Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Символічна інтерпретація прецедентів з історії Візантії, Першого Болгарського царства та Хозарського каганату для юридичного обґрунтування становлення Давньоруської державності

Не дивно, що на сьогодні історіографічна традиція має у своєму розпорядження не тільки колосальну кількість різнофахових робіт, в яких у той чи інший спосіб ставилися та з різною мірою результативності вирішувалися різноманітні питання давньоруської історії початкових етапів розвитку, але нараховує також кілька фундаментальних узагальнюючих праць, автори яких прагнули запропонувати оригінальні концепції становлення Русі. Серед останніх найбільш резонансними були дослідження Д.Іловайського, В.Томсена, В.Пархоменка, О.Насонова, М.Брайчевського, Х.Ловмяньського, Б.Рибакова, В.Сєдова, О.Трубачова, Х.Пашкевича, Н.Чедвік, О.Пріцака, С.Френкліна, Дж.Гепарда, Х.Стенга, В.Петрухіна та інших, які залишаються авторитетними і сьогодні, оскільки сконцентрували найкращі для свого часу досягнення історії, археології, філософії, мовознавства тощо. Неабиякий інтерес до цікавлячої нас проблеми був проявлений також фахівцями з історії країн, прямо чи посередньо причетних до державотворчих процесів у Південно-Східній Європі у ІХ-Х ст., в першу чергу Візантійської імперії, Аварського каганату, Великої (Чорної) Булгарії, Хозарського каганату та Першого Болгарського царства. Принципове значення мало також для становлення Русі, як відомо, утвердження скандинавської за походження династії Рюриковичів. Оскільки історіографічні складові кожного зі згаданих державних утворень взагалі, та в давньоруському контексті достатньо численні та в ідеалі вимагають спеціального аналітичного розгляду, з огляду на обмежені рамки даної публікації ми змушені відіслати зацікавленого читача до узагальнюючих робіт з візантійської, хозарської та болгарської історії. Останнє рішення продиктоване і тим, що у подальшому викладенні автор буде оперувати в принципі відомими, в більшості хрестоматійними фактами, зосередивши увагу на обґрунтуванні нових для обраної теми методологічних підходів, що звільняє від необхідності здійснювати глибокі історіографічні рейди в ті чи інші тематичні складові проблеми.

Для успішної реалізації мети даної наукової розвідки перш за все необхідно коротко охарактеризувати типологічні риси середньовічної християнської культури, в першу чергу ті, які безпосередньо стосувалися проблем узаконення розташування того чи іншого етносу в межах християнської ойкумени, його прав на утворення власної державності та зайняття останнього законного місця в ієрархії цивілізованих країн, обґрунтування прав представників правлячих династій на ті чи інші титули, території, спадщину попередніх реальних та містичних прабатьківщин. Від самого початку автор свідомо відмовляється від термінів, які і до сьогодні активно використовуються стосовно Середньовіччя, на кшталт «окупація», «загарбання» тощо, прагнучи у відповідності до принципу історизму довести, що за кожним вчинком середньовічної світської та духовної еліти, в тому числі і в питаннях легітимізації нових державних утворень, обов`язково стояли ретельні політичні, юридичні, теологічні, династичні тощо розрахунки, які концентрували у собі найкращі здобутки античної, ранньохристиянської та середньовічної думки.

Оригінальною, навіть унікальною рисою Середньовіччя було чітке усвідомлення його інтелектуальною елітою часових та регіональних меж власної цивілізації, які, зрозуміло, відштовхувалися від положень Старого та Нового Завіту, концепцій ранньохристиянських мислителів (так званих Отців Церкви), культурного досвіду античної доби. Хоча поряд з переосмисленими реальними подіями минулого середньовічна думка оперувала значним арсеналом містичних, ірраціональних концептів, останні посідали далеко не другорядне місце в духовності епохи. У відповідності з монотеїстичним християнським світоглядом для середньовічної людини більшу цінність мало вічне, незмінне, абстрактне, необмежене часом та простором, зрештою -містичне, тобто те, що максимально наближало індивідуума, обмеженого порівняно нетривалим життям та недосконалим інтелектом, з Богом. Оскільки найцінніше було зосереджено у Святому Письмі та канонізованих творах патристики, то реальні політичні, культурні, навіть суто побутові вчинки в першу чергу світської та духовної еліти завжди обов`язково планувалися та здійснювалися з урахуванням біблійних зразків. Людина Середньовіччя своє земне життя вважала тільки миттю втілення вічної душі, тому реальність треба було сконструювати у такий спосіб, щоб вона була максимально зорієнтована на вічні зразки, що вважалося гарантією потрапляння в Царство Небесне. Тобто, досліджувана епоха була підкреслено семіологічною, свідомо зорієнтованою на зразки, образи, знаки. Будь-який вчинок тільки тоді набував виправданості та законності для сучасників, коли обов`язково був виправданий орієнтацією на певний містичний чи реальний факт минулого, який був освячений традицією та набув символічного статусу. Цілком логічно, що з юридичного погляду епоха концептуально орієнтувалася на прецеденти біблійної чи реальної історії, шукаючи у такий спосіб у тих чи інших подіях минулого виправдання власним діям; сказане безпосередньо стосувалося також і відносин між державами, які будувалися на підґрунті концепції про чемну ієрархію, яка, в спою чергу, розглядалася як перманентно недосконалий аналог ієрархії небесної, доктрину якої розробили, як відомо, Псевдо-Дионісія Ареопагів, Блаженний Аврелій Августин та інші позньоантичні та ранньохристиянські інтелектуали.

