколає Белческу. Видатним румунським революціоне- ром-демократом став Ніколає Белческу - визначний мислитель, економіст і історик. Белческу обстоював скасування феодальнихповинностей і поділ поміщицьких маєтків в інтересах селян, хоча допускав також викуп землі і феодальних повинностей на прийнятних для селян умовах. Він засуджував продажне правління бояр, їх зловживання і класовий егоїзм. Висловлюючи глибоку віру і сили народу, Белческу вимагав загального виборчого права, скасування станових відмінностей і національного об’єднання країни знизу, революційним шляхом. Ідеалом Белческу була демократична республіка. Н. Белческу і син одного боярина Дімітріє Філіпеску організували у Волощині змову й створили революційний комітет для скасування феодальних порядків і встановлення демократичної республіки. Учасники змови сподівались на підтримку радикально настроєних вихідців із нижчих бояр, революційну інтелігенцію, ремісників і робітників. У 1840 р. змову було розкрито, а її учасників заарештовано. Белческу під час тривалого перебування в тюрмі захворів на сухоти. Філіпеску помер у в’язниці. Проте опозиційний рух дедалі сильнішав.

1819 — Перший рейс пароплава через Атлантику.

Іспанський уряд змушений був укласти договір про передачу Східної Флориди Сполученим Штатам. Для покриття грошових претензій північно-американських громадян до Іспанії США виплатили їм 5 млн доларів, що дало привід зображати захоплення Флориди як «купівлю» цієї території. Індіанське плем’я семінолів, що населяло Флориду, було частково винищене, але і далі чинило опір.

1819 — У відповідь на посилення визвольного руху Австрія і Пруссія уклали в м. Тепліці угоду про спільну боротьбу проти революційних рухів у німецьких державах. З цією метою того ж самого року в м. Карлсбаді відбулась конференція представників німецьких урядів. Було вжито суворих заходів проти ліберальної преси і студентства. Та все ж таки і в Карлсбаді Меттерніхові не вдалось добитися скасування конституцій у південнонімецьких державах.

1820, 28 листопада - 1895, 5 серпня — Фрідріх Енгельс.

1820 — Міссурійський компроміс. Між фермерами й плантаторами в США точилася гостра боротьба за землі, що лежали на захід від Міссісіпі, виникали конфлікти і через поширення рабства на нові території. Суперечки ці загострювались не тільки з економічних, а й з політичних причин. Внаслідок того, що населення Півночі швидко зростало, в палаті представників переважали депутати від штатів, де рабство не допускалось. Але в сенаті панували рабовласницькі штати. Коли кількість рабовласницьких і вільних штатів зрівнялась, рабовласники почали докладати всіх зусиль для того, щоб кількість рабовласницьких штатів, що їх приймали до складу США, була не меншою, ніж нових, вільних штатів. У 1820 р. були прийняті нові штати - Міссурі і Мен. Їм надавалося право самим вирішувати питання про рабство, але заздалегідь було відомо, що в Міссурі рабство буде узаконене, а в Мені - заборонене. Одночасно конгрес постановив, що на північ від 36°30’ рабство (за винятком штату Міссурі) не допускатиметься. Цей компроміс на якийсь час послабив боротьбу за землю між Північчю і рабовласницьким Півднем і сприяв дальшому співіснуванню вСША рабства на Півдні з системою найманої праці і фермерства на Півночі й Заході.

1820-1823 — Буржуазна революція в Іспанії. 1 січня 1820 р. в Іспанії підполковник Рафаель Рієго із своїм батальйоном підняв повстання поблизу Кадіса і проголосив конституцію 1812 р. До нього приєднався загін полковника Юроги. 1500 чоловік вирушило в сусідню Андалузію, але сільське населення було під великим впливом духівництва й активно не підтримало їх. Рієго і Кірога й самі не збиралися закликати селян до збройного захоплення поміщицьких земель, їхній загін зазнав поразки і поступово розпався. Але звістка про їхній виступ стала сигналом до повстання по всій країні. У великих містах створювались революційні хунти. 7 березня 1820 р. вибухнуло повстання в Мадриді. 9 березня 1820 р. король змушений був погодитись на відновлення конституції 1812 р. і призначити новий уряд з поміркованих лібералів. У липні 1820 р. відбулись засідання кортесів. Більшість депутатів у кортесах становили «помірковані» («модерадос»), які спиралися на ліберальних поміщиків і велику буржуазію. Конституцію 1812 р. вони вважали надто радикальною й боялись рішучих революційних заходів. Представники міської середньої і дрібної буржуазії та збіднілих поміщиків утворили політичну течію «запальних» («ексальтадос»). Їх очолювали Рієго та інші діячі революції, які вбачали в конституції 1812 р. лише початок революційних перетворень. До кінця першого року революції серед «запальних» виділилась демократична течія «комунерів» («комунерос»). Так звалися захисники вільностей іспанських міст у XVI ст. Ця течія спиралась на передові верстви дрібної буржуазії, міських ремісників. Вона мала багато прихильників у міських клубах, муніципалітетах і в національній міліції. Із «запальних» до «комунерів» перейшли Рієго і Сан Мігель. Вони вимагали діяти рішуче й довести до кінця боротьбу за конституцію, але самі не зважувались оголосити себе республіканцями і не виступали за негайне революційне розв’язання аграрного питання через захоплення поміщицьких і церковних земель селянами. Уряд «поміркованих» і кортеси провадили боягузливу політику й намагалися затримати розвиток революції, їхня діяльність звелася в основному до скасування цехів і гільдій, а також другорядних поборів на користь церкви й до зменшення десятини, дозволу вільно відкривати фабрики та інші промислові підприємства. Боягузлива політика «поміркованих» призвела до спроби контрреволюційного перевороту. У 1821 р. король призначив міністрів із своїх прибічників. Крайні роялісти утворили «апостоличну хунту», яка організувала озброєні банди для розгрому революційного руху. «Апостолична хунта» була незадоволена лавіруванням тапоступками короля Фердінанда VII й домагалася, щоб престол було передано його молодшому братові Дон Карлосу - запеклому абсолютистові. У нових кортесах, обраних 1822 року, більшість місць здобули «запальні». Рієго став головою кортесів. Король змушений був призначити головою уряду однодумця Рієго - Сан Мігеля. Але й цього разу «запальні» не зважились на крайні революційні заходи на користь селян і обмежилися законом про поділ пусток між солдатами, офіцерами, які звільнялись із служби, та сільськими бідняками. Хитання і незгоди серед «запальних» і комунерів ослаблювали революцію.

1820 — В Португалії під проводом полковника Кабрейра і при підтримці народу 24 серпня повстав гарнізон Опорто. У вересні революція вибухнула в Лісабоні. Влада в країні перейшла до Тимчасової хунти. Було скликано кортеси й проголошено конституцію. Та земля залишалася в руках поміщиків. Сеньйоріальні права та феодальні повинності селян не були знищені. Основним в іспанській і португальській революції було аграрне питання, хоч воно залишилось нерозв’язаним. Народні маси взяли участь у революціях, але на розвитку цих революцій не позначалися чітко їхні вимоги. Слабкість і нерішучість буржуазії призвели до того, що на чолі цих революцій стояли дворянські революціонери, мало зв’язані з народом. Революція 1820 р. в Іспанії мала «військовий, династичний і буржуазно-ліберальний характер». Такою самою була і португальська революція. На відміну від французької революції кінця XVIII ст. ці революції не були буржуазно-демократичними.

1820, жовтень-грудень — Конгрес «Священного союзу» в Опаві (Троппау). В австрійській Сілезії зібрався новий конгрес учасників «Священного союзу» для підготовки контрреволюційної інтервенції в Італії. На цьому конгресі Австрія, Росія і Пруссія піднесли контрреволюційну інтервенцію до найвищого принципу своєї політики і підписали декларацію про «право» учасників «Священного союзу» з власного почину втручатися в справи будь-якої держави для придушення революції. Контрреволюційну інтервенцію дворянсько-династична дипломатія протиставляла революційним і національно-визвольним рухам, які висували ідею верховенства нації і принцип невтручання у внутрішні справи інших народів.

1820 — Народні маси у Франції ненавиділи режим Реставрації. Ремісник убив наступника престолу герцога Беррійського.

1820-1821 — Буржуазна революція в Неаполі, Сицилії і П'ємонті (Італія). 2 липня 1820 р. офіцери гарнізону міста Нола поблизу Неаполя підняли повстання. Вислані назустріч повстанцям війська генерала Пепе перейшли на їхній бік. У Неаполі почалися бурхливі народні демонстрації. Переляканий король Фердінанд IV змушений був проголосити конституцію на зразок Іспанської 1812 р. і створив кабінет з ліберальних міністрів. Війська Пепе ввійшли в столицю. Слідом за Неаполем революція охопила о. Сицилію. 14 липня повстання вибухнуло в Палермо. Революціонери утворили хунту й вимагали самоврядування, а деякі з них навіть виступали за повне відокремлення Сицилії та створення на острові самостійного королівства з своєю конституцією. Місцеві поміщики й буржуазія не хотіли терпіти податкового гніту уряду Бурбонів. Вони воліли, щоб Сицилія, як і колись, була відокремленою від Неаполя. Та у вересні 1820 р. повстання придушили королівські війська. Восени 1820 р. у Неаполі відкрився парламент. Дальшому поглибленню революції заважала боягузливість і непослідовність ліберальної буржуазії, яка не хотіла піднімати селян на боротьбу за знищення феодального гніту. А без втручання ззовні король і реакційна знать були безсилі відновити абсолютизм. У той час як австрійські інтервенти були зайняті придушенням революції в Неаполі, вибухнула революція в основній складовій частині Сардінського королівства - П’ємонті. 10 березня 1821 р. там підняв повстання гарнізон фортеці Олександрія на чолі з деякими офіцерами. Повсталі вимагали конституції на зразок іспанської 1812 р. Через день повстання охопило війська, розміщені в Туріні - столиці королівства. Король Віктор-Еммануїл І зрікся престолу. На чолі повстання стояли граф Санта-Роза та інші учасники руху карбонарів. Вони очолили революційну хунту. Регентом став племінник короля принц Карл-Альберт, який підтримував зв’язки з карбонарями. Та вже за кілька днів регент підступно зрадив своїх друзів, перейшов на бік абсолютистів і втік із Туріна. Частина військ перейшла до табору контрреволюції. П’ємонтські революціонери не відважились порвати з монархічним ладом і нічого не зробили, щоб залучити селянство й широкі маси міського населення до захисту революції. Відірваність дворян від революціонерів від народу ослабила революцію. Тим часом королівський двір звернувся за підтримкою до Австрії і «Священного союзу». У П’ємонт було відправлено австрійські війська. 9 квітня в короткому бою вони разом з королівською армією розбили загони повсталих. У Туріні стався контрреволюційний переворот. Невдовзі після цього австрійські війська зайняли місто. Керівники п’ємонтської революції встигли втекти. У П’ємонті почались масові репресії. Буржуазні революції 1820 р. в Італії, як і в Іспанії, не були демократичними. Дворянські революціонери, що очолювали їх, були відірвані від народу й байдужі до потреб широких мас трудящих, а це послаблювало революційні сили. Важливу роль у поразці цих революцій відіграла діяльність «Священного союзу».

1821, січень - Визвольне антифеодальне повстання в дунайських князівствах під проводом Тудора Владимиреску. Посилене вивезення зерна з князівств призвело до збільшення панщини та різкого погіршення становища селян. Більшість селян було закріпачено. Злидні їх стали нестерпними. Багато селян ішли в партизани (гайдуки) і нападали на боярські маєтки. Зростало незадоволення робітників- кріпаків на мануфактурах. Іноді повсталих селян очолювали нижчі бояри, незадоволені пануванням великих землевласників. 1821 року у Волощині в окрузі Олтеніца вибухнуло повстання під проводом Тудора Владимиреску, селянина, який, розбагатівши за допомогою торгівлі, піднявся до становища нижчих бояр. Головною силою повстання були селяни і робітники мануфактур, які вимагали скасування феодальних повинностей і визволення з турецького ярма. Повстання було швидко придушене. До його поразки вела нерішучість нижчих бояр, що очолювали рух і не зважувались висунути вимогу поділу поміщицьких земель, а також незгоди з грецькими повстанцями, що виступили під проводом Іпсіланті, з наказу якого Тудора Владимиреску було розстріляно.

1821-1867 - Перша спроба широко організувати збройну боротьбу проти турецького панування пов’язана з ім’ям видатного болгарського революціонера і письменника Георгія Раковського, який народився 1821 р. в місті Котел у сім’ї кравця. Батько Раковського був керівником місцевих ремісників у боротьбі з міськими багатіями-туркофілами. За виступи проти них Раковського і його батька переслідували. Під час Кримської війни Раковський сформував невеликий загін, з яким намагався приєднатися до російських військ. Він заснував у Белграді болгарську газету «Дунайський лебідь», яка популяризувала думки про потребу боротьби проти турецького панування. Головною заслугою Раковського в боротьбі болгарського народу за визволення з турецького ярма була спроба використати гайдуків у цій боротьбі. Раковський не раз формував у Сербії озброєні загони, щоб з їх допомогою підняти загальне повстання в Болгарії. Одну з таких спроб було зроблено в 1866-1867 рр., але Сербія не виступила проти Туреччини й загони Раковського було розпущено.

1821 - Проголошення незалежності Мексики. У Мексиці багаті поміщики та буржуазія боялися селянського руху, який налякав їх на першому етапі визвольної війни, і до іспанської революції 1820 р. не наважувались проголосити незалежність своєї країни. Тільки в 1821 р. полковник Ітурбіде, що спирався на реакційні кола поміщиків, учинив переворот і проголосив незалежність Мексики. Він і його прибічники виступили цього разу за відокремлення від Іспанії, побоюючись, що новий іспанський уряд проведе в Мексиці ліберальні реформи. Переворот Ітурбіде був успішним тільки тому, що він пообіцяв народові рівність у політичних правах, незалежно від раси й соціального стану. Ці обіцянки не було виконано, а Ітурбіде, підтримуваний реакційним офіцерством, невдовзі після цього вчинив монархічний переворот і оголосив себе імператором. Але проти встановлення монархії піднявся широкий республіканський рух. Ітурбіде втік із країни, а коли повернувся, його розстріляли.

1821, січень-травень — Конгрес «Священного союзу» в Любляні (Лайбаху). Учасники конгресу перенесли свої засідання в м. Лайбах (Любляну), ближче до італійських володінь Австрії. Уряд Меттерніха був головним натхненником контрреволюційної інтервенції в Італії. Він боявся, що італійський визвольний рух приведе до того, що австрійців виженуть із Венеціанської області й Ломбардії, і заперечував саме існування італійської нації. Конгрес доручив Австрії роль жандарма Італії. У 1821 р. австрійські війська перейшли неаполітанський кордон, і 7 березня армія генерала Пепе зазнала поразки під Рієті. Ліберальний уряд у Неаполі боявся народних мас і відмовився від дальшого опору. Війська інтервентів без бою захопили столицю. Конституцію було скасовано. З поверненням до Неаполя короля Фердінанда IV почалися страти й переслідування учасників революції.

1821, квітень — Початок національно-визвольного повстання в Греції. Після революцій 20-х років у Західній Європі й Америці увагу європейських урядів привернули турецькі справи й повстання греків, що тривало вже кілька років, проти турецького ярма. Грецькі патріоти сподівалися на підтримку Росії, але цар Олександр І, як і Меттерніх, вважав греків бунтівниками.

1821, 21 червня — Утворення Великої Колумбії та розгром іспанських військ. Ще 1817 року почалося визволення Венесуели. Під прапорами визвольної армії Болівара гуртувалося багато добровольців-креолів, негрів, індіанців і метисів. Конгрес, який зібрався в м. Ангос- турі (згодом Боліварі), проголосив утворення нової незалежної республіки - Великої Колумбії. Невдовзі, 21 червня Болівар розгромив іспанські війська у Венесуелі. Отже, двоє юнаків-кубинців - Франсіско Агуєро і Мануель Санчес висадились на південному березі острова, щоб підняти повстання за незалежність. Вони сподівалися на допомогу Болівара. Сміливців схопили і повісили. У 1821 р. полковник Хосе-Франсіско Лемус створив таємне товариство «Сонця і променів Болівара». Він готував повстання під гаслом «незалежність або смерть». Арешти перешкодили цьому виступу. Змовники хотіли також полегшити долю рабів, а надалі мали на увазі звільнення їх за викуп.

1821, 21 липня — Незалежність Перу. Головна твердиня іспанського панування в Південній Америці була в Перу, але й там патріотичнонастроєні поміщики-креоли, буржуазія і широкі маси селян та ремісників піднімались на боротьбу за незалежність. 1820 року армія Сан-Мартіна відпливла з Чилі до берегів Перу. Коли кораблі наблизились, населення повстало. Незалежність Перу було проголошено 21 липня. Іспанські війська утримувались тільки на півночі країни.

1821 - Убивство у Франції наступника престолу герцога Беррійського правлячі верхи використали для посилення реакції. Виборчий закон було змінено. Найбільшим землевласникам було надано по 2 голоси. Уряд ще більше підвищив майновий ценз для виборців, відновив попередню цензуру над пресою. Школу і всю освіту було віддано під якнайсуворіший нагляд католицької церкви.

1821-1829 - Грецьке повстання і російсько-турецька війна. Незалежність Греції. В 1821 р. повстання проти турецького панування охопило всю Грецію. На початку 1822 р. грецькі Національні збори проголосили незалежність країни. Уряд Туреччини намагався жахливими розправами придушити повстання. Десятки тисяч греків та інших християн було перебито або продано в неволю. Константинопольського патріарха на Великдень було повішено, а труп його кинуто в море. Мужня боротьба грецького народу за свою свободу й незалежність викликала гаряче співчуття серед прогресивних людей всієї Європи. Друзі грецьких патріотів - філелліни в Росії, в Англії, у Франції та інших країнах збирали грошові пожертви для Греції, відправляли їй зброю, вербували для неї добровольців. Великий англійський поет Байрон озброїв на свої кошти загін добровольців, на чолі його висадився в Греції і взяв участь у боротьбі за її незалежність. Учасники таємних революційних товариств у Росії, майбутні декабристи, також гаряче бажали допомогти грецькому народові. Отже, у 1821 р. в дунайські князівства вирушив з Росії озброєний загін грецьких повстанців під командою грека, офіцера російської служби Олександра Іпсіланті. Девізом загону були слова «з щитом або на щиті», що означало - «перемога або смерть». Загін цей був невдовзі розбитий турецькими військами, але його виступ став сигналом для Греції. Навесні 1821 р. всенародне повстання охопило Грецію. Наступного року національні збори в Епідаврі проголосили незалежність країни і прийняли буржуазну конституцію. Турецькі власті відповіли на повстання варварською різаниною і погромами. З жителів о. Хіосу вціліло лише 2 тисячі - понад 23 тисячі було вбито, близько 47 тисяч продано в рабство. У 1826 р. турецько-єгипетські війська вирізали майже все населення міста Месолонгіону. Грецькому народові загрожувало фізичне винищення. Повстанці сподівалися на допомогу Росії. О. С. Пушкін, декабристи, всі прогресивні люди Росії гаряче співчували грекам. Реакційний царський уряд довго не хотів допомагати грецьким революціонерам. Це призвело до посилення англійского впливу на повстанців, яких Англія визнала воюючою стороною. Вся передова громадська думка Європи була на боці греків. З 1826 р. змінилася й політика царського уряду. Туреччина закрила чорноморські протоки для російської торгівлі, й це спонукало його до підготовки нової російсько-турецької війни і до подання якнайшвидшої допомоги грецькому народові. Англія і Франція хотіли обмежити й ослабити дії Росії і домовились про підтримку автономії Греції під верховною владою султана. У 1827 р. всі три держави підписали Лондонську угоду про допомогу Греції. Таємною угодою між ними передбачались примусові заходи, якщо турецькі війська не припинять різанину в Греції. Результатом цього було знищення турецького флоту в Наварінській битві 20 жовтня 1827 р. при вирішальній участі російської ескадри. Але й після цього султанський уряд не хотів надати Греції автономію і надіявся на підтримку Австрії й Англії. Тільки російсько-турецька війна і перемога російської армії в 1828-1829 рр. змінили становище. За Адріанопольським миром 1829 р. Греція одержала фактично майже повну незалежність. Всупереч завойовницьким цілям царизму наслідки російсько-турецької війни мали для Греції величезне визвольне значення.

1822-1827 - Діяльність Джорджа Каннінга на посту англійського міністра закордонних справ Англії. Англійські капіталісти закабаляли країни Латинської Америки позичками й захоплювали в свої руки їхню торгівлю. Джордж Каннінг вважав для Англії вигідним звільнення Латинської Америки від іспанського й португальського панування та перетворення її на ринок для англійських товарів. Правлячим класам Англії потрібні були нові ринки збуту для забезпечення дальшого промислового піднесення в країні й відвернення революційних виступів народу. Англійський уряд призначив у головні міста Латинської Америки своїх консулів, а в 1825 р. формально визнав незалежність нових держав і уклав з ними торговельні договори. Каннінг відверто писав: «Якщо ми вміло поведемо справу, то визволена Іспанська Америка стане англійською».

1822 - Проголошення незалежності Бразилії. Після буржуазної революції у Португалії в 1820 р. Жуан VI на вимогу кортесів повернувся на батьківщину, а в Бразилії намісником залишився його син Педро. 1822 року було проголошено незалежність Бразилії. У країні збереглася монархія. Педро, не бажаючи коритися лісабонським лібералам, став конституційним імператором. Фактично він і його наступники не зважали на конституцію і правили майже самодержавно, спираючись на армію й на плантаторів-рабовласників. В результаті національно- визвольного руху в Латинській Америці утворилось ряд незалежних держав. Поряд з Великою Колумбією виникла Федеративна республіка центральної Америки. Але ці політичні утворення виявились нестійкими і незабаром розпалися на кілька самостійних держав. Отже, офіційною датою встановлення незалежності вважається 7 вересня, коли було ухвалено рішення про повне відокремлення країни від Португалії. Особливостями цих подій у Бразилії була слабкість народних рухів і відсутність серйозного опору Португалії, де в цей час відбувалась революція. У Бразилії збереглась монархія. Імператором її було проголошено старшого сина португальського короля Педру І, який залишився в країні, незважаючи на вимогу лісабонських корте- сів, щоб він повернувся в Португалію.

1822, жовтень-грудень — Конгрес «Священного союзу» у Вероні. Після придушення італійських революцій «Священний союз» почав готуватися до контрреволюційної інтервенції в Іспанії. Восени 1822 р. для цього зібрався новий дипломатичний конгрес у Вероні. За ухвалою конгресу, інтервенцію в Іспанії було покладено на Францію. Представник Франції на конгресі - відомий реакційний письменник і дипломат Шатобріан виступав за якнайшвидше придушення іспанської революції. Географічне положення Франції сприяло здійсненню інтервенції; крім того, французькі Бурбони були дуже заінтересовані у встановленні абсолютизму в сусідній країні. Уряд Людовіка XVIII охоче взяв на себе роль жандарма Іспанії. У придушенні іспанської революції він вбачав засіб для зміцнення своєї влади й реакції у Франції.

1823, квітень — 100-тисячна французька армія вдерлася в Іспанію і пройшла через усю країну, майже не зустрічаючи збройного опору. Іспанські конституціоналісти, як і раніш, боялися дати народові землю й звільнити його від феодального гніту. Духівництво та поміщики вороже настроювали затурканих і неписьменних селян проти революціонерів, звинувачуючи їх у безбожності. Тільки в Кадісі та Барселоні конституційні війська стійко билися з інтервентами, але зазнали поразки. Король Фердінанд VII скасував конституцію. На діячів революції посипались репресії, страти. Рієго повісили. В країні запанувала реакція.

1823, травень — Після того як почалося вторгнення французьких військ в Іспанію, португальські контрреволюціонери вчинили переворот і майже повністю відновили в країні абсолютизм. Революційні перетворення 1821-1822 рр. були скасовані. І цього разу буржуазна революція була ослаблена в результаті непослідовної політики лібералів, які не хотіли знищення поміщицького гніту над селянами.

1823, 2 грудня - Проголошення доктрини Монро. Розпад іспанської колоніальної імперії був вигідним для США, і вони визнали незалежність нових держав Латинської Америки. На початку 20-х років чутки про можливу інтервенцію «Священного союзу» в Латинську Америку для відновлення там іспанського панування стривожили багатьох політичних діячів США. Найбільш відомі й поінформовані політики США, такі як державний секретар Д. Адамс, прекрасно розуміли цілковиту нереальність проектів такої інтервенції, але уряд США скористався чутками про ці наміри й незгодами з Росією з приводу південного кордону її володінь в Алясці, щоб виступити з проголошенням так званої «доктрини Монро», викладеної в посланні президента Монро конгресові США від 2 грудня 1823 р. У посланні президента говорилося, що Американський материк не може надалі бути об’єктом для колонізації його європейськими державами. США обіцяли визнавати існуючі колонії європейських держав в Америці, але заявляли, що не допустять заснування нових колоній і втручання європейських держав в американські справи. Нова доктрина знайшла в газетах популярний вираз: «Америка для американців», але ці слова неправильно передавали її зміст. Однією з цілей «доктрини Монро» було зміцнення незалежного і впливового становища США в Новому Світі, але основним був її експансіоністський зміст. Метою цієї доктрини було усунути будь-які перешкоди, що їх могли чинити європейські держави, новим територіальним загарбанням США.Уряд США не збирався подавати допомогу країнам Латинської Америки проти держав «Священного союзу» та Іспанії і разом з Англією сприяв роздробленню Латинської Америки на якнайбільшу кількість слабких держав.

1824 - Легалізація профспілок в Англії. Після багаторічної наполегливої боротьби робітники в 1824 р. добилися скасування закону 1799 р., що забороняв їм створювати свої організації. Незабаром робітники створили свої професійні спілки (тред-юніони) в усіх галузях виробництва. Тред-юніони боролися за підвищення заробітної плати, за поліпшення умов праці. Англійські тред- юніони об’єднували кваліфікованих робітників однієї професії, які працювали на різних підприємствах. Це робило тред-юніони вузько професійними спілками і утруднювало згуртування робітників різних категорій проти підприємців. Проте капіталісти боялися розвитку тред-юніонів.

1824, 24 грудня - На плоскогір’ї Аякучо (на півночі Перу) іспанські війська були розбиті.

1824 - Мексику та Бразилію було проголошено республіками. Одночасно з іспанськими колоніями звільнилась від колоніального гніту також Бразилія. Ще в 1808 р. після окупації Португалії наполеонівськими військами регент Жуан (потім португальський король Жуан VI) з частиною своєї армії під охороною англійського флоту втік до Ріо-де-Жанейро. Отже, бразильські поміщики - власники величезних латифундій і португальські придворні з оточення Педру І - були запеклими консерваторами. Республіканське повстання, розпочате на півночі країни в провінціїПернамбуку, зазнало поразки. У 1824 р. було прийнято конституцію, яка передавала майже всю владу імператорові в Бразилії. Було узаконено рабство і зберігся майорат. Імператор мав право в будь-який час розпускати передбачені конституцією Генеральні збори й накладати вето на їхні ухвали. Країна перебувала під владою найбагатших поміщиків- рабовласників і купців, що займались работоргівлею. На 2800 тис. чоловік вільного населення в 1823 р. припадало 1147 тис. негрів-рабів. У середині XIX ст. рабів було 2,5 млн чоловік, а вільних - 5,2 млн чоловік.

1824-1826 - Великі території Англія завоювала не в останню чергу у війні з Бірмою.

1824-1825 - Після смерті Людовіка XVIII у Франції на престол сів «король емігрантів» - граф д’Артуа, що прибрав титул Карла X. Уряд у 1825 р. добився ухвалення закону про виплату емігрантам грошової винагороди розміром один мільярд франків за конфісковані під час революції маєтки. Чимала частка цього «емігрантського мільярда» дісталася верхівкам аристократії: герцог Орлеанський і його сестра одержали 50 млн франків, принц Конде - 30 млн франків і т. д. Одночасно було прийнято «закон про святотатство», за яким встановлювалося довічне заслання на галери за крадіж церковного майна і смертна кара четвертуванням та колесуванням за «осквернення причастя». Це було повернення до середньовічного мракобісся й варварства. Уряд посилив цензурні вимоги до преси й тиранічний нагляд духівництва над школами, університетами, літературою та мистецтвом.

1825 - Закон про страйки в Англії. Було ухвалено закон про робітничі коаліції, який забороняв робітникам проводити страйки й чинити тиск на підприємців з метою поліпшення умов праці. Порушення цього закону каралося тюрмою.

В Англії вперше вибухнула циклічна економічна криза надвиробництва. Вона охопила всі галузі промисловості й особливо текстильну. Багато промислових підприємств було закрито або переведено на неповний робочий день. Масовим стало безробіття. В той же час цінина продукти харчування підвищились. В Англії кризи надвиробництва вибухали в 1837, 1842 і 1847 роках, приносячи незліченні лиха робітничому класові.

Повстання в Росії декабристів.

Проголошено створення нової незалежної держави, на честь Болівара названої Болівією.

Відкриття в Англії першої залізниці Стоктон-Дарлінгтон. «Нідерландське торговельне товариство». Опозиційний рух в Бельгії. Після краху наполеонівської імперії Нідерланди повернули собі Індонезію та деякі інші колонії. Зіткнувшись в Індонезії з сильною іноземною конкуренцією, голландські капіталісти заснували в 1825 р. «Нідерландське торговельне товариство», яке дістало монопольне право збувати колоніальні товари. Товариство перебувало під особливою протекцією Вільгельма І - його головного акціонера. Спільне пограбування колоній зближувало голландських купців і банкірів з придворною знаттю. Голландська буржуазія, добившись від короля зниження ввізного мита і свободи торгівлі, підтримувала антибельгійську політику уряду. Промисловці Бельгії даремно вимагали запровадження охоронних тарифів для захисту від англійської конкуренції. На ґрунті всіх цих суперечностей в 20-х роках неухильно наростав опозиційний рух у Бельгії. Його підтримували всі верстви населення - від багатих поміщиків і промисловців Фландрії та Брабанту до робітників і найбіднішого селянства. Навіть впливове в країні католицьке духівництво пристало до загального руху, ворогуючи з урядом кальвіністської Голландії.

1825-1829 — Президентство Д.К. Адамса (США). Велика буржуазія Півночі, ремісники й частина плантаторів провели в президенти Д. Адамса, під час правління якого було підвищено мито на довіз промислових товарів, а також заохочувалися великі фінансисти, промисловці та земельні спекулянти.

1826 — В Південній Америці здалися останні іспанські гарнізони. Сполучені провінції Ла-Плати було перетворено у федеративну республіку Аргентина. В Аргентині точилася кривава боротьба серед поміщиків-скотарів між федералістами, що виступали за збереження торговельних привілеїв Буенос-Айреса, й унітаристами, які вимагали свободи торгівлі для інших провінцій. Унітаристи намагались провести ліберальні реформи, щоб послабити політичний вплив консервативних поміщиків і купців Буенос-Айреса, але зазнали невдачі. Лідер унітаристів ліберал Рівадавіа покинув країну. Після збройної боротьби владу захопив федераліст і запеклий реакціонер генерал Хуан-Мануель Росас, який став президентом і фактичним диктатором країни.

1827 - Скасування рабства в Техасі. Незабаром після проголошення «доктрини Монро» США захопили ще деякі території. Плантатори Півдня прагнули оволодіти Техасом, що належав Мексиці. Вже з 1821 р. рабовласники почали самочинно вторгатися в Техас, привозити з собою негрів-рабів і засновувати там плантації. У 1827 р. рабство в Техасі було заборонене, але плантаторів це анітрохи не стримувало, бо територія Техасу була мало заселена й мексиканський уряд неспроможний був її контролювати.

1827, 20 жовтня - Наварінська битва. Царський уряд почав діяти активніше на Близькому Сході й змінив свою позицію щодо греків. Підтримка грецького руху була зручним способом послабити Туреччину й посилити російський вплив у балканських країнах. Стосунки з Туреччиною різко загострилися з багатьох причин. Турецький уряд за умовами російсько-турецького договору був зобов’язаний призначати правителів дунайських князівств - Молдавії і Волощини - після погодження з Росією, але не виконував цього. Він закрив доступ у Чорне море грецьким суднам і фактично припинив російську торгівлю через протоки, оскільки в Росії не було свого торговельного флоту на Чорному морі й торгівлю вели грецькі судновласники. В Одесі скупчились і гнили величезні запаси зерна. Думка про війну з Туреччиною набувала дедалі більшої популярності серед російських поміщиків. Пасивність у грецькому питанні ставала невигідною для царизму й загрожувала йому тим, що Росія могла втратити вплив серед народів балканських країн, які вбачали в ній опору в боротьбі з турецькими поневолювачами. Царський уряд враховував і те, що Англія прагнула підкорити грецький рух своєму впливові: вона визнала греків воюючою стороною й англійські капіталісти надали їм позику. Турецький уряд розраховував придушити грецьке повстання й послав проти нього війська. Становище греків особливо погіршилося в 1826 р., після того як турки захопили їхню фортецю Міссолунги. Тоді царський уряд підтримав грецький національно-визвольний рух. Цей поворот означав відхід царської Росії від солідарності з Австрією у грецькому питанні й послаблення «Священного союзу». Микола І розпочав переговори з грецького питання з Англією і Францією, яка також претендувала на зміцнення свого торговельного й політичного впливу в Греції. У 1827 р. ці три держави підписали конвенцію про співробітництво на користь греків. Вони поставили перед султаном вимогу надати Греції самоврядування й припинити винищення грецького народу. За конвенцією передбачалися спільні дії флотів трьох держав, щоб перешкодити Туреччині посилати нові війська. Проте султанський уряд продовжував криваві репресії. У 1827 р. грецький народ став перед загрозою катастрофи. Турецький флот з Єгипту ввійшов у Наварінську бухту, маючи намір висадити війська, знищити повстанців і пройти вогнем і мечем по всій Греції. Та з’єднана ескадра Росії, Англії і Франції підійшла до Наваріна. Турецькі кораблі було повністю знищено у відомій Наварінській битві 20 жовтня 1827 р. Загрозу звірячого винищення великої частини грецького народу було відвернено. Цю подію захоплено вітали всі передові люди Європи. Вирішальна роль у битві належала російському морському командуванню. Адмірали двох інших країн взяли участь у бою тільки тому, що боялися ще більшого посилення престижу Росії на Балканах, якщо російський флот самостійно здобуде перемогу.

1828-1829 — Російсько-турецька війна. Після Наварінської битви султан відмовився надати Греції самоврядування й почав готуватись до війни з Росією. Царський уряд мав свої цілі. Він хотів використати в своїх інтересах допомогу грекам, закріпити в Греції свій вплив, а також ослабити Туреччину, примусити її додержуватися всіх угод про дунайські князівства й протоки, завоювати для Росії нові області. У 1828 р. Росія оголосила Туреччині війну. Австрійський уряд намагався об’єднати європейські держави в коаліцію проти Росії, але ця спроба не мала успіху. Війна закінчилася поразкою Туреччини. Адріано-польський мир 1829 р. зобов’язав її надати Греції незалежність, визнану всіма державами. Російський уряд добився від Туреччини розширення самоврядування Дунайських князівств і Сербії, відступлення островів у гирлі Дунаю й частини Вірменії. Туреччина зобов’язалась виплатити контрибуцію і не обмежувати вільне торговельне мореплавство через протоки. Війна, дуже загостривши відносини між Австрією і Росією, об’єктивно вела до дальшого підриву «Священного союзу».

1828-1829 — Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. значно посилила національно-визвольну боротьбу болгарського народу. Болгарин Георгій Мамарчев, що служив офіцером російської армії, наприкінці війни почав готувати загальне повстання для визволення болгарського народу з турецького ярма. Однак царський уряд у той час не мав на меті знищувати панування Туреччини в Болгарії. Тому, щоб не ставити під загрозу життя і безпеку болгарського населення, командування російської армії не допустило початку повстання.

1828-1834 — Виникнення демократичної партії в США. Створення робітничих партій. Прихильники президента США Джексона почали називати себе демократичною партією, датою заснування якої вважається 1828 рік. Згодом демократична партія стала в основному виражати інтереси рабовласників. Перша робітнича партія була створена 1828 року у Філадельфії, а потім подібніорганізації були засновані в Нью-Йорку та багатьох інших містах Сходу на північ від Меріленду. З 1828 по 1834 р. під різними назвами було засновано понад 60 робітничих партій, які очолювали робітники й інтелігенти - демократи та соціалісти. Вони висували в основному загальнодемократичні вимоги й добивались поліпшення умов життя робітників. Керівник робітничої партії у Філадельфії машиніст Томас Скідр та інші діячі робітничого руху вели боротьбу за надання робітникам 160-акрових земельних ділянок на Заході. У Нью-Йорку журналістка Франческа Райт пропагувала ідеї Р. Оуена, відстоювала політичну рівноправність жінок і виступала за скасування рабства. Хоч робітничі партії багато в чому залишалися під впливом дрібнобуржуазної ідеології, їхня діяльність сприяла піднесенню профспілкового й страйкового руху та проведенню демократичних реформ. Під тиском народних мас у багатьох штатах було заборонено арештовувати за борги, запроваджено загальне виборче право для чоловіків, створено громадські школи. Багато робітничих партій видавали свої газети, сприяючи розвиткові в США робітничої преси.

1828 - Проголошення незалежності Уругваю. Як тільки Уругвай розпочав війну за незалежність (1811), його захопили португальці, і знову він став самостійною державою лише в 1828 р., після тривалої визвольної війни з Бразилією.

1829, 14 вересня - Адріанопольський мир. Російський уряд не раз наполягав на виконанні умов Бухарестського договору стосовно Сербії. Але тільки в результаті російсько- турецької війни 1828-1829 рр. турецькій уряд виконав свої зобов’язання. За Адріанопольським мирним договором 1829 р., Туреччина була зобов’язана протягом місяця надати автономію Сербії, повернути їй 6 округів, відірваних після придушення першого повстання.

1829-1831 - Дунайські князівства Волощина і Молдавія (Румунські князівства). За умовами Адріанопольського миру князівства дістали ширшу автономію і підтвердження свободи зовнішньої торгівлі. Гирло Дунаю відійшло до Росії. Російські війська займали князівства протягом кількох років. Спеціально скликані комісії бояр виробили Органічний регламент, який було ухвалено 1831 року. За цим регламентом господарів мали обирати бояри, а затверджував їх султан. Створювалось місцеве військо, скасовувались внутрішні митниці, натуральнаданина, яку виплачували Туреччині, замінювалась грошовою. Розміри селянських наділів були скорочені до попередніх розмірів, а панщина збільшена. Органічний регламент сприяв зростанню поміщицького господарства, що виробляло продукти на експорт. Він погіршував і без того тяжке становище селян і сприяв збагаченню бояр і купців. Селяни відповідали на регламент повстаннями, які охопили кілька повітів Молдавії. Багато селян втекло через російський кордон у Бессарабію.

1829 - Дипломатія Англії і США сприяла роз'єднанню і роздробленню держав Латинської Америки. Цей процес дроблення мав внутрішні причини - відособленість і суперництво місцевих інтересів, територіальні суперечки між самими латиноамериканськими країнами. Федеративна республіка Центральної Америки розпалась на кілька невеликих самостійних республік - Нікарагуа, Гватемалу і Сальвадор.

1829-1837 - Президентство Джексона (США). 1828 р. плантатори й широкі маси фермерів, ремісників і навіть робітників об’єдналися для обрання президентом генерала Ендрю Джексона, відомого своєю участю у війнах з індіанцями. Джексон був бідняком, потім розбагатів і став плантатором. Лавіруючи між фермерами й плантаторами, він намагався привернути до себе і тих, і других. Видаючи себе за оборонця інтересів народу, він висловлювався проти заохочення великих капіталістів Півночі. Плантатори вбачали в ньому прихильника компромісу між рабством на Півдні й системою найманої праці та фермерства на Півночі. Прихильники Джексона почали називати себе демократичною партією, датою заснування якої вважається 1828 рік. Президентство Джексонапозначилося деяким зниженням у 1829 р. митних тарифів. Рабовласники штату Південна Кароліна, вважаючи, що цих заходів мало, намагалися оголосити новий тариф недійсним, але Джексонодержав повноваження конгресу силою примусити Південну Кароліну задовольнитися цим тарифом. В інтересах фермерів і плантаторів Джексон ліквідував привілей Банку США, який у 1834 р. було перетворено на один із звичайних банків штату Пенсільванії. Правління Джексона відоме жорстоким винищенням і виселенням індіанців за р. Міссісіпі. З часу президентства Джексона у політичному житті США встановився звичай, за яким партія, що перемогла на виборах, захоплювала більшість важливих і прибуткових державних посад, розглядаючи їх як свою «здобич». З 1832 р. усталився порядок висунення кандидатів у президенти національними з’їздами (конвентами) політичних партій. Політика Джексона в основному віддзеркалювала компроміс між рабовласниками і фермерами. За правління його наступників спочатку проводилася така сама політика й було ухвалено закон 1841 р. про переважне право перших займанців землі купувати її.

1829-1851 — Тиранія Росаса в Аргентині. Росас почав з відновлення всіх привілеїв церкви та поміщиків, ліквідованих урядом Рівадавіа, й організував розбійницькі експедиції для загарбання індіанських земель. Індіанців нещадно винищували або виганяли на захід. Славнозвісний натураліст Ч. Дарвін, побувавши в Аргентині під час своєї навколосвітньої подорожі, писав: «Солдати рубають усіх підряд... Жінок, яким на вигляд більше 20 років, іспанці холоднокровно знищують». Дітей залишали, щоб продати або віддати в найми. Захоплення індіанських земель привело до величезного зростання латифундій і збагачення самого Росаса та його офіцерів. Користуючись необмеженою владою, Росас заохочував донощиків і безжально знищував своїх супротивників, захоплював їхнє майно. Тільки з 1839 по 1843 р. було вбито й закатовано понад 20 тис. чоловік. Багато представників інтелігенції втекло з країни. Диктатор всіляко дбав про своє звеличення. День його народження було оголошено національним святом, а місяць жовтень назвали місяцем росаса. Вбивства наганяли жах на людей і призвели до скорочення імміграції та економічного застою. Контроль над школами Росас передав спочатку єзуїтам, а потім поліції. Кількість шкіл і учнів зменшилась. Широко застосовувався безконтрольний випуск паперових грошей. Головною метою зовнішньої політики Росаса було приєднання сусідньої республіки - Уругваю.

1830 — В Уругваї було прийнято ліберальну республіканську конституцію.

1830-ті роки — Поряд з повстаннями рабів у США з 30-х років розгорнувся громадський рух за негайне скасування рабства, що був названий аболіціонізмом. В основі аболіціонізму лежала боротьба фермерів, ремісників і частини середньої буржуазії за демократичні права й свободи і особливо за вільний доступ до західних земель. Аболіціоністський рух очолювали представники радикально-демократичної інтелігенції, які сміливо підняли голос протесту проти рабства. Видатним діячем аболіціонізму став Уїльям-Ллойд Гаррісон (1805-1879) - редактор журналу «Ліберейтор» («Визволитель»), що виходив у Бостоні з 1831 по 1865 р. Цей часопис мав великий вплив на передову молодь США. Незважаючи на загрозу лінчування, аболіціоністи відважно розповсюджували примірники цього журналу в Південних штатах. У 1832 р. Гаррісон заснував «Товариство Нової Англії для боротьби проти рабства» і сприяв створенню подібних товариств, до складу яких на 1840 р. входило близько 200 тис. чоловік. Гаррісона не лякали ні напади найнятих рабовласниками погромників на редакцію, ні замахи на його життя. Одного разу зграя агентів рабовласників під час мітингу, на якому виступав Гаррісон, схопила його і потягла по грязюці вулицями Бостона, маючи намір лінчувати відважного журналіста. Щоб врятувати Гаррісона, поліція тимчасово ув’язнила його. Ім’я Гаррісона викликало у рабовласників страх і ненависть. Законодавчі збори Джорджії призначили нагороду - 5000 доларів тому, хто викраде його й доставить у цей штат для суду і страти. Редактора невеличкої газети в м. Альтоні (Іллінойс) священика Ловджоя за статті проти рабства у 1837 р. розтерзала розлючена юрба прихильниківрабства, а його друкарню спалила. Затриманих на місці злочину убивць суд визнав невинними. У 1838 р. аболіціоністи заснували для допомоги неграм-утікачам спеціальну організацію під назвою «Товариство підземної залізниці». Головними творцями цього таємного товариства були бідні фермери Північної Кароліни, Кентуккі й Теннессі. За допомогою мережі підпільних пересильних «станцій» і численних провідників («кондукторів»), які щохвилини важили своїм життям, товариство переправляло на Північ десятки тисяч рабів. Колишня рабиня, негритянка Гаррієт Табмен, яка втекла на Північ, допомогла потім вирватись на волю сотням невільників. Плантатори обіцяли 40 тис. доларів за її голову. Розвиткові громадського руху проти рабства сприяв відомий усьому світові роман письменниці Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852). Бічер-Стоу була добромисною дочкою пастора і не йшла далі викриття лихих плантаторів і протиставлення їм «добрих» рабовласників, але страхіття рабства, які вона описала в романі, приводили читачів до висновку про необхідність його скасування, сприяли розвитку аболіціоністського руху. Цей рух обмежувався вимогами скасування рабства. Його учасники байдуже ставилися до потреб і вимог робітничого класу. В цьому проявилася їхня дрібнобуржуазна обмеженість. Проте в умовах США аболіціоністський рух мав велике прогресивне значення і набув революційного характеру.

1830-1847 - Завоювання Алжиру Францією. В період Липневої монархії Франція завоювала багату колонію Алжир. Ще в 1830 р. 30-тисячне французьке військо захопило м. Алжир, але населення країни вчинило запеклий опір французьким загарбникам і боронило кожну п’ядь землі. Завойовницькі операції французьких військ в Алжирі перетворились на довгу грабіжницьку колоніальну війну з метою наживи й відвернення уваги народу від боротьби проти реакції у Франції. Талановитий ватажок озброєних загонів алжирців Абд-аль-Кадір об’єднав під своїм проводом племена західного Алжиру, а потім і більшу частину території країни. Його загони успішно боролися проти французьких військ. Стотисячна французька армія чинила розправу над населенням Алжиру, палила й грабувала міста та селища. В 1837 р. під час здобуття міста Константіни французькі війська вчинили різанину, винищивши тисячі жителів, серед них жінок і дітей. У 1845 р. французький загін полковника Пеліссьє, діючи в гірському районі Дара, загнав алжирців у печери й там задушив їх димом від розпалених при вході вогнищ. Подібними звірствами відзначався в Алжирі і генерал Кавеньяк. Наприкінці 1847 р. французькій армії, завдяки величезній перевазі в зброї і виучці, вдалося оточити рештки військ Абд-аль- Кадіра й змусити їх капітулювати. Та й після цього воєнні дії в Алжирі не раз відновлювались. В Алжир посунули з Франції спекулянти, які захоплювали землі місцевого населення.

1830 - Політична боротьба в Англії загострилася 1830 року. Народні маси були збуджені вістями про липневу революцію у Франції. Парламентські вибори 1830 року принесли перемогу прихильникам реформи. Того ж року почалися заворушення сільськогосподарських робітників на півдні Англії, відомі під назвою «Свінг». Слово це має два значення: «гойдалка» і «шибениця». У графстві Кент наймити, які брали участь у заворушеннях, вимагали підвищення заробітної плати, розбивали сільськогосподарські машини. Власті кинули на придушення «Свінгу» війська й артилерію. Спеціальні суди ухвалювали безліч обвинувальних вироків.

1830, 3 лютого - Лондонський протокол про незалежність Греції. Формально повна незалежність Греції була визнана європейськими державами саме за Лондонським протоколом. Проте значна частина грецького народу залишилась під гнітом Туреччини.

1830, листопад -1831, вересень - Польське повстання.

1830, 27-29 липня - Липнева буржуазна революція у Франції. Карл Х 1829 року призначив головою уряду герцога Поліньяка. Ліберально- буржуазна опозиція відповіла на це погрозою не платити податків. Серед демократичних кіл інтелігенції та дрібної буржуазії поширювалися республіканські настрої. На республіканські позиції перейшло товариство під назвою «Допомагай собі сам, і небо тобі допоможе», яке мало осередки в провінції. У березні 1830 р. Карл X розпустив палату депутатів, однак нові вибори тільки поліпшили в ній позиції ліберальної більшості. Тоді Карл X за порадою Поліньяка та паризького архієпископа зважився на реакційний переворот. 25 липня король підписав чотири «ордонанси», або укази, відповідно до яких палата депутатів оголошувалася розпущеною, виборче право змінювалось і відтепер надавалося лише великим землевласникам, скасовувалася свобода друку, для видання газет встановлювалася система попередніх дозволів. Королівські «ордонанси» дали останній поштовх революційному вибухові. Паризьке населення відповіло на них бурхливими народними демонстраціями. 27 липня в столиці почалося збройне повстання. Його підняли республіканці, що повели за собою друкарських та інших робітників, передове студентство, ремісників та дрібних крамарів. Повстанці побудували на вулицях барикади і розпочали героїчну боротьбу з військами. 29 липня в ході кровопролитних боїв повсталі оволоділи міською ратушею. Тюїльрійський палац було взято приступом, Карл X утік із столиці, а далі переховувався в Англії. Частина королівських військ перейшла на бік народу, а решта залишила місто. Протягом «трьох славетних днів» (27-29 липня 1830 р.) революція перемогла. Однак ліберальна буржуазія зуміла відняти плоди перемоги в народу. Вона не хотіла і боялася республіки, знаючи з досвіду 1793 р., що республіка приводить до посилення втручання народу в державні справи. Велика буржуазія намагалася зберегти монархію, але на чолі не з Бурбонами, а з Орлеанською династією. 29 липня депутати, що зібрались у будинку банкіра Лаффіта, створили під його керівництвом тимчасовий уряд і негайно відновили буржуазну Національну гвардію. Палата депутатів затвердила Луї-Філіппа Орлеанського намісником королівства, а потім проголосила його «королем французів». Липнева революція 1830 р. закінчилася заміною дворянської монархії буржуазною.

1830, липень - 1848, лютий — Липнева монархія у Франції. Король Луї-Філіпп Орлеанський, якого посадила на трон велика буржуазія, погодився на нову конституцію, що її було прийнято під назвою «Хартії 1830 р.». Ця конституція проголошувала недоторканність свободи друку і зборів. Майновий ценз для виборців було знижено до 200 франків прямих податків на рік, а для депутатів - до 500 франків. Оскільки зберігся такий високий ценз, виборче право здобули лише 250 тис. із 33 млн чоловік. Не тільки робітничий клас і трудове селянство, а й дрібна буржуазія та більшість середньої буржуазії виявилися позбавленими виборчого права. Таку саму антидемократичну виборчу систему було запроваджено й у виборах органів місцевого самоврядування, а мерів міст і сільських громад, як і раніш, призначали власті. «Хартія 1830 р.» віддавала владу до рук вузької верхньої верстви великої буржуазії. В основі всієї політики Липневої монархії лежало збагачення фінансової аристократії. Банкіри й промислові магнати розглядали державний бюджет як пряме джерело своїх прибутків. Уже восени 1830 р. через парламент було проведено закон про субсидію 30 млн франків банкірам Лаффіту, Пер'є та іншим ділкам. Державними субсидіями фінансовим та промисловим компаніям перекладалися величезні кошти з кишень платників податку в кишені великих капіталістів. Пограбування населення в інтересах фінансової аристократії провадилося й за допомогою високих мит на товари, що ввозилися з- за кордону. Ці мита давали змогу промисловцям і землевласникам наганяти ціни всередині країни на залізо, вугілля, сировину, промислові вироби, дерево та зерно. Важливим джерелом збагачення правлячої буржуазної кліки було будівництво фортець, портів та військово-морського флоту. Його провадили привілейовані компанії підрядчиків, які безсоромно обкрадали державу. Для свого збагачення фінансова аристократія широко використовувала особисті зв’язки з урядовими колами. Король Луї-Філіпп теж був учасником біржових махінацій. Він володів величезними капіталами, земельними маєтками та лісами і повсякчас вимагав від парламенту збільшення свого цивільного листка, а також великих дарунків для членів своєї родини. В опозиції до Липневої монархії були не тільки дворяни-землевласники, владу яких було повалено революцією 1830 р., а й широкі верстви дрібної та середньої буржуазії і промисловці, незадоволені засиллям фінансової аристократії. Незадоволення різних верств буржуазії та поміщиків «царством банкірів» породжувало гостру боротьбу партій і політичних угруповань. Колишні конституціоналісти-роялісти, що представляли в період Реставрації ліберальну опозицію, перетворилися на правлячу партію Липневої монархії, яка не хотіла більше ніяких політичних реформ. На чолі цієї партії стояли банкіри та буржуазні політики - Лаффіт, Пер’є, Тьєр і Гізо, які стали після революції 1830 р. запеклими консерваторами й реакціонерами. Дворяни-земле- власники становили ядро партії легітимістів, які прагнули повернення Бурбонів. Легітимісти навіть намагалися підняти у Вандеї заколот, що закінчився повною невдачею. Змови проти Липневої монархії влаштовували й бонапартисти, що хотіли відновити наполеонівську імперію на чолі з небожем Наполеона І принцом Луї Бонапартом, який жив за кордоном як авантюрист. Промислова буржуазія, інтереси якої утискалися порядкуванням банкірів та біржовиків, здебільшого підтримувала Липневу монархію, але добивалася реформ. У Законодавчому корпусі вона примикала до так званої династичної опозиції. Це були орлеаністи, які вимагали деякого розширення виборчого права, боротьби з запроданством депутатів та міністрів, зменшення витрат на уряд і більш енергійної зовнішньої політики, проведення колоніальних загарбань, утвердження французького панування в Єгипті, приєднання до Франції німецьких земель на лівому березі Рейну, перегляду договорів 1815 р. та ін. Головним виразником цих великодержавно-націоналістичних тенденцій французької буржуазії став спритний користолюбець, ділок і безпринципний політик Тьєр, який швидко розбагатів за час перебування міністром Луї-Філіппа. У своїх історичних творах Тьєр звеличував завойовницьку політику Наполеона І. Найбільш небезпечною для Липневої монархії була республікансько- демократична опозиція. Після революції 1830 р. у Франції виникло багато республіканських організацій, які спиралися в своїй діяльності на передові елементи дрібної і середньої буржуазії та буржуазної інтелігенції, на робітників та ремісників. У дні Липневої революції було створено буржуазно-республіканське товариство «Друзі народу», а коли власті розпустили його в 1832 р., ліві республіканці створили напівлегальне товариство «Прав людини і громадянина», яке поширювало демократичні ідеї серед інтелігенції, студентів та робітників.

