Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Коломия культурний центр західної. України в ХІХ – на початку ХХ ст.

План

1. Освіта в Коломиї:

а) Народні школи ;

б) Славозвісна Коломийська гімназія ;

в) “ Рідна школа” в Коломиї .

2. Літературно – мистецьке життя в Коломиї:

а) Діяльність Івано Озеркевича ;

б) Поети та письменники Коломийщини ;

в) Іван Франко і Коломия ;

г) Представники образотворчого містецтва Коломиї ;

д) Перший Галицький театр в Коломиї ;

3. Коломийські просвітителі :

а) Микола Верещинський ;

б) Григорій Ількевич ;

в) Теодор Білоус ;

г) Йосифат Кобринський .

4. Видавнича Коломия.

5. Жіночий рух і Коломия.

6. Народний дім у Коломиї.

Вступ

Культурно- митецька спадщина Коломийщини є чи не однією з найцікавіших, але на жаль, і найменш вивчених сторінок в історії Галичини. Через Коломию, її школи й гімназії, у різний час пройшли у великий світ містецтва сотні поетів, письменників, художників, акторів. Доля поєднала з цим містом життя багатьох видатних людей.

У ХІХ – початку ХХ ст. місто над Прутом досягло високого рівня розвитку культури. В Коломиї жили і творили такі відомі просвітителі як Микола Верещинський, Іван Озаркевич, Михайло і Теодор Білоуси, Йосафат Кобринський, розвивалася освіта, діяли гімназії, промислові школи, працювали друкарні, виник перший театр, побудували Народний дім. В цілому культура Коломиї ХІХ - початку ХХ ст. збагачувала національну духовність України від Пруту до Дніпра.

Освіта

Народні школи

Про Коломийські школи дуже мало відомо з попередніх століть. З перепису 1787 року відомо, що в Коломиї існували школи при польському католицькому костьолі та жидівській синагозі.

Тільки з початку ХІХ ст. з урядових і церковних тематизмів Станіславської греко- католицької єпархії довідуємося про перші, засновані урядом, українські школи. У 1811 році була заснована в Коломиї головна окружна школа, в якій у 1877 році 6 вчителів навчальних учнів в шести класах.

На 1877 рік у місті було дві головні школи. Одна з них діяла в нижній частині гімназійного будинку, в ній навчалося 275 учнів ; друга школа заснована в 1875 році, мала 186 учнів, базувалася в приватному будинку.

Крім названих чоловічих шкіл, які були в середмісті, функціонувала головна жіноча школа, в якій у 1876 році навчалося 398 дівчат. Вона утримувалася субсидією міста, сейму, шкільного місцевого відділу. Навчання було платне. В цій школі протягом року отримувало вищу освіту 50 учениць.

На Надвірнянському і Кутському передмістях, а також німецьких колоніях ??? Славці і ??? існували в 70- х роках тривіальні школи, де діти вчилися трьом речам збільшенням міського населення зростала потреба в нових народних школах. Це видно із тематизмів за 1893, 1895, 1898, 1900, 1902, 1903 роки. Для наочності наведемо дані тематизму за 1906 рік. Так. На 16464 душі населення (6320 – поляків і німців, 1475 – українців та 8669 жидів ) в Коломиї діяло вже 15 народних шкіл. Це польсько – австрійська державна гімназія, українська гімназія, школа дерев”яного промислу, гончарна, 9- класна жіноча школа, дві 7 – річні школи для хлопців, чотири 4 – класові чоловічі школи, чотири 4 – класові мішані школи, шевська школа, школа товариства “Praca Kobiet”, 4-класова жіноча школа сестер-???. Сюди не входять школои приміських сіл Дятківці і Шепарівці. Навчання в тих школах велось в основному німецькою і польською мовами, за винятком української гімназії та 4-класової школи ім.Шевченка.

За даними тематизму, в 1907 році в Коломиї на 27324 душі населення (8244 – поляки, 2330 – українців і 16750 хлопів) працювало 28 шкіл: дві державні – перша польська, друга українська гімназія, один 6-класовий жіночий ліцей, приватна жіноча учительська гімназія, державна школа дерев’яного промислу, краєва гончарська і шевська школи, 9-класна жіноча школа імені королеви Ядвіги і 7-класна школа ім.Франца Йосифа, 9-класна чоловіча школа ім.Миколи Коперника, 7-класна школа ???, дві 4-класні чоловічі школи ім.Яховича і Францішка Карпінського, три 4-класні жінгочі школи ім.Генріха Сенкевича, Гофманова і Адама Міцкевича, чотири чотирикласні мішані школи св.Миколая, св.Володимира та Тадея Костюшки, одна 4-класна жіноча школа сестер-урнулянок, одна 2-класна мішана школа в ???, одна 1-класна мішана школа в Дятківцях з українською мовою навчання, одна 4-класна мішана школа на передмістях ??? і ??? з німецькою мовою навчання. Продовжувала існувати жіноча школа товариства “Praca Kobiet”.

Славнозвісна Коломийська гімназія

Серед освітянської мережі в даному періоді важливу роль відігравала відома у Галицькому краю Коломийська гімназія.

Революція 1848 року розкривала розкувала кайдани важкого кріпосництва. Пожвавилось культурне життя, виросли паростки національного руху, посіяні падаючими зернами “Руської трійці”, галицькими просвітителями Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким, а також Миколою Устияновичем, Антоном та Іваном Могильницьким, ІваномГушалевичем та коломиянами Миколою Верещинським і Григорієм Ількевичем.

Пожвавилося науково-освітнє життя і в Коломиї. В 1849 році голова Коломийської окружної Руської Ради Микола Верещанський від імені коломиян звернувся до австрійського уряду з проханням відкрити в місті українську гімназію. Марні тоді були зусилля української громади Коломиї, але цим були кинуті перші зерна на просвітянське поле.

Становлення Коломийської гімназії почалося 1861 року, коли в серпні австрійське міністрерство освіти дозволило відкрити цей навчальний заклад. 16 вересня чотирикласна міська гімназія почала діяти, 1 листопада 1861 року розпочалось гімназійне навчання в приватному будинку. В основному всі предмети викладалися урядовою німецькою мовою, за винятком того, що польською мовою викладалась релігія і польська граматика. Подібно навчались і українські учні, коли священник вчив релігії, а вчитель викладав українську граматики і читання.

Через вісім років, а точніше в 1869 році, цю школу згідно урядового розпорядження замінено на нижчі реальну гімназію. Проте на вимогу коломийських просвітителів за найвищим урядовим патентом від 24 серпня 1871 року нижча реальна гімназія була реорганізована в цісарсько-краєвську вищу реальну гімназію, тобто отримала офіційний статус гімназійної школли.

Гімназія на початку свого існування не мала свого приміщення і винаймала приватний будинок біля церкви св.Михаїла. 3 вересня 1871 року вона перейшла в новозбудований будинок, який коломийський магістрат передав свого часу державі.

Спочатку в 4-класній гімназії дітей навчали вчителі. Талановитим організатором гімназії був Теодор Білоус. Він походив з Львівщини, викладав німецьку мову і всіляко підтримував українських студентів, підбирав з цілого покуття обдарованих учнів. В 1862 р. він організував для них бурсу, де проживали під час навчання 45 студентів.

У 1864-1865 навчальному році в гімназії навчалося 235 учнів – 125 українців, 86 поляків, 12 вірменн і 12 жидів. Директор Т.Білоус приділяв велику увагу методичній і педагогічній роботі в гімназії, особливо намагався прищеплювати українським студентам любов до своїх народних традицій.

