Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Голодомор 1932-1933 рр.

ПЛАН

1. Причини і початок голодомору в Україні в 30-ті роки

2. Загострення ситуації в українських селах

3. Жахливі наслідки голодомору

Список використаної літератури

1. Причини і початок голодомору в Україні в 30-ті роки

У той самий час, коли робилися перші кроки у напрямі придушення селянства в 1929-1930 рр., Сталін відновив наступ на Україну та її національну культуру, тимчасово припинену на початку 20-х років.

Першій атаці на українську інтелігенцію передувала загальна компанія, спрямована проти селянства. Сталін добре розумів, що рушієм національного відродження України є інтелігенція, яка втілювала в собі самосвідомість українського народу, але також і селянські маси, які живили її протягом сторіч. "Обезглавлювання" нації шляхом усунення її кращих виразників було б суттєвою перепоною на шляху національного відродження. Саме це пізніше стало очевидним мотивом Катинської трагедії, як і масових депортацій з країн Балтії у 1940 р. Але Сталін, очевидно, усвідомив, що лише масовий терор супроти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори. Свою ідею щодо зв'язку між нацією та селянством він висловив досить чітко: "Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема".

За наполяганням Сталіна було ухвалено рішення, виконання якого могло лише викликати голод серед селянства. Це дали зрозуміти Москві самі керівники українського комуністичного уряду. Протягом усіх наступних місяців його дійсно проводили в життя з винятковою жорстокістю, і місцеві спроби уникнути його чи хоча б пом'якшити раніше чи пізніше безжально придушувалися.

2. Загострення ситуації в українських селах

Ситуація загострилася уже в липні 1932 року і щодалі погіршувалася. Український уряд намагався час від часу вносити деякі незначні поліпшення, хоча б для того, щоб надати можливість тим, хто безпосередньо працював у полі, і далі працювати. У липні український ЦК наказав доставляти хліб і рибу в райони, вже уражені голодом, і давати їх тільки тим, хто дійсно працював у полі. Деякі сільські урядовці давали їжу всім, хто голодував. Подібні кроки дістали різку оцінку вищого партійного керівництва. Газета "Вісті" охарактеризувала їх як "марнування хліба та риби".

Оголошено про другу чергу заготівель, хоча тепер уже заготовляти не було чого. На перше листопада план нових заготівель Україна виконала лише на 41 відсоток.

Люди вже вмирали. Але Москва, яка ні на крок не відступала від своїх вимог, понеслася у справжній вир голодового терору, безжалісно прискорюючи швидкість цього гону.

Українська преса друкувала одне за другим повідомлення про страти "куркулів", які "систематично крали зерно". В Харківській області судами винесено 50 смертних вироків, в Одеській - 3. Переважно це були справи про крадіжку колгоспного зерна, хоча одне подружжя стратили за якусь конкретно не визначену крадіжку. Газета "Пролетарська правда" повідомила про те, що в селі Новоселиця на Житомирщині одного селянина засудили до розстрілу лише за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька. Одну жінку заарештували разом із сином за спробу зжати трохи власного жита.

Відомі випадки, коли подібні "злочини" розглядалися за іншими, хоч й не менш суворими, законами. В селі Мала Лепетуха поблизу Запоріжжя кількох селян стратили лише за те, що вони поїли м'ясо похованого коня. Подібних прикладів можна було б навести чимало.

Місцеві провідники партійне-державного курсу, звичайно, не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке ставлення: "Нічого з того путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду". Результатом кожного разу було те що "майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів".

Як у місті, так і на селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку офіційно заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: "Геть звідси, старий... Йди собі в поле і там здихай!".

Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті у селян забирали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих продуктів викликала підозріння, що сім'я ще не голодує. Тоді активісти влаштовували особливо дбайливий обшук, припускаючи приховування якоїсь їжі.

Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту...

Один із активістів пригадує: "Я чув, як діти душилися, задихалися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, - він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.

Уже наприкінці листопада 1932 року в Україні траплялися випадки стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна було вдосталь. Часто воно знаходилося на відстані кількох кілометрів від того місця, де вони голодували.

Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою - дістатися до зерна на зерносховищах або до картоплі в ґуральнях. У більшості випадків вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Як зазначав очевидець тих подій, "це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили".

З наближенням зими становище села погіршувалося все більше і більше. З 20-го листопада за розпорядженням українського уряду селянам колгоспникам зовсім перестали видавати зерно в оплату вироблених ними трудоднів. Пояснювалося, що цей захід матиме чинність до тих пір, аж поки Україна не виконає державний план по заготівлі зерна. Незважаючи на всі зусилля партійного керівництва наприкінці 1932 року на заготівельні пункти було доставлено лише 71,8% плану. Сталіну та його прибічникам здавалося, що Україна не хоче виконувати державних планів заготівель зерна, що її слід примусити, і вони звернулися до крайніх заходів тиску на українську владу.