1830 - Удосконалення ткацького верстата і прядильної машини англійським механіком Р. Робертсом.

Спроба зміцнити Колумбійську федерацію не вдалася. Від Колумбії відокремились Венесуела і Еквадор.

«Кантональні революції» у Швейцарії. Восени 1830 р. в передових кантонах прокотилася хвиля так званих «кантональних революцій». Владу міського патриціату в найбільших містах Швейцарії булоскинуто, виборчий ценз знижено, феодальні повинності селян скасовано. Демократична буржуазія, що прийшла до влади на північному заході Швейцарії, прагнула поширити своє панування на всю країну, подолати її фактичну роздробленість, повністю оволодіти національним ринком. Ці прогресивні прагнення натрапили на опір так званих лісових кантонів, тобто високогірної відсталої частини країни.

Закріплення автономії Сербії.

Бельгійська буржуазна революція. На кінець 20-х років становище в Бельгії стало особливо напруженим. У боротьбі проти ненависного голландського уряду об’єдналися дві політичні партії, які раніше ворогували між собою: ліберальна, що спиралась на промислову буржуазію, і католицька, за якою йшли не тільки бельгійські поміщики, а навіть частина селянства. Занепокоєний зростанням опозиційного руху, уряд Вільгельма І відповів посиленням репресій, особливо проти бельгійської преси. Популярний в країні дрібнобуржуазний демократ Поттер на початку 1830 р. був засуджений до вигнання за межі Нідерландського королівства. Урядова газета, що виходила в Брюсселі, недвозначно погрожувала бельгійцям «надіти на них намордники, як на собак». У цій обстановці звістка про липневі події в Парижі подіяла як бойовий клич. 25 серпня 1830 р. у брюссельському театрі ставили оперу «Німа з Портічі», в якій відображався героїчний епізод зісторії боротьби неаполітанців за свою незалежність. Слова про свободу, що йшли зі сцени, надихнули глядачів. Тієї ж ночі, після закінчення театральної вистави, натовп розгромив і підпалив дім ненависного міністра юстиції й редакцію урядової газети. На міській ратуші було піднято замість нідерландського червоно-жовто-чорного брабантський прапор. Вільгельм І кинув на Брюссель 14-тисячну армію, що складалася лише з голландців. Наступ королівських військ викликав паніку серед брюссельської буржуазії. Вожді її втекли з Брюсселя, народним масам довелось самиморганізовувати відсіч ворогам революції. Після чотириденних барикадних боїв у столиці (23-26 вересня) голландські війська були змушені з ганьбою відступити з Брюсселя. Незабаром у їхніх руках залишились у Бельгії лише дві фортеці - Маастрихт і Антверпен. Проте, як і в сусідній Франції, бельгійському народові не вдалось скористатися плодами своєї перемоги над силами реакції: відсутність у Бельгії справді демократичної партії і недостатня свідомість та організованість трудящих мас, що піднялися на боротьбу проти голландців, дали можливість представникам боягузливої ліберальної буржуазії захопити в свої руки владу. 4 жовтня 1830 р: тимчасовий уряд, що складався з прихильників конституційної монархії, оголосив про створення незалежної Бельгійської держави. Було зібрано національний конгрес, який майже цілком складався з представників ліберальної буржуазії. Він прийняв рішення про скинення Вільгельма I, але висловився на користь збереження в Бельгії монархії.

1830 — Заворушення в Німеччині та Пруссії. Липневі події 1830 р. у Франції, проголошення незалежності Бельгії та польське повстання справили надзвичайне враження на передові кола німецького суспільства. Заворушення охопили не тільки міста, а й села. У багатьох округах Західної Німеччини восени 1830 р. селяни повстали проти поміщиків, а в Гессен-Дармштадті у вересні того року дійшло до кривавих сутичок між селянами, озброєними косами, та висланими для втихомирення їх кавалерійськими частинами. В сусідньому Кургессені виступи селян змусили місцевого курфюрста Вільгельма поспішити зректися престолу, а в Брауншвейзі повсталі міщани й селяни з навколишніх сіл спалили палац герцога Карла, який також змушений був зректися влади. В Ганновері й Саксонії під впливом французьких подій монархам довелось піти на поступки і видати конституції, в Бадені ліберальні депутати добилися ухвалення ландтагом законів про викуп феодальних повинностей і пом’якшення цензури, але панування дворянства збереглося. Меншого розмаху заворушення набули в

Пруссії, де поліцейський гніт був сильніший. Проте і в Берліні у вересні 1830 р. розповсюджували антиурядові листівки, а 17-19 вересня мали місце народні виступи і навіть спроби будувати барикади. При цьому в листівках висувались вимоги конституції, свободи друку й «представницького устрою».

1830-1833 - У 1830 р. турецький султан видав спеціальну грамоту, за якою Сербія визнавалась князівством із самоврядуванням на чолі з спадкоємним князем Милошем Обреновичем і яке перебуває під верховною владою султана. Князь дістав право утримувати потрібні йому військові сили. Але питання про розмір щорічної данини і повернення Сербії 6 округів залишилося нерозв’язаним. У 1833 р., скориставшись заворушеннями у цих округах, Милош Обренович приєднав спірну територію до Сербії. На вимогу Росії Туреччина змушена була визнати це.

1831 - В Англії ухвалено закон про заборону нічної праці підлітків, молодших за 18 років.

1831, 21 листопада - 3 грудня - Перше повстання ліонських робітників у Франції. Ще до повстання точилася тривала боротьба робітників ліонської шовкоткацької промисловості за підвищення заробітної плати, яка помітно знизилась під час недавньої економічної кризи. Після довгих зусиль ткачі таки добилися створення мішаної комісії з представників робітників та підприємців-мануфактуристів, яка прийняла новий тариф відрядних розцінок, що трохи підвищував заробіток ткачів. Але багато мануфактуристів відмовилося визнати новий тариф. Тоді робітники влаштували 21 листопада 1831 р. на вулицях міста масову демонстрацію протесту проти порушення тарифної угоди. На робітничу демонстрацію напала ліонська буржуазна Національна гвардія: один з батальйонів із засідки обстріляв демонстрантів. Гнівне обурення робітників цим підступним нападом, давня ненависть до своїх експлуататорів змусили ткачів узятися за зброю. Вибухнуло грандіозне робітниче повстання. Над повстанцями майорів червоний прапор з вишитим на ньому закликом: «Жити працюючи або вмерти в бою!» Після триденної запеклої боротьби робітники подолали Національну гвардію, змусили урядові війська залишити місто й оволоділи Ліоном. Проте скористатися із своєї перемоги ліонські робітники не змогли - вони не мали ніякої самостійної класової організації, не підтримували зв’язку навіть із сусідніми промисловими центрами. Серед повстанців були хазяї дрібних майстерень. Ці дрібнобуржуазні угодовські елементи розколювали лави повстанців. Робітники почали переговори з префектом, що залишився в місті, й обмежилися створенням комісії, яка б стежила за його діями. Умовлянням і обіцянками префект Ліона зумів вплинути на керівників повстання і роз’єднати їх. Коли 3 грудня у Ліон вступили війська, надіслані урядом для придушення повстання, їм не чинили опору, і повстання було придушено.

1831 — Бельгійська конституція 1831 р., яка стала пізніше зразком для багатьох ліберально-буржуазних монархій Європи, встановлювала спадкоємну королівську владу, відповідальне міністерство і дві законодавчі палати: сенат і палату представників. Право голосу при виборах до обох палат обмежувалось майновим цензом і цензом осілості, а право бути обраним до верхньої палати (сенату) надавалося тільки найбагатшим власникам. Конституція закріпила політичну владу в країні за представниками самої тільки великої буржуазії. Лондонський протокол. Феодально-абсолютистські держави, і особливо царська Росія, готові були допомогти Вільгельмові І задушити бельгійську революцію. Польське повстання перешкодило Миколі І кинути свої війська в Бельгію. Лондонська конференція послів європейських держав у 1831 р. визнала незалежність Бельгії і під тиском Англії наполягла, щоб на її престол було обрано німецького принца Леопольда Саксен-Кобурзького, династія якого царює в Бельгії і досі. Особливий Лондонський протокол 1831 р. проголосив вічний нейтралітет Бельгії, гарантований великими державами. Проте в особистій унії з Голландією залишилось герцогство Люксембурзьке, частина якого відійшла потім до Бельгії.

Утворення товариства «Молода Італія» під керівництвом Мадзіні. В Англії палата громад прийняла білль про реформу, внесений вігським урядом Грея, але лорди відхилили цей білль. У відповідь на це в країні піднялася хвиля революційних виступів. У Лондоні й Ньюкаслі народ громив розкішні особняки аристократів. У Бристолі вибухнуло повстання робітників. Дрібнобуржуазні радикали закликали вкладників забирати свої заощадження з банків. Серед фінансистів і купців почалася паніка.

Після штурму передмістя Варшави - Праги 7 вересня царські війська під командуванням Паскевича оволоділи польською столицею. Повстання було придушено, почалися репресії. Після придушення повстання конституція 1815 р. і польська армія були скасовані, а впроваджений натомість так званий Органічний статут 1832 р., за яким було обіцяно обмежену автономію, фактично не виконувався. Уся повнота управління зосередилася в руках намісника й командуючого - ката повстання генерала Паскевича. Тисячі учасників руху були заслані на каторгу в Сибір або переселені в глиб Росії.

1831, серпень - Повстання рабів в США. В історії США було багато повстань рабів і таємних організацій негрів для підготовки цих повстань. Найбільшим повстанням рабів у першій половині XIX ст. було повстання у Віргінії в серпні 1831 р. під проводом негра Ната Тернера. Повстанці з сокирами й косами вбивали плантаторів. Проти них було вислано війська. Ната Тернера і 17 інших учасників повстання було схоплено й страчено. Для залякування негрів плантатори після цього в багатьох місцях убивали їх, як тільки запідозрювали в непокірності. У Північній Кароліні відтяті голови негрів виставляли на пострах рабам.

1832 - Перша парламентська реформа в Англії. Закон про парламентську реформу позбавив 56 «гнилих містечок» права представництва в парламенті. 30 «гнилих містечок» могли надалі посилати до парламенту по одному замість двох депутатів. Великі промислові міста дістали право парламентського представництва. Виборчі права надавались усім власникам землі, фермерам- орендарям, які мали річний доход із землі не менш як 50 фунтів стерлінгів, усім власникам і орендарям будинків, які давали не менше 10 фунтів стерлінгів доходу на рік. Кількість виборців було збільшено до 670 тис. осіб. Проте робітники, які так наполегливо боролися за виборчі права, не здобули їх. Не дістала їх і дрібна буржуазія. Не було ліквідовано велику нерівність виборчих округ і збереглося відкрите голосування. Парламентська реформа 1832 р. забезпечила промисловій буржуазії представництво в парламенті. Ця реформа була результатом компромісу землевласницької аристократії з промисловою буржуазією.

За настійними вимогами промислової буржуазії в Англії парламент ухвалив закон про скасування рабства в колоніях, щоб замінити малопродуктивну працю рабів працею найманих робітників. Проте в колоніях збереглися пережитки рабства і феодальні форми експлуатації. Основну увагу британські колонізатори приділяли дальшому завоюванню Індії з її майже 300-мільйонним населенням, що більш ніж у десять разів перевищувало за кількістю населення Англії.

1832, 27 травня - Народна демонстрація в баварському місті Пфальці. Велике враження на всю Німеччину справила масова народна демонстрація, організована 27 травня в баварському місті Пфальці біля руїн Гамбахського замку. У ній взяло участь до 20 тис. чоловік. На відміну від політичне незрілих, мрійницьких промов ватбурзьких студентів у 1817 р. тут, у Гамбасі, було ясніше сформулювало вимоги буржуазних реформ і поставлено питання про національне об’єднання. Чорно-червоно-золотий прапор демонстрантів свідчив про їхню основну політичну вимогу - об’єднання країни.

1832, квітень - Революційний виступ у Франкфурті-на-Майні. У квітні студенти-демократи організували революційний виступ у Франкфурті-на-Майні - резиденції союзного сейму. Змовники пробували штурмувати франкфуртські вартівні (гауптвахту), сподіваючись подати цим сигнал до республіканського повстання в центрі Німеччини. Та війська, які приспіли на той час, розгромили повстанців. Така сама доля спіткала в 1834 р. таємне «Товариство прав людини» в Гессені, яке ставило за мету демократичну революцію. Найбільш визначна роль у ньому належала колишньому учасникові студентського руху 1810-х років пасторові Вейдігу та студентові-медику Георгу Бюхнеру - драматургу і поету. З ініціативи Бюхнера товариство випускало лис- тівки-прокламації, серед яких найбільш помітним був «Гессенський сільський вісник» - відозва до селян, що нагадувала їм про традиції Великої селянської війни XVI ст. й проголошувала лозунг французької революції «Мир хатам - війна палацам!» Після того як поліція розгромила товариство, Вейдіга було закатовано у в’язниці, а Бюхнер, який встиг утекти до Швейцарії, скоро вмер на вигнанні від сухот. Союзний сейм відповів на революційні виступи жорстокими репресіями. Було встановлено нові драконівські правила для друку. Демонстрації, а також прапори й кокарди національних кольорів було заборонено, посилились покарання за політичні «злочини».

1832 - В Чорногорії Петро II Негош був останнім чорногорським митрополитом, який стояв на чолі держави. За його правління на скупщині 1832 р. було створено сенат, до якого входило 12 найбільш впливових племінних вождів. Він мав велику владу. Спираючись на матеріальну підтримку Росії, Петро II розгорнув енергійну господарчу й культурну діяльність у країні. Почали впорядковувати шляхи, організовувати майстерні для виробництва пороху, була засновано дві початкові школи, стала працювати друкарня, виходити перша чорногорська газета. Турки багато разів нападали на Чорногорію, але всі їхні вторгнення було успішно відбито.

1832-1843 - Греція оголошена незалежним королівством. У Греції після визволення посилилась боротьба різних політичних угруповань. Багаті купці і судновласники на чолі з Маврокордато орієнтувалися на Англію, торговельні зв’язки з якою помітно розширились. Багато хто з поміщиків і частина капіталістів тримали курс на підтримку Франції. Широкі верстви селянства, ремісників і значна частина купецтва, зв’язані з російською чорноморською торгівлею, виявляли глибоку симпатію до Росії. Цей напрям очолював генерал Колокотроніс. Прихильність народу до Росії вплинула на обрання головоюгрецьких національних зборів Каподістрію, який перебував раніше на російській службі. Але західні держави розпалювали боротьбу різних угруповань за владу і втручались у внутрішні справи Греції. Каподістрію було вбито. У 1832 р. Греція була оголошена незалежним королівством. Під тиском західних держав грецьким королем було обрано баварського принца Оттона. Після того як він наступного року сів на престол, було усунуто від влади уряд Колокотроніса. Втручання Англії в справи Греції ще більше посилилось. Король, оточений клікою баварських сановників і баварськими військами, деспотично правив країною. Більшість земель вигнаних турецьких поміщиків дісталась великим чиновникам. Політика уряду викликала народне обурення. У 1843 р. народні маси й передові кола військових підняли повстання. Вони змусили короля обнародувати конституцію, за якою встановлювалась виборна Державна рада і Сенат з довічно призначуваних членів. Баварські війська були розпущені. В країні посилився вплив Франції.

1832-1847 — Національно-визвольне повстання в Алжирі під проводом Абд-аль-Кадіра.

1832, 5 червня — В Парижі вибухнуло республіканське повстання, в якому взяли участь робітники. У робітничих кварталах було побудовано барикади, і над ними вперше замайорів червоний прапор, який відтоді став символом боротьби трудящих за своє визволення. На другий день барикади було розтрощено гарматними ядрами, війська придушили повстання.

1832 — Більшу частину Закарпаття охопили селянські заворушення. Повсюди селяни не хотіли більш коритися поміщикам та місцевим урядовцям, відмовлялися відбувати феодальні повинності, громили й підпалювали поміщицькі садиби. Селянський рух, що тривав понад два місяці, було придушено лише регулярними частинами австрійської армії, яких спішно прислали в район повстання.

1833 — Згідно з прийнятим законом в Англії заборонялося застосовувати на фабриках і заводах працю дітей, молодших від 9 років, установлювалася тривалість робочого дня для дітей віком від 9 до 13 років не більш як 9 годин, запроваджувалася фабрична інспекція, вводилися обов’язкові перерви на обід, обов’язкове відвідання школи щодня протягом двох годин дітьми, молодшими 14 років.

Ост-Індську компанію як торговельну організацію було скасовано й багато англійських фірм почали ввозити англійські промислові товари в Китай. Але основною статтею англійського довозу в Китай був опіум.

1834, 9-15 квітня - Друге повстання ліонських робітників у Франції.

Поштовхом до нього став судовий процес над організаторами недавнього страйку ліонських ткачів проти нового зменшення розцінок. Цього разу повстання з самого початку набрало не тільки економічного, а й політичного характеру: робітники вимагали встановлення республіки. Це було результатом зростання свідомості ліонських робітників і діяльності серед них лівих республіканців. Повстанці спорудили барикади, укріпилися в кам’яних будинках і підняли червоні та чорні прапори. Шість днів, з 9 по 15 квітня (7-12 квітня - за іншими джерелами), у місті точилися запеклі бої Війська вели артилерійський вогонь, від якого виникали пожежі, що знищували цілі квартали, й висаджували в повітря будинки. Обороною головного опорного пункту повстанців керував колишній матрос республіканець Лагранж. Повстання було потоплене в крові - убитих робітників і членів їхніх родин налічувалося близько 800. На Ліонське повстання відгукнулись у Сент-Етьєнні, Греноблі та інших робітничих центрах.

1834, навесні - Товариство «Молода Німеччина». У сусідніх з Німеччиною, вже буржуазних, державах з’явилось багато німецьких емігрантів. В Швейцарії вони створили революційно-демократичне товариство «Молода Німеччина», яке налагодило зв’язки з демократами інших країн. Учасники цього товариства мали на меті створити в Німеччині демократичну республіку. До товариства входили серед інших німецьких емігрантів два майбутні видатні діячі німецького революційного руху - К. Шаппер та Й. Ф. Беккер. Під тиском швейцарського уряду «Молода Німеччина» вже наступного року змушена була припинити свою діяльність, проте вона вже створила в швейцарських містах до 20 політичних клубів для тих німецьких робітників і ремісників, які жили там. Згодом діячі «Молодої Німеччини» перейшли на позиції лібералізму.

1834 - Утворення Митного союзу в Німеччині. Пруссія вже в 1818 р. запровадила єдиний митний тариф для всіх провінцій, а наприкінці 20-х років добилася знищення митних бар’єрів між нею і сусідніми дрібними державами. Цьому сприяло розпочате з ініціативи й на кошти Пруссії будівництво шосейних доріг. Для дрібних держав таке будівництво було нездійсненним. Економічне зближення північнонімецьких держав із Пруссією привело 1834 року до утворення Митного союзу. Цей союз об’єднував 18 держав із 23 млн населення. Пруссії належала в ньому керівна роль, що потім дуже вплинуло на результат боротьби між нею і Австрією за політичне переважання в Німеччині. Тільки Австрія, а також окремі держави, які прилягали до Північного моря й були економічно зв’язані з Англією (Ганновер, так звані ганзейські міста, Ольденбург та ін.), не ввійшли до нового митного об’єднання. Митний союз привів уперше в історії німецького народу до утворення національного внутрішнього ринку. Прусське юнкерство, однак, було проти підвищення мит на ввіз закордонних виробів - воно хотіло купувати дешеві англійські товари. Але німецька буржуазія вимагала захистити її від іноземної конкуренції. З початку 30-х років XIX ст. цього захисту наполегливо добивались промисловці, особливо текстильні.

Англійська буржуазія, добившись у результаті парламентської реформи 1832 р. посилення свого впливу в палаті громад, перейшла в наступ на робітників. Капіталісти хотіли звільнитися сплати податку на користь бідних і, позбавивши бідняків допомоги від парафій, змусити їх працювати за ще нижчу плату. Саме такою була мета ухваленого в 1834 р. закону про бідних. Допомогу біднякам, тобто безробітним і зубожілим дрібним ремісникам та селянам, яку надавали на підставі закону 1601 р., парафії мали тепер різко зменшити; податок, що стягувався з багатіїв на користь бідняків, було скасовано. Бідняки, чисельність яких перевищувала 3 млн чоловік, могли відтепер одержувати допомогу тільки в спеціальних робітних домах, де вони змушені були жити й працювати в дуже тяжких умовах, до того ж розлучені зі своєю сім’єю.

Революції 1830 р. в Парижі і Брюсселі налякали датський уряд. Король Данії Фредерік VI у 1834 р. дозволив дорадчі провінційні збори. На цих зборах представники ліберальної буржуазії і заможного селянства вимагали свободи друку, скасування панщини, кабальної оренди і станової нерівності, а надалі й установлення конституційного ладу.

1834-1835 — В Іспанії ліберальні поміщики і буржуазія були прихильниками конституційної монархії, але й вони бажали збереження міцної королівської влади та надання кортесам лише обмежених прав. Більшість дворян Кастилії, Каталонії та інших відносно економічно розвинутих провінцій хотіли передати престол малолітній дочці Фердінанда VII Ізабеллі. При дворі цю течію очолювала мати Ізабелли - спритна інтриганка королева Крістіна. В боротьбі за престол вона спиралась на поміркованих лібералів. За межами країни прихильників Крістіни (крістіносів) підтримували Англія і Липнева монархія у Франції. 1833 року король помер. Спеціально скликані кортеси присягнули Ізабеллі, Крістіну було оголошено регенткою. Після цього кар- лісти оголосили законним королем Дон Карлоса і почали реакційну війну, яка затяглась до 1840 р. В Іспанії в ряді міст і провінцій вибухнули повстання під гаслом відновлення конституції 1812 р. В них брали участь середня і дрібна буржуазія, ремісники. Очолювали ці виступи представники радикально настроєної інтелігенції. У багатьох місцях народ палив монастирі і не сплачував більш податків. Повстанці вимагали позакривати монастирі, розпродати церковні землі, скасувати церковну десятину та провести інші реформи. Країну охопила революція. Становище уряду ускладнювалось наступом карлістів. Крістіна та її міністри змушені були піти на поступки. Було остаточно скасовано інквізицію. Почалось розпродування частини монастирських земель, їх скуповували обуржуазнені поміщики, буржуазія і заможні селяни.

1835 - Телеграф Морзе.

1835-1841 - Селянський рух 30-40-х років XIX ст. в Болгарії. Гайдуцтво. Тяжке становище селян, яких експлуатували турецькі поміщики й розоряли відкупники, було основною причиною широкого масового селянського руху. У 1835 р. селяни 16 сіл Ниської округи повстали проти сваволі турецьких землевласників. Найбільше селянське повстання відбулося в 1841 р. Селяни обрали воєводою Милоє Йовановича. Рух швидко поширився по всій Ниській і сусідніх округах і охопив болгар і сербів, що жили там. Але беззбройні селяни зазнали поразки. Турки жорстоко придушили повстання, спалили 225 сіл, стратили сотні повстанців, складаючи піраміди з відтятих голів! Турецький гніт, тяжке становище народних мас викликали посилення боротьби болгарського народуза своє визволення. Однією з форм цієї боротьби була участь селян у повстанських загонах, або гайдуцтво. У першій половині XIX ст. воно набрало особливо широкого розмаху. Гайдуки діяли звичайно невеликими загонами, які очолювали воєводи. Склад загонів, що називались по-болгарському четнами, був різний: в них брали участь ремісники, вчителі, але більшість четників становили селяни. Гайдуки нападали на ненависних турецьких урядовців, жорстоких поміщиків і т. д.

1835 - Скориставшись замахом бонапартиста Фієскі на життя короля Луї-Філіппа й страхом буржуазії перед революційним рухом, французький уряд у вересні добився ухвалення Законодавчим корпусом заборонних законів про пресу. Більшість республіканських газет зазнали репресій. Ліві республіканці перейшли до підпільної революційної діяльності. В той же час помірковані буржуазні республіканці відмовилися від революційних методів боротьби й почали пропагувати свої ідеї в рамках легальної преси. Революційний республіканський рух з того часу почав набирати переважно пролетарського характеру. «Союз знедолених». У Парижі, крім політичних емігрантів, жило багато німецьких робітників і ремісників - годинникарів і кравців. У 1835 р. серед них виникла політична організація «Союз знедолених». У цій революційній організації налічувалося кілька сотчленів, і вона видавала журнал «Знедолений».

1835-1842 - Тривала друга війна з семінолами, яка покінчила з опором індіанців у Флориді (США). Загинув і безстрашний вождь семінолів Оссеола, про героїзм якого складено багато легенд.

1835-1845 - Повстання фарапосів у Бразилії.

1836 - Утворення «Союзу справедливих». В «Союз знедолених» стався розкол, і з нього виділилась група соціалістів, яка називала себе «Союз справедливих». Програмні заяви «Союзу справедливих» мали утопічний характер, а його організаційні засади нагадували принципи змовників-бланкістів, з якими підтримували зв’язки німецькі робітники в Парижі. У 1839 р. вони навіть взяли участь в організованому бланкістами в Парижі повстанні, а після його поразки, рятуючись від переслідувань французької поліції, змушені були переселитись до Лондона.

В Лондоні було створено асоціацію робітників, яку очолив столяр, дрібнобуржуазний радикал Уїльям Ловетт. Лондонська асоціація робітників вимагала: 1) загального виборчого права для чоловіків, які досягли 21 року і прожили в певній парафії не менше 6 місяців; 2) скасування майнового цензу за кандидатів у депутати парламенту; 3) рівного представництва і зрівняння виборчих округ; 4) щорічних виборів до парламенту; 5) винагородження праці депутатів; 6) таємного голосування. Ці 6 вимог були дуже популярними серед робітників, які вважали, що, завоювавши загальне виборче право, вони зможуть добитися докорінної зміни умов їхньої праці й життя. Оскільки робітники становили більшість населення Англії, боротьба їх за виборче право означала боротьбу за політичне панування робітничого класу. Виборче право було потрібне робітникам для проведення законодавчим шляхом корінних соціальних перетворень. Учасники руху вирішили подати парламенту свої вимоги у петиції про народну хартію (чартер), тому і весь рух дістав назву чартизму.

1836 - Агресивні дії проти Техасу. Коли кількість плантацій у Техасі зросла і ввезення рабів набрало значних розмірів, США запропонували Мексиці «купити» цю територію за мізерну суму - 5 млн доларів, хоч розмірами Техас був не набагато менший за Францію. Мексиканський уряд відхилив цю пропозицію і вирядив війська проти рабовласників, що оселилися в Техасі. Але плантатори вже встигли зібрати озброєні банди й почали воєнні дії. У 1836 р. вони розбили мексиканські війська, захопили в полон їхнього генерала Сайта Анну, проголосили Техас незалежною рабовласницькою республікою й зажадали прийняти її до складу США.

1836-1839 - Початок чартистського руху в Англії. У 1838 р. чартисти виробили першу національну петицію про народну хартію, в якій було 6 вимог, висунутих Лондонською асоціацією робітників. Петиція засуджувала уряд за те, що він управляє в інтересах меншості й нехтує пекучі потреби більшості замість того, щоб ставити над усе благо народу. Проте прямої вимоги повалення капіталістичного ладу в цій петиції не було. На початку 1839 р. в Лондоні було скликано чартистський з’їзд, або Національний конвент чартистів, у якому розгорілися суперечки про способи боротьби за прийняття парламентом народної хартії. Великий вплив у конвенті мали прихильники У. Ловетта. Вони відкидали насильствені методи боротьби, вважаючи, що в боротьбі за хартію можуть бути використані тільки мирні засоби, або «моральна сила». Прихильники «моральної сили» виражали настрої дрібнобуржуазних радикалів і найменш свідомої частини робітників. До цієї течії належали також буржуазно-ліберальні попутники чартизму на чолі з Т. Атвудом. За революційні, насильницькі методи боротьби, або за застосування «фізичної сили», виступали найбільш свідомі й організовані робітники великих промислових підприємств. Ліву групу серед прихильників «фізичної сили» очолював видатний діяч робітничого руху Джуліан Гарні. В 1839 р. під його керівництвом було створено Демократичну асоціацію, яка виступала за революційне знищення політичного й соціального гноблення, за ліквідацію соціальної нерівності. Визначним прихильником «фізичної сили» був О'Брайєн. Основну причину злиднів народу він помилково вбачав не в капіталістичній експлуатації, а у великій земельній власності лендлордів. О’Брайєн висунув план поступової націоналізації землі через скасування права спадкування. Він пропонував, щоб держава здавала потім націоналізовані землі в оренду й витрачала зібрану з орендарів плату на допомогу непрацездатним та на видачу позичок промисловцям. О'Брайєн поділяв дрібнобуржуазні ілюзії: він вважав, що можна знищити експлуатацію робітників, зберігши приватну власність на засоби виробництва в промисловості, і тому не вимагав націоналізації фабрик та заводів. Як і дрібнобуржуазні економісти, він підтримував утопічну вимогу - віддавати робітникам повністю продукт їхньої праці, що виключало можливість розширеного відтворення. Наприкінці 40-х років О'Брайєн почав виступати проти застосування чартистами насильницьких методів боротьби. На межі 30-40-х років до прихильників «фізичної сили» примикав Фергюс О'Коннор, який вважав тоді, що коли мирні способи боротьби не приведуть до прийняття парламентом хартії, то потрібно буде вдатися до насильницьких методів боротьби за неї. Він вважав, що слідом за ліквідацією політичного панування буржуазії конче треба позбутися злиднів народних мас і забезпечити їм матеріальний добробут. Проте ідеали О'Коннора були «наскрізь пройняті патріархально-дрібнобуржуазним духом». Він був противником комуністичних ідей і гадав, нібито докорінного поліпшення становища робітників можна досягти без ліквідації приватної власності на знаряддя й засоби виробництва. З 1837 р. О’Коннор почав видавати газету «Північна зоря», яка незабаром стала основним друкованим органом чартистів. На початку чартистського руху з прихильниками «фізичної сили» єдналися окремі попутники чартизму з-поміж торі, наприклад проповідник із християнської секти методистів Д. Стефенс. У травні 1839 р. Національний конвент ухвалив резолюцію про «дотримання миру, закону й порядку», поки уряд не оголосить народові війну і не вдасться до насильства. Якщо ж власті перейдуть до репресій, то й чартисти вважатимуть своїм священним обов’язком на насильство відповісти насильством. Незабаром після цього група буржуазних лібералів на чолі з Т. Атвудом, виступаючи проти застосування насильства в боротьбі за хартію, залишила конвент. Прагнучи надати рухові ширшого розмаху й спираючись на підтримку фабричних робітників, чартисти в травні 1839 р. перенесли засідання конвенту з Лондона в Бірмінгем - великий центр важкої промисловості. Масово збиралися підписи під петицією про народну хартію. У червні 1839 р. першу петицію про народну хартію, яку підписали 1 млн 280 тис. чоловік, було урочисто доставлено в парламент. Масові мітинги і демонстрації за прийняття парламентом хартії охопили всю країну. В Бірмінгемі почалися заворушення робітників; власті заарештували 80 осіб і оголосили в місті стан облоги, та, незважаючи на це, народгромив будинки багатіїв. Буржуазія була налякана піднесенням чартистського руху, однак ще більше вона боялася дати робітникам виборчі права. Тому буржуазія та лендлорди і далі відмовлялися надати робітникам виборчих прав. 12 липня 1839 р. палата громад відхилила петицію про народну хартію. У відповідь на це прихильники «фізичної сили» зажадали оголошення тривалого загального страйку - так званого «священного місяця». Але в результаті опору противників революційних дій конвент обмежився оголошенням лише триденного страйку. Нерішучість деяких прихильників «фізичної сили», ідейна незрілість робітничого класу й відсутність у країні революційної робітничої партії призвели до того, що страйкувала лише незначна частинаробітників. Уряд посилив репресії. Восени 1839 р. почався тимчасовий спад чартистського руху. Цьому сприяло економічне піднесення, що саме почалось, і зменшення безробіття. У вересні 1839 р. чартистський конвент було розпущено. Власті почали масові арешти чартистів, велися судові процеси над сотнями учасників руху. Суворі вироки, образи й знущання над ув’язненими викликали обурення робітників. У місті Ньюпорт у Південному Уельсі група робітників на чолі з Фростом підняла повстання, щоб звільнити заарештованих, але поліція відкрила вогонь. Було багато вбитих і поранених.

1837-1873 - Васил Левський. Був першим болгарським революційним демократом і республіканцем. Виходець із селянської сім’ї, він брав участь у загонах гайдуків, які організував Раковський. Незабаром Левський переконався, що без попередньої підготовки повстання неможливе, бо народ не має зброї і досвіду збройної боротьби. Він вважав за потрібне створити сильну організацію, яка підготувала б народ до повстання. Левський прагнув встановити республіканський лад в бал- канських країнах та об’єднати їх у Балканську республіку.

1837-1840 - В Іспанії кортеси прийняли нову конституцію, за якою їм надавалася законодавча ініціатива. Сеньйоріальні права було скасовано. Ці заходи допомогли урядові привернути на свій бік маси населення в боротьбі проти карлістів. У 1837 р. війська карлістів підійшли до Мадріда, але мешканці околиць приготувалися до відчайдушного опору. Армія крістіносів рушила в наступ і примусила карлістів відійти від столиці. Очолював урядові війська популярний серед народу генерал Еспартеро, який належав до ліволіберальної партії прогресистів. Син простого візника, він одружився з дочкою поміщика і зробив блискучу військову кар’єру. Політичні плани Еспартеро не йшли далі ліберальної конституційної монархії, але помірковані і Крі- стіна вважали його надто революційним. Дальший розгром карлістів було доручено генералові Нарваесу - аристократові з походження, відомому своїм консерватизмом. У 1840 р. війну з карлістами було закінчено, але на цей час їхні банди вже спустошили й розорили північно-східні райони країни, що ще більше посилило відставання їх від економічно розвинутих провінцій. Зміцнивши свою владу, Крістіна та її уряд різко повернули вправо. Вони перестали розпродувати церковні землі, скасували інші ліберальні заходи й провели закон про підвищення виборчого цензу у виборах до муніципалітетів. У відповідь на посилений тиск реакції в 1840 р. в Барселоні, Мадриді та інших містах вибухнули нові повстання. Крістіна разом з Ізабеллою втекли до Франції, сподіваючись на допомогу Луї-Філіппа. Еспартеро очолив уряд, а потім його проголосили регентом. Він прийшов до влади на гребені революційної хвилі, але в своїй політиці спирався не на революціонерів, а на поміркованих лібералів, які орієнтувалися на підтримку ззовні, з боку Англії. Замість проведення сміливих революційних заходів Еспартеро вирядив війська проти Барселони й піддав місто артилерійському обстрілові. Сотні будинків було зруйновано. Політика Еспартеро віддзеркалювала слабкість і нерішучість іспанських прогресистів, їхні хитання і страх перед народними масами. Розпочавши боротьбу з революцією, Еспартеро швидко втратив під собою ґрунт. Консервативні кола армії поставили вимогу передати владу генералові Нарваесу. В 1843 Еспартеро довелось на британському військовому кораблі тікати в Англію.

В 1837 р. в Канаді вибухнуло повстання за незалежність. По суті це була буржуазна антиколоніальна революція. Керівником повстання у Верхній Канаді, де більшість населення становили англійці, був журналіст У.-Л. Макензі; в Нижній Канаді, де переважало французьке населення, повстання очолив офіцер Папіно. Почавшись у Монреалі, повстання скоро поширилося на всю країну.Але наприкінці 1837 р. англійські війська придушили його. Почалися арешти і страти. Керівники повстання встигли врятуватися від розправи. Щоб зміцнити свою владу в Канаді й перешкодити новому піднесенню національно-визвольного руху, англійський уряд у 1840 р. об’єднав Верхню і Нижню Канаду, створивши для них спільний парламент. Однак боротьба канадців за розширення самоврядування наростала.

1837-1901 - За правління королеви Вікторії тривало дальше ослаблення королівської влади в Англії.

1837 - У Франції засновано «Товариство пір року», яким керував знаменитий революціонер-соціаліст Огюст Бланкі - активний учасник Липневої революції та республіканського руху. В 30-х роках Бланкі став прихильником комуністичних ідей, узявши їх із вчення Бабефа, що відродилося після виходу в світ (1828 р.) книжки соратника Бабе- фа Ф. Буонарроті «Історія змови рівних». 1839року, в той час як поліція виїхала за місто для нагляду за ходом верхогонів та за людьми, що зібралися там, «Товариство пір року» підняло в Парижі повстання і захопило кілька урядових будинків. Робітничі маси, яким нічого не було відомо про характер і мету цього повстання, не були підготовлені до нього й не змогли підтримати змовників. Поліція без великих зусиль придушила повстання. Керівників «Тов’ариства пір року» Бланкі й Барбеса було заарештовано й засуджено на довічне тюремне ув’язнення. До самої революції 1848 р. Бланкі був відірваний від передових революційних робітників. Але деяка частина їх, уцілівши під час розгрому бланкістської організації, продовжувала боротись у рядах нових таємних республіканських товариств 40-х років.

1838-1842 — Англо-афганська війна. Спроба підкорити Афганістан наразилася на запеклий опір афганського народу й скінчилася невдачею.

1838 — Енергійно агітувала за скасування хлібних законів і перехід до вільної торгівлі партія вігів, і особливо створена в 1838 р. Манчестері Ліга боротьби проти хлібних законів на чолі з буржуазними радикалами - представниками промисловців - фабрикантами Річардом Кобденом і Джоном Брайтом. Промислова буржуазія намагалася відвернути увагу робітників від чартистського руху боротьбою проти хлібних законів.

1838 — Конституція Сербії. Милош Обренович ставив своїм завданням зміцнення особистої влади і збагачення. Він монополізував торгівлю з Австрією і одержував великі прибутки від продажу свиней. За його розпорядженням багатьох визначних воєвод і старійшин було страчено або ув’язнено. Скупщина, членів якої він призначав особисто, покірно виконувала його волю. Деспотичне правління Милоша викликало незадоволення серед народу і опір великашів, які прагнули обмежити самодержавство князя. Прихильники конституції дістали назву «уставобранителів» (від сербських слів устав - конституція і бра- нити - боронити). Внутрішня боротьба, яка не затихала в Сербії, спонукала турецький уряд опублікувати в 1838 р. конституцію, яка дістала силу закону. Влада князя обмежувалась радою з 17 довічно призначуваних членів, яких князь не міг змінити без згоди турецького уряду. Не бажаючи миритися з втратою необмеженої влади, Милош зрікся престолу на користь свого сина Михайла, який намагався продовжувати політику свого батька.

1839 — Найбільшою небезпекою для Уругваю стали агресивні заміри аргентинського диктатора Росаса. У 1839 р. війська Росаса напали на Уругвай. Головне місто Монтевідео було обложене. У новій визвольній війні Уругваю брав участь молодий італійський революціонер Гарібальді. Після тривалої боротьби Уругвай відстояв свою незалежність. Цьому сприяли підтримка флоту Франції і Англії, незадоволених митною політикою Росаса.

1839-1842 — Перша опіумна війна. Для економічного й політичного закабалення Китаю Англія вела проти нього грабіжницьку колоніальну війну, відому під назвою першої опіумної війни. Приводом до неї стало законне розпорядження китайських властей у Кантоні про знищення 20 тис. ящиків опіуму, який контрабандою доставили англійці. Незважаючи на героїчну боротьбу китайських партизанів, феодальний Китай зазнав у цій війні поразки. Війна завершилась у 1842 р. підписанням Нанкінського договору.

1840 - Англія захопила Нову Зеландію. В 1843 р. колонізатори розпочали воєнні дії проти маорі - корінного населення країни. Війни з маорі, які чинили колонізаторам відчайдушний опір, затяглися на кілька десятиліть. У ході цих воєн колонізатори грабували, вбивали маорі, зганяли їх із земель.

1840, липень - Утворення Національної чартистської асоціації в Англії. Вона мала виборний виконавчий комітет і близько 400 місцевих філій, збирала членські внески. Переважний вплив у Національній асоціації чартистів мали прихильники «фізичної сили». Через це Лондонська асоціація робітників, яку очолював Ловетт, відмовилась увійти до Національної асоціації чартистів і дрібнобуржуазні радикали стали відходити від чартизму. На 1842 р. Національній асоціації чартистів налічувалося близько 40 тис. членів.

1840-ві - У 40-х роках в Швейцарії сім католицьких кантонів створили сепаратний союз - Зондербунд, який ніби випереджав конфедерацію реакційних штатів американського Півдня. У 1847 р. між обома частинами Швейцарії вибухнула громадянська війна. Значна перевага в силах була на боці північно-західних кантонів, і сепаратисти покладали свої надії на інтервенцію реакційних європейських держав, особливо Австрії. Проте той час скрізь уже наростала революційна криза, Меттерніху було не до швейцарців. Менш ніж за місяць війська Зондербунда було розбито, права кантонів зменшено, а владу союзних органі розширено.

1840-1842 - Друге піднесення чартистського руху. Криза сприяла новій могутній хвилі чартистського руху. В травні 1842 р. чартисти подали до парламенту другу петицію про народну хартію з 3 млн 300 тис. підписів. Основу цієї петиції становили ті самі 6 вимог, які містилися в першій петиції про народну хартію. Вони відображали боротьбу робітників за встановлення політичного панування пролетаріату - за владу. Однак на відміну від першої петиції друга петиція про народну хартію містила різкий протест проти соціальної нерівності та мізерної платні робітникам. У петиції вимагалося скасувати закон про бідних і зазначалось, що метою боротьби робітників за політичне панування є докорінна зміна їхнього становища й ліквідація злиднів у результаті скасування всіх монополій та всіх форм утиску, які спираються на буржуазне законодавство. До тих монополій, які належить ліквідувати, петиція відносила: монопольне володіння буржуазіївиборчими правами, машинами, землею, пресою, засобами сполучення. Гнівний протест чартистів проти цих монопольних прав буржуазії означав, що вони боролися не тільки проти політичного панування буржуазії, а и проти капіталістичної експлуатації і всієї системи капіталістичних відносин. Друга петиція вимагала також скасування унії між Англією та Ірландією. Зміст цієї петиції яскраво свідчив про те, що на початку 40-х років XIX ст. в чартистському русі значно посилилася соціалістична, пролетарська революційна тенденція. Англійський парламент, вірний захисник інтересів буржуазії та землевласників, відхилив другу петицію про народну хартію.

1840-1848 - Робітничий рух і наростання дрібнобуржуазної та буржуазної опозиції розхитували підвалини Липневої монархії, але фінансова аристократія вперто відкидала будь-яку думку про реформи. Усі пороки й мерзоти «царства банкірів» особливо пишно розцвіли в роки правління Гізо, який перетворився з ліберала на запеклого консерватора. З 1840 р. Гізо займав пост міністра закордонних справ і фактично виконував роль голови уряду, а з 1847 р. очолив його офіційно. Уряд Гізо відхиляв усі вимоги промислової, середньої і дрібної буржуазії про розширення виборчого права.

1841 - В Англії «рипілери» утворили «Асоціацію рипілерів» на чолі з Д. О’Коннелом. Велике значення мала також боротьба ірландців за скасування унії 1801 р. Скасування (англ. - «рипіл») унії Ірландії з Англією вимагала буржуазно-ліберальна течія в ірландському національно-визвольному русі. «Рипілери» виступали в основному за мирні методи боротьби, але ліве крило вимагало вдаватися до насильства в боротьбі за розрив унії. «Рипілери» засуджували вимоги селян, вороже ставились до чартизму.

1841-1929 - Жорж Клемансо. Опортунізм у Франції республіканців викликав невдоволення дрібної, а частково й середньої буржуазії. Це привело до посилення в рядах республіканської партії лівого радикального крила, очолюваного Жоржем Клемансо. Він син лікаря, власника невеликого маєтку. Батько Клемансо і він сам виступали проти Другої імперії, їх переслідували. Проте в період Паризької Комуни Ж. Клемансо - один із паризьких мерів - намагався бути посередником між Комуною і Версалем. Ставши лідером радикалів, Клемансо різко критикував внутрішню і зовнішню політику поміркованих республіканців, добивався їхньої відставки, за що його прозвали «звергателем міністрів».

1841-1846 - При владі був торійський кабінет Роберта Піля. Прихильники Піля - їх пізніше прозвали «пілітами» - бачили, що не зможуть утримати владу, якщо не підуть на поступки фабрикантам у питанні про свободу торгівлі. Крім того, панівні класи були налякані чартистським рухом. Кабінет Піля хотів згуртувати лендлордів і промисловців для спільної боротьби з чартизмом. У 1842-1843 рр. уряд Піля провів через парламент закони про зниження ввізних мит на хліб і сировину та про скасування експортних мит на англійські товари. В 1845 р. так звана картопляна хвороба в Ірландії була причиною загибелі картоплі на полях і створила загрозу голоду. Ліга боротьби проти хлібних законів посилила агітацію за їх скасування. Побоюючись народних заворушень, кабінет Піля й парламент провели в 1846 акт, за яким хлібні закони скасовувались.

1842, 29 серпня - Нанкінський мирний договір. Перша опіумна війна завершилась підписанням Нанкінського нерівноправного договору, що зобов’язував Китай відкрити для торгівлі з Англією п’ять портів, передати Англії у «довічне володіння» о. Гонконг і сплатити контрибуцію. На другий рік Англія накинула Китаю нову нерівноправну угоду про екстериторіальність, тобто непідсудність англійців, які перебувають на території Китаю, китайським законам і суду.

1842 - За скасування унії 1801 р. боролася також політична організація «Молода Ірландія», що виникла в 1842 р. Її керівники Чарлз Даффі й Томас Девіс осуджували помірковану тактику «рипілерів», прагнули дати освіту ірландському народові й розвивати ірландську культуру.

В Сербіїуставобранителі на чолі з Вучичем підняли повстання. Михайло втік до Австрії. Князем було обрано безхарактерного і не підготовленого до політичної діяльності Олександра Карагеоргіевича (1842-1858). В країні встановилось панування уставобранителів. Народ і далі був відсторонений від політичного життя. Більшість уставобранителів і новий князь шукали підтримки в Туреччині і Австрії. Результатом цього стало погіршення відносин з Росією. Послаблення зв’язків із Росією посилювало непопулярність правління уста- вобранителів. Революції 1848-1849 рр. збудили співчутливий відгук у Сербії. Скликана під тиском народних мас скупщина вимагала зміни зовнішньої політики уряду.

1842-1843 - «Рейнська газета». У Німеччині в 40-х роках розгорнулися ліберально-опозиційні й революційно-демократичні рухи. Маркс, який зблизився з молодогегельянцями, займає серед них найбільш послідовну революційно-демократичну позицію. Одержавши диплом доктора філософії, Маркс переїхав у Бонн, маючи намір присвятити себе викладацькій діяльності в університеті. Алеатмосфера реакції в прусських університетах і гоніння на опозиційних професорів змусили його відмовитися від думки про кафедру. Бажаючи за всяку ціну знайти трибуну для пропаганди своїх ідей, Маркс у 1842 р. став співробітником, а потім і редактором «Рейнської газети», що виходила в Кельні й була заснована радикальними буржуа, близькими до лівогегельянців. Завдяки Марксу «Рейнська газета» стала найпередовішим друкованим органом у тогочасній Німеччині. Маркс використав її для виступів проти реакційних порядків у країні, зокрема проти реакційної цензури, на захист свободи друку, для пропаганди революційно- демократичних ідей.

1843 - Англійські колонізатори захопили і розграбували прикордонний з Афганістаном Сінд.

1843-1851 - Диктатура Нарваеса в Іспанії. Після падіння Еспартеро Крістіна повернулася в столицю. На чолі уряду протягом 8 років залишався Нарваес. Його політика служила інтересам дуже поміркованих, навіть консервативних поміщицьких кіл. Місцеву міліцію та самоврядування було скасовано. У Мадриді й Барселоні не раз вибухали нові революційні повстання, але Нарваес із холодною жорстокістю відповідав на них кривавими репресіями. Лише протягом 1844 р. було страчено 214 чоловік. Кортеси знову було позбавлено права законодавчої ініціативи, а виборчий ценз підвищено. Під час революції 1848 р. в Мадриді та інших містах Іспанії вибухнули народні повстання, але їх було розгромлено. Знову відновилися страти й висилки на каторгу. Основним засобом боротьби зі своїми політичними суперниками Нарваес вважав фізичне знищення їх. Пізніше, на смертному одрі, коли духівник запитав його, чи не хоче він простити своїх ворогів,Нарваес відповів: «У мене нема ворогів, я їх усіх розстріляв!». Але навіть криваве правління Нарваеса перестало задовольняти придворні кола, які вимагали фактичного повернення до абсолютизму й позбавлення кортесів будь-яких прав. Ізабеллу достроково оголосили повнолітньою. Це була неосвічена, легковажна й марнотратна королева, яка оточила себе камарильєю з інтриганів та хабарників і підпала під вплив крайніх реакціонерів. Становище Нарваеса похитнулось. У 1851 р. він був змушений піти у відставку, а новий уряд розігнав кортеси. В 1853 р. скликання їх було знову відкладено.

1844 - Опублікування збірника «Німецько-французький щорічник» із статтями К. Маркса і Ф. Енгельса.

Від Гаїті відокремилась Домініканська республіка.

Скориставшись поразкою Китаю в опіумній війні з АнглієюСША накинули Китаю нерівноправний договір. Цей договір надавав США прав нації найбільшого сприяння і містив ширше визначенняпривілею екстериторіальності іноземців у Китаї, ніж попередні договори китайського уряду з Англією.

1844, 4-5 червня - Повстання сілезьких ткачів в Німеччині. У червні несподівано для панівних класів Німеччини повстали проти капіталістів затуркані й малописьменні ткачі, які жили в гірських селищах Сілезії. На початку 40-х років їхнє становище стало особливо нестерпним через дорожнечу, зниження розцінок і безробіття, що дедалі зростало. Ще задовго до повстання серед голодуючих ткачів поширилась пісня «Праведний суд», яку вони часто співали під вікнами фабрикантів. Привід до самого повстання був випадковий. У селищі Петерсвальдау заарештували одного молодого робітника за те, що він співав цю пісню під вікнами особливо ненависного фабриканта Цванцігера. За робітника заступились товариші. Вони вимагали звільнити його і вранці 4 червня 1844 р. рушили великою юрбою до підприємства й особняка фабриканта. Та у відповідь на мирний виступ робітників з даху будинку Цванцігера у натовп полетіло каміння. Тоді голодні ткачі перейшли в наступ, увірвались у приміщення фабрики, розгромили фарбувальню і сушарню, контору та особняк Цванцігера. До повсталих ткачів Петерсвальдау згодом приєдналися ткачі з навколишніх селищ. Наступного дня рух поширився на сусіднє селище Лангенбілау, де також було розгромлено кілька підприємств. Перелякані до смерті місцеві власті викликали в гірські округи військові частини. У першій же сутичці 11 повсталих було вбито, 24 поранено, проте солдати змушені були відступити. Тільки після того як прибув великий загін з гарматами, ткачі скорилися. Було схоплено понад 70 ткачів, їх посадили у фортецю і жорстоко покарали. Хоч повстання ткачів виникло стихійно і в ньому можна було помітити лише елементи організованості й свідомості, воно мало величезне суспільне значення. Це повстання наочно показало, що і в Німеччині є робітничий клас, який почав давати відсіч експлуататорам і усвідомлювати свої класові інтереси.

1845 - Утворення «Товариства братських демократів».