Це був період, коли поляки, після повстання 1863 р., пішли на угоду з австрійським урядом. Вони намагалися нарівні з німецькою ввести в гімназію польську мову викладання. Шовіністично налаштований вчителі робили заходи щодо ополячування українських гімназій. На засіданні Краєвої шкільної ради у Львові від 27 січня вони домоглися звільнення директора Коломийської гімназії Теодора Білоуса, перевівши його на вчительську роботу у Бахно під Краковом. Новий директор гімназії під різним приводом усунув багатьох талановитих українських студентів. Із шкільних звітів видно, що в 70-80 роках поступово зменшується число українських учнів. Якщо в 1877 – 1879 навчальному році вони складали біля 40 відсотків всіх студентів, то в 1881 – 1882 – 35 відсотків. Зате зросла кількість польських гімназистів.

У 70-80-х роках за гімназійною програмою учні вчили такі предмети – німецьку, латинську, польську, французьку, грецьку мову, фізику, логіку, географію, історію, математику, природознавство, психологію, релігію і співи. Українську мову вчили дуже мало. Переважали в гімназії гуманітарні дисципліни. Підручники в основному були написані німецькою і часстково польською мовами. При вивченні українськлї мови в 50-70-х роках гімназисти українці користувалися підручниками, написаними Яковом Головацьким. Це були “Граматика руського язика”, “Хрестоматия церковно-славянская и древнеруская в пользу учеников висщей гимназии ц.к. Австрийськой держави”. Користувалися учні і книгою В.Ковальського “Руська читанка для низшой гимназии”. Українську мову ввели в Коломийську гімназію лише в 1873-1874 навчальному році, починаючи з 1 класу, й в 1877 році вона стала самостійним предметом викладання.

У 60-70-х роках у Коломийській гімназії навчалися видатні письменники і художники, відомі пізніше громадські діячі – Михайло Павлик, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Ярослав Петрак, Володимир Навроцький, Остап Терлецький, Іван Плешкан, Лев Бачинський, Кирило Трильовський, Василь Костащук, Іван Чугірей та інші світочі нашої культури і науки, борці за волю і незалежність України.

При гімназії була своя бібліотека з багатим книжковим фондом на різних мовах. З української літератури тут були твори Т.Шевченка, Ю.Федьковича, Я.Головацького, І.Котляревського, І.Нечуя-Левицького та галицьких письменників.

Гімназисти-українці зазнавали часто образ та принижень. Василь Стефаник про це сказав “Гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентівв, нічого нам не давала”.

Як протести проти національного переслідування кращі українські студенти гімназії групувалися. Лесь Мартович і Василь Стефаник створюбть невелику бібліотеку у пиміщенні директора “Гуцульської спілки” Гіннерія Герасимовича. Вони за складені гроші купують книги, часописи, журнали, та в неділю, свята і під час літніх ферій манбрують по селах Коломийщини, Покуття, організовують читальні, читають реферати з історії України, рідної літератури, збирають усну народну творчість, етнографію ці вивчають ???.

Це не подаболось австрійсько-польській таких студентів. В силу цих умов Лесь Мартович в 1889, а Василь Стефаник у 1890 році перевилися в Дрогобицьку гімназію. На юного Сетфаника мав великий вплив гімназист Іван Плешкан. “Мені кілька місяців ??? учителя Іван Плешкан, старший гімназист з сусіднього села. Він дав мені Квітчину “Марусю”, - згадував про це в своїй автобіографії Василь Стефаник.

Уродженець села Тулова на Снятинщині Іван Плешкан писав поезії і закликав студентів у вірші “Лист до братів” до мандрівок у гори, на Гуцульщину. Таку мандрівку вони здівйснили влітку 1885 року.

У Галичині, незважаючи на германізацію, полонізацію, зростала самовідданість українців. В середині 80-х років ХІХ ст. на Галицьком у сеймі почалася боротьба за українське народне шкільництво. Народні посли підняли питання про відкриття українських гімназій в Галичині. Такі гімназії відкрились у Львові, Перемишлі. Посол Теофіл Окуневський виступив на Галицькому сеймі про відкриття української гімназії у Колоомиї.

На засіданні 3 березня 1892 року Галицький сейм схвалив пропозицію на поступовий перехід класів, починаючи з першого, на українську мову навчання при існуючій польській ??? гімназії. Відповідно до цього цісар затвердив постанову 4 вересня 1892 року. В літописі гімназії так і записано: “І справді, заходи патріотів патріотів і автономічних властей місцевих і повіту вінчались успіхом. Се бо єго цісарське і королівське Величество Цісар Франц Йосиф І ??? найвищою постановою з дня 4 вересня 1892 позволити, щоби в Коломиї основано нову державну гімназію з руською мовою викладання та, щоби введено єї в життє зразу яко рівнопорядні класи руські побіч гімназій з польською мовою викладовою”.

Дивно, що при існуючій польській гімназії мали працювати паралельні класи українською мовою навчання під керівництвом директора Йосифа Скупневича, який зовсім знав української мови. Але це була велика перемога українців у розвитку національної свідомості. 1-й клас гімназії з українською мовою навчання було відкрито 21 вересня 1892 року. В ньому навчалося 43 учні. Клас займався в одній із гімназійних кімнат, яка належала магістрату. Члени президії магістрату з незадоволенням сприймали це і зажадали повернення коштів за опалення і світло цієї кімнати. Поки ці паралельні класи не дійшли до випуску, вони містилися в різних приміщеннях, а то й в приватних будинках.

Не дивлячись на такі незручності, з року в рік кількість гімназійних учнів паралельних класів зростала. В 1896 / 97 навчальному році в українських школах вже навчалосьпонад 200 учнів. У гімназії гуртувалась українська професура – д–р. Євстахій Макарушка ( українська і грецька мова), Лев Дольницький ( історія і географія), Ю.Костелянський ( латинська мова), Людвиг Сальо ( німецька мова). Інші дисципліни читали польські викладачі.

Із зростанням кількості українських класів виникла потреба в окремому директорі. За призначенням Львівської шкільної кураторії ним став у 1894р. Софрон Недільський ( 1857 – 1917), який спочатку був управителем паралельних класів. Будучи гарним педагогом і викладачем латинської та грецької мов, він здобув високий авторитет в гімназії. Саме він домігся відкриття підготовчого класу, де діти з сільських народних шкіл готувалися до вступу в гімназію. Дуже влучно про професійну майстерність і відданість українській гімназії Софрона Недільського писав у змістовій статті коломийський краєзнавець Степан Андріїшин. Зайого словами, професор Софрон Недільський, будучи талановитим педагогом і організатором, зумів створити в стінах гімназії як серед професорського складу, так серед студентів атмосферу творчості. Тут надовго запанував дух мистецтва і літератури. На власні кошти С.Недельський купував і шив гімназійну форму для малозабезпечених учнів, влаштовував у себе дома безплатні їди для них, багато праці вклав для заснування по вул. Міцкевича бурси “ Самопоміч”, яка потім носила його ім’я.

18 червня 1900 року в українській гімназії під головуванням шкільного інспектора Івана Левицького відбувся перший випускний іспит – матура. Із 17 учнів 5 склали її на “ відмінно”, решта – на “ добре”. 20 червня в урочистій обстановці випусникам були вручені матуральні свідотства в присутності учнів, їх батьків і представників українських коломийських товариств. До випускників промовляли управитель українських класів Софрон Недільський і вчителі.

Внаслідок таких обставин і зростання української гімназії міністерським указом було поставлено утворити в місті окрему українську гімназію. В звітідирекції з приводу цього писалося: “ В кінці В.Ц.К. Міністерство Вір. Просвіти рескриптом з дня 9 марта 1900г. 34055 розпорядило, щоби рускі класи відокремити від гімназії з польським язиком викладовим і утворити з них самостійну ц.к гімназію з рускою мовою викладовою з початком шк. Року. 1900/ 1901”.