Середньовіччя тільки на перший погляд виглядає зосередженням безглуздої невиправданої жорстокості, безкінечних немотивованих вчинків та конфліктів, абсурдних вчень та панування церковної догматики. На практиці ж без кропіткої юридичної, теологічної та династичної підготовки не здійснювався жоден крок у внутрішній та зовнішній політиці, релігійній та культурній сферах. Історична наука ХІХ-ХХ ст., протягом яких було закладено підвалини сучасного гуманітарного дискурсу, на жаль практично не враховувала в процесі вивчення середньовічних джерел та встановлення причинно-наслідкових зв`язків, дат подій, імен їх учасників, а особливо — мотивів, аргументації, приводів, обставин реалізації тих чи інших задумів типологічних рис Середньовіччя, які принципово відрізнялися від ментальних стереотипів ХVII-ХХ ст. Побіжно зазначимо, що протягом останніх трьох-чотирьох десятиліть завдяки зусиллям переважно філософів, лінгвістів та лише, на жаль, частково власне істориків закладено було методологічні та методичні підвалини комплексного семіологічного аналізу середньовічних текстів та історії Середніх Віків в цілому. Західноєвропейське Середньовіччя, так званий Рах Romana чи Рах Catholica, на підґрунті здобутків представників школи «Анналів» (М.Блока, Ф.Броделя та інших) та М.Бахтіна достатньо ретельно під кутом зору принципової уваги перш за все до ментальних, духовних засад епохи вивчалося такими визнаними медієвістами, як Ж.Ле Гофф, Ж.Дюбі, Ж.-К.Шміт, А.Гуревич, Ю.Безсмертний, В.Даркевич та інші; сьогодні високим авторитетом користуються медієвісти, які розділяють концептуальні положення так званої «нової інтелектуальної історіографії» та методологічно з нею споріднених.

Вивчення з позицій семіології, нарратології, теорії дискурсу так званого Pax Slavia Orthodoxa, якщо скористатися терміном, запропонованим видатним італійським славістом Р.Піккіо [59; 60; див. також оригінальний варіант А.Дьоміна: 29], тобто - православного слов`янського світу, практично тільки починається, хоча історіографічна традиція вже поповнилася працями Г.Подскальського, М.Данилевського, О.Юрганова, А.Горського, О.Головка, В.Рички, О.Толочка, О.Александрова, Т.Вілкул, автора цих рядків [4; 5; 15; 16; 17; 18; 19; 22; 23; 61; 74; 75; 76]. Проте комплексне вивчення Pax Slavia Orthodoxa в цілому та його давньоруської складової зокрема в семіологічному` контексті, а саме він, як було зазначено, дозволяє максимально повно реалізувати не декларативно, а на практиці принцип історизму з огляду на концептуальну семіологічність Середньовіччя, ще чекає на свою реалізацію, оскільки у дослідженнях згаданих авторів залучено до наукового аналізу в принципі тільки окремі аспекти нових дослідницьких технологій. Суттєвою перешкодою до більш успішної реалізації задуму є, на нашу думку, те, що нерідко ігнорується властива Середньовіччю символічність, містичність, принципове тяжіння до імітування зразків, зорієнтованість на вічні духовні цінності, прецеденти минулого тощо, тому дослідники у переважній більшості випадків залишають поза увагою з`ясування справжніх, прихованих причин тих інших подій [46; 50; 51].

Містичний зв`язок між земним та небесним, тимчасовим та вічним у часоово-просторовому вимірі обґрунтовувався наступними аргументами. Представники інтелектуальної еліти розуміли свою епоху як аналогічну, в містичний, зрозуміло, спосіб, останньому з шести днів творіння, коли, власне, і було створено людину, про що, як відомо, розповідається в старозавітній Книзі Буття і що визнається крім християнства юдаїзмом та ісламом. Це пов`язано з паралельним існуванням літочислення як від Різдва Христового, так і від творення світу (саме така система панувала у східному християнстві), тобто на 5508 років більше, тому тисячоліття від 492-го по 1492-й рік розглядалося як типологічно подібне сьомому дню творіння, що пояснює велику популярність у Середньовіччі так званих "Шестидневів". Тому всі вчинки люди, в першу чергу світська та духовна еліта, прагнули вимірювати через призму біблійних зразків, символів, образів та персонажів, практично завжди імітували поведінку тих чи Інших реальних та містичних героїв, в першу чергу святих, праведників, своїх янголів-хранителів, особливо шанованих предків тощо. З огляду на це жоден вчинок не здійснювався без попередньої "мозокової атаки", ніхто без достатніх та вагомих династичних, правових, спадкових та інших підстав не міг претендувати на ту чи іншу територію, титул тощо. На жаль, з кінця XV століття, а саме з 1492-го року, ситуація почала змінюватися в бік сучасного типу сприйняття правових та етичних норм, роль авторитетних та зразкових середньовічних символів почала змінюватися, а їх призначення та смислове навантаження ставало все більш умовним, формальним та недієздатним. Поступово процес осмислення, кодування та ретрансляції інформації все більше набував форм ретельної, сумлінної, але не опрацьованої з точки зору характерних для попередньої епохи "вічних цінностей" фіксації певних історичних ситуацій, що принципово відрізнялося від наративно-семіологічних принципів середньовічної доби [34; 35; 36; 37; див. також: 66].

Стосовно розуміння просторових аспектів землі як Божого Творіння Середньовіччя орієнтувалося, по-перше, на старозавітну доктрину розподілу земель між нащадками Авраама та Ноя (Сімом, Хамом та Яфетом), а по-друге, на новозавітну концепцію місій апостолів у різні землі. На легітимізацію у рамках християнської ойкумени міг розраховувати певний народ та територія, причетні до зазначених розподілів; тільки у разі теологічного обґрунтування правляча династія могла розраховувати на церковне благословення та отримання відповідно права на очолення незалежної держави, проте у васальній (в залежності від конкретних історичних обставин — реальній чи чисто номінальній) від імперії. Останнє вимагає пояснення. Оскільки існує одне і тільки одне Царство Небесне, то і на землі може бути всього одне царство та, відповідно, один володар. Для християнського Середньовіччя такими були Римська імперія та римський імператор В основі середньовічної доктрини "перенесення імперії" традиційно лежали біблійні пророцтва з книги Даниїла про чотири насильницькі та жорстокі царства, які почергово змінювали одне одного та після яких має настати п`яте, "вічне" Царство Боже. Згідно апокаліптичних видінь давньоєврейського пророка, загибель четвертої монархії має настати після появи месії ("помазаника божого") та встановлення Царства Божого ("п`ятої монархії"). Ідея перенесення влади від одних народів до інших простежується і в книзі "Ісуса, сина Страхова" (10, 8). Треба, проте, мати на увазі, що автори книги Даниїла сформулювали зазначену концепція в період успішної боротьби євреїв проти монархії Селевкідів у II ст. до н.е., тому четвертим царством вважалася саме ця елліністична держава [14; 41; 54].

