Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ (1492–1918 рр.) - Навчально - Методичний посібник

ЗМІСТ ЛЕКЦІЙ У ФОРМІ ХРОЛОГІЧНОГО ДОВІДНИКА

3. XVIII ст. Початок зародження аболіціоністського руху в Англії та Франції

Північна війна • Війна за «іспанську спадщину» • Утрехтський мир. Війна за «австрійську спадщину» • Семилітня війна • Промислова революція в Англії • Війна північноамериканських колоній Англії за незалежність. Прийняття конституції США • Велика французька буржуазна революція • Декларація прав людини і громадянина у Франції • Проголошення республіки у Франції • Народне повстання в Парижі • Встановлення якобінської диктатури • Директорія у Франції • «Змова рівних» • Єгипетський похід Бонапарта • Консульство у Франції

1700-1721 — Північна війна. Наприкінці XVII ст. Росія, Данія і Саксонія (що була в унії з Польщею) уклали союз проти Швеції, тоді коли її основна союзниця Франція була зайнята підготовкою до війни за «іспанську спадщину». Почалася Північна війна. Внаслідок економічного і військового посилення Росія, що саме вступила в період перетворень Петра І, стала могутнім противником Швеції. Російські дворяни і купці прагнули оволодіти виходами до Балтійського моря і повернути землі, загарбані Швецією в першій половині XVII ст. Внаслідок розгрому армії шведського короля Карла XII під Полтавою (1709) і перемоги російського флоту Швеція зазнала повної поразки. У 1720-1721 рр. вона змушена була укласти низку мирних договорів, найважливішим з яких був Ніштадтський мирз Росією (1721). На Балтійському морі появилася нова велика держава - Росія, що створила вже сильний флот. Швеція втратила не тільки області, що відійшли до Росії, а й більшу частину своїх німецьких володінь. Велика шведська морська держава більше не існувала. Перемога Росії над Швецією закріпила польський престол за Августом II, та після його смерті в

1733 р. настало чергове «безкоролів’я» і вибухнула війна за «польську спадщину». Франція послала війська в Гданськ на допомогу своєму кандидатові, але російська армія вигнала його. Польський престол залишився за ставлеником Росії і Австрії, сином і наступником померлого короля - Августом III.

1701 - Акт про престолонаступництво і про відповідальність міністрів перед парламентом в Англії. У 1701 р., незадовго до смерті Вільгельма Оранського, парламент Англії ухвалив «Акт про престолонаступництво і статут про устрій королівства». Цей акт позбавляв права престолонаступництва сина Якова II, що був в еміграції, - запеклого реакціонера і католика. Наступницею престолу було проголошено дочку Якова II - Анну Стюарт. У тому разі, якщо в неї не буде дітей, престол після її смерті мав перейти до ганноверської династії - рідні Стюартів по жіночій лінії. «Акт про престолонаступництво» дуже обмежив права короля, посилив владу парламенту і міністрів: ухвалений парламентом законопроект (білль) міг набрати чинності лише після того, як його підпише не тільки король, а й міністр, який вніс цей білль на розгляд парламенту. Король не мав більше права призначати й знімати суддів.

1701-1714 - Війна за «іспанську спадщину». Головним противником Англії в боротьбі за колонії і за панування в Європі у XVIII ст. була Франція. Скориставшись глибоким занепадом і послабленням феодально-абсолютистської Іспанії, європейські держави розпочали війну за іспанські володіння в Нідерландах і в Америці. За привід до війни стало те, що після смерті бездітного іспанського короля Карла II припинялася іспанська гілка династії Габсбургів. За настійними вимогами феодально-абсолютистської Франції, Карл II заповів іспанський престол онукові французького короля Людовіка XIV і наступникові французького престолу Філіппові Анжуйському, мати якого була іспанською принцесою. Проти загрози посилення впливу Франції в Європі і її нових колоніальних загарбань виступили Англія, Голландія, Австрія, Данія, Португалія та ряд німецьких держав. Вони висунули свого ставленика на іспанський престол - австрійського ерцгерцога Карла Габсбурга, в якого також були родинні зв’язки з іспанською королівською фамілією. У ході війни за іспанську спадщину Англія добивалася нових колоній, посилення морської могутності й свого впливу в Європі. Вона очолила антифранцузьку коаліцію Голландії, Австрії, ряду німецьких держав, Данії, Португалії. На боці Франції у війні брали участь Іспанія і Баварія. В результаті війни за «іспанську спадщину» до Австрії перейшли іспанські Нідерланди, Неаполітанське королівство, о. Сардінія і Мілан. Приєднання Мілана поклало початок австрійському гніту в Північній Італії. Міжнародний вплив Австрії досяг у той час найвищого свого піднесення. Становище Франції полегшувалося незгодами між її противниками. З приходом до влади торі (1710) Англія погоджувалась на мир. Торі не хотіли нових витрат на продовження війни. Англійський уряд вважав Францію досить знесиленою і не хотів, щоб іспанський престол перейшов до рук австрійських Габсбургів. Стривожив Англію і розгром Росією шведської армії і флоту в Північній війні. Мир із Францією був потрібний, щоб послати англійські кораблі в Балтійське море. Австрія сама теж не могла довго вести війну. За Утрехтським миром з Англією і Голландією (1713) та мирним договором з Австрією (1714), іспанський престол залишився за онуком Людовіка XIV, але з умовою, що іспанські та французькі володіння ніколи не будуть об’єднані під однією короною. Частина французьких колоній в Америці перейшла до Англії, а іспанські Нідерланди - до Австрії. Співвідношення сил між європейськими державами різко змінилося. Період французької гегемонії в Європі скінчився. Дуже зросло міжнародне значення Англії і посилилися позиції австрійських Габсбургів.

1702-1714 - Англія. У 1702 р. Вільгельм Оранський помер, і на англійський престол сіла безвільна й малоосвічена королева Анна Стюарт. За її правління вплив королівської влади ще більше занепав. З 1702 р. при владі був вігський кабінет, у якому мав великий вплив лідер вігів, визначний полководець, але кар’єрист і хабарник герцог Мальборо. У боротьбі проти вігів торі використовували труднощі, породжені затяжною війною із Францією. У 1710 р. відбулися парламентські вибори. Вони принесли перемогу торійській партії. Утворилося торійське міністерство, в якому головну роль відігравав міністр закордонних справ правий торі віконт Болінгброк. Мальборо було звинувачено в розтраті державних коштів і віддано до суду.

1704 - В перші роки війни за «іспанську спадщину» англійська армія, яку очолював герцог Мальборо, завдала кілька поразок французьким військам на території іспанських Нідерландів і німецьких держав. Велику перемогу здобув англійський флот, захопивши в 1704 р. фортецю Гібралтар, що була ключем до Середземного моря. Проте війна затяглася.

1704-1706 - У Лангедоку, на півдні Франції, повстали ще 1702 р. селяни-протестанти. Вони виступили проти непосильних податків і повинностей, проти релігійних переслідувань. На придушення цього повстання було послано 25-тисячну армію. Повстанці йшли в бій, надівши білі сорочки - «камізи», через що їх і прозвали «камізарами». Королівські війська знищували цілі села, багатьох повстанців було спалено або, повішено. Вздовж доріг стояли шибениці з тілами покараних.

1707 — Унія Англії з Шотландією. Шотландський парламент було скасовано, а від Шотландії до складу англійського парламенту ввійшла лише невелика кількість представників. Після ухвалення акта про унію Шотландії з Англією почали широко вживати назву Великобританія, яка виражала великодержавну британську суть цієї унії.

1709-1785 — Габрієль-Бонно Маблі. Як і Руссо, був в основному виразником прагнень дрібної буржуазії. Він виступав за встановлення законів проти розкоші й обмеження розмірів земельної власності. Основою державного устрою Маблі проголошував верховенство нації. Віддаючи перевагу республіці, він рекомендував для великих держав республіканізовану монархію з обмеженням королівської влади складною системою представницьких установ. Руссо і Маблі осуджували таємну дипломатію абсолютних монархій, їхні несправедливі дворянсько- династичні війни і завоювання.

1711 — Дедалі міцніші взаємини Росії з південними слов’янами з початку XVIII ст. набрали політичного характеру. У зв’язку з Прутським походом Петро І в 1711 р. закликав слов’янське населення Туреччини повстати проти турецького гноблення. Купець із Далмації Сава Рагузинський і герцеговинець Михайло Милорадович були головними організаторами повстання. Створивши і очоливши великий загін повстанців, Михайло Милорадович визволив від турків частину Герцеговини та інших областей. Невдача Прутськогопоходу Петра І поклала край цим успіхам.

Щоб зміцнити вплив великих землевласників на політичне життя країни, парламент Англії у 1711 р. прийняв статут, за яким було встановлено майновий ценз для депутатів від графств розміром 600 фунтів стерлінгів річного прибутку з нерухомого майна. Розмір майнового цензу для депутатів від міст був встановлений 200 фунтів стерлінгів. За допомогою цього статуту торі розраховували надовго зберегти в своїх руках державну владу.

1712-1778 — Жан-Жак Руссо - найвидатніший ідеолог революційної дрібної буржуазії XVIII ст., син женевського годинникаря. У трактаті «Міркування про походження і причини нерівності міжлюдьми» (1754) Руссо доводив, що через приватну власність виникає всяке суспільне лихо і нерівність. У первісному стані людського суспільства приватної власності, на думку Руссо, не було: люди жили відокремлено, кожен сам собі шукав їжу. Руссо вважав, що приватна власність не є «природним», природженим правом людини, а виникла лише коли людина перейшла від бродячого життя до осілості і хліборобства, в результаті обгороджування землі і обману. Проте Руссо не закликав скасувати приватну власність. Він пропонував тільки обмежити її розміри, щоб усунути крайнощі багатства і злиднів. Ідеалом Руссо було суспільство з самостійних селян, ремісників і торговців, без розкошів багатіїв і бідування неімущих. У надмірному багатстві одних і злиднях інших Руссо вбачав порушення «природних прав» людини, до яких він відносив свободу, рівність, право на життя і щастя. У книзі «Про суспільний договір» (1762) Руссо виклав свої політичні погляди. Основою держави він вважав загальну згоду громадян або «суспільний договір». Джерелом верховної влади, за вченням Руссо, є народна воля; верховенство або суверенітет народу неподільні і невіддільні. Найкращою формою правління Руссо вважав демократичну республіку з безпосередньою участю народу в управлінні, а для великих держав допускав обрання народом представників на основі загального виборчого права для чоловіків. Руссо обстоював право народу на повстання проти своїх гнобителів. У своїх сентиментальних філософських романах він виступав за рівність людей і критикував католицьку релігію, але визнавав існування бога як найвищого морального начала, залишаючись щодо цього далеко позаду від матеріалістів XVIII ст.

1713-1740 - Фрідріх-Вільгельм І - прусський король.

1713, квітень - Утрехтський мир. Англія підписала в Утрехті мир із Францією й Іспанією. В результаті перемоги Англія значно розширила свої колоніальні володіння. Згідно з умовами Утрехтського мируФранція віддала Англії о. Ньюфаундленд і великі території вКанаді на узбережжі Гудзонової затоки. Іспанський престол було передано Бурбонам з умовою, що іспанська і французька корони ніколи не перебуватимуть у руках однієї особи. Іспанія віддала Англії фортецю Гібралтар, яка мала велике стратегічне значення. Користуючись Гібралтаром, Англія могла потім успішно провадити загарбницьку політику в районі Середземного моря. Крім того, Англія змусила Іспанію підписати з нею контракт (асієнто), за яким англійським купцям надавалося монопольне право торгувати рабами в іспанських володіннях в Америці, а також дозволялося протягом 30 років поставляти в іспанські колонії в Америці по 4800 негрів-рабів на рік. Незважаючи на важливі придбання за Утрехтським миром, віги не були задоволені його умовами. Вони вважали, що торі повинні були здобути більше користі від поразки Франції та її союзників у цій війні.

1714 — Віконт Болінгброк (від партії торі) став на чолі англійського уряду. Проте після смерті в 1714 р. королеви Анни, коли на престол сів курфюрст ганноверський Георг І, правнук Якова ІСтюарта, віги знов заволоділи парламентом, а отже, й політичною владою.

1716 — Прагнучи зміцнити своє панування, віги (Англія) провели закон про збільшення строку повноважень парламенту - від трьох до семи років.

1718 — У війні австрійські війська завдали Туреччині великої поразки. За мирним договором у Пожареваці (1718) Північна Сербія відійшла до Австрії. Оволодівши сербськими землями, австрійський уряд не виконав своїх обіцянок. Він не надав сербам політичної автономії, обмежив їхню релігійну свободу. Опинившись під гнітом Габсбургів, багато сербів стало переселятися до Росії.

1721-1742 — Міністерство Роберта Уолпола (Англія) - перший міністр, лідер партії вігів. Величезну політичну владу мав аристократично- буржуазний парламент і кабінет міністрів. Відтоді стало конституційним звичаєм, що король не бере участі в засіданнях кабінету міністрів. Виборча система в Англії залишалась антинародною: вибори до парламенту були відкритими, існував високий майновий ценз. В англійському парламенті не було представників від трудящих: там панувала земельна аристократія, частково зв’язана з міською буржуазією.

1723-1790 — Визначним ідеологом англійської буржуазії, що прагнула знищити феодальні пережитки й забезпечити швидкий розвиток капіталізму, був Адам Сміт - засновник англійської класичної школи буржуазної політичної економії. 1776 року А. Сміт опублікував основну свою працю - «Дослідження про природу і причини багатства народів». У цій книзі він аналізує переваги мануфактури над ремеслом, виступає за повну свободу капіталістичного підприємництва і скасування всіх середньовічних обмежень промисловості й торгівлі. Заперечуючи наявність гострих суперечностей між буржуазією і пролетаріатом, він був проти створення робітничих організацій, в тому числі профспілок, бо вважав, що вони заважають «свободі» застосовування праці.

1724-1804 — Іммануїл Кант.

1732-1799 — Джордж Вашингтон - діяч американської війни за незалежність.

1733 — Винайдення Джоном Кейєм летючого човника. Він механізував ткацький верстат, приладнавши «летючий» човник, який пускався в рух не ногою ткача, а за допомогою спеціальних важелів. Однак масового застосування «летючий» човник набув тільки з другої половини XVIII ст.

1735 - Французькі війська захопили Лотарінгію.

1739 - За Белградським миром сербські землі за Дунаєм знову відійшли до Туреччини.

1740-1748 - Війна за «австрійську спадщину». У 1740 р. після смерті імператора Карла VI припинився чоловічий рід династії Габсбургів. Ухвалений ще за життя імператора закон про престолонаступництво (так звана Прагматична санкція) оголосив про неподільність володінь Габсбургів і про перехід їхнього престолу, якщо не буде престолонаступників-чоловіків, по жіночій лінії. Після Карла VI на престол сіла його 23-річна дочка Марія-Терезія, але проти її права престолонаступництва виступив родич - курфюрст Баварський, якого підтримували давні вороги Габсбургів - Франція, Іспанія і Саксонія. Питання про австрійську спадщину стало приводом до війни за поділ габсбурзьких володінь. Англія, продовжуючи боротьбу з Францією за колонії, за торговельну гегемонію і панування на морі, взяла участь у цій війні. Союзниками Англії були Австрія і Голландія, противниками - Франція, Пруссія, Баварія, Саксонія. Невдачі англійських військ, великі витрати на війну викликали незадоволення багатьох вігів політикою Уолпола. Закінчення війни не внесло істотних змін у колоніальні володіння Англії і Франції. Найнебезпечнішим противником Австрії стало військово-кріпосницьке прусське королівство. У перший же рік правління Фрідріх II віроломно порушив свою обіцянку визнати права на імператорський престол і всі габсбурзькі володіння за Маріею-Терезією і, не оголошуючи війни, захопив багату австрійську провінцію Сілезію, яка складалася із земель, загарбаних у Польщі. У війні за австрійську спадщину Фрідріх II спирався на союз із Францією та Іспанією, а на боці Австрії виступила Англія. Уникнувши цілковитого розгрому, Марія-Терезія зберегла імператорську корону, але не змогла повернути Сілезію. Ця споконвічно польська земля залишилася під владою Пруссії разом з іншими польськими територіями, які та загарбала на Сході. Невдачу Марії-Терезії зумовлювала також політика Англії, яка зосередила всі зусилля не на боротьбі з Фрідріхом II, а на війні з Францією за колонії. Внаслідок війни за австрійську спадщину Пруссія перетворилася на велику європейську державу. Після цього агресивні плани Фрідріха II набули величезного розмаху. Він поклав собі за мету завоювати Саксонію й Чехію, яку потім збирався обміняти на володіння саксонського курфюрста. На сході Фрідріх II сподівався підкорити своєму пануванню Польщу і приєднати частину її території до Пруссії, а на престол залежного від Польщі герцогства Курляндського посадити свого родича принца Генріха Гогенцоллерна. Плани ці загрожували інтересам Австрії і її давнього союзника - Росії.

Можливість того, що прусське панування встановиться над Польщею і всією Центральною Європою, являла для Росії велику небезпеку. Крім того, російський уряд мав твердий намір тримати Курляндію і Польщу під своїм впливом.

1740-1786 - Фрідріх II (1740-1786). Найвищої могутності й зовнішньополітичних успіхів досягла Пруссія за наступника Фрідріха-Вільгельма. Це був здібний організатор і визначний полководець. За його правління прусська армія налічувала до 200 тис. чоловік і коштувала країні 2/3 державного доходу. За розмірами армії Пруссія посідала четверте місце в Європі, а за кількістю населення була на тринадцятому місці. Армія з рекрутів-кріпаків трималась на паличній дисципліні. Притаманні політиці Гогенцоллернів агресивність, віроломство і безсоромність у виборі засобів Фрідріх II довів до краю. Основним своїм противником він вважав Австрію.

1741-1743 - Російсько-шведська війна.

1743, 24 травня - 1793, 13 липня - Жан-Поль Марат - син бідного вчителя, лікар і публіцист. Марат, як і Робесп’єр, був під впливом дрібнобуржуазних радикальних і демократичних ідей Руссо. У своїй газеті Марат пристрасно обстоював інтереси дрібних власників, ремісників, селян, міської і сільської бідноти. «Друг народу» став найсміливішим бойовим органом революційної демократії. З надзвичайною проникливістю Марат викривав класову обмеженість декретів Установчих зборів, розвінчував діячів поміркованої великої буржуазії. Він показав повну невідповідність законів про викуп феодальних повинностей проголошенню скасування феодального ладу і писав, що Декларація прав людини і громадянина «зводиться до передачі багатим всіх переваг, усіх почестей нового порядку». Висунуте Маратом звинувачення Мірабо в одержанні хабарів від двору повністю підтвердилось після смерті Мірабо, навесні 1791 р. Велика поміркована буржуазія завжди боялась і ненавиділа Марата.

1743-1826 - Томас Джефферсон - віргінський плантатор і адвокат, буржуазний демократ, один з визначних діячів американської революції.

1744, березень - Раштатський мир.