Виникло «Земельне товариство чартистів». Метою його було здійснення плану земельної реформи, висунутого О’Коннором, який уже виступав проти революційних методів боротьби й перейшов на позицію «моральної сили». Цей план передбачав викуп державою земель, що належали лендлордам, і передачу їх робітникам у вигляді дрібних земельних наділів. Вимога ліквідувати земельну власність лендлордів мала велике прогресивне значення; проте ідея перетворення робітників на дрібних землевласників мала дрібнобуржуазний, реакційний і утопічний характер. Вона була дуже поширена серед зубожілих дрібних фермерів, серед безробітних, а також серед робітників, які недавно втратили землю в результаті розвитку капіталізму в «сільському господарстві. Незабаром у «Земельному товаристві чартистів» налічувалося вже близько 300 тис. членів. Товариство мало громадський фонд - 60 тис. фунтів стерлінгів. Але в 1848 р. земельне товариство О’Конноразбанкрутило. Утопічність цієї справи стала очевидною, що привело до швидкого занепаду впливу О’Коннора на робітників. Ще в 1945 р. в Лондоні під керівництвом чартистів Д. Гарні та Е.Джонсона було створено «Товариство братських демократів», мета якого полягала в тому, щоб об'єднати сили міжнародного революційно-демократичного руху. Серед членів цього товариства були дуже поширені ідеї утопічного соціалізму. Гарні і Джоне різко критикували капіталістичний лад. Однак «Товариство братських демократів» дотримувалося лозунгу «Всі люди - брати», в якому нехтувався антагоністичний характер суперечностей між буржуазією і пролетаріатом.

1845 - Анексія Техасу США. Рабовласники США були зацікавлені в загарбанні Техасу не тільки для поширення на південний захід плантаційного господарства, а й для того, щоб збільшити кількість рабовласницьких штатів і зберегти свою перевагу в сенаті США. У 1845 р. конгрес ухвалив рішення про анексію Техасу. Мексиканський уряд розірвав із США дипломатичні відносини.

Радикально-демократичний напрям в Чехії очолювали два талановиті представники дрібнобуржуазної чеської інтелігенції - поет К. Сабі- на (1813-1877) і син празького адвоката Й. Фріч (1829-1890), який довго жив за кордоном. У 1845 р. К. Сабіна та інші чеські демократи створили таємне революційне товариство «Рипіл», до якого пізніше приєднався Й. Фріч. Названо було це товариство на зразок відомої ірландської асоціації, що боролася за визволення Ірландії з-під влади Англії. Чеські рипілісти, серед яких були й німці-демократи, що проживали в чеських землях, ставили собі за мету створення демократичної республіки, знищення влади дворянства, звільнення селян від феодальних повинностей, поліпшення становища робітників. Увага рипілістів була спрямована на розв’язання не тільки національного питання, а й питання соціального. Багато хто з них перебував під впливом ідей утопічного соціалізму і щиро прагнув знищити не тільки національне гноблення, а й соціальну несправедливість. Оскільки гасла рипілістів відповідали потребам і сподіванням широких мас чеських трудящих, то саме вони були в громадському житті Чехії 40-х років найбільш прогресивним напрямом, були справжніми «будителями» чеського народу, носіями передових ідей його національного відродження.

1846-1875 — В Сербії режим регентства викликав незадоволення широких верств народу. Виразником поглядів революційно-демократичних кіл став Свєтозар Маркович (1846-1875). Він навчався в Росії, в Петербурзькому політехнічному інституті. Маркович зблизився з російською революційною молоддю, вивчав політичну літературу 60-х років, зокрема твори російських революційних демократів, і став послідовником М. Г. Чернишевського. У газеті «Застава» Маркович критикував діяльність лібералів і бюрократичний режим. Маркович дійшов висновку про кончу потребу докорінного зламу всього державного й суспільного устрою Сербії шляхом революції. Він був першим сербським революційним демократом.

1846 — США остаточно домоглися від Англії визнання своїх претензій щодо території Орегону. Було встановлено західний кордон з Канадою. В Орегоні рабство теж не було допущене. В освоєнніОрегону і Каліфорнії найбільше були зацікавлені фермери й буржуазія Півночі. Наслідком територіальних загарбань США в середині XIX ст. було значне розширення їхньої основної державної території. США досягли виходу до берегів Тихого океану на всьому просторі від Канади до Південної Каліфорнії.

1846-1848 — Війна США з Мексикою. Готуючись до загарбницької війни, уряд США послав у Мексику свого представника з новою вимогою: відступити весь Техас і «продати» США величезні простори Нової Мексики й Каліфорнії. Не чекаючи відповіді, війська США вторглись на мексиканську територію. У 1846 р. президент у посланні конгресу, безсоромно перекручуючи факти, звинуватив мексиканський уряд у «порушенні кордонів» США і війну було оголошено. У 1847 році війська США висадились на узбережжі Мексики, розбили її армію й захопили столицю країни - м. Мехіко. За договором від 2 лютого 1848 р. мексиканський уряд змушений був визнати Техас володінням США і передати США усі землі на північ від Ріо-Гранде, Нову Мексику й Північну Каліфорнію з гаванню Сан-Франциско. Отже, прикриваючись нестримною демагогією, Санта Анна на ділі провадив антинародну політику, її метою була охорона привілеїв церкви й поміщиків, відмова від нових реформ. У боротьбі з агресією США Санта Анна виявив себе зрадником національних інтересів своєї країни. Рабовласники США прагнули захопити північній області Мексики - їхні банди вторглися в Техас і заснували там «незалежну республіку». У 1836 р. Санта Анна вирушив проти них з 6000 солдатів, але виявив свою цілковиту нездарність і безтурботність. Його загін атакували зненацька й розбили, а Санта Анна потрапив у полон і підписав ганебну обіцянку відступити США величезну територію. Повернувшись у Мехіко, він змушений був залишити пост президента, але через кілька років знову зайняв його. Коли США в 1846 р. почали розбійницьку війну з Мексикою, Санта Анна перешкоджав рішучим заходам щодо озброєння армії, а духівництво не допустило вилучення церковних цінностей на оплату воєнних витрат. США вели війну з варварською жорстокістю. 22 березня 1847 р. 72 кораблі бомбардували Веракрус. Вулиці міста були залиті калюжами крові - скрізь лежали шматки людських тіл, розірваних бомбами. Місто захопили американці. Санта Анна провадив капітулянтську політику й був усунутий від влади, але більшість солдатів, офіцерів і народ чинили загарбникам відчайдушний опір. Мексиканський народ і тепер шанує пам’ять шести юнаків артилеристів, які стояли на смерть із своєю батареєю біля Чапультепека. 14 вересня 1847 р. війська США увійшли в Мехіко. Жителі міста відкрили стрільбу з вікон і дахів, закидали завойовників камінням. У різних місцях виникали партизанські загони. Із списами й мачете, з обцвяхованими кийками і ласо вони нападали на обози та окремі загони загарбників. Проти партизанів було кинуто 20 тис. чоловік з 50-тисячноі армії США.Тільки величезна перевага в силах дала можливість Сполученим Штатам перемогти. У 1848 р. було підписано грабіжницький мирний договір, за яким США одержали весь Техас, Каліфорнію і Нову Мексику, що становило 3/5 усієї території країни. Майбутній президент США У. Грант називав цю війну «однією з найбільш несправедливих воєн, які будь- коли сильна нація вела проти слабкої».

1846 - Скасування хлібних законів в Англії. Скасування свідчило про зменшення впливу земельної аристократії і її дальше буржуазне переродження. Англія перейшла до системи фритреду. В умовах промислової монополії Англії вільна торгівля давала можливість англійській промисловій буржуазії заповнювати ринки інших країн своїми товарами, стримувати розвиток їхньої національної промисловості й розширювати своє панування на світових ринках.

«Асоціація рипілерів» (Англія) розкололася. З неї вийшли буржуазні демократи. Вони утворили «Ірландську конфедерацію», всередині якої незабаром постали незгоди між лібералами й дрібнобуржуазними революційними демократами. На чолі демократів стояли Д. Мітчел і Д. Лалор. Вони закликали народ до боротьби за незалежну ірландську демократичну республіку, ліквідацію земельної власності лендлордів і обстоювали союз дрібної буржуазії з робітниками та селянами. Кінцевою метою Лалор вважав націоналізацію землі, помилково гадаючи, що завдяки їй народ цілком визволиться з-під гніту лендлордів і капіталістів. Ірландські робітники брали активну участь у революційній національно-визвольній боротьбі. Але через свою нечисленність, ідейну незрілість і неорганізованість вони не змогли тоді очолити національно-визвольний рух у країні.

1846 - Партія торі була в глибокому занепаді вже з кінця 40-х років, коли Роберт Піль, сприяючи вимогам широких кіл торговельно- промислової буржуазії, провів у палаті громад білль про скасування хлібних законів (1846 р.). Це призвело до розколу партії торі й до створення в англійському парламенті групи так званих пілітів, які далі все більше зближалися з вігами. Розкол торі дав можливість ві- гам надовго відтіснити представників землевласницької аристократії від влади.

1846-1868 - Протягом цього періоду торі стояли в Англії біля керма влади в цілому лише близько трьох років (у 1852 р., у 1858-1859 рр., у 1867-1868 рр.). Решту часу, тобто 17 років, влада перебувала в руках вігських кабінетів, яких підтримували різні, ворожі торі, політичні групи - піліти, фритредери-радикали, ірландці. Партію вігів очолювали визначні державні діячі, які вміли як Пальмерстон або Рассел, бути гнучкими, своєчасно робити потрібні поступки перед широкими верствами середньої і дрібної буржуазії. Однак віги, незважаючи на весь їхній показний лібералізм, добившись у результаті реформи 1832 р. влади, вперто чинили опір дальшому розширенню виборчого права й тільки під тиском народних мас вдавалося виривати з їхніх рук окремі незначні реформи. Лорд Пальмерстон, який стояв на чолі партії вігів цілих 35 років, незмінно заперечував саме право народних мас брати участь у керуванні державою, а лорд Рассел і слухатиме хотів про будь-які нові реформи. Угруповання фритредерів-радикалів, що виникло ще наприкінці 20-х років як ліве крило партії вігів і очолювало боротьбу за скасування хлібних законів, на початку 50-х років ХІХ ст. відкрито виступило на захист нової виборчої реформи. Ватажки радикалів рекрутувалися з найбільш діяльної і енергійної частини англійської буржуазії - фабрикантів, прихильників вільної торгівлі.

1846, лютий - Краківське демократичне повстання. Австрійська політика в Галичині полягала в тому, щоб нацьковувати поляків та українців одних на одних і придушувати їх визвольні рухи. 1846 року в Кракові вибухнуло польське демократичне повстання, але було розгромлене австрійськими військами. Австрійські власті підбурювали селянське українське населення проти польських повстанців, сподіваючись використати ненависть селян до польських поміщиків і сіючи облудні чутки про те, що повсталі перешкоджають звільнити селян. І все-таки, одночасно з повстанням у Кракові, галицькі селяни подекуди почали громити панські садиби й розправлятися з ненависними поміщиками та їхніми управителями. Придушивши повстання в Кракові, австрійські власті потім без особливих зусиль розправились і з селянським повстанням у Галичині. Перелякане польське вельможне панство стало після цього більш ревним вірнопідданим Габсбургів. Отже, незважаючи на різні ідейно-політичні незгоди, польські революціонери-демократи й більш помірковане керівництво «Демократичного товариства» (так звана «Централізація») спільно готувались до нового збройного виступу. Цього разу вони мали намір розпочати його по всій Польщі - спочатку в Познані, Галичині й формально незалежній Краківській республіці, створеній в 1815 р., а потім і в Королівстві Польському. 20 лютого 1846 р. у Кракові вибухнуло повстання під керівництвом Дембовського. Створений тут після вигнання австрійських військ «Національний уряд» поряд з іншими демократичними реформами негайно оголосив про знищення панщини й передачу селянам усіх земель, що були в їхньому користуванні. Але ці прогресивні заходи наштовхнулися на опір околишніх поміщиків, і багатих міських торговців. Вони не тільки відмовились підтримувати революціонерів, а й здали місто без бою австрійському генералові. Сам Дембовський загинув у передмістях Кракова під час обстрілу австрійцями маніфестації, яку він очолював. Після придушення повстання за угодою між Австрією, Росією і Пруссією Краківську республіку було скасовано, її територію віддали Габсбурзькій імперії, яка на той час володіла вже польською Галичиною і Тешинською Сілезією.

1847-1848 - Третє піднесення чартистського руху. У 1847 р. економіка Англії була захитана небаченою за силою торговельно-промисловою кризою. Більшість фабрик Ланкашіру - найбільш розвинутого промислового району Англії - зовсім припинила роботу. На початку 1848 р. в Англії налічувалося 4 млн повністю безробітних. Кількість їх збільшувалась і внаслідок зростання імміграції ірландців, гнаних з батьківщини злиднями та голодом. Криза 1847 р. і початок революції 1848 р. сприяли посиленню боротьби чартистів. Чартисти провели масові мітинги, демонстрації та виступи, вимагаючи, щоб парламент прийняв народну хартію. Д. Гарні та Е. Джонс відкрито закликали до збройного повстання й розпуску парламенту. На багатьох мітингах ухвалювалися резолюції, в яких віталися революційні демократи Франції, Італії, Польщі. 4 квітня 1848 р. відкрився чартистський Національний конвент, у якому незабаром розгорнулася боротьба між прихильниками Гарні та Джонса, що закликали до повстання, й прибічниками О’Брайєна, який стояв за вичікування, поки народ не будесильнішим від закону. Конвент ухвалив передати до парламенту нову, третю петицію про народну хартію, а в разі її відхилення надіслати королеві Вікторії послання з вимогою розпуску парламенту, відставки вігського кабінету Рассела і прийняття народної хартії. Чартисти вирішили подати 10 квітня 1848 р. петицію до парламенту й провести того ж таки дня в Лондоні масову народну демонстрацію на її захист. Але уряд заполонив столицю військами і зірвав проведення демонстрації. 10 квітня в Лондоні відбувся тільки мітинг робітників. О’Коннор закликав їх дотримуватись порядку й розійтись. У кількох великих промислових центрах країни відбулися масові мітинги на захист народної хартії. В травні відкрилися чартистські Національні збори, на яких були присутні 60 делегатів від робітників різних округ Англії. О’Коннор виступив проти скликання їх. Гарні теж відмовився взяти участь у зборах. Збори ухвалили резолюції, що закликали боротися за народну хартію, за поліпшення становища робітників, за розірвання унії між Англією та Ірландією. Провал спроби чартистів провести в Лондоні 10 квітня 1848 р. масову народну демонстрацію, капітулянтська позиція О’Коннора, недовговічність чартистських Національних зборів, які проіснували тільки два тижні, були ознаками початку занепаду чартистського руху. Влітку 1848 р. уряд перейшов до масових репресій проти чартистів. В’язниці були переповнені. В липні парламент відхилив петицію про народну хартію. До поразки чартизму призвела низка причин. Найважливішою з них був тривалий період піднесення англійської промисловості й торгівлі, що настав на початку 50-х років. Безробіття різко зменшилось. Важливе значення мало також те, що англійська буржуазія одержувала величезні надприбутки від пограбування колоній. Ці надприбутки вона частково використовувала на поліпшення матеріального становища висококваліфікованої верхівки робітничого класу, тобто на створення так званої робітничої аристократії. Спираючись на неї, буржуазія хотіла розколоти робітничий рух.

 

1847 - Білль про десятигодинний робочий день в Англії. Чартистський рух зробив великий вплив на політику панівних класів, змусивши їх піти на поступки робітникам і здійснити потім ряд політичних реформ. Побоюючись нового піднесення чартистського руху, парламент у 1847 р. ухвалив закон про обмеження робочого дня десятьма годинами. Митний союз Дунайських князівств Волощини і Молдавії (Румунських князівств). Відбулося митне об’єднання князівств, що сприяло утворенню єдиного національного ринку. Значно повільніше розвивалася промисловість, яка ще залишалася на мануфактурній стадії розвитку. У містах зберігались цехи.

1847, травень - 1848 - Особливо загострилось становище на південному заході Німеччини. У столиці Вюртембергу Штутгарт в травні 1847 р. робітники й ремісники в боротьбі з поліцією пустили в хід каміння й дрюччя, а потім - вперше в Німеччині - збудували барикади. Напруженою була обстановка і в сусідньому Бадені, де особливо енергійно з трибуни палати і в пресі виступали представники радикальної, демократичної опозиції. Там, в Оденвальді і Шварцвальді, серед голодуючих селян розповсюджувалися революційні листівки, в яких прямо закликалося вбивати монархів і нищити трони. У Баварії на початку лютого 1848 р. також дійшло до відкритої сутички народних мас із військами.

1847, червень -1852, листопад - Союз комуністів. В результаті діяльності Маркса і Енгельса на бік наукового комунізму переходило дедалі більше учасників різних соціалістичних і комуністичних груп, найбільш значною з яких був лондонський Союз справедливих, що поступово звільнявся з-під впливу ідей Вейтлінга. На початку 1847 р. тодішнє керівництво Союзу справедливих запропонувало Марксу й Енгельсу вступити в члени Союзу, скласти для нього програму й очолити перебудову самої організації на нових засадах. У червні 1847 р. на скликаному в Лондоні конгресі Союзу справедливих було вирішено провести реорганізацію і створити Союз комуністів, який об’єднав би різні комуністичні групи в Англії, Німеччині, Бельгії, Франції та інших країнах. Реорганізація відбулася на базі нового статуту. Перший параграф статуту, сформульований Енгельсом, вказував, що метою Союзу комуністів є: «повалення буржуазії, панування пролетаріату, знищення старого, побудованого на антагонізмі класів, буржуазного суспільства і заснування нового суспільства, без класів і без приватної власності». У наступному параграфі статуту перелічувались умови членства: спосіб життя і діяльності, який відповідає цій меті; революційна енергія і завзяття у пропаганді; визнання комунізму; відмовлення від участі в усякому антикомуністичному товаристві; підкорення постановам Союзу; збереження в таємниці всіх справ Союзу; одноголосне прийняття в одну з громад. Нижчим осередком Союзу були його громади на місцях, підпорядковані Центральному комітету, який обирався конгресом Союзу і звітував перед ним. Принципи цього статуту мали велике значення для всієї дальшої боротьби за пролетарську партію. Замість старого, породженого утопічним соціалізмом, гасла Союзу справедливих «Усі люди брати», Союз комуністів висунув на пропозицію Маркса й Енгельса лозунг «Пролетарі всіх країн єднайтеся!»

1848 - В Каліфорнії знайшли золото. На віддалених землях Заходу США, включаючи Каліфорнію, рабство не набуло поширення. У Каліфорнії знайшли золото. Заповзятливі й озброєні з голови до ніг шукачі золота сходилися туди звідусіль у гонитві за багатством. Впровадити в Каліфорнії рабську працю було неможливо.

В США частина фермерів, ремісників і буржуазії Півночі заснувала в м. Буффало нову партію - фрисойлерів (вільна земля). До складу цієї партії входили робітники і негри. Фрисойлери вимагали заборонити поширення рабства на нові території, безплатно роздати західні землі скватерам і заборонити продаж цих земель великим земельним спекулянтам. До партії фрисойлерів належав відомий американський поет Уолт Уїтмен. Виникнення руху фрисойлерів свідчило про зародження наприкінці 40-х років політичного союзу фермерів та ремісників з буржуазією Півночі проти рабовласників. У 1848 р. фрисойлери на виборах зібрали лише 300 тис. голосів, оскільки більшість фермерів у той час ще голосувала разом з плантаторами проти буржуазії Півночі, яка обстоювала запровадження високих протекціоністських тарифів. Питання боротьби з рабовласниками за землю набуло першочергового значення тільки в наступному десятиріччі.

1848, січень - березень — Початок революції в Італії. Ознаки того, що насувається буря, відчувалися на Апеннінському півострові ще в 18461847 рр. Заворушення народних мас, які посилились внаслідок неврожаїв та економічної кризи, розгорталися в різних частинах країни одночасно із зростанням опозиційного руху серед буржуазії. В Римській області пройшла хвиля голодних народних виступів і страйків. Такий же рух ширився також у Тоскані й П’ємонті, і особливо в підвладній Австрії Ломбардо-Венеціанській області. На півдні країни, в Королівстві Обох Сицилій, у містах Мессіні та Реджіо, були спроби підняти повстання. Голодуючі селяни палили поміщицькі маєтки. Опозиційний рух особливо посилився, коли на папський престол у червні 1847 р. сів архієпископ Мастаї-Феретті, який мав славу ліберала й противника австрійців. Новий папа, що прибрав ім’я Пія IX, справді почав сприяти деяким побажанням ліберальних кіл - великої буржуазії та дворянства - пом’якшив суворі вимоги цензури, подарував політичну амністію, заснував державну раду (консульту) з представників окремих провінцій. Мета реформ була - внести розкол у ряди опозиції і запобігти революції. Хоч за своїм характером ці реформи були мізерними, їх захоплено зустріли ліберали далеко за межами самої Римської області. Під кінець 1847 р. у боротьбу проти аристократії та єзуїтів- мракобісів, за спиною яких стояли гнобителі-австрійці, включалися дедалі ширші верстви народу. Проведені в трьох порівняно великих державах Італії реформи не могли спинити рух, що почався. Поступки, на які пішли із страху перед загрозою народної революції правлячі класи, свідчили, що вони вже не можуть управляти по-старому.

Опозиційним рухом повсюди в Італії керувала буржуазія. Перші революційні виступи почалися в Італії 12 січня 1848 р. на о. Сицилія, де в м. Палермо дружно повстало все населення. На кінець місяця рух перекинувся на південь півострова, а потім і в Неаполь. Під тиском повсталого народу король був змушений створити ліберальне міністерство й пообіцяв запровадити конституцію. У лютому-березні революційним рухом були охоплені Тоскана, П’ємонт і Римська область. І тут під тиском буржуазії та народних мас були створені ліберальні міністерства й «подаровані» буржуазні конституції, проте вельми поміркованого характеру. Нова п’ємонтська конституція, яку було оголошено після одержання звісток про те, що у Франції почалася революція, встановлювала двопалатну систему (сенат і палату депутатів) і високий майновий ценз в інтересах великої буржуазії та ліберальних поміщиків. У Ломбардо-Венеціанській області, яка була під владою австрійців, заворушення також почалися ще в січні. Населення, обурене встановленою австрійцями тютюновою монополією, демонстративно відмовлялося курити. Через це незабаром почалися сутички з агентами австрійської поліції, які злостиво пускали дим своїх сигар в обличчя італійським патріотам. Звістки про революцію у Відні й усунення ненависного Меттерніха прискорили революційний вибух у Мілані. П’ять днів, з 18 по 22 березня, тут точилися криваві барикадні бої між повсталим народом і військами австрійського фельдмаршала Радецького. Народ Мілана переміг і вигнав війська Радецького з міста. Влада з Ломбардії перейшла до рук тимчасового уряду, на чолі якого став поміркований ліберал граф Казаті. Йому вдалося усунути від керівництва народним повстанням республіканців і їхнього вождя Каттанео. Вже 23 березня звернувся до сардинського короля з проханням якнайскоріше вступити в Ломбардію із своїми військами, щоб відвернути там виступи бідноти. Майже одночасно з Меланом у тилу австрійської армії 22 березня вибухнуло повстання і у Венеції. Повсталі захопили тут під керівництвом звільненого з в’язниці адвоката Маніна міський арсенал і примусили здатися австрійський гарнізон міста. Венеція оголосила себе незалежною республікою. На кінець березня майже весь півострів охопив вогонь революційних повстань. Монархи змушені були піти на серйозні поступки перед рухом, що розгортався, а вигнані з Мілана австрійські війська ледве стримували під Вероною натиск п'ємонтської армії, яка перейшла ломбардський кордон. До армії приєдналися численні добровольці. Під тиском повсталих народних мас сардінський король Карл-Альберт був змушений порвати з Австрією і після того, як оволодів Міланом, який покинули війська Радецького, повів свою армію до австрійських фортець Песк'єри і Мантуї. Та зовсім вигнати австрійців з Італії можна було, лише піднявши весь народ на справжню революційну війну. У Ломбардії та в різних місцях на півдні країни селяни нападали на поміщицькі маєтки. Ліберальні поміщики і буржуазія злякалися народного руху. Міланський уряд силою зброї розправився з повсталими селянами. Король Карл-Альберт із страху перед народом не вів війну по-революційному. Нерішучість Карла-Альберта, що межувала з прямою зрадою, а також повсюдне загострення класових суперечностей зразу ж відбилися на політиці інших італійських монархів. Тепер вони поспішили завдати удару в спину революції і відмовились вести далі боротьбу, у яку під тиском повсталого народу їх було втягнуто. Першим відкрито зрадив народ Пій IX. В особливому «Зверненні» він 29 квітня заявив про своє небажання воювати з Австрією. Слідом за ним 15 травня вчинив контрреволюційний переворот у Неаполі Фердінанд II, який забув про свою присягу новій конституції і розігнав палату депутатів. Загони неаполітанців було за його наказом негайно відкликано з Ломбардії, куди їх раніше послали для боротьби з австрійцями. Обстановка в Італії зовсім змінилась. Австрійські війська, що перейшли в наступ, 24-25 липня 1848 р. вщент розбили в битві під Кустоццою сардінську армію, змусивши Карла-Альберта 9 серпня підписати принизливе перемир'я. Ломбардію було повернено Австрії, а в Модені і Пармі поновлено на престолах вигнаних звідти раніше герцогів із дому Габсбургів. У невдалому закінченні війни проти Австрії винні були не тільки Карл-Альберт та його генерали, а також і ті кола ліберального дворянства та поміркованої буржуазії, які після початку революції всюди в Італії прийшли до влади. Вони боялись повсталого озброєного народу більше, ніж самих австрійців. Перехід контрреволюційних сил у наступ відразу ж відбився на становищі в різних частинах Італії. Ще влітку каральні загони Фердінанда II розправились у Калабрії з повсталими селянами. Наприкінці серпня неаполітанські війська було перекинуто в Сицилію, щоб придушити рух за самостійну конституцію, який там почався. Наразившись на відчайдушний опір населення Мессіни, яке дружно стало на захист революції, неаполітанські війська почали руйнівне бомбардування і 8 вересня оволоділи зовсім зруйнованим містом. Внаслідок перемоги «короля- бомби», як стали називати в Європі Фердінанда II після зруйнування Мессіни, помітно посилилися підступи контрреволюціонерів і в інших італійських державах, особливо в Папській області.

1848, лютий - З лютого 1848 р. в містах Бельгії розгорнувся республіканський Рух. Король Леопольд І лицемірно заявив, що він готовий зректися престолу. Проте найвпливовіші кола буржуазії боялись народних мас, особливо робітників. Уряд обмежився лише деяким розширенням виборчого права.

1848, 22-24 лютого - Лютнева революція в Парижі. Під кінець 1847 р. у Франції визріла революційна ситуація. Бідування трудящих, породжені капіталістичною експлуатацією, посилились ще більше через неврожаї картоплі та хлібів і внаслідок гострої економічної кризи, що почалася в 1847 р. Масовим стало безробіття. Серед робітників, міської і сільської бідноти накипала люта ненависть до Липневої монархії. В багатьох районах Франції у 1846-1847 рр. почались голодні заворушення. Дедалі більш відкрите незадоволення «царством банкірів» охоплювало широкі кола дрібної і середньої буржуазії та великих промисловців і торговців. Законодавча сесія, що відкрилася 28 грудня 1847 р., проходила бурхливо. Промовці опозиції звинувачували уряд Гізо в запроданстві, марнотратстві, зраді національних інтересів. Однак усі вимоги опозиції були відхилені. Безсилля ліберальної опозиції виявилось і в ході банкетної кампанії, коли банкет, призначений на 22 лютого 1848 р., було заборонено; ліберальна опозиція, яка над усе боялася народних мас, відмовилась від цього банкету. Частина дрібнобуржуазних демократів і соціалістів, не вірячи в сили революції, закликали «людей з народу» залишитися вдома. Незважаючи на це, 22 лютого1848 р. десятки тисяч жителів Парижа вийшли на вулиці й майдани міста, які були збірними пунктами для забороненого банкету. Серед демонстрантів переважали робітники й студенти. В багатьох місцях зав’язалися запеклі сутички з військами та поліцією, будувалися барикади, робітники громили збройові крамниці. 23 лютого кількість барикадних бійців збільшилась. Батальйони Національної гвардії з дрібної і середньої буржуазії ухилялися від боротьби з повсталим народом, висловлювали йому співчуття. Переляканий король дав відставку урядові Гізо. Звістку про усунення ненависного міністра сприйняли в буржуазних кварталах Парижа з повним задоволенням. Але робітники, пам’ятаючи про уроки революції 1830 р., вирішили продовжувати боротьбу проти монархії. Увечері 23 лютого на бульварі Капуцинок на неозброєних демонстрантів вчинили провокаційний напад війська. Вони по-зрадницькому стріляли в натовп, було вбито й поранено кілька десятків осіб. Чутки про цю бійню швидко рознеслися по місту. Гнівний заклик: «До зброї! Вбивають наших братів!» - звів на ноги всіх трудящих Парижа. Тисячі робітників, ремісників, студентів кинулись на бій з монархією. За одну ніч було збудовано понад півтори тисячі барикад. Вирішальну роль відігравали робітники, якими керували ліві республіканці й соціалісти, ватажки таємних товариств. 24 лютого майже всі опорні пункти міста перейшли до рук повсталих. Близько другої години дня почався штурм королівського палацу. Луї-Філіпп поспішив зректися престолу на користь свого малолітнього онука, графа Паризького, і втік в Англію. Невдовзі після цього Тюїльрійський палац захопили повстанці. Буржуазні ліберали - члени палати депутатів - настійливо домагалися проголошення регентства герцогині Орлеанської, матері графа Паризького. Таким способом вони сподівалися врятувати монархію. Проте озброєні юрби повстанців увірвалися до зали засідань палати і розладили ці контрреволюційні плани. «Геть палату! Геть безсовісних гендлярів! Хай живе республіка!» - кричали повстанці, погрожуючи зброєю. Під тиском барикадних бійців, депутати вирішили обрати тимчасовий уряд. Отже, тимчасовий уряд складався з трьох груп: буржуазних республіканців, дрібнобуржуазних демократів, соціалістів. Керівна роль і основні пости в цьому уряді дісталися буржуазним республіканцям. Головою тимчасового уряду став адвокат Дюпон, учасник революції кінця XVIII ст. і революції 1830 р. Найбільш впливовою постаттю в уряді був поет і історик Ламартін, який зайняв пост міністра закордонних справ і фактично став головою уряду. Ламартін у той час мав велику популярність. Із дрібнобуржуазних демократів один тільки Ледрю- Роллен здобув важливий портфель міністра внутрішніх справ. Соціалісти Луї Блан і Альбер були міністрами без портфеля. Те, що вони входили в буржуазний тимчасовий уряд як представники робітничого класу, було великою помилкою; об’єктивно це було зрадою інтересів пролетаріату. Лютнева революція 1848 р. була буржуазно-демократичною революцією, в перемозі якої вирішальнуроль відіграв робітничий клас. Тому тимчасовому урядові на перших порах довелося зважати на вимоги робітничого класу. Робітники були озброєні, а буржуазія тимчасово втратила свою організовану збройну силу, здатну тримати маси в покорі. Старий державний апарат був дезорганізований, поліція зникла, війська було виведено з Парижа. Тимчасовий уряд маневрував, вигравав час для зміцнення своїх сил і своєї влади.

1848, 25 лютого - Проголошення республіки у Франції. Вранці 25 лютого маси заповнили майдан перед будинком міської ратуші, де засідав тимчасовий уряд. Депутація від робітників, на чолі якої стояв відомий революціонер-демократ і соціаліст доктор Распайль, зажадала від уряду негайного проголошення республіки й пригрозила новою революцією, якщо цю вимогу не буде виконано. Дві години по тому було офіційно проголошено республіку. Через кілька днів було видано декрет про запровадження загального виборчого права (для чоловіків, які досягли 21 року). Алепаризькі робітники добивались непросто республіки, їхнім гаслом уже була «демократична і соціальна республіка». Робітники вбачали в ній засіб для свого звільнення від капіталістичної експлуатації, такий лад, який дасть народові не тільки політичні свободи, а й визволення від соціального гніту. Тимчасовий уряд і далі маневрував. Він відхилив вимогу щодо червоногопрапора, але ухвалив, що віднині до держака триколірного прапора прикріплюватиметься червона розетка. Того ж дня, 25 лютого, уряд ухвалив декрет, у якому містилося зобов’язання «гарантувати робітникові його існування працею» і «забезпечити роботу для всіх громадян». Ця обіцянка була умисним обманом робітничого класу, тому що право на працю - один з основних принципів соціалізму - нездійсненне в капіталістичному суспільстві. 28 лютого, у відповідь на вимогу робітників щодо організації «міністерства праці і прогресу», уряд ухвалив створити «урядову комісію з робітничого питання». На цю комісію, головою якої було призначено Луї Блана, а його заступником Альбера, покладалося завдання «дбати про становище трудящих». Для засідань комісії було відведено Люксембурзький палац, звідси походить і її назва - «Люксембурзька комісія». Особливо шкідливий вплив на робітників мала діяльність Луї Блана та Люксембурзької комісії, на чолі якої він стояв. Люксембурзька комісія складалася з делегатів від робітників та від підприємців. Луї Блан виступав перед ними з довжелезними доповідями, в яких проповідував солідарність і спільність інтересів пролетаріату і буржуазії, закликав робітників довіряти тимчасовому урядові й терпляче чекати майбутніх реформ. Одночасно Люксембурзька комісія була посередником у трудових конфліктах між робітниками і підприємцями, виробляла компромісні рішення в питаннях заробітної плати, штрафів тощо, часто дуже невигідні для робітників, і добивалася прийняття їх обома сторонами. Так Люксембурзька комісія допомагала урядові й буржуазії впоратися з хвилею страйків, послабити наступальну боротьбу пролетаріату після лютневих днів.

1848, лютий - Вихід у світ «Маніфесту комуністичної партії». Наприкінці 1847 р. відбувся другий конгрес Союзу комуністів. Робітники й соціалісти, які зібралися на цьому конгресі, доручили своїм теоретикам і вождям - Марксу й Енгельсу скласти програму Союзу. Цією програмою став знаменитий «Маніфест Комуністичної партії». Маркс і Енгельс дали в «Маніфесті» узагальнену характеристику історії класової боротьби пролетаріату, розкрили закономірності й перспективу її розвитку - від окремих розрізнених сутичок з буржуазією через масову політичну боротьбу в загальнонаціональному масштабі до соціалістичної революції. «Маніфест» ставив завданням проголосити майбутню неминучу загибель буржуазної власності в результаті пролетарської революції й завоювання влади пролетаріатом. Скидаючи буржуазію й звільнюючись від експлуатації, пролетаріат знищує всяку експлуатацію, визволяє всіх пригноблених, тобто здійснює революцію, яка вперше в історії відповідатиме інтересам величезної більшості народу.

1848, навесні - 1849 — Події 1848 р. в скандинавських країнах. Європейські революції 1848 р. найбільше позначились у Скандинавії на абсолютистській Данії. На весну 1848 р. тут визріла революційна ситуація, яка, ускладнилась німецьким національним повстанням в Шлезвігу і Гольштейні. Наляканий революціями і потребуючи підтримки датського населення для війни проти Пруссії, король дав владу лібералам, скликав установчі збори і в 1849 р. затвердив конституцію, за якою запроваджувався не тільки двопалатний парламент (риксдаг), а й загальне виборче право для чоловіків у виборах нижньої палати. У Швеції революційна ситуація в березні 1848 р. викликала демонстрації і вуличні сутички у Стокгольмі під лозунгом виборчої реформи.

1848, березень — Румунські князівства. Опозиційне боярство і буржуазія зажадали від молдавського господаря Стурдзи припинити свавільства й розширити права боярської ради (дивану). Під тиском народних демонстрацій вимоги ці було частково задоволено. Але царський уряд у червні вирядив до Молдавії свої війська і революційний рух було розгромлено. У Волощині в селі Ізлаз члени товариства «Справедливість і Братерство» на чолі з Белческу організували масову демонстрацію, вимагаючи ліквідації кріпосництва і демократичних перетворень. 23 серпня масова демонстрація відбулась у Бухаресті, тут було створено Тимчасовий уряд з участю Белческу. Наляканий цим рухом господар утік. Але поміркована більшість в уряді не хотіла радикального розв’язання аграрного питання. Революцію придушила турецька інтервенція. Турецькі війська, ввірвавшись у Бухарест, пограбували і розгромили його. Російсько-турецька конвенція, підписана в 1849 р. в Балта-Лимані, скасувала виборність князів і передбачила спільне призначення їх царем і султаном. Перехід князівств під протекторат Туреччини і Росії викликав крайнє незадоволення західних держав - Англії, Франції і Австрії.

1848, березень — Європейські революції 1848 р. і народні демонстрації в самій Голландії змусили уряд поспішити з оновленням державного ладу. У березні 1848 р. король закликав до влади лібералів, і восени того ж таки року було прийнято ліберальну конституцію за бельгійським зразком.

1848, 4 березня - Початок революції в Південнонімецьких державах. У Бадені народні демонстрації почалися вже 27 лютого. В петиції, поданій до палати, говорилося про свободу друку і зборів, про суд присяжних, про народну міліцію і, головне, про скликання всенімецьких Установчих зборів - як про основні вимоги буржуазії і народу. Наляканий герцог Леопольд змушений був задовольнити більшість цих вимог і ввести в уряд ліберальних міністрів. Приблизно так само розгорталися події і в сусідніх невеликих державах Західної та Південно-Західної Німеччини. Повсюди монархи, рятуючи свої захитані трони, змушені були піти на поступки й закликати до влади діячів буржуазної опозиції. А ті, діставши міністерські портфелі, почали усувати перешкоди на шляху розвитку капіталізму, але робили це нерішуче й боязко - їх лякали юрби голодних ремісників та робітників на вулицях, а також селянські виступи, які відбувалися майже всюди і були спрямовані не тільки проти поміщиків, а й проти міських капіталістів- позикодавців, що безжально експлуатували німецьке село. Особливо сильними були заворушення в Оденвальді та Озерному краї на півдні Бадену. Там, тільки-но надійшли звістки про революцію, селяни перестали відбувати феодальні повинності й почали палити поміщицькі замки та садиби.

1848, березень-червень - Після лютневої революції у Франції виникли численні демократичні організації. В самому тільки Парижі з березня по червень відкрилося близько 300 клубів. Найбільш впливовими з них були «Клуб революції», що засідав під головуванням дрібнобуржуазного демократа Барбеса, «Центральне республіканське товариство», яким керував Бланкі, й «Центральне братське товариство» на чолі з комуністом Кабе. Найвизначнішими серед революційних соціалістів і комуністів були Опост Бланкі та його прихильники. Бланкі застерігав робітників від ілюзій щодо нібито здійсненої «соціальної республіки». Він вимагав чистки державного апарату від реакціонерів, озброєний пролетаріату, скасування законів проти страйків. Сміливі, правдиві виступи Бланкі мали великий успіх у відвідувачів його клубу. Буржуазія боялась і ненавиділа Бланкі. Щоб дискредитувати цього стійкого й пильного революціонера-соціаліста та підірвати його вплив, було сфабриковано фальшивий документ, що зображав Бланкі зрадником, який начебто виказав у 1839 р. на допиті своїх товаришів по таємному «Товариству пір року». Успішній діяльності бланкістів заважали не тільки наклепи реакціонерів. Бланкісти тимчасово відмовилися від своєї звичайної змовницької тактики, але вони як і раніш не дбали про створення класових організацій пролетаріату, як і раніш нехтували повсякденною роботою в масах. До того ж бланкісти не мали чіткої соціальної програми, яка б протистояла теоріям дрібнобуржуазного соціалізму. Тому вони виявились неспроможними підірвати згубний вплив «луїбланівщини» на робітничі маси.

1848, 13-15 березня - Народне повстання у Відні. 13 березня, в день відкриття нижньоавстрійського сейму, революція вибухнула у Відні. Зранку народні маси оточили будинок сейму, вимагаючи запровадження конституції і відставки Меттерніха. Щоб придушити рух, імператор Фердінанд дав надзвичайні повноваження фельдмаршалу Віндішгрецу. Але криваві сутички солдатів з демонстрантами на вулицях міста підняли поряд з бюргерами й студентами також робітників та ремісників. Народні маси спробували оволодіти арсеналом і навіть проникли у двір палацу, який ретельно охоронявся. Придворні кола були змушені піти на поступки, а всесильний колись Меттерніх подав у відставку й таємно втік в Англію. Цензуру було скасовано і бюргерам дано дозвіл створювати загони озброєної національної гвардії. Було створено також озброєний студентський загін - Академічний легіон. Імператор обіцяв скликати у Відні збори провінційних сеймів (ландтагів) разом із представниками від буржуазії для вироблення конституції. За кілька днів він реорганізував уряд, куди поряд з представниками старої австрійської знаті введені були окремі ліберальні урядовці, готові йти на деякі поступки буржуазії. Та вже в цей час виступи буржуазії проти абсолютизму стримував страх її перед робітниками передмість Відня.

1848, 14-18 березня - Народне повстання в Берліні. Заворушення в Пруссії охопили насамперед передову Рейнську провінцію, особливо промислові центри. З березня робітники й ремісники, які вийшли на вулиці Кельна, оточили ратушу й зажадали негайного проведення демократичних реформ. Із Кельна рух швидко поширився далі на схід і 7 березня досяг прусської столиці. З цього дня на вулицях і майданах Берліна не припинялись демонстрації, що перейшли з 13 березня у криваві сутички народних мас з поліцією та військами. Фрідріх- Вільгельм IV до того як одержав відомості, що у Відні почалася революція, уперто відмовлявся задовольнити бажання ліберальної буржуазії. Але події ставали дедалі загрозливішими, і вночі проти 18 березня, незважаючи на запеклий опір принца- наступника Вільгельма, який командував гвардією, король змушений був підписати указ з обіцянкою конституції. Окремим указом скасовувалася в Пруссії цензура друку. Вранці 18 березня звістка про королівські укази швидко поширилась по Берліну. Бюргерство тріумфувало. Величезні юрби жителів опівдні рушили до королівського замку, щоб привітати новогоконституційного монарха. Але біля палацу народні маси наткнулися на гвардійські полки, які зустріли демонстрантів кулями й багнетами. Радощі швидко змінилися гнівом і обуренням. У другій половині дня почали будувати барикади і на вулицях розгорілася запекла боротьба, що тривала до глибокої ночі. В ній особливо активну участь взяли озброєні берлінські робітники та ремісники. На ранок 19 березня з’ясувалося, що урядові годі сподіватися на перемогу. Як і у Відні, солдати не проявили стійкості. У зв’язку з цим королю не лишалося нічого іншого, як вивести свої війська із столиці й звернутися до повсталого народу із закликом припинити вуличні сутички. Поворот у настроях ліберальних бюргерів негайно врахувала королівська влада: наляканий Фрідріх-Вільгельм IV і його дворянське оточення розуміли потребу хоча б тимчасового зближення з лібералами й сподівалися на їхню підтримку проти повсталого народу. 29 березня король поставив при владі двох найвизначніших лідерів рейнського лібералізму - банкіра Кампгаузена і фабриканта Ганземана. Перший з них очолив нове, складене, як і раніш, із вірних королю урядовців, міністерство.

1848, 15 березня - Початок революції в Угорщині. Успіхи революційного руху у Відні прискорили революційний вибух в інших частинах багатонаціональної Австрійської імперії. Особливо енергійно прагнення до національної незалежності і свободи проявилося в Угорщині. 15 березня робітники й ремісники, студенти і представники демократичної інтелігенції Пешту, що вийшли на вулиці під проводом революційного демократа, поета Шандора Петефі, захопили друкарню. Було надруковано вироблену раніш політичну програму, що передбачала скасування цензури, створення відповідального перед сеймом уряду, скасування панщини, запровадження суду присяжних і т. д. (славнозвісні «12 вимог»), а також надруковано патріотичну «Національну пісню», написану Петефі, що починалася словами «Встань, мадяр, на клич вітчизни!» Політичні в’язні, і серед них журналіст, революціонер і демократ Міхай Танчіч, були звільнені повсталим народом.Угорський сейм, що засідав у Братиславі, злякався розмаху народного руху й квапливо прийняв ряд законів про буржуазне перетворення Угорщини: про самостійність королівства у фінансовому й військовому відношеннях, про скасування податкових привілеїв дворянства, про знищення кріпацтва й скасування панщини за викуп, про встановлення парламентарного ладу тощо. При цьому, однак, згідно з новим виборчим законом, запроваджувався високий майновий ценз, що позбавляв права голосу переважну більшість селян і всіх робітників та дрібних ремісників, а також осіб, які не володіли угорською мовою. Імператорський уряд у Відні змушений був погодитись на створення в Угорщині самостійного уряду. Цей уряд очолив ліберальний великий поміщик граф Батіані, який прагнув уникнути розриву з Габсбургами й по змозі перешкодити поглибленню революції, особливо на селі. Уряд Батіані в усьому спирався на обуржуазнених поміщиків, які відігравали в Угорщині у зв'язку із слабкістю місцевої буржуазії роль гегемона буржуазної революції. Та головною рушійною силою революції і в Угорщині були широкі народні маси міста й села - робітники й ремісники, селяни й представники демократичної інтелігенції. Ухвалені сеймом нові закони не задовольняли їх. Угорський народ чекав від революції, що почалася, значно більшого, і цестало поштовхом до посилення революційно-демократичної течії, провісниками якої з перших днів березневої революції виступили Ш. Петефі й М. Танчіч. У своїй газеті «Голос робітника» Танчіч різко засуджував поміщиків, вимагаючи повернути селянам відібрані в них раніше общинні землі. Ш. Петефі в демократичних клубах гаряче пропагував ідеї французьких якобінців XVIII ст. та французького утопічного соціалізму.

1848, 17 березня, 16 квітня - Тимчасовий уряд у Франції поспішав провести вибори до Установчих зборів, поки народні маси, особливо в провінції, не розібралися в політичній обстановці. Вибори було призначено на 9 квітня. У відповідь на це 17 березня революційні клуби Парижа організували народну демонстрацію з вимогою відкласти вибори. Луї Блан пустив у хід весь свій вплив у масах, щоб заспокоїти їх і зміцнити довір'я до уряду. Уряд відбувся мізерною поступкою: вибори було відкладено на два тижні. 16 квітня на Марсовому полі Парижа зібралося понад 100 тис. неозброєних національних гвардійців, переважно робітників, для виборів штабу Національної гвардії. Вишикувавшись у колони, вони рушили до тимчасового уряду з петицією, що вимагала якнайскорішої «організації праці» і проведення інших соціальних реформ. Але демонстрацію було зірвано за наказом уряду буржуазними батальйонами Національної гвардії. Делегатів від робітників уряд не прийняв. Робітники змушені були розійтись, зазнавши першої після лютневої революції відкритої поразки.

1848, березень - Відокремлення Ломбардії та Венеції від Габсбурзької імперії. 18 березня повстання охопило й головне місто Ломбардії Мілан. Протягом п’яти днів тут точилися криваві барикадні бої між населенням міста й військами австрійського фельдмаршала Радецького. Міланці перемогли й скинули ненависне австрійське ярмо. Ломбардія, а за нею й Венеція відокремилися від Габсбурзької імперії.

1848, 28 березня - Прусський парламент урочисто прийняв імперську конституцію. Вона передбачала встановлення в Німеччині спадкоємної імператорської влади й створення рейхстагу у вигляді двох палат, з яких нижня обиралася на 3 роки загальним голосуванням. Особливе місце в конституції займали «основні права німецького народу». Вони встановлювали рівність усіх перед законом і знищували всі привілеї й титули дворянства. Одночасно всім німцям було обіцяно громадянські права і свободи - недоторканність особи й приватної власності, свободу совісті, друку, слова та зборів. Скасовувалися також усі «відносини кріпосництва і підданства», причому всі пов’язані з землею платежі й повинності, зокрема «десятина», підлягали викупу. Отже, імперська конституція передбачала перетворення Німеччини на імперію з рейхстагом із двох палат і деякими буржуазно-демократичними правами. Разом з тим у складі імперії зберігались і всі окремі німецькі держави та династії.

1848, 23 квітня - У Франції відбувалися вибори до Установчих зборів. У них вперше брали участь мільйони виборців. Більшість із них, особливо селяни, не дуже розбиралися в програмі та обіцянках різних політичних партій і кандидатів. Під час виборів капіталісти й поміщики, з допомогою духівництва та чиновництва, всіляко підбурювали населення проти демократів і соціалістів. Політична відсталість мас, контрреволюційна агітація буржуазії й антинародна політика буржуазних республіканців зробили своє: робітничий клас зазнав на виборах цілковитої поразки. Більшість робітничих кандидатів не було обрано. Серед 880 депутатів виявилося лише 18 робітників. Буржуазні республіканці здобули близько 500 місць. Дрібнобуржуазні демократи дістали менше 100 місць. Решта місць у Зборах були заповнені орлеаністами та легітимістами, що змінили личину. Перемога буржуазії на виборах викликала заворушення в робітничих масах. Особливо серйозного характеру набрали події в Руані, де 27-28 квітня вибухнуло збройне повстання робітників, обурених перемогою великих фабрикантів на виборах. Робітники звинувачували руанські власті у підтасовуванні підсумків голосування. Повстання руанських робітників було жорстоко придушене за допомогою військ і буржуазної Національної гвардії; у дводенному бою робітники втратили 11 чоловік убитими і 81 - пораненими. Наслідки виборів до Установчих зборів великою мірою пояснювалися відірваністю робітничого класу Франції від селянських мас - найчисленнішої частини населення країни, що слинилася під впливом буржуазії.

1848, квітень-травень - Революційно-демократичні виступи у Відні. Імператорський уряд прагнув покласти край дальшому поглибленню революції. Він видав указ про розпуск Центрального комітету національної гвардії, але 15 травня у Відні народ піднявся на боротьбу. Зустрівши запеклий опір озброєних бюргерів, яких підтримали студенти та робітники, уряд змушений був відступити, не зважившись розпустити Центральний комітет, і оголосити про перегляд проекту конституції. Після цього при дворі визріла думка шукати опори проти віденської демократії серед більш відсталого населення сусіднього Тіролю, де вплив католицького духівництва був особливо великий. Імператор і його прибічники таємно покинули столицю і втекли в Інсбрук. 26 травня уряд знову наважився завдати удару революції, видавши указ про розпуск Академічного легіону. Але й цього разу Відень одразу ж вкрили барикади й населення дало таку дружну відсіч контрреволюції, що вона змушена була відступити. В результаті двох послідовних перемог народу в австрійській столиці зріс вплив створеного віденською буржуазією Комітету безпеки, а уряд змушений був вивести з Відня свої війська. Робітникам були надані виборчі права.

1848, 4 травня - У Франції розпочали свою діяльність Установчі збори. Вони одразу стали на шлях підготовки розгрому революційних сил пролетаріату. Збори замінили тимчасовий уряд Виконавчою комісією, до якої були включені буржуазні республіканці - Ламартін, Ара- го, Гарньє-Пажес і Марі. П’ятим членом комісії було обрано Ледрю- Роллена, який відіграв активну роль у розгоні робітничої демонстрації 16 квітня. Збори рішуче відхилили пропозицію про створення міністерства праці й ухвалили постанову, яка забороняла депутаціям від клубів появлятися в залі засідань із проханнями й вимогами. Дії Установчих зборів викликали величезне обурення в робітничих масах Парижа та в революційно-демократичних клубах столиці. Деякі клуби почали готувати нову масову демонстрацію, щоб примусити Збори змінити свою політику. Приводом для такої демонстрації стало польське питання, яке дуже хвилювало тоді демократичні верстви французького народу. Коли в Познані навесні 1848 р. вибухнуло повстання поляків і прусський уряд придушив його, тимчасовий уряд байдуже поставився до долі польських борців за свободу.

1848, 15 травня - Понад 100 тис. трудящих Парижа вийшли на демонстрацію і рушили до Бурбонського палацу, де засідали Установчі збори. На чолі демонстрації йшли керівники клубів, делегати Люксембурзької комісії й національних майстерень. Кілька тисяч демонстрантів прорвалося в залу засідань Установчих зборів. Була оголошена їхня петиція, у якій вимагалося, щоб Франція виступила за незалежність Польщі і щоб на допомогу повсталим полякам було послано французькі війська. Протягом кількох годин з трибуни Зборів промовці висловлювали різні вимоги трудящих Парижа. Велике враження справила промова Бланкі, який зажадав, щоб Збори розпочали боротьбу з безробіттям і щоб було покарано винних у кривавій різанині робітників у Руані. Проте Установчі збори не ухвалили ніяких рішень, багато депутатів розбіглося. Один із клубних промовців оголосив Установчі збори розпущеними. Появилися поспіхом складені списки членів новогоуряду, куди було включено імена революційних комуністів, дрібнобуржуазних демократів і соціалістів. Маса демонстрантів, вважаючи розпуск Установчих зборів справою вирішеною, рушила до ратуші. Але уряд пустив у хід війська. Установчі збори продовжували своє засідання. Демонстрантів було розігнано. Барбеса й Альбера, котрі як члени нового уряду намагалися почати своюроботу, було заарештовано. Слідом за цим заарештували Распайля і Бланкі. Революційні клуби було закрито. В Париж стягувалися нові військові частини. Люксембурзьку комісію було розпущено.