Через посередництво авторів новозавітного "Одкровення Іоанна Богослова", в якому четвертим та, відповідно, останнім царством було проголошено Римську імперію, а також коментарів до Старого Завіту св. Ієроніма (IV ст. н.е.) модель періодизації історії за чотирма монархіями стала надбанням наступного тисячоліття, ставши, за влучним висловлюванням німецького медієвіста К.Трібера, "наріжним каменем історичного світогляду протягом усього Середньовіччя". Проте паралельно з негативним сприйняттям Римської імперії деякими з авторі п новозавітних книг та ранніми християнами інтелектуальна еліта пізньоантичної та ранньохристиянської доби наполегливо почала працювати над "реабілітацією" Риму. На початку V ст. Пруденцій у трактаті "Проти Симмаха" вперше висловився стосовно того, що Римську імперію (точніше "pacis Romae" - "римський світ") власне і Богом було створено для прискорення розповсюдження християнства серед народів.

Якщо забігти дещо наперед, то своєрідним логічним завершенням розробки даної теми стала концепція фрайзінгенського єпископа Оттона (1113-1158) - видатного богослова та політика середини XII ст. (між іншим, онука германського імператора Хайнріха IV, брата короля Конрада III і рідного дядька імператора Фрідріха І Барбаросси та фактичного автора ідеї утворення "Священної Римської імперії"), який з метою виправдання ганебного в очах християн факту практичного знищення Риму військами Аларіха у 410 р. запровадив до наукового обігу свого часу та політичної практики принцип "translation imperii". За Отгоном Бог переніс владу римських імператорів спочатку на "західних франків" в особі Карла Великого, коронованого у 800 р., а потім на германців в особі імператора Оттона І, коронованого у 962 р.; але у другій редакції своєї "Хроніки" Оттон Фрайзінгенський запропонував більш складну схему трансляцій, говорячи про перенесення імперії від римлян до греків (тобто візантійців), потім до франків, далі до лангобардів і тільки потім - до тевтонських франків (тобто германців). Не менш плідною виявилася і ідея Оттона про обов`язковість генетичного зв`язку імператорів для забезпечення їм повної законності з Октавіаном Августом; Карл Великий, наприклад, за розрахунками єпископа був 68-м чи 69-м прямим спадкоємцем римського імператора. Для нашої теми це особливо важливо, оскільки реальний та особливо містичний зв`язок з Римом вважався обов`язковою умовою будь-якої середньовічної держави та правлячої династії, які прагнули вважатися легітимними. У такий спосіб середньовічна інтелектуальна еліта остаточно спробувала відмовитися від "незручного" імперського квартету, до чого закликали ще видатні хроністи ранньосередньовічної доби Григорій Турський, Ісідор Севільський та Беда Вельмишановний, які вважали, що ера великих імперій завершилася з появою християнства [14, 11-12, 78-87; 78; 79].

Для нашої теми принципове значення має ще така риса середньовічної культури, як відмінне від більш пізнішого ставлення до слова, мови, тексту. Вони не тільки вважалися даром Божим (грецьке «Логос», себто - вчення, мудрість, було синонімом Сина Божого), але розглядалися як модель всесвіту, в якій практично повністю відображений Божий задум щодо творення світу. Тому інформація, перш ніж фіксувалася за допомогою мовної знакової системи в тексті, ретельно символізувалася, для чого підбиралися найбільш адекватні слова та словосполучення. Як відомо, Pax Slavia Orthodoxa оперувала переважно церковнослов`янською мовою, яка спеціально була штучно сконструйована з запозичених з давньогрецької, давньоєврейської, частково з латини слів та зі слов`янських мовних компонентів для максимально адекватні передачі змісту Святого Письма чи патристичних текстів. Тобто Середньовіччя не тільки орієнтувало людей жити за певними зразками, але і інформацію в процесі її осмислення, фіксування та ретрансляції символізувало у відповідності з певними духовними орієнтирами. У результаті такої подвійної символізації в джерелах, якими користуються дослідники і до сьогодні, відображена по суті імітаційна версія реальних історичних подій; за повідомленням про ту чи іншу подію завжди треба шукати той містичний чи реальний прецедент минулого, який для літописця - представника інтелектуальної еліти, слугував підґрунтям «піднімання» конкретного вчинку чи події до такого бажаного у Середньовіччя високого духовного рівня. Інтелектуальна є еліта відповідну методику тримала, зрозуміло, в секреті, що пояснюється не тільки зрозумілою кастовістю, але і прагненням не допустити до необхідних знань людей без тривалого випробовування та без необхідного рівня освіти.

Книжники зовсім не прагнули розкривати свої професійні секрети, бути переконливими з аргументами, тому в середньовічних текстах годі шукати прямих покликів на конкретні прецеденти та ретельних аргументацій. З огляду на це і постає необхідність проаналізувати ті обов`язкові для становлення нових середньовічних держав юридичні та символічні складові (що в цю епоху практично збігалося) з досвіду зразкових, освячених традицією країн. Треба також звернути увагу на те, що слов`янське православне Середньовіччя оперувало протягом практично усього періоду розвитку церковнослов`янською мовою — штучним знаковим конструктом, створеним переважно з південнослов`янських мовних компонентів, але за зразком трьох так званих «святих» мов, в першу чергу давньоєврейської та давньогрецької (латина вижалася у православному світі граматично, семантично та морфологічно Недосконалою, щоб нею передавати складні теологічні поняття та почуття). Тобто, церковнослов`янська мова вже в силу наведених особливостей була ідеальним матеріалом для кодування та символізації інформації та осмислення останньої через призму певних біблійних та патристичних зразків [34; 35; 36; .17; 46].

Для Русі в якості останніх виступали в першу чергу Візантійська імперія, Хозарський каганат (до 968 р.) та Перше Болгарське царства (до 1018 р.), а також ті країни, прецеденти з історії яких були використані для легітимізації зазначених державних утворень (Римська імперія, Аварський каганат та Велика Булгарія, деякі зі східних країн, які вважалися спадкоємцями імперій Олександра Македонського та Ахеменідів) [3; 89; 127; 134; 135].