1749-1791 - Мірабо - найвизначніший промовець серед конституціоналістів Франції. Аристократ з походження, він ще до революції уславився творами, в яких виступав проти сваволі й деспотизму необмеженої королівської влади. Займався підприємництвом, був обраний до Зборів депутатом від третього стану. Ораторський талант і тактика компромісу між великою буржуазією та королівською владою забезпечили йому великий вплив на помірковану більшість Зборів. Та Мі- рабо був запроданцем і дворушником. Він одержував таємну субсидію від короля за те, що сприяв збереженню сильної монархічної влади.

1756-1763 — Семилітня війна. Результат торговельних воєн і тривалої боротьби між Англією та Францією визначився тільки в цій війні. У Семилітній війні Англія в союзі з Пруссією боролася проти Франції, союзниками якої були Австрія і Росія. Запекла боротьба за колонії між англійськими й французькими військами та військово-морськими силами точилася в Індії і в Канаді. Семилітня війна вичерпала фінансові запаси Англії. ЇЇ державний борг збільшився з 53 тис. до 140 тис. фунтів стерлінгів. Король і міністри хотіли поправити фінансовий стан країни за рахунок колоній. Загарбання Англією Канади, Флоріди й земель на захід від Аллеган полегшувало проведення нових насильственних заходів у 13 колоніях. Після закінчення Семилітньої війни близько десяти тисяч англійських військ було залишено в колоніях. В 1756 р. Фрідріхові II (Пруссія) вдалося укласти союз з Англією. У запеклій боротьбі з Францією за колонії англійський уряд вважав Пруссію сильнішим союзником на континенті, ніж ослаблу Габсбурзьку монархію. Австрія вже не могла претендувати на гегемонію в Європі, але Марія-Терезія заявила, що ладна «віддати останню спідницю», аби тільки повернути Сілезію, і також готувалась до нової війни. У відповідь на англо-прусський союз Австрія і Франція припинили свою давню боротьбу і в 1756 р. уклали Версальський союзний договір. В разі перемоги Австрія зобов’язувалася передати Франції свої нідерландські володіння. Загострення англо-французької боротьби за колонії і зіткнення прусської агресії з інтересами Австрії, Франції та Росії призвели до Семилітньої війни. Отже, в ході Семилітньої війни Англія захопила Канаду і добилась переважання в Індії. Союз із Австрією не приніс французькій монархії перемоги в цій війні і викликав незадоволення буржуазії. Розгром французької армії військами прусського короля Фрідріха II свідчив про ослаблення воєнної могутності французького абсолютизму.

1756 — Англійських колонізаторів при сприянні Франції було вигнано з Калькутти. Тоді генерал-губернатор Ост-Індської компанії Клайв послав свої війська проти Бенгалії і підкупом прихилив на свій бік воєначальника бенгальської армії.

1757-1761 — Міністр закордонних справ і воєнний міністр (Англія) - Вільям Пітт Старший (пізніше йому було присвоєно титул графа Чатама), лідер вігів. На зовнішню політику Англії в той момент він мав великий вплив.

1757, 23 липня - Битва під Плессі. Французькі війська й частина армії бенгальського наваба були розбиті загоном Клайва (генерал- губернатор Ост-Індської компанії, Англія). Після цього Бенгалія перейшла під контроль Англії.

1758, 6 травня - 1794, 28 липня - Максімільєн Робесп’єр. Найбільш революційне угруповання у Франції становили в Зборах кілька буржуазних демократів. Вони завзято виступали проти майнового цензу і королівського вето. Серед них виділявся послідовник демократичних ідей Руссо молодий адвокат із Арраса. Середні й дрібні власники вбачали в ньому оборонця своїх інтересів. В Установчих зборах Робесп’єр та інші буржуазні демократи не мали впливу, але їхні виступи набули величезної популярності в революційних клубах і серед народу.

1759, 12 серпня - Розгром прусської армії російськими військами під Кунерсдорфом.

1760, жовтень - Зайняття російськими військами Берліна.

1760-1825 - Анрі де Сен-Сімон був одним з найосвіченіших людей свого часу. Він народився в знатній графській сім’ї і вчився за молодих літ у славнозвісного математика й філософа-енциклопедиста д’Аламбера. Пізніше Сен-Сімон невтомно студіював природничі науки, історію й філософію. Після французької буржуазної революції 1789-1794 рр. він розорився і до самої смерті жив у великій бідності. Головною метою свого життя Сен-Сімон вважав вироблення проектів гармонійного суспільного ладу, який забезпечує щастя більшості людей. У своїх творах Сен-Сімон доводив, що, як і природа, людське суспільство також має об’єктивні закони свого розвитку. Історію людства Сен-Сімон розумів як зміну менш досконалих форм суспільного ладу більш досконалими, але залишався при цьому на ідеалістичних позиціях: головною рушійною силою розвитку суспільства він вважав філософські успіхи людського розуму. Та все-таки Сен-Сімон висловив глибоку й слушну думку, що в розвитку суспільства величезне значення має зміна форм власності й прогрес промисловості. Французьку революцію кінця XVIII ст. Сен-Сімон вважав закономірним результатом звільнення людського розуму від середньовічних пут церкви, наслідком успіхів науки, розвитку промисловості й морального прогресу людства. Проте французька революція, писав Сен-Сімон, відхилилася від правильного шляху. Після неї запанували не люди праці та науки, а дармоїди. Сен-Сімон написав багато творів, серед них трактати «Про промислову систему» (1821-1822) і «Нове християнство» (1825).

XVIII ст., 60-ті роки - Промислова революція в Англії почалася, коли аграрна революція вже завершувалась. Перехід на машинне виробництво охопив насамперед легку промисловість. Капіталістична індустріалізація звичайно починається в легкій промисловості тому, що на її механізацію треба менше капіталовкладень, ніж на механізацію важкої промисловості. До того ж одержання прибутку в легкій промисловості полегшується завдяки швидшому обороту капіталу. Промислова революція почалася найперше в англійському бавовняному виробництві, яке ще не поділялося на цехи і не мало цехової регламентації. Промислова революція в Англії почалася саме в прядильній справі - із створення робочої машини (або машини-знаряддя), що замінювала руки робітника, а не з винаходу машини-двигуна і передавального механізму.

1760-1820 — В Англії король Георг III почав призначати міністрів із «королівських друзів», незважаючи на думку парламентської більшості. На тривалий час встановилось політичне панування партії торі.

1761 — Англійські війська захопили Пондішері й оволоділи князівством Карнатік. Воєнні дії на території Канади закінчились поразкою французьких військ.

Вігський кабінет Ньюкастла - У. Пітта Старшого вийшов у відставку (Англія). Англійський уряд зажадав від колоній неухильно виконувати настанови та заборони. Було видано закон, який зобов’язував суди й населення колоній допомагати митникам-збирачам розшукувати і конфісковувати товари, що вважалися контрабандними. Англійські купці відверто пропонували заборонити мануфактури в колоніях. Із початком промислової революції в Англії зросла можливість збувати англійські промислові вироби за океаном, розширювати мануфактури в колоніях. В одному з анонімних памфлетів, опублікованих в Англії вже на початку війни за незалежність, висловлювалося побоювання англійських капіталістів з приводу швидкого зростання виробництва тканин, капелюхів і залізних виробів у колоніях, вимагалося «спинити розвиток цих мануфактур». Заборонні заходи англійського уряду щодо користування землею, нові податки й торговельні мита викликали в колоніях ще більше незадоволення, ніж обмеження в промисловості.

1763 — Версальський мир. Англія уклала в Парижі мирний договір із Францією та Іспанією, за яким передбачалося величезне розширення колоніальних володінь Англії. Франція віддавала Англії Канаду і свої володіння в Ост-Індії, крім п’яти прибережних міст. Англійські колонізатори стали володарями БенгаліїМадрасаКарнатіка; індійські князівства Бенарес, Гайдарабад і Ауд скоро потрапили в повну залежність від Англії.

Король Англії Георг III видав указ про заборону колоністам у Північній Америці займати землі й поселятись на захід від Аллеганськихгір. Цей указ позбавляв рабовласників змоги захоплювати західні землі й переносити на них плантації з уже виснажених ділянок у південних колоніях. Великі земельні спекулянти також втрачали можливість збагачуватись на загарбанні нових земель. Королівський указ зачіпав також інтереси дрібних орендарів, які хотіли піти на Захід і стати там самостійними фермерами. Орендарям доводилось залишатися на землях, що належали великим англійським власникам, сплачувати й далі їм так звані тверді ренти. Указ 1763 р. захищав інтереси великої землевласницької аристократії і торговців хутрами, які скуповували їх в індіанців за Аллеганами і боялися, що масове переселення колоністів на ці землі підірве індіанський хутряний промисел, а великі земельні власники втратять багато робочої сили у східних районах. Винайдення парової машини 1.1. Ползуновим.

1763, 1768 - Відомий буржуазний журналіст, член палати громад Джон Уїлкс опублікував у газеті «Північний британець» статтю, в якій різко критикував тронну промову короля Георга III і звинувачував його в наступі на права парламенту. Уїлкса було заарештовано і ув’язнено, але невдовзі суд визнав незаконним указ про арешт члена парламенту і оштрафував міністрів, які видали цей указ. Навколо справи Уїлкса розгорілася запекла боротьба. На захист журналіста виступили всі прогресивні сили, діячі буржуазної опозиції і народні маси. Справа Уїлкса закінчилась у 1768 р. Його було повністю реабілітовано і вдруге обрано членом парламенту.

1764 - Винайдення ткачем Джеймсом Харгрівісом прядки «Дженні». Цей ткач з Північного Ланкашіру винайшов механічну прядку, яка одночасно витягувала і зсукувала 16-18 ниток. Харгрівс назвав прядку ім’ям своєї дочки - «Дженні». Ця прядка вже була робочою машиною, тобто виконавчим механізмом, який здійснював своїм знаряддям ті самі операції, які раніш подібним знаряддям виконував робітник.

1764 - При підтримці Росії і Пруссії на польський престол обрали фаворита Катерини II Станіслава Понятовського. Приводом для втручання Катерини II в польські справи було гноблення православного населення українських і білоруських земель. Царський уряд зажадав зрівняти в правах православних з католиками. У 1767 р. російський посланець добився рівноправності дисидентів (інаковіруючих). Росія особливою угодою з Польщею гарантувала збереження «ліберум вето» і всіх привілеїв шляхти. Але частина магнатів і шляхти, що сподівалася на підтримку Франції і Туреччини, утворила конфедерацію в м. Барі. Почалася війна між Росією і конфедератами, які проголосили скасування рівноправності дисидентів.

1765 — Англійський парламент ухвалив так званий квартирний акт, за яким дозволялося посилати в колонії нові війська й ставити солдатів та офіцерів на постій до населення. Ці заходи мали забезпечити стягнення нових податків і змусити колонії підкоритись новим заборонам. Парламент також обклав колонії так званим гербовим збором з кожної торговельної операції, а також із документів, газет і оголошень. Опір населення змусив англійський уряд скасувати в 1766 р. гербовий збір, проте політика оподаткування колоній без їхньої згоди тривала.

1767 — Під наполяганням англійського міністра фінансів Тауншенда в колоніях було встановлено нові мита на ввіз із Англії. Посилення колоніального гніту Англії і панування англійської земельної аристократії стали основною перешкодою на шляху самостійного капіталістичного розвитку колоній. У цьому й полягала головна причина революційно-визвольної війни північноамериканського народу за незалежність.

Перукар Річард Аркрайт оголосив, що він винайшов водяну (ватерну) прядильну машину. Насправді ж Аркрайт не був винахідником її. В гонитві за наживою він викрав проект цієї машини у винахідника Хайса. На відміну від прядки «Дженні» ватерній машині надавалось руху не рукою робітника, а водою.

1768 — Одержання Аркрайтом патенту на прядильну ватерну машину. Французький уряд домігся від Генуезької республіки відступлення Корсіки, і її зайняли французькі війська.

1768-1779 — Відкриття Д. Куком Нової Зеландії і Австралії.

1768-1774 — Російсько-турецька війна.

1768-1771 — Фермери Північної Кароліни, які орендували королівські землі, об’єдналися для боротьби за скасування твердих земельних рент, запровадження паперових грошей і за звільнення заарештованих боржників. Учасники цього руху називали себе «зрівнювачами». Кілька тисяч «зрівнювачів» громили будинки урядовців. Проти повстанців було послано в 1771 р. війська, які й розправилися з ними. Кілька десятків повстанців було вбито, ватажків руху страчено. В цих подіях виявилось наростання загальнонаціональної боротьби північноамериканського народу проти британських колонізаторів і загострення соціальних суперечностей серед населення колоній.

1769 — В Англії ухвалено закон, за яким карали на смерть осіб, винних у ламанні машин і в руйнуванні фабричних будівель.

1769 — Група дрібнобуржуазних радикалів в Англії під керівництвом Горна Тука і з участю Уїлкса створила товариство «Захисник білля проправа». Скоро після того дрібнобуржуазні радикали внесли на розгляд парламенту білль про парламентську реформу, який був відхилений торі, що посідали панівне становище в парламенті.

1770, 2 березня - В Бостоні англійські солдати обстріляли натовп, що висміював їх, і вбили кілька майстрових та матросів. Місто вибухнуло загальним обуренням. На вимогу міських зборів англійські війська було виведено з Бостона.

1770 - В Бенгалії лютував голод, спричинений грабунками й спекулятивними махінаціями колонізаторів. Від голоду загинуло 7 млн жителів, тобто третина населення країни. Трагічним було становище і в інших князівствах Індії, що опинились під колоніальним гнітом Англії.

1770-1831 - Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель.

1771 - Перша фабрика в Англії.

1771-1858 - Роберт Оуен.

1772 - Прядку «Дженні» удосконалив англійський механік К. Вуд. Він розмістив веретена на рухомій каретці.

Царські війська розбили Барську конфедерацію. Катерина II мала намір підкорити всю Польщу, але основні сили російської армії і флоту тоді були зайняті війною з Туреччиною (1768-1774). З цього скористався прусський король Фрідріх II. Він за всяку ціну хотів приєднати до Пруссії польське Помор'я, яке роз’єднувало прусські землі на дві частини, і висунув план поділу Польщі. Йому вдалося прихилити на свій бік і Австрію. Катерина II змушена була погодитись.

1772 - Перший поділ Польщі. За договором 1772 р. з Пруссією і Австрією про поділ Речі Посполитої Росія дістала білоруські землі на правому березі Двіни, Австрія - Галичину, де переважну більшість населення становили українські селяни, а Пруссія одержала польське Помор'я, яке з’єднало Східну Пруссію з Бранденбургом. Усі три держави посилились, але для російського двору цей поділ був крахом сподівань вирішити всі польські справи без участі інших держав. Безсилий польський сейм затвердив акт поділу. Польська шляхетська держава була урізана і ще більш ослаблена. Поділ польських земель був реакційним актом, який заклав основи дальшого співробітництва трьох феодально-абсолютистських монархій - Австрії, Росії і Пруссії. Молодий шведський король Густав III (1771-1792), одержавши субсидію від французького двору, з допомогою гвардійців вчинив державний переворот. Визначних діячів партії «ковпаків» та інших прихильників обмеження королівської влади було заарештовано, а права короля розширено. Густав III зміцнив станові привілеї дворян, а для заспокоєння буржуазії і народу змушений був провести ряд реформ у дусі «освіченого абсолютизму»: було скасовано деякі станові обмеження при зайнятті державних посад, пом’якшено кримінальні покарання, встановлено свободу віровизнання, дозволено вільно торгувати хлібом, проведено межування общинних земель, і частина безземельних селян одержала наділи. Підтримувалось поміщицьке і заможне селянське господарство. Ці реформи викликали незадоволення консервативного дворянства. Становище Густава III ослабила війна, яку він розпочав у 1788 р. проти Росії і Данії. Значна частина дворян, у тому числі й фінські поміщики, були незадоволені цією війною. Дехто з фінських дворян перейшов на російську службу. Шведські війська зазнали поразки. За мирним договором із Росією в 1790 р. кордони збереглися без змін.

1772-1837 — Шарль Фур’є. Другим видатним представником критично- утопічного соціалізму 20-30-х років XIX ст. був геніальний французький мислитель Шарль Фур’є. Він народився в заможній купецькій сім’ї, яка в роки революції розорилася. Фур’є став дрібним торговельним службовцем багатої фірми. Ще за молодих літ він добре пізнав шахрайства капіталістичної торгівлі й пороки буржуазної цивілізації. У своїх творах Фур’є дотепно картав властиву капіталізмові анархію господарства, шкідливі наслідки капіталістичної конкуренції, крутійства промисловців та торговців, приреченість народних мас на тяжку, виснажливу працю, тимчасом як збагачується і володарює купка паразитів. У своїх творах, серед яких важливе місце належить книжці «Новий промисловий і суспільний світ» (1829-1830), Фур’є звинувачував буржуазну цивілізацію в нівеченні всіх людських взаємин. Основним осередком гармонійного суспільства, за проектом Фур’є, повинна була стати фаланга - виробничо-трудова асоціація людей, які спільно займаються промисловою і сільськогосподарською працею. Фур’є мріяв, що члени цієї асоціації житимуть у палацах- фаланстерах, де матимуть усе потрібне для задоволення своїх матеріальних і духовних потреб. У фаланзі кожен її член працюватиме, вільно вибираючи собі види праці, які йому приємні. Зникне протилежність між фізичною і розумовою працею, між сільськогосподарською і промисловою працею, між містом і селом. Фур’є, як і Сен-Сімон, покладав надію на перехід до нового суспільного ладу мирним шляхом, з допомогою окремих доброчинців із капіталістів, які погодяться дати кошти на заснування перших фаланг.

1772-1823 — Визначним ідеологом англійської промислової буржуазії був Давід Рікардо, один із творців буржуазної класичної політичної економії, автор дослідження «Засади політичної економії і оподаткування» (1817). Заслугою Рікардо було опрацювання деяких положень трудової теорії вартості. Він правильно вважав, що вартість товару визначається працею, затраченою на його виробництво, що вона включає також вартість засобів виробництва, використаних під час виготовлення товару. Він ясно бачив, що зменшення заробітної плати робітника спричинюється до збільшення прибутків капіталістів. Проте Рікардо все-таки не зміг дати наукового пояснення виникненню додаткової вартості й помилково ототожнював її з прибутком. У своїх працях Рікардо різко виступав проти зростання земельної ренти та доходів лендлордів і показав, що зростання цих доходів затримує зростання прибутків промислової буржуазії.

1773 - Наприкінці 1773 р. сталася подія, відома під назвою Бостонського чаювання: бостонці переодяглися в індіанців, дісталися на кораблі, що стояли в гавані, й викинули вантаж чаю в море. У відповідь на це британські власті вдались до нових репресій: з червня 1774 р. вони вирішили закрити Бостонський порт. У місті було оголошено стан облоги. Король заборонив поселенцям Нової Англії рибалити біля Ньюфаундленду. Самоврядування в Массачусетсі було скасовано. Всі ці заходи означали, що англійські колонізатори неспроможні були зберігати свою владу в колоніях старими методами.