З цього часу і починається літопис окремої української Коломийської гімназії. Урочисте відкриття нової гімназії відбулося 3 вересня 1900 року. Марія Кобринська в своїй статті “ Українське шкільництво в Коломиї” влучно писала, що то “ було свято цілої Коломиї”, а навіть Покуття. По богослужінні, що його відправляв о. прип. Кобилянський, зібралися представники міських властей, краєвий інспектор шкіл, візитатор Іван Левицький. Тут був посол від австрійського парламенту, адвокат з Городенки, що спричинився до заснування цієї третьої з черги гімназії Галичини після Львова і Перемишля.

Пізніше свято продовжувалося в залі гімназійного будинку за участю гімназистів, їх батьків, професури. Свято розпочалося співом “ Слава во ??? Богу”, який віртуозно виконав студентський хор. За тим виступали із промовами інспектор І. Левицький як представник найвищої шкільної ради в краю, директор нової гімназії Софрон Недільський, директор польської гімназії Йосиф ???, посадник міста і від учнів 8 класу Григорій Тимащук. Ця величава урочистість закінчилась співом народного гімну. У звіті дирекції гімназії записано: “ З нагоди утворення гімназії наспіли до дирекції привітні телеграми від обох гімназій – У Львові і Перемишлі, що неначе старші посестри, переслали свої щирі желання такої основи”.

Після урочистостей почалося навчання .І вже через рік видно успіх, підсумований в іспитах зрілості за 1890-91 навчальний рік. Після богослужіння 31 травня в церкві зібралися студенти, директор гімназії роздав свідотства – зрілості. “ Теплими і щирими словами господар VІІІ класи проф. Макарушка, опісля абітурієнт В. Левицький іменем своїх товаришів дякували вчителям за працю і заходи коло образовання і ведене сеї молодежи, в кінці директор прощав від себе абітурієнтів, подав деякі вказівки і радив на нову дорогу життя і пожелав їм всего найлипшого в життю”, - зазначалося в звіті дирекції.

На початку ХХ століття постать директора Коломийської гімназії Софрона Недільського стала досить політичною в процесі національного відродження .

По- перше, він сприяв вихованню в стінах української гімназії значної кількості відомих діячів науки, культури і політичного життя, борці за волю України. По-друге, Софрон Недільський був визначним педагогом і прихільником гімназійної молоді, в пам’яті якої залишився на десятиріччя. По- третє, був помітним лінгвістом- спільно з Євгеном Желяхівським є співавтором відомого “ Малорусько- німецького словника “ (1886), стояв біля колиски коломийського музичного гуртка “ Боян”, був обраний першим головою коломийської філії товариства вчителів.

Шана до цього громадсько-політичного педагога, лінгвіста записана в літописі культури Коломиї. Ось чому вдячні учні з сивиною на скронях у 1990 р. з нагоди 90-річчя заснування Коломийської української гімназії встановили на будинку гімназії художньо-меморіальну дошку зі скромним написом:

Софрон Недільський

1857-1917

перший директор Коломийської

української гімназії.

Такої пошани гідний не лише директор. А й всі професори, а саме: Лев Дольницький (географія, історія рідного краю), Михайло Іванець (українська мова), Омелян Колодницький ( Латинська мова), Євстахій Макарушка (грецькамова, каліграфія), Григорій Наливайко( Латинська мова), Юліан Насальський ( історія, географія), Іван Раковський ( математика, натуральна історія), Людвиг Сальо ( німецька мова), о.Антон Войтіховський (релігія), Антін Сєніцкий (польська мова), Іван Франчук (латинська мова), о.Микола Гриньовський (катехизм, співи), Антін Голіховський (рисунок, вчитель школи дерев’яного промислу). Ця когорта коломийської професури зуміла за період з 1900 по 1914 рік підготувала понад 500 студентів – високоосвідчених інтелігентів.

Українська гімназія в цьому часі жила повноправним національним життям. Крім обов’язкових дисциплін – латинської, грецької, німецької, польської мов, математики, студенти вчили з “надобов’язкових предметів” історію рідного краю, віхи історії Покуття, Гуцульщини, Професор Корнило Поленський, який вчив історію рідного краю, за високу фахову підготовку студентів був нагороджений золоти хрестом.

Гімназійні студенти відзначали українські національні свята, щорічні роковини Тараса Шевченка, працювали в багатьох наукових учнівських гуртках, вивчали історію України, брали активну участь у мандрівках по рідному краю, збирали усну народну творчість, етнографічні матеріали, записували коломийки, гуцульські мелодії, відзначались в спортивному напрямі, були членами “Пласту”, підтримували з ??? тодішніми діячами культури, науки, проводили з ними зустрічі під час їх переїзду через Коломию.

Багато випускників гімназії посіли видні місця в громадському житті, професійному чи науковому світі. Багато молодих людей, що закінчили Коломийську гімназію, не маючи змоги дістати відповідну до своїх студій працю, головно за польських часів, верталися на село для праці в кооперації, в “Сімоському господарстві”, “Просвіті” і “Рідній школі”.

У згаданій статті Степана Андріїшина з педантичною точністю перелічено понад 60 діячів нашої культури, науки, політичного життя, які закінчили Колоомийську українську гімназію і увійшли в літопис історії Коломиї. Церез місто Коломию, - пише він, - пройшло в українську літературу понад сотню письменників, поетів і публіцистів. В переважної більшості х них їхній шлях пройшов через Коломийську гімназію, і тільки згодом, вдже потім, у них були університети Львова, Кракова, Відня, Праги чи Берліна, це вже після того їхні прізвища стали друкуватися

На першому поверсі будинку чотири кімнати займали перукарня та ресторан. У малій театральній залі відбувалися різні національні заходи, зустрічі, імпрези.

Автору цих рядків пощастило в 1956 році зустрітися із засновником Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини Володимиром Кобринським, коли відомий громадський і культурний діяч був уже на пенсії. Старенький директор розповідав про свого батька Йосафата Кобринського, що так багато дбав про піднесення культури Коломиї. "Знали б ви, паничу, — говорив він мені, — скільки праці вклав мій покійний батько у будівлю Народного дому. Я добре пам'ятаю: коли будувався цей будинок, тато кожного дня їхав до Коломиї з Мишина в справі цієї будівлі. А коли він був побудований, а це було ще за Австрії, то в Народному домі збиралася вся українська національна еліта. В кожній кімнаті хтось щось робив, там засідали кружки, там ішли репетиції хору, там засідали члени Українського Педагогічного Товариства, то сперечалися якісь партії, всюди чути було гомін. Я, тоді молодий студент, ледве чекав на ферії, щоб повернутися до Будинку і включитися в культурне життя. Скажу правду — тут пульсувало українське національне серце нашої Коломиї. І то цікаво, що в Народний дім кожного дня, а особливо у національні свята, сходилося багато жителів Покуття, а найбільше гуцулів, збиралися сюди в ярмаркові дні. Я почав записувати спомини про національний дім Коломиї, щоб залишити пам ять про нашу культуру, але час тяжкий, Бог знає, що буде з нашими скарбами музею".

Коломийська "Просвіта"

Коломийська просвітянська традиція почалася з пам'ятного 1848 року коли в місті в час "весни народів" з'явилася читальня, де українське населення могло вивчати історію рідного краю, знайомитись з художніми творами, читати першу українську галицьку газету "Зоря Галицька" (1848-1857 роки). Здається, ця читальня стала передвісником товариства "Просвіта", яке виникло через 40 років спочатку у Львові, а пізніше поширилося по всій Галичині.