Імперія Селевкідів - спадкоємець останніх найавторитетніших в античному світі та у Середньовіччі імперій - мала в період раннього європейського Середньовіччя неабияке символічне значення, оскільки небезпідставно вважалася своєрідним "містком" між Заходом та Сходом в першу чергу стосовно теоретичних уявлень про ідеальну державу, існування якої бездоганно обґрунтоване з теологічної, політологічної та юридичної очок зору. Принциповим було також і те, що і християнський Захід, і з кінця 20-х рр. VII ст. мусульманський Схід визнавали в якості зразкового імператора Олександра Македонського (Іскандера семітськими та тюркськими мовами), який утворив свою імперію якраз включаючи територію Персії, де правила династія Сасанідів - правонаступник Олександра з відповідними геополітичними амбіціями. Для нашої оповіді є принциповим те, що візантійський імператор Іраклій вів тривалу війну у 20-х рр. VII ст. проти імперії Сасанідів майже синхронно з арабами, які тільки-но переживали ісламізацію. Стосовно так званих гассанідів, які вважалися безпосередніми нащадками перських шахів, візантійці до першої чверті VII ст. використовували титул «василевс», перш ніж самим обґрунтувати власні на нього претензії [39]; той факт, що гассаніди знаходилися у васальній залежності від Візантії, не міг вплинути на символічно і реально більші права перших на спадщину Олександра та імператорський титул. Саме в 629 р., коли Іраклій визволив від персів Гроб Господній, що мало і для християн, і для мусульман величезне символічне значення (останні визнають, як відомо, за Ісусом - Ісою - роль одного з пророків), самим пророком Мухаммадом йому було запропоновано прийняти іслам [13, 153-154 та ін.].

З позицій семіології стає логічним та зрозумілим характер подальших відносин між Візантією, арабським та тюркським (ісламським) світом. Події 629 р. в Єрусалимі символічно зрівняли права християн та мусульман на імперський ойкуменізм, тому виглядають обґрунтованими претензії спочатку арабських халіфів, особливо після завоювання Персії, а пізніше - турецьких султанів на території Візантії, на титул василевса та, власне, на саму назву "Ромейська імперія" (як відомо, офіційна назва Візантії, тобто - Римська імперія): спочатку Іконійський султанат успадкував назву Рум, а з утворенням у середині XV ст. Османської імперії останні прийняла цілком законно з юридичної точки зору назву "Румелія", а турецькі султани вважалися, подібно до попередніх візантійських василевсів, нащадками римських імператорів. Не менш важливе смислове навантаження на людей Середньовіччя мало і те, що араби та турки по черзі володіли Гробом Господнім, а також та обставина, що мусульмани вважалися нащадками вітхозавітнього Авраама від його зв`язку зі служницею Агаррю: їх син Ізмаїл - символічний предок ісмаїлітів, тобто - мусульман, тоді як євреї вважаються нащадками Авраама та його законної дружини Сарри (у Середньовіччі помилково сарацинами називали мусульман арабського та тюркського походження, проте ця назва має відноситися до іудеїв). За таких умов Візантія мусила відмовитися від титулу «імператор», який попри престижне «римське» забарвлення таки обмежував ойкуменічні амбіції Ромейської імперії, та почати користуватися більш універсальним титулом «василевс». Останній від 629 р. на майже сто років був монополізований Візантією, проте в силу певних історичних обставин остання мусила була поступитися ним болгарським царям, які, згідно охарактеризованої вище специфіки Середньовіччя, повинні були мати достатні підстави для ввідних амбіцій.

Давньоруські інтелектуали мали у своєму арсеналі набір як класичних, так і оригінальних методів легітимізації власної державності та створення особливого, навіть унікального духовного підґрунтя для впевненого та міцного положення Давньоруської держави у колі інших країн ойкумени. Скандинавські та візантійські чинники, як відомо, відіграли важливу роль у становленні та ку давньоруської державності. Достатньо згадати те реальне та символічне місце, яке займала Візантійська (Ромейська) імперія у християнській середньовічній свідомості та шведську (чи данську згідно іншої версії) за походженням династію Рюриковичів. Християнський тип мислення орієнтувався, як відомо, на юдейський Старий Завіт, розглядаючи власне християнський Новий як реалізацію потенційно закладений у Старому ідей. Тому ретельна та знаково перевантажена давньозавітна конструкція щодо походження "колін Ізраїлєвих" та розподілу земель між нащадками Ноя (Сімом, Хамом та Яфетом) закономірно стала загальнокультурним, теологічним, юридичним та політологічним підґрунтям для середньовічних доктрин розподілу територій ойкумени між апостолами з їх місіями Христової віри та обов`язковістю законної династії для необхідного гармонійного зв`язку реального світу з містичним, вічним. Крім того, Русь обґрунтовувала законність свого місця в християнській ойкумені апеляцією до місії апостола Андрія до Скіфії, проте давньоруські книжники допрацювали канонічні візантійські концепції апостольських місій версією про благословення Андрієм київських гір та Русі в цілому. Правда, паралельно була адаптована і канонічна постать римського єпископа Климента (третього після апостолів Петра та Павла, що було особливо символічно), мощі якого були перевезені князем Володимиром до Десятинної церкви. У такий спосіб Русь забезпечувала собі містичний та, відповідно, символічний зв`язок з Римом та римською імперською традицією, що було додатковим аргументом на користь законності претензій Києва на особливий державний статус [84; 85]. Виходячи з цього стає зрозумілим наполегливе прагнення Середньовіччя вирішувати принципові міжнародні та внутрішні питання, в першу чергу, на рівні шлюбів представників зацікавлених сторін не тільки в рамках православного слов`янського світу, але і католиків, мусульман та язичників, прагнучи тим самим підняти рівень реальних земних відносин щабля універсального, вічного, божественного.