1774 - Генерал-губернатором Індії став Гастінгс. Він всіляко заохочував чиновників з Ост-Індської компанії, і вони нещадно грабували і утискували населення, встановлювали непосильні податки, захоплювали землі, обкладали індійські князівства контрибуціями. Зазнавши поразки в Північній Америці у війні з колоніями, що проголосили незалежність (1775-1783), Англія посилила колоніальний гніт в Індії, яка стала на той час головною частиною британських колоніальних володінь. Насильства, здирства, хабарництво Гастінгса та інших колонізаторів в Індії були такими жахливими, що згодом палата громад звинуватила Гастінгса у зловживаннях і віддала до суду. Засудження Гастінгса домагалися ті кола буржуазії і дворянства, які самі не брали участі в експлуатації Індії. Проте судовий процес затягся і закінчився виправданням Гастінгса.

Новий вибух обурення в англійських колоніях викликав закон, що його видав англійський уряд. За законом великі землі між річками Міссісіпі й Огайо передавалися канадській провінції Квебек. Це не давало змоги жителям Нової Англії і віргінським плантаторам займати нові землі на північному заході. «Акт про Квебек» ніби доповнював ненависний закон 1763 р.

На французький престол сів безхарактерний, неосвічений і лінивий Людовік XVI, одружений з австрійською принцесою Марією-Антуанеттою. Легковажна марнотратка королева була запеклим ворогомреформ і обмеження придворних витрат. Народ ненавидів королеву-«австріячку» і звав її «мадам дефіцит».

Сильний поштовх зростанню капіталізму в Греції дало відкриття чорноморських проток для російського торговельного мореплавства за умовами Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. і розвиток чорноморського судноплавства після заснування Одеси. Росія не мала тоді торговельного флоту на Чорному морі. Грецькі купці на своїх суднах під російським прапором перевозили хліб з Одеси в Західну Європу і привозили в Грецію західні промислові товари. Утиски, які чинили турецькі власті, перешкоджали зростанню грецької торгівлі й капіталістичному розвитку грецької нації, що утворювалася. Тому кінець XVIII і початок XIX ст. позначились у Греції швидким зростанням буржуазно-національно-визвольного руху.

Наслідки Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. для Румунії. Дунайські князівства Волощина і Молдавія, об’єднання яких привело до створення єдиної національної румунської держави, ще з XVI ст. надовго потрапили під турецьке ярмо. До складу молдавського князівства входила також Бессарабія, яку населяли молдавани й українці. У південних степах Бессарабії кочували ногайські татари, що чинили наскоки на молдавські та українські села. Вздовж Дунаю та в інших місцях стояли турецькі фортеці. У XVII-XVIII ст. турецьке гноблення поступово посилювалося. Султанський уряд обкладав князівства даниною, вимагаючи від них поставок хліба, худоби, коней і дерева. Весь тягар виплати данини лягав на селян, з яких стягували десятину, різні одноразові побори, подушне та інші податки. Князів, або господарів, Молдавії та Волощини звичайно призначали султани з багатих греків - фанаріотів. Турецький уряд не довіряв місцевим феодалам і побоювався їх посилення. Призначення господарів і часта їх зміна щоразу вимагали нових підношень, хабарів та поборів на користь султана і самих господарів і важким тягарем лягали на плечі селян і ремісників. Поразки, завдані Туреччині під час російсько-турецьких воєн, вели до дальшого послаблення Османської імперії і, незважаючи на реакційні й загарбницькі цілі царизму, об’єктивно мали прогресивне значення для дунайських князівств та інших країв, що перебували під турецьким ярмом. Особливо важливими для князівств були наслідки Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. За умовами цього договору чорноморські протоки були відкриті для торговельного мореплавства Росії, а пізніше доступ у Чорне море дістали торговельні кораблі інших країн. Пожвавлення чорноморської торгівлі дало сильний поштовх вивозу з князівств сільськогосподарських продуктів і розвитку торговельних зв’язків із Західною Європою. Князівства були на якийсь час звільнені від данини. Збір данини був регламентований, а здирства зграй її збирачів обмежені. Росія дістала право заступництва перед султаном за князівства. Султан змушений був зобов’язатись не порушувати прав, які він їм надав раніше.

1775-1783 - Війна північноамериканських колоній Англії за незалежність. Престиж англійського уряду був підірваний до краю, бо він провадив непопулярну серед англійського народу війну проти англійських колоній у Північній Америці, які боролися за незалежність. У цій війні Англія зазнала поразки. Незадоволення народу урядом ще більш посилилось. Прихильниками панування Англії були головним чином великі землевласники східних районів північноамериканських колоній, які мали подаровані королем землі, частина плантаторів, привілейовані купці, які боялися втратити англійський ринок, урядовці, англіканське духівництво. Ці групи населення становили основу консервативної течії лоялістів. Представники її, як і прихильники посилення королівської влади в Англії, називали себе торі. Лоялісти вбачали в англійській монархії опору проти народних рухів. Сили опозиції об’єдналися під загальною назвою вігів, серед яких досить чітко визначилося два напрями. Першою і найбільш впливовою була поміркована течія, що спиралась на патріотичні угруповання плантаторів і буржуазії, зацікавлених у захопленні західних земель та в тому, щоб Англія скасувала обмеження на економічний розвиток колоній. Плантатори і буржуазія сподівались добитися розширення самоврядування колоній, тиснучи на англійський уряд, але не пориваючи остаточно з Англією. Другу течію серед вігів становили революційно-демократичні верстви фермерів, ремісників, робітників, дрібних торговців та близьких до них представників революційної буржуазної інтелігенції, які схильні були до рішучих дій.

1775, 19 квітня - Англійський загін вирушив із Бостона в Конкорд, щоб знищити партизанський воєнний склад, але більшу частину зброї колоністи вже встигли вивезти. Коли королівський загін повернув назад, партизани, причаївшись за будинками, пагорбами й кущами, почали стріляти. Втративши 273 чоловіка вбитими і пораненими, королівські війська безладно відступили. Бій підКонкордом прискорив поділ населення колоній на патріотів (вігів) і контрреволюціонерів (лоялістів). Недалеко від Бостона партизани організували величезний табір, куди зібралося понад 20 тисяч добровольців - фермерів, ремісників, негрів, які сподівалися, що війна принесе їм свободу.

1775, травень - У Філадельфії відкрився другий Континентальний конгрес (США). Його учасниками були представники плантаторів і великої буржуазії. Проте під впливом революційного піднесення більшість Конгресу схилилась до розриву з Англією. Конгрес визнав своєю армію, яка виникла на початку війни з партизанських загонів, призначив на головнокомандуючого багатого віргінського плантатора Джорджа Вашингтона (1732-1799).

1776, 4 липня - Декларація незалежності США. Декларація проголошувала, що колоніальний гніт суперечить «невідчужуваним правам» людини на свободу, життя і прагнення до щастя і що повсталі колонії, об’єднані в Сполучені Штати Америки, є «вільні і незалежні держави». Головним автором Декларації був Томас Джефферсон (17431826), віргінський плантатор і адвокат, буржуазний демократ, один з визначних діячів американської революції. Джефферсон вніс до проекту Декларації пункт про скасування рабства, що викликало протест плантаторів і великих капіталістів. Конгрес схвалив складений Джефферсоном проект Декларації незалежності після того, як спеціально вибрана комісія внесла в нього редакційні зміни. Пункт, у якому засуджувалося рабство, було знято.

1777, 17 жовтня - Бій під Саратогою. Основна мета англійської армії полягала в тому, щоб відрізати від Півдня Нову Англію і розгромити там революційні війська. Для цього на з’єднання з Гоу з півночі, з Канади, вирушив великий загін генерала Бургойна. Проте цей маневр революційна армія розгадала, війська Бургойна були оточені під Саратогою і після поразки 17 жовтня здалися в полон. Ця перемога продемонструвала силу повсталих колоній і сприяла тому, що у війну вступили Франція та Іспанія. Уряд Людовіка XVI та іспанський двір, незважаючи на свій абсолютистський характер, хотіли скористатися з того, що від Англії відпали американські колонії, і звести з Англією давні колоніальні рахунки, повернувши таким способом частину втрачених в Америці володінь.

1777 - Між штатами північноамериканських колоній укладено союз. Після винайдення тюлевої машини виробництво мережив також швидко стало важливою галуззю промисловості в Англії.

1778, 6 лютого - Після битви під Саратогою французький уряд визнав незалежність США і 6 лютого уклав з ними союз і торговельну угоду. Невдовзі після цього було укладено союз і з Іспанією. В Америку було послано французькі війська і військові кораблі. Дипломатія молодої американської республіки використала в інтересах війни за незалежність суперечності між старими колоніальними державами.

1779 - Ланкашірський прядильник Семюель Кромптон сконструював мюль-машину. Вона являла собою поєднання «Дженні» і ватерної машини. Мюль-машина набула великого поширення, бо пряла міцну і надзвичайно тонку нитку.

1780 - У червні в Лондоні вибухнуло повстання. Воно почалося протестом проти дозволу католикам володіти землею в Англії і було спровоковане багатіями, незадоволеними з цього. Але заворушення далі переросло у велике народне повстання, яке мало політичний характер і проходило під гаслами «Геть міністрів!», «Геть короля!», «Геть папство!». Повсталі розгромили особняк лорда Менсфілда, напали на будинок верховного суду й боргової в’язниці, намагались захопити банк і державну скарбницю. Повстання палало 8 днів і було насилу придушене військами.

1780 - Англійський король просив Катерину II послати російські війська для придушення повстання в колоніях, але царський уряд відмовив. Росія давно вже з тривогою стежила за посиленням морської могутності Англії і рішуче виступала проти її спроб оголосити порти Франції й Іспанії в стані блокади, хоч насправді англійський флот був неспроможний підтримувати цю блокаду. Катерина II розіслала іншим урядам Декларацію про збройний нейтралітет. До нейтральної Ліги приєдналися не тільки балтійські держави - Швеція і Данія, а й Голландія. Після цього між Англією і Голландією розпочалась війна. Позиція царської Росії сприяла поразці Англії і завоюванню незалежності США.

1781 - У Галичині, що стогнала під гнітом Австрії, зберігались величезні маєтки земельної знаті, панували феодальні порядки. У селах, як і в Сілезії, розвивалось фільваркове господарство. Селяни дістали особисту волю, але їм і тепер доводилося відбувати панщину 4-5 днів на тиждень і виконувати багато інших повинностей. Уряд мав великі прибутки від монополії на сіль, оскільки соляні копальні Велички в Галичині постачали сіль для всіх австрійських володінь.

1781, 19 жовтня - Капітуляція англійської армії під Йорктауном. Після поразки під Саратогою англійці перенесли основні дії на Південь. Вони висадилися в Чарлстоні і рушили до Йорктауна. Проте їхнє становище погіршувалось. Армія англійського головнокомандуючого Корнвалліса була оточена військами Вашингтона та французького генерала Рошамбо і 19 жовтня капітулювала. Наступного року англійський уряд вирішив припинити війну і розпочав переговори про мир. США уклали з Англією попередню сепаратну домовленість, щоб обмежити колоніальні претензії своїх союзників - Франції та Іспанії. Ці держави хотіли знов розширити свої володіння в Америці, що не відповідало інтересам ні США, ні Англії.

1781 — Конгрес в США обмежився лише тим, що прийняв так звані Статті конфедерації - першу конституцію Сполучених Штатів, згідно з якою за окремими штатами зберігалась майже повна самостійність. Центрального уряду, по суті, не було.

Указом імператора Йосифа II (1780-1790) особисте прикріплення селян до землі в Чехії було скасоване. І цього разу уряд менш за все дбав про народ. Він змушений був піти на ці реформи, щоб послабити незадоволення селян і уникнути остаточного зубожіння головних платників податків у державі.

1782-1830 — В Чорногорії у роки правління митрополита Петра І Негоша (1782-1830) чорногорці здобули нові перемоги над турецькими військами. Всередині країни було вжито заходів до обмеження кровної помсти, почали видавати писані закони про податки й судочинство.

1783-1830 — Панування партії торі в Великобританії.

Сімон Болівар. На північному заході Південної Америки керівна роль у визвольній війні належала популярному діячеві визвольної війни Сімонові Болівару з Венесуели. Він використав у боротьбі з іспанцями підтримку народу, хоч сам додержувався поміркованих поглядів.

1783, 3 вересня — Версальський мир. У Версалі було підписано мирні договори. США було визнано незалежною державою. Територію від Аллеган до Міссісіпі включено до США. Іспанія повернула собі Флоріду і о. Менорку, а Франція змушена була задовольнитися Сенегалом та деякими невеликими островами Вест-Індії.

1783, листопад — Плантатори і буржуазія в США планували якомога швидше позбутися революційної армії. У листопаді більшу частину армії було розпущено.

1783-1801 — Перше міністерство У. Пітта (молодшого) (Англія). В цей період при владі перебував кабінет, очолюваний лідером «нових торі» Уїльямом Піттом Молодшим. На відміну від «правих торі» «нові торі» заохочували розвиток промисловості й торгівлі. Щоб посилити колоніальну експлуатацію Індії і таким чином частково відшкодувати втрату Англією колоній у Північній Америці, уряд У. Пітта в 1784 р. провів реформу управління Індією, яке з того часу покладалося на Ост-Індську компанію. Діяльність її ставилася під контроль урядової ради, яку призначав англійський монарх. В результаті реформи 1784 р. посилилися пограбування і експлуатація індійського народу англійськими колонізаторами. Намагаючись підсилити позиції Англії і послабити французький вплив у Європі, У. Пітт підтримав інтервенцію Пруссії проти Голландії.

1784 — Джеймс Уатт - вчений, механік, винахідник і конструктор, що працював на підприємстві капіталіста Болтона і понад двадцять років трудився над винайденням парового двигуна, - взяв патент на одноциліндрову парову машину подвійної дії з обертовим валом; ця машина могла бути універсальним двигуном, що надавав руху одночасно багатьом робочим механізмам. Уже в 1785 р. парову машину Уатта було використано як двигун прядильних машин.

1784 — Металург Г. Корт винайшов спосіб добування ковкого заліза за допомогою плавлення і перемішування чавуну на коксовому вогні для видалення з нього вуглецю (так званий процес пудлінгування). Корт удосконалив також процес прокатування заліза, запропонувавши використати прокатні вальці; продуктивність праці під час прокатування заліза підвищилась у 15 разів.

1785 — Сільський священик Едмунд Картрайт винайшов-механічний ткацький верстат, механізувавши перекидання човника, подавання основи, прибивання утокової нитки. Через кілька років Е.Картрайт збудував ткацьку фабрику. Після винайдення механічного ткацького верстата ткацтво перестало відставати від прядіння.

Намагаючись підсилити позиції Англії і послабити французький вплив у Європі, У. Пітт підтримав інтервенцію Пруссії проти Голландії. 1785 року в Голландії було повалено реакційне дворянське правління штатгальтера, і влада перейшла до буржуазної демократичної партії «патріотів», яка спиралася на допомогу Франції.

1786, вересень - 1787, лютий — Повстання Данієля Шейса (США). У Массачусетсі восени вибухнуло велике повстання під проводом збіднілого фермера Шейса, який під час війни заслужив чин капітана. Озброєні загони бідняків, серед яких було багато ветеранів війни, захоплювали суди, спалювали боргові зобов’язання, визволяли заарештованих боржників. Повсталі вимагали анулювати борги, оголосити землю загальним надбанням і поділити її, дати біднякам безкоштовно земельні ділянки. Тисячі фермерів піднялись на збройну боротьбу за землю і звільнення від боргів. Великі землевласники й капіталісти вимагали негайно придушити повстання і збирали кошти, щоб спорядити каральні війська. У лютому 1787 р. Шейса з його загоном було оточено. Він змушений був здатися. З 13 іншими керівниками повстання його було засуджено до страти. Однак Шейс мав таку велику популярність серед народу, що уряд побоявся виконати цей вирок і замінив його ув’язненням.

1786 — Укладено торговельний договір Франції з Англією, за яким зменшувались мита на довіз англійських промислових виробів, що завдало серйозного удару французьким мануфактурам і було вигідно в основному дворянам, які купували англійські товари.

1787-1789 - У Франції назріла революційна ситуація. В результаті напливу англійських товарів багато мануфактур було закрито. У промисловості й торгівлі настала криза. Серед підмайстрів і робітників почалося безробіття. Неврожай 1788 р. спричинив дорожнечу і нестачу продовольчих товарів. У містах почастішали народні заворушення. Робітники і підмайстри виступали проти підвищення цін на продовольчі товари, зловживання і насильства хазяїв.

1787-1791 - Під час війни Росії і Австрії проти Туреччини (1787-1791) на австрійській території були створені загони сербських добровольців. Найбільшим із них був повстанський загін багатого купця Кочі Ангельковича. Після закінчення війни в Сербії почалися нові заворушення, які змусили турецький уряд піти на поступки.

1787 - Прийняття конституції США. В травні у Філадельфії відкрилось засідання Конституційного конвенту, скликаного для перегляду «Статей Конфедерації» 1781 р. і вироблення нової конституції. За Конституцією 1787 р., створювалась союзна, або федеральна, держава, хоч у штатах зберігалося широке самоврядування і свої окремі конституції. Законодавча влада надавалась Конгресові, який складався з палати представників і сенату. Членів палати представників обирали на 2 роки від кожного штату, відповідно до кількості населення, а сенаторів - на 6 років, по 2 від кожного штату. Щоб прийняти закон, потрібне було схвалення його обома палатами. Завдання сенату полягало насамперед у тому, щоб впливати на законодавство палати представників у консервативному дусі. Виконавчу владу конституція передавала президентові, якого обирали двоступеневими виборами, і наділяла його величезними повноваженнями. Президент призначає міністрів (секретарів), які відповідають тільки перед ним. Він також є головнокомандуючим збройними силами. Якщо закон не дістає схвалення двома третинами всіх членів Конгресу, то президент може накласти на нього вето. За Конституцією встановлювався Верховний суд США із незмінюваних і довічно призначуваних суддів. Верховний суд може скасовувати закони, коли визначить, що вони суперечать конституції. Він є однією з найреакційніших установ у США, яка ухвалює рішення, спрямовані проти інтересів трудящих. Конституція закріплювала насамперед ті завоювання революції, які були вигідні рабовласникам і великій буржуазії. Рабство негрів було узаконене, і на 20 років наперед дозволялося ввозити негрів-рабів до США. Рабів- утікачів належало повертати їхнім господарям. За індіанцями не визнавалось право на їхні землі, і вони не вважалися громадянами США.

