Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Аграрне питання в політиці центральної ради

Національно-визвольний рух українців 1917–1921 рр. – Українська національно-демократична революція та боротьба за збереження державної незалежності – це героїчна і водночас трагічна сторінка нашої історії. 90 років минуло з тих пір. Зі здобуттям Україною незалежності виникли можливості інакше поглянути на події тих драматичних років, глибоко проаналізувати причини трагедії українського народу, оцінити умови, за яких розгорталася боротьба, зрозуміти, чи мала вона шанси на успіх. В сучасній українській історичній науці проблеми, пов’язані з Українською національно-демократичною революцією, розглядаються в роботах О.П. Реєнта, О.С. Рубльова, О. Субтельного [2; 3]. Головними причинами поразки Центральної Ради ці та інші видатні вчені вважають неспроможність побудувати міцний державний апарат і боєздатну армію. Однак не менш важливого значення напередодні та під час революції в Наддніпрянській Україні набули соціальні питання, особливо – аграрне питання. Останньому в українській історіографії зазначених вище подій, на наш погляд, приділяється недостатньо уваги. Зокрема, недооцінюється роль аграрного фактору в поразці Української революції. В цій доповіді ми спробуємо висвітлити основні аспекти аграрної політики Центральної Ради, співставити плани та задуми її діячів стосовно аграрного питання з практичною реалізацією цих проектів і визначити, як пов’язані результати вирішення аграрного питання з кінцевою поразкою Центральної Ради.

На початку XX ст. селяни становили більшість населення України (понад 75%). Реформа 1861 р., незважаючи на всі її позитивні аспекти, кардинально не полегшила становища селян. Після реформи залишилось чимало пережитків феодального ладу: “відрізки”, збереження відробіткової системи. Але найголовніше – скасування кріпацтва проходило в інтересах поміщиків за рахунок селян. Революція 1905–1907 рр. показала неспроможність і небажання російського царизму йти на будь-які поступки народним масам. Столипінська реформа призвела до руйнування селянської общини та ще більше поглибила майнове розшарування селян. Але вона не була доведена до кінця. До того ж дуже великою часткою земель все ще володіли поміщики.

Таким чином, перед Першою світовою війною аграрне питання залишалося невирішеним. Більше того, воно було одним з найгостріших. Отже, будь-яка політична сила, що в 1917–1921 рр. претендувала на лідерство в Україні, повинна була обов’язково рахуватися з інтересами селянства.

Навесні 1917 р. Україну охопила хвиля патріотичного піднесення. Центральна Рада від самого дня її заснування (4 (17 за н. ст.) березня 1917 р.) одержала підтримку більшості українського населення, про що свідчать рішення першого селянського, першого та другого військових з’їздів, а також Українського національного конгресу (6–8 (19–21) квітня 1917 р.). Необхідність глибоких суспільних перетворень була очевидною, і практично всі верстви населення України покладали на Центральну Раду великі надії. На превеликий жаль, ці надії (особливо – надії селян) в більшості своїй не виправдалися.

Аграрне питання постало на порядку денному аж через 8 місяців після утворення Центральної Ради! І постало вже в умовах смертельної загрози, що нависла над українською автономією після Жовтневого перевороту в Петрограді. Третій Універсал Центральної Ради, прийнятий 7 (20) листопада 1917 р., проголошував скасування права власності на землі поміщицьких та ін. нетрудових господарств. “Віднині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі – касується… Землі ті є власність всього трудового народу і мають перейти до нього без викупу”[4, с. 39]. Але наступні рішення Центральної Ради та Генерального Секретаріату звели значення цього положення на нівець. Так, передбачалося, що у землевласників, чиї наділи не перевищували 50 десятин, землю відбирати не будуть. Це глибоко обурило найбідніші селянські верстви. Не підлягали перерозподілу землі з виноградниками, хмелем, ділянки цукрових заводів. А 10 (23) листопада 1917 р. на нараді представників поміщиків, банкірів та цукрозаводчиків Винниченко зазначив, що реалізація земельної реформи відбудеться тільки після скликання Всеукраїнських Установчих Зборів. (Селяни ж були зацікавлені саме в негайному вирішенні аграрного питання!). Більше того, за самовільне захоплення земель передбачалася кримінальна відповідальність.

Така політика Центральної Ради в аграрному питанні мала глибоко негативні наслідки. По-перше, проголошення власності трудового народу на землю (навіть суто декларативне) розколювало українське суспільство на два ворогуючі табори (поміщиків и селян). По-друге, відкладання вирішення цього питання обурювало селян, які прагнули негайних змін. Невиразні соціально-економічні пункти цього Універсалу не мали й натяку щодо кардинальних перетворень виробничих відносин на тих соціалістичних принципах, апологетами яких вважали себе творці Української держави [2, с. 66].

Наступного разу Центральна Рада звернулася до аграрного питання в січні 1918 р., коли перебувала в стані війни з Радянською Росією. Четвертий Універсал (9 (22) січня 1918 р.), який проголосив УНР “самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу”, обіцяв з весни повсюдне впровадження земельного закону на основі безплатної передачі землі селянам. “В земельних справах комісія… вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі згідно з нашою постановою на 7-й сесії, щоб передача землі земельними комітетами в руки трудящих відбулася ще з початком весняних робіт”. Також оголошувалося, що “ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження Української Народної Республіки”[4, с. 50]. Але втілити в життя ці положення Центральній Раді не вдалося. Четвертий Універсал приймався вже “під гуркіт гармат” наступаючих більшовицьких армій.