На сьогодні у візантологів найбільшим авторитетом користуються періодизації розвитку візантійської політичної теорії др. пол. VII — початку XIII ст. (до утворення у 1204 р. Латинської імперії) французької дослідниці Е.Арвайлер та російського вченого Г.Літавріна [41; 87, 9-147]. Г.Літаврін виділяє три основні напрямки зовнішньополітичних зусиль Візантії, на які вона спрямовувала свої інтелектуальні та практичні зусилля протягом зазначеного періоду і які суттєво сприяли збагаченню політичної теорії: Персія, араби та Європа (авари, слов`яни та протоболгари). Ми б ризикнули додати ще й західний напрямок, в якому провідну роль відігравали нормани, франки та інші германські народи, які почали з кінця VIII — початку IX ст. демонструвати небезпідставні імперські амбіції. Перемога у 629 р. над Персією дала привід імператору Іраклію почати використовувати стосовно себе титул "василевс", який до цього використовували персидські шахи, що вважалися спадкоємцями Олександра Македонського [55, 99 еіс; 92, 161-178; 96, 130-131; 98, № 199; 124; 125]. Слід, правда, мати на увазі, що і до 629 р. зазначений титул візантійці іноді використовували стосовно персидських монархів, а в якості універсального титулу щодо правителів взагалі - в нарративах навіть і після 629 р. [54, 93; 91; 117, 89; 119]. До імені сина Іраклія (теж Іраклія) став додаватися епітет "новий Костянтин", що, на думку Г.Літавріна, "повинно було вказувати на втілення у співправителеві та синові василевса чеснот ідеального государя (Костянтина Великого)" [41, 60]. В титулатурі вказувалося на божественне походження імператорської влади ("в Христі вірний"), яка оголошувалася захисником та покровителем церкви [106; 115; 130; 136]. Більш того, символічне значення для майбутнього Візантії та православного світу в цілому мала введена тим же Іраклієм традиція коронувати з виконанням усіх необхідних канонічних ритуалів, а не просто проголошувати ще за життя імператора своїх синів в якості співправителів та нащадків [56; 66; 104]. І хоча між такими авторитетними візантологами, як Е.Арвайлер, Г.Острогорський, Д.Закитіносо, Г.Рьош та іншіми, немає згоди в питанні про обставини та наслідки використання нового титулу, проте залишається очевидним той факт, що свою повну форму ("василевс ромеїв") він набув тільки у наступному столітті. Гадаємо, що поштовхом до цього стали події, пов`язані з десятилітнім позбавленням престолу імператора Юстиніана (з 695 по 705 рік) в результаті заколоту, якому вдалося за підтримки хозар та болгар повернути собі трон та в знак подяки в 705 р. титулувати болгарського хана Тервеля (701-718 рр.) "кесарем" - другим після василевса в візантійській ієрархії [10; 28; 80]. В ексклюзивних випадках, з метою уникнення плутанини, використовувалася і форма "великий василевс" [19]. Довгий час традиційно вважалося, що титул "василевс ромеїв" у Візантії почав використовуватися після визнання нею імператорського титулу у 812 р. за Карлом Великим, коронованим на римського імператора у 800 р.; і хоча Візантія Карла визнала тільки імператором франків, проте сам факт втрати монополії на титул "імператор" змусив Ромейську імперію шукати переконливу альтернативу для підкреслювання своєї зверхності [85; 96; 112; 119; 129]. Г. Рьошем було, разом з тим, встановлено, що титул "василевс ромеїв" на печатках використовувався і раніше 812 р.

У такий спосіб Візантія прагнула обґрунтувати свої походження не тільки Римської імперії, що, здавалося, було достатньо та переконливо обґрунтовано з теологічних та юридичних позицій, але оскільки у Ромейської імперії з`явилися конкуренти на римську спадщину, вона цілком логічно почала апелювати до імперії, яка хронологічно існувала раніше Римської та не викликала ні у християн, ні у мусульман, ні у представників інших вірувань жодних сумнівів щодо своєї легітимності - імперія Олександра Македонського. А оскільки візантійський імператор вважався божим обранцем, вінчаним на царство самим Христом [93, 55; 102; 129, 34-38; 61-62] (зрештою і термін "помазаник", який практикувався на Русі, і ні чим іншим, як дослівним перекладом давньогрецького "Христос"), то і концептуальні пошуки поверх часових та територіальних меж вважалися не тільки можливими, а навіть і бажаними, оскільки піднімали владу до такого бажаного абстрактного (божественного в богословському розумінні) рівня. Візантійська імперія вважалася єдиним претендентом на римську імперську спадщину, всі інші християнські (і не тільки) держави займали підпорядковане їй місце згідно саме візантійській ієрархічній концепції. Цікаво з цього приводу навести слова С.Аверінцева, який писав, що після позбавлення влади останнього західноримського імператора Ромула Августула варваром Одоакром у 476 р. та відсилання імператорських ісігній, на які останній не мав прав, східноримському імператору Зенону як "законному" нащадку цезарів, "Римська імперія перестала існувати "всього лише" в дійсності, в емпірії - але не в ідеї. Закінчивши реальне існування, вона отримала натомість "семіотичне" існування" [2, 115-116].

На думку З.В.Удальцової, "самою впливовою, високоорганізованою та рафінованою дипломатичною системою в Європі та на Близькому Сході залишався включно до ХІІІ ст. візантійська дипломатія. Характерною її особливістю був тісний зв`язок з політичною доктриною виключності "Християнської імперії", з тезою про її провіденціоналістську місію в історії людства " [78; пор.: 105, 150-164; 111; 123, 65-67; 133-139]. Візантійська політична думка успадкувала від Римської імперії концепцію власної державної унікальності: світ ділився на ойкумену та варварські землі. їх населення тлумачили за допомогою античних етнографічних термінів особливе місце в візантійській дипломатії займала Болгарія та інші слов`янські землі Подунав`я [6; 7,82-140; 99].