Спеціально підтверджувалась чинність боргових зобов’язань держави, а це захищало інтереси кредиторів. Це було кроком назад порівняно з Декларацією незалежності, яку й не було включено до конституції. Буржуазно-демократичних «свобод» слова, друку, совісті, зборів не згадувалось. Конституція не регламентувала виборче право. Порядок виборів і виборчі права визначалися конституціями окремих штатів по-різному, та в усіх штатах широким масам трудящих - дрібним фермерам, робітникам, бідним ремісникам - не надавалося виборчих прав. Жінки також не дістали ніяких прав. У конституціях штатів діяв майновий ценз. Часто від виборця вимагали ще й цензу осілості або належності до певного релігійного віросповідання. Серед 3 млн жителів США тільки 120 тис. чоловік мали виборчі права. Негри-раби залишались безправними, проте коли треба було визначати норми представництва рабовласницьких штатів до Конгресу, то до чисельності білого населення у цих штатах додавали 2/3 кількості рабів, що посилювало вплив рабовласників на політичне життя країни. Прихильники збереження федеральної конституції в тому вигляді, якою її прийняв Конвент 1787 р., або федералісти, представляли інтереси великих капіталістів Півночі і плантаторів Півдня, що об’єдналися проти демократичного руху. На чолі федералістів стояли Гамільтон і Меді- сон, яких підтримував Вашингтон. Виразниками прагнень фермерів, міської дрібної буржуазії, дрібних плантаторів були антифедералісти на чолі з Томасом Джефферсоном. Вони пропонували внести до конституції ряд демократичних поправок.

1787 - Після прийняття конституції 1787 р. першим президентом США було обрано Джорджа Вашингтона, який залишався на цьому посту до 1796 р. Д. Вашингтон і секретар державної скарбниці А. Гамільтон були на чолі партії федералістів - прихильників посилення центральної влади. Під тиском народу вони примирилися з тим, що до конституції США було внесено перші десять поправок («Білль про права»), але в своїй політиці дбали насамперед про інтереси великої буржуазії Півночі й частини плантаторів.

Прусські війська вступили в Голландію і відновили владу штатгальтера. Того ж року утворився союз між Англією, Пруссією і Голландією, спрямований проти Франції і Росії. Англія протидіяла посиленню впливу Росії на Близькому Сході. Вона підбивала Туреччину на війну проти Росії, яка й почалася в 1787 р. Підбурювання Англії і Пруссії сприяли тому, що в 1788 р. і Швеція почала війну з Росією.

1788 - У Данії кріпацтво скасоване і почалася капіталістична перебудова сільського господарства. У Швеції й Фінляндії більшість оброблюваної землі вже належала селянам на правах повної власності. Про те дворянське велике землеволодіння і становий устрій ще зберігались, частина селян відбувала панщину та інші повинності. Найслабшими феодальні пережитки були в Норвегії, де дворянське землеволодіння майже повністю зникло і верхівка суспільства складалася з урядовців і купців. У скандинавських країнах вже поширились капіталістичні мануфактури, проте їх було багато тільки в Швеції, гірництво і металургія якої здавна славились на всю Європу. Данія мала великий військовий і торговельний флот і вела прибуткову морську торгівлю. Панівним класом у цих країнах було дворянство. В Данії панував нічим не прикритий абсолютизм, а у Швеції становий риксдаг скликався лише на бажання короля.

1788-1791 — Російсько-турецька війна.

1788-1808 — Іспанський король Карл IV. Фактично Іспанією правила камарилья, яка складалася з трьох осіб - розпусної і обмеженої королеви Марії-Луїзи, її коханця і першого міністра Годоя та принца- наступника Фердінанда, в якому поєднувалися риси жорстокого й підступного інтригана, святенника і запеклого абсолютиста. Сваволя і всілякі зловживання, розкрадання державних коштів і хабарництво панували всюди. Фінансові справи були занедбані й дефіцит у королівській скарбниці щороку збільшувався.

1789-1797 — Президентство Д. Вашингтона. У 1789 р. було обрано Конгрес. Першим президентом США став Джордж Вашингтон. Конгрес змушений був у 1791 р. включити до конституції 10 поправок, в яких проголошувалися свобода слова, друку, право зборів і петицій, недоторканність особи, житла, встановлення суду присяжних у кримінальних справах для цивільного населення. Заборонялося вводити загальнодержавну релігію і примусово ставити в мирний час на постій війська. За однією з поправок, народ мав право носити зброю. Застосування зброї мислилось насамперед проти негрів-рабів та індіанців. П’ятою поправкою обумовлювалась недоторканність приватної власності, під якою плантатори розуміли також власність на рабів. В історію США ці поправки ввійшли під назвою «Білль про права».

1789 — В Парижі було розгромлено велику шпалерну мануфактуру, сталися сутички робітників з військами. Було багато вбитих. По селах відновилися виступи селян проти феодальних повинностей. Злидні народу різко посилились і штовхали його на революційну боротьбу. Не могла по-старому правити й королівська влада. Щорічний дефіцит у королівській скарбниці перевищив 80 млн ліврів, а державний борг досяг 4,5 млрд ліврів. Одержати нові позички було неможливо.

1789, восени — З початком революції в Парижі та в інших містах Франції виникло багато революційних клубів і газет. Восени було створено «Товариство друзів конституції», яке дістало назву Якобінського клубу від бібліотеки монастиря святого Якова, де відбувалися засідання клубу. В перші роки революції Якобінський клуб об’єднав поміркованих конституціоналістів і прихильників буржуазно-демократичних перетворень. Сійєс, адвокат Барнав, Робесп’єр та інші діячі революції були його членами. Члени клубу платили вступний внесок 12 ліврів і річний - 24 ліври. Це утруднювало участь у клубі незаможним. Пізніше ці внески було знижено. Клуб обговорював політичні питання, мав кількасот філій по різних містах Франції.

1789-1794 - Велика французька буржуазна революція. Революція 1789-1794 рр. була першою і єдиною буржуазною революцією, доведеною до повної перемоги над феодальним дворянством і монархією. В Англії революція XVII ст. завершилася компромісом між «новим дворянством» і буржуазією, а «Франція розгромила під час великої революції феодалізм і заснувала чисте панування буржуазії з такою класичною ясністю, як ні одна інша європейська країна». На відміну від Англії у Франції не було численного обуржуазненого дворянства. Розвиток капіталістичного укладу в ній досяг вищого рівня, ніж в Англії XVII ст. Французький абсолютизм був набагато міцніший і сформованіший за англійський. Але й сили революції у Франції були незрівнянно більші, ніж в Англії. Французька буржуазія виступала проти абсолютизму і феодалізму в союзі не з «новим дворянством», а з народними масами - селянами й ремісниками. Сформованого робітничого класу у Франції наприкінці XVIII ст. ще не було. Буржуазія не переживала ще того страху перед пролетаріатом, який пізніш привів її до втрати колишньої революційності. Війна з інтервентами сприяла могутньому революційно-патріотичному піднесенню. Всі ці умови надали Великій французькій буржуазній революції послідовності, широкого розмаху й героїзму і визначили розвиток її по висхідній лінії. Найвищим піднесенням революції стала якобінська диктатура.

1789-1794 - На час французької революції XVIII ст. існували два скандинавських королівства: Датсько-Норвезьке і Шведське. Під владою Данії, крім Норвегії, перебували Ісландія і Гренландія. На правах особистої унії Данії належали багаті приельбські герцогства Шлезвіг і Гольштейн. Герцогства ці були заселені німцями, але в Північному Шлезвігу жили датчани. Шведське великодержавство давно відійшло в минуле, хоча під владою Швеції ще залишались Фінляндія та частина Померанії.

1789, 5 травня - Відкриття Генеральних штатів у Версалі. Перед троном, по один бік величної зали, розмістилося триста представниківдворянства у визолочених камзолах і капелюхах, прикрашених перами. По другий бік в лілових сутанах сіло триста депутатів від духівництва. Позаду стояли 600 представників третього стану, вбраних у простий чорний одяг. Тронна промова викликала в них велике роздратування. Король засудив «непомірне прагнення до нововведень». Неккер від імені уряду зажадав нової позички на 80 млн ліврів, але жодного слова не сказав про реформи. Дворяни, духівництво і король обстоювали станове голосування, сподіваючись таким способом підкорити собі всю діяльність Генеральних штатів. Хід подій, проте, зірвав їхні розрахунки. Третій стан відхилив становий принцип репрезентації.

1789, 9 липня - 1791, 30 вересня - Установчі збори у Франції. 17 червня 1789 р. Третій стан відхилив становий принцип репрезентації і проголосив Генеральні штати Національними зборами. 9 липня 1789 р. збори назвали себе Установчими і цим проголосили своє право на прийняття конституції. Придворні кола не приховували своєї люті. Неккерові дали відставку. Уряд збирав війська, щоб розігнати збори, але на боротьбу з абсолютизмом піднялися народні маси. Збори скасували колишній середньовічний хаотичний поділ країни на провінції та губернаторства і поділили її на 83 департаменти з наданням їм широкого самоврядування. На чолі департаментів мали стояти виборні виконавчі колегії (директорії), які обиралися на основі майнового цензу. Збори позбавили бідняків виборчих прав і у виборах до міських та департаментських органів влади. «Активними» громадянами, тобто такими, що користувалися виборчим правом, могли бути тільки ті, хто платив податок, який дорівнював не менш як триденній заробітній платі. Таких «активних» громадян на всю Францію з 25 млн жителів налічувалося не більш як 4,3 млн чоловік. Париж було поділено на 48 секцій. До секційних зборів допускали тільки «активних» громадян.

1789, 14 липня - Народне повстання в Парижі. Здобуття Бастилії.

Ще 13 липня паризькі виборці створили в ратуші Постійний комітет для організації буржуазної міліції, яка потім дістала назву Національної гвардії. У багатьох місцях громили збройові крамниці. В арсеналах було захоплено до 30 тис. рушниць і кілька гармат. Твердинею абсолютизму в столиці залишалась тільки Бастилія - тюрма і фортеця, яка заступала народові шлях із східних передмість до центру міста. Це був похмурий восьмибаштовий замок. Сила-силенна народу з рушницями, ножами і списами, загони буржуазної міліції, групи солдатів і офіцерів, які приєдналися до повстанців, оточили фортецю і зажадали від гарнізону здатися. Висланих наперед парламентерів із білим прапором зустріли пострілами. Почалася облога. Під час перестрілки повсталі втратили до 100 чоловік. Дві гармати було підтягнуто до самого входу і ядрами розбито ланцюги звідного моста. Повсталі кинулись уперед. Бастилію було здобуто. Коменданта її вбили. Як пам’ять про цю подію, день 14 липня став національним святом французького народу. Здобуття Бастилії привело до повалення абсолютизму й утвердження конституційної монархії. Народні маси виявились основною силою, яка дала змогу великій буржуазії захопити владу, її ставленики очолили паризький муніципалітет. Байї було призначено мером Парижа. До великої буржуазії приєдналися представники ліберального дворянства. Начальником Національної гвардії став маркіз Лафайєт - учасник війни за незалежність у Північній Америці. Король змушений був повернути до влади Неккера. Після падіння Бастилії по всій Франції прокотилася хвиля «муніципальних революцій». У містах народ скидав існуючі власті. Замість них створювались нові, буржуазні муніципалітети. У країні почалась аграрна революція. Села були охоплені вогнем селянських повстань. Селяни нападали на дворянські замки, палили сеньйоріальні архіви. Найбільш численною і впливовою групою депутатів зборів після падіння Бастилії стали помірковані конституціоналісти-монархісти. Вони виступали за однопалатні законодавчі збори, за відстрочувальне вето та обмеження виборчого права майновим цензом. Це угруповання очолювали граф Мірабо, абат Сійєс, мер Парижа Байї та інші виразники політичних вимог великої буржуазії, яка хотіла перетворити монархію на знаряддя своєї політики й зберегти королівську владу як засіб придушення демократичного руху.

1789, 4-11 серпня — Скасування у Франції деяких феодальних повинностей і станових привілеїв. Селянські повстання налякали Установчі збори й змусили їх вночі проголосити в принципі повне скасування феодального ладу. Проте на ділі в серпні безвідплатно були скасовані панське право полювання і так звані особисті повинності селян, в тому числі й панщина. Чинш, а також одноразові виплати сеньйорові під час продажу або успадкування земельного наділу та інші обтяжливі платежі селяни повинні були викуповувати в поміщиків. Головне питання революції - аграрне - було далеко не розв’язане, та селяни не одразу це зрозуміли, і заворушення на селі тимчасово ослабли.

1789, 26 серпня — Декларація прав людини і громадянина у Франції.

На противагу королівському самодержавству Декларація проголошувала принцип національного верховенства, згідно з яким нація - це єдине джерело всякої влади. Цим формулюванням допускалося збереження конституційної монархії, яка виконувала свої функції волею нації. «Природними і невід’ємними правами людини» визнавалися «свобода, власність, безпека і опір гнобленню». У першій статті Декларації урочисто проголошувалося, що «люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах». Передбачалося право всіх громадян особисто або через представників брати участь у виданні законів і встановленні податків, проголошувалася свобода совісті, віросповідання, слова, друку і вибору будь-яких занять. Самочинні арешти заборонялися. Насправді ж більшість членів Установчих зборів не хотіла впроваджувати в життя принципи повної рівності людей у політичних правах. Виборчі права вони збиралися надати тільки тим, хто платить податки, не кажучи вже про те, що зовсім не мали на меті давати право голосу жінкам. Декларація відкидала станові привілеї і самодержавство й стала маніфестом основ буржуазного суспільного ладу. Приватна власність була оголошена священною і недоторканною. Поряд із формальною рівноправністю узаконювалась майнова нерівність. Звільнення від феодального гніту відкривало шлях до необмеженого розвитку буржуазного підприємництва і капіталістичної експлуатації найманої праці. Та, незважаючи на класову обмеженість, Декларація прав людини і громадянина мала величезне революційне і прогресивне значення в боротьбі проти феодально-абсолютистського ладу, за буржуазно-демократичні права і свободи. Вона викликала піднесення революційного ентузіазму у Франції, її з захопленням сприйняли передові люди в інших країнах.

1789, 5-6 жовтня - У Франції на початку жовтня при дворі відновилася підготовка контрреволюційного перевороту. Чутки про це знову викликали тривогу в столиці. Збуджені юрби народу почали збиратись на вулицях, вимагаючи негайного походу на Версаль. Зростання дорожнечі й спекуляції хлібом призвели до вибуху народного обурення. 5 жовтня величезна колона демонстрантів - робітників, ремісників і крамарів, захопивши гармати, рушила на Версаль. У поході взяло участь до 6000 жінок, які вимагали хліба. За народом пішла і Національна гвардія. Карети, на яких король збирався втекти в Нормандію, було перехоплено. 6 жовтня народ увірвався до Версальського палацу. Почалася перестрілка. Король був змушений вийти на балкон і погодитись негайно переїхати до столиці. Народні маси здобули ще одну велику перемогу. Разом із королівським двором до Парижа переїхали також Установчі збори. У столиці їм підлягала Національна гвардія - вона охороняла Збори від аристократичної контрреволюції і водночас була для великої буржуазії засобом приборкання виступів бідноти проти великих власників. Після 5-6 жовтня почастішали втечі аристократів за кордон.

1789 - Ухвалення конгресом США білля про права (набув чинності в грудні 1791 р.).

1790, липень - Наляканий віденський двір почав готуватися до придушення бельгійської революції. Але для цього треба було заручитися підтримкою Пруссії. Роль примирника Австрії і Пруссії взяв на себе англійський уряд. Він хотів, щоб обидві держави об’єдналися для боротьби з революцією. Згоди між трьома державами було досягнуто в липні в Рейханбаху (Сілезія). Там відбулася зустріч англійських, австрійських і прусських уповноважених. Було вирішено, що Австрія вийде з війни, уклавши сепаратний мир із Туреччиною, і, підтримана Англією та Пруссією, відрядить свої війська для придушення бельгійської революції. Незабаром австрійська армія відновила панування Габсбургів у Бельгії. Революцію в Бельгії було придушено.

1790 - У Франції на села посилали каральні загони. Збори постановили, що викуп має провадитись одноразово шляхом сплати поміщикові двадцятикратної річної суми всіх повинностей. Для селян такий викуп був абсолютно непосильний, і фактично до нього й не доходило. Перетворення, які проводили Установчі збори, спрямовувались на задоволення інтересів багатих власників - купців, сільської буржуазії і промисловців. По всій країні було дозволено вільно торгувати хлібом, скасовано внутрішні мита і цехи. Ввізні мита було трохи підвищено. Ці заходи сприяли пожвавленню торгівлі й промисловості. Для покриття державного боргу Збори оголосили церковні землі національним майном, їх пустили в продаж на виплат, але великими ділянками, отже, дрібним власникам купити їх було важко. Буржуазія і багаті селяни купували ці землі й перепродавали їх. Спекуляція земельними ділянками та хлібом набувала гарячкового характеру й сприяла збагаченню в ході революції значної частини великої і середньої буржуазії. Під забезпечення національним майном було випущено асигнати, які швидко стали вживатися як паперові гроші. Випуск великих сум асигнатів вів до знецінення їх і подорожчання предметів першої потреби. Все це тяжко відбивалося на найбідніших верствах населення. Збори ухвалили декрет про запровадження надалі так званого громадянського устрою церкви. Священиків у майбутньому мали перевести на платню, а плату парафіян за окремі треби і десятини скасувати. Але до цього селяни, як і раніш, повинні були платити десятини на церкву. Декрети 1790 р. запроваджували цивільний шлюб та громадянську реєстрацію актів народження і смерті, але фактично ці заходи залишились на папері.

1790 - Більш демократичним і близьким до плебейських верств населення у Франції був Клуб кордельєрів, названий так за місцем засіданьу колишньому приміщенні монастиря ченців францісканців-кордельєрів. Тут вступні внески були низькі, і біднякам було легше вступити до цього клубу. Емблемою клубу стало невсипуще око - символ пильності народу. У Клубі кордельєрів полум’яні промови виголошували адвокат Жорж Дантон (1759-1794), журналіст Камілл Демулен та інші революціонери. З літа 1790 р. у Парижі почали створюватись народні товариства, у засіданнях яких велику роль відігравали найбідніші верстви населення.

В США збудовано першу прядильну фабрику. В 1811 р. працювало вже 87 прядильних фабрик, але в основному промислове виробництво залишалось ще на мануфактурній стадії капіталізму.

1790-1791 — На початку 1790 р. абат Клод Фоше у Франції заснував «Соціальний гурток». Це було вузьке об’єднання літераторів і демократичних агітаторів, які виступали на захист соціально-економічних сподівань плебейських мас. Діячі «Соціального гуртка» видавали газету «Залізні вуста», назва якої символізувала залізний «голос народу». У цій газеті і на зборах в Пале-Роялі, на які сходилось до 3 тис. чоловік, Фоше і його однодумці висували ідею наділення землею всіх бідняків, зрівняння майна і скасування права спадкування. Послідовне проведення цих зрівняльних поглядів, по суті, вело до заперечення приватної власності.

