Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Політичні ідеї членів Кирило-Мефодіївського братства

Зміст.

1. Передумови виникнення Кирило-Мефодіївського братства та його склад. 2

2. Основні програмні положення братства. 2

3. Значення Кирило-Мефодіївського братства в розвитку політичної думки ХVIII – XIXст. 2

Література. 2

1. Передумови виникнення Кирило-Мефодіївського братства та його склад.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Ува­ров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла "народності" означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оціню­вати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві українсь­кої політичної організації — Кирило-Мефодіївського товарис­тва (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна органі­зація виникла під впливом загострення протистояння у Євро­пі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформу­валася на основі передових західноєвропейських філософсь­ких систем та ідей польського романтизму; організаційно згур­тувалася, наслідуючи приклад європейських таємних органі­зацій; стала своєрідною реакцією українського народу на по­силення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко.

2. Основні програмні положення братства.

Основні програмні поло­ження цієї організації сформульовані у Книзі буття українсько­го народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організа­ції була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських ціннос­тей — справедливості, свободи, рівності і братерства.

"Книга буття українського народу" — це синтезна модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба вра­хувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної феде­рації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження у сус­пільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досяг­нення рівності у правах на розвиток національної мови, культу­ри та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поши­рення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відроджен­ня та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впли­вом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіан­ська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант "месіаніз­му": головною особою їхніх широкомасштабних планів мав ста­ти скривджений, поневолений, але нескорений український на­род. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися у дискусі­ях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та полі­фонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров.

М. Костомаров, якого (поряд із М. Драгомановим), можна вважати одним із основопо­ложників української політології як науки, був одним із найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товари­ства. В його особі втілювалися риси романтика в поєднан­ні з високим релігійним напруженням, яке відзначало майже всіх членів товариства. Рушійними силами україн­ської історії він вважав народні маси, їхню самосвідо­мість: чим свідоміший народ, тим швидше він знайде са­мого себе і шляхом самореалізації самовизволиться.

Думки М. Костомарова про федерацію, республікан­ський лад, громадські свободи, що складали у синтезі його політичну концепцію, були обгрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та окремих статтях, надрукованих у журналі «Основа» (виходив у Петербурзі в 1861— 1862 pp.). Це передусім «Думки про федеративний прин­цип у старій Русі», «Дві руські народності», «Риси народ­ної південно-руської історії» та «Правда московцям о Руси».

Крім Костомарова, найвидатнішими членами Кирило-Мефодіївського товариства були Тарас Шевченко, вчений Микола Гулак, публіцист, майбутній видавець «Основи» Олександр Навроцький, письменник Панас Маркович,

поет, історик і письменник Пантелеймон Куліш. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з передовими ідеями того­часних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». До того ж син кріпачки Костома­ров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізна­ність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївців з глибоким знанням української історії, минулого Ук­раїни як підстави її майбутнього. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, на­бутого в результаті дослідження українського народного життя—як минулого, так і сучасного; на такому грунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Слов'янські республіки, на думку Костомарова, повин­ні були утворити союз. У своїх автобіографічних записках написаних значно пізніше, Костомаров стверджував, що цей союз мав бути федерацією слов'янських республік, з'єднаних між собою на зразок давніх грецьких держав або Сполучених Штатів Північної Америки. Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у Києві, вчений писав: «Разговор у нас шел о делах славянского мира, высказы­вались надежды будущего соединения славянских народов в одну федерацию государственных обществ, и я при этом излагал мысль о том, как было бы хорошо существование отдельного славянского общества, которое бы имело ши­рокую цель установить взаимность между разрозненными и мало друг друга знающими славянскими племенами». Проте ні в статуті товариства, ні в його коротких відозвах слово «федерація» не зустрічається. Саме порівняння Кос­томаровим майбутнього слов'янського союзу зі Сполуче­ними Штатами й грецькими державами викликає здиву­вання: Сполучені Штати — це дійсно федерація, але дав­ньогрецькі держави-поліси в часи свого розквіту (VI— V ст. до п. е.) не утворювали федерацій, і зв'язки між ни­ми на той час носили переважно ідейний, релігійний і культурний характер. Можна припустити, що поняття «фе­дерація» Костомаров інтерпретував дещо інакше, ніж су­часні політологи. Кирило-мефодіївці шукали зразки для майбутнього ідеального ладу в історичному минулому слов'янщини, зокрема в «федеративному принципі давньої Русі», висвітленому Костомаровим у статті під такою ж назвою, надрукованій у журналі «Основа» за 1861 р. Цей «федеративний принцип», за словами Костомарова, прояв­лявся у племінній спорідненості населення, близькості мо­ви, спільності віри, багатьох звичаїв, традицій, у прина­лежності князів до однієї династії, тобто більше в рисах культурної та расової, аніж політико-правової спільно­сті.