Необхідно більш детально зупинитися на характеристиці ролі Хозарського каганату та Першого Болгарського царства в процесі становлення давньоруської державності та з`ясувати, чому символічне осмислення прецедентів з історії саме цих двох країн (поряд, зрозуміло, з Візантією) стало базовим для легітимізації Русі у колі держав християнської ойкумени. Визнана міжнародною спільнотою законна династія вважалася обов`язковою умовою повноцінної держави, тим більше, що остання в рамках християнського світогляду розглядалася як містичне продовження тіла правлячої династії по аналогії з церквою як тілом Христовим. Проте провідне місце у створенні оригінального давньоруського державного та культурного обличчя зіграли хозарські та болгарські (як дохристиянські, так і християнські) компоненти. По-перше, тривала залежність від Хозарського каганату, яка інколи і сьогодні розглядається істориками як політично дискомфортна, образлива для Русі та навіть абсурдна з огляду на її подальшу історичну долю, зробила можливим досить регулярно апелювати до унікальності Хозарії як держави, яка гармонійно поєднала юдейську (віросповідання еліти після тривалих шлюбів чоловіків з хозарських керівних структур з жінками єврейських купецьких та духовних об`єднань) та ісламську (віросповідання більшості населення після запропонованої арабами відповідної умови в 30-х рр. VIII ст. для запобігання окупації) релігійні складові розглядалися як світоглядно рівноцінні християнству як монотеїстичні та такі, що визнають спільних пророків та деякі фундаментальні догмати; до того ж, саме вітхозавітні, тобто юдейські, уявлення лягли в основу середньовічних ісламських та християнських концепцій про розподіли територій між нащадками, з одного боку, Сіма, Хама та Яфета, а з іншого — Авраама та Ізмаїла, на чому ґрунтувалися новозавітні уявлення про розподіл території ойкумени між дванадцятьма апостолами та на чому будувалися тогочасні політичні теорії, легітимізувалися ті чи інші території та етноси. Крім того, для Русі було важливим і те, що Хозарія розглядалася як законний спадкоємець попередніх державних об`єднань тюркських етносів на теренах Східної Європи та після розгрому Аварського каганату Карлом Великим у 800 році, після чого останній був коронований як римський імператор (Візантія його визнала імператором тільки у 812 р. в екстремальних для себе обставинах загострення боротьби з арабами на норманами, і то тільки як франкського), небезпідставно претендувала на статус країни-імперії. Останнє особливо принципово для нашої розповіді, оскільки за християнськими уявленнями імператор представник Бога на землі міг бути тільки один, а саме - римський імператор, на роль якого претендували візантійські ("ромейські", тобто римські) імператори; проте досить серйозні саме з релігійної точки зору аргументи (римський престол як престол апостола Петра - "каменя", на якому Христос заповідав будувати церкву як своє тіло в містичному сенсі) стосовно імператорського статусу мали германські королі, що створило проблему, так остаточно не вирішену протягом Середньовіччя, проте давала шанс Хозарії та іншим державам претендувати на імператорський статус. У такий спосіб Русь як спадкоємиця Хозарського каганату та руські князі, до яких (зокрема Володимира Великого та Ярослава Мудрого) неодноразово використовувався титул "каган" [38; 52; 57; 58; 68; 72; 88; 94; 94; 103 та ін.], цілком законно могли розраховувати на відносно самостійний, незалежний від Візантійської (Ромейської) чи Священної Римської імперії. Остання назва саме у такому вигляді почала використовуватися з середини XII ст. (якщо бути точним — від 1155 р.) з ініціативи Фрідріха Барбаросси, синхронно практично одночасно зі спробами Андрія Боголюбського обґрунтувати незалежність від Києва нового, північно-східного державного центру на Русі, для чого останній використав сукупність саме символічних засобів (прецеденти минулого, найбільш шановані ікони, династичні зв`язки з візантійськими та половецькими імператорськими та ханськими родинами тощо), що особливо показово в контексті нашої розмови.

Розробку відповідних доктрин та виклад необхідних аргументів ми бачимо в "Слові про Закон та Благодать" митрополита Іларіона, давньоруських літописах, проте більшість необхідної інформації не висловлювалася відкрито, а кодувалася в текстах на підставі використання існуючих методик. До речі, Русь довго прагнула зберегти існування анклавного Тмутараканського князівства, яке розглядалося як містичне продовження хозарської державності, необхідності для державності руської; саме провінційні тмутараканські князі, як неважко переконатися на прикладі Мстислава Володимировича, так званих Ростиславичів (Рюрика, Володаря та Василька), Олега Святославовича з Чернігівської гілки Рюриковичів, мали особливий статус серед давньоруської князівської верстви; великий інтерес до Тмутаракані (Таматархи давньогрецькою мовою) проявляла і Візантійська імперія, прагнучи "нейтралізувати" у такий спосіб імператорський статус Хозарії та претензії на аналогічний Русі, залишившись у такий спосіб єдиним монополістом (західним імператорам у ойкуменічності Візантія, як відомо, відмовляла). Свого часу Г.Літаврін висловив припущення, що події 1185 р., відображені у "Слові о полку Ігоревім", слід зв`язати з антируськими інтригами Візантії навколо Таманського півострова вже починаючи з 1079-го року, коли засновник чернігівської гілки Рюриковичів (так званих "Ольговичів") Олег Святославович після заслання на о.Родос в результаті спільних інтриг київського князя Всеволода та візантійського імператора повернув собі Тмутаракань, але вже як номінальний васал, проте зять, "узурпатора" візантійського імператорського престолу Олексія І Комніна, який майстерно та юридично бездоганно легітимізував свій статус [40; 42; 43, 40; 44]. До речі, Г.Вернадський мав підстави вважати, що першою церковною структурою на Русі було саме Тмутараканське архієпіскопство, яке існувало до 1037 р., тобто до завершення конфлікту Мстислава та Ярослава, коли, власне, і було офіційно засновано Київську митрополію (нагадаємо, що за М.Присьолковим аналогічну роль до того ж таки 1037 р. відігравало болгарське Охридське архієпіскопство та його своєрідний руський "імітатор" Переяслав) [65, 36-52; 131].