1791-1804 — Визначне місце в революційно-визвольному русі країн Америки посідає революція на о. Гаїті (Сан-Домінго). Східна частина цього острова була колонією Іспанії, а західна - Франції. Із 536 тис. населення острова 465 тис. становили негри-раби, які обробляли плантації цукрової тростини, кави, какао, індиго і прянощів. Багаті плантатори нещадно визискували рабів, а самі купалися в розкошах, наживали величезні багатства. Французька революція не принесла звільнення від рабства в колоніях. Після повстання мулатів і вільних негрів на о. Гаїті їм було надано право громадянства, але й цьому заходові плантатори чинили опір. Становище рабів залишалося нестерпним. У серпні 1791 р. вони підняли масове повстання, в ході якого 1400 плантацій було спалено, а власників їх убито. На чолі повстання став колишній невільник, енергійний і сміливий революціонер Туссен Лувертюр. Плантатори звернулись по допомогу до Англії. Іспанські власті східної частини о. Гаїті загравали з повсталими, намагаючись використати їх для захоплення французької половини острова. Скориставшись цим, Туссен Лувертюр став на іспанську військову службу і дістав чин генерала. Комісари Конвенту, які прибули на Гаїті, змушені були оголосити рабів вільними. Дізнавшись, що іспанський уряд збирається знову поневолити негрів, Туссен Лувертюр залишив іспанську службу і очолив негритянську армію. Наприкінці вересня 1798 р. з 15 тис. англійських солдатів залишилося тільки 1 тис. чоловік, їхній командуючий припинив боротьбу й підписав договір про визнання незалежності Гаїті. Негритянська армія оволоділа всім островом. Генерал-губернатором його став Туссен Лувертюр. Післяперевороту 18 брюмера Наполеон Бонапарт задумав створити велику французьку колоніальну імперію в Америці. Домігшись від Іспанії відступлення Луїзіани, він спробував відновити рабство негрів і французьке панування на о. Гаїті. У 1802 р. на цьому острові висадилась 20-тисячна французька армія на чолі з генералом Леклерком. Пообіцявши мир, французький командуючий заманив Туссена Лувертюра на нараду, а потім наказав схопити його й вислати до Франції, де він і помер у в’язниці в 1803 р. Із 43 тис. військ, які послали з Франції, скоро залишилось тільки 8 тисяч, а при поверненні до Франції всіх їх захопив у полон англійський флот. У листопаді 1803 р. французькі війська було вигнано і 1 січня 1804 р. проголошено незалежність Гаїті. Революція на о. Гаїті була першою революцією в Латинській Америці і «єдиним цілком успішним повстанням рабів» в історії. Це повстання було першою революцією, яка знищила рабство.

1791, 3 травня - В Польщі, під тиском народного руху було прийнято конституцію, яка скасувала «ліберум вето» й виборність королів. Становий устрій, селянські повинності і багато інших пережитків феодалізму залишались незмінними. Незважаючи на поміркованість і обмеженість, конституція 3 травня була прогресивним актом. Прийняття її надзвичайно стривожило царський уряд і Пруссію, які не хотіли посилення Польщі і проведення в ній політичних перетворень. Влітку 1792 р. російські та прусські війська зайняли Польщу. Конституцію 1791 р. було скасовано, хоч міщанство зберегло деякі здобуті права.

1791, 14 червня - На пропозицію депутата Ле Шапельє Установчі збори у Франції ухвалили антиробітничий закон, який забороняв страйки і спілки найманих робітників. Порушників закону карали штрафами і тюремним ув’язненням. Збори страйкарів прирівнювалися до «заколотницьких зборищ», і учасників їх могли розстріляти. Ле Шапельє мотивував потребу прийняття цього закону тим, що нібито професійні спілки і страйки робітників обмежують «свободу» особи підприємця, а також суперечать Декларації прав людини і громадянина. Таке тлумачення Декларації яскраво свідчить про класову, буржуазну обмеженість проголошених у ній прав і свобод і прояснює їхній справжній зміст. Перетворення, які проводили Установчі збори, майже не торкнулись армії. Вона залишилася під керівництвом дворянських офіцерів і генералів.

1791, 21 червня - Поштовх до нового загострення політичної боротьби у Франції дала спроба короля втекти з Парижа. Вночі проти 21 червня король Людовік XVI і королева з дітьми таємно виїхали в кареті з палацу і подались східного кордону, де перебувала армія, командування якої завжди готове було підтримати контрреволюційний переворот. Але в містечку Варенн поштовий службовець помітив у вікні карети знайомий профіль, який карбували на монетах, і підняв тривогу. Короля пізнали і під конвоєм Національної гвардії повернули до столиці. Народ, що зібрався вздовж вулиць, вороже зустрів повернення короля. На якийсь час Збори змушені були відсторонити короля від влади, але потім знову відновили його на престолі.

1791, 17 липня - На заклик Клубу кордельєрів на Марсовому полі у Франції протягом кількох днів збиралися багатотисячні юрби народу, щоб ухвалити петицію про скинення короля і переобрання Установчих зборів. Мер Парижа Байї наказав силою розігнати демонстрантів. 17 липня загони Національної гвардії з буржуазних кварталів і війська відкрили вогонь. Понад 50 чоловік було вбито, поранених налічувалося кілька сотень. Та бійня на Марсовому полі не зупинила зростання демократичного руху і розмежування між республіканцями та прибічниками конституції 1791 р. Помірковані конститущоналісти- монархісти відкололись від Якобінського клубу й утворили свій клуб, який почав називатися Клубом фельянів (за назвою колишнього монастиря ордену фельянів, де відбувалися його засідання). Клуб фельянів став політичним центром верхівки торговельної і фінансової буржуазії, яка хотіла спинити дальший розвиток революції. Під тиском народного незадоволення король був змушений 3 вересня затвердити конституцію 1791 р. Роль Установчих зборів скінчилася, їм належало розійтись у той час, коли на Францію насувалася загроза війни з феодально-монархічною Європою, а всередині країни буржуазна революція не була доведена до кінця.

1791, серпень - Змова між Австрією і Пруссією при сприянні Англії полегшила зближення європейських монархів проти революційної Франції. Наступним кроком до цього була зустріч у серпні австрійського імператора Леопольда II з прусським королем Фрідріхом Вільгельмом II у замку Пільніц (Саксонія), де вони підписали декларацію про готовність Пруссії і Австрії діяти спільно для відновлення влади Людові- ка XVI. Над революційною Францією нависла загроза війни. Але взаємна недовіра між австрійським і прусським дворами все ще гальмувала укладення між ними воєнного союзу.

1791, 3 вересня — Конституція 1791 року у Франції. Установчі збори виробили конституцію, яка закріплювала режим конституційної монархії і поділ громадян на «активних» і «пасивних», тобто позбавлених виборчих прав. Надання виборчих прав самим тільки «активним» громадянам, по суті, суперечило Декларації прав, яка була вступом до конституції і проголошувала рівність людей у правах. Право видавати закони надавалося Законодавчим зборам, членів яких обирали двоступеневим голосуванням. Це означало, що «активні» громадяни на первинних зборах повинні були спочатку обирати виборців з осіб, які платять податок розміром не меншим від десятиденного заробітку, а потім уже виборці обирали депутатів Законодавчих зборів. Виконавче влада передавалась королю і міністрам, яких призначав король і які відповідали тільки перед ним. Король дістав право відстрочувального вето. Право оголошувати війну й укладати мир покладалося на Законодавчі збори на підставі пропозицій короля. Конституція не поширювалась на колонії, де зберігалося рабство.

1791, 1 жовтня -1792, 20 вересня — Законодавчі збори у Франції. Першого жовтня відкрились Національні Законодавчі збори, обрані згідно з конституцією 1791 р. «активними» громадянами. Обрання виборців проходило ще до спроби короля втекти і до того, як його було затримано у Варенні. Ця обставина сприяла перемозі на виборах великого числа конституціоналістів-монархістів. Члени Установчих зборів згідної з декретом, який вони ухвалили, не могли бути обраними до першого складу Законодавчих зборів, отже, більшість учасників їх виявилися людьми, маловідомими за межами свого департаменту. У складі Зборів переважали прихильники конституції 1791 р., і які належали до Клубу фельянів. До складу фельянського угруповання Зборів входили представники великої торговельної і фінансової буржуазії, мануфактурники, на підприємствах яких виготовляли предмети розкоші, купці, зв’язані з колоніальною торгівлею, і власники колоніальних плантацій. Решта фельянів були ліберальні дворяни, що пристали до революції на самому початку. Головна мета фельянів полягала в тому, щоб не допустити поглиблення революції і закріпити компроміс із династією Бурбонів на основі конституції 1791 р. Майже до кінця березня 1792 р. король спирався на фельянів, які займали важливі міністерські посади. Ватажки більш радикальної меншості зборів належали до якобінців і групувались навколо Бріссо - депутата Парижа, літератора і промовця Якобінського клубу. До Бріссо пристали також адвокат Верньйо з департаменту Жиронди та ряд депутатів інших департаментів півдня і заходу країни. До цих депутатів був близький єдиний з енциклопедистів, що дожив до революції, - математик і філософ Кондорсе. Сучасники найчастіше називали це угруповання «бріссотинцями», а пізніше в історичній літературі за ними закріпилася назва жирондистів. До кінця 1792 р. жирондисти посідали керівне становище в Якобінському клубі. За Робесп’єром і Маратом у той час ішла ще меншість якобінців. Жирондисти виражали прагнення широких кіл великої і середньої торговельно-промислової буржуазії, головним чином приморських департаментів і Парижа. На їхню політику дуже впливали інтереси хлібовиноторговців, власників мануфактур, багатої сільської і міської буржуазії. Вони були захисниками великої власності й свободи торгівлі, але їх не задовольняла конституція 1791 р. Багато жирондистів було за встановлення буржуазної республіки або хоча б за дальше обмеження королівської влади, за скасування права вето, за секвестр майна емігрантів. Були серед них і ті, хто хотів посадити на престол Орлеанську династію. Основним противником жирондисти вважали контрреволюційну аристократію, яка орієнтувалася на принців-емігрантів і на допомогу іноземних держав. Водночас жирондисти боялися народних мас і не хотіли обстоювати їхні інтереси. Вони вороже ставилися до прагнення селян добитися безоплатної ліквідації феодальних повинностей і до вимог міської бідноти обмежити спекуляцію та запровадити тверді ціни (максимум) на предмети першої потреби. Характерними рисами жирондистів були страх перед народом, а також фразерство і побоювання рішучих революційних заходів.

1792, 7 лютого - Нове піднесення революційного руху в австрійських Нідерландах спонукало Австрію підписати союзний договір із Пруссією з умовою виставити по 20000 чоловік війська проти революційної Франції. Цим договором була створена контрреволюційна коаліція. До неї приєдналися окремі малі німецькі держави. Інтервенти мали надію, що контрреволюційний похід на Париж буде легкою прогулянкою, і почали зосереджувати війська біля французького кордону.

1792, 20 квітня - Початок революційних воєн Франції. У місті Кобленці, поблизу кордону, контрреволюційні емігранти-роялісти, підтримувані Австрією, створили збройний табір і закликали європейські двори до інтервенції. Катерина II і англійський уряд підбурювали Австрію і Пруссію швидше виступити проти Франції. Королівський двір волів війни, сподіваючись на поразку революції і на допомогу інтервентів. Більшість фельянів не хотіли війни, бо побоювались, що вона приведе до поглиблення революції або до реставрації абсолютизму. Основний засіб боротьби з дворянською контрреволюцією вони вбачали в розгромі емігрантського зборища в Кобленці та у відверненні уваги народу від внутрішніх питань революції і зосередженні їїна боротьбі з зовнішніми ворогами. Жирондисти не вірили, що проти Франції може скластися сильна контрреволюційна коаліція. Основний їхній прорахунок полягав у тому, що вони збиралися вести війну, не доводячи до кінця революцію всередині країни. Революційні якобінці- демократи - Робесп’єр і Марат - невтомно твердили, що розрахунки тримаються на ілюзіях, але за жирондистами були більшість у Якобінському клубі, їхній вплив у Законодавчих зборах посилювався. Ще в березні король дав відставку міністрам-фельянам і замість них призначив жирондистів. Французький уряд зажадав від Австрії припинити підтримку роялістів у Кобленці і відвести війська від французького кордону. Новий імператор Франц відкинув ці вимоги і заявив, що виконає їх тільки в тому разі, якщо Франція відмовиться від своєї конституції на користь королівської влади. Це було вже пряме втручання у внутрішні справи французького народу, несумісне з принципомверховенства нації. Діставши відповідь імператора, Законодавчі збори за згодою короля оголосили Австрії війну. Аристократичне офіцерство і генерали готували зраду. Марія-Антуанетта таємно передавала плани воєнних дій австрійцям. У перших же боях французька кавалерія зазнала поразки. Невдовзі король звільнив жирондистських міністрів. Прусські війська під командуванням герцога Брауншвейгського вторглись у Францію.

1792, 10 серпня — Народне повстання в Парижі. Повалення монархії. Ще в липні по всій столиці лунали патріотичні пісні. Особливо прославилась пісня марсельського батальйону. Під назвою «Марсельєзи» вона облетіла всю країну і стала революційним гімном французького народу. Її автором був саперний капітан Рейнської армії Руже де Ліль. Марсельці принесли до Парижа і другу революційну антимонархічну пісню - «Карманьйолу». Поштовхом до народного повстання проти монархії став зухвалий і зарозумілий маніфест герцога Брауншвейгсь- кого, в якому він погрожував дощенту зруйнувати Париж і стратити всіх революціонерів за найменше порушення недоторканності короля і королеви. В Якобінському клубі Робесп’єр закликав повалити монархію, але жірондисти боялися повстання і сподівалися домовитись із королівською владою. На чолі боротьби за повалення монархії стали паризькі секції. Федерати, які зібралися в Парижі, вимагали скинення короля. Робесп’єр в Якобінському клубі виступав за скасування майнового цензу і за демократичну республіку. Проте Законодавчі збори боялись народу і не хотіли поривати з Бурбонами. Королівський палац охороняла швейцарська наймана гвардія і роялісти. Змінити становище могло тільки повстання. Підготовку його очолили секції східної частини столиці. Вночі проти 10 серпня ударили в дзвони. Озброєні загони готувалися до дій. 10 серпня комісари секцій утворили революційну Комуну Парижа. 20 тис. повстанців з гарматами оточили Тюїльрійський палац, захопили головну браму і увірвалися на подвір’я. Аристократи і швейцарські найманці, які засіли в палаці, відкрили вогонь. У відповідь загриміли гармати повсталих. Після запеклої стрілянини народ штурмом оволодів палацом. Тих, хто кидався грабувати, вбивали на місці. Повстанці втратили до 500 чоловік убитими й пораненими, але здобули вирішальну перемогу. Монархію було повалено, народ знову виявив себе головною рушійною силою революції. В результаті повстання 10 серпня революція піднялась на новий, вищий щабель. Величезний вплив мала Комуна Парижа, утворена з представників секцій. До її Генеральної ради увійшли Шометт, Паш, Ебер та інші виразники прагнень народу. Законодавчі збори змушені були усунути короля від влади і ув’язнити його в тюрмі Тампль. Багатьох роялістів було заарештовано, майновий ценз скасовано, а вік виборців знижено від 25 до 21 року. Декрети проти емігрантів і проти священиків, які не присягнули конституції, набрали чинності. Таких священиків заарештовували й висилали. Реєстрацію шлюбів, народження і смерті було передано світській владі. Селяни знову повстали проти сеньйорів і вимагали повністю ліквідувати права на феодальні побори. 25 серпня Збори скасували не підтверджені документами феодальні повинності. У багатьох сеньйорів таких документів не збереглося, проте ліквідацію феодальних відносин на селі не було остаточно завершено. Співвідношення політичних угруповань буржуазії змінилось, фельяни втратили колишній вплив, тікали за кордон. Лафайєт зрадив революцію, покинув армію і перейшов на бік австрійців. Падіння монархії привело до встановлення панування буржуазних республіканців. Підтримувати республіку змушені були навіть ті кола буржуазії, які віддавали перевагу монархії і раніше сподівались на угоду з Бурбонами або на воцаріння Орлеанської династії. У Законодавчих зборах повну перевагу здобули жирондисти. Вони посіли провідні пости в новому уряді - Тимчасовій виконавчій раді, обраній Зборами. Але міністром юстиції став Дантон, що мав великий вплив у Комуні Парижа. Збори призначили вибори до Національного Установчогоконвенту, який мав проголосити республіку і прийняти нову конституцію. Після обрання Конвенту Законодавчі збори повинні були припинити своє існування. Емблеми королівської влади й аристократичні титули було скасовано.

1792, 20 вересня - Битва під Вальмі. Відкриття національного конвенту (Франція). Прусські війська перейшли кордон, захопили фортецю Лонгві і 2 вересня оточили Верден. Рада Комуни Парижа наказала бити на сполох і наполягла на тому, щоб оголосити масовий набір добровольців. Проти прусських військ виступили дві армії під командуванням генералів Дюмур’є і Келлермана.Об’єднавшись, вони зайняли позицію біля села Вальмі. Перемога під Вальмі викликала величезне патріотичне піднесення серед французького народу і справила велике враження у всій Європі. Дюмур'є міг вільно довершити розгром прусських військ, але, сподіваючись на укладення миру з Пруссією, дав їм змогу без перешкод відступити за межі Франції. В день битви під Вальмі 20 вересня в Парижі відкрилося засідання Національного конвенту. До його складу входило 750 депутатів. Наступного дня першим актом Конвенту стало скасування королівської влади.

1792, 22 вересня — Проголошення республіки у Франції. Всі виборні власті переобрано на основі загального виборчого права для чоловіків, старших за 21 рік. Перевагу в Конвенті здобули жирондисти, підтримувані широкими колами великої торговельно-промислової буржуазії. Особливо великий вплив їх був у приморських департаментах і серед буржуазії Парижа. Жирондисти зайняли більшість міністерських постів у новій Виконавчій раді. Дантон уже не ввійшов до неї, відмовившись від посади міністра юстиції. Бріссо, Ролан, Верньйо та інші вожді жирондистів хотіли обмежити політичний вплив Парижа, розширивши права департаментів. У цьому й полягав так званий федералізм жирондистів. Багато хто з них дивився на республіку із загальним виборчим правом як на тимчасову форму правління, неминучу, поки неможливе повернення до угоди з Бурбонами або з Орлеанським домом. Жирондисти обстоювали повну свободу торгівлі, промисловості й недоторканність великої приватної власності. Вони не змінили свого ворожого ставлення до Комуни Парижа й до вимог народних мас щодо безоплатної ліквідації феодальних повинностей,обмеження спекуляції і встановлення твердих цін на предмети першої потреби. Вони хотіли спинити дальший розвиток революції всередині країни. Навіть перемогу над інтервентами жирондисти, як і раніш, сподівалися використати для завоювань і для того, щоб відвернути народ від буржуазно-демократичних перетворень всередині країни. В разі поразки на фронті вони ладні були піти на капітулянтський мир з інтервентами. З жирондистами єднався численний «центр», або, як його звичайно називали, «болото» Конвенту. Депутатів, що належали до «центру», глузливо називали «жабами болота»; вони не займали самостійної позиції і до весни 1793 р. йшли за жирондистами. Найпослідовнішим республіканським, революційним і демократичним угрупованням у Конвенті були монтаньяри, які дістали таку назву тому, що сиділи на горішніх лавах у залі засідань. На чолі монтаньярів стояли Дантон, Робесп'єр і Марат. Хоч монтаньяри становили в Конвенті меншість, вони мали величезний вплив у Комуні Парижа. Поступово вони добилися повної переваги над жирондистами в Якобінському клубі, з якого жирондистів виключили взимку 1792 р. Після цього назви«монтаньяр» і «якобінець» мали вже в основному те саме політичне значення. Під тиском народних мас монтаньяри готові були погодитись на безоплатну й остаточну ліквідацію феодальнихповинностей, обмеження спекуляції, застосування революційних методів ведення війни. Вони прагнули утвердити буржуазно-демократичну республіку із загальним виборчим правом для повнолітніх чоловіків без врахування їхнього майнового цензу. Дехто з монтаньярів, наприклад Робесп’єр і Сен-Жюст, мріяли про обмеження великих капіталів і створення демократії дрібних і середніх власників. Незгоди між політичними угрупованнями в Конвенті призвели до того, що вироблення нової конституції затяглися. З приводу ролі Парижа, ступеня централізації влади, прав департаментів, способу обрання уряду почалися нескінченні суперечки між Горою і Жирондою.