Коломийська читальня існувала протягом 50-60-х років, особливо активізувала свою роботу із заснуванням в місті народовцями в 1875 році філії товариства "Просвіта".

Протягом кінця XIX - початку XX ст. члени "Просвіти дуже багато зробили у національному вихованні коломиян.

Коломийська "Просвіта" допомагала українцям відкривати очі на реакційну діяльність місцевих москвофілів, організовувала вечори пам'ятних дат, поширювала українську класичну літературу серед населення, засновувала філії свого товариства по передмістях і в навколишніх селах.

Із побудовою Народного дому в Коломиї тут зосередився весь просвітянський рух. В ньому працювали члени "Просвіти" із середмістя, українська еліта з числа гімназійних професорів, вчителів народних і професійних шкіл, частина адвокатів, священиків греко-католицької церкви і прості міщани-патріоти.

Протягом кіпця XIX - на початку XX ст. читальні "Просвіти засновувались на передмістях Коломиї і в навколишніх селах. В 1906—1907 роках така читальня працювала на Кутському передмісті — 57 членів на чолі з головою, гімназійним професором Йосифом Кузьмою. Читальня "Просвіти" діяла в Шепарівцях, мала 75 членів, Зголова - Петро Грицьків.

Передміські українські читальні "Просвіти працювали на основі затверджених статутів. Кількість їх членів зростала з кожним роком, періодично обирались голови цих освітньо-культуриих установ. У передміських філіях читалень комплектувались бібліотечні фонди з різних українських видань. Тут проводилась велика культурно-освітня робота, читались і випозичались книги, велись бесіди з історії України, різних господарських справ, організовувалась підготовка до проведення національних свят, особливо в час, коли українська Коломия готувалась до відзначення 100-х роковин з дня народження Маркіяна Шашкевича (1911 р.) та 100-річчя народження Тараса Шевченка.

ся на шпальтах українських, а також і європейських часописів, а перед ним найпершим у них була єдина альма-матер, оця гімназія і Коломия.

В історію розвитку Галицького шкільництва Коломийська гімназія вписала свою вагому сторінку. Вистраждана болями і стражданнями кількох поколінь коломийських просвітителів, пройшовши через австро-німецькі та польські кураторії, вона всього за кілька десятиліть свого існування сторицею оплатила той борг перед своїм народом: з її стін вийшло у широкий світ не десятки, а сотні молодих уже розкритих талантів...”

„Рідна Школа” в Коломиї

В умовах австро-угорського і польського панування „Рідна Школа” зуміла виховати кілька поколінь української молоді в дусі національної свідомості. З її вихованців виходили видатні представники науки, освіти, культури, політичні діячі, борці за волю і незалежність України та ціла когорта свідомих робітників і селян.

У першій половині 1881 року зійшлися у Львові 13 впливових діячів, створили тимчасовий комітет, склали проект статуту нового товариства під назвою „Руське Товариство Педагогічне” на чолі з першим головою, радником др. Амброзієм Яновським. 6 серпня 1881 року Львівське австрійське намісництво затвердило статут цього Товариства. Так народилися перша ластівка „Рідної Школи”. Комітет складався із поважних професорів, редакторів впливових українських газет, авторитетних священиків.

Провісниками „Рідної Школи”, членами освітянського Товариства, були видатні діячі політичного життя, науки і культури: В Ільницький, О. Партицький, Р. Заклинський. Почесним членами були обрані Ю. Романчук, В. Барвінський, К. Левицький, В. Шухевич, А, Шептицький та інші. Саме вони стали біля колиски „Рідної Школи”, добре розуміючи, що через це Товариство можна виховати національно свідому українську молодь.

Перед новим Товариством були поставлені такі завдання:

а) Промишляти над потребами руського народа на полі шкіл народних, середніх, вищих, займатися основанєм руських (українських) шкіл і піддержувати всякі справи виховання публичного і домашнього на сонові матерного язика;

б) подавати членам поміч так моральну яко і матеріальну.”

„Рідна Школа” з кожним роком набувала популярності серед української громади, а назва „Українське Педагогічне Товариство” фіксувалося в офіційному діловодстві.

„Рідна Школа” в Коломиї бере свій початок з кінця ХІХ століття. 12 березня 1899 року у Народному домі міста громадські діячі зібралися на перші установчі збори по утворенню осередку „Руського Товариства Педагогічного” в Коломиї.

Із словом виступив проф. Коломийської гімназії Євстахій Макарушка, який вказав на значення такого осередку для розвитку української національної школи. Учасники зборів засудили антипросвітянську пропаганду коломийських москофілів і одночасно висловилися за утворення в Коломиї філії „Руського Товариства Педагогічного”. Головою філії було обрано ініціатора цього заходу проф. Євстахія Макарушку.

Був створений оргкомітет філії, який розробив заходи розвитку української національної освіти, починаючи від дошкільного віку дітей і закінчуючи навчанням у середніх школах. Члени філії Товариства домоглися відкриття в Коломиї для дітей дошкільного віку спеціальних виховних осередків – „Захоронки”, а також заснування учительських семінарій з метою підготовки учительських кадрів. Силами гімназійного учительства планувалось домогтися приміщення для 4-х класів хлоп’ячої школи, видавати друковані книги з історії України. Благородні задуми в більшості не були реалізовані внаслідок перешкод, які здійснювали австрійсько-польські чиновники.

При великих зусиллях голові філії Товариства все-таки вдалося відкрити в 1908 році курси, які потім переросли в учительську семінарію, а також влаштувати курси для неграмотних коломиян.

Створений в Коломиї осередок допомагав в організації „Рідної Школи” в околицях міста. „Наше товариство всюди є там, де гомонить українське слово,” – говорили тоді коломияни.

Літературно-мистецька Коломия

Коломия багата на письменників та митців.

Серед літераторів Коломиї ХІХ століття відзначається священик Іван Озаркевич (1794 – 1854) – дід Наталії Кобринської, український письменник, культурно-освітній і театральний діяч. Він організував у Коломиї театральний гурток, чим започаткував перший український театр в Галичині. Це він вперше поставив на Коломийщині п’єсу Івана Котляревського „Наталка Полтавка”, замінивши її назву на „Дівка на відданню, або на милування нема силування” (8 червня 1848 року). Потім І. Озаркевич стилізував й інші українські п’єси: „Сватання на Гончарівці” Квітки-Основ’яненка („Сватання або Жених навіжений”), „Жовнір чарівник” (за п’єсою „Москаль чарівник” Івана Котляревського), „Купала на Івана” С. Писаревського п. з. „Весілля або Над цигана Шигайла нема розумнішого”. Він готував комедію „Опришки в Карпатах”, але не завершив. В друкарні М. Білоуса надрукував свої вірші „Молитва Руси”, „Материнська боязнь” (1867). Друкував свої твори в часописах.

Крім переробок п’єс класиків української драматургії Іван Озаркевич переклав з німецької мови алегорії „Дари предков” на день рождества Его Величества Франца Йосифа І на взор Магерле”, які опублікував 1850 року в Чернівцях.

Отже Іван Озаркевич популяризував п’єси українських драматургів і писав свої власні твори. Іван Франко, помітивши діяльність коломийського діяча, влучно писав: „Сей о. Озаркевич був чоловік незвичайний, натура артистична, повна енергії і неясних поривів до чогось вищого, кращого, ніж це тісне та сіре життя, яким жило руське духовенство за панщини. Рік 1848 оживив його незвичайно. Не знаємо, як і звідки дісталися йому в руки твори українських писателів Котляревського, Квітки, Писаревського. Досить, що вони запалили його охотою устроїти театральні вистави в Коломиї.”