Домігшись державної самостійності, слов'янські рес­публіки повинні були, на думку Костомарова, встановити однакові основні закони (про республіканський лад, ска­сування кріпосництва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утри­мувати невелике спільне військо за умови існування на­родної міліції у кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які мусять обиратися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що базувалися б на принципах христи­янської моралі.

Для досягнення своєї стратегічної мети—збудування незалежної української республіки в складі слов'янського союзу — кирило-мефодіївці ставили перед собою конкрет­ні завдання: 1) поширення ідей християнського громад­ського устрою, свободи та рівності, що базувалися б на християнській науці і народному праві; виховання молоді в дусі християнських громадських ідей; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту і добробут; 3) розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих творів сві­тової літератури; 4) проповідування ідей повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах громадян, знищення кріпацтва; 5) формування почуття любо­ві до інших слов'янських народів, пропаганда пам'яток слов'янської історії та народної творчості з метою «ожив­лення почуття народності», свідомості взаємного братер­ства слов'ян; пробудження у масах прагнення до ліквіда­ції національних та релігійних суперечностей серед слов'­янських народів, поширення ідей спільності християнських церков.

Таким чином, основні підвалини суспільно-політичної концепції Костомарова складають, народно-месіанська ідеологія та демократизм. Останній він уважав найвищим досягненням українського народу. Мрії про братерське співжиття усіх слов'янських народів, ідеалізація демокра­тичних чинників української історії, українського «націо­нального духу» складають зміст слов'янофільського на­родництва М. Костомарова. Найвища мета, критерій істо­ричної оцінки для нього — це християнська релігія, слов'­янофільство, месіанський націоналізм і народництво, які в його світогляді підпорядковуються релігійній ідеї.

3. Значення Кирило-Мефодіївського братства в розвитку політичної думки ХVIII – XIXст.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності у поглядах були знач­ними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і мето­дів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Малочи­сельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культур­ницький та пропагандистський характер діяльності створили ілю­зію у офіційної влади на початку слідства, що Кирило- Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: "Общество было не более как ученый бред трех моло­дых людей". Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та до­кументів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, праг­нення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обгрунтування права українського народу на власну державність, демократію; Через це усі члени організації без усякого суду пот­рапили у заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні роз­горнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етног­рафічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому грунті роби­лися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії Украї­ни. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжит­ку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові спри­яли поява першої друкованої граматики та словника українсь­кої мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки зба­гачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національ­ної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фак­тично поклала початок переходу від культурницького до полі­тичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світово­му історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївсько­го товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і, спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати україн­ського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

Література.

1. Бебик В.М. Політологія: теорія, методологія, практика: Підручник. К.:МАУП. 1997.- 248с.

2. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія: Навч. посібник. К.:МАУП- 1999. - 268с.

3. Конституція України. - К., 1996.

4. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку/Редколегія: Ф.М. Рудич (голова) та ін. К, 1998. 352 с.

5. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. К., 1997. 400с.

6. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної. В.П. Горбатенка, К., 1998. 368 с.

7. Рудич Ф. Україна в геополітичному контексті Віче. 1998. - № 11. -С.3-19.