1792, 6 жовтня - Тимчасовій перевазі жирондистів у Франції сприяли перемоги французьких армій над контрреволюційною коаліцією після битви під Вальмі. На початку жовтня армія генерала Журдана розбила австрійські війська і незабаром зайняла всю Бельгію. Інші французькі армії зайняли лівий берег Рейну, Савойю і Ніццу. Населення вітало французькі війська як визволителів з-під гніту абсолютизму та феодалізму і негайно знищувало в себе феодальні привілеї.

1792-1793 - Савойя, Ніцца, лівий берег Рейну і частина Бельгії були урочисто приєднані до Франції народним голосуванням по комунах. Іноземні революціонери-емігранти на чолі з Клоотцом закликали до дальшого поширення революційної війни. Пропаганду територіальних приєднань і розширення кордонів революційної Франції до Альп і Рейну підтримували депутати «болота» Конвенту і частина монтаньярів, особливо Дантон.

1792-1795 - Діяльність кореспондентських товариств в Англії. Активно діяли в 1791-1793 рр., вони підтримували між собою політичне листування. Секретар лондонського товариства ремісниківТомас Гарді та інші керівники Кореспондентських товариств були послідовниками ідей Пейна і Спенса. Вони влаштовували мітинги, листувалися з французькими якобінськими клубами, виступали за встановлення республіки, загальне виборче право і за припинення війни з революційною Францією. Товариства охоплювали кілька десятків тисяч членів, з них багато хто обстоював революційні методи боротьби. В Едінбурзі 1793 року відбувся з’їзд (Конвент) представників Кореспондентських товариств. Наприкінці 1793 р. уряд, наляканий піднесенням демократичного руху, вдався до репресій. Едінбурзький конвент було розігнано, багатьох діячів Кореспондентських товариств заарештовано й засуджено до каторжних робіт. Проте суд побоявся розправитися зТомасом Гарді і змушений був виправдати його.

1793, січень - 13 січня Росія і Пруссія підписали акт про другий поділ Польщі. За цим поділом, прусський уряд захопив Познань і міста То- рунь і Гданськ, мешканці якого вчинили військам збройний опір. До Росії відійшла частина українських і білоруських земель.

1793, 21 січня - Страта Людовіка ХVІ у Франції. Сподівання жирондистів на те, що воєнні перемоги відвертатимуть народні маси від завершення революції всередині країни, не справдились. Вже з осені 1792 р. загострилася боротьба в питанні про суд над Людовіком XVI. Жирондисти твердили, що король не підлягає суду Конвенту, і намагалися врятувати його. Вони не хотіли поглиблення революції і вважали за краще лишити можливість відновлення монархії на умовах, прийнятних для буржуазії. Проте докази королівської зради були очевидні. В потайній залізній скриньці, замурованій у стіні Тюїльрійського палацу, було знайдено папери, які викривали зв’язки короля з ворогами революції і підкупу депутатів Установчих та Законодавчих зборів. Монтаньяри, підтримувані Якобінським клубом і Комуною Парижа, закликали скарати короля як тирана і зрадника. До Конвенту приходили депутації від Комуни, вимагаючи страти Людовіка XVI. На допиті, який вчинили королю, більшість депутатів переконалася в тому, що він винен. Короля було віддано на суд Конвенту. Марат та інші якобінці наполягли на тому, щоб вирок було ухвалено відкритим і поіменним голосуванням усіх членів Конвенту, і цим позбавили жирондистів можливості лицемірити перед народом. Більшістю голосів короля було засуджено до страти, і 21 січня гільйотиновано. Страта короля була першою великою поразкою жирондистів. Після страти Людовіка XVI Англія розірвала дипломатичні відносини з Францією.

1793, 1 лютого - Вступ Англії і Голландії у війну з Францією. Жирондисти у Франції раділи з своїх перемог і не зважали на загрозу Англії. Вони сподівалися, що уряд Пітта в Англії буде повалено в результаті піднесення англійського революційного руху. 1 лютого Конвент після повідомлення Бріссо оголосив Англії війну і вирядив свої війська в Голландію. Та сили коаліції з кожним днем зростали. Англійські грошові субсидії і флот сприяли втягненню в коаліцію нових учасників. Так, до коаліції, крім Австрії і Пруссії, входили Англія, Іспанія, Сардінське королівство, Неаполь і більшість малих німецьких держав. Непосилаючи своїх військ на Захід, царська Росія офіційно приєдналася до коаліції. Щоб продовжувати війну, потрібне було величезне напруження всіх сил революційної Франції. Та жирондисти вперто відхиляли вимоги народу.

1793, 18 березня — 18 березня австрійські війська розбили французьку армію під Неєрвінденом і змусили її залишити Бельгію. Дюмур’є виявився зрадником і перейшов на бік австрійців. На всіхфронтах почався відступ революційних армій. Виникла загроза нового вторгнення інтервентів. На заході країни - у Вандеї вибухнув роялістський заколот. Поразки на фронті перелякала «болото» Конвенту. Багато хто з депутатів, що належали до нього, почав підтримувати монтаньярів у питаннях оборони республіки. Вони визнавали обґрунтованість їхніх вимог щодо чистки армії і революційних методів ведення війни.

1793, 6 квітня — Конвент у Франції обрав Комітет громадського порятунку для керівництва обороною країни. Вирішальна роль у ньому належала Дантону, який мав великий вплив серед якобінців і «болота» Конвенту. Під впливом поразок жирондисти відмовилися від своєї пропаганди революційної війни за межами Франції і повернулись до проектів мирних переговорів з коаліцією. Дантон частково згоджувався з цими планами. У квітні Конвент прийняв декрет про повне невтручання в справи інших народів. Пропозиції Клоотца та інших іноземних революціонерів про ведення війни до створення всесвітньої республіки висміяли. Тим часом Робесп’єр, щоб запобігти зраді жирондистів, зажадав смертної кари для кожного, хто запропонує капітулянтський мир із коаліцією.

1793, 23 квітня — Не думаючи про тверді й послідовні революційні заходи, щоб забезпечити перемогу над інтервентами, жирондисти ос- новнуувагу зосередили на захисті інтересів великих власників. У суперечках про конституцію вони дбали тільки про недоторканність великих капіталів та ослаблення ролі народних мас Парижа в майбутньому політичному житті республіки. Особливо ненавиділи вони Марата та інших якобінців, які вимагали відкликати жирондистів з Конвенту. Жирондистів і далі підтримувало «болото» Конвенту в боротьбі проти Комуни Парижа. Жирондисти домоглися віддання Марата до суду революційного трибуналу. Але цей суд став тріумфом Марата, який викрив зрадницьку політику жирондистів. 23 квітня трибунал урочисто виправдав Марата. Більшість секцій Комуни вимагала усунути жирондистів із Конвенту. У відповідь на це жирондисти і депутати з «болота» Конвенту добилися ухвалення декрету про створення «комісії 12», для розслідування діяльності керівників Комуни Парижа, арешту й віддання їх до суду.

1793, 4 травня - Встановлення твердих цін на зерно (перший максимум) у Франції. Масовий випуск асигнацій спричинив стрімке підвищення цін. Війна проти Франції призвела до скорочення виробництва в ряді галузей промисловості, застою в торгівлі та до поширення спекуляції. Дорожнеча, безробіття і спекуляція стали справжнім лихом для ремісників і робочого люду. Почастішали випадки, коли народ стихійно починав громити продовольчі крамниці й розтягувати з них хліб та інші продукти. У паризьких секціях посилилась агітація плебейських революціонерів. Жак Ру склав петицію від імені 48 секцій столиці, вимагаючи запровадити смертну кару за спекуляцію, встановити тверді ціни (максимум) на предмети першої потреби. Бідний поштовий службовець Варле в Клубі кордельєрів у своїх памфлетах закликав до конфіскації майна, нажитого спекуляцією. Жирондисти назвали плебейських агітаторів «шаленими». Проти них виступили і монтаньяри. Конвент ще 18 березня ухвалив декрет про смертну кару за пропаганду «аграрного закону», тобто зрівняльного переділу землі. Але агітацію за тверді ціни й боротьбу із спекуляцією дедалі більш підтримувала Комуна Парижа. Посилювалося незадоволення народу пануванням жирондистів. Хоча 4 травня було встановлено тверді ціни на зерно (перший максимум), скупники все таки обходили цей декрет і безкарно спекулювали. Становище республіки ставало дедалі критичнішим.

1793, 31 травня - 2 червня - Народне повстання в Парижі. Встановлення якобінської диктатури. Спроба жирондистів організувати розправу над Маратом і діячами Комуни прискорила згуртування революційних сил навколо якобінців і підготовку народного повстання для вигнання жирондистів із Конвенту. Монтаньяри в Конвенті, Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, більшість секцій і Рада Комуни, плебейські агітатори Варле і Ру одностайно прагнули повалити панування жирондистів, які поставили республіку й завоювання революції перед загибеллю. Марат і Робесп’єр закликали до негайного повстання. 31 травня, на світанні, дзвони Собору Паризької божої матері знову вдарили на сполох. Рада Комуни призначила командуючим Національною гвардією якобінця Анріо. Озброєні загони підійшли до Конвенту. «Комісію 12» було розпущено. Проте жирондисти залишились при владі. На другий день у Парижі стало відомо про контрреволюційний заколот і страту патріотів у Ліоні. Ця страшна звістка дала новий поштовх повстанню. Вдень 2 червня Національна гвардія оточила будинок Конвенту. Артилеристи, запаливши ґноти, спрямували на Конвент жерла своїх гармат. Сто тисяч озброєних людей зайняли сусідні вулиці й майдани. Жирондисти і депутати «болота» вийшли до народу, оперезавшись триколірними шарфами, і намагалися почати переговори. Та Анріо скомандував: «Каноніри, до гармат!» Засідання продовжувалось. Бріссо, Верньйо, Петіона та інших жирондистів - 23 депутатів - було усунуто з Конвенту й заарештовано. Панування жирондистів скінчилося. Встановилась Якобінська диктатура.

1793, 2 червня - 1794, 27 липня - Якобінська диктатура. Повстання 31 травня - 2 червня і вигнання жирондистів із Конвенту були початком найвищого піднесення французької буржуазної революції - періоду революційної, демократичної диктатури якобінців. При владі стала найреволюційніша частина буржуазії і дрібнобуржуазні революціонери, які спиралися на широкі маси народу - селянство та плебейські верстви міського населення. Найвищим законодавчим органом якобінської диктатури був, як і раніш, Конвент, проте його дії великою мірою визначалися політичною активністю народних мас - селян, ремісників, дрібної буржуазії. Діяльність Конвенту і Комітету громадського порятунку прямо залежала від Комуни Парижа, революційно-патріотичного руху народних мас у секціях, діяльності Якобінського клубу й Клубу кордельєрів, тісно зв’язаного з найбіднішими верствами ремісників. Велике значення мали численні народні товариства. Виконавча, а фактично й велика частка законодавчої влади, була зосереджена в руках Комітету громадського порятунку, який мав величезні повноваження і керував діяльністю міністерств. У 1794 р. міністерства було перейменовано на виконавчі комісії, а міністрів почали називати комісарами. Каральними органами якобінської диктатури були Комітет громадської безпеки та революційний трибунал, який здійснював революційний терор. Режим якобінської диктатури склався в умовах жорстокої боротьби із внутрішньою контрреволюцією і революційної війни. Якобінці провадили буржуазно-демократичні заходи набагато послідовніше, ніж цього хотілося поміркованій частині буржуазії. Диктатура якобінців спиралася на найбільш революційну частину середньої та дрібної буржуазії, селянство й почасти на плебейські маси міста й села, хоч виразників плебейських сподівань не було в якобінському уряді, а деякі з них зазнали репресії. Проте народні низи міста і села через Комуну Парижа, клуби, народні товариства часто змушували Конвент і Комітет громадського порятунку виконувати їхні вимоги. Цим вони фактично брали участь в управлінні державою. На початку 1794 р. Конвент мав 14 армій загальною чисельністю 642 тис. чоловік. Коаліція поступово втратила навіть кількісну перевагу. На чолі якобінського блоку стояли виразники прагнень революційно-демократичної частини дрібних і почасти середніх власників - Робесп’єр, Сен-Жюст та їхні однодумці. Керівна роль цього угруповання серед якобінців була зумовлена великою кількістю і сильним політичним впливом дрібної та середньої буржуазії на вищому піднесенні революції і тим, що воно було сполучною ланкою між широкими народними масами і новою багатіючою буржуазією, яка частково входила до складу якобінського блоку. Сподівання народних мас - ремісників і збіднілої дрібної буржуазії - виражали «крайні» якобінці - керівники Комуни Парижа Шометт і Ебер та численні діячі секції. Вони ставили за мету обмеження великої власності, суворе виконання максимуму, посилення революційного терору, роздроблення великих ферм, поділ майна підозрілих. У зовнішній політиці вони були за ведення війни до переможного кінця і подання допомоги іншим народам для здійснення революції в сусідніх країнах. Інтереси нової середньої буржуазії в якобінському блоці виражали так звані поблажливі, або «помірковані» (дантоністи), на чолі з Дантоном і Каміллом Демуленом. З ними єдналася і деяка частина «нових багатіїв», які нажилися в роки революції і становили опору центру, або «болота», Конвенту. Лінія на компроміс із «болотом» Конвенту, на стримування, а потім на ослаблення революційного терору проти багатих, курс на якнайшвидше укладення миру, коли можливо, з Англією і Пруссією, щоб зробити непотрібним режим революційної диктатури, - такі характерні риси цієї течії серед якобінців. Соціально-економічна політика якобінського уряду не задовольняла найбідніші верстви населення. Здійснити вантозькі декрети було неможливо через опір захисників великої власності в самому Конвенті і в Комітетах громадського порятунку та громадської безпеки. Максимуму орендної плати на селі запроваджено не було. Нагляд за додержанням максимуму цін на продовольство слабшав. Становище робітників і найбідніших ремісників погіршувалось. Велике незадоволення сільської бідноти викликала мобілізація на поденні сільськогосподарські роботи. 23 липня було запроваджено максимум заробітної плати для поденних робітників. Ці заходи ослаблювали соціальну опору якобінської диктатури серед народних мас.

1793, 3 червня - Декрети про розпродаж емігрантських земель дрібними ділянками на виплат протягом 10 років.

1793, 10 червня - Декрет про повернення сільським громадам захоплених поміщиками угідь і про поділ общинних земель.

1793, 24 червня - Прийняття Національним конвентом якобінської конституції. Природними правами людини оголошувались рівність,свобода, безпека і власність. Конституція передбачала свободу слова і друку, загальну освіту, свободу відправі релігійних культів, право створення народних товариств, свободу приватного підприємництва, недоторканність приватної власності. Джерелом верховної влади оголошувалась воля народу. Проголошувалось право народу на повстання проти гноблення. Проте обмежувальне тлумачення права власності й принцип прогресивного оподаткування, висунуті раніше Робесп’єром у полеміці з жирондистами, не були включені до конституції У цих питаннях Робесп’єр та інші захисники середньої і дрібної власності тимчасово пішли на поступки перед великою буржуазією. Вони не хотіли крутих заходів щодо багатих власників і шукали можливостей домовитися з ними. Спеціально гарантувалася сплата державних боргів. Конституція 1793 р. на весь світ проголосила основи буржуазної демократії - ідею верховенства народу й рівноправності людей. Франція оголошувалась єдиною і неподільною республікою. Якобінська конституція 1793 р. повніше й послідовніше виразила принципи буржуазної демократії, ніж усі пізніші буржуазні конституції, і залишила далеко позаду конституцію 1791 р. з її поділом громадян на «активних» і «пасивних». Але практично конституція 1793 р. не була здійснена. Негайно запровадити її було неможливо, бо для завершення революції і захисту її завоювань в умовах інтервенції і громадянської війни потрібний був режим революційної диктатури. Якобінці проголосили створення революційного уряду. Вони відклали запровадження конституції 1793 р. до закінчення війни, а потім застосовувати її стало вже неможливо, бо якобінську диктатуру було повалено. Проте конституція 1793 р. мала величезне значення як вираження соціально- економічних і політичних прагнень якобінців і була прикладом для революційно-демократичних буржуазних рухів майбутнього. Однак при всій своїй прогресивності й революційності для свого часу конституція 1793 р. мала класово-обмежений буржуазний характер. Проголошені нею демократизм і рівноправність мали формальне значення. Демократичні права й свобода народу не забезпечувались реальними гарантіями. Конституція 1793 р. узаконила буржуазну приватну власність і капіталістичну експлуатацію. Повного знищення експлуатації людини людиною досягнуто тільки в соціалістичному суспільстві на основі соціалістичної власності на засоби виробництва.

1793, 17 липня — Декрет про скасування без викупу феодальних повинностей у Франції. Селяни фактично вже самі перестали сплачувати феодальні платежі й відбувати повинності на користь колишніх сеньйорів, розгромили багато дворянських маєтків і спалили сеньйоріальні книги з записами недоплат. Після декрету вони і юридично стали повними й вільними власниками своїх ґрунтів. Тільки якобінська диктатура остаточно скасувала феодальні відносини на селі і цим розв’язала основне питання Великої французької революції кінця XVIII ст. Велич якобінців 1793 р. полягала в тому, що вони пішли на задоволення вимог широких мас народу. Проте вимоги сільської бідноти про безоплатне надання землі й ліквідацію великої оренди, або «поділу великих ферм», не були задоволені. Про зрівняльний переділ земель і про конфіскацію маєтків, які лишилися в руках колишніх дворян, не було й мови. Декрет про смертну кару за пропаганду«аграрного закону» не втратив чинності.

1793, 4-5 вересня - Виступ народних мас Парижа під проводом Комуни Парижа та її секцій. Рух цей очолили прокурор Комуни Парижа Шометт і його помічник Ебер - виразники прагнень дрібної буржуазії, яка розорялась, і ремісників. Вимагалося негайно створити спеціальну революційну армію для проведення обшуків у багатіїв і реквізиції продовольчих запасів, запровадити загальний максимум цін на предмети першої потреби, нещадно застосовувати терор щодо спекулянтів і контрреволюціонерів, вести війну до останньої можливості й забезпечити всіма засобами перемогу над коаліцією.