Сучасником Івана Озаркевича був поет і культурно-громадський діяч Лука Данкевич (1791 – 1866). Після закінчення Львівської духовної семінарії він був священиком в ряді парафій, а в 1848 – 1849 роках очолював Руську Раду в Стрию. Л. Данкевич проявив себе як поет і байкар. Свої поезії та статті він друкував у багатьох виданнях, в альманасі „Вінок русинам на обжинки” (1847), в газетах „Зоря Галицька”, „Новини”, „Вісник русинів”, „Голос народний”, в збірнику „Галичанин”. Його твори, як на свій час були популярні і часто передруковувалися в тодішніх читанках: „Вихор і буря”, „Жаба та місяць”, „Заєць з Лисом”, „Осел та кінь”, „Огонь і вода”, „Язик і меч”, „Мудрий бик”, „Пес і котик”, „Муж і жена”. Письменник-байкар Лука Данкевич з любов’ю ставився до місті Коломиї. Це видно з вірша „Нема як наша Коломия”, надрукованого в 1866 році в місяцеслові „Покутянин”. У 1861 році Лука Данкевич опублікував кращий свій твір – „Гуцули в Парижі”. Помер і похований в Коломиї.

У 60-90-х роках в різних часописах, двотижневиках в Коломиї друкували свої літературні твори такі письменники як Орест Авдиковський, Богдан Пюрко, Білокерницький, Дмитро Вінцковський, Северин Малецький, Данило Шлака, Сильвестр Метела та інші. В більшості їх твори друкувалися „язичієм”, переважно в двотижневику „Руська Рада” (1871 – 1913)

На початку ХХ століття починав свої літературознавчі студії вчитель Коломийської гімназії Дмитро Николишин (1884 – 1942). Приїхавши в місто 1908 року, він публікацією „Розладує” започаткував літературну діяльність. В 1914 році Д. Николишин заснував у Коломиї видавництво „Загальна книгозбірня”, в якому друкував свої літературні праці.

Коломия пов’язана з іменем Івана Франка, який неодноразово бував у цьому місті. Першого березня 1880 року Іван Франко приїхав сюди й одразу виїхав до Нижнього Березова, по дорозі до якого був заарештований. У коломийській в’язниці він просидів три місяці. Сьомого серпня 1883 року виступав на студентському вічі, де познайомився з Наталією Кобринською. В жовтні того ж року він прибуває до міста, щоб допомогти своєму другові Михайлові Павлику; сьомого липня 1884 року побував тут під час студентської мандрівки. Десятого серпня 1893 року Іван Франко виступав на зборах товариства „Народна воля”, а 19 грудня 1896 – перед виборцями, що мали голосувати за кандидатів австрійського парламенту. 11 серпня 1912 року в будинку теперішньої ощадної каси читав свою поему „Мойсей”.

У Коломиї Каменяр написав близько 30 віршів і серед них славнозвісний „Гімн” („Вічний революціонер”), зібрав чимало фольклорних матеріалів, познайомився з багатьма мешканцями міста і його околиць, діячами культури.

Зустрічі з поетом залишилися у вдячній пам’яті коломиян. Вшановуючи його українська громада міста викарбувала на чорній мармуровій дошці слова: „В пам’яти Івана Франка в десяту річницю смерти. Коломийська земля. 1926.” Напис прикріпили з правого боку на будинку Народного дому.

На будинку коломийської ратуші, де карався ув’язнений Каменяр, у 1956 році була виставлена мемориально-художня дошка. На ній на тлі розгорнутої книжки зліва вмонтовано барельєфне погруддя поета, а справа викарбувані слова: „З 4.03 по 11.06.1880 року в цьому будинку та в судовій тюрмі був ув’язнений великий український письменник, революціонер-демократ Іван Якович Франко”. За цей час він написав такі твори: „Вільні сонети”, „Думи пролетарія”, „Веснянки”, „Вічний революціонер” та інші.

У Коломиї навчалися і творили представники образотворчого мистецтва. Серед них можна назвати Михайла Чернишевського, Нестора Кисілевського. Початкову мистецьку освіту вони здобули в Коломийській школі дерев’яного промислу, а далі продовжували свої студії в Академії мистецтв у Кракові. Згодом ці майстри створили цікаві скульптурні твори.

Треба згадати відомого українського живописці Модеста Сосенка (1875 – 1920), твори якого збереглися у деяких церквах на Коломийщині.

Безперечно, одним з найбільш талановитих художників-живописців і графіків був Ярослав Пстрак. Він народився 1878 року в містечку Гвіздець в родині різьбярів. Пізніше сім’я переселилася в Коломию, де майбутній митець вчився в місцевій українській гімназії.

Ярослав Пстрак здобув малярську освіту в Коломиї, продовжував студії в Мюнхенській Академії мистецтв. Повернувшись у Галичину, художник із властивою йому творчою індивідуальністю створив цілий цикл прекрасних картин, портретів із козацької та гуцульської тематики. На високому професійному рівні він малював карикатури та ілюстрації до українських видань у Львові. Його соціальна спрямованість особливо проявилась у карикатурах до сатирично-гумористичного двотижневика „Комар” та „Зеркало”.

Іван Кейван називає понад сто живописних і графічних творів Ярослава Пстрака. „В основі творчості Ярослава Пстрака, - пише він, - позначено реалізмом і наверствуванням мюнхенського історизму та з деякими прикметами імпресіонізму в трактуванні кольорів. Проте крізь його малярську творчість тягнеться червоною ниткою романтизм. Хоч працював усього 38 років, досі вдалось занотувати 340 творів різною технікою, й більшість з них – переважно етюдів, пропали у вирі світової війни.”

Творчість Ярослава Пстрака – великий внесок у скарбницю українського образотворчого мистецтва. Його твори в основному зберігаються у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Львівського музею українського мистецтва.

У Коломийській гімназії розпочинав свою малярську діяльність Юліан Крайківський. Вже його перші картини – Гуцульська ідилія”, яка на початку ХХ століття довго експонувалася у вітрині Народного дому в Коломиї, та „Пастухи на ватрі” – свідчили, що з’явився перспективний художник. Він отримав високу малярську освіту у Віденській Академії мистецтв, пройшов через горнило Української Галицької Армії. Ю. Крайківській створив багато чудових творів.

У літописі театрально-музичної Коломиї вписані яскраві сторінки хорового і музичного мистецтва. Славнозвісні співанки-„коломийки” як і динамічний танок „коломийка” виникли в Коломиї, коли тут схрещувалися всі торгівельні дороги. Звідси і пішла в історію їх назва. Коломийки – особлива форма коротких лірично-побутових пісень жартівливого, гумористичного і сатиричного характеру, часто із злободенною тематикою.

У старих актових документах Коломиї згадуються церковні хори як при польських, так і при українських церквах. В актах значиться, що при Коломийському костьолі в кінці ХVIII століття „діяв милозвучний орган, під звуки якого виконувались богослужебні пісні”.

У ХІХ столітті професійна музична культура в Коломиї набирає рис світського характеру. Це пов’язано з появою театральних вистав, опери „Наталка Полтавка” Івана Котляревського.

Отже, Коломия стала засновником українського театру в Галичині. Чим започаткована ця подія? В Коломиї 8 червня 1848 року, в день урочистого відкриття роботи коломийської Руської Ради, за ініціативою і під керівництвом відомого українського громадсько-культурного діяча і просвітителя о. Івана Озаркевича був організований аматорський драматичний гурток, який здійснив вперше постановку п’єси Івана Котляревського „Наталка Полтавка”.