По-друге, слід більш уважно віднестися до факту християнізації Русі у 60-х рр. IX ст. (так зване "Аскольдове хрещення"), оскільки у візантійських, західноєвропейських та східних джерелах відобразилася саме ця подія, а не більш хрестоматійне хрещення за часів Володимира. Для нас важливим є те, що Аскольдове хрещення хронологічно співпало з християнізацією Болгарії та, відповідно, утворенням Першого Болгарського Царства, яке відіграло колосальну роль у справі легітимізації Русі як повноцінної держави, місіонерською діяльністю Кирила та Мефодія з їх неоціненним внеском у створення церковнослов`янської мови. Не дивно, що у багатьох дореволюційних (М.Максимовича, Є.Голубинського, В.Пархоменка, М.Присьолкова та інших) радянських (Б.Грекова, І.Фроянова, Я.Щапова та інших) та зарубіжних (В.Мошина, А.Поппе, Л.Мюллера та інших) дослідників було достатньо підстав вважати першим офіційним християнським осередком на Русі Переяславське єпіскопство, яке тільки в 30-х рр. XI ст. за Ярослава мудрого було перенесене до Києва вже у ранзі митрополії; крім того, суттєву конкуренцію Київській тривалий період утворювали титулярні Переяславська та Чернігівська митрополії [63; 64; 65; 86, 56-62; 116; 117; 118, 15-30, 152-236; 131]. Не позбавлений цікавості і той факт, що назва Переяслав з метою спадковості дублювала назву першої християнської болгарської столиці Преслава. Це взагалі було поширеним у добу Середньовіччя, достатньо згадати Ростов - Доростол, Псков - Плєсков (Пліска - язичеська столиця Болгарії"), а також відтворення назв міст Південної Русі на Півночі Русі та в Володимиро-Суздальському, Московському, Рязанському князівствах: Юріїв, Ярославль (варіант західноруського Ярослава, який нині знаходиться на території Польщі), Галич (який має "співбрата" не тільки в Північно-Східній Русі, але і в сучасній Румунії - Галац), Переяслав, Стародуб, Перемишль та інші. Як важливий символічний орієнтир у вирішенні власних політичних та релігійних потреб Русь, безперечно, не могла не розглядати особливі відносини Константинополя та важливих болгарських культурно-релігійних та політичних центрів - Преслава та Тирново [62; 90].

Саме Болгарія дала Русі кілька важливих прецедентів, які на руському грунті неодноразово використовувалися для своїх потреб: імператор Юстиніан II, жонатий, до речі, на доньці хозарського кагана, в якості подяки за повернення трону дарував у 705 р. болгарському хану Тервелю титул "кесаря" — другий у візантійській ієрархії після Василева, що було першим у християнській традиції випадком такого визнання варварської країни; слід мати також на увазі, що титул "кесарь" або "цисар" (у церковнослов`янському скороченні під титлом - "цар", в німецькомовному варіанті - "кайзер"), назва якого походила від імені першого римського імператора Юлія Цезаря, і означав власне "імператор" [10; 11; 25; 26; 27; 133; 134]. Проте Візантія для підкреслення своєї унікальності, розуміючи, що титул "імператор" мав в уявленні мешканців західноримської імперії відверті "мілітарні" асоціації, оскільки спочатку використовувався стосовно військових-тріумфаторів, спеціально використовувала стосовно своїх імператорів, як вже зазначалося, перський за походженням термін "василевс". В силу об`єктивних історичних обставин саме Болгарії судилося стати державою, з якою амбітна Візантія змушена була "поділитися" і цим сакраментальним титулом: у 913 р. за болгарським царем Симеоном (до речі його батько Борис після християнізації Болгарії у 864 р. першим почав використовувати титул "цар", вочевидь, як альтернативу західним римським імператорам, не без мовчазної, слід вважати, візантійської згоди) Візантія визнала титул "василевс", проте тільки болгар, як раніше, у 812 р. за Карлом Великим було визнано титул імператора, що стало першим прецедентом "етнічного" використання цього універсального до цього титулу [12; 45, 168-170; 107; 109; 113; 120, 70, 246; 128]. Випадок з початком титулування Симеона з точки зору тогочасних юридичних норм, які співпадали з теологічними уявленнями епохи, слід визнати цілком обгрунтованим: болгарський цар як майбутній тесть (заручини навіть неповнолітніх представників правлячих родів розглядалися як достатня юридична основа для міжнародних та дипломатичних відносин) неповнолітнього спадкоємця візантійського престолу Костянтина VII (Багрянородного), який прагнув відібрати владу в узурпатора Романа Лакапіна (920-944 рр. правління - командувач візантійським флотом та коханець імператриці Зої, що в свою чергу коронувався як співправитель імператора, заручивши свою доньку з Костянтином) прийняв у 920 р. в загрозливих для існування єдиної спадкоємиці Римської імперії держави обставинах титул "василевса ромеїв", себто титул візантійського імператора. Оскільки стосовно Симона було виконано повідну процедуру коронування, яка символізувала отримання Божої благодаті та Царства Земного по аналогії з отриманням Сином Божим Царства Небесного [41, 62; 137], то титул "василевса ромеїв" - і це принципово для нашої оповіді — мав залишатися за ним і за його нащадками в принципі вічно, що також відповідало середньовічному світогляду і не могло не непокоїти Візантію протягом усього періоду її існування.

Взагалі, болгарські царі і раніше фігурували поряд з володарями Вірменії та Аланії, серед духовних синів, тобто найближчих "родичів" візантійського імператора як єдиного глави Ойкумени, що асоціювався з батьком згідно біблійної міфології та символіки [28; 30; 31; 54; 55; 56; 83; 85; 136; 137 та ін.]. Але охарактеризовані вище обставини на початку 20-х рр. X ст. зробили Болгарію унікальною державою, яка в площині реальних, земних відносин з Візантією посідала підпорядковане місце. Воно визначалося, насамперед, ієрархічними візантійськими доктринами, проте на містичному рівні, а він особливо цінувався з огляду на прагнення Середньовіччя усі соціальні відносини вимірювати через призму вічності та незмінних божественних цінностей, тому Болгарія зайняла максимально наближене місце до Візантії, безпрецедентне порівняно з іншими країнами. Нагадаємо, що Середньовіччя традиційно більшу увагу приділяло саме містичним, нераціональним, духовним чинникам, розглядаючи їх як більш важливі та визначальні з огляду на їх типологічну спорідненість з божественним. Не дивно тому, що саме Болгарія стала для Русі тим "містком", за допомогою якого вона могла вирішити проблеми своєї легітимізації як в реальному, так би мовити - раціональному вимірі, так і в символічному, нарративно-семіологічному, що вже можна простежити на прикладі зовнішньополітичної доктрини Святослава Ігоревича та методах її втілення [19; в примітках - основна література з проблеми].