1793, 29 жовтня - Декрет Національного конвенту про загальний максимум (другий максимум). Конвент своїм декретом запровадив загальний максимум цін на зерно, борошно, фураж, сіль, мило та багато інших предметів першої потреби. Максимальну ціну товарів встановили, збільшивши на третину ціни 1790 р. Одночасно в інтересах підприємців було встановлено максимум заробітної плати, яка відставала від зростання дорожнечі. Контролювати виконання декрету про максимум було важко, і спекулянти часто порушували його.

1793, 16 та 31 жовтня - Революційний трибунал у Франції нещадно карав контрреволюціонерів. 16 жовтня стратили на гільйотині королеву Марію-Антуанетту (хоч інтервенти сподівались на її видачу). 31 жовтня було страчено жирондистських ватажків, звинувачених у злочинних діях проти революції і в намірах укласти мир ціною поступок коаліції.

1793, жовтень - Антимонархічний і антикатолицький характер мав і революційний календар, запроваджений декретом Конвенту в жовтні 1793 р. Початком літочислення, або нової ери, вважався день проголошення у Франції республіки (22 вересня 1792 р.). Місяці поділялись на декади і називались по-новому - за характерною для них погодою, рослинністю, плодами або сільськогосподарськими роботами. Недільні дні було скасовано. Замість католицьких свят встановлювались революційні, а також вводилося святкування дня декади. Вантоз - місяць вітрів, жерміналь - місяць сівби, преріаль - місяць лук, трав, брюмер - місяць туманів, термідор - місяць спеки та ін.

1793 - Велике значення для розвитку текстильної промисловості мало винайдення машини для відокремлення бавовняних волокон від насіння. Створив цю машину американець Е. Уїтні.

1793-1794 - Під час французької революції в березні-квітні 1793 р. в гірських округах Сілезії вибухнуло повстання селян-ткачів, в якому взяло участь близько 20 тис. чоловік. Того ж рокуповстали ремісники- підмайстри у Вроцлаві. Будинок віце-президента провінції був розгромлений. Під час придушення повстання військами було вбито і поранено 80 чоловік. 1794 року в Сілезії і Польщі піднялась нова хвиля селянських повстань.

1793-1794 - Турецький султан видав кілька фірманів, які забороняли турецьким військам збирати данину на території Белградського пашалику, обмежували розмір данини султану і платежів на користь спахіїв. Спахіям дозволялось жити лише в Белграді. Сербія одержали право вільної торгівлі. Але незабаром вигнані яничари об’єдналися з видинським пашою Пазванд-Оглу і з допомогою його військ захопили Белградський пашалик. Яничарські начальники - дахії скасували автономні права, надані Сербії султанськими фірманами, і повбивали багатьох князів.

1794, 26 лютого і 3 березня (8 і 13 вантоза) - Вантозькі декрети. Перед початком весняної кампанії на фронті робесп’єрівський Комітет громадського порятунку вважав за потрібне піти на деякі поступки міській і сільській бідноті за рахунок майна підозрілих. 26 лютого - 3 березня з цією метою було прийнято так звані вантозькі декрети про поділ майна підозрілих між бідняками. Зміст цих декретів далеко не відповідав усьому обсягу соціально-економічних вимог найбіднішої частини міського і сільського населення. Про гарантії і строки виконання цих заходів нічого не було сказано. І все-таки вантозькі декрети на певний час зміцнили зв’язки якобінської диктатури з масами. Вони відповідали ідеї Робесп'єра і Сен-Жюста про знищення крайньої бідності й злиднів.

1794, 18, 24 березня - Страта Ебера. Ще 22 лютого Ебер виступив у Клубі кордельєрів із закликом до повстання. За допомогою повстання Ебер і його однодумці (ебертисти) сподівались добитися оновлення складу Комітету громадського порятунку, нової чистки Конвенту, посилення терору, забезпечення повного здійснення вантозьких декретів і задоволення інших вимог найбідніших верств населення. У відповідь на приготування до повстання Комітет громадського порятунку наказав заарештувати ебертистів. В березні Ебера і ще 13 осіб було страчено. Разом з Ебером скарали на голову і Клоотца, якого оголосили іноземним агентом. Комуна Парижа і Шометт не підтримали заклику Ебера до повстання, проте їхня доля була така сама. 18 березня Шометта заарештували й гільйотинували. Спроба Ебера та його однодумців підняти повстання і страта керівників Комуни Парижа означали початок розколу серед якобінців. Розправа з «крайніми» послабила опору якобінської диктатури в народі. Але народні маси, заспокоєні вантозькими декретами, не піднялись на захист ебертистів.

1794, березень-грудень — Повстання Т. Костюшка. Другий поділ Польщі і скасування конституції 1791 р. викликали незадоволення патріотично настроєних кіл шляхти і міщанства. У багатьох районах країни тривали повстання селян. У Варшаві та в інших містах діяли таємні революційні клуби. Багато польських офіцерів було звільненої з армії, і вони емігрували в Саксонію та в інші країни, сподіваючись на допомогу Французької республіки. Та якобінський уряд не збирався допомагати полякам. Він вважав польську шляхту не досить революційною і розраховував на те, що події в Польщі відвернуть увагу контрреволюційної коаліції від Франції. 24 березня 1794 р. в Кракові почалося повстання під проводом видатного діяча польського національно-визвольного руху Тадеуша Костюшка (1746-1817). Син шляхтича, Костюшко вчився у військовій школі у Франції. Там він ознайомився з ідеями французьких і буржуазних просвітителів, брав участь у війні північноамериканського народу за незалежність, потім став офіцером польської армії. Повстання, яке він підняв, швидко охопило багато міст, і країв Польщі. У Варшаві до повстанців приєдналася міська біднота. Костюшко був республіканцем і схилявся до демократичних поглядів. Він обіцяв селянам особисту волю і скорочення панщини на час повстання, проте ні він, ні його однодумці не проголоси повного скасування феодальних повинностей і не закликали селян до аграрної революції. Це ослабило повстання. Сили російської і прусської армій значно переважали. 10 жовтня 1794 р. царські війська розбили повстанців біля селища Мацейовиці. Костюшка було поранено і взято в полон. Незабаром царські війська оволоділи передмістям Варшави - Прагою і зайняли польську столицю. Із заходу в Польщу вторглася прусська армія. Події в Польщі частково скували сили Пруссії і Австрії і послабили їхню участь у війні проти Франції.

1794, 5 квітня — Страта Дантона. Після процесу ебертистів зросла небезпека, що влада перейде до поміркованого крила якобінців, тобто «поблажливих», або «модерантистів», згодом названих дантоністами. Дантон та інші «поблажливі» сподівались на швидкий мир з Англією. Проте в березні 1794 р. уряд Пітта здобув повну перемогу в парламенті над прихильниками припинення війни з Францією. Це ослабило позиції Дантона. Наприкінці березня Дантона, Демулена та інших ватажків «поблажливих» було заарештовано, звинувачено в змові проти уряду, зраді, зв’язках з Англією і 5 квітня гільйотиновано. Процес і страта дантоністів на якийсь час зміцнили становище робесп’єрівського Комітету громадського порятунку, але не могли вже запобігти дальшому ослабленню і розколу якобінського блоку. У Конвенті серед монтаньярів і «болота» переважали представники «нових багатіїв», які своїми поглядами наближались до дантоністів. У квітні 1794 р. вони не зважились підтримати Дантона тільки тому, що не було ще здобуто повної перемоги над коаліцією і залишалась загроза інтервенції.

1794, 26 червня - Битва біля села Флерюс. На весну чисельність усіх армій французького Конвенту досягла 850 тис. чоловік. Уже в травні було здобуто перші перемоги. Основні сили австрійців французи розбили в Бельгії у битві біля села Флерюс в червні. У цій битві французькі війська використали аеростат для спостереження за ходом бою.

1794, 27 липня (9 термідора) - Контрреволюційний переворот 9 термідора. Більшість членів Конвенту належала до нової буржуазії, яка нажилася в ході революції. Режим якобінської диктатури вони розглядали як вимушений і терпіли його тільки під тиском народних мас та через те, що боялися реставрації феодальних порядків у разі вторгнення армій коаліції. Перемога біля Флерюс заспокоїла нову буржуазію. Тиск народних мас на Конвент влітку 1794 р. вже ослаб. Комуна Парижа, секції, клуби і народні товариства втратили колишнє значення. В таких умовах буржуазія хотіла відновити необмежену свободу збагачення, ліквідувати режим революційної диктатури і терору, який загрожував спекулянтам та іншим великим власникам. Заможне селянство вже не відчувало потреби в якобінській диктатурі для захисту своєї власності від зазіхань роялістів і не було заінтересоване в збереженні якобінського уряду. Перемоги армій Конвенту знову збудили завойовницькі прагнення буржуазії - захопити лівий берег Рейну і створити вздовж кордонів Франції залежні від неї республіки. Для здійснення цього «нові багатії» хотіли скинути уряд якобінців на чолі з Робесп'єром, Сен-Жюстом, прихильниками обмеження великих капіталів, укладення миру без завоювань. У червні - липні 1794 р. значна частина монтаньярів, що раніш підтримувала якобінську диктатуру, об’єдналася з «болотом» Конвенту. Якобінський блок розпадався. У надрах Конвенту почала складатись контрреволюційна змова. Багато хто із змовників - Тальєн, Фрерон, Баррас та інші - були типовими «новими багатіями», які шукали наживи й насолод, розбагатіли під час революції на спекуляціях, розкраданні й хабарництві, використовували терор для кар’єри і особистого збагачення. Заради влади і наживи вони ладні були йти на будь-які злочини. Продовження революційного терору загрожувало їм гільйотиною. Участь у змові ряду членів Комітету громадського порятунку й Комітету громадської безпеки, серед них і Карно, який керував армією, вкрай ослабило позиції Робесп'єра та його прихильників. Їхньою опорою залишався Якобінський клуб, але він уже не був для «нових багатіїв» таким страшним, як раніш. До змовників приєдналися і деякі «крайні» якобінці, що не розібралися в цілях головних змовників. Вони були незадоволені стратою Ебера та Шометта і боялись за своє життя. Помітивши, що назріває контрреволюційний переворот, Робесп’єр виголосив у Якобінському клубі промову, в якій закликав оновити склад Комітетів громадської безпеки і громадського порятунку. Але другого дня, 9 термідора II року республіки, коли Сен-Жюст взяв слово в Конвенті для виступу з цього питання змовники зчинили галас. На вимогу Тальєна було декретовано арешт багатьох діячів Комуни Парижа. Потім голосами «болота» і змовників Конвент постановив заарештувати Робесп’єра, Сен-Жюста, Кутона та інших осіб. «Республіка загинула, - вигукнув Робесп’єр, - розбійники тріумфують!». Заарештованих відвели до в’язниці, але в цей час частина Національної гвардії підняла повстання. Перелякані тюремники звільнили заарештованих, і вони перейшли в ратушу під охорону вірних Комуні національних гвардійців. Робесп’єр і Сен-Жюст проявили в ці години вагання, вони не зважилися одразу послати батальйони секцій, що зібралися біля ратуші, проти змовників. Вночі, стомившися чекати, національні гвардійці почали розходитись. Тим часом війська змовників ринули до ратуші. Кутон викинувся з вікна, Робесп’єр був поранений пострілом із пістолета в нижню щелепу. Наступного дня 22 чоловіка, серед них Роберсп’єра, Сен- Жюста і Кутона, після формального встановлення особи було гільйотиновано. 11 термідора стратили 70 членів Комуни Парижа. Незадоволення робітників і ремісників соціально-економічною політикою якобінців послабило опір народних мас і революційних батальйонів Національної гвардії силам перевороту. 9 термідора було крахом якобінської диктатури. Трагічно загинули її найвидатніші діячі. Французька буржуазна революція скінчилася.

1794 — Уряд США не хотів втягуватися у війну між європейськими державами й оголосив про свій нейтралітет. Він уклав торговельний договір з Англією. Умови цього договору були нерівноправні й принизливі для США, бо вони обмежували торгівлю на американських суднах з Вест-Індією та з англійськими портами Північної Америки. Серед демократичних кіл США цей договір викликав велике обурення. Війна у Європі порушила торгівлю США: англійський флот перехоплював американські торговельні судна, які йшли у Францію, а французькі військові кораблі так само чинили з американськими торговельними суднами, що пливли в Англію і назад. Дипломатичні відносини з Францією були перервані й відновлені тільки у 1797 році.

1794, 28 липня - 1795, 10 жовтня — Термідоріанська реакція. Контрреволюційний переворот 9 термідора повернув до влади велику буржуазію. Ця подія поклала край революційно-демократичній диктатурі якобінців. Французька революція скінчилася і змінилась контрреволюцією. Та прихід до влади термідоріанців не означав повернення до феодалізму й панування дворянства. Контрреволюція 9 термідора була буржуазним переворотом, спрямованим проти народних мас. При владі стали «нові багатії» - найбільш впливові кола великої буржуазії, заінтересовані в тому, щоб зберегти нажиті за роки революції багатства і закріпити результати революції, вигідні для заможних власників. Термідоріанці були лютими ворогами плебейських мас міста і села. Вони прагнули ліквідувати революційні порядки якобінської диктатури і не допустити здійснення конституції 1793 р. Проте вони не хотіли й реставрації феодально-абсолютистського ладу і обстоювали буржуазну республіку. Найвищим органом виконавчої влади лишався Комітет громадського порятунку, який опинився в руках термідоріанців, але повноваження його були обмежені. Сотні якобінців було гільйотиновано або по-звірячому вбито. Серед страчених виявився і прокурор революційного трибуналу за якобінської диктатури Фук’є-Тенвіль. У Парижі і в провінції лютували контрреволюційні банди головорізів із так званої золотої молоді. Незабаром після 9 термідора Якобінський клуб було закрито, Комуну Парижа й Народні товариства розпущено. У Національній гвардії проведено чистку, щоб усунути з неї найреволюційніші елементи. 75 жирондистів знову ввійшло до складу Конвенту. Термідоріанці, колишнє «болото» Конвенту і жирондисти об’єдналися проти прихильників конституції 1793 р. До роялістів термідоріанці ставились поблажливо. У Конвенті замість сильної якобінської «гори» залишилась невеличка група, або «вершина». До складу її входили Гужон, Дюкенуа, Ромм та інші депутати, які виступали за демократичну республіку. Ця невеличка група «останніх монтаньярів» обстоювала принципи конституції1793 р., але вже не мала міцного зв’язку з народними масами. Термідоріанська реакція позначилася підвищенням цін на хліб та інші продовольчі товари. У грудні 1794 р. максимум цін було скасовано і спекуляція стала нестримною. Курс асигнатів круто падав. Зростання дорожнечі й нестача продовольства, особливо в Парижі, призвели до голоду в робітничих і ремісничих передмістях. На відміну від Робесп'єра та інших якобінців, які виступали проти завойовницьких воєн, термідоріанці прагнули до територіальних загарбань і панування над сусідніми країнами.

1795-1807 - Розвиток Болгарії. В Болгарії зростання міст, формування внутрішнього ринку викликали збільшення попиту на продукти сільського господарства. У зв’язку з цим значна частина землевласників - спахіїв - під різними приводами ухилялась від військової служби. Спахії ставали постійними власниками своїх земельних держань і найбільше дбали про збільшення прибутків з свого господарства. Турецькі поміщики розширяли власне господарство за рахунок селянських або державних земель. Усі селяни платили державний податок - десятину. Фактичний розмір цього податку часто досягав п’ятої частини врожаю. Християнське населення (райя) сплачувало особливий податок за звільнення від військової служби і, крім того, подушне. Селяни повинні були на вимогу властей виконувати різні роботи й відбувати повинності. Чиновники грабували селян, великі землевласники примушували їх задарма працювати на своїх полях. Уже наприкінці XVIII ст. в болгарському селі у зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин чітко виявилось дедалі більше розшарування серед селян. Поряд із збезземеленими і зубожілими селянами з’явилися заможні - чорбаджії, що становили собою сільську буржуазію. Це були землевласники-куркулі, лихварі, торговці. Реформи, які проводив султан Селім III щодо реорганізації армії й ліквідації військово-феодального землеволодіння спахіїв, викликали вороже ставлення до них турецьких феодалів і духівництва. В різних областях Туреччини проти реформ виступили великі феодали, місцеві паші, які відмовлялися коритися урядові. До великих феодалів приєднались дрібні грабіжницькі банди з колишніх солдатів і декласованих елементів, їх використовували феодали, що наживалися на грабунках. Учасники цих банд дістали назву кірджаліїв. Серед турецьких феодалів, які боролися проти султанського уряду на території Болгарії, найвідомішим був Пазванд-Оглу - паша міста Видина. Він об’єднав навколо себе яничарів, кірджаліїв і створив велике військо. У 1795 р. Селім III послав проти Пазванд-Оглу війська, але вони не змогли здобути Видинської фортеці. Смерть Пазванд-Оглу в 1807 р. поклала край його домаганням самостійності.

1795 - Третій поділ Польщі. 3 січня Австрія, Росія і Пруссія підписали грабіжницький договір про третій поділ Польщі. До Росії відійшли литовські, українські й білоруські землі, до Австрії - західна Галичина з Краковом, до Пруссії - польські землі з Варшавою. Територія, яку населяв польський народ, опинилася під ярмом Пруссії і частково Австрії. Поділ польських земель і придушення повстання Костюшка були реакційним і загарбницьким актом усіх трьох абсолютних монархій, що брали в ньому участь. Спільні дії у загарбницьких і реакційних поділах Польщі надовго скріпили співробітництво Пруссії, Австрії і царської Росії в боротьбі проти польського національно-визвольного руху й визвольних рухів інших народів. Величезна відповідальність за ці поділи лежить також на реакційній польській аристократії і шляхті, політика яких сприяла ослабленню Польщі.

1795, 1 квітня (12 жерміналя) - Народне повстання в Парижі. Величезні маси народу вирушили з передмість до Конвенту, вимагаючи хліба, конституції 1793 р. і звільнення заарештованих патріотів. Під дзвін на сполох багато людей увірвалося до зали засідань, але потім, здавшись на умовляння й обіцянки поліпшити їхнє становище, почали розходитись. Термідоріанський Комітет громадського порятунку не збирався виконувати своїх обіцянок.

1795, 5 квітня - Базельський мир 1795 р. В Базелі Пруссія й Іспанія уклали з Французькою республікою сепаратні мирні договори. За умовами миру прусський уряд визнав приєднання до Франції лівого берега Рейну та інші французькі завоювання, але французькі війська не повинні були вступати у північно-західну Німеччину. Іспанські володіння на о. Гаїті перейшли до Франції. 1795 року загарбану французькими військами Голландію було перетворено на залежну від Франції Батавську республіку. Бельгію і гирло Шельди було приєднано до французької території, але війна з Англією і Австрією тривала. Отже, укладено Базельський мир 1795 р., а потім союз із урядом Директорії, який втягнув Іспанію у війни з Англією. Між Іспанією і Англією давно точилася боротьба за колонії. Через посилення англійської контрабандної торгівлі в американських володіннях Іспанії відносини між обома країнами загострилися. Але війни з Англією в 1796-1801 і 1804-1805 рр. привели відсталу іспанську монархію до нових поразок і майже повної загибелі іспанського флоту у Трафальгарській битві.