П’єса була дещо перероблена, насамперед, її заголовок, деякі зміни внесено в сам сценарій. П’єсу поставлено під назвою „Дівка на відданню, або на милування нема силування”. Головною героїнею замість Наталки стала Анничка, виборного названо десятником, змінено тексти пісень. Влучно про виставу писав Іван Франко: „В грудні 1848 року відбулося перше представлення „Наталки Полтавки”. Хто були аматори, граючи на сцені, ми не могли довідатися, так як о тім першім руськім представлені ніде не довелося нам вичитати докладні вісті, і навіть дати його не знаємо. Знаємо тільки з оповідання, що публіка руська, зложена, як виражались поляки, „з попів і хлопів”, з великим восторгом повітала рідне слово, роздаючи з сцени, за кожним уступом обсипала граючих безконечними оплесками, а коли представлення скінчилося притьмом забажала побачити автора, не знаючи о тім, що той давно вже умер і то аж в Полтаві. Коли ??? вияснювань деяких людей оплески і викликування „Автора! Автора!” не переставали, виступив в кінці один з акторів, хотячі витолкувати клопітливе положення, але публіка не дала йому прийти до слова, мусив прийняти ті овації, котрі були призначені для небіжчика Котляревського. З тої забавної сцени зародилася опісля жартівлива поговірка, що „Котляревський 1848 року в Коломиї був”. Це в дійсності був жарт, але талант славетного Івана Котляревського вперше виявився в класичній п’єсі в Коломиї.

Зачаровані виставою коломияни розходились по своїх домівках з піднятим настроєм і захопленням. Це можна уявити собі з листа відомого коломийського просвітителя і громадсько-культурного діяча Й. Кобринського до Якова Головацького. „З театра іду, - писав він, - і зо мною кілька сот русинів самих веселих. Не набув би ся на руском дивані. Чудо не гра. То інше діло чудо рідне слово, видіти народноє дійствіє.”

Коломийська вистава „Дівка на відданню...” викликала великий резонанс і в Україні, повсюди з’явилися захоплені відгуки. Цією подією театрознавці визначили зародження Галицького театру. Іван Озаркевич запалив іскру театрального життя не лише в Коломиї. Свої вистави він показував у Львові, Перемишлі.

Івана Озаркевича визнали основоположником першого Галицького театру.

Професійний Львівський театр був заснований при товаристві „Руська Бесіда” у 1864 році із прем’єрою повісті Г. Квітки-Основ’яненка „Маруся” виступав, крім Львова в Коломиї.

Після 40-х років коломийське театральне життя почало занепадати. Його оживив Ісидор Трембіцький (18/47 – 1924) – правник і актор, який після розпаду Львівського театру при „Руській Бесіді”, де він працював, прибув до Коломиї.

Тут він написав п’єси, які публікував в друкарні Михайла Білоуса у двотижневику „Весна”, ставив театральні вистави і таким чином оновив минулу славу Коломийського театру. В 1879 році І. Трембіцький опублікував свою п’єсу „Облога Плевни” окремою книгою. В ній в 3-х актах розкриваються воєнні події в Болгарії.

Визначні діячі культури Коломиї, переважно професори гімназії, учительських семінарій, запрошували на гастролі в місто артистів зі Львова і Києва. Крім згаданої львівської трупи тут виступав зі своїм театром визначний класик української драматургії Микола Садовський, якого з піднесенням вітали коломияни.

Великою була заслуга відомого українського композитора Дениса Січинського, який заснував у Коломиї хорове товариство „Боян”, що пропагувало українську музику і пісні.

Після того, коли Львівський театр „Руська Бесіда” очолив визначний актор і автор класичних п’єс Микола Садовський, театральна група після успішних гастролей приїхала до Коломиї. І тут Львівський театр в 1905 році зачарував своїми виставами коломиян. Сам М. Садовський згадував, як театр зростав і його п’єси із захопленням сприймали коломияни: „Трупа з кожним днем все вирівнювалась і почала вже цікавити публіку не тільки з патріотичного боку, але й артистичного. Коломийське громадянство дуже радо ходило до театру”.

З Коломиї в листопаді 1905 року театр переїхав до Станіславова, де поставив кілька своїх п’єс. Сюди тоді приїхала прославлена українська артистка Марія Заньковецька. Вона так артистично виступала в п’єсі І. Карпенка-Карого, що за словами артиста І. Рубчака, всі глядачі були „зачаровані, не зводили з неї очей, слідкували за кожним рухом, за кожним поглядом нещасної Харитини.”

Коломияни не змогли не використати слушної нагоди і запросити знову колектив театру „Руська Бесіда” до Коломиї, де на той час в 1905 році проходило селянське віче, на яке з’їхалися гуцули.

Марія Заньковецька виступала перед учасниками віча в Коломиї. Артист Іван Рубчак згадував: „Легіні після її виступу почали танцювати на сцені і взяли в коло Марію Констянтинівну. Славетна артистка сяяла від радості, а кругом неї під звуки цимбалів, скрипки, сопілки викручували „Аркана”. Здавалося, ніби якась стихія пробудилась від вікового сну і задушить Марію Констянтинівну, а вона стояла весела, життєрадісна і підбадьорювала легінів.”

Коломийські просвітителі

Коломия – друге місто в Галичині після Львова, де засяяли ясною зорею просвітительства визначні діячі нашої культури і науки, перші подвижники українського національного відродження.

Микола Верещинський

(1793 – 1882 рр.)

В сузір’ї славетних Галицьких просвітителів один із перших в Коломиї був Микола Верещинський. Літопис його життя як педагога і просвітителя досліджено в працях коломиян Петра Кривоносюка і Миколи Васильчука.

Ім’я М Верещинського вперше зазвучало у передмові до альманаху „Русалка Дністрова” в 1837 році, де було написано: „Поклонися Русалко низько Всечесному сподареви Николі Верещинському, що тебє звелів родитися...” таку щиру подяку висловили укладачі в передмові за матеріальну допомогу у виданні альманах славетному коломиянину Миколі Верещинському.

Народився Микола Верещинський 1793 року в Ходорові у священичій родині. Закінчивши гімназію, студіював філософію у Львівському університеті та богословіє у Відні. Вчителював у Сучаві на Буковині, а 1824 році переїхав до Коломиї і кілька десятиліть (з 1824 по 1856 рік) директорував у головній чоловічій міській школі. Саме в ці роки Микола Верещинський проявив талант педагога і просвітителя. Щаслива доля звела його із збирачем народної творчості Григорієм Ількевичем, який також прибув у Коломиї вчителювати. Два вчителі заприятелювали і посіяли в місті зерна народної просвіти. Про це писав у своїх спогадах „Пережитое и перестраданное” співавтор „Руської Трійці” Яків Головацький.

Микола Верещинський – справжній український патріот. На зорі національного пробудження він доклав своїх зусиль до розвитку просвіти, збирав спільно з фольклористом Г. Ількевичем, як писав в одному з листів Іван Вагилевич до чеха П. Шафарика, „Казки і небилиці, також обряди і поведінки народні”.

Під час зустрічі Яківа Головацького з Миколою Верещинським останній довідався про гурток Маркіяна Шашкевича і вирішив фінансово допомагати йому у виданні альманаху. Коли Якову Головацькому через серба Георгія Петровича пощастило домогтися дозволу на видання „Русалки Дністрової”, відразу виникло питання коштів. Я. Головацький просив Миколу Верещинського допомагати фінансово. „На радощах я написав листа до директора Верещинського до Коломиї, і він погодився дати 400 флорентів”, - згадував Я. Головацький.

Микола Верещинський твердо відстоював питання друкування українських творів тільки кириличним шрифтом, а не латинським, як пропанували деякі діячі культури. „Ми не будемо мати ніякого хісна, коли будемо писати латинською і тому не можемо згодитися на неї, хоча користуються нею чехи й ілірійці, котрих ми шануємо, але наслідувати не можемо”.