1848, травень-червень — Прусські так звані Установчі збори, що зібралися 22 травня в Берліні, не справдили сподівань народу, їх було обрано на підставі загальних, але двоступеневих виборів, і більшість у них належала ліберальній буржуазії, що прагнула лише встановити конституцію, досягти угоди з королівською владою. Незабаром після відкриття зборів Кампгаузен від імені уряду вніс на обговорення проект нової прусської конституції, що передбачала створення конституційної монархії з двома палатами й високим майновим цензом. З приводу цього проекту у зборах відразу ж почалися тривалі дебати, що затяглися до того часу, поки юнкерські кола, що потроху оговтувалися після перших потрясінь, не стали піднімати голову. Народ відчував зраду. У квітні- травні 1848 р. берлінські робітники та ремісники не раз виходили на вулиці, протестуючи проти політики уряду, а 14-15 червня з боєм увірвалися в берлінський цейхгауз (арсенал), щоб захопити зброю. Але ця спроба не вдалася, бо проти повстанців було послано загони буржуазної цивільної гвардії, яка вперше у ці дні виступила проти трудящих. Король використав ворожнечу між буржуазією і народом і 20 червня дав відставку міністерству Кампгаузена, замінивши його ще більш поміркованим урядом. Цей уряд мав бути мостом до майбутнього, цілком юнкерського міністерства і тим полегшити підготовку до повного знищення всіх березневих завоювань демократії.

1848, 1 червня -1849, 19 травня — «Нова рейнська газета». На час лютневої революції у Франції основоположники наукового комунізму перебували в Брюсселі. У березні Маркс виїхав до Парижа, куди вирушило також багато інших членів Союзу комуністів. Енгельс прибув туди трохи пізніше. У Парижі Маркс негайно вжив заходів для зміцнення ЦК Союзу, а одержавши звістку про те, що в Німеччині почалася революція, виробив разом з іншими членами ЦК конкретну програму пролетаріату - «Вимоги Комуністичної партії в Німеччині». Приєднавшись до демократичного крила руху, Маркс і Енгельс не припинилисвоєї пропагандистської діяльності серед робітників. Прагнучи підняти німецьких робітників до розуміння історичних завдань, які стояли перед ними, вони намагались добитися виходу в світ щоденної газети, провідника ідей, які відбилися у «Вимогах Комуністичної партії в Німеччині». Перший номер «Нової Рейнської газети» - так було названо бойовий друкований орган Маркса і Енгельса на відміну від старої, опозиційної «Рейнської газети» 1842-1843 рр. - вийшов у світ 1 червня 1848 р. як «орган демократії».

1848, 12-17 червня - Народне повстання в Празі. Після перемоги демократичного руху у Відні труднощі імператорського уряду зросли ще більше. В Угорщині було створено фактично самостійний уряд, у Чехії посилювалась боротьба за автономію. Щоб придушити цей рух, імператор і феодально-аристократичні кола, які стояли за його спиною, скористалися, з одного боку, віковою ворожнечею між чехами і їхніми поневолювачами-німцями, з другого - ворожнечею між південнослов’янськими народами - хорватами та сербами й поміщиками угорцями, які здавна гнобили селянське населення південних, слов’янських областей Угорського королівства. Використовували вони в інтересах абсолютизму також і класові суперечності між селянами- українцями й поміщиками-поляками в Галичині, які ще більше загострилися після повстання 1846 р. На початку літа 1848 р. обстановка в Чехії особливо напружилася у зв’язку з тим, що Франкфуртськийпарламент обстоював насильне приєднання чеських і моравських земель до передбачуваної об’єднаної Німеччини. 2 червня у Празі відкрився Слов’янський конгрес, скликаний з ініціативи чеських лібералів, щоб протиставити агресивному німецькому націоналізмові ідею солідарності всіх слов’янських народів. На конгрес прибуло до 340 делегатів, що розподілилися на 3 секції: чеську, польсько-русинську й південнослов’янську. Як гість на ньому був присутній російський емігрант М. Бакунін. Чеські демократи Й. Фріч, К. Сладковський та інші створили на конгресі окрему групу, яка відкрито заявляла про солідарність інтересів слов’янських народів з інтересами демократичного руху в Німеччині й Угорщині. Хоч ліберально-буржуазна більшість конгресу й прийняла вельми вірнопідданську петицію імператорові Фердінанду І, виступи демократів революціонізували народні низи австрійського слов’янства. Це робило саме існування конгресу, яким керував Ф. Палацький, небезпечним для австрійського панування. До Праги у зв’язку з цим почали стягати війська, на чолі яких стояв пихатий онімечений чех-аристократ фельдмаршал князь Віндішгрец. Цей прислужник Габсбургів заявляв, що для нього «людина взагалі починається з барона». Зосередження військ у Празі народ сприйняв як прямий виклик. 10 червня студенти першими зажадали виведення військ Віндішгреца і одночасно видачі їм рушниць і набоїв. Ці вимоги не були задоволені, що викликало 12 червня масову демонстрацію. Неозброєних празьких робітників та студентів на демонстрації розстріляли австрійські війська. Після цього Прага швидко вкрилась барикадами. Загони селян з навколишніх сіл поспішали на допомогу городянам. Запеклі кровопролитні бої тривали до 17 червня. Відступивши, війська укріпились на узвишшях і почали бомбардувати місто; артилерійський вогонь розчистив дорогу австрійській піхоті. Слов'янський конгрес припинив свою роботу на початку повстання. Чеські ліберали, які керували конгресом, не тільки не підтримали повсталий народ, а, навпаки, охоче скорилися владі австрійського фельдмаршала й всіляко відмежовувались від повсталих.

1848, 21-23 червня - Початок революції 1848 р. у Волощині.

1848, 23-26 червня - Червневе повстання робітників у Парижі. Після подій 15 травня наступ буржуазії на робітничий клас посилився. Торговельні палати вимагали скасування декрету про обмеження робочого дня. Почалися шалені нападки на національні майстерні. Підприємці вбачали в них перешкоду до зниження заробітної плати. Буржуазні газети всіх напрямів заявили: «Треба з цим покінчити!». 22 червня уряд опублікував розпорядження про закриття національних майстерень. Усі неодружені робітники віком від 18 до 25 років, зайняті в цих майстернях, повинні були вступити до армії; решту робітників мали відправити в провінцію, на земляні роботи в болотистих місцях з нездоровим кліматом. Уряд свідомо провокував робітників на повстання, маючи намір потопити його в крові. Розпорядження уряду викликали велике обурення серед паризьких робітників. Урочисто проголошене й обіцяне в лютому «право на працю» було цинічно зневажене буржуазією. Робітники повинні були вибирати між казармою, роботою в болотах далеко від родин і голодною смертю на паризькій бруківці. Передова частина паризького пролетаріату вбачала в розпорядженнях уряду змову ворогів республіки, намір контрреволюції вислати з Парижа найактивніших робітників на той період, поки Установчі збори вироблятимуть конституцію. Спроби делегатів від робітників добитись анулювання урядового розпорядження були марними. На другий день, 23 червня, в Парижі вибухнуло масове збройне повстання. У ньому взяли участь робітники національних майстерень та робітники, зайняті на приватних підприємствах, залізничники й безробітні. В робітничих кварталах міста у боротьбі брало, участь все населення, навіть жінки та діти. Вся східна частина Парижа вкрилась барикадами, деякі з них були заввишки, як три- і чотириповерхові будинки. Загальна кількість учасників повстання досягала 40-45 тис. чоловік. Проте величезна армія повстанців не мала спільної організації і єдиного керівного центру. Керівниками повсталих і начальниками барикад були «бригадири» й делегати національних майстерень, командири пролетарських частин Національної гвардії, ватажки місцевих клубів, яких знали тільки в своєму кварталі. Хоч деякі з цих командирів і намагалися з власної ініціативи налагодити між собою контакти, а окремі секції революційно-демократичного «Товариства прав людини і громадянина» навіть робили спроби створити військово-координаційні центри повстанців, але на цих розрізнених діях все і кінчалося. Повстання розгорталося стихійно, дії повстанців мали розрізнений характер. Після успіхів, досягнутих 23 і 24 червня, наступ повстанців змінився обороною захоплених позицій. Ініціатива воєнних дій перейшла до рук урядових військ, сили яких значно переважали над повсталими робітниками. Установчі збори оголосили Париж у стані облоги й передали всю владу до рук військового міністра - буржуазного «триколірного» республіканця генерала Кавеньяка. Здобувши диктаторську владу, Кавеньяк вирішив діяти проти повсталих робітників картеччю, гранатами, запалювальними снарядами. Крім 80 тис. солдатів регулярної армії, на придушення повстання було кинуто мобільну гвардію і буржуазні батальйони паризької Національної гвардії. На допомогу їм викликали загони Національної гвардії з найближчих до столиці департаментів. Артилерія Кавеньяка діяла безпощадно, змітаючи барикади й будинки, підпалюючи цілі квартали. Революційні вожді пролетаріату - Бланкі і Распайль - не могли очолити повстання, бо після подій 15 травня їх ув’язнили. Що ж до дрібнобуржуазних соціалістів, то жоден із помітних їхніх представників не приєднався до повсталих. Усі вони опинилися в таборі буржуазії і були проти червневого повстання. Чотири дні повсталі робітники героїчно билися проти буржуазної контрреволюції, проявляючи гідну подиву хоробрість, стійкість і героїзм. Тільки надвечір 26 червня війська Кавеньяка покінчили з останніми вогнищами опору у східних передмістях Парижа. Перемога буржуазії супроводжувались лютим терором проти робітників. Кількість заарештованих у Парижі перевищувала 25 тис. чоловік. Полонених барикадних бійців розстрілювали, кидали із зв’язаними руками в Сену, морили голодом у підвалах палаців, казарм та в казематах. Декретом Установчих зборів для всіх учасників повстання встановлювалось заслання без суду; «ватажків, призвідців та підбурювачів» віддавали до військового суду. Буржуазія намагалася знищити цвіт паризького пролетаріату, його найбільш свідомі, передові, революційні верстви. Всього за дні повстання й після нього було вбито 11 тис. повстанців, понад 3 з половиною тисячі чоловік без суду відправлено на засланняй на каторгу. Жорстоку розправу французької буржуазії з паризьким пролетаріатом вітали і Микола І, і лорд Пальмерстон, й американські плантатори-рабовласники, і прусські юнкери, й австрійські буржуазні ліберали.

1848, 25 липня - Придушення празького повстання розв’язувало австрійському урядові руки для переходу в наступ у північній Італії. 25 липня генерал Радецький завдав вирішальної поразки італійським військам у бою під Кустоццою і добився підписання тривалого перемир’я з Сардінським королівством. А це в свою чергу давало змогу австрійській вояччині завдати удару революції і у Відні.

1848, серпень-вересень - Контрреволюція в Угорщині. Утворений в Угорщині після березневої революції національний уряд графа Батіа- ні був неспроможний задовольнити вимоги селянства й не збирався пореволюційному розв’язувати питання про землю. Найбідніші верстви угорського селянства й після знищення кріпацтва, як і колись, лишилися в тяжкому становищі. Після розгрому повстання паризьких робітників, придушення празького народного повстання й перемоги австрійських військ в Італії розгубленість, яка спочатку панувала в австрійських урядових колах, змінилася певністю їх у своїх силах. Час поступок минув. У серпні 1848 р. імператорський двір і його війська повернулися в столицю з наміром розправитися з революцією в Угорщині. Було видано рескрипт, який оголошував недійсними всі доти видані урядом Батіані закони й постанови. У вересні хорватські і сербські військові частини під командуванням Єлачича рушили на Будапешт. Наступ військ Єлачича змусив угорців організувати особливий Комітет оборони, очолений Л. Кошутом, який був раніше міністром фінансів в уряді Батіані. Талановитий промовець, публіцист і адвокат, Кошут - виходець із дрібного обуржуазненого дворянства - був найвидатнішим діячем угорського буржуазного національно-визвольного руху. В Угорщині було створено народне ополчення - гонвед, укріплювалися підступи до Будапешта. Імператорський уряд тим часом призначив головнокомандуючим усіма військами, що перебували в Угорщині, австрійського генерала Ламберта. Наділений диктаторськими повноваженнями, він мав ввести в Угорщині стан облоги й розпустити парламент. Та як тільки Ламберт прибув до Будапешта, розлютована юрба вбила його. Тоді імператор вирішив послати проти угорців війська з Відня.

1848, серпень - 1849, лютий - Друге піднесення революції в Італії. Поверненням у Мілан австрійської армії закінчився перший період італійської революції. Проте революційні сили народу ще не були вичерпані, і це мало позначитися на дальшому ході боротьби. Демократи, на чолі яких і далі стояли Д. Мадзіні та Д. Гарібальді, не думали складати зброї. «Війна королів скінчилася, війна нації, або народу, починається», - відкрито заявляв у дні підписання перемир’я з австрійцями Д. Мадзіні. Першою відповіла на перемир’я з запеклими ворогами Італії Венеція. Вона завзято відбивала всі атаки окупантів. У Тоскані, в портовому місті Ліворно 23 серпня вибухнуло народне повстання, в результаті якого герцог Леопольд II змушений був призначити міністрами двох поміркованих буржуазних демократів - письменника Гуерацці та професора Монтанеллі. Монтанеллі, виступаючи на масових народних зборах, висунув лозунг про скликання всеіталійських Установчих зборів, який було зустрінуто бурхливим схваленням у всій країні. Та з найбільшою силою протест народних мас проявився в Римі, де ставленик Пія IX граф Россі, що стояв при владі, душив демократичний рух і відкрито готувався розпустити представницькі палати. 15 листопада якийсь невідомий убив його. На другий день у Римі відбулися масові народні демонстрації. Спроби Пія IX спертись на найману швейцарську гвардію були марними - населення міста повстало. Папа спочатку погодився на створення світського міністерства з поміркованих буржуазних демократів, а потім вночі проти 25 листопада втік із Рима у фортецю Гаету. У самому Римі тим часом вимога негайно скликати Установчі збори здобула вже великукількість прихильників. У демократичних клубах, що відкрилися в місті, популярний серед римської бідноти ремісник Чічероваккіо широко пропагував республіканські ідеї. За республіку відкрито висловлювався також Гарібальді, який прибув у Папську область із своїми легіонерами. Скоро на користь скликання Установчих зборів почали висловлювати в своїх петиціях усі провінції Римської області. 21 січня 1849 р. були проведені на основі прямого, загального і таємного голосування вибори до римських Установчих зборів. Передусім, на пропозицію Гарібальді, збори ухвалили позбавити папу світської влади й проголосити республіку. Республіку було урочисто проголошено 9 лютого при величезному скупченні тріумфуючого народу й гарматних пострілах. Над Капітолієм замайорів національний червоно-біло- зелений прапор. Після цього були проголошені різні реформи, що поглиблювали революцію: націоналізація майна католицьких орденів та монастирів, включаючи землі; знищення політичних привілеїв духівництва, скасування інквізиції і церковних судів, запровадження прогресивно- прибуткового податку. Після створення Римської республіки посилився демократичний рух у сусідній Тоскані. 31 січня 1849 р. герцог Леопольд 11 утік із своєї столиці - Флоренції. Флорентійці 8 лютого у відповідь на цей зрадницький крок скинули герцога й проголосили «народну владу» - тимчасовий уряд з непослідовних демократів. Було призначено вибори до Установчих зборів. Почалась агітація за проголошення республіки й злиття з Римом. 18 лютого на масовому сході у Флоренції після виголошеної Мадзіні натхненної промови народ проголосив Тосканську республіку. Події в Римі і Флоренції справили величезне враження на все населення Апеннінського півострова. Патріоти з дедалі більшою рішучістю вимагали відновлення боротьби за Ломбардію і Венецію.

1848, 6 жовтня - 1 листопада - Повстання у Відні. 6 жовтня озброєні робітники й студенти Відня силою затримали війська, що вирушили на допомогу Єлачичу. Повсталі повісили на вуличному ліхтарі військового міністра Латура, який віддав наказ послати підкріплення Єлачичу. Імператорський двір після цього знову покинув повсталу столицю й вирушив на північ до м. Оломоуца, де розташувалися війська фельдмаршала Віндішгреца. Водночас і Єлачич, який уже зазнав поразки в першій сутичці з угорським гонведом, повернув війська на повсталу австрійську столицю. Наприкінці жовтня Відень був оточений урядовими військами. Австрійська буржуазія не підтримала повсталих. Більшість заможних бюргерів зовсім відвернулися від революції. Робітники дружно виступили проти імператорського уряду, але через недостатню організованість і свідомість не могли взяти на себе керівництво повстанням. Тому на чолі повстання виявились хоч ідемократично настроєні, але нерішучі дрібні буржуа-ремісники, службовці, студенти, представники дрібнобуржуазної інтелігенції. Збройні сили повсталих також не були добре організовані. На чолі оборони стояв демократ Мессенгаузер, драматург за професією, колишній офіцер армії, але він виявився слабким, безвільним керівником. Серед інших керівників повсталих виділявся тільки один - польський емігрант генерал Юзеф Бем, що приєднався до руху. Він командував під час повстання загонами рухомої гвардії, яка складалася переважно з робітників, і багато зробив для того, щоб підвищити обороноздатність Відня. Повстанцям не вистачало рушниць, гармат, боєприпасів. Допомогу повсталі могли б дістати від угорських військ, які діяли в тилу армії Єлачича. Але угорці просувалися в напрямі Відня повільно і з надто малими силами. Не підтримав повстанців і німецький Франкфуртський парламент, буржуазна більшість якого відмовилась виступити на захист їх і обмежилася тільки тим, що послала у Відень «імперських комісарів». Дісталися до повсталого Відня лише представники демократичної лівої Франкфуртського парламенту Роберт Блюм і Фребель, які взяли безпосередню участь в обороні міста. Фельдмаршал Віндішгрец зажадав від повсталих беззастережної капітуляції і, діставши відмову, почав варварське бомбардування міста. 1 листопада урядові війська штурмом оволоділи центром міста і знову підняли на дзвіниці собору св. Стефана ненависний всьому австрійському народові чорно- жовтий прапор Габсбургів. Боротьба була винятково кровопролитною, повсталі втратили понад 5000 чоловік. Переможці відзначили свій тріумф контрреволюційним терором - численними арештами й розстрілами. Серед розстріляних був і депутат Франкфуртського парламенту Р. Блюм. Поразка демократичного повстання у Відні була результатом зради ліберальної буржуазії, помилок і вагань дрібної буржуазії, пасивності австрійського селянства, а також незрілості робітничого класу. Проти Відня Габсбурги використали хорватську кавалерію та армію Віндішгреца, що наступала з Чехії.

1848, листопад - В Швейцарії нову республіканську конституцію було прийнято під впливом європейських революцій і затверджено в листопаді. Двопалатні національні збори замінили безправний сейм, що не мав постійного місцеперебування. Найвища виконавча влада зосередилася в союзній раді, судова - в союзному суді. Промисловий Берн став столицею федеральної республіки. Військовий, фінансовий і поштовий устрій країни було уніфіковано. Посилення державної влади дало можливість більш суворо охороняти суверенітет і нейтралітет країни: за новою конституцією урядові заборонялось укладати військові угоди з іноземними державами.

1848, 10 грудня - Обрання Луї Бонапарта президентом у Франції. Після прийняття конституції буржуазні республіканці поспішили провести вибори президента, впевнені в своєму успіху на цих виборах. Проте на виборах президента, які відбулися 10 грудня, буржуазних республіканців спіткала цілковита невдача. У народних масах своєю політикою вони заслужили ненависть робітників, обурення селян і дрібної буржуазії. В результаті цього Кавеньяк, виставлений кандидатом у президенти від буржуазних республіканців, зібрав лише 1/5 частину голосів. Ще меншу кількість голосів зібрав кандидат дрібнобуржуазних демократів Ледрю-Роллен, чия зрадницька поведінка у квітні і травні 1848 р. та в дні червневого повстання була надто свіжа в пам’яті робітників. Невелика частина передових робітників і соціалістів голосувала на виборах за Распайля, який сидів у тюрмі. А більшість голосів (понад три чверті всіх тих, що брали участь у голосуванні) здобув принц Луї-Наполеон Бонапарт, небіж Наполеона І, кандидатуру якого підтримували всі монархічні партії і більшість буржуазії. Луї-Наполеон, який двічі (в 1836 і 1840 рр.) намагався захопити владу у Франції і відновити наполеонівську імперію, був авантюристом з обмеженим розумом, але промітним і хитрим політиканом, що не гребував ніякими засобами для досягнення влади. Під час виборів він обіцяв і робітникам, і селянам, і дрібній буржуазії допомагати й захищати їхні інтереси, а водночас давав певні обіцянки великій буржуазії та монархістам відновити «порядок» і зміцнити велику власність. Основну масу голосів Луї-Наполеону дало численне селянство. Більшість французьких селян ще перебувала під впливом легенди, начебтоНаполеон І захищав дрібну селянську власність, був «селянським імператором». Тому селяни вірили, що небіж Наполеона І також захистить їхню власність, визволить їх від гніту лихварів, банкірів, скупників, скасує 45-сантимний податок і зменшить інші податки. Отже, головою республіки став її найлютіший ворог, авантюрист, що мріяв про імператорську владу. Такими були наслідки політики буржуазних республіканців. Після президентських виборів урядова влада у Франції перейшла фактично до рук монархістів. Луї-Наполеон створив нове міністерство, головою якого поставив Оділона Барро, лідера так званої династичної опозиції за Липневої монархії. У всіх ланках державного апарату чиновників-республіканців замінювали тепер монархістами, часто-густо тими самими, що займали ці посади до лютневої революції. Монархісти всіх напрямів - легітимісти, орлеаністи, бонапартисти - об’єдналися в «партію порядку». Найближчою метою «партії порядку» було добитися найскорішого розпуску Установчих зборів і заміни їх новим парламентом, де більшість належала б монархістам. Буржуазні республіканці, які переважали в Установчих зборах, боялися звернутися по допомогу до народу й боягузливо капітулювали перед натиском монархістів.

1848 — Першим королем Італії був Віктор Емануїл II. Статут Сардінського королівства 1848 р. було визнано за конституцію. Король як глава держави санкціонував прийняті парламентом закони; він мав право оголошувати війну, укладати договори, зберігав право контролю за збройними силами і зовнішньою політикою уряду. Навколо короля та його сім’ї групувались представники знатних дворянських родів з консервативно-монархічними переконаннями - «партія двору». Це була офіційно неоформлена політична партія, проте це угруповання аж до початку XX ст. помітно впливало на політичний курс уряду, особливо під час призначення голови ради міністрів, керівників військових відомств, вищих чиновників. Верхню палату парламенту - сенат - формував король із представників духівництва, великих землевласників, вищих чиновників, членів королівської сім’ї. Призначувані на все життя сенатори були настроєні досить консервативно, чинили опір усім нововведенням і обстоювали прерогативи королівської влади. Нижча палата - палата депутатів - була виборна.

1849 - Почалися війни Англії за підкорення Пенджабу. Після загарбання цієї країни в 1849 р. в основному завершилося британське завоювання Індії. Внаслідок оволодіння Пенджабом створювалися сприятливі умови для нових спроб колоніального закабалення Афганістану й проникнення в Середню Азію. Та в Індії поступово наростав опір народу й деяких князів англійським загарбникам.

1849 - Контрреволюція в Австрії. Розгром віденського демократичного повстання дав імператорському урядові змогу перейти до знищення всіх основних здобутків революції. Австрійський рейхстаг перевів уряд із Відня в маленьке глухе містечко й потім розпустив його. Було призначено відкрито контрреволюційне міністерство на чолі з зятем Меттерніха князем Шварценбергом. Імператор Фердінанд І зрікся престолу на користь свого 18-річного небожа Франца-Йосифа, не зв’язаного ніякими обіцянками перед народом, що звільняло австрійському дворові руки для продовження контрреволюції. Австрійські війська з боями просунулись до Будапешта і на початку січня 1849 р. здобули угорську столицю. 4 березня 1849 р. у Відні було обнародувано нову конституцію, яка поширювалась на всю територію імперії і знищувала всі завоювання березневої революції. Згідно з цією конституцією скасовувалась автономія Угорщини й створювалось єдине централізоване управління всіма землями імперії. Угорщина оголошувалася складовою частиною володінь Габсбургів; від угорських земель були відокремлені Хорватія, Славонія, Воєводина і Трансільванія. В Австрії за конституцією встановлювалася двопалатна система, запроваджувався високий майновий ценз І поверталася імператорові вся повнота виконавчої влади.

1849, лютий - липень - Римська республіка. Після перемоги контрреволюційних сил на півночі й на півдні півострова становище молодої Римської республіки ставало ще більш небезпечним тому, що Пій IX 18 лютого звернувся до урядів Австрії, Іспанії і Франції з проханням допомогти відновити світську владу папи в Римській області. За цих умов тільки швидке розширення соціальної бази республіканського уряду могло врятувати Римську республіку від розгрому і знищення. Проте створений 23 березня урядовий тріумвірат у складі буржуазних демократів Армелліні, Саффі і Мадзіні через обмеженість своєї соціально-економічної програми виявився неспроможним підняти на боротьбу широкі селянські маси і тим наблизив сумний кінець республіки. Становище Римської республіки стало особливо небезпечним після того, як у Тоскану вступили австрійські війська. 24 квітня в Чівітта-Веккії, дуже близько від Рима, висадились французькі війська, яких послав сюди президент Луї-Наполеон Бонапарт під приводом захисту римського населення від іноземних армій, а насправді для придушення революції і встановлення французького панування в центрі півострова на противагу Австрії. У травні австрійські війська захопили Болонью, а в порту Террачіна висадились іспанці. Одночасно з півдня у межі Римської республіки вторглись і неаполітанські війська. Республіканці на чолі з Гарібальді героїчно відбили перший натиск французьких військ і відкинули їх від стін «вічного міста», потім вщент розбили неаполітанців під селищем Веллетрі. Але недостатня рішучість членів тріумвірату і помилкові спроби домовитися з французьким урядом призвели до швидкого падіння республіканської влади. Забуваючи, що «оборона - смерть всякого збройного повстання», тріумвіри дотримувалися тактики пасивної оборони; вони марно сподівались і на допомогу французьких демократів. Це дало змогу французькому командуванню підвести артилерію і збільшити свої сили для завершення контрреволюційної інтервенції. З червня, віроломно розірвавши укладене раніш перемир'я, французькі війська почали бомбардувати Рим і після місячної підготовки, 3 липня 1849 р., штурмом оволоділи містом. Світську владу папи було негайно відновлено, а всі прогресивні демократичні реформи, які провів тріумвірат, скасовано. Друга французька республіка відіграла роль жандарма в Італії. Мадзіні та багатьом іншим республіканцям пощастило втекти за кордон; великий загін легіонерів Гарібальді з боями сміливо вирушив через гори до Адріатичного моря, розраховуючи дістатись до Венеції, де республіканці й далі захищали місто від австрійської армії. Стримуючи натиск військ-переслідувачів і втративши більшість своїх бійців убитими й пораненими, Гарібальді нарешті досяг берега й на рибальських човнах намагався добратись до Венеції з купкою хоробрих повстанців. Проте австрійські воєнні кораблі вистежили ці суденця в морі, і тільки не багатьом гарібальдійцям пощастило, висадившись знову на берег, вирватися з кільця переслідувачів. Нерозлучного супутника Гарібальді, колишнього ченця Уго Басі, ремісника Чічероваккіо з двома синами та багатьох інших розстріляли австрійці. Сам Гарібальді, рятуючись від переслідувань, перебрався через гори в Тоскану і далі в П'ємонт. У дорозі померла, не витримавши злигоднів, його вірна бойова товаришка і дружина, уругвайка Аніта. Героїчним походом Гарібальді, по суті, закінчувалась італійська революція 1848-1849 рр. Після загибелі республіки в Римі й повалення революційного уряду в Тоскані республіканці ще трималися в самій тільки Венеції. Але й вона довго не вистояла. До страхіть бомбардування приєдналися тепер бідування від голоду і холери. Незважаючи на прагнення простого народу боротись до останньої можливості, очолений буржуазним демократом Маніном уряд 22 серпня 1849 р. здав Венецію австрійцям.

1849, лютий-травень - У лютому Установчі збори у Франції погодилися на розпуск. 13 травня мали відбутися вибори до Законодавчих зборів. На цих виборах боротьба точилася в основному між об’єднаними силами монархістів і блоком дрібнобуржуазних демократів та соціалістів. Блок цей виник на ґрунті усвідомлення спільності інтересів робітників і дрібної буржуазії в боротьбі проти буржуазної реакції. Зміцнення позицій великого капіталу посилювало розорення дрібної буржуазії та дрібного селянства, і це штовхало ці класи на зближення з пролетаріатом. Наприкінці лютого 1849 р. між дрібнобуржуазними демократами й соціалістами було укладено угоду про об’єднання сил і про спільні дії. Так виникла «Нова Гора», назва якої повинна була нагадувати про революційний якобінський блок 1793-1794 рр. Насправді «Гора» 1849 р. зовсім не була подібною до якобінської часів Великої французької буржуазної революції. Керівництво в демократично- соціалістичному блоці 1849 р. належало дрібнобуржуазним демократам, що сподівалися перемогти реакцію мирними засобами, не вдаючись до революційних дій. 13 травня 1849 р. відбулися вибори до Законодавчих зборів. З допомогою розгнузданого поліцейського терору «партії порядку» вдалося зібрати половину голосів учасників виборів і дістати 2/3 всіх місць у зборах. Буржуазні республіканці зазнали на виборах цілковитої поразки (вони здобули 18 процентів голосів та 9 процентів місць) і остаточно відійшли на другий план. Панівне становище в Законодавчих зборах посіли представники монархічної буржуазії - легітимісти, орлеаністи і бонапартисти. Проте «Нова Гора», незважаючи на грубий тиск властей і шалену кампанію наклепу проти демократів та соціалістів, досягла на виборах великого успіху - вона здобула 30 процентів голосів і 24 проценти депутатських мандатів.

1849, 23 березня - Битва під Новарою (Італія). Під тиском громадської думки Карл-Альберт, боячись за свою корону, кінець кінцем зважився 12 березня 1849 р. ще до закінчення строку розірвати укладену після поразки під Кустоццою угоду і відновити війну проти австрійців. Але й цього разу він всіляко перешкоджав перетворенню війни в загальнонаціональну і навіть не повідомив Римську республіку та Венецію про початок воєнних дій. 23 березня його деморалізовані довгою бездіяльністю й погано озброєні війська зазнали нової поразки під селищем Новара, а це зразу відкрило австрійцям дорогу на Турін. Опір був би ще можливим, коли б слідом за програною битвою почалася справжня революційна війна, подібна до тієї, яку вели французи в 1793 р. Але Карл-Альберт відразу ж зрікся престолу на користь свого сина і втік за кордон. Новий сардінський король Віктор- Еммануїл II не тільки уклав друге ганебне перемир’я з австрійцями, а й поспішив придушити в П’ємонті революційний рух. Дії австрійських окупантів у Ломбардії завершились кривавим придушенням військами фельдмаршала Гайнау народного повстання в Брешії. Населення цього невеликого міста дружно піднялося проти окупантів на першу ж звістку про відновлення воєнних дій і протягом 10 днів героїчно не складало зброї. Австрійські солдати, що увірвалися в місто 1 серпня, не тільки вбивали повстанців, а й спалювали їх живцем у будинках і прилюдно карали різками жінок.

1849, 14 квітня - Проголошення незалежності Угорщини. Під впливом загрози, що нависла над угорською революцією, ліберально- буржуазний уряд Батіані змушений був піти у відставку й передати владу більш рішучому Комітетові оборони на чолі з Кошутом. У ході боротьби з австрійською контрреволюцією Кошут з осені 1848 р. дедалі більше спирався на радикальне ліве крило сейму й на маси угорського народу, які стояли за ним. Головні зусилля уряд Кошута спрямував на створення численної національної армії, яка досягла на весну 1849 р. 170 тис. чоловік. Завдяки сміливим енергійним діям, готовності до революційної війни, Кошут став національним героєм угорського народу. Угорський сейм переїхав у Дебрецен і 14 квітня 1849 р. у відповідь на нову австрійську конституцію ухвалив Декларацію незалежності Угорщини, династію Габсбургів оголосив скинутою. Проголошення незалежності Угорщини мало величезне революційне значення - воно підривало Австрійську імперію як одну з найсильніших опор реакції в Європі.

1849, 3 травня - 23 липня - Боротьба за імперську конституцію в Німеччині. У травні 1849 р. почався другий етап революції в Німеччині. Повстання стихійно вибухнули майже одночасно в різних областях Німеччини. Раніше за всіх піднялися на боротьбу за імперську конституцію народні маси Дрездена. Тут повстання почалося 4 травня й відразу ж привело до кровопролитних вуличних сутичок, у яких найбільш хоробро билися робітники та найбідніші ремісники. Визначну роль в організації повстання відігравав російський революціонер М. О. Бакунін. Тільки через 5 днів саксонському урядові з допомогою прусських військ вдалося придушити народне повстання. Контрреволюційна інтервенція Пруссії забезпечила перемогу реакції. У рейнській прусській провінції рух 10-11 травня охопив Ельберфельд-Бармен, Дюссельдорф та інші промислові центри. Тут, як і в Дрездені, особливо хоробро виступали проти контрреволюції робітники. Ф. Енгельс, який прибув у своє рідне місто 11 травня, взяв гарячу участь в озброєнні робітників. Він закликав їх негайно роззброїти й знищити найголовнішу опору «порядку» бюргерське ополчення - і в зв’язку з цим зайшов у гострий конфлікт з місцевими благомисними демократами з «Комітету безпеки», які запропонували Енгельсові покинути місто. У баварському Пфальці і в Бадені повстання почалося 13-14 травня, причому до повсталого народу приєдналося понад 20 тис. солдатів регулярної армії. Військовим керівником повстання став польський офіцер-емігрант Мерославський, а одним із великих повстанських загонів командував член Союзу комуністів А. Вілліх, колишній офіцер. На чолі повсталого в Бадені народу стояли дрібнобуржуазні демократи, тісно зв’язані з лівою Франкфуртського парламенту. Вони, проте, нічого не зробили для того, щоб по-новому, пореволюційному організувати владу. Всі їхні заходи були пройняті характерною для дрібнобуржуазних демократів половинчастістю й нерішучістю. Вони так само боялися зійти з ґрунту буржуазної «законності», як і їхні ліберальні колеги, і навіть у своїх зверненнях до повсталого народу уникали говорити про республіку й про безоплатне знищення феодальних повинностей на селі.

1849, 19 червня - 12 липня - Участь Ф Енгельса в боях з прусськими інтервентами у Пфальці і Бадені. На придушення повстання було послано 60-тисячну прусську армію, яка, вторгнувшись із півночі в Баден, 21 червня розбила повстанців під Вагхейзелем. Багато повстанців полягло в нерівному бою, інші, і серед них Ф. Енгельс, мусили, щоб уникнути переслідувань, відійти в Швейцарію. Тільки сильна фортеця Раштатт і далі, аж до 22 липня, чинила героїчний опір прусським військам. Після придушення пфальцько-баденського повстання безславно скінчив свою діяльність і Франкфуртський парламент. Його ліберальні й демократичні базіки сперш незворушно дивилися на початі народом повстання, а потім у червні перенесли свої засідання з Франкфуртадо столиці Вюртембергу Штутгарта. Охвістя все-німецьких Установчих зборів до 18 червня складало там нікому не потрібні резолюції й відозви, доки вюртемберзький уряд не розігнав його. Перемога контрреволюції і жалюгідний кінець Франкфуртського парламенту збіглися з початком царської інтервенції в Угорщині, яка призвела до остаточного придушення угорської революції.

1849, травень-серпень - Контрреволюційна інтервенція царату в Угорщині. Ведення війни «по-революційному» скоро увінчалося великими успіхами національної угорської армії. Гонвед, що перейшов в наступ, захопив на верхньому Дунаї угорську фортецю Комарон, змусив Віндішгреца відійти і 21 травня вступив у Будапешт. У Трансільванії угорські війська під командуванням генерала Бема - героя віденського повстання - досягли великих успіхів і відновили владу угорського уряду. Завдання національного уряду після вигнання австрійських військ із Будапешта полягало в тому, щоб, закріплюючи успіх, сміливо перенести боротьбу на територію Австрії і добитись відновлення у Відні демократичних порядків. Та урядові Л. Кошута заважали завдатиГабсбургам остаточного удару передусім його зв’язки із середнім і дрібним дворянством, які зовсім не хотіли підтримати основну вимогу селянства - безоплатно знищити феодальні повинності й допустити переділ землі. Замість того, щоб рішуче розправитися з феодалізмом, уряд Л. Кошута весь час вагався, прагнучи привернути до себе народні маси і водночас не зачіпати майнових інтересів поміщиків та буржуазії Угорщини. Ослаблювало уряд Л. Кошута і його небажання своєчасно розв’язати питання про рівноправність народностей, які населяли Угорщину. Тільки в останню, трагічну годину, вже напередодні загибелі республіки, уряд зважився нарешті зректися старої політики гноблення й ухвалив 28 липня 1849 р. закон про рівноправність усіх народностей, що населяли Угорщину. Продовження війни з Габсбургами загрожувало верхнім станам угорського суспільства - земельній аристократії, католицькому духівництву, значній частині середньомаєтного дворянства, а також нечисленній великій міській буржуазії - дальшим поглибленням демократичної революції, і це примушувало їх шукати шляхів для примирення з Габсбургамий протестувати проти скинення Франца-Йосифа. Зрадив справу революції і угорський головнокомандуючий Гергей, колишній майор австрійської армії, та ряд офіцерів з його оточення. Замість того, щоб негайно завдати вирішального удару Віндішгрецу, вони вагались, розпорошували свої сили і тим давали австрійському урядові час не тільки для організації відсічі угорській армії, що наступала, а й для переговорів з урядом Миколи І про інтервенцію. Гергей і багато вищих офіцерів з його оточення відверто вимагали якнайскорішого примирення з Австрією і протестували проти Декларації незалежності, яку прийняв сейм. Ще в квітні 1849 р. Франц-Йосиф звернувся до Миколи І з проханням допомогти у боротьбі проти угорських революційних військ, які наступали і вже загрожували Відню. В травні у Варшаві відбулася зустріч царя з австрійським імператором, під час якої було вирішено всі питання, пов’язані з інтервенцією. На початку червня Микола І послав в Угорщину свої війська під командуванням князя Паскевича. З Галичини наступало близько 100 тис., а з Молдавії і Волощини близько 38 тис. чоловік. Революційна Угорщина виявилась ізольованою. Всі надії її керівників на підтримку з боку Франції та Англії не виправдались. Англійський уряд прагнув зберегти Австрійську імперію як противагу Росії на Балканах і до того ж побоювався успіхів революції в Угорщині. Міністр закордонних справ Англії лорд Пальмерстон у відповідь на повідомлення царського посла про те, що російські війська вступили в Угорщину, сказав: «Кінчайте скоріш!» З тих самих причин уряд Другої французької республіки бажав придушення угорської революції. Нерівна боротьба була недовгою. Вже 11 липня Гергей зазнав поразки від австрійських військ, якими командував відомий своєю жорстокістю генерал Гайнау. Стиснуті з двох боків, угорські війська були знову розбиті під Темешваром, а 13 серпня під Вілагошем капітулювали: склали зброю і здалися російській армії Паскевича. Зрадницька тактика частини офіцерів і особливо Гергея, який ще задовго до Вілагоша почав вести з Паскевичем переговори про капітуляцію, прискорила поразку угорської армії. Після поразки Кошуту, Бему та багатьом іншим вождям угорської революції пощастило втекти від переслідувань до Туреччини, але 13 угорських генералів, які здалися Паскевичу, видали австрійцям і пізніше стратили. Розстріляно було також і багатьох навіть вельми поміркованих діячів революції, і серед них графа Батіані - угорського патріота, хоч він і не прагнув до повного відокремлення Угорщини від Австрії. Зрадника Гергея австрійці за клопотанням Миколи І помилували. Великий поет угорського народу Ш. Петефі не потрапив до рук катів, ще до капітуляції 31 липня 1849 р. він героїчно загинув у битві під Шегешваром.

1849, травень — Поразка німецької революції не дала змоги створити тоді масову робітничу партію, бо результат травневих подій у Пфальці і Бадені поклав край легальній діяльності комуністів. Прусська вояччина звернула особливу увагу на редакцію найбільш революційної в Німеччині газети. Маркс уже 16 травня одержав наказ про те, що його висилають із Пруссії. Випускати «Нову Рейнську газету» за таких умов стало неможливо. 19 травня 1849 р. за рішенням редакції вийшов її останній, надрукований червоною друкарською фарбою, номер.

1849, 13 червня — Вибори до Законодавчих зборів у Франції показали дальше загострення класових суперечностей у країні й нетривкість успіхів буржуазної реакції, якій загрожували зрослі силидемократичного табору. Тільки придушивши ці сили, монархісти могли закріпити свій успіх, здійснити до кінця свої наміри. Вирішальна сутичка сталася через місяць після виборів. Приводом до неї була контрреволюційна зовнішня політика уряду Луї-Наполеона, підтримувана монархічною більшістю Законодавчих зборів. Французька республіка поряд з австрійською монархією виступила в ролі душителя національно- визвольного руху італійського народу. Французькі війська було послано проти Римської республіки, щоб відновити папську владу в Римі й утвердити в Італії панівний вплив Франції. Представники «Гори» різко протестували проти цієї контрреволюційної інтервенції, звинувачуючи президента й міністрів у відкритому порушенні конституції, згідно з якою заборонялося використовувати французьку армію проти свободи й незалежності інших народів. 11 червня в Законодавчих зборах виступив з цього питання Ледрю-Роллен. Він вніс від імені «Гори» обвинувальний акт проти президента й міністрів і зажадав віддати їх до суду за порушення конституції. Від імені «Гори» Ледрю-Роллен присягався захищати конституцію навіть силою зброї. Та коли збори відхилили пропозицію «Гори», а робітники-делегати почали наполягати на тому, щоб негайно підняти повстання, вожді дрібнобуржуазної демократії відхилили такий план дій. Виявляючи властиву дрібній буржуазії нерішучість і боягузтво, побоювання революційних дій народних мас, «Гора» вирішила організувати перед Законодавчими зборами беззбройну демонстрацію протесту проти порушення конституції. Демонстрація відбулася 13 червня 1849 р. У ній взяло участь кілька десятків тисяч чоловік. Неозброєних демонстрантів розігнали урядові війська. Більшість депутатів «Гори» розбіглися й поховались. Купка ватажків на чолі з Ледрю-Ролленом спробувала організувати опір діям уряду і з запізненням закликала народ до зброї. Але і в цей момент вожді дрібнобуржуазної демократії без кінця вагалися, проявили нерішучість, нездатність організувати революційну боротьбу мас. Коли на вулицях Парижа почали будувати барикади, керівники «Гори» припинили боротьбу, капітулювали і втекли за кордон. На виступ 13 червня відгукнулись провінції, ті райони, де був сильний вплив «Гори». Але ніде, за винятком Ліона, не дійшло до активних революційних дій, і власті без зусиль впоралися з заворушеннями. Тільки в Ліоні, де в демократичному русі переважали робітники, 15 червня 1849 р. вибухнуло масове збройне повстання. Його жорстоко придушили урядові війська.

1849, 9 листопада - Контрреволюційний переворот у Пруссії.

1849 - Коли під час революції 1848-1849 рр. Німецький союз фактично розпався, прусський уряд і король Фрідріх-Вільгельм IV намагалися замінити Німецький союз «Унією» - військовим союзом північнонімецьких держав на чолі з Пруссією. «Унію» було створено в 1849 р. для боротьби з революцією і підкорення Німеччини прусському впливові. Після цього Пруссія поновила війну з Данією, маючи намір приєднати Шлезвіг і Гольштейн.

У Франції легітимісти домагалися відновлення монархії Бурбонів, яка виражала інтереси великих землевласників та вищого духівництва, їхнім кандидатом на трон був онук Карла X граф Шамбор. Великі капіталісти й банкіри становили ядро партії орлеаністів і добивались корони для графа Паризького, онука Луї-Філіппа. Обидва монархічні угруповання вбачали головну перешкоду своїм планам у честолюбних задумах президента та його прибічників бонапартистів. У цій боротьбі між різними монархічними угрупованнями обставини сприяли Луї-Наполеону. В його руках була найвища влада, величезні засоби впливу на населення. Уже в жовтні 1849 р. Луї-Наполеон звільнив у відставку міністерство Оділона Барро й призначив міністрами своїх прибічників - генерала д’Опуля, банкіра Фульда та ін. У вересні 1849 р. під виглядом філантропічної організації було створено бонапартистське «Товариство 10 грудня». Воно пускало в хід підкупи, обіцянки й подачки, вербувало Луї-Наполеону прибічників серед покидьків усіх класів. Луї-Наполеон намагався підкупити солдатів та офіцерів, збирав навколо себе авантюристів і кар’єристів усіх чинів і звань. Бонапартисти обіцяли великій буржуазії і заможному селянству необмежені можливості збагачення, якщо тільки зміцниться влада Луї-Наполеона. Боротьба між «партією порядку» і президентом, що розгорнулася в 1850-1851 рр., закінчилась для легітимістів та орлеаністів цілковитою поразкою. Незабаром бонапартисти взяли в свої руки командування військами паризького гарнізону й столичну поліцію. Законодавчі збори, які стали ареною інтриг монархічних клік, що боролися між собою, втрачали з кожним днем підтримку серед широких кіл буржуазії, тимчасом як вплив бонапартистів у цих колах безперервно зростав. Бонапартисти спочатку зробили спробу добитися від Законодавчих зборів перегляду конституції, щоб анулювати ті її статті, які забороняли переобирати одну й ту саму особу президентом на другий строк. Бонапартисти розраховували в такий спосіб продовжити перебування Луї-Наполеона при владі, а далі відновити імперію. Та пропозиція про перегляд конституції не пройшла. З цього моменту бонапартисти почали спішно готувати державний переворот. Підготовка його полегшувалася тим, що і дрібнобуржуазні демократи, і дрібнобуржуазні соціалісти, й буржуазні республіканці проповідували серед мас бездіяльність, закликали пасивно чекати нових виборів, які мали відбутися в 1852 р.

1849 - Балто-Лиманська конвенція. Царський уряд скористався подіями 1848 р., щоб посилити вплив Росії в дунайських князівствах Молдавії і Волощині. Російські й турецькі війська тимчасово окупували князівства для придушення там революційного руху, а в квітні 1849 р. у Балто-Лимані була підписана російсько-турецька конвенція, яка скасувала виборність правителів князівств і давала султанові право призначати їх своєю владою за погодженістю з царем. Ця угода мала явно реакційний характер і закріплювала подвійний російсько- турецький контроль над князівствами, що викликало велике невдоволення англійської та французької буржуазії. Дунайські князівства стали на той час великими постачальниками хліба в Західну Європу і могли бути вигідним ринком для збуту англійських та французьких товарів. Британський уряд прагнув підтримати в князівствах владу Туреччини й підбурював її проти Росії. Франція підтримувала місцеву буржуазію, яка сформувалась у Молдавії й Волощині, та обуржуазнені кола поміщиків і теж хотіла підірвати в князівствах російський вплив. Важливе географічне й стратегічне положення князівств на нижній течії Дунаю також було однією з причин загострення боротьби за вплив на них між європейськими державами. Балто- Лиманська конвенція викликала роздратування і в Австрії, яка не хотіла, щоб Росія панувала в гирлах Дунаю.

1850, березень - Перше звернення ЦК до Союзу комуністів.

1850 - Ліквідація Міссурійського компромісу. В США рабовласники хотіли узаконити рабство на всій території США, захопити нові землі під плантації і позбавити рабів можливості тікати на Північ і Захід. Ще конституція 1787 р. передбачала, що будь-яка особа, «яка перебуває на службі або на роботі в одному штаті, на основі його законів, і втекла в інший штат», має бути видана її хазяїну. Стаття ця прямо не згадувала рабів і фактично не застосовувалась до негрів, що втекли на Північ, але коли втеча рабів набрала величезних розмірів, плантатори, тлумачачи цей параграф конституції на свою користь, провели в

1850 р. спеціальний закон про ловіння рабів-утікачів. За цим законом власті і населення США повинні були затримувати рабів-утікачів і повертати їх хазяям. Багато негрів після цього переселилося в Канаду. Але фактично на Півночі США закон про ловіння рабів застосовувався дуже рідко. Того ж таки 1850 р. конгрес надав право населенню великих областей Нова Мексика і Юта самому вирішувати питания про рабство на своїй території. Зовні цей закон був для білого населення «демократичним», але, по суті, він давав перевагу рабовласникам у тих випадках, коли плантаторська колонізація нових земель випереджала фермерську. Прийняття цього закону ще більше загострило боротьбу плантаторів і фермерів за нові землі в самому центрі країни, де якнайтісніше переплітались і стикалися між собою обидва колонізаційні потоки.

1850, березень - Законодавчі збори у Франції ухвалювали один по одному закони, за якими придушувались демократичні права населення. 15 березня було прийнято закон, згідно з яким уся народна освіта віддавалася під контроль католицького духівництва, в травні прийнято новий виборчий закон, який дуже обмежував коло виборців. Ухвалення цього закону прискорили додаткові вибори до Законодавчих зборів 10 березня 1850 р., на яких позначилось дальше зростання незадоволення трудящих мас міста й села. «Гора» завоювала на цих виборах 21 місце з 30. Справжню паніку серед панівних класів викликали результати виборів у Парижі. Всі три місця від Парижа здобули кандидати демократично-соціалістичного блоку, причому найбільшу кількість голосів здобув учасник червневого повстання 1848 р. Дефлотт.

1850, 31 травня - У Франції згідно з травневим законом виборче право надавалося лише тим особам (чоловікам, які досягли 21 року), що проживають у даній місцевості не менш як три роки і внесені до списків платників особистого податку. Ці обмеження позбавили виборчого права близько 3 млн чоловік (29 процентів виборців) - силу-силенну трудящих, які, шукаючи заробітку, змушені були часто змінювати місце проживання. Законом 31 травня 1850 р. французька буржуазія відкрито визнала, що вона не може забезпечити своє панування при збереженні основ буржуазної демократії.

1850, червень - Друге звернення ЦК до Союзу комуністів.

1850 - Вихід у світ праці К. Маркса «Класова боротьба у Франції». Постала небезпека війни між Австрією і Пруссією за гегемонію в Німеччині. Приводом для конфлікту були події в Гессені. Населення цього князівства не захотіло платити незаконно запроваджені нові податки, і тоді прусський король без згоди Австрії послав туди свої війська, показуючи, що не визнає більше Німецького союзу на чолі з Австрією. У відповідь на це Австрія також вирядила свої війська в Гессен. Цар Микола І послав свій флот на допомогу Данії і погрожував вторгненням у Східну Пруссію, якщо прусський уряд не відмовиться від заміни Німецького союзу «Унією» і не припинить війни з Данією. Англія і Франція заявили протест проти спроб Пруссії оволодіти Шле- звігом та Гольштейном і встановити своє панування в Німеччині. Так само, як і цар, вони домагалися відновлення Німецького союзу.

1850, 28 листопада - Оломоуцька угода. Втручання іноземних держав німецький народ міг відбити тільки внаслідок повалення монархічних урядів і революційної війни з царською Росією, Англією та Францією, але прусський уряд боявся цього більше, ніж відновлення Німецького союзу, і пішов на переговори. 28 листопада в м. Оломоуці під диктовку царського посла у Відні було підписано угоду, за якою Пруссія відмовилась від «Унії», від Шлезвігу й Гольштейну і дала згоду на відновлення Німецького союзу. Оломоуцька угода була в кінцевому підсумку наслідком перемоги німецької контрреволюції на чолі з Пруссією над революційно-об’єднавчим рухом. Пруссія ладна була піти на приниження. Король за всяку ціну хотів уникнути розриву з царською Росією і поступився з усіх пунктів. Німецька ліберальна преса, яка плазувала перед прусською монархією, намагалась відвернути увагу громадської думки від реакції всередині країни, звинувачуючи тільки царизм у тому, що в Німеччині зберігаються політична роздробленість і підвалини феодальної реакції. Німецькі ліберали замовчували роль внутрішніх сил німецької реакції і той очевидний факт, що буржуазні держави Заходу - Франція і Англія в 1850 р. одностайно з царизмом теж виступили проти претензій Пруссії на гегемонію в Німеччині.

1850 - Винайдення Б. С. Якобі літеродрукувального телеграфного апарата.