1795, 20 травня (1 преріаля) - Народне повстання в Парижі. Із списами, рушницями й гарматами повстанці оточили Конвент, вимагаючи оновити склад Комітету громадського порятунку, провести нові вибори, вимагаючи конституції 1793 р. Один із депутатів намагався спинити народ, але йому стяли голову і на списі внесли її до Конвенту. Підгрім барабанів солдати з багнетами навпереваги увірвалися до зали засідань, розігнали народ і відтиснули повстанців від будинку Конвенту. В наступні дні народні маси було роззброєно. У населення передмість власті вилучили до 100 000 рушниць, величезну кількість списів та іншої холодної зброї. Депутатів «гори» було заарештовано, сімох засуджено до страти. Одному з них, Гужонові, дружина таємно передала в тюрму через 11-річного сина кинджал. І коли смертників вивели з суду, Гужон заколов себе. Дюкенуа вихопив з його грудей кинджал і наслідував його приклад.

1795, 22 вересня — Термідоріанський Конвент прийняв нову конституцію III року республіки, за якою виборчі права надавали тільки платникам податків. Таким чином, майновий ценз було відновлено. Вибори стали двоступеневими. Виборцями могли бути особи віком не менш як 25 років, що мають нерухому власність. Було засновано Законодавчий корпус із двох палат: ради п’ятисот із законодавчою ініціативою і ради старійшин з осіб не молодших за 40 років. Виконавча влада надавалась Директорії з п’яти членів, яких обирала рада старійшин із списку,поданого радою п’ятисот. Муніципалітети у великих містах скасовувалися. Склад Законодавчого корпусу повинен був щороку оновлюватися на одну третину в результаті виборів нових членів.

1795, 5 жовтня (13 вандем’єра IV року республіки у Франції) — У Франції роялісти зробили спробу очолити заколот. Понад 20 тис. чоловік зібралося поблизу приміщення Конвенту, вимагаючи скасувати декрет про вибори. Багато хто з них діяв з намови роялістів. Адже щоб зберегти за собою владу, термідоріанці провели декрет, яким незаконно закріплювалось дві третини місць у Законодавчому корпусі за членами Конвенту. Отже, вибори призначались тільки для однієї третини членів обох палат. Декрет цей викликав незадоволення народу, з чого й скористалися роялісти. Для придушення заколоту Директорія звернулась до генерала Бонапарта і доручила йому командувати військами в Парижі. З його наказу на підступах до будинку Конвенту було поставлено гармати. Пострілами з гармат повсталих розігнали. Це було перше застосування картечі у вуличному бою. Бонапарт скористався цим випадком як шанолюбець і кар’єрист, щоб вислужитись перед великою буржуазією і зробити собі кар’єру. Після розгрому повстання 13 вандем’єра вплив Наполеона дуже зріс. Директорія вбачала в ньому генерала, готового захистити її від народних мас і від роялістів.

1795, жовтень - 1799, листопад — Директорія у Франції. Урядування Директорії було прямим продовженням панування великої буржуазії - багатих купців, банкірів і промисловців, спекулянтів, які наживалися на постачанні армії і на скуповуванні та перепродуванні національного майна. Лихоманка комерційних справ, прагнення до збагачення, сп’яніння від розкошів і наживи опанували багатьох власників. Головною особою у першому складі Директорії, який належало періодично оновлювати, став колишній офіцер флоту Баррас, що нажив спекуляціями величезне багатство. Безперервне зростання дорожнечі, падіння курсу паперових грошей і спекуляція призвели до того, що ремісники й робітники ледве животіли. Становище Директорії було дуже нестійке. Панування великої спекулятивної буржуазії викликало гостре незадоволення народних мас. Непопулярністю правління Директорії користувалися роялісти, які намагались підготувати реставрацію монархічного режиму. Щоб утриматись при владі, уряд Директорії оточив Законодавчий корпус військами, вчинив арешти й усунув з його складу багатьох роялістів. Небезпека монархічного перевороту привела до того, що на виборах 1798 р. перемогли демократично настроєні республіканці. Тоді Директорія знов порушила конституцію і незаконно анулювала обрання 106 депутатів. Цілей завойовницької політики було кілька: здобути нові ринки, встановити гегемонію буржуазної Франції в Європі і послабити позиції її конкурентів і супротивників - Англії та Австрії. Завдання відбити іноземну інтервенцію відсувалось на задній план - безпосередня небезпека Франції більше не загрожувала. Переможні війни французької республіки в 17961798 рр. сприяли зростанню впливу армії та її генералів, які постачали уряд грішми за рахунок контрибуцій із завойованих країн. Часом мирні договори генерали укладали, не зважаючи на інструкції уряду.

1795-1796 - «Змова рівних». Найбідніші верстви населення, і особливо передпролетаріат, дедалі більше розчаровувалися в результатах буржуазної революції, майже всіма здобутками якої скористались багаті. На цьому ґрунті в в Парижі виникла революційна «Змова рівних» на чолі з Бабефом. Франсуа-Ноель Бабеф (1760-1797) був сином відставного майора із Північно-Східної Франції. Ще напередодні й у перші роки революції під впливом поглядів Мореллі і проектів зрівняльного переділу земель, відомих тоді під назвою «аграрного закону», Бабеф пройнявся крайніми зрівняльними ідеями й переконаннями про переваги комуністичного ладу над приватною власністю. Таємне «Товариство рівних» поставило собі за мету скинути Директорію і здійснити «фактичну рівність». Програмою-мінімум більшості змовників була конституція 1793 р., обмежувальні заходи щодо великої власності. 10 травня 1796 р. таємне «Товариство рівних» було розгромлене. За доносом поліцейського агента, який пробрався між змовників, Бабеф та інші учасники змови були заарештовані. У 1797 р.

Бабефа та другого керівника змови - Дарте засудили до страти і після невдалої спроби заподіяти собі смерть їх гільйотинували.

1796-1797 - Італійський похід Бонапарта. Мирний договір у Кампо-Форміо. Французька армія під командуванням Бонапарта перейшла Альпи і вступила в Італію. 10 травня 1796 р. австрійські війська були розбиті біля Лоді. Бонапарт захопив Ломбардію і через венеціанські володіння рушив на Відень. 17 жовтня 1797 р. в містечку Кампо- Форміо був укладений мирний договір. Австрія визнавала перехід до Франції Бельгії та лівого берега Рейну. Венеціанська республіка була скасована, а її володіння поділені: Венеція, Істрія і Далмація відійшли до Австрії, а Франції дістались Іонічні острови. Вихід Австрії з війни означав кінець першої коаліції. Тільки Англія ще продовжувала воєнні дії на морі. Директорія та її генерали скористалися з перемоги над Австрією, щоб підкорити Італію і Швейцарію французькому пануванню. У 1797 р. Ломбардію було перетворено на залежну від Франції Цізальпінську республіку. Така сама доля спіткала й Геную, перейменовану на Лігурійську республіку.

1796 - Книга П'єра Лапласа «Виникнення планетної системи».

1796-1840 - Прусський король Фрідріх-Вільгельм III.

1797 - Під владою Туреччини були греки, які населяли не тільки південь Балканського півострова, а й острови Егейського архіпелагу, західне узбережжя Малої Азії і о. Кріт. З XIV ст. Греція перебувала під ярмом Туреччини. Іонічні острови, також населені греками, тривалий час були під владою Венеції, а в 1797 р. їх захопила Франція. Багато грецьких купців і ремісників жили в Константинополі та інших містах Туреччини. Заможні грецькі купці і лихварі з кварталу Фанар у Константинополі займали привілейоване становище, їх називали фанаріотами. Вони мали великий вплив на грецьку православну церкву на чолі з константинопольським патріархом і часто займали важливі посади при султанському дворі. Але весь народ, за винятком верхівки фанаріотів, що запродалась турецьким завойовникам, зазнавав від Туреччини жорстокого гноблення. Податки, феодальні побори, сваволя турецьких пашів і яничарів, а також повна політична безправність греків, як і всього християнського населення Турецької імперії, затримували господарський і культурний розвиток країни. Багато відсталих гірських районів являли собою напівсамостійні області з пережитками патріархально-общинного ладу. Селяни часто йшли в партизани (клефти) і як і сербські та болгарські гайдуки, вели боротьбу з турецькими гнобителями. Проти клефтів турецькі власті створили озброєну охорону, так званих арматолів.

1797-1798 — Повстання в англійському військовому флоті. Перші зафіксовані ще в 1796 р. Погане харчування, жорстокі покарання, невиплата грошей стали причиною цих революційних виступів. На деяких кораблях матроси створили суднові комітети і підняли червоний прапор. Уряд послав на придушення повстання десятки військових кораблів. Головного ватажка матросів Річарда Паркера і ще 23 особи було повішено.

1798 — Цього року зайнята французькими військами Швейцарія і оголошена «дочірньою» Гельветичною республікою. В тому ж самому році французькі війська вступили в Рим і Неаполь. До залежних від Франції республік додалися Римська і Партенопейська (Неапольська). Неаполітанські Бурбони втекли на о. Сіцілію під захист англійського флоту, а папа римський був заарештований. На півночі Італії П’ємонт було поділено на департаменти і приєднано до французьких володінь, а Савойську династію оголошено поваленою. Французька буржуазія та її генерали дивились на Італію як на багате джерело здобичі - продовольства й грошей. Оволодівши Італією та Іонічними островами, Франція прокладала шлях для завоювань на Сході. 1798 року Бонапарт із 30-тисячною армією відплив з Генуї, захопив о. Мальту, що належав ордену іоаннітів, а звідти попрямував до берегів Єгипту, який тоді входив до складу турецьких володінь.

1798-1799 — Єгипетський похід Бонапарта. Завоювання Єгипту й перетворення його на французьку колонію завдавало удару Англії, бо це утруднювало сполучення її з Індією. Французькі війська захопили Олександрію і Каїр. Єгипетська кавалерія була розгромлена в бою біля пірамід, а опір місцевого населення завойовники придушували з нечуваною жорстокістю. З Єгипту Наполеон рушив з військами на Сирію, але не зміг оволодіти її фортецями. Тим часом англійський флот адмірала Нельсона підійшов до узбережжя Єгипту і 1 серпня 1798 р. спалив французьку ескадру біля Абукіру. Після цього французькі війська були приречені на поразку.

1798-1799 — Встановлення французького панування в Італії та Швейцарії і єгипетський похід Бонапарта спонукали Англію, Росію, Австрію й Туреччину утворити другу коаліцію проти Франції.

1798, травень-червень — Національно-визвольне повстання в Ірландії. Ще в 1797 р. зафіксовані перші заворушення. Підготовлене «Товариством об’єднаних ірландців» на чолі з Вольфом Тоном. Ірландці піднялись на боротьбу за зрівняння в правах католиків з протестантами й створення незалежної Ірландської республіки. Керівники повстання сподівались на допомогу Франції, алепослана до берегів Ірландії експедиція французького генерала Гоша зазнала невдачі, і це дало змогу англійським військам розгромити збройний табір повстанців. Ірландців катували, вішали й розстрілювали. У населення і повстанців було відібрано 46 тис. рушниць і 12 гармат. У 1801 р. на основі «білля про унію» ліквідували ірландський парламент. Однією з причин поразки повстанців було те, що вони не мали ясної революційної програми з аграрного питання.

1799 - Закон про заборону робітничих організацій в Англії.

У Росії багато діячів грецького національно-визвольного руху шукало підтримки у боротьбі проти турецького ярма. Загострення суперечностей між Росією та іншими великими державами на Близькому Сході дедалі сильніше відбивалося на становищі Греції. У 1799 р. російська ескадра контрадмірала Ушакова вигнала французьких окупантів з Іонічних островів і визволила їх населення від гноблення турецьких і французьких завойовників. Жителі островів радо вітали російські війська. На Іонічних островах було створено республіку. Проте після Тільзітського миру ці острови знову перейшли до Франції, а потім були загарбані Англією і опинились під її протекторатом.

1799, квітень-серпень - Перемоги російських військ під командуванням О. В. Суворова в Північній Італії. Армія О. В. Суворова розгромила французькі війська під Треббією і Нові, змусивши їх покинути Північну Італію. Турецький уряд пропустив через протоки в Середземне море російську ескадру адмірала Ушакова. Російський флот вигнав французів з Іонічних островів і визволив грецьке населення від французького гніту. Російські моряки брали участь у вигнанні французьких військ із Неаполя. Визволення ряду італійських держав від французьких завойовників супроводжувалось відновленням у них попередніх феодально-абсолютистських режимів. Після героїчного переходу через швейцарські Альпи армія Суворова поверталася в Росію. Причиною виходу Росії з війни були незгоди між союзниками. Імператор Павло І наполягав на відновленні колишніх італійських монархій у межах їхніх давніх кордонів, а австрійський уряд хотів скористатись перемогами Суворова для територіальних загарбань в Італії. Одночасно загострилися відносини Росії з Англією. Після того як Англія зайняла Єгипет і захопила о. Мальту, її позиції на Близькому Сході дуже посилилися, що викликало незадоволення і тривогу російського уряду.

1799, листопад - 1804, травень - Консульство у Франції. Воєнні поразки до краю підірвали і без того хитке становище режиму Директорії. У 1799 р. в Парижі посилилась діяльність демократично настроєних революційних республіканців, робилися спроби відродити Якобінський клуб. Серед впливових кіл буржуазії виник план державного перевороту і встановлення військової диктатури. Серед усіх можливих претендентів на роль контрреволюційного диктатора найкращою кандидатурою виявився генерал Бонапарт. Сім’я Бонапартів надбала великі багатства земельними спекуляціями й належала до «нових багатіїв», тобто найвпливовішої частини буржуазії. Італійський похід приніс Бонапарту воєнну славу і гроші. Дізнавшись про поразку французьких військ в Італії,Бонапарт кинув напризволяще рештки своєї армії в Сирії і на невеличкому суденці повернувся до Франції, уникнувши зустрічі з англійськими кораблями. Впливові фінансисти і сановники, в тому числі й два члени Директорії - Сійєс і Роже Дюко, почали готувати змову для здійснення державного перевороту. Змовники добилися призначення Бонапарта командуючим паризьким гарнізоном. Під вигаданим приводом, нібито Законодавчому корпусу загрожує якобінське повстання, засідання корпусу було перенесено у малонаселений аристократичний район Сен-Клу на західній околиці столиці. 18 брюмера VIII року (9 листопада 1799 р.) будинок Законодавчого корпусу був оточений військами Бонапарта. Спершу Бонапарт намагався умовляннями добитись від ради п’ятисот згоди на те, щоб змінити конституцію, але його зустріли вигуками «Геть тирана!». Тоді солдати увірвалися в зал, - і депутати розбіглись. Надвечір частину їх насильно зібрали в залі засідань. Там під загрозою розправи вони ухвалили запропоноване їм рішення про розпуск Директорії і передачу влади трьом консулам - Бонапартові, Роже Дюко і Сійєсу. А на ділі Бонапарт сам став повновладним диктатором. Формально Франція залишалась республікою, і уряд у складі трьох консулів після закінчення десятирічного строку належало переобирати. Алефактично від республіки залишилась тільки зовнішня оболонка. Влада цілковито перейшла до першого консула - Наполеона Бонапарта, а два інші консули мали тільки дорадчий голос. Перший консул зосередив у своїх руках командування армією, призначення на найвищі військові й цивільні посади, керівництво всією зовнішньою і внутрішньою політикою. Конституція була формально схвалена плебісцитом (всенародним голосуванням), але цей плебісцит був тільки комедією - його проводили під наглядом властей, що абсолютно не давало змоги народові вільно виявити свою волю. Законодавчу владу було навмисно розподілено між різними установами, щоб перетворити їх на безмовне знаряддя в руках першого консула і замаскувати диктаторський характер всього режиму. Для підготовки законопроектів була встановлена Державна рада, обговорювати законопроекти мав трибунат, а право ухвалення або відхилення законів передавалося Законодавчомукорпусу. Будь-які рішення Законодавчого корпусу міг відхилити сенат, що складався з осіб, яких призначав уряд без будь-яких виборів. Членів усіх трьох законодавчих органів призначали із списку кандидатів, обраних населенням. Право голосу надавалося чоловікам, які досягли 21 року і не працювали за наймом. Таким чином, робітників і сільських наймитів було повністю позбавлено виборчих прав. Місцеве самоврядування було знищено. З 1800 р. на чолі департаментів стояли префекти - ставленики першого консула. Мерів міст і сільських громад також призначав уряд як простих службовців. Наполеон Бонапарт створив міністерство поліції з величезним штатом таємних і явних агентів і передав його в управління безпринципному кар’єристові й інтригану Фуше. У Франції запанував режим бюрократичної централізації, поліцейської сваволі і репресій. Останні залишки буржуазно-демократичних свобод, які ще збереглися за Директорії, були ліквідовані. 1800 року уряд закрив 60 із 73 газет. Поліція ліквідувала змову роялістів і заразом посилила розправу з багатьма демократично настроєними республіканцями. Кілька чоловік було страчено, 130 лівих республіканців - заслано, 52 - віддано під нагляд поліції. Всюди нишпорили поліцейські агенти. У 1801 році Бонапарт уклав конкордат із папою Пієм VII. За умовами цього конкордату католицтво оголошувалось «релігією більшості французів». Папа визнавав розпродані церковні землі законною власністю нових володільців. Архієпископів тепер призначав французький уряд, а затверджував їх папа. Ці умови конкордату означали угоду великої буржуазії і бонапартистського режиму з католицькою церквою проти народних мас. Католицьке духівництво повинно було прилюдно виголошувати в церквах молитви за консулів. Воно відкрито перетворилось на опору урядової влади. У 1802 р. під суворим наглядом поліції було проведено плебісцит, який на все життя закріпив за Наполеоном Бонапартом пост першого консула, надав йому право затверджувати мирні договори й призначити собі наступника. Платню першому консулові було збільшено з 500 тис. до 6 млн франків на рік. Того ж року було оголошено амністію емігрантам, при умові, що вони швидко повернуться до Франції і присягнуть на вірність урядові. Бонапарт видав декрет про відновлення рабства в колоніях і послав війська для придушення революції на о. Гаїті. Для більш надійної охорони своєї влади він створив консульську гвардію. Генералам і офіцерам щедро роздавалися нагороди. Було встановлено орден Почесного легіону.

1799-1884 — Міхай Танчіч. Ідеологом народних мас в Угорщині був син кріпака, шкільний учитель і видатний публіцист М. Танчіч. У своїх творах (особливо «Голос народу - глас божий», 1846) він вимагав звільнити селян без викупу й забезпечити їх землею. Танчіч був не тільки революціонером-демократом, а й соціалістом-утопістом. Він прагнув не просто антифеодальної революції, а знищення всякої експлуатації.