Напередодні революції 1848 року у Галичині українська інтелігенція була в основному зденаціоналізована, соромилася розмовляти рідною мовою, зневажливо ставилася до старовинних традицій. Проблеми національної свідомості піднімали лише подвижники. До них належав і Микола Верещинський. Не випадково він писав тоді: „Недавно я чув з уст одного нашого священика слова погоди до наших руських книжок. І таких найбільше. У смутних часах живемо. Тільки золото й почісті оплачують у нас, про правду і добро народу ніхто не журиться.”

1848 року Микола Верещинський був обраний головою Коломийської меншої Руської Ради. На перших зборах коломиян і селян округу він виголосив блискучу промову на захист політичних, економічних і культурних прав українського народу. М. Верещинський стояв біля витоків першого в Галичині Коломийського театру, сприяв організації першої в Галичині читальні „Просвіти”, був одним із засновників „Галицько-Руської Матиці”, яка виникла у Львові 1848 року.

Заслугою Миколи Верещинського було і те, що він одним з перших поставив питання про запровадження української мови у Львівському університеті. З цією метою він підготував окрему петицію і просив багатьох діячів культури підписатися під нею.

Не випадково І Франко про М. Верещинського висловлювався, що це був „один з вельми заслужених в ділі нашого народного пробудження мужів.”

Григорій Ількевич

(1803 – 1841 рр.)

Сучасником М. Верещинського і сподвижником по просвітительській діяльності в Коломиї був Григорій Ількевич. Він народився 1803 року на Львівщині в селянській сім’ї, здобув освіту у Жовкві, а в 1822 році екстерном склав іспити на народного вчителя. В 1824 році переїхав до Коломиї і став вчителем тривіальної школи. Ще навчаючись у Жовкві, почав цікавитись усною народною творчістю, етнографією.

За період перебування в Коломиї Григорій Ількевич мандрував по Коломийщині і записував фольклорні та етнографічні матеріали, частину яких передав Якову Головацькому, з яким потоваришував на початку 20-х років ХІХ. Передані останньому народні пісні були включені до „Русалки Дністрової”, через що Маркіян Шашкевич у вступі до альманаху висловився про Ількевича з подякою, зауваживши, що збирачі народної творчості „пристроїли піснями народними і старовиною „Русалку Дністрову”.

Дружба М. Верещинського і Г. Ількевича була тривалою і корисною у популяризації народної творчості. Не випадково Якову Головацькому, коли він збирався у мандрівку на Покуття, порадили знайти в Коломиї вчителя Григорія Ількевича – збирача народної словесності. Яків Головацький у спогадах „Пережите й переболіле” писав: „Нарешті я дійшов до Коломиї, головного міста Покуття, до якого я жадно спішив. Мені сказали ще у Львові, що в Коломиї живе вчитель Григорій Ількевич, який збирає українські народні пісні”. Останній познайомив його з Миколою Верещинським і між ними зав’язалася щира дружба.

Під впливом Миколи Верещинського Григорій Ількевич постійно збирав усну народну творчість Коломийщини – перекази, легенди, пісні, забобони, приповідки – і почав укладати їх в окремий збірник. Цю роботу він продовжував і після переїзду до Городенки. На основі цих матеріалів фольклорист Ількевич написав декілька статей: „Забобони, що існують між простим народом у Галичині” (1836), „Про українську міфологію відповідно до народних переказів” (1839), „Звичаї народу на Волині” (1840).

Найбільшою його публікацією є збірка „Галицькі приповідки й загадки, зібрані Григорієм Ількевичем”. Коли збірка була готова, питанням її друкування зайнявся брат Якова Головацького – Іван, який працював лікарем у Відні. Під час публікації праці гостро стало питання: яким шрифтом друкувати – латиною чи кирилицею. Микола Верещинський, що фінансував це видання, категорично вимагав видати книгу слов’янським шрифтом. Це й вирішило долю видання. Збірник вийшов друком у Відні в 1840 році з передмовою Якова Головацького. В ньому на 465 сторінках було вміщено 2700 українських народних прислів’їв, приказок та 60 загадок. Збірник Григорія Ількевича був дуже популярним і корисним у просвітницькому русі Галичини. Помер Григорій Ількевич 1841 року в Городенці. Він назавжди залишиться відомим коломийським просвітителем, фольклористом, етнографом, етнографом і педагогом.

Теодор Білоус

(1828 – 1892 рр.)

Для розвитку освіти в Коломиї зробив Теодор Білоус – перший директор Коломийської 4-класової німецько-польської гімназії. Він народився 1828 року в селі Виткові на Львівщині, вчився у Бродах, гімназію закінчив у Львові, після чого продовжував богословські студії, вивчав педагогіку, географію та історію. Після вчителювання у Львові і Тернополі переїхав до Коломиї, де 1861 року директорував у місцевій гімназії. Він зарекомендував себе як досвідчений педагог, видавець, автор двадцяти книг.

Незважаючи на свої москофільські погляди, Теодор Білоус став відомим громадсько-політичним діячем. Його просвітительська діяльність яскраво проявилась в ініціативі заснування в Коломиї першої друкарні. Він був засновником у місті в 1863 році першого літературного товариства та в 1880 році українського літературно-драматичного товариства .

Теодор Білоус написав та опублікував прозові твори „Сіверная любов (повість за Клявреном)” (1852), „Горная Маминиця Марта Краснолица (повість за часів болгарської боротьби за незалежність)” (1878), „Грицько Вардин Мочиморда или На погибель пиякам (правдива повість з життя одного пияка)” (1880). Ним була написана і опублікована цікава історична розвідка „Родина князів Острозьких, оборонців південно-західної Руси.”

Громадсько-педагогічна і літературна діяльність Теодора Білоуса в Коломиї у 60-70-х роках була настільки відома, що коломияни двічі обирали його послом до Галицького сейму, де він виступав за відкриття народних та промислових шкіл в Галичині. На його вимоги було засновано ряд народних шкіл як в Коломиї, так і в її околицях. Більше того: він розміщував деякі класи і в своєму будинку, щедро допомагав бідним, талановитим учням. Це був справжній просвітитель.

Йосафат Кобринський

(1818 – 1901 рр.)

В історії Коломиї помітну роль у процесі формування самосвідомості коломиян відігравав Йосафат Кобринський – культурно-громадський діяч, публіцист і засновник Народного дому. Він народився в сім’ї учителя, закінчив головну окружну школу в Коломиї, навчався у Станіславській гімназії, а після богословських студій у Відні висвятився на греко-католицького священика. Працював парохом у селі Мишині біля Коломиї. Працюючи в своїй парафії, Йосафат Кобринський багато зусиль докладав для розвитку української самосвідомості, на що віддав весь свій талант патріота-просвітителя.

У 1848 році Йосафат Кобринський брав участь у відомому „Соборі руських вчених”, якій відбувався з 14 по 24 жовтня у Львові. Він поділяв думки галицьких просвітителів з „Руської Трійці”, тісно спілкувався з Яковом Головацьким та з іншими діячами українського національного відродження.

Ім’я Йосафат Кобринський стало широко відомо у зв’язку з виданими накладом автора книгами. В 1842 році вийшов його „Буквар новим способом уложений для домашньої науки”. Цього ж року Йосафат Кобринський видав свій методичний посібник під назвою „Спосіб борзо виучити читати”. Обидві книги стосуються педагогічної теми, написані живою українською мовою. Вони стали настільними не лише для учнів шкіл, але й неграмотних українців. Крім цього Й. Кобринський у 1848 році видав у Відні книгу про домашнє господарство. Він часто виступав на сторінках коломийських і львівських газет.