На Іонічних островах вибухнуло повстання проти англійського гноблення, жорстоко придушене британським флотом. Епір, Фессалія, малоазіатське узбережжя і о. Кріт залишились під ярмом Туреччини. Західні держави Англія і Франція підтримували владу Туреччини над цими територіями і перешкоджали дальшому національному визволенню всього грецького народу. Грецькі патріоти вимагали, щоб Греція виступила в Кримській війні на боці Росії. Під тиском визвольного руху грецькі війська було направлено в Епір і Фессалію, але у відповідь на це англо-французький десант висадився в Піреї. Під тиском окупантів до влади прийшов уряді Маврокордато, який відновив стосунки з Туреччиною.

1850-1851 - Видинське повстання селян (Болгарія). Аграрна реформа 1851 р. Тяжке становище селян, яке не поліпшилось після аграрної реформи, стало причиною селянських рухів. Найбільшим і значним було повстання селян Видинської та інших округ у 1850 р. Селяни обрали керівників руху. Повстання почалося в різних місцях майже одночасно. Але захопити міста повстанцям не вдалось, хоч під Белград- чиком, наприклад, 10-тисячна маса селян облягала місто протягом 10 днів. Під натиском селянського руху турецький уряд видав у 1851 р. указ про передачу селянам поміщицьких земель за викуп у північно- західній частині Болгарії.

1850-1853 - Уряд США мав намір заволодіти Кубою. У 1850 р. США уклали з Англією договір про спільний контроль над зоною майбутнього каналу через Панамський перешийок, а в 1853 р. примусили Мексику віддати за мізерну суму ще частину її території.

1851, 2 грудня - Державний переворот Луї Бонапарта. Вночі проти 2 грудня 1851 р. Луї-Наполеон вчинив державний переворот, зрадливо порушивши свою присягу на вірність конституції 1848 р. Загони військ зайняли всі найважливіші пункти столиці й будинок парламенту. Законодавчі збори було оголошено розпущеними. Багатьох ватажків орлеаністів і легітимістів та найвизначніших республіканських діячів заарештували. В столиці було введено стан облоги. У зверненні до народу Луї-Наполеон виправдував свої злочинні дії облудними твердженнями, що він начебто захищає республіку від змовників. Ця брехня супроводжувалась заходом, з допомогою якого Луї-Наполеон розраховував обманути громадську думку й затушувати контрреволюційний характер перевороту: він оголосив про скасування закону 31 травня 1850 р. і про відновлення загального виборчого права. Бонапартистські власті розпочали терор проти республіканських і демократичних сил по всій країні. Понад 26 тис. чоловік було заарештовано, у всіх департаментах створено урядові комісії, які відправляли республіканців, демократів і соціалістів на каторгу та заслання. За офіційною статистикою, репресій зазнало близько 21 тис. чоловік.

1851 - На Дрезденській конференції представників усіх німецьких урядів Німецький союз було відновлено в попередньому вигляді під головуванням Австрії.

1852 - В Аргентині в результаті воєнного перевороту Росаса було скинуто, він втік із країни.

1852, 2 грудня -1870, 4 вересня - Друга імперія у Франції. Державний переворот 2 грудня 1851 р. покінчив з існуванням Другої республіки, що виникла після лютневої революції. На зміну Другій республіці прийшла Друга імперія, яку офіційно було проголошено 2 грудня 1852 р. Режим Другої Імперії являв собою своєрідну форму панування найреакційніших і найагресивніших верств великої банківської і промислової буржуазій. Ще у січні 1852 р. було прийнято нову конституцію, яка передавала президентові на 10 років усю повноту влади в країні, а через рік після бонапартистського перевороту, 2 грудня 1852 р., у Франції було відновлено монархію, так звану Другу імперію, авантюриста і клятвопорушника Луї-Наполеона проголошено імператором під іменем Наполеона III. Особливістю бонапартистської політичної системи, яка існувала у Франції в 1852-1870 рр., було те, що вона спиралась на реакційні кола армії і величезну поліцейсько-бюрократичну машину. Правлячі кола широко застосовували демагогічну тактику лавірування між різними класами і вдавалися до підкупу й терору. Демократичні свободи, завойовані французьким народом у революції 1848 р., було знищено, республіканську партію розгромлено, ліберальну пресу задушено, місцеве самоврядування ліквідовано. Великого впливу у громадському житті, в системі народної освіти знову набуло католицьке духівництво, що лишалося вірним союзником усіх реакційних урядів. Парламентська система була зведена майже нанівець. Законодавчий корпус не мав права ні публікувати звіти про свої засідання, ні навіть обирати свого голову (його призначав імператор). Майновий ценз для виборців, встановлений законом 1850 р., було скасовано, але ценз осілості та деякі інші обмеження для виборців збереглися. Внаслідок цього далеко не всі чоловіки, що досягли 21 року, мали виборчі права (жінки та хатні слуги були цілком позбавлені права брати участь у виборах). Ці обмеження, а також грубий адміністративний тиск на виборців і система офіційних кандидатур, які нав’язували населенню, незмінно забезпечували прихильникам уряду більшість серед депутатів Законодавчого корпусу. Фактично вся державна влада перебувала в руках Наполеона III і купки найвищих сановників - прибічників імператора. Серед них мав найбільший вплив герцог Морні (зведений брат імператора), який довгий час був головою Законодавчого корпусу, граф Валевський (нешлюбний син Наполеона І), що якийсь час займав пост міністра закордонних справ, та «державний міністр» Руер. Спираючись передусім на велику буржуазію, багатих чиновників, верхівку офіцерського корпусу та католицького духівництва, заможне селянство, уряд заповнював державний апарат користолюбними кар’єристами та пожадливими авантюристами. Разом з тим він дотримувався політики лавірування між різними соціальними групами і класами. Зовнішня політика уряду Другої імперії мала явно агресивний загарбницький характер. На догоду великим банкірам та промисловцям, які прагнули нових ринків і загарбання нових колоній, Друга імперія вела численні війни в Європі і за її межами.

1852, жовтень-листопад - Кельнський процес комуністів. Прусська поліція знала про існування таємної організації Союзу комуністів. Ще у травні 1851 р. одного з емісарів ЦК Союзу було схоплено, і на підставі знайдених у нього паперів вчинено арешти. Поліцейських агентів направили в Лондон. Шляхом підкупу і зломів вони викрали ще деякі документи й підробили серію фальшивих звітів про вигадані засідання ЦК Союзу. Потім було організовано судовий процес, який відбував ся в Кельні з 4 жовтня по 12 листопада 1852 р. Комуністи використали цей процес, щоб викрити підробки та інші злочинні методи прусських властей. Скандальний для поліції характер процесу змусив його організаторів обмежитися засудженням звинувачених на різні строки ув’язнення у фортеці. Всупереч намаганням суду процес фактично сприяв популяризації «Маніфесту Комуністичної партії», «Звернення ЦК» та інших документів Союзу комуністів, вміщених у звітах газет про хід судового розгляду. Але розкольницькі дії Вілліха й Шаппера, політичні репресії і відсутність умов для нового революційного піднесення призвели до того, що стара форма організації Союзу комуністів стала недоцільною і непридатною. Маркс вніс у ЦК пропозицію про саморозпуск Союзу комуністів, яку було прийнято 17 листопада 1852 р.

1852 — Вихід у світ праці К. Маркса «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта».

Лондонський договір. Його підписано між великими державами про те, що за Данією зберігаються всі її володіння, включаючи Шлезвіг і Гольштейн. Пруссія зобов’язалась не порушувати цілісності Датського королівства. На Балтійському морі все лишилося без змін.

1852-1860 — В Чорногорії наступник Петра II - Данило Станков не захотів приймати духовного сану і за згодою народних старшин і російського уряду проголосив себе князем. Чорногорія стала світською державою. Князь Данило (1852-1860) боровся проти сепаратизму племінних старшин. Він збільшив військо і створив нечисленну, але добірну гвардію. Разом з сенатом він підготував «Загальний законник» Чорногорії і добився затвердження його народною скупщиною (1855). Законник містив зведення цивільних, кримінальних прав і основні положення державного устрою країни. Було відкрито нові школи, в Сербію і Росію їхала молодь здобувати освіту. Прогресивні реформи князя Данила викликали незадоволення князів і воєвод. Повстання окремих племен давали зручний привід для втручання Туреччини, яка і далі вважала Чорногорію підвладною їй територією. У 1852 р. турецька 60-тисячна армія напала на Чорногорію, яка мала всього 3-4 тисячі бійців. Тільки втручання Росії і Австрії врятувало Чорногорію - мир було відновлено. Та незабаром знову вибухнула війна з Туреччиною. Князь Данило налагодив зв’язки з керівником національно-визвольної боротьби герцеговинців Лукою Вукаловичем і готувався до спільних дій проти Туреччини. У битві під Граховом 30 квітня 1858 р. чорногорці під командуванням воєводи Мирка розбили більш численну турецьку армію. Під тиском Росії і Франції Туреччина змушена була відступити Грахово Чорногорії. Новим князем став син воєводи-Мирка - Никола (1860-1918). За його князювання Чорногорія підтримувала боротьбу проти Туреччини в Герцеговині, де почалось нове повстання. Повстанці вимагали розв’язати аграрне питання, передавши землю тим, хто її обробляє, і надати самоврядування. Князь Никола висунув вимогу визнати незалежність Чорногорії і надати вихід до моря. У 1862 р. турецькі війська напали на чорногорців, але зазналипоразки. Росія підтримувала Чорногорію. У згоді з Росією діяла Франція, яка хотіла послабити на Балканах австрійський вплив.

1852-1860 - В результаті поразки буржуазної революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії запанувала жорстока політична реакція. Було відновлено абсолютизм. Уряд А. Баха (1852-1860) нещадно боровся проти революційно-демократичного й національно-визвольного руху. Було встановлено суворий нагляд за пресою. Проводити збори без спеціального дозволу властей і без участі поліцейського агента заборонялось. Союзи і товариства, які не мали урядового дозволу на існування, розпускалися. Країна була поділена на 15 намісництв, управління якими було доручено австрійським генералам. Особливо лютувала реакція в Угорщині. Хорватія, Славонія, сербські й румунські землі були відокремлені від Угорщини і перетворені на австрійські провінції. Хорватія була підпорядкована безпосередньо Відню. Трансільванія стала автономною. Решту території Угорщини було поділено на 5 намісництв. Верховну владу в Угорщині здійснював австрійський генерал- губернатор. Місцеві комітатські (повітові) дворянські зібрання в Угорщині було розпущено. Відбулися численні арешти. Аж до 1854 р. в Угорщині і на відторгнутих від неї територіях залишався стан облоги. Чехія також опинилася в лабетах поліцейської сваволі, стеження і масових репресій. Відомого чеського журналіста і сатирика Карела Гавлічека, який боровся проти абсолютизму, було заслало. Публіцистові Ф. Л. Рігеру, який вимагав проведення поміркованих буржуазних реформ, заборонили читати лекції в Празькому університеті. Капітулюючи перед реакцією, поміркований буржуазний ліберал Ф. Палацький заявив, що не вестиме більш політичної діяльності. Реакційна політика онімечування національних меншостей посилилась: німецьку мову було оголошено державною мовою по всій країні. Адміністративне управління, судочинство і навіть народна освіта повинні були повсюди здійснюватись німецькою мовою. Жорстоке національне гноблення відчувала переважна більшість населення Австрійської імперії; на 1860 р. чисельність усіх слов’янських народів, що населяли країну, становила близько 46 процентів, а чисельність мадярів (угорців) - близько 15 процентів загальної кількості населення країни, що становила майже 42 млн чоловік. Разом з тим чисельність австрійців, під гнітом яких перебували всі інші нації, що населяли імперію, становила менше 24 процентів населення країни. Опорою політичної реакції була католицька церква. У 1855 р. уряд уклав з папським дворомконкордат, який закріплював за католицтвом роль державної релігії Австрійської імперії. Церкві було надано повну автономію, право нагляду за пресою, керівництво початковою школою. Як і раніше, церква володіла численними землями і величезним багатством.

1853 - Боротьба Франції та Росії за «святі місця». На початку 50-х років між Росією і Францією виник конфлікт з приводу так званих «святих місць» у Єрусалимі. Католицьке Духівництво ще з часів середньовіччя мало в Туреччині особливі привілеї і тримало в своїх руках ключі від найважливіших християнських храмів і святинь, пов'язаних з євангельськими легендами. Католиків у Туреччині було мало, і до православних святинь вони не мали особливого інтересу. У XVIII ст. православне духівництво прибрало до своїх рук нагляд за цими святинями, не зустрівши ніяких протестів католицької церкви. Таке становище тривало до 1850 р., коли раптом французький уряд Луї- Наполеона зажадав повернення єрусалимських святинь, серед них і ключів од головної з них - храму так званого гробу Господнього - католицькій церкві. Цим Луї-Наполеон хотів підняти свій престиж серед реакційної французької буржуазії та духівництва й підірвати вплив російської православної церкви в Туреччині. Царський уряд вважав, що відступлення єрусалимських святинь католицькому духівництву завдало б шкоди впливові царської Росії на Близькому Сході. Підтримка православної церкви була для царської Росії засобом привертання симпатій християн, які становили величезну більшість населення Турецької імперії. В 1853 р. питання про «святі місця» султан вирішив на користь Франції і католицької церкви. Цар із свого боку вирішив не поступатись і добитися від Туреччини, щоб усе лишилося так, як і було. Він сподівався, що йому вдасться посварити Англію з Францією і наполягти на своєму. Ця суперечка була однією із складових причин Кримської війни.

1853 - В Уругваї скасовано рабство.

Ліберальна конституція 1853 р. проголошувала національну єдність Аргентини, надавала виборче право чоловікам і створювала конгрес з палати депутатів і сенату. Для сенаторів вводився ценз осілості, а також високий майновий ценз. Було впроваджено єдину монету, систему одиниць міри і ваги та свободу плавання на внутрішніх водах. Рабство остаточно скасовувалось.

1853-1854 - Посланник США Гадсден нав'язав мексиканському урядові нову грабіжницьку угоду про продаж США за 10 млн доларів великої області в долині р. Джіли. У 1854 р. США погрозами намагались примусити Іспанію «продати» їм о. Кубу, але зазнали невдачі.

1853-1856 - Кримська війна. Коли стих революційний ураган і було відновлено Німецький союз, на чільне місце в європейській політиці знову випливло «східне питання». Під цим «питанням» у той час розуміли становище Османської імперії і визвольний рух її народів, а також боротьбу великих держав за панування на Близькому Сході. До Близького Сходу тоді відносили й Балканський півострів, більша частина якого ще перебувала під владою Туреччини. Причина загострення «східного питання» і Кримської війни зводилась до боротьби за панування на Близькому Сході між царською Росією і західними державами - Англією та Францією. Ці країни провадили на Близькому Сході агресивну, загарбницьку політику. Боротьба за панування на Близькому Сході включала питання про переважний політичний вплив і торгівлю європейських держав у Турецькій імперії, про частковий поділ її володінь, про долю пригноблених нею народів та про режим Чорноморських проток. Сутичка на Близькому Сході назрівала в умовах глибокої внутрішньої кризи Турецької імперії і піднесення народного визвольного руху поневолених нею народів. Австрійський канцлер Шварценберг недарма заявив, що «Австрія ще здивує світ своєю невдячністю» щодо царської Росії. Слова ці справдились під час Кримської війни. Основи «монархічної солідарності» петербурзького й віденського дворів були вже підірвані. Міжнародна ізоляція царизму посилилась після Оломоуцької угоди, коли погіршилися відносини Росії з Пруссією. ІмперіяНаполеона 111 прагнула поламати кордони 1815 р. в Європі і зміцнити свій вплив в Османській імперії. Отже, Микола І і російські поміщики були незадоволені падінням з 1840 р. впливу Росії в Туреччині й сподівалися з допомогою переговорів чи завойовницької війни досягти або поділу Туреччини, або встановлення в ній свого виключного впливу. Становище на Близькому Сході загострювалось не тільки через боротьбу між європейськими великими державами за панування в країнах Турецької імперії, а й тому, що сама ця імперія переживала глибоку внутрішню кризу, її центральні, населені турками області через відсталість не змогли стати міцною цементуючою силою всієї Османської імперії. На її окраїнах всюди посилювався національно-визвольний рух гноблених народів, які чекали підтримки головним чином від Росії. Микола І перебільшував слабкість Турецької імперії і з 40-х років був певний, що під натиском національно-визвольного руху вона ось-ось розпадеться і виникне питання про поділ «турецької спадщини». Туреччина в очах царя була «хворою людиною», смерть якої видавалася зовсім близькою. Микола І зажадав від султана не тільки повернення християнських святинь до рук православної церкви, а й згоди на те, щоб російський уряд міг робити йому різні подання в справах, які стосуються християнських підданих султана. Підтримуваний Англією і Францією, турецький уряд категорично відмовився виконати вимоги царя, і тоді Микола І наказав своїм військам захопити дунайські князівства. У відповідь на це Туреччина оголосила війну Росії (жовтень 1853 р.). У Сінопі був зосереджений турецький флот, на якому передбачалося перевезти кілька турецьких дивізій і висадити їх на Кавказькому узбережжі, зле 18(30) листопада 1853 р. російський флот під командуванням С. Нахімова ввійшов у Сінопську гавань і знищив турецьку ескадру. Сінопський бій став приводом для вступу у війну Англії та Франції. Політика цих країн аж ніяк не була оборонною і не мала на меті захисту Туреччини. Піклування англійських і французьких колонізаторів про цілісність Турецької імперії зводилось до підтримки турецького гніту над народами Балканського півострова та Закавказзя, але буржуазія Англії і Франції прагнула також закабалити Туреччину й послабити там вплив Росії. Цілі військово-феодального уряду Туреччини теж були реакційними і загарбницькими: він сподівався в ході війни повернути свої частково втрачені завоювання на Балканах та в Закавказзі і зміцнити владу Туреччини над народами, які там жили. Досягти цих цілей турецький уряд сподівався при підтримці Англії і Франції. Ці держави зовсім не прагнули запобігти війні; вони докладали всіх зусиль для того, щоб втягти в неї Росію, завдати їй поразки й ослабити її. Уряд Наполеона III з багатьох міркувань був заінтересований у тому, щоб довести справу до війни. Французька буржуазія вважала, що престиж і економічні інтереси Франції зазнають втрат у разі російського переважання в Турецькій імперії, і хотіла досягти там переваги свого або англо-французького впливу. Для Наполеона III ще більше важив престиж бонапартистського режиму. Йому була потрібна переможна війна, щоб піднести свій авторитет і зміцнити свою владу. Успішна воєнна авантюра була вигідна йому з погляду внутрішньої політики, а війна з Росією найбільш підходила для цієї мети. Вона була б найпопулярнішою війною серед усієї західноєвропейської ліберальної буржуазії, для якої завдання встановлення англо- французького переважання в Туреччині й витіснення звідти російського впливу зливалися в одне ціле з бажанням завдати удару царизмові. Та проти дворянсько-кріпосницького царизму англійська й французька буржуазія виступала не з революційно- визвольними, а з агресивними цілями. Наполеон III перед цим задушив революцію у Франції і, зміцнюючи свою владу, прагнув, щоб його вважали оборонцем «свободи» Європи від царизму. Наполеон III квапився почати воєнні дії й наказав відправити французьку ескадру з Тулона до проток. Ще в лютому 1853 р. він уклав угоду з Англією про спільні дії проти Росії. Після Сінопського бою він наполіг на тому, щоб негайно було введено французький і англійський флот у Чорне море, і заявив, що настав час, коли треба «вигнати звідти російський прапор». З метою воєнної пропаганди західноєвропейська буржуазна преса витягла на світ відому фальшивку - вигаданий «заповіт Петра Великого», що приписував Росії план завоювання всієї Європи. Англійський уряд також спрямовував свій курс на розв’язування війни й тішив себе планами розгрому Російської імперії, відриву від неї Криму, створення на Північному Кавказі «незалежної Черкещини» під англо-турецьким контролем та ін. Пальмерстоннавіть мріяв втягти у війну Пруссію та Швецію і зовсім відрізати Росію від Чорного та Балтійського морів. Щоб збурити громадську думку, Пальмерстон пустив у хід вже випробувану версію про те, що Туреччина - це гігантський буфер, який прикриває і обороняє від Росії Індію. За цією версією, встановлення російського впливу в Туреччині означало б, що цей вплив пошириться і далі до Ірану, в Афганістан і в Індію, у пануванні над якою була заінтересована не тільки вся британська буржуазія, а й колоніальне чиновництво. Легенда про те, що Англія провадить оборонну війну, спрямовану на захист «недоторканності» й «цілісності» Туреччини та Індії, була чистісінькою фікцією, потрібною для обману європейської громадської думки. Під час укладення миру на турецький уряд зовсім не зважали. Кримська війна була з обох сторін реакційною, несправедливою і загарбницькою. В той час на півдні Російської імперії цар не маввеликих сил. Головні сили російської армії були зосереджені на західних кордонах Росії, оскільки цар боявся можливих повстань у Польщі і нападу Англії та Франції з Балтійського моря. Тільки для охорони прибалтійських берегів під час війни було призначено понад 300 тис. чоловік, а близько 200 тис. чоловік виділено на той випадок, якщо почнуться заворушення в Польщі. Порівняно менша частина військ перебувала біля австрійських кордонів. З усієї армії, в якій було понад 700 тис. чоловік, у Криму до початку війни перебувало лише 36 тис. чоловік. Таке розміщення збройних сил Росії призвело до того, що її Чорноморське узбережжя виявилося слабо захищеним. Це пояснювалось не тільки потребою охороняти західні кордони, а й злочинними прорахунками бездарного вищого командування, яке не розуміло, наскільки потрібне своєчасне посилення військ у Криму. Відсталість кріпосницьких порядків Росії позначилась на недостатньому озброєнні армії. У вересні 1854 р. союзники висадили десант з 62 тис. чоловік на Кримському узбережжі. Спроби російської армії перепинити дорогу ворогові до Севастополя були невдалими через бездарність і нікчемність вищих воєначальників. До того ж союзники мали величезну перевагу в чисельності й озброєнні. Вони мали паровий флот і далекобійні гармати, а в їхніх солдатів були штуцери, які стріляли далі і влучніше, ніж російські рушниці. У союзників було досить пороху, вони без труднощів одержували продовольчі припаси морським шляхом. Російській армії усього цього бракувало. Російська армія відійшла від Севастополя всередину Кримського півострова. Оборону фортеці було покладено на її гарнізон і моряків після того, як кораблізатопили біля входу в Севастопольську бухту, щоб загородити прохід англо-французьким суднам і уникнути захоплення російської ескадри. Союзники безперервно діставали підкріплення, й змусити їх зняти облогу не вдалося. Почалась тривала оборона Севастополя, що затяглася до 8 вересня 1855 р. Хоробрість і героїзм російських солдатів та офіцерів, які бились під керівництвом П. С. Нахімова та В. О. Корніло- ва, справили величезне враження в усьому світі. Але феодальна відсталість, реакційність і політична ізольованість царизму привели його до поразки. 2 грудня 1854 р. австрійський двір приєднався до союзу західних держав та Туреччиною. Договір про це не означав, що Австрія негайно вступить у війну, але передбачав, що коли в найближчі місяці Росія не прийме умов союзників, Австрія почне спільні з коаліцією воєнні дії, щоб змусити Росію укласти мир. Підписуючи цей договір, віденський двір розраховував продовжити окупацію дунайських князівств і водночас діяв із страху перед Францією, яка могла пошкодити австрійському пануванню в Італії, уклавши проти Австрії союз із Сардінським королівством, якщо Австрія і далі буде упиратись і чекати. Після того як було укладено договір з Австрією, союзники поставили перед Росією ще важчі умови миру. Вони хотіли довести облогу Севастополя до цілковитої перемоги, щоб позбавити Росію права мати військовий флот на Чорному морі. Франції і Англії вдалося залучити на свій бік Сардінське королівство. Його уряд сподівався з допомогою французів вигнати з Італії австрійців і утвердити свій вплив на Апеннінському півострові. У січні 1855 р. королівство уклало угоду з Наполеоном III і відправило в Крим 15-тисячний корпус. Значна частина його загинула від хвороб. У воєнних діях італійці не брали участі, їх використовували для облогових і господарських робіт, що, звичайно, не могло істотно вплинути на хід війни.

1853-1856 — Намагаючись витіснити австрійців з Італії, Кавур усі свої надії покладав на допомогу Франції і вже під час Кримської війни зробив перші кроки до зближення з нею: 15-тисячну сардінську армію він відправив під стіни Севастополя, хоч у П’ємонту не було ніяких інтересів на Чорному морі, а отже, й причин для війни з Росією. Після підписання Паризького мирного договору Кавур наполегливо схиляв Наполеона III до війни з Австрією, висловлюючи готовність віддати Франції як компенсацію Савойю та Ніццу.

1854 — Білль Канзас-Небраска. У1854 р., коли до складу США ввійшли два нових штати - Канзас і Небраска, конгрес залишив на розсуд населення цих штатів питання про те, узаконювати рабство чи ні. Закони 1850 р. і білль «Канзас-Небраска» 1854 р. означали ліквідацію Міссурійського компромісу 1820 р., за яким заборонялось рабство на північ від 36°30’ - в областях, що лежать на захід від Міссісіпі.

Із США в Японію прибула сильна військова ескадра під командуванням комодора Перрі. Загрожуючи війною, Перрі примусив японський уряд вперше вийти із стану замкнутості й укласти із СШАнерівноправний договір, після якого почали встановлюватися нерівноправні торговельні й дипломатичні відносини між Японією та іншими державами. Вимога Австрії про виведення російських військ із дунайських князівств. До червня 1854 р. російські війська займали дунайські князівства Молдавію та Волощину і вели наступальні дії. Цар ще сподівався на перемогу. Та незабаром вирішальний вплив на становище російських військ у князівствах зробила ворожа позиція Австрії. Розрахунки царя на «вдячність» Австрії розвіювалися. Коли російські війська захопили дунайські князівства, австрійський уряд побачив у цьому величезну небезпеку для Австрії. Дунай був дуже важливою торговельною артерією Австрійської імперії, і його гирло служило ключем до всього басейну річки. Контроль над князівствами та гирлами Дунаю австрійський уряд хотів узяти в свої руки. Його 80-тисячна армія була виряджена до кордонів князівств, у тил російським військам. Влітку 1854 р. Австрія поставила Росії ультиматум - залишити Молдавію і Волощину. До цієї вимоги приєдналась і Пруссія. Становище російських військ стало дуже небезпечним - на півдні, у Варні, висадилися сили союзників чисельністю 50 тис. чоловік. Микола І змушений був дати наказ про відступ із дунайських князівств. Воєнні дії незабаром перенеслися на російську територію.

1854 — Утворення республіканської партії в США. Під впливом подій у Канзасі фермери, які раніше мирилися з рабством, почали відходити від демократичної партії. Великих втрат зазнала й партія вігів: од неї відсахнулися буржуазні кола, котрі раніше обстоювали компроміс із плантаторами. Фермери й буржуазія, які вороже ставились до рабства, а також фрисойлери та інші аболіціоністи в 1854 р. заснували республіканську партію, яка виступила під прапором боротьби проти поширення рабства на нові землі. Нова партія стала центром тяжіння всіх сил, що боролися проти рабства, і об’єднала кілька політичних течій. Помірковане крило республіканців складалося з представників великої буржуазії Півночі на чолі з В. Сюардом. Ця течія вимагала обмежити поширення рабства Південними штатами, запровадити високі протекційні мита на імпорт іноземних товарів і заохочувати залізничне будівництво на північному заході, до Тихого океану. Помірковані республіканці виступали проти рабства на нових територіях, але не хотіли вдаватися до революційних заходів для скасування рабовласництва на Півдні. Головною силою республіканської партії напередодні і під час громадянської війни була її радикально-демократична течія, що об’єднувала широкі маси фермерів, ремісників, дрібних торговців і мала підтримку робітників. Ця течія, яку очолював сенатор Самнер, виступала за повну ліквідацію рабства й безплатне надання земельних ділянок біднякам на Заході.

1854-1856 - Громадянська війна в Канзасі. Прийняття білля «Канзас- Небраска» стало сигналом до початку громадянської війни в Канзасі. Рабовласники озброїли численні банди своїх найманців, які силоміць насаджували в усьому штаті рабство. У відповідь на це багато тисяч фермерів та ремісників рушили в Канзас, щоб швидше зайняти вільні землі й не допустити перетворення цієї території на рабовласницький штат. Під час виборів до конгресу ватаги головорізів, навербованих плантаторами, погрожуючи ножами й пістолетами, примушували населення голосувати за кандидатів від рабовласників і починали перестрілки й бійки з фермерами. Сотні найнятих рабовласниками фіктивних «виборців» зі зброєю в руках рушили в Канзас, щоб зажадати права голосу і вплинути на результати виборів. Величезна більшість населення Канзасу була проти рабства. Противники рабовласництва створили Комітет громадської безпеки й укріпились у місті Лоуренс, але рабовласники за допомогою озброєних банд із штату Міссурі захопили й розгромили Лоуренс. Вдаючись до терору, вони примусили населення голосувати за рабство. Федеральний уряд визнавКанзас рабовласницьким штатом, але боротьба народу проти рабства не затихала, і незабаром рабовласницьку конституцію було відхилено більшістю населення. Громадянська війна в Канзасі в 1854-1856 рр. стала початком назрівання в США революційної ситуації.

1854-1856 - Революція в Іспанії. Управління країною без кортесів, небажання уряду проводити нові реформи, а також хабарництво й розпуста при дворі викликали обурення серед широких верств населення, включаючи ліберальних поміщиків і буржуазію. Після указу уряду про сплату податків за 6 місяців наперед помірковано- ліберальний генерал О’Доннель у червні 1854 р. підняв у Мадриді збройне повстання. В містечку Мансанарес було опублікована звернення до народу з вимогою усунути від влади придворну камарилью, дотримуватись законів, створити національну міліцію і скоротити податки. Цю програму виробив ліберальний професор історії Кановас дель Кастільйо. Повстання охопило великі міста. Скрізь було створено загони національної міліції і революційні хунти. Дрібнобуржуазні демократи в Каталонії та інших місцях вимагали республіки. Щоб ослабити натиск революції, королева знову призначила головою уряду генерала Еспартеро, який дістав фактично всю повноту влади. Як і в перше своє правління, він не мав наміру проводити демократичні реформи. У революції 1854-1856 рр. значну участь брали робітники та дрібна буржуазія. Революція втратила свій колишній династичний і військовий характер. Каталонський «Союз класів», який об’єднував близько 24 тис. робітників, провів у 1855 р. загальний страйк текстильників Каталонії. Вони вимагали 10-годинного робочого дня й добилися часткового успіху. Піднесення робітничого й демократичного руху налякало ліберальну буржуазію. У липні 1856 р. генерал ОДоннель домігся відставки Еспартеро, захопив владу й оголосив у країні воєнний стан. У відповідь на контрреволюційний переворот вибухнуло повстання в Мадриді та інших містах, але й воно після триденних боїв було придушене. Національну міліцію і муніципалітети було розпущено.

1854-1860 - Буржуазна революція в Мексиці. Втрата більшої частини країни, реакційна політика уряду, знову очоленого Санта Анною, викликали обурення населення. Дедалі важчим ставав тягар іноземних позик. Витрати на сплату річних процентів по них майже вдвоє перевищували державні доходи. Зростання податків, захоплення індіанських земель, погіршення становища селян-пеонів породжували народні заворушення. Ліберальні поміщики обстоювали проведення поміркованих реформ «згори». Партія «крайніх» відбивала інтереси дрібних землевласників, службовців, метисів і частково індіанців. Вона виступала за загальне виборче право для чоловіків, розпродаж церковних земель і ліквідацію церковних привілеїв. У березні 1854 р. на південному заході Мексики вибухнуло повстання, яке охопило всю країну. Це було початком революції. До лав повстанців ставали ремісники, торговці, селяни, дрібні урядовці, радикальна інтелігенція. Санта Анна втік, і в листопаді 1855 р. повстанці зайняли столицю. Було проголошено ліквідацію цехів, свободу підприємницької діяльності, свободу друку, скасуванню церковних привілеїв, запроваджено метричну систему мір. Конституція 1857 р. проголосила Мексику демократичною республікою з вільних штатів. Боргове рабство було заборонене, але пеонаж і латифундії збереглися. Внутрішні митниці повністю скасовувались. Боротьбу проти реакціонерів очолював відомий мексиканський патріот і революціонер, син індіанського селянина Беніто Хуарес. У минулому він був пастухом, палітурником, навчався в духовній семінарії, потім став адвокатом, посідав міністерські пости, в 1858 р. став президентом. Серед народу Хуарес мав величезну популярність. Невисокий на зріст, смаглявий, з проникливими очима, одягнений у скромний чорний костюм, він різко відрізнявся від генералів у розкішних мундирах і славився своєю простотою й хоробрістю. ВійськаХуареса розгромили банди контрреволюціонерів - «кристеросів», яких називали так через те, що вони йшли в бій із закликом «Хай живе Христос!» Монастирі позачиняли. Почався розпродаж церковного майна. Церкву було відокремлено від держави. Революція перемогла.

1854-1866 - Правління Кузи в Румунії. Аграрна реформа. Куза походив із знатного боярського роду, але виражав інтереси середнього буржуазного боярства і середньої буржуазії. Він був настроєний далеко прогресивніше, ніж великі поміщики та капіталісти, і його обрання було можливе лише в результаті тиску народу. Уряд Кузи провів секуляризацію монастирських земель. Зростання селянських повстань і потреба буржуазії в найманій робочій силі спонукали Кузу провести в 1864 р. аграрну реформу. Панщина і натуральні повинності було скасовано, і частинаселян одержала невеликі земельні наділи. Проте боярське землеволодіння і напівфеодальній форми експлуатації селян збереглись. Велике боярство і буржуазія вважали навіть ці помірковані реформи дуже радикальними. У лютому 1866 р. Кузу заарештували реакційні офіцери і скинули з престолу. На румунський престол багате боярство і великі капіталісти посадили німецького принца Карла Гогенцоллерна. Його правління супроводилося посиленням політичної реакції, зближенням із Пруссією й Австрією і відкриттям широкого доступу в Румунію іноземному капіталу.

1855 - Відкриття Бесемером нового способу виплавляння сталі.

1856, 30 березня - Паризький мир. Кримська війна 1853-1856 рр. не могла закінчитись перемогою союзників доти, поки тримався Севастополь. Тільки 8 вересня 1855 р., після 11-місячної облоги й жорстокого штурму, Севастополь було залишено. Але водночас становище Росії поліпшилося в результаті великого успіху в Закавказзі: капітулювала найсильніша турецька фортеця Каре, обороною якої керували англійські офіцери. Поразка Росії в Кримській війні була дуже сильним ударом по царизму й кріпосницькій реакції, але російський народ показав невмирущі зразки стійкості, мужності і героїзму. Навіть європейська преса називала Севастополь «російською Троєю». У країнах Сходу, наприклад в Індії та Ірані, оборона Севастополя була сприйнята як показник слабкості англійських та французьких збройних сил і сприяла піднесенню народно-визвольних рухів проти чужоземних колонізаторів. Але царський уряд зазнав тяжкої поразки і змушений був піти на принизливий мир. Привід до мирних переговорів подав Наполеон III. У міру того як війна наближалася до кінця й особливо після здобуття Севастополя, між Англією і Францією стали помітними істотні розбіжності. Уряд Наполеона III з підозрою ставився до проектів Пальмерстона забезпечити Англії цілковиту гегемонію в Європі та на Близькому Сході і починав розуміти, що надмірне ослаблення Росії йому буде невигідне. Цар і його сановники побоювались піднесення революційного руху і не зважились продовжувати війну, не маючи ні грошей, ні озброєння. 15 січня 1856 р. цар прийняв ультиматум. Кримська поразка свідчила про розклад і гнилість самодержавно- кріпосницької системи. Перемога союзників була, однак, далеко не повною. Вони зазнали величезних втрат, а досягли небагато. Севастополь дістався їм дорогою ціною. Під час війни зазнали краху не тільки плани царського уряду, а й розрахунки союзників. Воєнні успіхи союзників були набагато меншими, ніж вони сподівалися. Проекти Пальмерстона щодо відторгнення від Росії Кавказу, Закавказзя і Криму виявились мильною булькою. Наприкінці війни різко позначилися розбіжності між Англією і Францією щодо цілей війни. Тому Наполеон III не був схильний підтримувати навіть вимоги Англії щодо знищення всіх російських берегових укріплень на Чорному морі. Між Францією і Австрією теж були гострі суперечності в питанні про дунайські князівства та з приводу становища в італійських державах. Уряд Наполеона III не підтримав австрійських претензій на Молдавію та Волощину. Він хотів підкорити ці князівства контролю Франції і мав намір зблизитися з Сардінським королівством, щоб вигнати австрійців із Північної Італії. Царська дипломатія скористалась незгодами між учасниками Кримської коаліції, щоб пом’якшити умови миру. Західноєвропейські уряди побоювались піднесення революційного руху, неминучого в разі продовження війни. Ці побоювання були однією з причин їхнього бажання якнайскоріше піти на компроміс із царською Росією. Паризький дипломатичний конгрес, скликаний у лютому-березні 1856 р., завершився укладенням мирного договору, за яким царський уряд відмовлявся від претензій на панівний вплив у Туреччині та в дунайських князівствах. Офіційно оголошувалося, що християнське населення Турецької імперії і дунайські князівства перебуватимуть під «спільним заступництвом» європейських держав. Фактично це означало встановлення англо-французької гегемонії на Близькому Сході. Південна Бессарабія разом з гирлами Дунаю передавалась Молдавії, яка разом з Волощиною залишалась у васальній залежності від Туреччини. Царському урядові заборонялося мати військовий флот на Чорному морі. Така сама заборона накладалась і на Туреччину - союзники розглядали її як переможену країну. Царський уряд повертав Туреччині Каре, а союзники залишали за Росією Севастополь. Режим чорноморських проток був відновлений у тому вигляді, як його визначила Лондонська конвенція 1841 р., тобтопротоки були закриті для військових кораблів у мирний час і вільні для торговельного мореплавства. Умови миру розцінювались багатьма західними політичними діячами і пресою того часу як відносно м’які для царського уряду після програної війни. Але в цілому царизм зазнав тяжкої поразки. Кримська війна зробила великий вплив на подальший розвиток країн Близького Сходу і всіх міжнародних відносин. Історичне значення цієї війни далеко виходить за межі умов Паризького миру. Насамперед поразка ослабила царську Росію. Після неї вплив Царського уряду в Західній Європі й на Близькому Сході зменшився. В особі царизму була ослаблена найсильніша опора європейської реакції. Його поразка показала, що неможливо зберегти з країні кріпосницьку систему. Поразка прискорила визрівання революційної ситуації кінця 50-х років і падіння кріпацтва. Позиція Австрії в Кримській війні виявила крах монархічної солідарності віденського й царського дворів і традицій «Священного союзу». В результаті війни надовго закріпився антагонізм між Росією, з одного боку, і Францією та Англією - з другого. Ця війна свідчила про крах співробітництва чотирьох держав - Англії, Росії, Австрії і Пруссії - в європейських справах, що лежало в основі «Віденської системи» 1815 р. Внаслідок Кримської війни на континенті Європи перший час дуже зміцнилися позиції Французької імперії. Після 1856 р. Наполеон III став наймогутнішим монархом Західної Європи і скористався перемогою для зміцнення бонапартистського режиму. Французький уряд постарався підняти свій престиж у Молдавії і Волощині, граючи на заохоченні в них національно-об’єднавчого руху. Імперія Наполеона III здобула свободу дій для боротьби проти австрійського панування в Італії і для заокруглення східних кордонів Франції за рахунок Савойї і Ніцци. Франція претендувала на гегемонію в Європі і готувалась здійснити заповітну мрію французької агресивної буржуазії - загарбати лівий берег Рейну. Крім того, поразка царизму в Кримській війні вивільнила сили Франції для нових колоніальних авантюр. Великі вигоди з Кримської війни мала Пруссія. Загострення відносин Росії з західними державами давало Пруссії надію безперешкодно завоювати гегемонію в Німеччині. Становище Австрії після Кримської війни погіршилося в результаті її ворожих відносин з Росією, а також і з Францією та Сардинією, які хотіли вигнати австрійців із Північної Італії. Наслідки Кримської війни і Паризький мир викликали розчарування у революційних демократичних кіл. Причина цього полягала не тільки в тому, що царизм відбувся значно меншою поразкою, ніж можна було гадати, а й у тому, що Кримська війна не привела до виникнення в Європі нової революційної ситуації. В Європі переміг не революційний рух, а зріс вплив буржуазно-аристократичної Англії, бонапартистської Франції, юнкерської Пруссії. Перемога цих реакційних сил, що шукали компромісу з царською Росією, ослабила прогресивні наслідки поразки царизму. Кримська війна ще більш зміцнила позиції Англії в Європі, утвердила її переважання на Близькому Сході і розв’язала їй руки для кривавої колоніальної політики на Півдні і Сході Азії. Незважаючи на взаємні суперечності, англійські і французькі колонізатори й далі підтримували разом з Австрією умови Паризького миру. Встановлення панування Англії та Франції на Близькому Сході посилило залежність від них Туреччини. Західні держави обплутували позиками султанський уряд і підтримували турецький гніт над іншими народами Османської імперії, особливо в областях, які прилягали до Росії. Західні держави посилили свою торговельну експансію в країнах Близького Сходу. Турецька імперія, як і раніш, переживала глибоку внутрішню кризу. Кримська війна дала новий поштовх до її ослаблення й розвитку національно-визвольних рухів пригноблених Туреччиною народів. Царизм змушений був послабити своє втручання у справи Західної Європи і не посилати вже більш своїх військ за межі імперії для придушення революції, а також змушений був утримуватись від участі в європейських війнах 60-х років. Однак роль царизму як головної опори реакції в Європі яскраво проявилася в 60-х роках під час придушення революційного повстання в Польщі. Одночасно посилювалося значення інших європейських урядів у боротьбі з революцією. Головну мету своєї дипломатії російські поміщики і буржуазія після 1856 р. почали вбачати в тому, щоб добитися скасування статей Паризького миру, які забороняли Росії тримати військовий флот на Чорному морі й позбавили її Південної Бессарабії з виходом до Дунаю. Загалом можна сказати, що Кримська війна зробила великий вплив на дальший розвиток колоніальної політики капіталістичних держав і на міжнародне становище в Європі. Незабаром після Кримської війни закінчилася смуга європейської реакції 50-х років і настало нове піднесення буржуазно-національних рухів, що охопило Балканський півострів і Західну Європу. Економічна криза 1857 р. і посилення наприкінці 50-х років національно-визвольного й об’єднавчого руху в Італії зумовили поворот до нових буржуазних перетворень, створення нових національних держав і до дальшого розвитку в Європі робітничого Руху.

1856 - Після укладення Паризького миру (1856) в Болгарію, як і в інші турецькі області, почався посилений ввіз іноземних товарів. Це завдавало тяжкого удару по болгарському ремеслу й мануфактурі. Чимало болгарських ремісників розорилося. Іноземні товари дедалі легше проникали в Болгарію ще й тому, що в 60-ті роки XIX ст. турецький уряд почав будувати шосейні шляхи й залізниці. Поліпшення шляхів сполучення підривало значення місцевих ярмарків.

1856-1858 - Друга опіумна війна. Англія в союзі з Францією та царською Росією, яка до них приєдналася, скористалася внутрішніми труднощами Цінської династії в Китаї у зв’язку з народним повстанням тайпінів, щоб з допомогою нової «опіумної війни» знову нав’язати китайському народові нерівноправний договір. Згідно з цим договором, який було підписано в Тяньцзіні (1858), Китай зобов’язався допустити в свою столицю постійні дипломатичні місії європейських держав, відкрити ряд нових портів для іноземців, дозволити іноземним купцям вільний доступ у глиб країни й сплатити переможцям контрибуцію.

1856-1857 - Англія вела війну проти Ірану, в результаті якої накинула йому нові нерівноправні договори й потім одержала концесії на телеграфні лінії.

1857 - Справа Дреда Скота. Після війни в Канзасі рабовласники вирішили домогтись неухильного виконання закону про ловіння рабів- втікачів на Півночі. На їхню вимогу Верховний суд у 1857 р. визнав рабом негра Дреда Скотта, який тривалий час жив на Півночі. Наслідки подій у Канзасі і справа Дреда Скотта показали широким масам трудящих та буржуазії, що обмежити поширення рабства і знищити його неможливо доти, поки рабовласники утримують політичну владу в своїх руках. Неминучим наслідком цього було перегрупування політичних сил на президентських виборах.

1857, восени — Почалася нова світова економічна криза, яка тяжко відбивалася на становищі робітників. Безробіття і зниження заробітної плати швидко покінчили з ілюзіями «класового миру» й сприяли піднесенню страйкової хвилі, що прокотилася невдовзі майже по всій Англії.

1857-1867 — Після амністії 1857 р. Танчіч почав організацію в Угорщині руху «червоних республіканців», які обстоювали збройне повстання й повалення таким шляхом «панування королів, поміщиків, попів та банкірів». Але навесні 1860 р. Танчіча було заарештовано й ув’язнено до 1867 р. Його ідеї, в яких відбилися прагнення селянської бідноти, ремісників та робітників, мали велику популярність серед народу. Після звільнення Танчіч, хоч і осліп у в’язниці, продовжував революційну діяльність, закликаючи угорських і австрійських робітників до спільної боротьби проти визискувачів.

1857-1859 — Народне повстання в Індії.

1857-1858 — Поштовх було дано із США, де вихідці з Ірландії взимку 1857/58 р. заснували таємне товариство - «Ірландське революційне братство», яке невдовзі дістало назву «Феніанського» (припускається що його названо за ім’ям учасника ірландського визвольного руху XVIII ст. Фенна Мак-Кумхолла). Діяльність феніїв поширилася на Ірландію. Глибоко законспірована й централізована організація феніїв ставила собі за мету вигнати колонізаторів-англійців і заснувати незалежну Ірландську демократичну республіку. На чолі революційного братства феніїв із самого початку стояли вихідці з дрібнобуржуазної інтелігенції. Характерною особливістю феніанського руху був його демократизм, хоч фенії не шукали опори в масі селянства, їхня ідеологія була дрібнобуржуазною. У містах вони знаходили прихильників серед нижчих верств інтелігенції та робітників, у селах - підтримку у наймитів та дрібних орендарів. В середині 60-х років підпільну діяльність феніїв, прихильників яких дедалі більшало, з допомогою провокацій і підкупів розкрила англійська поліція. Почалися численні арешти, а потім і суд над керівниками феніанського руху. Серед них відзначався своєю сміливістю поет і журналіст О’Донаван Росса, якого було засуджено на довічне ув’язнення. Фенії відповіли на урядові репресії підготовкою збройного повстання. В 1867 р. вони виступили в ряді ірландських провінцій, головним чином південних. Особливо запекла боротьба точилася в районі міста Корка. Невдача повстання штовхнула феніїв до тактики індивідуального терору, характерного для деяких дрібнобуржуазних революціонерів. Замахи на особливо ненависних англійських урядовців та поліцейських і звичайно невдалі спроби відбити або звільнити політичних в’язнів робилися раз у раз. Фенії навіть висадили в повітря частину тюремного муру в Лондоні, щоб звільнити своїх товаришів. Ліберальний урядГладстона (18681874) відповідав на терор ірландських революціонерів шибеницями та каторжними вироками й до кінця 60-х років розгромив феніанський рух. Смілива боротьба феніїв проти англійського панування не минула безслідно. Вона привернула увагу світової громадськості до ірландського питання й сприяла посиленню політичної активності народних мас і в самій Англії. Основна помилка феніїв полягала в тому, що вони підпорядковували боротьбу за землю боротьбі за національну незалежність і не вміли пов’язати між собою гасла національного й соціального визволення. Боячись розв’язати громадянську війну між самими ірландцями, вони не залучали селян до боротьби проти поміщиків і великих фермерів. Вони не змогли звільнитися від змовницької тактики дій і не зуміли стати масовою партією.

1857 - Відкриття Л. Пастером бродильних мікроорганізмів.

1857-1861 - Після поразки революції 1854-1856 рр. в Іспанії при владі опинились праві ліберали, які об’єднались у партію «Ліберальний союз». Уряд заохочував будівництво залізниць, зростання промисловості й намагався проводити політику нових колоніальних загарбань. Іспанія взяла участь у вторгненні французьких військ у південний В’єтнам і в невдалій інтервенції в Мексиці, але ці авантюри не дали їй ніяких вигід. У 1860 р. іспанські війська загарбали частину території Марокко, окупували Домініканську республіку, але через кілька років вони змушені були покинути її. Порівняно відстала Іспанія не мала сил для нових великих колоніальних завоювань. В її старих колоніях, особливо на Кубі, наростав визвольний рух. Всередині країни політичне становище залишалось загостреним. Уже в 1857 р. в Андалузії вибухнуло нове селянське повстання, під час придушення якого було страчено 96 чоловік. У 1861-62 рр. почалися нові повстання селян в інших провінціях. Знову повсталих розстрілювали, засуджували на каторгу в африканські колонії. В містах Каталонії поширювалась діяльність профспілок, і уряд визнав право робітничих коаліцій. Зростав республіканський рух. Буржуазні республіканці Каталонії виступали за федеративну республіку з відновленням вільностей і самоврядуванням провінцій. Серед монархічних угруповань посилювались незгоди. Ліві ліберали (прогресисти) вимагали усунення з престолу королеви Ізабелли й обрання кортесами нового монарха. Праві ліберали підтримували королеву й діяли з кровожерливою жорстокістю. Після повстання артилеристів у Мадриді Ізабелла особисто наполягла на масових стратах учасників повстання. Але престиж монархії занепадав. Часті зміни міністрів, панування при дворі неосвічених і продажних ченців, безглузде марнотратство й скандальні зв’язки королеви з численними коханцями, починаючи від придворних лакеїв і кінчаючи генералами, викликали загальне обурення.

1858, січень - Вчинено замах на Наполеона III. Італійський патріот Ф. Орсіні намагався вбити в Парижі Наполеона III, в якому вбачав душителя свободи й демократії. Імператор залишився живий, а Орсіні було гільйотиновано. Уряд Франції скористався цим замахом, щоб накинутися з новими репресіями на французьких республіканців. Було видано закон «про громадську безпеку», на підставі якого заарештовано й відправлено на заслання сотні людей, відомих своїми демократичними поглядами. Країну було поділено на 5 військових губернаторств на чолі з генералами-бонапартистами, наділеними майже необмеженими повноваженнями.

1858 - Влітку відбулася таємна зустріч Кавура з французьким імператором у Пломб'єрі, в результаті якої Наполеон III обіцяв П'ємонту допомогу у війні проти Австрії. Звичайно, Наполеон III був готовий взяти участь у війні проти Австрії не заради того, щоб допомогти Кавуру створити на Середземному морі єдине і сильне Італійське королівство: французький імператор прагнув приєднати до Франції Ніццу і Савойю, ослабити Австрію, дещо розширити П’ємонт за рахунок австрійських володінь і зміцнити свій вплив в італійських державах.

1859, березень - Перш ніж розпочати війну проти Австрії, Наполеон III у березні уклав таємну угоду з Росією, якій вигідно було ослаблення Габсбурзької імперії, і добився від неї дружнього нейтралітету. Олександр II обіцяв також направити до австрійського кордону сильну армію. Ворожа політика Австрії щодо Росії під час Кримської кампанії полегшила французькій дипломатії зближення із своїм недавнім супротивником. Цар і його міністр закордонних справ князь О. М. Горчаков охоче сприяли Франції, намагаючись вивести Росію із стану ізоляції, в якому вона перебувала з часів Паризького конгресу. Отже, зовнішня політика Росії об’єктивно сприяла об’єднанню Італії «згори».

1859, квітень-липень - Війна Франції і П'ємонту проти Австрії. Франція в союзі з Сардинією вела війну проти Австрії, в руках якої ще перебувала значна частина Верхньої Італії. Здобувши перемогу над австрійськими військами, Франція несподівано припинила воєнні дії й уклала сепаратне перемир’я з Австрією, залишивши за нею Венецію. Цей зрадливий крок французького імператора був викликаний побоюванням, що у війну втрутяться Пруссія та інші німецькі держави і стануть на бік Австрії проти Франції. Певну роль відіграло також небажання французької великої буржуазії допустити виникнення нової середземноморської держави - об’єднаної Італії. Уряд Другої імперії прагнув замінити австрійське панування в Італії французьким і створити в ній дві васальні держави - одну в Неаполі, другу в Тоскані. Піднесення національного руху й народні повстання в Італії, що вибухнули в 1859-1860 рр., зруйнували ці загарбницькі плани бонапартистської Франції і сприяли утворенню єдиного Італійського королівства. За умовами мирного договору Ломбардія була визволена від австрійського гніту, а Венеція ще залишалась під владою Австрії. Савойя і Ніцца були, приєднані до Франції. Отже, війна між П’ємонтом і Францією, з одного боку, і Австрією - з другого, почалася наприкінці квітня 1859 р. Коли австрійський уряд вступав у війну, він мав намір, спираючись на чисельну перевагу своєї армії в Північній Італії, швидко, ще до появи французьких військ у долині р. По, розправитися з невеликою армією Віктора-Еммануїла II. Проте, використовуючи нові види транспорту - залізницю й пароплави, - французьке командування зуміло через кілька днів після початку війни зосередити в Італії значні сили. Наприкінці травня франко-сардінські війська перейшли в наступ і, розбивши австрійську армію під Маджентою (4 червня), оволоділи Ломбардією. Просуваючись далі по долині р. По, союзні війська 24 червня 1859 р. вщент розбили австрійців у кровопролитній битві під Сольферіно. Ці перемоги було здобуто в умовах назріваючої революційної ситуації. Проти ненависних австрійців виступили не тільки регулярні війська П’ємонту, а й народні маси. У Флоренції, столиці Тоскани, почалося повстання, яке змусило місцевого герцога втекти до Відня. Те ж саме сталося і в сусідніх Модені та Пармі. Папська Романья проголосила себе незалежною. Папа Пій IX, що в минулому мав славу ліберала, не міг здолати революційного руху, який почався в багатьох містах, і тільки за допомогою найманців-швейцарців по- звірячому розправився з населенням повсталої Перуджії. Взагалі, намагаючись зберегти свої середньовічні привілеї, католицька церква всюди виступала непримиренним ворогом національного об’єднання. Пій IX не раз прохав у іноземних держав військової допомоги проти повсталого італійського народу. Бойові дії загону добровольців під командуванням Джузеппе Гарібальді, який вступив до лав п’ємонтської армії як генерал, ще більш сприяли зростанню революційних настроїв. На чолі своїх сміливців Д. Гарібальді вторгся в Ломбардію, де його радісно зустріло населення. Сміливо відтиснувши австрійські війська, які заступали йому шлях, загін гарібальдійців просунувся глибоко в тил противника.