Партійні кадри, що зазнали чималої чистки, знов послали на село для боротьби проти селян, що вмирали з голоду.

Люди вмирали всю зиму, але всі документи засвідчують, що масове вимирання села розпочалося фактично на початку березня 1933 року.

"Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі... і тепер геть усе начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу "локшини", і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іванчай, амарант та кропиву..."

3. Жахливі наслідки голодомору

Уже наприкінці 1932р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30-ти кілометрів від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. "В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан".

Один із письменників, уже за часів хрущовської "відлиги" зміг розповісти про те, який "у 1933 році був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли". Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу...

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми.

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь знаходилися чоловіки і жінки, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу.

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишилися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися в міста. Сільські фельдшери теж - адже ліками голод не вилікуєш.

Доведені до відчаю селяни прагнули будь-що дістатися до міст, але знаходили там мало допомоги. Так було у Дніпропетровську, в Донбасі, в інших місцях, де майже половина прибулих уже доживала свої останні дні. Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів, селяни продиралися скрізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч, але щастя його було не довгим: у місті йому все одно судилося помирати.

На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Деякі кияни допомагали селянам переховуватися від міліції. А ось що повідомляє харків'янка: "Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на кінній площі. Хробаки буквально поїдали її живцем. Уздовж тротуару ішли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги...".

В одній українській родині, пише ще один свідок, де деякі лежали ледве дихаючи, а інші зовсім не дихали, "дочка господаря лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця... Коли вона почула, як ми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно як гарчить собака, якщо підійти близько, коли він гризе свою кістку".

Голод породжував згубні психічні симптоми, які декому важко було подолати. Люди писали анонімні доноси на своїх сусідів, що ті приховують зерно. Частим явищем стали вбивства, подібні до цього: "у селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя, та їхню 16-ти річну дочку, щоб взяти собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали. Він же вбив свого приятеля, коли той ніс 4 хлібини, які дістав у місті". Отож, засліплені голодом, люди подекуди втрачали людську подобу.

Існують численні повідомлення про самогубство, майже завжди повішання. Але найстрашнішим фактом було інше: "деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх". Моторошний випадок стався в селі Каламазівці на Одещині, коли по всьому селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.

Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму можна побачити в тому, ані слова про голод не дозволялося промовляти у пресі чи деінде. Спочатку в хід пускалося твердження, що ніякого голоду немає. Його поширювали за кордоном радянські дипломати, західні журналісти та інші, яких ошукав або розбещив радянський режим. Усередині країни радянська преса просто ігнорувала катастрофу, час до часу вміщуючи гнівні заперечення чергового закордонного "наклепу". Будь-яка згадка про голод стала злочином - за одне те слово карали навіть самих голодуючих. А нагорі Сталін поводився так, наче нічого не було.

І навіть зростання рівня смертності, які сталися, мовляв, через упертість селян, котрі відмовилися належно сіяти та збирати врожай. Поміж усім це було рівнозначне визнанню того, що існувало певне явище, яке дехто, може, й називав голодом, але радянський уряд не був винний у тому, і взагалі все було не так серйозно, як іноді показувала злісна буржуазна пропаганда.

Щодо сталінців із самої московської верхівки, то вони чудово знали про голод. Молотов відвідав українське село наприкінці 1932 року, і окружні урядовці доповідали йому, що хліба не було і населення голодувало.

І врешті відомо, що й сам Сталін був відповідно проінформований. Він регулярно отримував найретельніші зведення про все, що відбувалося в будь-якому куточку країни.

Сталін не квапився. Він міг будь-коли надати допомогу голодуючим районам, але утримувався до пізньої весни 1933 року, аж поки голод не досяг свого жахливого апогею.

Ми не маємо безпосередніх доказів того, що голод планувався Сталіним заздалегідь. Але те, що він - як із самого початку, так і далі - суворо вимагав реалізації курсу, який спричинився до катастрофи, показує, що Сталін вважав голодомор за ефективний і цілком сприйнятний засіб боротьби з українським селянством як "куркульсько-націоналістичним елементом".

Використана література:

1. Роберт Конквест, "Жнива скорботи", Київ, "Либідь", 1993 р.

2. Юрій Семенко, "Голод 1933 року в Україні"; Дніпропетровськ - Мюнхен, 1933р.