Видавнича Коломия

Починаючи з 60-х років ХІХ століття Коломия стала унікальним видавничим центром. З її друкарень виходили хоч невеликим, але постійними тиражами різні часописи, журнали, окремі книги і листівки.

Ініціатором створенні видавництва в Коломиї був Михайло Білоус. Він народився 1838 року в селі Виткові на Львівщині, початкову освіту отримав в рідному селі, навчався деякий час у Львівській гімназії, працював у Львівсько-Ставропігійській друкарні складачем-друкарем, а потім удосконалював свою професію у Відні і Празі.

На запрошення брата Теодора, який працював Коломийської гімназії, він переїхав до Коломиї. Брати спільно заснували у місті 1864 року першу друкарню. З цієї дати почалася славна історія коломийських видавництв.

У передвоєнний час існували в Коломиї й інші видавництва. Наприклад, видавництво вчителя Коломийської гімназії, за поглядами москофіла, Юліана Насальського. Воно діяло в 1847 – 1913 роках під назвою „Бібліотека для русской молодежи”. В основному тут видавалась шкільна література.

Цікавими були видання філії товариства „Учительська громада”. В цій видавничій спілці українського вчительства друкувались різні читанки, фольклорні збірники та художні твори українських письменників, публіцистів – Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Богдана Лепкого, Володимира Самійленка, Василя Стефаника, Леся Мартовича. Видання мали великий попит серед місцевого населення.

Були в Коломиї і дрібніші видавництва: „Жіноча бібліотека”, „Мужицьке видавництво” під керівництвом Кирила Трильовського.

„Коломия – національно-видавничий центр, - сказав Микола Савчук, - бо саме тут до трудящого люду Галичини і інтелігенції ширилась прогресивна думка, а навколо друкарень і видавництв збиралися віддані українській справі люди. Саме на коломийських часописах і книгах формувалися майбутні гімназисти й студенти, митці, відомі релігійні і політичні діячі, майбутні січові стрільці і вояки УПА. Видавці Михайло і Теодор Білоуси хоч були москофільських поглядів, щиро і свідомо працювали на видавничій ниві. Вони постійно друкували газети, журнали, брошури, різні листівки, які розходились по всій Галичині і потрапляли за її межі. Першою листівкою у видавничій діяльності братів Білоусів був вихід 26 жовтня 1865 року першої в Коломиї газети „Голос народний”.

З того часу місяць за місяцем, рік за роком виходили з білоусівських друкарень часописи, журнали, та інші періодичні видання. За підрахунками дослідників, з 1865 по 1912 рік було опубліковано 500 книг і брошур.

За наведеними у брошурі Миколи Савчука даними, в Коломиї видавалися з 1865 по 1916 роки понад два десятки газет.

У період ЗУНРу виходили в Коломиї такі українські газети: „Покутський вісник” (1918-1919), „Новини” (1919), „Громадський голос” (1919), „Учительський голос” (1919), „Січовий голос” (1919). У них публікувалися різні матеріали – економічні і політичні, художні твори письменників, статті вчителів на педагогічні теми, господарські поради, селянські вісті. На сторінках часописів читачі могли познайомитися з класичними творами таких українських письменників як Тарас Шевченко, Юрій Федькович, Іван Франко та інших. Цікаво, що в коломийській газеті „Голос народний” за 1867 рік був опублікований вірш-буклет „На пам’ятку шестих роковин смерти славного нашого батька Кобзаря Тараса Шевченка”.

Другим відомим книговидавцем був Яків Оренштайн. В 1909 році він заснував в Коломиї видавництво „Галицька накладня”. В ньому на початку ХХ століття видавались твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша. Як пишуть дослідники, всі книги з української і світової літератури видавалися під назвою „Загальна бібліотека”. У післямові до першої виданої книги Богдана Лепкого „Начерк історії української літератури (До нападу татар)” видавець Яків Оренштайн писав: „Гадка Загальної бібліотеки виринула в кружку тутейших українців, щирих прихильників рідної культури, а нам припала честь перевести тую гадку в дію.”

Я. Оренштайн обіцяв, що його видавництво опублікує багато книг з метою популяризації літератури серед народу. Він був переконаний, що в цьому йому допоможуть вчені міста, маючи на думці вчителів української державної гімназії. Було видано серію томів художньої прози українських письменників і деякі літературознавчі дослідження. У „Загальній бібліотеці” Якова Оренштайна на початку ХХ століття вийшло друком 60 книг.

???

переважної більшості видань дбали, насамперед, про політичну, економічну й культурну просвіту народу, орієнтували його на кращі світові набутки в різних галузях, формували національний світогляд, підводили думку своїх читачів-краян до необхідності здобути і побудувати вільну українську державу.”

Жіночий рух і Коломия

В другій половині ХІХ століття зародилися в Галичині жіночі організації. Вони стали зародками жіночого руху. Вже на сторінках „Зорі Галицької” жінки піднімали голос за жіночі права.

Опираючись на Віденське товариство „Січ”, Наталія Кобринська та її подруги провели в 1884 році у Коломиї перше Студентське віче, на якому піднімали питання про роль жінки в суспільному розвитку. В ньому брав участь молодий Іван Франко.

Велике значення для розвитку жіночого руху в Коломиї мало утворення тут передовими жінками „Руського жіночого гуртка”.

У 20-30-х роках ХХ століття в Коломиї бурхливо розвиваються жіночі організації під впливом славнозвісної діячки Олени Киселевської. Журнал „Жіноча доля” згуртував довкола себе всю жіночу громаду Коломиї та Коломийщини.

Народний дім у Коломиї

Бурхливе зростання самосвідомості українського населення Коломиї в ХІХ столітті викликане розвитком освіти, невтомною громадсько-культурною діяльністю місцевих просвітителів, розвитком літературно-мистецьких і театрально-музичних процесів, утворенням різних українських товариств. Виникло питання про необхідність створення об’єднуючого центру, де б могла збиратися вся передова коломийська українська інтелігенція.

На різних засіданнях українських товариств передові діячі коломийської культури неодноразово висловлювались про потребу заснування Народного дому. Цю патріотичну ідею підхопив активний просвітитель, громадсько-культурний діяч о. Йосафат Кобринський, який на кінець ХІХ століття був широко відомим патріотом не лише в Коломиї, але і за її межами. Він по праву вважається засновником Народного дому в Коломиї.

Побудова Народного дому в Коломиї має цікаву історію. Про це детально розповів у своїй статті довголітній працівник Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини Любомир Кречковський. „Національна свідомість, - писав він, - та культура населення Галичини, яке опинилося під пануванням Австро-Угорщини, почали набирати сили, швидко зростати. Ідея побудови Народного дому в Коломиї для розвитку краю, поширення освіти, розвитку рільництва, ремесла та усіх галузей економіки простежується ще в протоколі загальних зборів передової інтелігенції Коломиї 9 червня 1887 року”.

Відомо, що в 1880 році в Коломиї експонувалась етнографічна виставка, на якій, за ініціативою Йосафата Кобринського, було зібрано 650 золотих ринських на побудову Народного дому. Під цю новобудову закуплено площу в центрі міста. Михайло Білоус у своїй розвідці, присвяченій Йосафату Кобринському, посилається на газету „Рада”, яка в 1928 році писала: „Ще в 1880 році, коли українське життя почало набирати сили, свідомість усього громадянства стала швидко підніматись, найшлися люди, які, розуміючи вагу цієї справи, стали запопадливо збирати гроші на фонд Народного дому в Коломиї. Зібрано гроші, закуплено в найкращій частині міста площу і доки що вибудовано на одній її половині великий двоповерховий дім, а на другій половині площі мала бути пізніше після плану добудована тетральна саля”.