1859, серпень - Перемога над австрійцями здавалася вже цілком забезпеченою, і всі в Італії чекали швидкого визволення з австрійського ярма. Але Наполеон III обдурив Кавура: 11 серпня 1859 р. після особистої зустрічі з імператором Францом-Йосифом у місті Віллафранку Наполеон III несподівано для італійців і за їхньою спиною уклав з австрійцями перемир’я, а згодом підписав мирний договір. Умови перемир’я зовсім не відповідали сподіванням італійських патріотів: замість приєднання до П'ємонту всієї Ломбардо-Венеціанської території передбачався, по-перше, перехід до П'ємонту лише Ломбардії, а Венеціанська область залишалася австрійцям; по-друге, верховна влада на Апеннінському півострові вручалася не Віктору-Еммануїлу II, як до того прагнули всі буржуазні націоналісти П’ємонту, а ворогові національного об’єднання - папі Пію IX, в столиці якого, Римі, як відомо, був розміщений французький гарнізон, і, крім усього цього, в Модену, Парму і Тоскану поверталися вигнані звідти раніше герцоги з дому австрійських Габсбургів. Наполеон III поспішив укласти перемир’я, а потім і мир з Австрією насамперед тому, що піднесення масового народного руху в Італії могло легко призвести до зовсім небажаного результату з погляду інтересів буржуазної Франції - виникнення на Середземному морі нової могутньої, єдиної і незалежної держави. Крім того, відновлення народної боротьби за об’єднання на Апеннінському півострові сприяло б піднесенню революційного руху не тільки в самій Італії, а й у Франції. З другого боку, затягнення воєнних дій у долині По легко могло привести до втручання в боротьбу Пруссії і створення небезпеки для Франції на Рейні.

1859-1861 - Об'єднання Молдавії й Волощини та утворення Румунії. У роки Кримської війни територію князівств захопили спочатку російські, а потім австрійські війська. Грабежі і насильства австрійців, за свідченням західноєвропейських спостерігачів, викликали велике незадоволення населення. За умовами Паризького миру 1856 р. Росію було позбавлено гирла Дунаю і Південної Бессарабії. Дунайські князівства залишились під верховною владою Туреччини, але були поставлені під так звану спільну опіку великих держав, що фактично означало перемогу впливу Австрії і Англії. Тільки в результаті наполегливих вимог Росії австрійські війська покинули князівства. Після Кримської війни національно-об’єднавчий рух у князівствах посилився. Розвиток капіталістичних відносин потребував якнайшвидшого об’єднання князівств і визволення їх від турецького гноблення. Дальше нарізне існування князівств було настільки непопулярною ідеєю, що лише деякі найконсервативніші бояри обстоювали її. Вони становили партію «сепаратистів». Більшість бояр, зв’язаних з торгівлею, і буржуазія стали «уніоністами», прихильниками національного об’єднання, але при умові збереження поміщицького землеволодіння і напівкріпосницької експлуатації селян. «Уніоністи» не хотіли спиратись на народ. Вони намагалися не допустити розвитку революційного руху і здійснити об’єднання «згори», при підтримці іноземних держав, зокрема Франції, користуючись тим, що уряд Наполеона III прагнув підірвати англійське і австрійське втручання у справи князівств. На майбутній румунський престол «уніоністи» мали намір запросити іноземного принца. Утворення Румунської держави було прискорене виступом народних мас. Під тиском народного незадоволення в Молдавії в 1859 р. боярські національні збори змушені були обрати князем Румуна - популярного в країні полковника Олександра Кузу, прихильника буржуазних реформ, відомого особистою чесністю і організаторськими здібностями. 10-тисячний натовп нетерпляче чекав закінчення виборів, після чого в Яссах було влаштовано ілюмінацію і народ гучно виявляв свою радість. Ще бурхливіші події відбулися у Волощині. 20 тис. чоловік точили приміщення митрополії, де відбувалися вибори князя і також вимагали обрання Кузи. На допомогу городянам сходились селяни з сусідніх сіл. Війська не чинили опору народові. Щоб уникнути революції, боярам довелось обрати Кузу князем і у Волощині. Обидва румунських князівства об’єднались під владою одного князя. Австрія і Англія були проти утворення Румунської національної держави, але Франція і Росія підтримали об’єднання князівств, побоюючись революції і бажаючи послаблення австрійського і англійського впливу. В об’єднанні князівств російський уряд з задоволенням бачив підрив основ Паризького миру. Застереження з боку Росії примусило Туреччину утриматися від збройної інтервенції проти обрання Кузи. У 1861 р. для обох князівств було створено загальний уряд і Законодавчі збори. Туреччині довелось визнати Румунську державу, але вона все ще залишалась під верховною владою султана й платила йому данину.

1859, 11 липня — Міссурійський мир.

1859, жовтень — Повстання Джона Брауна. Дальшому наростанню революційної кризи сприяла хвиля повстань проти рабства. В них брали участь негри-раби, білі фермери та інші представники аболіціоністського руху. Величезне враження не тільки в США, а й у всьому світі справило повстання під проводом Джона Брауна, яке вписало героїчні сторінки в історію визвольної боротьби північноамериканського народу проти рабства. Джон Браун народився 1800 року в родині фермера, який загинув у війні за незалежність, і став фермером- скотарем. Ще в юнацькі роки, побачивши, як рабовласники на смерть закатували хлопчика-негра, Джон Браун став завзятим аболіціоністом. Разом із своїми синами він брав участь у громадянській війні Канзасі, а пізніше переправляв негрів-утікачів до Канади. Для підготовки повстання Джон Браун створив невеликий озброєний загін з 32 осіб, включаючи його самого і трьох його синів. 17 жовтня 1859 р. цей загін зробив спробу захопити великий склад зброї в містечку Гарперс-Феррі у Віргінії. Джон Браун вірив, що повстання негайно підтримають широкі маси рабів і білих. Арсенал повстанці захопили без бою, але масове повстання не було підготовлене й загін Джона Брауна лишився самотнім. Війська, що приспіли, оточили арсенал, і хоч учасники повстання чинили відчайдушний опір, майже всіх їх було перебито. Тяжко пораненого Брауна, що лежав на ношах, військовий суд засудив до повішення. У передсмертній записці Браун писав: «Я, Джон Браун, тепер цілком певний, що тільки кров змиє великий злочин цієї грішної країни. Я вважаю тепер, що даремно втішався думкою, ніби цього можна досягти без великого кровопролиття». Мужність і самопожертваДжона Брауна викликали захоплення передових людей Америки і Європи.

1859 - Відкриття Бунзеном і Кірхгофом спектрального аналізу.

Праця Ч. Дарвіна «походження видів».

Повстання індіанців у Чилі.

1860-1864 - Щоб послабити невдоволення у Франції, Наполеон III зробив деякі поступки. В 1860 р. він розширив права Законодавчого корпусу і Сенату, надавши їм право публікувати в газетах звіти про свої засідання і виступати з адресом-відповіддю на тронну промову імператора. Під час чергових виборів до Законодавчого корпусу в 1863 р. республіканська опозиція з 7,2 млн голосів зібрала 2 млн голосів і дістала 35 мандатів до парламенту, а в 1864 р. на додаткових виборах до Законодавчого корпусу вперше зі своєю власною програмою, так званим «Маніфестом 60-ти», виступили робітники. Головною метою «Маніфесту» було довести, що робітники мають право на самостійне представництво в Законодавчому корпусі. В політичному житті робітничого класу це було кроком уперед.

1860-1865 - Президентство Авраама Лінкольна. Страти учасників повстання проти рабства не зупинили наростання революційної кризи. Республіканська партія зміцнювалась. Перша спроба республіканців провести на президентських виборах ставленика великої буржуазії закінчилась невдачею. Тому в 1860 р. керівництво партії змушене було висунути кандидатом у президенти більш демократичного і досить популярного серед народу адвоката і члена конгресу - Авраама

Лінкольна. В той же час у демократичній партії посилився розкол, і вона висунула одразу двох кандидатів, взаємне суперництво яких ще більше послабило позиції цієї партії. Цього разу в листопаді 1860 р. президентом США було обрано кандидата республіканців Авраама Лінкольна. Вперше в США не плантатори з буржуазією або з фермерами, а буржуазія з фермерами і робітниками об’єдналися на президентських виборах проти захисників рабовласництва і провели в президенти свого обранця. Робітники-виборці північно- східних штатів, віддавши свої голоси за Лінкольна, відіграли важливу роль у перемозі республіканської партії. Вейдемейєр та інші марксисти в США підтримали кандидатуру Лінкольна, якому симпатизували широкі верстви середньої буржуазії й народних мас. А. Лінкольн був сином «білого бідняка» з штату Кентуккі. Його батько переселився потім до Індіани. В юнацькі роки Лінкольн жив у рубленій хатині, своїми руками розчищав і обробляв землю, сплавляв дерево у Новий Орлеан - центр торгівлі невільниками, де можна було всюди бачити страхіття рабства. У 30-ті роки він брав участь у війнах проти індіанців і дістав чин капітана. Самотужки Лінкольн здобув освіту, став адвокатом і незабаром його обрали до конгресу. Завдяки справді демократичним рисам своєї діяльності Лінкольн став популярним серед широких мас фермерів і робітників, що й змусило представників великої буржуазії Півночі погодитись на висунення його в президенти від республіканської партії. Обрання А. Лінкольна президентом відображало зближення буржуазії Півночі з фермерством і широкими народними масами в цілому. Його успіх, по суті, означав політичний переворот - втрату рабовласниками політичної гегемонії у федеральному уряді. Після того як Лінкольн став на посаду президента, не тільки палата представників, а й президентська влада перейшли до рук противників поширення рабства на нові території. Революційна ситуація повністю визріла. Слід відзначити, що А. Лінкольн ніколи не брав участі в аболіціоністському русі. Своєю програмою під час виборів він оголосив недопущення рабства на нових територіях, гомстед, протекціоністський тариф і Тихоокеанську залізницю, потрібну для якнайшвидшої колонізації Заходу. Про рабство на Півдні Лінкольн висловлювався дуже обережно, даючи зрозуміти, що він зовсім не наполягає на негайній ліквідації його без викупу і не бажає втручатися у внутрішні справи Південних штатів. У цих заявах Лінкольна відбився вплив великої буржуазії Півночі, яка не наважувалась посягати на «право власності» плантаторів щодо рабів і обстоювала компромісну угоду з рабовласниками.

1860-ті - Політику територіальної експансії і завоювань царизм активно проводив у 60-х роках на Кавказі та в Середній Азії, де царський уряд намагався взяти реванш за кримську поразку й завойовував нові землі. У 1858-1860 рр. до Росії були приєднані Приамур’я, а в 1859 і 1864 рр. завершено підкорення Кавказу. Найактивнішу завойовницьку політику Росія в 60-х роках вела в Середній Азії.

1860, травень-жовтень - Експедиція «тисячі» Д. Гарібальді. Приєднання Неаполітанського королівства до П'ємонту. З кінця 1859 р., і особливо в 1860 р., Апеннінський півострів став ареною запеклої політичної боротьби, в результаті якої повернення на престоли Модени, Парми й Тоскани вигнаних звідти герцогів стало неможливим. Обрані там загальним голосуванням Національні збори постановили приєднати герцогства до П’ємонту, до якого приєдналась і папська Романья. Не маючи змоги придушити масовий революційний рух, що почався, Наполеон III змушений був погодитися на це. Він зажадав тільки обіцяної йому раніше Кавуром компенсації - Савойю і Ніццу, в яких переважало французьке населення. Народний рух, що почався на півночі півострова, тривав. У квітні 1860 р. вибухнуло повстання в Палермо, на крайньому півдні Італії. Його швидко придушили королівські війська, і тоді демократи-республіканці Півночі - Мадзіні та його друзі - вирішили подати братню допомогу повстанцям Півдня. Вони організували відправку з Генуї на Сицилію двох пароплавів із тисячним загоном озброєних добровольців-легіонерів під командуванням Д. Гарібальді. Значну частину гарібальдійців, одягнених у червоні сорочки, становили ремісники й робітники, студенти і вихідці з дрібнобуржуазної інтелігенції. Після того як загін Д. Гарібальді вдало висадився на о. Сицилія, до нього почали масово приєднуватися селяни. Це дало змогу гарібальдійцям розбити вислані проти них королівські війська в битві під Калатафімі (15 травня). Запеклі бої точилися за оволодіння столицею острова - Палермо, де гарібальдійцям допомогли повсталі городяни. Пізніше, на початку серпня 1860 р., воїни в червонихсорочках висадились у Калабрії і почали свій легендарний похід на Неаполь. 7 вересня Гарібальді урочисто вступив у столицю Королівства Обох Сицилій, звідки ледве встиг втекти переляканий Франціск II. «Визволителі народу захопили ще тепле монархічне гніздо, й грубі чоботи пролетарів топтали м’які килими королівського палацу», - згадував пізніше про ці події Гарібальді. Алесили короля ще не були остаточно зламані. Його війська з півночі загрожували захопленій гарібальдійцями столиці. 1 жовтня видатний народний полководець розгромив їх у битві на річці Вольтурно. Серед численних сміливих революційних бійців був і російський студент- емігрант Л. І. Мечников, згодом відомий вчений-географ, брат славнозвісного біолога. Він добровольцемвступив до загону гарібальдійців і хоробро боровся в Італії за свободу і демократію. Успіх походу Гарібальді, який зміг за короткий час вигнати із Неаполя війська Бурбонів, пояснюється насамперед активною підтримкою його загону селянством Сицилії і Калабрії. Гарібальді скасовував багато привілеїв дворянства й духівництва, виганяв єзуїтів, конфісковував майно монастирів, знищував тяжкі для селян податки на помел зерна і, головне, обіцяв бійцям-біднякам ділянки поміщицької землі після перемоги. Простий народ скрізь зустрічав гарібальдійців з неприхованою симпатією. Налякані розмахом народного руху поміщики зверталися по допомогу до Віктора- Еммануїла II і Кавура, перешкоджали поглибленню селянської революції, що почалася на півдні. Коли б Гарібальді і далі провадив політику, спрямовану проти великих власників і зважав на інтереси переважної більшості селян, йому легше було б боротися проти монархічних порядків. Але стати вождем селянської революції Гарібальді не захотів. Успіхи демократичного руху на півдні, а також намір Гарібальді продовжити свій похід на Рим занепокоїли ліберальних монархістів. Вони розраховували використати перемоги Гарібальді, щоб ще більш зміцнити владу Віктора-Еммануїла II і згодом поширити її на всю Італію. «Якщо ми не будемо в Папській області раніше, ніж Гарібальді, ми пропали. Він нас затопче в болото. Революція охопить тоді всю Європу», - з тривогою писав Кавур французькому посланникові в Туріні. Він обговорював з ним плани окупації Папської області сардінськими військами раніше, ніж до Рима докотиться хвиля революції, що піднялася на півдні. Війська П’ємонту за розпорядженням Кавура через папські області просунулися далі, до кордону Королівства Обох Сицилій. «Якщо Гарібальді хоче боротьби, я приймаю її; я почуваюся досить сильним, щоб з ним упоратись», - самовпевнено заявляв тепер Кавур, якого підтримувала вся буржуазно-поміщицька верхівка півострова. 15 жовтня 1860 р. 20-тисячний загін п’ємонтської армії вступив у Неаполітанське королівство, де його підтримали всі заможні власники, налякані популярністю Гарібальді й селянськими виступами. Гарібальді, захоплений загальнонаціональною ідеєю і боячись розв’язати в країні громадянську війну до остаточного вигнання з Італії чужоземців, не чинив опору сардінській армії, яка наступала, і без боротьби поступився владою королю Віктору-Еммануїлу. Після цього ліберали організували народне голосування у справі приєднання Півдня Італії до П’ємонту й добились успіху. «Очевидно, що «партія дії», якщо вона хотіла ефективно протиставити себе поміркованим, повинна була зв’язатися з сільськими масами, особливо південними, стати «якобінською» не тільки зовнішньою «формою», темпераментом, але головним чином своєю соціально-економічною суттю» - писав, з’ясовуючи причини політичної слабкості, виявленої Гарібальді, засновник Комуністичної партії Італії Грамші. Але партія Мадзіні й Гарібальді не змогла провадити справді якобінську політику ні в18481849 рр., ні тим більше в 1859-1860 рр., коли класові суперечності навіть у відносно відсталій Італії вже значно поглибились. Політичне керівництво рухом перейшло від демократів до поміркованої, монархічне настроєної буржуазії, і демократичний шлях національного об’єднання «знизу» було перервано. Завершення об’єднання відбулося «згори», на чолі з П’ємонтом.

1860, жовтень - 1870, восени - Об'єднання Італії. Проведене в жовтні 1860 р. під тиском поміщиків і католицьких священиків голосування привело до утвердження й на півдні півострова влади Віктора- Еммануїла II. Незабаром було обнародувано нову італійську конституцію, складену на зразок запровадженої 1848 року в П’ємонті. В об’єднаній Італії встановлювалась двопалатна система - парламент, до якого входили сенат, що складався з принців крові й довічно призначуваних членів, та палата депутатів, до якої входили особи, що обиралися на підставі високого майнового цензу: спочатку лише 2,5 процента населення могло брати участь у виборах. Король «божою милістю і волею народу», згідно з конституцією, мав значну виконавчу владу і, головне, міг розпускати палату на свій розсуд. Католицтво визнавалося державною релігією, громадянські права народові надавалися лише з різними застереженнями, які не гарантували від адміністративної сваволі. В результаті подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилася на єдину буржуазну конституційну монархію, в якій простий народ і далі тяжко терпів від малоземелля та різних кабальних форм експлуатації, від пережитків феодалізму. Не республіканці Мадзіні й Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдине національне Італійське королівство. Після подій 1860 р. об’єднання ще не закінчилося. У Венеціанській області, як і раніш, порядкували австрійці, а в Римі папа Пій IX здійснював світську владу під охороною французького гарнізону, що перебував там з 1849 р. Перед Італійським королівством стояло також завдання визволення Венеціанської області від австрійського панування, а римської - від влади папи і французького гноблення. Для цього 1866 р. уряд Віктора- Еммануїла II, уклавши союз з Пруссією, взяв участь у війні проти Австрії. Хоч італійські війська і зазнали тяжкої поразки від австрійців, Австрія була розбита прусською армією. Венеціанську область, за укладеним у Празі мирним договором, було передано Наполеону III, а потім включено до складу Італійського королівства. Боротьба за Рим також не припинялася. Оскільки уряд Віктора-Еммануїла II, який зв’язав себе залежністю від Наполеона III, не вживав ніяких заходів, щоб звільнити його від французького гарнізону, ініціативу знову взяв на себе Гарібальді. Спираючись на досвід сіцілійської експедиції, він влітку 1862 р. висадився в Сицилії, а звідти переправився з загоном своїх добровольців у Калабрію. Але цього разу він наразився на вислані йому назустріч королівські війська. В першій же сутичці біля Аспромонте 29 серпня 1862 р. його було тяжко поранено і взято в полон. Він не втратив ноги лише завдяки медичній допомозі, яку подав йому пізніше славнозвісний російський хірург М. І. Пирогов. Невдалою була і нова спроба гарібальдійців у 1867 р. вторгнутися безпосередньо в Римську область: біля Ментани 3 листопада вони наразилися на озброєні найновішими скорострільними рушницями «шаспо» французькі війська. Гарібальдійці були розбиті й зазнали великих втрат. Збереження в Римі світської влади папи, який спирався на французькі багнети, лишалося перешкодою для дальшого об’єднання Італії в національну державу. Папський двір і верхівка католицької церкви затято чіплялися за своє панування в Римі й намагалися зміцнити свій вплив серед віруючих найреакційнішими засобами. Обскурантизм католицької церкви яскраво виявився в таких реакційних актах, як опублікування в 1864 р. «Списку сучасних помилок», де засуджувались досягнення науки і всі передові ідеї, в тому числі комунізм і соціалізм. Було обнародувано також «Індекс заборонених книг», що включав найкращі творіння людського генія. У 1869 р. було проголошено догмат непогрішності папи. Цим католицька церква знову показала себе опорою реакції, запеклим ворогом науки і передових рухів та ідей. Лише восени 1870 р., у зв’язку з поразкою Франції у війні з Пруссією, було усунуто останню перешкоду на шляху до остаточного національного об’єднання Італії. Скориставшись скрутним становищем Франції, яке створилося після капітуляції французької армії в Седані, війська Віктора- Еммануїла без бою зайняли 20 вересня 1870 р. Рим. «Вічне місто» було оголошене столицею Італійського королівства. Пій IX, якому вдалося зберегти владу лише в своєму римському палаці Ватикані, безуспішно протестував проти позбавлення його світської влади й оголосив себе «ватиканським в’язнем».

1860 — З літа 1858 р. робітники з хвилюванням стежили за ходом героїчної боротьби лондонських будівельників, яка затяглася до початку 1860 р. Ця боротьба, хоч і не закінчилася тоді перемогою, проте сприяла підвищенню класової свідомості англійський пролетарів. Фонд страйкарів у ході майже дворічної боротьби регулярно поповнювався пожертвами робітників інших професій. На страйк робітників-будівельників підприємці відповіли локаутом. Щоб організувати відсіч підприємцям, було створено в 1860 р. Лондонську раду тред- юніонів. Рада поставила своїм завданням захищати «інтереси праці, як політичні, так і соціальні, як у парламенті, так і поза ним». Подібні об’єднання незабаром виникли в таких великих промислових центрах, як Шеффілд, Ліверпуль, Глазго та Единбург. Ядро керівників Лондонської ради тред-юніонів називалося «Джунта». До неї входили робітники В. Аллин - організатор спілки механіків, Р. Еппл- гарт - генеральний секретар спілки теслярів, Д. Оджер - керівник спілки шевців та ін.

Третя опіумна війна. Англійські та французькі колонізатори, прагнучи нав’язати Китаєві ще важчі умови, знову вирядили проти Китаю свої війська і військовий флот. Після того як було захоплено Пекін і по- варварському розграбовано літні імператорські палаци в його околицях Англія змусила Китай підписати в Пекіні ще тяжчий нерівноправний договір (1860) і здобула південну частину півострова Цзюлун, розміщеного проти раніш захопленого англійцями острова Гонконг. В результаті «опіумних воєн» Англія дістала широкі можливості для ввезення в Китай своїх товарів, викачування звідти золота й срібла, вивезення в свої колонії китайських робітників - кулі. Головним предметом британського ввозу в Китай залишався опіум із ост-індських володінь Англії. Китайців англійські колонізатори зневажали. Після походу на Пекін і розграбування імператорських палаців поблизу китайської столиці французькі колонізатори вивезли з Китаю величезну кількість різних цінностей. В Індокитаї французькі війська захопили наприкінці 50-х — на початку 60-х років Сайгон та частину Кохінхіни (Південний В’єтнам) і встановили протекторат над Камбоджею.

1860 - Прагнучи послабити угорський національно-визвольний рух через угоди з панівними класами Угорщини - дворянством і великою буржуазією, уряд, очолюваний консерватором графом Голуховським, опублікував у 1860 р. «диплом» (грамоту, указ), який визнавав мадярську мову державною мовою Угорщини й відновлював дворянські комітатські зібрання і сейм, що існували раніше в Угорщині. Диплом 1860 р. передбачав також відновлення сеймів інших земель Австрійської імперії; проте тільки угорському сеймові було надано право законодавчої ініціативи. Чехи були незадоволені «дипломом» 1860 р., який не надавав чеському сеймові законодавчої ініціативи й зберігав німецьку мову як державну мову Чехії.

Вільних негрів в США було близько 488 тис.

1860-1861 - Назрівання революційної ситуації в США. Початок громадянської війни. Плантатори не хотіли примиритися з втратою президентської влади. Хоча за конституцією Лінкольн мав стати на посаду президента тільки 4 березня 1861 р., вже через кілька тижнів після його обрання, 20 грудня 1860 р., штат Південна Кароліна оголосив про свій вихід із союзу. В січні-лютому 1861 р. про відокремлення від США, або про «сецесію», заявили ще 7 штатів - Флоріда, Джорджія, Алабама, Луїзіана, Техас, Теннессі, Міссісіпі. Штати, що відокремились, утворили Південну конфедерацію з центром у Річмонді й обрали своїм президентом Д. Девіса. У декларації, яку опублікував Девіс, головною метою Конфедерації лицемірно оголошувався захист вільностей окремих штатів, і зокрема уявного «права» їх на відокремлення. Ця декларація прикривала справжні цілі заколотників пишними фразами про захист прав штатів проти посилення центральної влади і боротьбу за «свободу торгівлі», проти протекційних тарифів. Декларація звинувачувала Північ у заохоченні рабів тікати з плантацій і спробах не допустити рабства на нових землях, відкрито вихваляла рабство. Віце-президент Конфедерації А. Стіфенс в одній з своїх промов з відвертим цинізмом оголосив, що негри за своєю природою повинні вічно бути рабами. «Наріжним каменем діяльності нового союзного уряду, - заявив Стіфенс, - є та велика істина. Що негри не рівні з білими, що рабство... це природний нормальний стан для негрів. Уряд, що його ми створили, є перший в історії людства уряд, який основується на цій великій фізичній, філософській і моральній істині». Ці слова переконують у тому, що увічнення рабства й поширення його на нові землі були головною метою заколоту рабовласників. Після того як Лінкольн став президентом, війська Конфедерації 12-13 квітня 1861 р. обстріляли й захопили форт Самтер біля Чарлстона.Цією подією почалася громадянська війна. 15 квітня Лінкольн оголосив жителів Півдня заколотниками і розпочав набір 75- тисячного ополчення.

1860-1870 - Боротьба за церковну автономію в Болгарії. Крім турецького гніту Болгарія зазнавала ще й національно-релігійного гноблення від грецької константинопольської патріархії. Тому однією із своєрідних форм національної боротьби в Болгарії була боротьба за самостійну національну церкву. На чолі цього руху стояла болгарська буржуазія, яка спиралась на підтримку ремісників і селян. Непоступливість грецької константинопольської патріархії призвела в квітні 1860 р. до розриву між болгарськими церковними колами і патріархією. Щоб ще більше посилити суперечності між болгарами і греками, турецький уряд опублікував фірман (1870), в якому оголошував про створення болгарської екзархії - автономної церковної області, що визнавала верховну владу константинопольського патріарха. Цей акт фактично був відправним пунктом у створенні незалежної болгарської церкви. Болгарські буржуазно-церковні кола розглядали самостійність церкви як перший крок до завоювання політичної автономії в системі Турецької імперії і прагнули зміцнити екзархію. Церковний розрив між болгарами і греками закріпився на кілька десятиріч.

1860-1918 - Чорногорський князь Никола. Він підтримував національно-визвольну боротьбу південнослов’янських народів, особливо в сусідній Герцеговині, де її тривалий час очолював воєвода Лука Вукалович. Послаблена нашестям турецьких військ у 1862 р., Чорногорія пішла на зближення з Сербією. В 1866 р. було підписано сербсько- чорногорський договір, за яким в разі успіху Балканського союзу князь Никола згоден був зректися престолу на користь сербської династії Обреновичів. Суперництво двох династій - сербської і чорногорської - за право очолювати об’єднувальний рух сербського народу на якийсь час припинилось. Це позитивно вплинуло на визвольну боротьбу південнослов’янських народів. Відносно тривалий мирний період, що настав у країні після 1878 р., був використаний для проведення реформ.

1860-ті - В Сербії друге правління Михайла Обреновича позначилося новими спробами зміцнити князівську владу. Скупщина незабаром була зведена до становища дорадчого органу при князі. Зміцнюючи значення чиновництва, Михайло скасував самоврядування міських і сільських громад. У країні панував поліцейський режим. Свободи друку не було. Будь- яку опозицію суворо придушували. Ліберала Є. Груїча було ув’язнено. Уряд заборонив «Товариство сербської словесності» за те, що його почесними членами було обрано російського революційного демократа М. Г. Чернишевського та італійських демократів Гарібальді й Мадзіні. Уряд Михайла Обреновича приділяв велику увагу зміцненню збройних сил. На початку 60-х років було скасовано народне військо, що існувало раніше. Замість нього створювали постійну армію на основі загальної військової повинності. Для утримання армії було збільшено подушний податок. Зростання податків і труднощі військової служби збільшили незадоволення народу, сприяли поширенню гайдуцтва. Зовнішня політика уряду Михайла Обреновича мала на меті розширити й зміцнити Сербську державу шляхом визволення слов'янських народів Балканського півострова з турецького ярма і об'єднання їх навколо Сербії. У Белграді були створені сприятливі умови для формування болгарських повстанських загонів і надавалась підтримка повстанцям у Герцеговині. Турецький уряд непокоїло посилення сербської армії. Відноснини між Сербією і Туреччиною загострились до краю. У червні 1862 р. на вулицях Белграда сталася збройна сутичка між турками і сербами. Скориставшись цим, турецький гарнізон протягом кількох годин бомбардував з фортеці безборонне місто. Скликана у зв’язку з цим міжнародна конференція на вимогу Росії і Франції ухвалила рішення про знищення двох із шести турецьких фортець на сербській території. На початку 1867 р., підтримувана цими державами, Сербія добилась виведення турецьких гарнізонів із Белграда та інших фортець. Це було великим успіхом у боротьбі за національну незалежність країни. Після цього сербський уряд розпочав створення союзу балканських країн. У 1867 р. він підписав союзні договори з Чорногорією та Грецією й почав переговори з діячами болгарського національно-визвольного руху про спільні дії болгарського народу з сербською армією проти турецького ярма. Мета була об’єднати в майбутньому Болгарію й Сербію на основі рівності і автономії. Було укладено також договір про дружбу, торгівлю та нейтралітет із Румунією, яка погодилась пропустити через свою територію зброю і боєприпаси з Росії. Царський уряд підтримував створення Балканського союзу, сподіваючись, що він допоможе зміцнити вплив Росії на Балканах. Цей союз викликав занепокоєння Австро- Угорщини, яка побоювалась утворення на Балканському півострові великої і сильної слов’янської держави. Політика сербського уряду викликала тривогу в Константинополі. У травні 1868 р. Михайла Обреновича вбила група змовників, що діяла в інтересах Туреччини. Таким чином, за правління князя Михайла Обреновича (1860-1868) Сербське князівство досягло певних успіхів на зовнішньополітичній арені. Обренович прагнув створити в центрі Балканського півострова сильну в усіх відношеннях Сербську державу і на цій основі в союзі з іншими балканськими народами почати визвольну війну проти Османської імперії. Його зовнішньополітичною програмою передбачалося створити велику Сербію на чолі з династією Обреновичів. На початку 1867 р., скориставшися сприятливою міжнародною обстановкою (поразка Австрії у війні з Пруссією в 1866 р. та Крітське повстання), а також дипломатичною допомогою Росії, сербський уряд мирним шляхом добився ліквідації чотирьох турецьких фортець та їхніх гарнізонів на території Сербії, включаючи Белградську фортецю. Водночас відбувалося створення Балканського союзу як основного знаряддя у визвольній боротьбі балканських народів проти Османської імперії. У 1866 р. було досягнуто воєнного союзу з Чорногорією, а через рік підписано воєнну угоду з Грецією. Велись переговори з представниками консервативних кіл болгарської національної буржуазії, об’єднаних в організацію, що мала назву «Доброчесна дружина». На початку 1868 р. було укладено договір з Румунією, за яким дозволялося вільно перевозити зброю з Росії в Сербію. Балканський союз було створено, але він не виявив себе в дії. Проте активна зовнішня політика Сербії спричинилася до різкого загострення її відносин з Туреччиною. У країні виникла змова, внаслідок якої у травні 1868 р. було вбито князя Михайла Обреновича. Сербський престол залишився без прямого спадкоємця. Серйозна внутрішня криза, що виникла внаслідок цього, була розв’язана завдяки втручанню армії, яка проголосила князем племінника Михайла неповнолітнього Милана Обреновича (1868-1889).

1861-1865 - В Австрії щоб ослабити боротьбу національних меншостей проти австрійського гноблення, панівні класи спробували провадити реакційну політику онімечування конституційними методами. В 1861 р. уряд Шмерлінга (1861-1865) запровадив антидемократичну й централістську конституцію (так званий Лютневий патент). Конституція 1861 р. надавала законодавчу владу загальноімперському двопалатному парламентові - рейхсрату, впроваджувала цензові, нерівні й двоступеневі вибори. Вона забезпечувала австрійській буржуазії і землевласницькій аристократії переважний вплив у політичному житті країни. Пригноблені народи Австрійської імперії вороже зустріли що конституцію. Угорці відмовились її визнати й не надіслали своїх представників у рейхсрат. Вони зажадали скликання угорського парламенту і створення відповідального міністерства. В Угорщині почався масовий рух, учасники якого відмовлялися сплачувати податки й відбувати військову повинність. Уряд вдався до репресій: угорський сейм було розпущено, в Угорщині введено стан облоги, податки почали стягувати з допомогою військ. Пригноблені слов’янські народи також були дуже незадоволені конституцією 1861 р. Чеські, південнослов’янські й польські депутати почали бойкотувати рейхсрат. Хорватська народна партія, яка виражала інтереси буржуазії і мала переважний вплив у скликаному в 1861 р. хорватському саборі, також виступила проти централізаторської і германізаторської політики Австрії. Хорватський сабор ухвалив резолюцію про те, що представники Хорватії відмовляються брати участь у загальноімперському рейхсраті. Таким чином, політика централізації і германізації, яку уряд спробував здійснити конституційними методами, провалилась. Політика великої австрійської буржуазії і землевласників, тобто «верхів», переживала глибоку кризу. Посилення національної боротьби пригноблених народів і класової боротьби, а також криза політики «верхів» свідчили про назрівання в країні революційної ситуації.

1861 - Створення першого телефонного апарата німецьким конструктором Ф. Рейсом.

Уряд Олександра II пішов на часткове відновлення автономії Королівства Польського. У березні 1861 р. було знову створено Державну раду з польської знаті як дорадчий орган при наміснику. Але більшість польських поміщиків не були задоволені цими заходами й добивались відновлення конституції 1815 р. та приєднання литовсько-українських земель. Царський уряд розпустив легальні організації заможних класів - «Рільниче товариство» і «Делегацію» варшавської буржуазії. Демонстрацію протесту у Варшаві 8 квітня 1861 р. було розстріляно царськими військами і вбито багатьох демонстрантів. Ця жорстока розправа збільшила кількість прихильників повстання. Восени 1861 р. у Варшаві з різних революційних груп і гуртків було організовано Міський комітет повстанців, який у 1862 р. перейменував себе на Центральний національний комітет (ЦНК). Комітетові вдалося налагодити широко розгалужену загальнопольську організацію. Патріотичний табір поділявся на демократів, які обстоювали повстання, й лібералів - прихильників мирних способів боротьби. Прихильники повстання дістали прізвисько «червоні». До них приєдналися революційно настроєні кола шляхти, офіцерів, дрібної буржуазії та інтелігенції. Тих, хто був проти повстання - переважно поміщиків із колишнього «Рільничого товариства», помірковану буржуазію та інтелігенцію, називали «білими». Поза цими ворожими царизмові угрупованнями стояло угруповання сановників-аристократів, прихильників співробітництва з царським урядом, їх очолював маркіз Велепольський. Керівником революційних сил столиці став представник лівого крила «червоних» революціонер-демократ Ярослав Домбровський. Він готував повстання в союзі з революційно настроєними офіцерами російських гарнізонів у Польщі. Фактично «червоні» являли собою широкий і різнорідний демократичний блок. Програма «червоних» передбачала збереження селянських наділів у власності селян з винагородою поміщиків за рахунок держави, скасування станових привілеїв і громадянську рівність усього населення країни незалежно від мови, національності й релігії. «Червоні», таким чином, робили важливий крок уперед порівняно з революціонерами 30-го року, але все ж таки залишали недоторканим власне поміщицьке землеволодіння, Другою їхньою помилкою була підтримка вже відомих (націоналістичних) зазіхань на литовські, білоруські та українські землі. Більшість «червоних» боялись селянського антипоміщицького повстання.

1861-1865 - Громадянська війна у США. Матеріальні й людські ресурси Півночі набагато переважали можливості Півдня. Населення рабовласницьких штатів становило 12,2 млн чоловік, з яких майже третина були негри-раби, а населення Півночі налічувало понад 19,2 млн чоловік. Північ могла виставити більше військ і мала величезну перевагу в металургійній, збройовій і текстильній промисловості, а також у залізницях і торговельному флоті. Проте на боці Конфедерації була більшість офіцерів, і генералів. Це були переважно вихідці з родин плантаторів та великих капіталістів, зв’язаних з Півднем. Багато зброї було заздалегідь вивезено на Південь з військових складів внаслідок потурання і сприяння цьому попередника Лінкольна президента Б’юкенена. Рабовласники розраховували на свої тимчасові військові переваги, а найбільше на допомогу Англії, Франції та Іспанії. Розпад США на дві слабші держави і збереження за південною Конфедерацією ролі постачальника бавовни та аграрного придатка текстильних фабрик Західної Європи були вигідні для англійської та французької буржуазії. Реакційні уряди Англії, Франціїта Іспанії схильні були скористатися заколотом рабовласників для посилення свого втручання в справи американських держав і з метою колоніальної експансії. Тому плантатори мали підставу сподіватися на допомогу Європи. Багато заколотників вірило також у те, що для Півночі дуже потрібна бавовна з Півдня і, залишившись без неї, Північ швидко припинить війну. На літо 1861 р. на Півдні вже була 120-тисячна армія. Заколотники сподівались швидко розбити сили Півночі лобовим ударом і зайняти Вашингтон. 21 липня 1861 р. біля містечка Манассас, за 40 км на південь від Вашингтона, 35-тисячну армію Півночі було розбито. Вона почала тікати під натиском військ заколотників чисельністю 30 тис. чоловік. Вашингтон опинився під загрозою, але заколотники не зважились негайно наступати на столицю союзу через нестачу людських ресурсів. Розрахунки обох сторін на швидку перемогу виявились помилковими - війна затяглася. Уряд Півночі провів новий набір в армію - 500 тис. чоловік і чистку командного складу - багатьох офіцерів, що співчували південцям, було звільнено. До кінця грудня 1861 р. армія Півночі перевищила 660 тис. чоловік, але ці війська були погано навчені й недисципліновані. Очолив армію бездарний і самовпевнений генерал Мак-Клеллан, великий капіталіст, який більш за все боявся революційного піднесення народних мас. Найбільше значення він надавав військовій муштрі за зразком європейських регулярних армій. Діяв Мак-Клеллан вкрай консервативно, нерішуче й повільно. Стратегії південців, що будувалась на ідеї лобового удару, він протиставив план наступу на територію Конфедерації з усіх боків і поступового її оточення. Цей план, що дістав назву «анаконда плану» або «плану удава», був неспроможний в своїй основі, оскільки вів до розпорошення сил Півночі у різних напрямках і не міг привести до швидкого закінчення війни. Наступ армій Півночі почався лише в січні 1862 р. На Заході війська генерала Гранта дістали завдання захопити територію вздовж р. Міссісіпі. Незабаром вони оволоділи важливими опорними пунктами на цій річці. На півдні війська генерала Батлера при підтримці флоту у квітні 1862 р. оволоділи Новим Орлеаном, але на головному театрі воєнних дій, у районі р. Потомак, становище залишалось несприятливим. Під Річмондом Мак-Клеллан зазнав цілковитої поразки і після цього його було усунуто від командування. Щоб зупинити натиск південців, потрібно було перекинути війська з інших театрів війни до Вашингтона. Велика буржуазія Півночі мало думала про якнайскорішу перемогу й намагалась використати війну для нестримної спекуляції і збагачення. На будівництві залізниць, збройових заводів, поставках для армії обмундирування, зброї і спорядження капіталісти наживали великі капітали. Багато з них заради наживи постачали контрабандну зброю і спорядження військам Конфедерації. Зрадники доставляли Конфедерації шпигунські донесення про війська Півночі. Під впливом великої буржуазії уряд Лінкольна довгий час діяв нерішуче, затягував демократичне розв’язання питання про заселення західних земель, боявся проголосити скасування рабства, вважаючи, що цей захід може зачепити принципи недоторканності приватної власності й розорити плантаторів. Багато капіталістів боялось, що плантатори, позбувшись рабів, не зможуть сплатити свої борги банкірам і купцям Півночі. Міссурі, Кентуккі та інші «прикордонні штати», що допускали в себе рабство, у громадянській війні були на боці Півночі. Уряд Лінкольна, побоюючись штовхнути їх на бік Конфедерації, пропонував плантаторам цих штатів скасувати рабство за викуп, але плантатори відхилили ці плани. Вирішальною силою, яка схилила уряд Лінкольна до революційних методів ведення війни, був народ. Фермери, робітники й ремісники становили основну силу армії Півночі. В армії Гранта було немало полків, що майже повністю складалися з робітників. До лав федеральних військ влились десятки тисяч робітників- іммігрантів - німців, італійців, поляків, ірландців, з яких формувались великі загони. Багато німецьких соціалістів, серед них Вейдемейер та інші послідовники Маркса, добровольцями воювали в армії. Питання про ліквідацію рабства для народних мас поєднувалось з боротьбою за вільну роздачу земель на Заході. Народні маси були зацікавлені в швидкій і вирішальній перемозі над заколотниками ще й тому, що війна призвела до розладу в торгівлі, відвернула трудящих від роботи в промисловості й сільському господарстві. Швидке зростання дорожнечі й безробіття спричинилися до різкого погіршення умов життя трудящих, тому вони вимагали рішучих заходів, щоб прискорити перемогу. Під час війни посилився страйковий рух, зросли профспілки робітників. Профспілки відігравали велику роль у вербуванні добровольців-робітників. Усього за час війни близько 750 тис. робітників, майстрових і ремісників залишили роботу й пішли в армію. Солдати федеральної армії ненавиділи рабство. В їхній бойовій пісні були слова: «Тіло Брауна лежить в землі сирій, але дух його веде нас в бій». Негайна ліквідація рабства стала вкрай потрібною також, щоб залучити до армії негрів-рабів. Під тиском народних мас і через воєнну потребу уряд Лінкольна поступово перейшов до революційних заходів, що виходили за рамки конституції США. У 1862 р. було запроваджено нові податки на багатих і ухвалено закон про конфіскацію майна заколотників. Успішно проходила чистка армії і висунення здібних демократично настроєних офіцерів. 20 травня 1862 р. було прийнято закон про гомстеди, що давав право кожному громадянинові США, який вніс 10 доларів, одержати на Заході ділянку землі площею 160 акрів. Після п’яти років проживання на цій ділянці держатель ставав її повним власником. 22 вересня 1862 р. Лінкольн опублікував прокламацію про скасування з 1 січня 1863 р. рабства без усякого викупу. Одночасно було оголошено призов негрів в армію Півночі. Усі ці революційні заходи мали величезне історичне значення. Акти про гомстеди і ліквідація рабства поставили Лінкольна в ряд найвидатніших і найпередовіших буржуазно-демократичних діячів XIX ст. Перехід до революційних методів ведення війни викликав нове піднесення революційного ентузіазму мас, зумовив масовий вступ в армію нових десятків і сотень тисяч бійців. Велику роль у дальшому ході війни відіграли негри. Всього у федеральну армію за період війни вступило близько 200 тис. негрів. Незабаром армія північан налічувала в своїх лавах понад півтора мільйона чоловік. Війна була кровопролитною, обидві сторони вели її з надзвичайною запеклістю. Вбитих і поранених налічувалось сотні тисяч. Близько 40 тис. убитих були негри. Легенда буржуазних істориків про те, що визволення від рабства було подароване неграм буржуазією Півночі, є абсолютно неправдивою. Негритянський народ із зброєю в руках брав участь у завоюванні цієї свободи і проливав за неї кров разом з усією федеральною армією. Багато негрів виявили високий героїзм і виняткову самопожертву. Величезна заслуга у формуванні негритянських полків належить видатному діячеві негритянського народу,публіцистові і промовцю, відомому аболіціоністові Фредеріку Дугласу (1817-1895). Особливо багато негрів було у військах генералів Гранта, Шермана, Батлера, що найбільш відзначились у війні. Та, незважаючи на важливу роль солдатів-негрів у війні, вони зазнавали в армії принизливої дискримінації: їх виділяли в окремі військові частини, утруднювали їм одержання офіцерського звання, виплачували менше утримання та ін. Революційне піднесення народу і перехід уряду Лінкольна до ведення війни по-революційному створили умови для перелому в ході воєнних дій на користь законного уряду Півночі. Одночасно різко погіршилось міжнародне становище Конфедерації - загинули надії її керівників на допомогу Англії та Франції. Впливові кола західноєвропейської ліберальної буржуазії, і насамперед англійської, з самого початку війни стали на бік заколотників-рабовласників і закликали до інтервенції на захист рабства на ПівдніСША. Рабовласницький Південь постачав бавовну англійській текстильній промисловості, тимчасом як Північ США загрожувала стати суперником британської буржуазії в промисловості й морській торгівлі. Крім того, англійська буржуазія давно бажала розпаду й ослаблення США, сподіваючись ще більше зміцнити свою світову торговельно-промислову монополію і полегшити колоніальну експансію Англії у тих країнах Американського континенту, які США розглядали як майбутню сферу свого впливу. Пальмерстон і Рассел заохочували південних рабовласників до заколоту і з нетерпінням чекали взаємного виснаження Півночі і Півдня, щоб, втрутившись у їхню боротьбу, продиктувати свої умови миру. Англія постачала заколотникам зброю і систематично порушувала морську блокаду Півдня, встановлену урядом Лінкольна. Побудовані на англійських корабельнях судна («Алабама» та ін.) були передані заколотникам для ведення піратської війни й завдавали торгівлі Півночі великих збитків. Ці дії були грубим порушенням міжнародного права і лицемірно оголошеного Англією нейтралітету. Такими провокаціями Пальмерстон хотів створити привід для збройного втручання на користь Півдня. Восени 1861 р. він спробував для цього використати випадок з англійським пароплавом «Трент», на борту якого північани затримали емісарів заколотників, що пливли в Англію для переговорів про інтервенцію. Уряд Лінкольна виявив у цьому питанні велику обережність і зрештою звільнив емісарів південців, щоб відняти в Англії привід для загострення конфлікту. Такою ж ворожою була й позиція Наполеона III та великої Французької буржуазії, що підтримувала його. Уряд Наполеона III носився з проектами великих загарбань в Америці й створення там особливої «Латинської імперії» під своїм протекторатом. У 1861-1863 рр. він почав інтервенцію в Мексиці проти революції, яка там відбулася, під приводом того, що новий мексиканський уряд не сплатив боргів французьким банкірам. Метою інтервенції було перетворити Мексику в маріонеткову державу на чолі з ставлеником Франції «імператором» Максіміліаном Габсбургом. Одну з умов успіху цієї авантюри Наполеон III вбачав у розколі й ослабленні США, які вважали Мексику територією свого майбутнього впливу й тому не хотіли допустити утвердження там французького панування. Серйозною перешкодою для інтервенції була сприятлива для уряду Лінкольна позиція Росії. Правлячі кола Росії вбачали у збереженні єдності й могутності США противагу впливові Англії та Франції, які проводили ворожу щодо Росії політику. Обидві ці держави рішуче обстоювали збереження принизливого й обтяжливого для Росії Паризького миру і намагались підбурити проти неї інші держави. Пальмерстон змушений був визнати в парламенті, що англійський уряд не почав інтервенції зокрема через побоювання, що США могли б у такому разі «укласти воєнний союз з Росією». Коли в 1863 р. у зв’язку з польським питанням виникла загроза війни Франції й Англії з Росією, царський уряд виявився ще більше зацікавлений у підтримці уряду Лінкольна і в збереженні єдності США, на противагу політиці західноєвропейських держав. У 1863 р. дві російські ескадри прибули в Сан-Франциско і Нью-Йорк із секретною інструкцією вийти в океан і розпочати крейсерські операції проти англійських суден у разі війни між Росією й Англією. Поява їх у водах США свідчила про дружній характер російсько-американських відносин і зміцнила міжнародне становище США. Російський флот у США зустріли з захопленням. Але царський уряд, побоюючись затягнення війни або поразки Півночі,радив урядові Лінкольна добиватись не повного розгрому Півдня, а примирення з ним. З принципово інших, передових позицій виявляли свої гарячі симпатії до Півночі російські революційні демократи. Усі їхні численні статті про США палали ненавистю до реакційних рабовласників, були пройняті палким бажанням знищити рабство. Так, М. Г. Чернишевський вважав, що примирення Півночі з Півднем було б «гірше за все на світі», і вбачав єдино прийнятний кінець війни в повній ліквідації рабовласництва. В армії Півночі билися росіяни, українці й поляки, які емігрували з Росії до США. Колишній російський офіцер І. Турчанінов командував полком добровольців штату Іллінойс. Провал планів англо-французької інтервенції і дружня позиція Росії сприяли перемозі Півночі над Півднем і відновленню єдності США. Революційні методи ведення війни і провал планів інтервенції на користь Півдня різко змінили хід воєнних дій. Останньою значною перемогою південців була битва біля Чанслорсвілля у квітні 1863 р. Але вже влітку 1863 р. настав докорінний перелом у ході війни. 1-3 липня 1863 р. у триденній битві під Геттісбергом війська Конфедерації були розбиті й почали відступати. 4 липня армія генерала Гранта захопила Віксберг - головну твердиню Конфедерації на Міссісіпі.

Заколотники втратили 10 тис. убитими й пораненими, 29,5 тис. полоненими і 170 гармат. У 1864 р. війська Півночі під загальним командуванням генерала Гранта розпочали статочний розгром армії Конфедерації. Дуже важливо було відрізати від Півдня армію генерала Лі, який перебував у районі Річмонда, і зайти їй у тил. У травні 1864 р. війська генерала Шермана почали свій славнозвісний «рейд до моря» через Джорджію і у вересні здобули місто Атланту. Цей наступ підтримали негри-раби. Наприкінці 1864 р. армія Шермана оволоділа Саванною, захопивши багаті трофеї, в тому числі 150 гармат і 25 тис. кип бавовни. Звідти Шерман вирушив на з’єднання з генералом Грантом. Становище військ Конфедерації стало катастрофічним. 3 квітня 1865 р. армія генерала Гранта зайняла Річмонд. Війська генерала Лі були оточені біля Аппоматтокса і 9 квітня 1865 р. капітулювали. Незабаром здалися також інші частини армії Конфедерації. Так закінчилася ця війна. Уряд Лінкольна не вжив ніяких заходів для того, щоб роззброїти і остаточно знешкодити заколотників, які зазнали поразки. Їхні офіцери зберегли зброю. Так само як і солдатів, їх було відпущено на волю під слово честі. Не було вжито ніяких застережних заходів проти спроб рабовласників помститися. У результаті такої безтурботності 14 квітня в театрі під час вистави А. Лінкольна було вбито. Його вбив озлоблений контрреволюціонер - поплічник рабовласників актор Бутс. Загибель Лінкольна ясно показала, що рабовласники і в 1865 р. не збирались без опору здавати свої позиції. Це стало ще очевиднішим у період реконструкції - політичної і соціальної перебудови Південних штатів, що затяглася з 1865 по 1877 р.