Ще до укладання Брестського миру, 18 (31) січня 1918 р., коли Центральна Рада вже прербувала за межами Києва, нарешті було ухвалено довгоочікуваний закон про землю. Його метою було створення “таких умов користування землею, при яких була б виключена всяка можливість капіталістичного взискування за допомогою землі людської праці” Також передбачалося “утворення таких умов землекористування, які полегшували б спочатку організацію окремих великих громадських господарств зі спільним веденням господарства, а потім – перехід до громадського ведення сільського господарства в загальнодержавних межах” [2, с. 82]. Тобто можна стверджувати, що діячі Центральної Ради навіть під час втечі продовжували наївно мріяти про “тихі озера загірної комуни” [5, с. 33]. Невдовзі до всіх означених труднощів додалися нові. За умовами Брестського миру (27 січня (9 лютого) 1918 р.) Центральна Рада в обмін на визнання незалежності УНР та військову допомогу в боротьбі з більшовиками зобов’язувалася надати Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна та виробів з нього; 400 млн. штук яєць; 2,75 млн. пудів великої рогатої худоби (живою вагою); 3 млн. пудів цукру; регулярно постачати їм овочі, фураж, тощо.

Задля об’єктивності треба зазначити, що це не мали бути брутальні експропріації. За ці товари Німеччина та Австро-Угорщина мали розраховуватися з українським урядом золотом. Це зазначено в ст. 7 договору [4, с. 53]. Тобто договір передбачав фіксовану плату за продовольство, але, звичайно, нижче ринкової вартості.

Але з приходом австро-німецьких військ політична ситуація в Україні змінилася кардинально. Центральна Рада виявилася абсолютно неспроможною виконати означені вище продовольчі зобов’язання. Усвідомивши це, окупаційне командування почало досить активно втручатися в земельні відносини.

Так, на початку квітня 1918 р. вийшов наказ генерала-фельдмаршала Ейхгорна, згідно з яким селяни під загрозою “заслуженої кари” не повинні були заважати поміщикам засівати поля [1, с. 66]. А спричинений цей наказ був парадоксальною ситуацією, що склалася в українському селі. Земельні комітети, в розпорядження яких переходила земля згідно з законом, частіше за все не допускали поміщиків до засіву, селяни ж були не в змозі самотужки обробити всю орну землю (не вистачало інвентаря, тяглової худоби і т.ін). Досить доречно тут буде не без іронії згадати про “собаку на сіні”.

Позиція німецької адміністрації свідчила про її страх перед тим, що соціалізація землі спричинить анархію села й ускладнить збирання сільськогосподарської продукції (а саме до того події й схилялися).

Все це спричинило сильне зростання соціальної напруженості. Поміщики перейшли в наступ на селянство й стали вимагати повернення конфіскованої власності. Бідні селяни, становище яких в умовах окупації погіршувалося, вступали до лав партизанського руху. Зросла також активність заможних селян і середняків, які теж прагнули відновити приватну власність на землю, про що свідчив, зокрема, з’їзд хліборобів у Лубнах (7 квітня 1918 р.). Численним селянським делегаціям, що прибували до Києва з цього ж питання, не вдалося потрапити на засідання Центральної Ради. Тоді ж склалися умови для союзу Української демократичної хліборобської партії з російським “Союзом земельных собственников”. Тобто формувалася внутрішня опозиція Центральній Раді.

Саме на хліборобському конгресі 29 квітня 1918 р. було проголошено гетьманом Павла Скоропадського. Наступного дня прибічники гетьмана за підтримки німецьких військ здійснили державний переворот і повалили Центральну Раду.

З усього вищезазначеного ми можемо зробити певні висновки. Центральна Рада проявила повільність у прийнятті ключових державних рішень і непослідовність у приведенні їх в життя. Господарська та соціальна політика українського уряду виявилася неефективною. Діячі Центральної Ради та Генерального Секретаріату не виявили наполегливості у створенні чіткої програми соціально-економічних реформ та їх проведенні в життя. Тому вони майже постійно перебували в ар’єргарді народного руху за оновлення виробничих відносин [2, с. 81].

“Наліт романтизації та ідеалізації, захоплення ідеєю безкласовості українського суспільства, поверховий підхід до вирішення соціально-економічних завдань (особливо – аграрного питання) обернулися для Центральної Ради втратою підтримки з боку широких народних мас”. І взагалі “практично всі свої конкретні кроки український уряд робив навздогін подіям, за якими не встигав”[2, с. 87].

Нарешті, соціалізація землі суперечила українському національному менталітету (ідеал якого – вільний хлібороб, що працює на своїй землі). Перш за все, невдоволеними були заможні селяни та середняки. Таким чином, прорахунки в аграрній політиці були однією з найвагоміших причин поразки Української Центральної Ради.

Слід зазначити, що в сучасній Україні також точиться запекла політична боротьба, негативні наслідки якої є найбільш відчутними саме в соціальній сфері. Тому досвід Української національно-демократичної революції початку XX ст. залишається актуальним і потребує подальшого дослідження.

Література:

1. Кульчицький С. В. та ін. Історія України: Підруч. для 10 кл. серед. шк. / С. В. Кульчицький, М. В. Коваль, Ю. Г. Лебедєва. – К.: Освіта, 1998. – 288 с.

2. Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – 320 с. – (Україна крізь віки. – Т. 10).

3. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. – 512 с.

4. Україна в XX столітті (1900–2000): Збірник документів і матеріалів / Упоряд.: А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. Ю. Король та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 351 с.

5. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. / Упоряд.: Т. О. Харахоріна, Т. В. Ткачук, В.С. Адаменко. – Донецьк: ВКФ “БАО”, 2001. – 944 с.