Князь Святослав, до речі, перший з давньоруських князів, який носив слов`янське ім`я, син славнозвісної княгині Ольги та, згідно нашої гіпотези - онук по материнській ліній болгарського царя Симона, мав усі династичні підстави у своїй зовнішньополітичній та державотворчій взагалі діяльності керуватися саме імперськими амбіціями, діючи проти Візантії, як переконливо довів російський історик О.Назаренко, синхронно внаслідок цілком можливої попередньої координації дій ще з одним опонентом Ромейської імперії - германським імператором Оттоном І [19; 48; 49]. Але якщо династичні претензії давньоруського князя до Болгарії та Візантії, з огляду на викладені обставини, більш-менш зрозумілі, то ліквідація Хозарського каганату, включення його територій до складу вже незалежної від останнього Русі та законні претензій на імператорський за своїм рівнем каганський титул, який, як зазначалося, хай і неофіційно, але тим не менше використовувався сином та онуком Святослава, вимагають додаткових пояснень, які приводять нас до державного об`єднання, яке безпосередньо дотичне як до генезису Хозарії, так і Болгарського ханства на Балканах. Мова йде про так звану Велику (Чорну) Булгарію, яка протягом достатньо тривалого періоду існувала на території Лівобережної України, Північного Кавказу та Північного Прикаспію та наполегливо виборювала своє право на незалежність від Аварського каганату [6; 7; 20; 68; 70; 71].

Є всі підстави стверджувати, що саме після занепаду в результаті до кінця нез`ясованих причин Великої Булгарії в 30-50-х рр. VII ст. з частиною булгар об`єдналися етнічно близькі з ними тюркські племена хозарів, успадкувавши булгарську державну традицію та, відповідно, імперські амбіції [8; 21; 32; 53; 81; 101]. Хозарія в противагу Аварському каганату шукала власну оригінальну державну та культурну інтелектуальну конструкцію, знайшовши її і в поєднанні юдаїзму та ісламу, і в прибутковому контролі над торгівельними шляхами як зі Сходу на Захід, так і з Півночі на Південь, увійшовши щодо останнього в протиріччя з варягами, що відобразилося на процесі генезису Давньоруської держави як компромісу між Хазарією та Скандинавією. Святослав, власне, прагнув зібрати до складу Русі території, які в свій час опанували болгари, нащадком та лідером яких він небезпідставно себе вважав, після розпаду Великої Булгарії: Поволжя (Волзьку Булгарію), Хозарію, Північний Кавказ та, зрозуміло, вже християнську Болгарію на Дунаї, яка після Симона мала практично рівний статус з Візантією. У такий спосіб Святослав мав усі підстави вважати себе законним спадкоємцем як візантійського, так і хозарського престолів, що, як неважко здогадатися, давало Русі унікальні ойкуменічні перспективи [18; 19].

Русь, таким чином, як юридично повноцінна держава, яка неодноразово достатньо аргументовано претендувала на свій імперський статус та державну незалежність від Візантійської імперії, могла реалізуватися тільки в межах існуючих у Середньовіччі політичних, юридичних, династичних тощо норм. Нами було продемонстровано, що Давня Русь мала усі підстави зайняти досить високий ранг в контексті пануючих християнських уявлень про ієрархію християнських держав, проте найбільш яскраво у зовнішньополітичній діяльності князя Святослава продемонструвала неабиякі можливості представити себе як законну спадкоємицю кочових за походженням імперій, які визнавалися рівними Візантії навіть попри те, що за середньовічними уявленнями тільки остання могла бути єдиною імперією в християнській ойкумені. Русь же на початкових етапах свого державного становлення могла забезпечити власну унікальність поза межами власне християнського цивілізованого світу, орієнтуючись на більш універсальні державні утворення (в першу чергу Хозарію та Болгарію), які гармонійно поєднували як власне християнські, так і інші монотеїстичні традиції (в першу чергу іслам та іудаїзм). Інтелектуальна еліта Давньої Русі в символічний спосіб адаптувала до власних державних потреб реальні та у ряді випадків містичні прецеденти з історії необхідних для її державного становлення та утвердження країн - своїх сучасників, а також тих, в історії яких шукали свої витоки останні, а саме в першу чергу Візантії (Римська імперія, держава Олександра Македонського та її попередники Єгипет та імперія Ахеменідів), Хозарії (Аварський каганат, Велика Булгарія), Перше Болгарське царство (як і у випадку з Хазарією -Аварський каганат та Велика Булгарія).

Література

1. Авенариус А. Авары и славяне. «Держава Само» // Раннефеодальные государства и

2. народности (южные и западные славяне УІ-ХП вв.). — М.: Наука, 1991. — С.26-36.

3. Аверинцев С.С. Позтика ранневизантийской литературы. — М.: Сосіа, 1997. - 343 с.

4. Авенариус А. Авары и славяне. «Держава Само» // Раннефеодальные государства и

5. народности (южные и западные славяне УІ-ХІІ вв.). - М.: Наука, 1991. - С.26-36.

6. Александров А.В. Образный мир агиографической литературы. — Одесса: Маяк, 1997. - 246 с.

7. Александров О.В. Образ світу в літописній повісті 6523 р. // УІЖ. — 2000. - №4. - С.65-73. Ангелов Д. Славяне и протоболгары в догосударственный период (У-УІІ вв.) // Советское славяноведение. — 1986. — № 5. - С.29-38.

8. Ангелов П. Бьлгарската ередновековна дипломатия. — София: Крум, 1988. — 425 с.

9. Артамонов М.И. История хазар. - СГіб.: Лань, 2001. —688 с.

10. Бакалов Г. Средневековният бьлгарски владетел (титулатура и инсигнии). — София: Наука и изкуство, 1985. - С.85-96. (368 с.)

11. Бешевлиев В. К вопросу о награде, полученной Тервелем от Юстиниана II в 705 г. //Византийский временник. - 1959. - Т.16. - С.8-13.

12. Билярски И. Титла "кесар" в ередневековна Бьлгария // Преглед. - 1989. -№11.-С.54-57.

13. Божилов И. Цар Симеон Велики (893-927): Златният век на Средновековна Бьлгария.-София: Крум, 1983.-376 с.