1861-1875 - При владі в Італії «права» партія. Перші півтора десятиліття існування єдиної держави при владі була так звана «права» - політичне угруповання помірковано- ліберального напряму. «Права» представляла інтереси обуржуазненого дворянства і частково торгової, фінансової сільської буржуазії, переважно П’ємонту і Ломбардії. Діячі «правої» - Мінгетті, Ланца, Селла та інші - підкреслювали свою вірність ліберальній програмі Кавура і Савойській династії. Уряди «правої» переклали на народні маси тягар витрат, спричинених національно-визвольними війнами 60-х рр., створенням Централізованого державного апарату, а також витрати на розвиток засобів сполучення, промисловості. За період 1862-1876 рр. надходження в державну скарбницю у вигляді податків зросли в 2,5 раза, причому серед них до 45% становили непрямі податки. В 1868 р. було впроваджено особливо ненависний для селян податок - за помел зерна, як у феодальні часи. Податкова система в Італії була однією з найбільш антидемократичних у Європі. Діячі «правої» були прихильниками централізаторської політики. Вони звели нанівець самоврядування комун і провінцій (основні територіально-адміністративні одиниці в Італії). Влада на місцях була в руках призначених королем префектів. Кадри нового державного апарату поповнювалися в основному вихідцями з П’ємонту, що спричинювало невдоволення представників імущих класів Півдня і звужувало й без того нестійку масову базу молодої держави. Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. поширилися стихійні селянські антиурядові виступи по всій Італії, особливо в південних провінціях. У боротьбі проти них уряд вдавався до військових сил.

1862, січень - 1867, лютий - Французька інтервенція в Мексиці. З другої половини 60-х років уряд Другої імперії спіткало кілька серйозних невдач у зовнішній політиці. Найбільшою з них бувкрах Мексиканської експедиції, її було задумано в 1862 р. на настійну вимогу французьких банкірів, які побоювалися, що після революції в Мексиці вони втратять капітали, вкладені на вигідних умовах у мексиканські позики. Прагнення уряду Наполеона III перетворити Мексику з її багатими природними ресурсами в колонію Франції підтримувала значна частина французької буржуазії. В 1863 р. французькі війська зайняли столицю Мексики, повалили республіканський лад і перетворили країну на маріонеткову імперію, правителем якої став австрійський ерцгерцог Максіміліан. Та «Мексиканська імперія» проіснувала недовго. Після того як у 1867 р. французькі війська на вимогу уряду США були відкликані з Мексики, мексиканські республіканці на чолі з президентом Беніто Хуаресом скинули імператора Максіміліана. Його захопили в полон і розстріляли. Це було тяжким ударом для престижу Другої імперії. Крах Мексиканської експедиції призвів до зростання незадоволення широких верств французької буржуазії політикою, уряду. Опозиційні газети з обуренням писали, яких грошових витрат і скількох людських життів коштувала Франції ця колоніальна авантюра, що зазнала ганебного провалу. Отже, через нестачу коштів Хуарес змушений був на якийсь час припинити сплату процентів по позиках в іноземних банкірів. Це стало приводом для збройної інтервенції європейських держав. Метою інтервентів було повне фінансове закабаления країни, відновлення в ній реакційних порядків і перетворення її на маріонеткову державу. Наполеон III виношував план створення в Латинській Америці залежної від Франції Мексиканської імперії. Цей безглуздий план рекламувався як «велика думка царювання». Наприкінці 1861 р. іспанські, а згодом англійські та французькі війська висадились у Мексиці, але потім Англія й Іспанія відмовились брати участь у інтервенції, полишивши її на Наполеона III. У Мексику було відправлено десятки тисяч французьких військ. Інтервенти разом з реакційними поміщиками та духівництвом оголосили Мексику імперією і посадили на її престол австрійського ерцгерцога Максіміліана - честолюбного авантюриста. Французькі війська захопили столицю та інші міста, але північ країни залишалася опорою законного уряду Хуареса. Народ Мексики піднявся на справедливу, визвольну війну з інтервентами. Уряд Хуареса застосував революційні методи ведення війни. Майно зрадників і монастирів було конфісковане. Почався розпродаж державних незайнятих земель на пільгових умовах. У війська Хуареса і партизанські загони йшли селяни, індіанці та метиси, дрібні ранчеро, ліберальні поміщики й службовці. Влада окупантів обмежувалась територією від захоплених ними пунктів на відстань рушничного пострілу і тільки-но окупанти переходили в інше місце, як ставало чути тупіт партизанської кінноти, її загони зненацька, в темряві нападали на тили й обози інтервентів, сіяли смерть своїми списами. На шляху ворога селяни нищили врожаї, розбивали млинові жорна й відходили, застосовуючи «систему росіян» 1812 р. Генерал Сарагоса попереджав французів, що Мексика стане для них «другою Москвою». Патріотичні подвиги росіян та іспанського народу у визвольній війні проти Наполеона І надихали мексиканських патріотів. Інтервенти чинили нечуваний розбій і насильства, спалювали цілі міста і селища. Максіміліан заборонив брати полонених. Страчено було понад 20 тис. патріотів, серед них кількох генералів. Але ці звірства не залякали народ. У 1867 р. війська інтервентів зазнали цілковитої поразки і 15 травня капітулювали. «Імператора» Максіміліана було взято в полон і розстріляно, незважаючи на заступництво європейських монархів. У Західній Європі Гарібальді і В. Гюго захоплено вітали Хуареса з перемогою. Преса США висловлювала задоволення з приводу провалу мексиканської авантюри Наполеона III, проте окремі газети закликали до загарбання Мексики Сполученими Штатами. Мексиканський народ відстояв завоювання революції і свою не залежність, але селяни не одержали землі і становище пеонів мало чим поліпшилось. Церква утримувала в своїх руках величезні володіння. Влада в країні залишалась у руках ліберальних поміщиків та буржуазії. Фінансова залежність від іноземного капіталу посилювалась. Хуарес почав проявляти крайню поміркованість. Його було переобрано президентом, але в 1872 р. він помер.

1862, 20 травня - Акт про гомстеди.

1862, 6 вересня - Прихід Бісмарка до влади в Пруссії. Саме йому у вересні 1862 р. Вільгельм І передав пост міністра-президента Пруссії, тобто прем'єр-міністра. На час свого приходу до влади Бісмарк, людина великого практичного розуму, був уже далеко не новаком у політичних справах. У 1848 р. він був тісно зв’язаний з групою найреакційніших консерваторів-юнкерів, які об’єдналися навколо «Хрестової газети». У 50-х роках Бісмарк був прусським посланником у Франкфурті, Парижі й Петербурзі. В 60-х роках він став прихильником об'єднання Німеччини «згори» під зверхністю Пруссії. Прийшовши до влади, Бісмарк незабаром розпустив непокірливий ландтаг і разом з фон Рооном, спираючись на реакційну палату дворян, продовжував реорганізацію армії. Конституційний конфлікт не приніс лібералам жаданої перемоги. У 1862 р. в Пруссії, раніше ніж в інших європейських країнах, було запроваджено загальну військову повинність. Бісмарк не задовольнив жодної вимоги ліберальної буржуазії, зате енергійно готувався здійснити її давні національні мрії, спираючись на сильну армію. З роздробленої Німеччини він хотів «залізом і кров’ю» створити нову єдину імперію, очолювану прусськими Гогенцоллернами, скріпивши цим класовий союз юнкерства з німецькою буржуазією.

1862 - Повстання в Афінах. Англія і Франція обплутували грецький уряд позиками. Вони змушували Грецію щороку сплачувати величезні суми у вигляді процентів і контролювали її фінанси. Запроданство уряду, зростання податків, засилля іноземців викликали в країні нове революційне повстання. У 1862 р. воно охопило найбільші міста країни. Під тиском народу було створено Тимчасовий уряд, який оголосив про скинення Оттона. Але, скориставшись спадом народного руху, Англія у згоді з Росією домоглась запрошення на грецький престол датського принца Георга, який пізніше одружився з російською великою княжною.

1862-1866 - Революційна ситуація і конституційний конфлікт у Пруссії. Бісмарк енергійно взявся за об’єднання Німеччини під гегемонією Пруссії, прагнучи за всяку ціну досягти поставленої мети з допомогою сили. Він відкрито заявляв, що питання державного права зрештою вирішуються не парламентськими промовами, а «вогнем і залізом». На шляху об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії стояли великі перепони. Насамперед доводилось зважати на Австрію, яка готова була із зброєю в руках перешкодити прусським домаганням. З другого боку, Франція побоювалась появи на своїх східних кордонах сильного сусіда й намагалась використати внутрішню слабкість Німецького союзу для завоювання всього лівого берега Рейну. Наполеон III підтримував політику південнонімецьких держав, спрямовану проти Пруссії, і хотів закріпити свій вплив у Південній Німеччині. Буржуазна Англія і царська Росія здавна підтримували самостійність німецьких держав. Насамперед Бісмаркові потрібно було заручитися нейтралітетом Росії у війнах, які він готував. Це завдання полегшувалось тим, що відносини Росії з Австрією і Англією після Кримської війни лишалися вкрай загостреними. Вони ускладнилися ще більше, коли в 1863 р. вибухнуло польське повстання. Наполеон III, Англія і Австрія організували дипломатичне втручання й під приводом захисту інтересів поляків намагались ослабити позиції Росії в Європі. Бісмарк скористався ізоляцією Росії, щоб зблизитися з нею, і запропонував царському урядові свої послуги для боротьби проти польського національного руху. Царським військам було дозволено переслідувати повстанців на прусській території. Цим дозволом російські війська не скористались, але шлях до зближення з Росією було намічено. Бісмарк вирішив діяти сміливіше, хоча ніякої попередньої домовленості з Росією в німецьких питаннях у нього не було. Передусім Бісмарк задумав відірвати від Данії Гольштейн і Шлезвіг (крім північної частини Шлезвігу, де жили датчани). Ці герцогства в основному населяли німці. В них діяла окрема конституція, і з Данією вони були зв’язані головним чином особистою унією. У 1863 р. новий датський король Крістіан поширив на Шлезвіг датську конституцію. Це викликало бурхливе незадоволення по всій Німеччині й дало Біс- марку привід для втручання у знову постале «шлезвіг-гольштейнське питання». Пруссія поставила Данії ультиматум - відмовитись від анексії Шлезвігу. До цієї вимоги приєдналась, не бажаючи відставати, й Австрія. Датський король, сподіваючись на допомогу європейських держав, відхилив виставлені вимоги. 1 лютого 1864 р. війська Пруссії і Австрії перейшли річку Ейдер і захопили Шлезвіг. Коротка, але кровопролитна війна закінчилась поразкою Данії. За укладеним 30 жовтня 1864 р. у Відні мирним договором, обидва герцогства переходили у тимчасове спільне володіння Пруссії і Австрії. Питання про дальшу їхню долю мало бути вирішено пізніше. Розрахунки Бісмарка на те, що жодна з великих держав не перешкодить розгрому Данії, справдились. Але спільне володіння герцогствами аж ніяк не влаштовувало Пруссію: вона давно вже тяглася до Північного моря і подумувала про будівництво каналу, який би сполучав Північне і Балтійське моря. Не влаштовувало Пруссію і створення з Шлезвігу й Гольштейну нових незалежних німецьких держав, як це наполегливопропонувала Австрія, підтримувана Союзним сеймом. У серпні 1865 р. після тривалих переговорів сторони нарешті дійшли згоди. Зберігаючи, як і раніш, обидва герцогства у спільному володінні, вирішено було передати управління Гольштейном Австрії, а Шлезвігом - Пруссії. Наступним завданням Бісмарка було розгромити Австрію і покласти край її впливу в Німеччині. При заплутаному порядку управління герцогствами конфлікт між Австрією і Пруссією був неминучий. Бісмарк свідомо провокував сутичку, розраховуючи на силу прусської армії. Прагнучи якнайскоріше розгромити Австрію, він уклав навесні 1866 р. таємний союз з Італією, пообіцявши їй Венецію за допомогу проти Австрійської імперії. Щоб забезпечити нейтралітет Франції, Бісмарк під час особистих зустрічей з Наполеоном III на французькому курорті Біарріц обіцяв йому за нейтралітет в австро-прусській війні не перешкоджати приєднанню до Франції частини Бельгії і земель із лівого берега Рейну. Недалекоглядний французький імператор піддався на цю принаду: він розраховував, що війна ослабить обох суперників і дасть йому можливість продиктувати свої умови Пруссії і Австрії. Навесні 1866 р. Бісмарк зажадав від Австрії згоди на докорінну реформу Німецького союзу. Не діставши жаданої відповіді, Пруссія в червні направила свої війська в Гольштейн. Водночас Бісмарк розіслав усім німецьким державам проект реформи Німецького союзу, який передбачав виключення з нього Австрії. Союзний сейм став на бік Австрії. Пруссія у відповідь на це вийшла з Німецького союзу. 16 червня прусські війська вступили в Саксонію, Ганновер і Гессен-Кассель. Австро-прусська війна дуже швидко скінчилася цілковитим розгромом Австрії. Озброєні новими голчастими рушницями замість старих кремінних і краще навчені прусські війська, оперативне керівництво якими здійснював генерал Мольтке, вторглися в Чехію. 3 липня вони розгромили австрійську армію біля селища Садова. Шлях на Відень був вільний. Тим часом інші прусські війська розгромили загони малих німецьких держав - союзників Австрії і 15 липня зайняли Франкфурт-на-Майні. Імператорові Францу-Йосифу, проти якого з півдня діяли італійці, не залишалося нічого іншого, як укласти з Пруссією мирний договір, підписаний у Празі 23 серпня 1866 р.

1862-1866 - Англійські, французькі та американські колонізатори здійснили в Китаї контрреволюційну інтервенцію. Вони подали імператорському урядові вирішальну допомогу під час придушення повстання тайпінів, яке являло собою грандіозну селянську війну в Китаї проти феодального й колоніального гніту.

1863, 1 січня - Скасування рабства в США.

1863, лютий - Прусський уряд Бісмарка, потребуючи підтримки Росії для об’єднання Німеччини, уклав у лютому 1863 р. з Росією спеціальну конвенцію, за якою Пруссія і російські війська діставали право подавати взаємну підтримку й переходити кордон для переслідування повстанців. За ім'ям прусського генерала, який підписав конвенцію, вона дістала назву конвенції Альфенслебеїна. Незабаром, однак, ця конвенція втратила чинність. Царський уряд не потребував підтримки прусських військ для придушення повстання.

1863, квітень - Занепокоєні російсько-прусською змовою, Англія, Франція і Австрія зажадали переговорів з царським урядом щодо польського питання. У нотах цих держав до Росії в квітні 1863 р. було виражено протест проти царської політики стосовно Польщі. Ставши зовні на позицію оборонців польського народу, Наполеон III і Пальмерстон не мали серйозних намірів допомогти повсталій Польщі. Польське питання було для них «козирем» у дипломатичній боротьбі. Наполеон III подумував під приводом втручання в польські справи спровокувати війну й захопити землі на лівому березі Рейну. Під враженням англо- французького дипломатичного втручання на захист Польщі і під тиском польської аристократичної еміграції з Парижа «білі» поміщицько- буржуазні кола в Польщі, які раніше вороже ставилися до повстання, приєдналися до нього і, користуючись своїм впливом та антидемократичними настроями правого крила «червоних», поступово взяли керівництво повстанням у свої руки. Справа полегшувалася для «білих» ще й тим, що багато керівників «червоних» у ході бойових дій до осені 1863 р. загинуло. «Білі» в Польщі й поміщицька еміграція на заході покладали головну надію на англо-французький виступ проти Росії. До приходу допомоги ззовні вони хотіли лише протриматись і всіляко перешкоджали перетворенню бойових операцій окремих повстанських загонів у народну, селянську війну. Головну мету вони вбачали не в здійсненні соціальних реформ, а в примусовому відновленні кордонів 1772 р.

1863 - Утворення Загального німецького робітничого союзу.

1863, 1-3 липня - Битва під Геттісбергом.

1863-1864 - Повстання в Польщі. Спад революційного руху в Росії спонукав російських друзів польського народу радити «червоним» відкласти повстання. Наприкінці 1862 р. стало відомо, що царський уряд разом з новим начальником цивільного управління Королівства Польського маркізом Велепольським, намагаючись зірвати повстання, готує масовий рекрутський набір. Набору підлягали саме ті групи населення, з яких вербувались члени майбутніх повстанських загонів.

Це повідомлення спонукало ЦНК, чиїм військовим керівником після арешту Домбровського став Падлевський, призначити виступ на січень 1863 р. 22 січня ЦНК оголосив себе тимчасовим урядом і закликав повстанські загони до нападу на царські війська. Частину російського гарнізону у Варшаві було перебито. Тимчасовий уряд постановив, що наділи селян перейдуть у їхню повну власність, а поміщики дістануть державну винагороду. Учасникам повстання з малоземельних селян було обіцяно безплатне наділення землею після перемоги. Маніфест ЦНК оголошував незалежність країни й встановлював повну рівність усіх її громадян перед законом. Захоплене зненацька, царське командування стягнуло свої війська в кілька великих міст країни. Революціонери мали час для поповнення й озброєння своїх сил. Незважаючи на ці сприятливі умови, помилкова оборонна тактика, нестача зброї, незгоди й страх перед селянством завадили повстанцям захопити більш- менш важливі міста й завдати противникові вирішальної поразки. Повстання набрало форми партизанських боїв і сутичок у сільській місцевості. Але аграрні заходи революціонерів були замалі, щоб надихнути селян, та й поміщики не виконували своїх обіцянок. Активнішу участь селяни брали у повстанні влітку 1863 р., коли його результат уже був наперед вирішений. За літо 1863 р. стала цілком очевидною безпідставність надій на допомогу з Заходу. Буржуазна Англія і бонапартистська Франція не мали ні бажання, ні потрібних сил, щоб воювати з Росією через Польщу: царський уряд різко відхилив їхнє дипломатичне втручання. Влітку 1863 р. російське командування послало в Литву й Польщу великі військові сили. Загони повстанців з боями відходили на південь, до австрійського кордону. Чисельність їх щодалі зменшувалась, а верхи польського суспільства відвертались від революціонерів. Навесні 1864 р. центральну - варшавську - організацію повстанців розгромила царська поліція. У квітні 1864 р. придушення повстання закінчилось жорстокими репресіями - шибеницями й розстрілами. До його поразки вела зрада західних великих держав, небажання більшості повстанців задовольнити вимоги селян, претензії на непольські землі.

1864 - Війна Пруссії і Австрії з Данією. У Данії 50-ті роки позначились наступом реакції на буржуазно-демократичні завоювання 1849 р. Поширення нової датської конституції 1863 р. на Шлезвіг стало приводом до війни Пруссії й Австрії з Данією в 1864 р. Переможена Данія відмовилась від Шлезвігу й Гольштейну. Ці герцогства, включаючи Північний Шлезвіг, заселений датчанами, були пізніше приєднані до Пруссії. Аграрна реформа в Румунії.

1864, 28 вересня - Заснування І Інтернаціоналу. Лондонська «Джунта» восени 1864 р. підтримала ідею створення Міжнародного Товариства Робітників (І Інтернаціонал), її представники ввійшли до складу Генеральної ради товариства. Зближення керівників англійських тред-юніонів з діячами міжнародного робітничого руху сприяло полівішанню їх і підштовхнуло на боротьбу за скасування старовинного закону про «господарів і слуг», згідно з яким робітникам, якщо вони порушували договір про найом, загрожувало тюремне ув’язнення. Під натиском робітничого класу цей закон було скасовано в 1867 р. «Джунті» вдалося також відстояти право робітників на страйки й добитись надання тред-юніонам важливого для них права юридичної особи. Робітники почали створювати політичні союзи для боротьби за виборчу реформу. З ініціативи Генеральної ради Інтернаціоналу в 1865 р. було створено масову політичну організацію - Національну лігу реформи, до складу якої увійшли представники різних тред- юніонів. За короткий час ця Ліга перетворилася на серйозну політичну силу, й незабаром у ній налічувалося 100 лондонських і 300 провінційних відділень.

1864 - Впровадження в експлуатацію мартенівських печей у Франції.

В Греції нова конституція, що набрала чинності, запроваджувала однопалатний парламент і розширювала виборче право. Фактично король правив самодержавно, лавіруючи партіями та іноземними впливами. Політика Англії в Греції викликала таке обурення, що ще в 1863 р. британський уряд змушений був погодитись на возз’єднання з Грецією Іонічних островів.

Щоб припинити наростання робітничого руху, уряд Другої імперії пішов на деякі поступки. У травні було скасовано закон про заборону страйків, виданий у 1791 р. Однак справжньої свободи страйків французький пролетаріат не добився, тому що всякий активний, наступальний, організований страйк і далі вважався незаконним. У вересні був створений І Інтернаціонал. Незабаром у Парижі та в інших містах Франції почали організовуватися секції Інтернаціоналу. Спочатку це були дуже вузькі групи. Вони стояли осторонь від політичної боротьби, перебували під керівництвом прудоністів і займалися опрацюванням проектів організації дешевого кредиту та іншими заходами в дрібнобуржуазному дусі. Поряд із прудоністською в робітничому русі Франції були тоді й інші ідейні течії. Одна з них була бланкістською. Бланкістські групи того часу становили нечисленну підпільну організацію, яка дотримувалась помилкової, змовницької тактики. Слабкою стороною бланкістів було також те, що вони не мали послідовної соціалістичної програми. Серед керівників бланкістів переважали представники революційної інтелігенції, але були також робітники, деякі з них примикали до Інтернаціоналу (Дюваль). Бланкі, який жив у той час в еміграції, нелегально приїздив до Парижа для зв’язку із своїми прихильниками.

1865, 9 квітня - Капітуляція південної армії під Річмондом (США).

1865 - Нещадну розправу вчинили англійські карателі з повсталими на острові Ямайка неграми, які перебували, незважаючи на давно вже формально скасоване рабовласництво, в рабстві у плантаторів. Під час придушення повстання 400 чоловік повісили, понад 600 чоловік, серед них і жінок, прилюдно відшмагали. В Англії на захист деспота- губернатора, який допустив усі ці жорстокі дії, відкрито піднесли голос багато буржуазних газет і письменників. Губернатора тільки ніяк не покарали, а навпаки - британський уряд його навіть нагородив. Однак, жорстоко придушуючи найменший опір у колоніях, де основна маса населення складалася з корінних жителів або ввезених туди негрів, англійський уряд ішов на поступки тим колоніям, де переважали білі переселенці.

1865, 25-29 вересня - Лондонська конференція І Інтернаціоналу.

1865 - Смерть Пальмерстона в 1865 р. значно прискорила неминучий процес перетворення лівого крила ліберальних вігів на справжню політичну партію торговельно-промислової буржуазії. Це перетворення, тобто оформлення нової ліберальної буржуазної партії, пов’язане з ім’ям міністра фінансів ряду вігських кабінетів Уїльяма Гладстона (1809-1898), який після смертіПальмерстона став фактичним керівником вігів. Назви «торі» і «віги» стали поступово витіснятися назвами «консерватори» і «ліберали». Син багатого ліверпульського купця-работорговця,Гладстон вперше був обраний до парламенту від торійської партії. В 40-х роках він входив до кабінетів Р. Піля і підтримував його політику, спрямовану на зближення з вігами (лібералами). Пізніше він остаточно порвав з торі і брав участь у ліберальних вігських кабінетах. Не гребуючи вдаватися до відвертої демагогії і вміючи прихилити на бік уряду дрібну буржуазію й навіть верхівку робітничого класу, Гладстон, прагнучи зміцнити вплив буржуазії, пішов на зближення з радикалами і почав виступати за виборчу реформу, що передбачала невелике зниження майнового цензу й збільшення загальної чисельності виборців на кілька десятків тисяч осіб. Це викликало перехід правої частини вігів до партії торі, а радикали зблизилися з вігами.

1865-1866 - «Чорні кодекси». На Півдні «Чорні кодекси» позбавляли негрів права володіти землею або орендувати її. Це змушувало їх залишатись напіврабами в плантаторів і обробляти їхні землі на становищі орендарів-скіпщиків. Негрів було позбавлено свободи пересування, зборів, права носити зброю та ін. Вони прагнули здобути рівноправність, щоб скористатися політичними правами для зміни аграрного законодавства і вимагали наділити їх землею. У ряді місць негри створювали озброєні загони, відмовлялись платити плантаторам ренту і заявляли, що вони мають право на землю. Війська федерального уряду придушували ці виступи.

1865-1868 - Війна Бразилії та Аргентини з Парагваєм. Війна за незалежність у Парагваї закінчилася в 1820 р. Особливістю цієї невеликої країни була відсутність у ній латифундій. Церковні землі були експропрійовані. У Парагваї встановилась республіка і її державним прапором став триколірний прапор французької революції. З 1813 по 1840 р. країною правив креол, син управителя тютюновою фабрикою, колишній адвокат Хосе Гаспар Франсіа. Його урядування мало характер буржуазної диктатури середніх і дрібних землевласників з чітко вираженими рисами особистої деспотичної влади. Розміри поміщицьких маєтків обмежувалися, рабство було скасоване. Велике значення мали державні господарства для розведення худоби. В’їжджати іноземцям у країну заборонялося, а в разі порушення цього правила їм не дозволяли виїздити назад. Зовнішня торгівля перебувала в руках держави. Постійною загрозою для Парагваю лишались завойовницькі заміри його сусідів. Політичне становище в країні залишалося напруженим. Девізом політики Парагваю було «свобода або смерть». Сусідні держави - Аргентина, Уругвай і Бразилія - мріяли загарбати територію Парагваю і поширити там систему великих латифундій. У 1865 р. почалась агресивна реакційна війна цих держав проти парагвайського народу. Вільні селяни Парагваю, переважно індіанці та метиси, чинили відчайдушний опір. Тільки криваве знищення жителів і величезна перевага в силах принесли перемогу завойовникам. Чисельність селянського населення скоротилася з 1 млн до 200 тис. чоловік. Землі селян захопили поміщики. Більшу частину території Парагваю було приєднано до Бразилії та Аргентини. У країні встановилося панування поміщиків-латифундистів і засилля іноземного капіталу.

1865-1877 - Реконструкція Півдня в США. У грудні 1865 р. конгрес прийняв 13-ту поправку до конституції США про скасування рабства негрів. У 1866 р. 14-та поправка до конституції формально надавала неграм право голосу і в 1868 р. стала законом після її ратифікації більшістю штатів. Лідери Конфедерації були позбавлені права займати державні посади. Спираючись на військову окупацію Південних штатів федеральними військами, буржуазія Півночі при підтримці народних мас прагнула послабити політичні позиції плантаторів. Плантатори намагались звести до мінімуму результати своєї поразки, обмежившись визнанням скасування рабства без надання неграм землі і політичних прав. Цю лінію рабовласників підтримував новий президент Джонсон, який займав до вбивства Лінкольна пост віце-президента і був прихильником компромісу з плантаторами. Щоб зберегти безправне становище негрів, плантатори організовували озброєні банди, які влаштовували над ними криваві розправи. Починаючи з 1866 р., повсюди на Півдні було створено таємні групи терористичної організації ку-клукс-клан. Члени цієї організації вбивали негрів, які виявляли намір покинути роботу на плантаціях, і за допомогою терору не давали можливості неграм скористатись політичними правами. Сотні негрів було вбито під час погромів. Водночас більшість конфіскованих під час війни маєтків плантаторів було повернуто їхнім колишнім власникам. Запроваджені в 1865-1866 рр. на Півдні «Чорні кодекси» позбавляли негрів права володіти землею або орендувати її. Спроби плантаторів зберегти на Півдні своє панування і напіврабські порядки викликали опір не тільки негрів, а й широких мас фермерів, ремісників та робітників по всій країні. Буржуазія Півночі побоювалась нового піднесення революційного руху і хотіла «згори» здійснити свою програму реконструкції Півдня. Після того як Джонсон марно намагався накласти вето на закони конгресу про реконструкцію, палата представників ухвалила віддати його до суду, але в сенаті не вистачило одного голосу, щоб здобути потрібну більшість - 2/3 голосів за засудження президента. Реконструкція Півдня проводилась при підтримці федеральної армії і стала продовженням буржуазно-демократичної революції. Виконавча влада під час реконструкції Півдня була в руках командування федеральних військ, які займали ці штати. Але результати реконструкції виявились половинчастими. Революція йшла на спад. Внаслідок терору негри в багатьох місцях фактично були позбавлені можливості користуватись політичними правами й не одержали землі. Поступово більшість Південних штатів визнало 14- ту поправку до конституції і їхні представники були допущені в конгрес. Але в Джорджії ще довго зберігався режим військового управління. На президентських виборах 1868 р. президентом було обрано генерала УліссаГранта. Він був відомий завдяки своїм воєнним заслугам під час громадянської війни. Проте Грант був тісно зв’язаний з великими капіталістами і займався для власного збагачення спекуляцією біржовими паперами. Перемога буржуазії Півночі сприяла піднесенню в наступні десятиліття капіталістичного підприємництва в промисловості, торгівлі й залізничному будівництві, сприяла збільшенню чисельності пролетаріату і розвитку його класової боротьби. Уже незабаром після громадянської війни 1866 року в Балтіморі зібрався з’їзд представників тред-юніонів 13 штатів, який заснував «Національну робітничу спілку». Наступного року відбувся конгрес цієї спілки, що представляв 600 тис. робітників, а загальна кількість робітників у США в 1870 р. становила понад 2 млн чоловік. Головою «Національної робітничої спілки» було обрано Уїльяма Сільвіса, який виступав проти панування фінансової аристократії. Наприкінці 60-х років у Нью-Йорку та в інших містах США виникли секції І Інтернаціоналу. Велика буржуазія США і після громадянської війни провадила експансіоністську зовнішню політику. В 1862-1864 рр., хоча в СШАточилася громадянська війна, уряд Півночі заохочував американських офіцерів брати участь у інтервенції капіталістичних держав для придушення повстання тайпінів у Китаї. В 60-х роках урядСША продовжував політику нав’язування нерівноправних договорів Японії, почату ще раніше, втручався у внутрішню боротьбу в Японії на боці запеклої реакції. Перемогу в громадянській війні буржуазія Півночі використала для дальшої експансії в Китаї, Японії, на Алясці, що належала тоді Росії. Американські купці та звіропромисловці займались на Алясці й на російських берегах Тихого океану хижацькими, незаконними промислами й контрабандною торгівлею. У 1867 р. США скористались слабкістю царської Росії на північних берегах Тихого океану і загостренням англо-російських відносин для того, щоб за мізерну суму - 7,2 млн доларів - купити в царського уряду Аляску з Алеутськими островами. Буржуазія США прагнула до проникнення в Канаду, на острови Тихого океану і в Корею. Громадянська війна в США мала важливі наслідки. В результаті перемоги Півночі було збережено національну єдність США. Політична влада в країні була закріплена за промисловою буржуазією. Під контроль буржуазії перейшли пост президента, сенат і Верховний суд. Плантатори втратили політичне панування в державі, а в період реконструкції їхні політичні позиції були ослаблені і в Південних штатах. Головними соціальними завоюваннями громадянської війни були скасування рабства, закон про гомстеди, за яким передбачалось буржуазно- демократичне розв’язання питання про західні землі. Наслідком громадянської війни була остаточна перемога в країні фермерського, американського шляху розвитку сільського господарства. Громадянська війна розчистила шлях для швидкого розвитку капіталізму в США. Вона усунула перешкоди, які заважали розширенню внутрішнього ринку, і дала сильний поштовх дальшому капіталістичному розвиткові промисловості, сільського господарства в наступний період. Збереження національної єдності правлячі класи США використали також для проведення експансіоністської зовнішньої політики. Перехід до революційних методів ведення війни показав, що народні маси були головною силою, яка забезпечила перемогу Півночі. Народні маси добилися виконання ряду своїх найважливіших вимог. Характерна особливість цієї революції полягала в тому, що на початку, після обрання Лінкольна президентом, рабовласники підняли реакційний заколот проти законного уряду, а потім народні маси змусили буржуазію Півночі перейти до революційних методів ведення війни з заколотниками. Проте перемога демократичних сил у громадянській війні виявилась далеко не повною. Буржуазно-демократичні перетворення не було завершено. Частина рабовласницьких латифундій була конфіскована, але більшість рабовласників зберегли в своїх руках великі маєтки. Негри на Півдні звільнились від рабства, але не одержали землі. В багатьох місцях вони стали скіпщиками - дрібними орендарями, яким колишні плантатори здавали землю в оренду невеликими ділянками. Терор плантаторів фактично позбавив негрів на Півдні формально наданих їм політичних прав. Індіанці лишились безправними, їх, як і раніше, винищували або витісняли на гірші землі. В період реконструкції (1865-1877) буржуазія Півночі зробила ряд поступок колишнім власникам і дала їм можливість тримати в страху й залежності негритянське населення. Буржуазно-демократична революція лишилась незавершеною.

1866, червень-липень - Австро-прусська війна.

1866, 3 липня - Битва під Садовою. Австро-Угорщина отримала поразку від Німеччини під Садовою.

1866, 23 серпня - Празький мир.

1866 - Консервативно-ліберальній більшості датського парламенту (риксдагу) вдалось підвищити майновий ценз для виборів і для обрання до Верхньої палати  (ландстингу), частину депутатів якої до того ж призначав король. Король одержав право видавати тимчасові закони між сесіями риксдагу.

Завдяки парламентській реформі 1866 р. Швеція стала буржуазною монархією з двопалатним риксдагом, високим майновим цензом, з впливовою, аристократичною за своїм складом, верхньою палатою. Більшість населення - селянська біднота і пролетаріат - не дістала виборчих прав. Реформа була типовим компромісом ліберальної буржуазії з консервативним дворянством.

1866-1867 - Утворення Північнонімецького союзу. За цим договором Австрія назавжди виходила з Німецького союзу, відмовлялась від претензій на гегемонію в Німеччині й погоджувалась на приєднання герцогств до Пруссії. Після поразки Австрії замість Німецького союзу було створено під прусською гегемонією новий Північнонімецький союз. До нього входили 22 держави. Конституція цього союзу була затверджена установчим рейхстагом на початку 1867 р. і зосереджувала всю владу в руках спадкоємного «президента» - прусського короля Вільгельма І. До складу союзу ввійшли землі, які лежали на північ від р. Майн. Чотири південні німецькі держави - Баварія, Вюртемберг, Баден і Гессен-Дармштадт тимчасово зберігали свою самостійність, але незабаром змушені були укласти з Пруссією союзні договори. Територія Пруссії внаслідок цього збільшилась на 1500 кв. миль, а її населення зросло на 4,5 млн чоловік, оскільки до неї було приєднано Ганновер, Нассау, Гессен-Кассель, Франкфурт-на-Майні, а також Шлезвіг-Гольштейн. Були анексовані також північні округи Шлезвігу, заселені майже виключно датчанами. Італія в нагороду за свій виступ проти Австрії одержала, незважаючи на поразки, яких вона зазнала на суходолі й на морі, обіцяну Венеціанську область. І цього разу жодна з великих держав не наважилась перешкодити Пруссії. Російський уряд пропонував Наполеону III і англійському кабінетові, діючи спільно, обмежити апетити Пруссії, але не дістав підтримки. Європейські уряди одностайно вбачали в Пруссії опору проти революційних настроїв у Німеччині. Англійські міністри вважали, що посилена Пруссія стане противагою Росії і Франції. Наполеон III ще не втрачав надії на обіцяну Бісмарком «компенсацію». Царя прусський уряд заспокоїв обіцянкою підтримати Росію в разі перегляду Паризького миру 1856 р. Ще напередодні війни 1866 р. Бісмарк з граничною відвертістю визначив свою кінцеву зовнішньополітичну мету. «Не існує взагалі ніякого німецького народу, - писав він у 1865 р., - наша політика полягає в розчиненні Німеччини в Пруссії і, отже, в перетворенні Пруссії в Німеччину». Прусські порядки були примусово поширені на весь Північно- німецький союз. Уся повнота виконавчої влади в Північнонімецькому союзі зосередилася в руках президента - прусського короля, який був головнокомандуючим організованої за прусським зразком «союзної армії», оголошував війну й укладав мир, усував і призначав усіх урядовців, скликав або розпускав на свій розсуд законодавчі палати Союзу, на рішення яких мав право абсолютного вето. Його заступником був союзний канцлер, якого він призначав і який постійно головував у верхній палаті - Союзній раді. Рада ця складалася з чиновників - делегатів окремих держав, що входили до складу Союзу, причому 17 голосів у ньому з 43 належало представникам Пруссії. Рейхстаг - нижня палата - складався з 297 депутатів, яких обирали чоловіки загальним голосуванням. Він мав право вотувати закони й затверджувати бюджет. Окремі держави, що ввійшли до Союзу, зберегли своїх монархів, конституції, судочинство й бюджети. Але вони мусили підкоритися прусській гегемонії і визнати національним прапором Союзу чорно- білий прапор Гогенцоллернів з доданою до нього знизу червоною смугою.

1866 - Утворення Національного робітничого союзу в США.

Віденський мир.

1866-1869 - Крітське повстання. У дуже тяжкому становищі перебувало населення о. Кріт. Там часто піднімалися повстання проти турецького гноблення. Населення острова вимагало реформ, алесултанський уряд йому незмінно відмовляв. Влітку 1866 р. острів охопило нове повстання. Створений повстанцями Тимчасовий уряд проголосив приєднання острова до Греції, звідки на острів направляли загони добровольців. Грецькі патріоти вимагали війни з Туреччиною. Російський уряд був готовий підтримати повстанців, але західні держави не захотіли йти далі словесних звернень до султана і навіть вимагали від Греції припинити воєнні приготування проти Туреччини. У 1869 р. Крітське повстання було придушено.

1866-1870-ті - Омладина в Сербії. У 60-ті роки основними суспільно- політичними угрупованнями в Сербії були консерватори і ліберали. Перші відбивали інтереси великашів, другі - сільської і міської буржуазії. Програма сербських лібералів передбачала певну демократизацію суспільно-політичного устрою і мала прогресивний характер. Значне місце у програмі відводилось боротьбі за національне визволення і об’єднання сербського народу. Це прагнення відбилось у діяльності Омладини - об'єднання сербської молоді. Омладина виникла в 1866 р. як культурно-освітнє товариство сербської учнівської молоді на з’їзді у Воєводині і являла собою націоналістичну організацію сербської буржуазної молоді. Діяльність Омладини сприяла зростанню самосвідомості сербського народу, піднесенню культурного й політичного життя країни. Але Омладина ігнорувала соціальні питання, її керівниками були ліберали, далекі від інтересів народних мас. Вождем ліберального крила Омладини був Володимир Гованович. Ліберали вважали поліцейський режим у країні головною перешкодою в боротьбі за національне визволення й об’єднання сербів. Це спричинило розрив між Омладиною й урядом Михайла Обреновича. Урядові переслідування і внутрішня боротьба між лібералами й революційно-демократичною течією, очолюваною СвєтозаромМарковичем, призвели в 70-х роках до розпаду Омладини.

1866, 3-8 вересня - Женевський конгрес І Інтернаціоналу.

1866 - В Англії більшість керівників Національної ліги реформ йшли на поводі в буржуазних радикалів і підтримали в 1866 р. білль (законопроект) про реформу, який тільки трохи знижував майновий ценз. Однак англійські робітники під впливом публічної агітації, яку провадив Маркс та його однодумці, протестували проти цього півзаходу й тим сприяли провалу законопроекту в парламенті. Після цієї невдачі вігський уряд Рассела-Гладстона змушений був у червні того ж таки року вийти у відставку. Формування нового кабінету було доручено лідерові консерваторів лорду Дербі. Урядова криза збіглася в часі з початком нової економічної кризи, яка з літа 1866 р. охопила всі галузі промисловості. Спричинені економічною кризою голод і безробіття погіршили становище широких мас трудового народу. По всій Англії прокотилася хвиля політичних мітингів та демонстрацій. У центрах металургійної, суднобудівної та інших галузей промисловості відбувалися невпинні страйки. В Лондоні на Трафальгарсквері проходили величезні мітинги. Фактичним організатором їх був І Інтернаціонал, під впливом якого Ліга реформи змушена була очолити стихійний протест робітничих мас і знову висунути вимоги загального виборі чого права для чоловіків. 23 липня 1866 р., відповідно до вказівок Ліги, десятки тисяч робітників вирушили із східної, пролетарської частини Лондона до Гайд- парку. Переконавшись у тому, що ворота парку зачинені за наказом урядових властей, народ розгромна чавунні грати і, пролізши за огорожу, все-таки провів мітинги на захист загального виборчого права.

1867, серпень - В Англії натиск мас на парламент примусив авторів законопроекту в ході його обговорення розширити рамки виборчого права. В серпні 1867 р. палата громад нарешті прийняли другий акт про реформу. Відтепер виборче право в містах надавалося усім власникам або наймачам будинків, які сплачують податок на користь бідних, та квартиронаймачам, які сплачують за рік не менше 10 фунтів стерлінгів орендної плати (при цензі осілості один рік); у сільській місцевості - всім орендарям земельних ділянок з річним доходом 12 фунтів стерлінгів. При цьому зберігалися відкрите голосування (анульоване в 1872 р.) і старий, дуже нерівномірний розподіл виборчих округ. Друга виборча реформа, таким чином, надала право голосу не тільки дрібній буржуазії, а й верхівці робітничого класу. Проте 2/3 чоловічого населення Англії - основна маса робітників, не кажучи вже про жінок країни, - як і раніш, були позбавлені виборчих прав. Отже, реформа була лише ще одним, дуже боязким кроком у встановленні в Англії буржуазно-демократичних порядків. Та навіть цей крок став можливим тільки завдяки тискові пролетарських мас. Збільшення числа виборців із 600 тис. до 2 млн чоловік дало змогу англійським робітникам подумати про висунення своїх кандидатів до палати громад. З цією метою в Лондоні був заснований особливий комітет для організації самостійного робітничого представництва в парламенті.

1867 - Повстання феніїв в Ірландії.

Утворення Австро-Угорщини. Невдачі зовнішньої політики Австрійської імперії - посилення Пруссії в результаті війни з Данією в 1864 р. і загроза австро-прусської війни - також сприяли назріванню революційної ситуації. У цих умовах австрійські «верхи» спробували ослабити національну боротьбу пригноблених народів за допомогою поступок найчисленнішому з пригноблених німцями народів - угорцям. Влітку 1865 р. уряд, очолюваний консерватором Белькреді, почав переговори із скликаним угорським сеймом про майбутній політичний статут Угорщини. Чинність Лютневого патенту було припинено. У 1866 р. в зв'язку з австро-прусською війною і поразкою Австрійської імперії в цій війні національно-визвольна боротьба в Угорщині набрала особливо широкого розмаху. Під час австро-прусської війни в Угорщині були поширені поразницькі настрої. Різко загострилася також національна боротьба інших пригноблених народів. Революційна ситуація, що виникла в Австрійській імперії в першій половині 60-х років, загострилась. Це поставило під загрозу панування австрійської буржуазії, землевласників, династії Габсбургів, існування Австрійської імперії. Щоб запобігти розпаду Австрійської імперії, подолати глибоку політичну кризу, зміцнити своє панування й зберегти монархію на чолі з династією Габсбургов,панівні класи Австрії були змушені піти на часткові поступки угорцям. В 1867 р. уряд уклав з Угорщиною угоду про перетворення Австрійської імперії на двоєдину (дуалістичну) державу - Австро-Угорщину. Прийнята того ж року конституція встановлювала особливий державний устрій для обох частин Австро-Угорщини. В Австрії встановлювався двопалатний парламент - рейхсрат. Верхня палата рейхсрату (палата панів) складалася з представників вищої знаті і духівництва; її призначав імператор; звання члена палати панів було спадкоємним. Нижню палату рейхсрату(палату представників) обирали сейми кожної з 14 областей, на які поділялась Австрійська частина імперії. Вибори до палати представників були нерівними й цензовими. Розмір майнового цензу встановлювався залежно від області, однак всюди він був дуже високий. Крім Нижньої і Верхньої Австрії, до австрійського рейхсрату здобули право посилати своїх представників Чехія, Моравія, Галичина, Карінтія, Крайна, Сілезія, Буковина, Тіроль, Істрія, Зальцбург, Штірія. Сукупність усіх земель, які мали право посилати своїх представників до австрійського рейхсрату й які лежали по австрійський бік р. Лейти, називалась Ціслейтанією. В Угорщині також встановлювався двопалатний парламент (сейм). Верхню палату сейму (палату магнатів) призначав король; вона складалася з представників великих угорських землевласників і буржуазії. Звання члена палати магнатів було спадкоємним. Нижню палату сейму (палату депутатів) обирали на основі високого майнового цензу. Створений в Угорщині політичний статут поширювався також на Хорватію, Славонію, Трансільванію. Сукупність земель, на яких було встановлено угорський політичний статут, називалась Транслейтанією. Австро-Угорщина була монархічною державою: на чолі її стояв австрійський імператор, він же король угорський Франц-Йосиф Габсбург (1848-1916). Конституція надала монархові величезні права: він призначав верхні палати рейхсрату і сейму, в час між парламентськими сесіями міг видавати постанови, що мали силу закону. Конституцією передбачалось, що три міністерства - військове, закордонних справ і фінансів - будуть спільними для Австрії і Угорщини. Всі інші органи управління в Австрії й Угорщині мали бути нарізними. Конституція 1867 р. була антинародною і напівабсолютистською: вона зберігала монархічний лад, надавала величезні права монархові, вводила антинародний спосіб комплектування верхніх палат рейхсрату і сейму,впроваджувала реакційну систему виборів, що усувала від участі у виборах переважну більшість населення. Виборчих прав не здобули ні робітники, ні селяни, ні дрібна чи навіть середня буржуазія. Конституцію 1867 р. було прийнято в результаті компромісу, досягнутого між панівними класами Австрії й Угорщини. Великі землевласники й буржуазія Австрії, щоб зберегти своє панування і монархічний лад, були змушені піти на угоду з мадярськими поміщиками та буржуазією і поставити мадярів поряд з австрійцями на рівень панівної нації. У встановленні системи дуалізму й панування двох націй австрійські «верхи» вбачали також спосіб збереження й посилення національного гноблення слов’янських та інших народів, які перебували під владою Габсбургів. Система дуалізму допустила до участі в політичній владі угорське великомаєтне дворянство і буржуазію. У 1867 р. було укладено також угоду між Австрією й Угорщиною з економічних і фінансових питань, що стосувалися грошового обігу, міри участі обох частин дуалістичної держави в покритті спільних витрат, непрямих податків та ін. Цю угоду було підписано строком на 10 років. Передбачалось автоматичне продовження її на наступне десятиріччя, якщо вона на кінець дев’ятого року не буде денонсована однією з договірних сторін. Отже, в 1867 р. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину монархію - Австро-Угорщину. Південнослов’янські землі, які входили до її складу, було поділено. Хорватія і Воєводина підкорялись Угорщині, а Словенія, Істрія та значна частина Далмації - Австрії.

1867 - Невдоволена засиллям австрійців та всією централізаторською політикою імператора Франца-Йосифа, чеська Національна партія відразу ж після австро-угорської угоди 1867 р. звернулася до австрійського рейхсрату з декларацією, в якій вимагала надання в складі імперії таких самих прав, як і для Угорщини, Землям св. Вацлава, тобто Чехії й Моравії. При цьому чехи відмовлялись від участі у виборах до рейхсрату доти, доки не задовольнять вимоги про політичну незалежність Чехії. Австрійський уряд відповів на вимогу чехів репресіями і введенням стану облоги в Празі. Чеська буржуазна опозиція апелювала до чеського населення, боротьба між австрійською правлячою верхівкою і чеською опозицією загострилася. Після 1867 р. в чеській Національній партії чітко визначилось два крила: старочеське - на чолі з Палацьким і Рігером і молодочеське - на чолі з братами Греграми і Сладковським.

Виведення останніх турецьких гарнізонів із Сербії.

1867, лютий - На Кубі в 60-х роках креоли добивалися зміни митного тарифу і надання країні права посилати депутатів у кортеси, але іспанський уряд відхилив ці вимоги, а в лютому 1867 р. запровадив новий податок на земельну і промислову власність.

1867-1868 - Англія послала свої війська в Ефіопію, інтерес до якої зріс у зв’язку з будівництвом Суецького каналу. У кривавій битві під Магдалою англійські війська розбили невелику армію імператора (негуса) Феодора. Сам негус застрілився. Англійські купці дістали можливість вести торгівлю в Ефіопії. Після підкорення повсталих сикхів та анексії Пенджабу в 1849 р. було завершено завоювання Індії. В руках Ост- Індської компанії опинилася величезна країна з 170-190 мільйонами жителів. Дві третини Індії було анексовано, ними управляли урядовці компанії. Решта території країни у вигляді кількасот великих і малих залежних князівств була підвладна Англії. Гніт Ост-Індської компанії ставав нестерпним. Компанія збільшувала податки й почала скидати з престолів багатьох князів, прилучаючи їхні володіння до своєї території.

1867 - Управління Канадою було перебудовано на нових засадах.

Чотири провінції Канади утворили федерацію, яка стала називатися домініоном Канада. З того часу губернатори, яких призначав англійський король, повинні були управляти Канадою лише за посередництвом федеральної ради міністрів, відповідальних перед законодавчими органами - сенатом і палатою представників самого домініону. Не тільки Канада, а й інші колонії, населені вихідцями з метрополії, дістали можливість у 50-60-х роках відкрити представницькі установи. З південноафриканських володінь самоврядування в 1854 р. здобула Капська земля, а в 1856 р. - Наталь. В Австралії перші представницькі установи було запроваджено ще в 40-х роках. У 1855 р. тут були вироблені, а потім і затверджені конституції окремих колоній, за якими передбачалося встановлення двопалатної системи й значне обмеження губернаторської влади. Нова Зеландія в 1852 р. також дістала конституцію. Та, запроваджуючи самоврядування й громадянські свободи для зайшлого білого населення, англійський уряд і не думав давати бодай які-небудь конституційні гарантії корінному населенню колоній: людність південноафриканських володінь і новозеландські маорі були приречені на цілковиту безправність, нещадну експлуатацію прибулими з метрополії білими колоністами. Індіанці в Канаді швидко вимирали.

Велике обурення серед прогресивних верств французького суспільства викликало те, що Франція послала свої війська в Італію в 1867 р. проти загону італійських патріотів на чолі з Гарібальді, який розпочав новий похід на Рим. Загін гарібальдійців було-розбито під Ментаною, французькі війська лишилися в Римі охороняти папську владу. Це викликало велике незадоволення у всій Італії. Водночас різко погіршилися відносини між Францією і Пруссією. Уряд Наполеона III прагнув захопити герцогство Люксембург, багате на залізну руду, домагався приєднання до Франції лівого берега Рейну, претендував на Бельгію. Цим агресивним, планам давала рішучу відсіч Пруссія, яка побоювалася посилення Франції. Щоправда, напередодні австро-прусської війни Бісмарк обіцяв Наполеону III територіальні компенсації в тому разі, якщо Франція зберігатиме нейтралітет у цій війні. Коли ж після закінчення австро-прусської війни французький уряд зажадав обіцяних компенсацій, Бісмарк відхилив ці вимоги. Прусські мілітаристи вже тоді планували загарбання Ельзасу та Лотарингії. У 1867 р. намітилося певне зближення між Францією та Австрією. Наступного року був навіть вироблений проект австро-франко-італійського союзу, спрямованого проти Пруссії. Але цей проект не було здійснено. Щоб перешкодити завершенню об’єднання Німеччини під зверхністю сильної мілітаристської Пруссії, французька дипломатія на противагу Північнонімецькому союзу пробувала створити Південнонімецький союз під протекторатом Франції. Та ці спроби не були успішними.

1867-1868 - Гноблені Австрією народи, і насамперед слов'яни, були дуже незадоволені конституцією 1867р. В Чехії і в Галичині почалася боротьба за надання цим землям таких самих прав, які конституція надала Угорщині. Чехи почали бойкотувати рейхсрат. Гарантії національних прав зажадали також словенці й італійці. З ініціативи панівних класів Угорщини в 1868 р. було укладено угоду, за якою Хорватія, Славонія і Далмація (так зване Триєдине королівство) оголошувались невід’ємним володінням Угорщини. Хорватську мову було оголошено державною мовою в Триєдиному королівстві. Передбачалось надання цьому королівству автономії в управлінні, судочинстві, освіті й релігії. Хорватський бан (губернатор) мав призначатися монархом на подання прем’єр-міністра Угорщини. Вибори в хорватський сабор (сейм) було встановлено цензові й багатоступеневі. Це була половинчаста автономія Хорватії, що постійно перебувала під військовим наглядом угорської армії і щорічно платила данину Угорщині - 56% відрахувань із хорватського бюджету. Однак угорський уряд незабаром почав порушувати угоду 1868 р. і повернувся до політики мадяризації. Ухвалений того ж таки року в Угорщині реакційний і націоналістичний закон оголошував угорську мову державною мовою не тільки для країв, населених угорцями, а й для слов’янських і румунських земель, що входили до складу земель угорської «корони».

1868, 6-13 вересня - Брюссельський конгрес І Інтернаціоналу.

1868 - Виступи четників в Болгарії. Вночі проти 6 червня 1868 р. переправились через Дунай і висадились на берег чети партизанських воєвод Хаджі Димитра і Стефана Караджі. У запеклому бою біля Шипкинського перевалу Хаджі Димитра й майже всіх четників було вбито. Стефана Караджу турки захопили в полон. Ця невдача показала безсилля тактики четників, яка ґрунтувалася на діяльності розрізнених загонів гайдуків, що вривалися з-за кордону в Болгарію, сподіваючись самою своєю появою підняти загальне народне повстання.

1868-1871 - З величезними труднощами угорським правлячим колам вдалося добитись вигідного для них договору з Хорватією. За хорвато-угорською угодою 1868 р., в обмін на повне економічне і політичне підкорення Угорщині Хорватія діставала обмежену внутрішню автономію в галузі управління, освіти, судочинства і рідної мови. Це спричинило велике невдоволення в Хорватії. Рух проти угоди очолила Партія права («Праваші»), яка виражала інтереси радикальної дрібної буржуазії. У жовтні 1871 р. один з її лідерів - Е. Кватерник - очолив повстання, мета якого була визволити країну від австро-угорського панування. Повстання, в якому не брали участі широкі народні маси, було швидко придушено. Політика мадьяризації й економічного гноблення привела до посилення масового національного руху. Цілковите панування австрійської буржуазії в Словенії і втрата останньої надії на автономію в умовах дуалізму зумовили зростання національної боротьби серед широких трудящих мас і на крайньому північному заході Балканського півострова. На масових народних зборах (таборах) трудове населення сіл і міст виступало з вимогою об’єднання словенських земель, за мовну рівноправність і зменшення податків. Рух протесту проти угорського гноблення у Воєводині наприкінці 60-х - 70-х рр. XIX ст. очолила ліберальна партія під керівництвом С. Милетича. Його газета «Застава» («Прапор») всіляко підтримувала визвольну боротьбу південнослов’янських народів і була своєрідним загальнобалканським друкованим органом.

1868-1874 - Буржуазна революція в Іспанії. Нова революція почалася з повстання 18 вересня 1868 р. на флоті, який стояв у Кадісі. Повстання поширилось по всій країні, і через 2 дні Ізабелла втекла у Францію. Було створено уряд з поміркованих і лівих лібералів. Кортеси в червні 1869 р. оголосили нову конституцію, її статті передбачали введення загального виборчого права для чоловіків, свободу віросповідання, асоціацій і зборів. Конституція допускала цивільний шлюб. Спадкоємна монархія зберігалась. Ліберально-монархічна буржуазія і поміщики утримували владу в своїх руках. Монархічна конституція викликала протести революційно-демократичної опозиції. Демократичні й республіканські повстання піднялись у Сарагосі, Валенсії та інших місцях. На півдні селяни почали захоплювати поміщицькі маєтки. Але революційні хунти були роз’єднані. Вони не вимагали скасування феодальним повинностей і не залучали на свій бік селян. Більшість населення перебувала під впливом католицької церкви. Робітничий клас був ще незрілий. Серед зубожілих ремісників і багатьох робітників були поширені анархістські ідеї бакуністів. У 1868 р. в Іспанії виникли секції І Інтернаціоналу. В 1870 р. відбувся конгрес цих секцій у Барселоні, але бакуністи провели на ньому рішення про відмовлення від політичної боротьби. Марксисти на чолі з французьким соціалістом Полем Лафаргом залишились у меншості. Тактика бакуністів і слабкість дрібнобуржуазних республіканців сприяла збереженню монархії. Кортеси обрали королем італійського принца Амадея Савойського, який сів на престол у 1870 р. Але його вороже зустріли духівництво й аристократія. Армія і міністри не підтримали короля і в лютому 1873 р. Амадей зрікся престолу. Кортеси змушені були проголосити республіку. Проте замість захисту республіканського уряду і боротьби за демократичні й соціальні перетворення дрібнобуржуазні республіканці й бакуністи підняли повстання в Андалузії та Валенсії за ліквідацію центрального уряду й роздроблення країни на незалежні кантони з самоврядуванням. Безглузда тактика бакуністів і дрібнобуржуазних республіканців, або так званих непримиренних, підірвала республіканський рух. Поміщики та буржуазія були налякані й вдалися до реставрації Бурбонів. 24 січня 1874 р. кортеси посадили на престол сина Ізабелли Альфонса XII. Слабкість і роз’єднаність різних угруповань буржуазії та ліберальних поміщиків, їхній страх перед народними масами, непослідовність і помилки дрібнобуржуазних республіканців, неспроможна тактика й погляди бакуністів вели до поразки революції 1868-1874 рр. Іспанський народ дорого заплатив за це. Демократичні перетворення не було здійснено. Іспанія залишилась дворянською монархією з династією Бурбонів. Панування поміщиків і напівфеодальні повинності селян збереглися.

1868-1874 - Відомий просвітитель Д. Ф. Сарм’єнто, ставши президентом Аргентини (1868-1874), багато зробив для національної консолідації цієї країни, здійснив програму будівництва залізниць і телеграфних ліній, сприяв модернізації сільського господарства та імміграції європейських переселенців, розгорнув мережу державних шкіл і висунув програму культурного розвитку країни.

1868-1878 - Визвольне повстання на Кубі. У вересні 1868 р. почалась революція в Іспанії, що стало поштовхом до початку визвольної війни на Кубі. 10 жовтня 1868 р. видатний діяч визвольного руху поміщик Карлос Мануель Сеспедес на чолі 37 осіб проголосив незалежність Куби, звільнив своїх рабів і обнародував маніфест від імені революційної хунти проти деспотичного правління, несправедливих податків і продажних урядовців. Маніфест вимагав надання кубинцям політичних прав та свобод і передбачав поступове звільнення рабів за викуп. Потім Сеспедес очолив тимчасовий уряд Кубинської республіки, який створили революціонери. На Кубі почалась партизанська війна. Перший загін складався з 147 чоловік з мисливськими рушницями і 4 гвинтівками. Через місяць чисельність партизанів досягла вже 12 тисяч. Вони нападали на іспанські гарнізони, і їм вдалося зайняти кілька пунктів. Кубинський патріот, революціонер і демократ, юний Хосе Марті писав: «О, слава богу, що вітчизна наша люба із шиї, мов змію, страшну петлю зніма, - Що голову свою підносить вільна Куба!». Видатним керівником партизанів став негр Антоніо Масес. Ватажок лівого демократичного напряму у визвольній революційній війні кубинського народу Ігнасіо Аграмонте захоплювався ідеями французької революції XVIII ст. Під його впливом 10 квітня 1869 р. було проголошено буржуазну конституцію республіки Куба. Але найбільші міста і фортеці залишалися в руках іспанських військ. Визвольна війна затяглась на десять років і закінчилась поразкою патріотів. Але іспанський уряд не здобув повної перемоги і змушений був підписати компромісний мир з повстанцями, щоб зберегти свою владу. Десятилітня війна 1868-1878 рр. мала величезне значення для розвитку кубинської нації і відіграла роль незавершеної буржуазної революції, яка тимчасово зазнала невдачі.

1868-1889 - Милан Обренович (Сербія). У країні виникла змова, внаслідок якої у травні 1868 р. було вбито князя Михайла Обреновича. Завдяки втручанню армії, було проголошено князем племінника Михайла неповнолітнього Милана Обреновича (1868-1889).

1869, 25 липня - На одном з мітингів 25 липня у Відні виступив Віль- гельм Лібкнехт, коротко освітивши принципи і діяльність І Інтернаціоналу. На цьому ж мітингу В. Лібкнехт закликав до єднання сил пролетаріату Німеччини і Австрії і запросив австрійських робітників взяти участь у роботі з’їзду німецьких робітничих союзів у 1869 р. в Ейзенаху, куди й було направлено делегатами двох австрійських робітників. На початку 70-х рр. в Австрії було вже 273 місцеві робітничі організації, проте серед них багато які перебували під впливом лассальянства.

1869 - Заснування соціал-демократичної робітничої партії Німеччини. Ще восени 1868 р. в Нюрнбергу відбувся з’їзд німецьких робітничих союзів, скликаний з ініціативи А. Бебеля і В. Лібкнехта, і який відіграв велику роль в історії німецького робітничого руху. Всупереч шаленій протидії лібералів з’їзд прийняв соціалістичну програму і ухвалив приєднатися до І Інтернаціоналу. А 7-9 серпня 1869 р. на загальнонімецькому робітничому конгресі в Ейзенаху, скликаному після опублікування написаної А. Бебелем спеціальної відозви, на противагу лассальянському Загальному німецькому робітничому союзу було засновано нову Німецьку соціал-демократичну робітничу партію. Вона мала 10 тис. членів. У програмі нової робітничої партії говорилося, що вона стоїть на позиціях І Інтернаціоналу і боротиметься за знищення всякого класового панування.

1869, серпень - З’їзд робітничих союзів у Ейзенаху.

1869, 6-11 вересня - Базельський конгрес І Інтернаціоналу.

1869 - Створення Ордену лицарів праці в США. ОЛП проголосив своєю метою «визволення робітників від тиранії корпорацій і знищення рабства найманої праці». Місцеві асамблеї ОЛП створювались не за виробничою, а за територіальною ознакою. Отже, в одній місцевій організації були робітники різних спеціальностей і різних підприємств. Те, що до ОЛП допускали ремісників і навіть підприємців (хоч кількість підприємців не повинна була перевищувати 25% всіх членів місцевої організації), стало однією з причин слабкості ОЛП у страйковій боротьбі. Друга причина слабкості цієї масової організації американських робітників полягала в тому, що керівництво її не було по- справжньому пролетарським.

1869 - Відкриття Суецького каналу. Активна колоніальна політика Другої імперії у Франції викликала велике роздратування у правлячих колах Англії. Це роздратування ще більше посилилося в 1869 р., коли було відкрито Суецький канал, побудований за проектом французького інженера Лессепса, і коли спочатку цей канал опинився в руках французьких капіталістів.

Створення Національного союзу кольорових робітників у США. Створення Д. І. Менделєєвим періодичної таблиці елементів.

1869, грудень - Масова демонстрація робітників у Відні. Ця демонстрація, що проходила перед рейхсратом з вимогами свободи спілок, зборів, друку, розпуску регулярної армії і заміни її загальним озброєнням народу, особливо знаменна тим, що в ній уперше взяли участь робітники різних національностей.

1869 - Конституція Сербії. Після смерті Михайла, який не мав прямого наступника, військові кола проголосили князем його малолітнього племінника Милана Обреновича (1868-1889). На час неповноліття нового князя влада перейшла до рук трьох регентів. У результаті угоди з військовими й бюрократичними колами до влади прийшли ліберали. Один із регентів - Ристич очолив ліберальну партію. Побоюючись незадоволення мас, яке зростало, ліберали пішли на зближення з реакцією. У 1869 р. було прийнято нову конституцію, за якою законодавчу владу здійснювали князь і скупщина, що збиралася щороку. Але законодавчі повноваження князя були ширшими, ніж у скупщини; йому належало право законодавчої ініціативи й остаточного затвердження законів. Чверть усіх депутатів скупщини призначав князь. Конституція проголошувала свободу особи, друку, але не передбачала свободи союзів і зборів. Нічого не було зроблено для поліпшеннястановища селян. Незадоволення їх виявилось у посиленні гайдуцтва, з яким уряд вів рішучу боротьбу. Союз лібералів з консерваторами викрив облудність обіцянок, які вони давали в період боротьби за владу. Таким чином, під впливом революційної демократичної пропаганди скупщина перестала бути слухняним знаряддям князя й уряду. Князь покликав до влади консерваторів і змушений був розпустити скупщину. Вплив сербського князівства серед народів Балканського півострова помітно спадав. Балканський союз розпався.

1869-1870 - Відбулися нові вибори у Франції до Законодавчого корпусу. На цих виборах республіканці здобули блискучу перемогу: вони зібрали 3,3 млн голосів із загальної кількості 7,8 млн виборців. Серед обраних знову депутатів-республіканців були Рошфор і Гамбетта. Гамбетта запропонував радикальну політичну програму, що містила такі вимоги, як відокремлення церкви від держави, скасування постійної армії, ліквідація поліцейської префектури та ін. Результати виборів 1869 р. викликали велику тривогу в правлячих колах. Було вирішено вдатись до нового маневру, щоб затримати наростання опозиційного руху в країні. 2 січня 1870 р. було створено новий кабінет на чолі з безпринципним кар’єристом Емілем Олів’є, який раніш примикав до республіканців. Однак «ліберальне міністерство» Олів’є виявилося безсилим зупинити наростання громадського невдоволення в країні. Воно ще більш посилилося в зв’язку з убивством молодого республіканського журналіста Віктора Нуара принцом П’єром Бонапартом (родичем Наполеона III). Похорон Віктора Нуара, який відбувся 12 січня 1870 р., перетворився на грандіозну антиурядову демонстрацію, що мало не переросла у збройне повстання. В наступні місяці під час заворушень серед робітників і демократів Парижа були спроби будувати барикади й сталися сутички з поліцією. Політична обстановка у Франції ставала дедалі напруженішою. Ліберальні реформи, які провів уряд, мали половинчастий характер і тому не могли спинити наростання опозиційних і революційних настроїв у країні. Тактика лавірування між різними класами й демагогічні загравання з трудящими вже не допомагали. Робітничий клас, інтелігенція, передові верстви дрібної і частково середньої буржуазії піднімались на боротьбу проти прогнилої системи поліцейсько-бюрократичної диктатури. Наближалася нова буржуазно-демократична революція, яка мала покінчити з бонапартистським режимом. Невдала війна з Пруссією, що почалася 19 липня 1870 р., прискорила загибель цього режиму. Його було повалено через два дні після того, як величезна французька армія на чолі з самим імператором, оточена і розбита під Седаном, ганебно здалася в полон прусським військам. Капітуляція відбулася 2 вересня 1870 р., а 4 вересня нова революція в Парижі повалила імперію Наполеона III. Франція знову стала республікою.

1870 - Заснування В. Левським і Л. Каравеловим Національного революційного комітету (Болгарія).

1870, 4 вересня - Падіння Другої імперії у Франції.

1870, 22 квітня - Народився В. І. Ульянов (Ленін) у Симбірську.

1870, 19 липня -1871, 28 січня - Франко-прусська війна. Після війни 1866 р. і створення Північнонімецького союзу національне об’єднання Німеччини було в основному завершено. Останні перешкоди на шляху до створення Німецької імперії на чолі з Пруссією було усунуто в результаті переможної війни проти Франції в 1870- 1871 рр. Ще до підписання мирного договору з розгромленою Францією, 18 січня 1871 р. у дзеркальній залі Версальського палацу прусського короля Вільгельма І, який очолював Північнонімецький союз, було урочисто проголошено німецьким імператором. Німецька імперія, до складу якої входили південнонімецькі держави Баден, Вюртемберг, Гессен-Дармштадт і Баварія, стала великою агресивною юнкерсько-буржуазною державою, що укріпилася в центрі Європи. Слабкість німецького робітничого класу була причиною того, що він не міг перешкодити аграріям і буржуазії здійснити перетворення всупереч інтересам робітників, в найбільш невигідній для робітників формі, із збереженням монархії... і маси інших залишків середньовіччя. Не тільки робітничий клас, а й весь німецький народ, за винятком невеликої купки поміщиків та великих капіталістів, тяжко потерпів через те, що переміг контрреволюційний, бісмарківський шлях об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю» під зверхністю Пруссії: розвиток демократичних порядків і установ у ній затримався на кілька десятиріч, а це принесло всьому німецькому народові страхіття і спустошення двох світових воєн. Для всіх сусідніх народів укріплення в центрі Європи сильної мілітаристської німецької держави було величезним лихом, оскільки неминуче робило їх в майбутньому об’єктом німецької агресії. Англія, Франція, а також царська Росія, які сприяли в 60-х роках XIX ст. об’єднанню Німеччини на чолі з прусськими юнкерами, дістали собі в особі Німецької імперії дуже небезпечного противника. Отже, правлячі придворні кола Наполеона III вирішили підняти престиж династії переможною війною з Пруссією, з якою у Франції наприкінці 60-х років дуже загострилися стосунки. Після австро-прусської війни 1866 р. під егідою Пруссії успішно об’єднувались німецькі держави. На південному кордоні Франції виростала могутня мілітаристська держава - Північно-Німецький Союз, правлячі кола якого, прусське юнкерство і верхівка буржуазії, відкрито прагнули загарбання економічно багатих і стратегічно важливих областей Франції - Ельзасу і Лотарингії. Наполеон III за допомогою війни з Пруссією вирішив перешкодити остаточному створенню єдиної німецької держави. Проте міжнародне становище Франції в цей час було несприятливим. Погіршились відносини з Англією, яка не мирилася з активною колоніальною політикою Франції, особливо після того, як відкритий у 1869 р. Суецький канал на початку виявився в руках французьких капіталістів. Через те що Наполеон III не погоджувався на перегляд статей Паризького договору 1856 р., яким Росії заборонялось тримати військовий флот на Чорному морі і будувати укріплення на його узбережжі, наростало напруження у відносинах з Росією. В Італії були незадоволені окупацією Рима французькими військами, що затримувало національне об’єднання Італії. Зовнішньополітичну ізоляцію Франції враховував канцлер Північно-Німецького Союзу О. Бісмарк, що посилено готувався до заключного етапу возз’єднання Німеччини. Брязкання зброєю в Парижі тільки полегшило Бісмаркові і прусській вояччині реалізувати план створення єдиної німецької держави через війну з Францією, до якої в Пруссії почали готуватися відразу ж після укладення миру з Австрією. Проте, на відміну від Франції, де бонапартистські воєначальники хоча й багато галасували, та мало дбали про боєздатність армії, у Берліні таємно, але цілеспрямовано готувались до війни, переозброюючи армію і докладно розробляючи стратегічні плани наступних воєнних операцій. Прусські дипломати легко добились нейтралітету Росії і Австро-Угорщини. Отже, на початку 1870 р. бонапартисти у Франції готові були ввергнути країну в безодню династичної війни, чужої французькому народові, а прусські мілітаристи, виношуючи агресивні цілі, скористались об’єктивним змістом війни, що насувалась, як війни за національне об’єднання Німеччини. Приводом до війни стало питання про заміщення іспанського королівського престолу. В 1868 р. після революції королева Ізабелла втекла з Іспанії, і кортеси запропонували трон принцові Леопольду з прусської династії. Французький уряд заявив протест і вжив усіх можливих заходів, щоб не допустити заміщення іспанського королівського престолу Гогенцоллернами, боячись, що німці загрожуватимуть Франції з півдня. Французький посол у Берліні Бенедетті відвідав в курортному місті Емс прусського короля Вільгельма І, де той відпочивав, і добився від нього усного запевнення, що в Берліні не наполягатимуть на кандидатурі Леопольда. Відразу після цього 12 липня 1870 р. принц Леопольд офіційно оголосив про свою відмову від запропонованої йому іспанської корони. Здавалося б, інцидент вичерпаний. Проте примирення між Францією і Північно- Німецьким Союзом не входило в плани обох сторін. Тож і у Франції і в Пруссії взялись розпалювати конфлікт. У Берліні преса заговорила про «приниження Німеччини», а Париж запропонував Бенедетті добитися, щоб Вільгельм І в особистому листі на ім’я Наполеона III запевнив, що він ніколи не дасть своєї згоди на кандидатуруЛеопольда. Однак Вільгельм І відмовився дати таку гарантію. Наступного дня під час зустрічі з Бенедетті король сказав французькому послові, що далі переговори вестимуться в Берліні, а не в Емсі. Слідом за цим до Берліна Бісмаркові було послано телеграму, в якій викладено зміст переговорів 13 липня між Вільгельмом І та Бенедетті. Одержавши телеграму, Бісмарк істотно змінив її текст і передав для опублікування в пресі. «Емська депеша» в редакції Бісмарка мала явно зневажливий характер щодо Франції. У телеграмі, зокрема, повідомлялось: «Французький посол звернувся до його величності в Емсі з проханням дозволити йому телеграфувати в Париж, що його величність зобов’язується раз і назавжди не давати своєї згоди, якщо Гогенцоллерни знову виставлять свою кандидатуру. Тоді його величність відмовився прийняти французького посла і звелів передати, що йому більше нічого повідомити йому». Французький уряд сприйняв «емську депешу» як образу Франції. 19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії. Бісмарк торжествував: він жадав війни з Францією і добився цього. Для німецького народу Франція постала як країна нападаюча, агресивна. Потім Бісмарк цинічно зізнавався, що він спровокував війну 1870-1871 р. Наполеон III, починаючи війну, погано розрахував свої сили. «Ми готові, ми абсолютно готові», - запевняв французький військовий міністр членів Законодавчого корпусу. Це було лише похваляння. Всюди панували безпорядки і сум’яття. Армія не мала загального керівництва, не було ніякого певного плану ведення війни. Не тільки солдати, а й офіцери не були забезпечені найнеобхіднішим. Офіцерам було роздано по 60 франків, щоб вони придбали револьвери в торговців. Не було навіть карт воєнних дій на території Франції, оскільки вважалось, що війна вестиметься тільки на території Пруссії. Вже з перших днів війни виявилась велика перевага Пруссії. Вона випередила французів у мобілізації військ і в зосередженні їх біля кордону. Пруссаки майже вдвоє переважали французів кількісно, їхнє командування наполегливо здійснювало заздалегідь розроблений план війни. Незважаючи на хоробрість солдатів, французькі дивізії зазнавали поразки за поразкою. Пруссакам вдалося відразу розітнути французьку армію на дві частини: одна частина, під командуванням маршала Базена, була відкинута до фортеці Мец і там потрапила в облогу; друга, під командуванням маршала Мак-Магона і самого імператора, під натиском великої прусської армії відступила до Седану, недалеко від бельгійського кордону, де 2 вересня 1870 р. відбулась битва, яка й стала вирішальною в цій війні. У битві під Седаном полягло три тисячі французьких солдатів. Прусська армія розгромила французів. Наполеон III капітулював. 80-тисячну армію Мак-Магона і самого Наполеона НІ було взято в полон. Пруссія святкувала перемогу. Седанська катастрофа була останнім ударом по імперії Наполеона ІІІ, яка й без того стояла на краю загибелі. Друга імперія розсипалась, як картяний будиночок.

Після Седану пруссаки рушили на Париж. Уряд національної оборони спішно формував нову армію, але вона поки що була безсила боротися з сильнішим за неї ворогом. Захищати місто довелося національній гвардії, організованій ще за Наполеона III. До неї тепер уряд змушений був включити ще 200 нових батальйонів, що складалися з робітників, ремісників, дрібних службовців та інтелігенції. Вже на початку жовтня в національній гвардії налічувалося близько 250 тис. чоловік. Таким чином, буржуазія змушена була озброїти народ, а це означало озброїти революцію. Коли німці підійшли до Парижа і 19 вересня взяли його в облогу, батальйони національної гвардії одностайно виступили на захист свого рідного міста. А буржуазія, боячись озброєного народу, готова була здати Париж без бою й укласти мир із німцями на будь-яких умовах. Леон Гамбетта виступив в уряді з вимогою активної оборони Франції й організації опору ворогові. 7 жовтня на повітряній кулі «Арман Барбес» Гамбетта вилетів з обложеного Парижа. Він направився в м. Тур, щоб підняти французів на продовження боротьби. Гамбетті за місяць удалося створити нову армію, яку назвали Луарською. У неї були передумови успішної боротьби: облога фортеці Мец і Парижа сковувала майже всі сили противника. Луарська армія почала успішно діяти. Французи билися з надзвичайною хоробрістю, дивуючи навіть ворога. Луарська армія пішла в наступ і після жорстокої битви з німцями під Кульм’є 7 листопада оволоділа м. Орлеаном. Частина Луарської армії була виділена в так звану Східну армію під командуванням генерала Бурбакі. Перед нею було поставлено завдання - допомогти фортеці Бельфор, що героїчно оборонялася. Починаючи з жовтня 1870 р. партизанська війна широко розгорнулася в окупованих німцями районах. Одним із багатьох прикладів героїзму партизанів була оборона міста Шатодена, коли 1300 вільних стрільців успішно стримували 10-тисячну армію пруссаків. Партизанські загони були такими сильними, що захоплювали навіть міста. Партизани висаджували в повітря залізничні мости, захоплювали спорядження, обози. Дії партизанів перетворювались на винищувальну війну французького народу за своє визволення. Зрада Трошю, що підписав 28 січня 1871 р. перемир'я з пруссаками, не відразу спинила партизанську війну. Загони вільних стрільців було розпущено, проте деякі, зберігши зброю, брали потім діяльну участь в обороні Парижа проти версальців після народного повстання 18 березня.

1870, 23 липня - Перша відозва Генеральної ради Міжнародного Товариства Робітників про франко-прусську війну.

1870, 1 вересня - Поразка французької армії під Седаном.

1870, 4 вересня - Революція в Парижі. Проголошення республіки у Франції. Утворення уряду національної оборони. Звістка про поразку під Седаном і полон імператора спричинилася до повстання робітників і дрібнобуржуазних міських мас у Парижі 4 вересня. Революція 4 вересня 1870 р. у Франції, основну рушійну силу якої становив робітничий клас при підтримці всіх трудящих, за своїм характером була буржуазно-демократичною революцією. Скориставшись недостатньою організованістю робітників, буржуазні республіканці, що були раніш в опозиції до уряду Наполеона III, поспішили до Паризької ратуші, де на площі зібрались тисячі робітників і ремісників. Щоб обманути робітників, буржуазні республіканці включили до заздалегідь складеного ними уряду популярного на той час у масах журналіста Анрі Рошфора, який прославився нещадною критикою уряду Наполеона НІ. Францію було проголошено республікою. До уряду національної оборони увійшли міністром закордонних справ буржуазний республіканець Жюль Фавр, міністром внутрішніх справ - ліво- буржуазний республіканець Леон Гамбетта, пост військового міністра посів генерал Лефло. Очолив уряд орлеаніст, колишній військовий губернатор Парижа генерал Трошю. Незважаючи на те, що 4 вересня 1870 р. в результаті народного повстання у Франції було проголошено республіку, в Національних зборах більшість належала монархістам; меншість становили республіканці, серед яких визначалось кілька течій. В країні була «республіка без республіканців». Однак план реставрації у Франції монархії провалився. Основна більшість населення Франції була за встановлення республіки, тим часом як монархістів не підтримував жоден із класів. Республіканський лад відстоювали робітники, за нього була більшість селян, які розчарувалися в монархії, численні представники промислової й торгової буржуазії. Проте питання про визначення політичного ладу Франції довго не розв’язувалось.

1870, вересень - Завершення возз’єднання Італії. Проголошення Рима столицею Італійського королівства.

1870, 9 вересня - Друга відозва Генеральної ради Міжнародного Товариства Робітників про франко-прусську війну.

1870, 19 вересня - Початок облоги Парижа прусськими військами.

1870, 27 жовтня - Капітуляція французької армії під командуванням маршала Базена в Меці.

1870, 31 жовтня - Збройне повстання в Парижі проти уряду національної оборони. Уряд національної оборони боявся, що робітники, розбивши пруссаків, повернуть зброю проти своєї буржуазії. Генерали влаштовували вилазки з оточеного міста з таким розрахунком, щоб національні гвардійці були розбиті і знекровлені. Міністр закордонних справ Жюль Фавр уже 18-20 вересня розпочав таємні переговори з Бісмарком про мир. Чутки про зраду уряду швидко дійшли до робітників. Це змусило трудящі маси створити в 20 округах Парижа комітети пильності. Від кожного комітету було послано по чотири члени до Центрального спостережного комітету. Так утворився Центральний комітет 20 округів, який почав стежити за діяльністю уряду. Поряд з урядом національної оборони виникла політична організація робітників і дрібних буржуа, в якій переважали робітники. Тим часом уряд продовжував політику зради. 27 жовтня генерал Базен самовільно здав пруссакам міцну фортецю Мец із 170- тисячною армією. Зрада Базена обурила народні маси. 31 жовтня робітники і ремісники Парижа вирушили до міської ратуші з вигуками: «Геть Трошю!», «Хай живе Комуна!» Народ увірвався в ратушу і оголосив уряд скинутим. Невдовзі після цього зі своїм батальйоном національних гвардійців до ратуші прибув бланкіст Флуранс. Він запропонував організувати комітет громадського порятунку на чолі з Бланкі. Але поки в ратуші сперечалися про склад нового уряду, генерал Трошю мобілізував відсталих провінційних солдатів і захопив приміщення ратуші. Спершу уряд інсценував примирення з повсталими, їм обіцяли амністію. Генерал Тамідьє вийшов із ратуші під ручку з Бланкі. Проте незабаром після цього Флуранса і близько 60 учасників повстання було заарештовано. Тільки Бланкі вдалося сховатися, але й йому заочно винесли смертний вирок.

1870 - Створення в Мексиці за зразком секцій І Інтернаціоналу «Великого кола робітників Мексики».

Особливо велике значення мав страйк 1870 р. у Сварові (Чехія) на фабриках австрійця Лібіга, де працювали в основному чеські робітники. Цей страйк був жорстоко придушений військами і жандармерією, що викликало широкі відгуки солідарності не тільки серед інших загонів чеських робітників, а й серед робітників-австрійців у Відні.

1870-1873 - В Болгарії наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. після невдалої четницької тактики (розгрому четників Ходжі Димитра і Стефана Караджі в 1688 р.) визвольну боротьбу болгарського народу очолили революційні організації, керовані Болгарським революційним центральним комітетом (БРЦК). Мета його боротьби була скинути турецьке ярмо і створити Дунайську федерацію вільних народів. Уся Болгарія була вкрита мережею місцевих комітетів, до яких входили селяни, ремісники, торговці, інтелігенція. Комітети діставали зброю і готували населення до загального повстання. У 1870 р. після тривалої і впертої боротьби болгари добилися церковної незалежності. Уряд Туреччини видав фірман про створення самостійної болгарської екзархії - автономної церковної ласті, яка визнавала б верховну владу константинопольської патріарха. Ця перемога мала важливе значення для консолідації болгарського населення напередодні вирішального етапу національно-визвольної боротьби. В Болгарії у квітні 1870 р. Левський і Каравелов створили Болгарський Центральний революційний комітет, завданням якого було скинути турецьке ярмо і створити Дунайську федерацію вільних народів. Програма Комітету являла собою компроміс між радикально-буржуазною точкою зору Каравелова і революційно-демократичними поглядами Левського. У травні 1870 р. Левський розпочав організацію широкої мережі місцевих революційних комітетів. Вони складалися з селян, ремісників, інтелігенції, торговців. Комітети повинні були об’єднати прихильників повстання, озброїти і підготувати їх до боротьби. Один із учасників комітетів, щоб дістати кошти для потреб організації, підготував напад на турецьку пошту. Турецьким властям незабаром вдалося заарештувати його. Під час допиту заарештований по-зрадницькому виказав Левського і всю революційну організацію. Почались численні арешти. Левського було схоплено й повішено в лютому 1873 р.

1870 - В ірландському національному русі на цей час керівництво захопила ліберальна буржуазія. Створена нею у 1870 р. Ліга гомруля обмежила свої вимоги самоврядуванням для Ірландії в межах Британської імперії (гомруль). Ірландці, обрані до парламенту, підтримували лібералів, сподіваючись на їхні поступки. Коли ж ці сподівання не здійснилися, ірландська фракція перейшла до тактики обструкції: виступаючи з кожного питання, вона гальмувала роботу парламенту, поки уряд не прийняв закон про «гільйотину», за яким спікер (голова) мав змогу припиняти дебати в будь-який час.

Підсумок І-го періоду нової історії. Роль буржуазних революцій у період перемоги капіталізму над феодалізмом. Початком нової історії слід вважати великі географічні відкриття. Тим не менш, основні події відбувались за часів буржуазної революції XVII ст. в Англії. Це перша революція загальноєвропейського значення. Проте найсильнішого удару феодалізмові завдала Велика французька буржуазна революція кінця XVIII ст. Перемога французької революції і утвердження капіталізму в Європі й Америці становили головний зміст першого періоду нової історії буржуазних країн. Буржуазні революції починалися звичайно після того, як капіталістичне виробництво досягало певного розвитку ще в надрах феодального суспільства, а феодальні виробничі відносини і вся правова, політична та ідеологічна надбудова його ставали кайданами для дальшого розвитку продуктивних сил і перешкоджали перемозі капіталізму над феодалізмом. Тому завданням буржуазних революцій було захоплення влади буржуазією і насильна заміна феодальної власності власністю буржуазною. Головні рушійні сили буржуазних революцій - селянство і плебейські верстви населення міст - не в змозі були самостійно повалити феодалізм, їм бракувало політичної свідомості й організованості, яких вони могли набути тільки внаслідок керівництва ними або з боку буржуазії, або з боку пролетаріату. В той час, коли пролетаріат був слабким, нечисленним і не становив самостійної політичної сили, роль вождя народних мас у боротьбі з феодалізмом і абсолютизмом належала буржуазії, яка використовувала рух народу в своїх інтересах. У XVII-XVIII ст. буржуазія була спроможна очолити революцію проти феодалізму саме тому, що в той час ще не було пролетаріату як сформованого класу, а отже, не було й реальної загрози з його боку для буржуазної приватної власності. Тому тогочасні буржуазні революції розвивались по висхідній лінії. Пізніше, коли почалося швидке зростання робітничого класу, революційність буржуазії дедалі слабшала. Але навіть в той час, коли пролетаріат ще не був самостійною силою, велика буржуазія побоювалась широких революційних виступів міської і сільської бідноти, здатної відтіснити владу буржуазії над народними масами й обмежити велику власність. Буржуазія вже тоді не раз зраджувала народ у ході революційної боротьби й доходила згоди з дворянством та монархією на шкоду інтересам народу. Буржуазія, як експлуататорський клас, звичайно не наважувалась доводити до кінця навіть буржуазну революцію. Вирішальною рушійною силою буржуазних революцій були народні маси - селяни, ремісники, робітники. Вони часто вели революцію далі від тих цілей, які ставила буржуазія. Виступи народу в ході буржуазних революцій - один з найяскравіших виявів ролі народних мас як основної сили в перетворенні й розвитку людського суспільства. Важливо відзначити, що й прогресивні політичні реформи, які проводили «згори» поміщики та буржуазія, були звичайно результатом натиску народних мас і революцій. Численні буржуазні революції першого періоду нової історії, незважаючи на спільну для них усіх класову основу й ряд властивих їм загальних закономірностей, здійснювалися на різних етапах історичного розвитку і в різних країнах, що мали свої особливості. Буржуазні революції приводили до повного або часткового повалення феодально-абсолютистського ладу. Нерідко для дальшого розширення і зміцнення панування буржуазії потрібні були нові революції, як, приміром, у Франції. Деякі революції набирали форми національно-визвольних революційних воєн проти колоніального гноблення або формигромадянської війни з реакціонерами-заколотниками, перемоги над якими досягали революційними заходами. Французька революція 1789-1794 рр., яку ми часто називаємо просто буржуазною революцією, протиставляючи її революції пролетарській, була чітко вираженою буржуазно-демократичною революцією. В англійській революції XVII ст. риси буржуазно- демократичної революції виявились менш чітко внаслідок половинчастості й непослідовності буржуазії і нового дворянства, які хотіли компромісу з монархією. Буржуазно- демократичні революції відбулися в 1848-1849 рр. у Франції, Німеччині, Італії, Австрійській імперії. Ці революції були незавершеними, половинчастими буржуазно-демократичними революціями. Буржуазні революції були сильним прискорювачем історичного прогресу. Найважливіші етапи перемоги й утвердження капіталізму в передових країнах були наступні. 1640-1870 рр. - це загалом єдина історична епоха, але в ній чітко виділяється кілька етапів, або періодів, що мають свої особливості. Відмітною рисою кожного з цих періодів, або етапів, є характерні для нього буржуазні революції, які стали основними віхами всесвітньої історії цієї епохи. Початковим етапом епохи перемоги капіталізму в передових країнах слід виділити 1640-1789 рр., що знаменували собою початок нової історії. В економічному відношенні ці півтора століття характеризуються розвитком мануфактурної стадії капіталізму. Лише в Англії з 60-х років XVIII ст. вже почалася промислова революція. Наприкінці XVII ст. виникла криза феодально-абсолютистського ладу у Франції, яка поступово привела до французької буржуазної революції XVIII ст. Цей же період ознаменувався північноамериканською буржуазноюнаціонально-визвольною революцією (війною американських колоній Англії за незалежність) і створенням буржуазно-рабовласницької заокеанської республіки - США. В інших країнах Європи й Америки тоді ще не визріли передумови для буржуазних революцій. На початок французької революції капіталістичний лад в основному утвердився в Англії, Голландії та в США, а також існував у невеликих містах-республіках. Але в переважній більшості держав Європи і в латиноамериканських колоніях Іспанії та Португалії феодалізм і абсолютизм зберігались. Країни Сходу переживали в ту пору епоху феодалізму, хоча в деяких із цих держав феодальні порядки вже почали вступати в стадію внутрішнього розкладу і кризи. Важливим етапом перемоги капіталізму над феодалізмом стали роки 1789-1815. Основними подіями в історії Західної Європи й Америки в цей час були перемога французької буржуазної революції, наполеонівські війни і початок національно-визвольних рухів, які відобразили процес становлення нових, буржуазних націй на капіталістичній основі. Дальший розвиток промислової революції в Англії і розгром наполеонівської імперії закріпили за Англією світову торговельно- промислову і морську гегемонію, яку Англія зберегла до останніх десятиріч XIX ст. На Європейському континенті в 1814-1815 рр. на якийсь час перемогла феодальна реакція. З 1815 по 1830 р. тривав наступний етап перемоги й утвердження капіталізму в передових країнах, який почався тимчасовим пануванням реакції в перші роки після Віденського конгресу.Але за роками реакції прокотилися дві хвилі буржуазних революцій 1820 і 1830 рр. Результатом їх було дальше розхитування феодально- монархічних порядків. Однією з визначних подій першої третини XIX ст. стала боротьба за незалежність іспанських і португальських колоній в Латинській Америці. У результаті цієї боротьби на величезних просторах Нового Світу виникли самостійні держави. Відкрився шлях до розвитку нових націй із своєрідною і високою культурою. Війна за незалежність була особливою формою незавершеної буржуазної революції в країнах Латинської Америки. Пізніше в них відбулися нові буржуазні революції, нові перетворення. Період 1830-1847 рр. - наступна стадія в історії цієї епохи. Революції і реформи 1830-х років сприяли утвердженню в ряді країн влади буржуазії. Початок промислової революції і періодичні промислові кризи позначилися загостренням класових суперечностей, розвитком у 30-40-х роках робітничого класу й піднесенням робітничого руху в Англії, Франції і Німеччині. Всесвітньо-історичне значення мало виникнення наукового комунізму в 40-х роках XIX ст. Характерною рисою всього цього періоду був вихід на історичну арену робітничого класу й робітничого руху. Величезне значення мали революції 1848-1849 рр. Вони ознаменувались першою великою громадянською війною між пролетаріатом і буржуазією. Ці революції показали, що внаслідок зростання робітничого класу буржуазія вже втратила роль гегемона буржуазно-демократичної революції. Незважаючи на поразку, революції 1848 р. розхитали підвалини реакції і змусили правлячі класи провести істотні перетворення. Завершальною стадією епохи перемоги капіталізму в передових країнах були 50-60-ті роки XIX ст. Цей період позначився найбільш широким розвитком вільної капіталістичної конкуренції і найвищим піднесенням промислової і колоніальної монополії Англії. В той же час відбулося завершення промислової революції у Франції, посилився розвиток її в інших країнах Європи і в США. Побоюючись робітничого класу, буржуазія економічно найбільш розвинутих країн відверто зрікалася революційних методів боротьби. Після реакції 50-х років у наступному десятиріччі буржуазні перетворення в ряді країн проводилися «згори», але під тиском народних мас 50-60-ті роки позначились буржуазно-національними й загарбницькими війнами. Великого розмаху набуває в ці роки колоніальна політика капіталістичних держав. Розвиток робітничого і соціалістичного руху ознаменувався дальшою розробкою вчення К. Маркса і Ф. Енгельса і створення Міжнародного Товариства Робітників (І Інтернаціоналу). На кінець цього періоду у Франції визрівають передумови першої пролетарської революції. Хоча протягом епохи 1640-1870 рр. можна визначити п’ять чітко окреслених історичних етапів, вони, проте, є лише частинами єдиного першого періоду нової історії. Епоха ця була позначена бурхливим зростанням продуктивних сил суспільства, перемогою і розвитком капіталізму в Європі та Америці. Зростання продуктивних сил. Прогрес техніки і природознавства. Розвиток мануфактурної стадії капіталізму супроводився зростанням спеціалізації знарядь праці, великою кількістю винаходів, розвитком природознавства та інших наук. Прогрес природничих і математичних наук був необхідним елементом зростання продуктивних сил. Посилення уваги до розвитку науки виразилось у створенні академій наук багатьох країн. XVII- XVIII ст. ознаменувались новими успіхами в галузі механіки й математики. Г. Лейбніц (1646-1716) і І. Ньютон (1643-1727) заклали основи диференціального та інтегрального числення. Годинник і млин у галузі техніки стали відправним пунктом для постановки проблем практичної механіки. Математика й механіка розвивались також у зв’язку з питаннями астрономії. Величезне значення мало відкриття Ньютоном закону земного тяжіння та пізніша гіпотеза Канта і Лапласа про походження Сонячної системи. Дослідження в галузі механіки, фізики, хімії, математики підготували винайдення машин. Був нагромаджений величезний матеріал з ботаніки і зоології, що став основою для спроби Ліннея розробити загальну класифікацію рослин і тварин. Але механістична наукаXVI-XVII ст. в цілому не змогла піднестися до загальної ідеї розвитку природи. В середині XIX ст. розвиток фізики, хімії, астрономії та інших наук створив ґрунт для усвідомлення різноманітності форм руху в природі. Гіпотеза Канта і Лапласа про походження Сонячної системи, успіхи геології й палеонтології підірвали уявлення про незмінність Всесвіту. У першій половині XIX ст. вже розроблялись питання про походження видів тварин і рослин. Прогрес науки підготовляє розроблення філософії діалектичного матеріалізму. Розвиток науки черпав свої практичні стимули в потребах виробництва й розкривав більш широкі можливості розвитку продуктивних сил. Перемога й утвердження капіталізму в передових країнах були щільно зв’язані з величезним зростанням виробництва і прогресом у галузі техніки. Головним рушійним мотивом розвитку продуктивних сил в умовах капіталізму стали гонитва капіталістів за збільшенням прибутків, виробництво додаткової вартості і капіталістична конкуренція. Застосування машин було для підприємців засобом зменшення заробітної плати й придушення опору робітників. Застосування машин створювало умови для переходу до широкої експлуатації робочої сили жінок і дітей. Після винайдення машин у XVIII ст. почалось масове поширення їх. XIX ст. стало добою парового двигуна, застосування якого було нерозривно зв’язане з розвитком природознавства. Сильним поштовхом у розвитку промисловості й сільського господарства стало застосування парового двигуна Уатта в сухопутному й водяному транспортах. З другої чверті XIX ст. починається перехід до будівництва залізниць і широкого використання пароплавства. На 1840 р. залізнична мережа в Європі й Америки становила 8 тис. км, а в 1850 р. - понад 38 тис. км. Замовлення на рейки, паровози і вагони сприяли зростанню металургійної промисловості. На зміну вітрильним суднам прийшли пароплави. Спочатку використовували колісні пароплави для плавання по річках. На колісному пароплаві «Грейт-Вестерн» у 1838 р. було зроблено перший рейс через Атлантичний океан. З 30-х років XIX ст. почали використовувати гвинтові пароплави. Спочатку пароплави оснащували не тільки паровим двигуном, а й вітрилами і будували переважно з дерева, але пізніше деревовитіснили металеві конструкції. Розвиток пароплавства і залізниць сприяв зростанню міжнародного обміну, що залучало до світового ринку відсталі країни й області, які лежали далеко від великих центрів промисловості та торгівлі. Відбувся переворот у розвитку міжокеанських сполучень. Провідне значення у завершенні промислової революції і її наслідків мало машинобудування, особливо розвиток обробки металу механічними верстатами. Маркс відзначав, що саме розвиток виробництва машин за допомогою машин завершив промисловий переворот. 1846 року у Франції почали застосовувати паровий молот. В Англії в 40-х роках появились удосконалені механічні верстати для обробки металу. Виробництво машин машинами завершило промислову революцію. Величезне значення мали відкриття в галузі електрики. Російський вчений В. В. Петров у 1802 р. відкрив явище електричної дуги, а петербурзький фізик П. Л. Шиллінг у 1832 р. винайшов і застосував на практиці електромагнітний телеграф, який передавав сигнали відхиленням магнітної стрілки. Записуючий телеграфний апарат винайшов у 1835 р. американець Морзе. В Росії Б. С. Якобі винайшов у 1850 р. букводрукуючий телеграфний апарат. Англійський фізик Дж. Джоуль і німецький вчений Р. Майєр у 1842 р. кількісно визначили механічний еквівалент теплоти. Успіхи фізики й хімії, теоретичної і прикладної механіки та математики були необхідною передумовою розвитку машинної промисловості. Вони безпосередньо «обслуговували» потреби виробництва і водночас сприяли дальшому осягненню законів природи Велике теоретичне значення мали відкриття професора Казанського університету геніального російського математика М. І. Лобачевського (1792-1856), який створив систему неевклідової геометрії, та аналогічні дослідження угорського математика Я. Больяйя. Російський математик, академік П. Л. Чебишев знайшов розв’язки багатьох математичних задач, які мали безпосереднє практичне застосування. Казанський професор М. М. Зінін у 1842 р. відкрив спосіб добування аніліну з нітробензолу й заміни рослинних фарб аніліновими. Особливо бурхливий розвиток капіталістичної промисловості й техніки відбувався в 50-60-х роках XIX ст. Широко розвивалась обробка металів на механічних верстатах і цим було створено відповідну технічну базу для машинної капіталістичної промисловості. Залізнична мережа Європи та Америки зросла з 38 до 167,8 тис. км. Дерев’яні вітрильні судна почали замінювати сталевими. У військових флотах в 60-х роках появились броненосці. У 1859 р. Р. Бунзен і Г. Кірхгоф відкрили спектральний аналіз. Важливі відкриття в галузі хімії зробив славетний російський вчений Д. І. Менделєєв, який створив періодичну таблицю хімічних елементів (1869) і передбачив властивості ще невідомих елементів. У 1863 р. в Лондоні було споруджено першу підземну залізницю від одного з вокзалів до центру міста. У 1869 р. було збудовано тунель через гірський перевал Мон-Сені завдовжки 13,5 км. Він з’єднав французькі залізниці з італійськими. Того ж року закінчилося будівництво першої трансконтинентальної залізниці в США - від берегів Атлантичного океану до Сан-Франціско. У 1851 р. було прокладено підводний телеграфний кабель через Ла-Манш, а в 1866 р. - перший кабель через Атлантичний океан між Англією і США. Величезним за своїм значенням кроком уперед у пізнанні законів зміни видів тварин і рослин були праці ЧарлзаДарвіна (1809-1882). Найбільш відома його книга «Походження видів шляхом природного добору» (1859). Ч. Дарвін довів, що види тварин мінливі і розвивалися від найпростіших елементів до складних і що в природі відбувається боротьба за існування, в якій виживають найбільш пристосовані організми, які спадкове передають свої ознаки потомству. Цю теорію Ч. Дарвін мужньо відстоював перед реакційними вченими і духівництвом. Він завдав своїми працями сильного удару релігії та ідеалізму. У кінці 50-х років знаменитий російський вчений І. М. Сеченов почав свої дослідження з фізіології нервової системи. Його праці сприяли створенню основ наукового матеріалістичного світогляду. Швидко вдосконалювалась військова техніка. Під час Кримської війни Б. С. Якобі застосував підводні міни для захисту Кронштадта. У 1866 р. Р. Уайтхед винайшов саморушну підводну міну, яку, проте, до кінця XIX ст. майже не застосовували. У 50-60-х роках почалося застосування скорострільних нарізних гармат і таї званих голчастих рушниць, що заряджалися з казенної частини. Важливі відкриття і винаходи було зроблено в 60-х роках галузі електрики. У 1861 р. М. Фарадей відкрив явища індукції, а в 1870 р. З. Грамм на основі дослідів Фарадея створив модель динамо-машини. У 60-х роках було винайдено телефон, але в умовах капіталізму широко застосовувати ці винаходи почали лише наприкінці XIX ст. Цей факт наочно показує, що технічні винаходи за капіталізму застосовуються лише тоді, коли вони стають вигідними буржуазії. За капіталізму техніка й наука широко використовувались для придушення повстань робітників, посилення експлуатації селян, для завоювання колоній і посилення колоніального та національного гноблення. Тим часом робітничий клас і селянство - передові маси - своєю працею створювали передумови для розвитку науки й виступали в ролі головних творців матеріальних благ. Соціальні наслідки промислової революції. Мануфактурна стадія розвитку капіталізму в Англії тривала до 60х років XVIII ст., а в інших країнах Європи закінчилась лише в XIX ст. Промислова революція відбулася в Англії раніше, ніж в інших країнах саме тому, що англійська буржуазна революція ще в XVII ст., незважаючи на свою половинчастість, розчистила шлях для капіталізму. Почавшись у 60-х роках XVIII ст., промисловий переворот в Англії завершився в 30-40-х роках XIX ст. Капіталістична індустріалізація Англії була тісно пов’язана з її торговельним і колоніальним переважанням. Пограбування колоній, їх поневолення й експлуатація були важливим джерелом швидкого зростання капіталів, умовою швидкого розвитку капіталістичної індустріалізації Англії, яка зайняла в середині XIX ст. становище «фабрики світу». Буржуазні революції в Англії і Франції передували промисловому перевороту в цих країнах. На більш високому рівні розвитку, але задовго до завершення промислового перевороту, відбулася революція 1848 р. в Німеччині. У перший період нової історії найбільш швидко капіталізм розвивався в Західній Європі та в США. Розвиток великої промисловості в Європі і Америці привів до завершення формування основних класів капіталістичного суспільства - буржуазії і пролетаріату і до розвитку боротьби робітничого класу проти капіталістичної експлуатації. Наймані робітники стали основними виробниками матеріальних благ у капіталістичному суспільстві. Водночас із буржуазією зростав і підіймався її могильник - пролетаріат, посилювалась його боротьба проти капіталістичної експлуатації. Буржуазна приватна власність і монополія капіталістів на засоби виробництва давали змогу нещадно експлуатувати робітників. У 1789-1794 рр. в центрі міжнародної політики стояла справедлива, визвольна війна революційної Франції проти контрреволюційної коаліції. Французька буржуазія проголосила ідею суверенітету народів і принцип невтручання в їхні внутрішні справи. Принцип цей висувався і під час наступних буржуазних революцій. Проте буржуазія, пере- мігши й укріпивши свою владу, сама грубо порушувала цей принцип щодо інших народів, здійснюючи завойовницьку політику і контрреволюційну інтервенцію проти революційно-демократичних рухів. Уже з 1794 р., перемігши коаліцію й поваливши якобінську диктатуру, французька буржуазія почала переходити до загарбницьких воєн, які набули широкого розмаху заНаполеона І. Боротьба з агресією наполеонівської Франції стала могутнім поштовхом для пробудження національної свідомості в широких колах не тільки буржуазії, а й трудящих мас європейських країн. Війни проти наполеонівської імперії переросли у визвольну боротьбу народів Європи за свою незалежність. Російський народ і російська армія відіграли основну, вирішальну роль у визвольній боротьбі європейських народів проти імперії Наполеона, а вступ російських військ у Західну Європу зумовив повний розгром Наполеона. Більшість країн Європи внаслідок слабкого розвитку в них капіталістичного устрою тоді ще не дозріла для буржуазної революції. Керівництво європейськими національно-визвольними рухами й війнами проти французького панування в царській Росії та в інших країнах опинилося в руках не буржуазії, а феодальної верхівки. Тому безпосереднім результатом перемоги європейських народів над Наполеоном була не європейська буржуазна революція, а феодально-аристократична реакція в Європі й торжество буржуазно-аристократичної Англії, яка закріпила в боротьбі з Францією своє панування на морі, в колоніях і торгівлі. Після Віденського конгресу феодально- монархічні уряди створили для зміцнення феодальної реакції «Священний союз». Зростання капіталізму, національно-визвольні рухи й буржуазні революції розладнували контрреволюційну політику «Священного союзу» і всю систему відносин, закріплену на Віденському конгресі. Суперечності між агресивними прагненнями учасників «Священного союзу» також сприяли розпаду і повному краху його спроб увічнити феодалізм і абсолютизм. Така ж ганебна доля чекає й нинішніх поборників реакції - імперіалістів США та інших країн, які створили за прикладом монархів «Священного союзу» реакційний і агресивний «Північноатлантичний союз» та інші агресивні імперіалістичні блоки, сподіваючись повернути назад історію, перешкодити торжеству комунізму над капіталізмом. Підпорою європейської реакції були й інші європейські жандарми - напівфеодальна Австрійська імперія, юнкерська Пруссія і реакційні сили в Англії, Франції та інших країнах. Останні удари по системі «Священного союзу» завдали революція 1848 р. і Кримська війна, яка послабила міжнародний вплив царизму. Але слід зазначити, що ні після Кримської війни, ні до неї реакційна роль царизму не становила ні єдиного, ні основного змісту історії Росії. Російські мандрівники і мореплавці в 1789-1871 рр. зробили нові географічні відкриття, внесли значний вклад у дослідження невідомих раніше земель, морів і океанів. Російська морська експедиція 1819-1821 рр. під керівництвом Ф. Ф. Беллінсгаузена і М. П. Лазарева відкрила шосту частину світу - Антарктиду.