Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ століття

Тенденцiї геополiтичних орiєнтацiй, вiдбитi в державнiй дiяльностi ще київських та галицьких Рюриковичiв, українських князiв, бояр i шляхти, козацьких гетьманiв, а також традицiї геополiтичної думки полiтичних дiячiв та iнтелектуалiв пiзнiшої доби — I.Мазепи, П.Орлика, І.Виговського, Ю.Немирича, Ф.Духiньського, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Мiхновського, Ю.Липи, С.Петлюри, Дм.Донцова, В.Липинського та багатьох iнших, включно з вiдомою пропозицiєю Руху про створення Балто-Чорноморського союзу — чекають на невiдкладний аналiз i засвоєння всього корисного. Запропонована розвiдка iнiцiює, втiм, iнший аспект геополiтичних студiй — вона ставить за мету простежити, як iдея незалежної України спiввiдноситься з традицiєю та теорiями захiдноєвропейської геополiтичної думки й вiдповiдає iдейно-теоретичним конструкцiям спiльного європейського дому. Вирiшення проблеми геополiтичної переорiєнтацiї потребує вiд наших iнтелектуальної, полiтичної та наукової елiт подолання релiктiв гетто-ментальностi 1 й вироблення україно-центричної свiтоглядної моделi, яка задаватиме систему координат проектовi подальшого розвитку країни. Беручи до уваги, що україноцентрична вiзiя свiту не протистоїть європоцентричнiй i в цiлому збiгається з нею, створення її вимагає обiзнаностi з величезним масивом європейської геополiтичної лiтератури, зокрема першої третини XX століття — перiоду, коли були закладенi пiдвалини й вiдбувся розвиток базових понять, категорiй та концепцiй цiєї галузi полiтико-фiлософської думки.

Як спадкоємцi тривалої традицiї, полiтики та вченi початку XX століття висувають низку цiкавих iдей та пропозицiй. Без огляду на те, були вони зреалiзованi чи нi, вони мали iстотний вплив на стан мiжнародних вiдносин, суспiльну думку, внутрiшньополiтичну ситуацiю у тiй чи тiй країнi тощо.

1. Р.Челлен: Україна в Першiй свiтовiй вiйнi

Аналiзуючи 1915 р. у працi «Полiтичнi проблеми свiтової вiйни» причини, що призвели до спалаху вiйни та її можливi наслiдки, Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань вiйни має бути вирiшення проблем Схiдної Європи — вiд того, який баланс сил та конфiгурацiю кордонiв вона по собi залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всiєї Європи. Характерною ознакою цiєї вiйни є вихiд на кiн свiтової iсторiї нової сили — расизму, адже Росiя вступила у вiйну пiд прапором вiдверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-полiтичної єдностi. Перебiг подiй довiв, проте, що джерелом конфронтацiї в Схiднiй Європi є не расова ворожнеча мiж ґерманством та слов’янством, а зiткнення «азiйської безмежностi волi до влади» 2 вкупi зi сповiдуваним Росiєю примiтивним, «низьким» з етично-аксiологiчного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивiлiзацiї. Расова приналежнiсть та солiдарнiсть не вiдiграють у цьому конфлiктi жодної ролi, адже нiмцi, слов’яни та фiнно-угорськi народи Європи, захищаючи високi європейськi вартостi, виступили спiльним фронтом супроти росiйської аґресiї, довiвши, що «єднiсть раси є химера» 3. Вiдчуття слов’янами приналежностi до європейської культури та намагання Росiї «перетворити панславiзм на панрусизм» 4 спонукали їх узяти участь у спiльноєвропейськiй протиросiйськiй боротьбi, чим було продемонстровано «збанкрутiлiсть панславiзму як полiтичного чинника» 5. Шведський учений викриває, що саме замасковане панславiстською пропаґандистською демагогiєю бажання приєднати захiдноукраїнськi землi було причиною вступу Росiї у вiйну, тодi як «українське питання» загалом — однiєю з головних суперечностей, що призвела до вiйни: «Ми маємо... всi пiдстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивiв свiтової вiйни» 6.

Унаочнюючи на мапi розташування втягнутих у конфлiкт сил 7, хвилястою лiнiєю від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на якi «в iм’я раси» 8 зазiхає Росiя. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфiгурацiю захiдного кордону Росiї, — межу, належну — «в iм’я культури» та Європи 9.

Остання лiнiя є «культурний кордон» 10 Європи: «що лежить на захiд вiд неї, належить в цiлому до Європи, як це доводить, попри расу, культура» 11. Р.Челлен енерґiйно пiдтримує проект полiтичних перевлаштувань в Європi нiмецького фiлософа Едварда фон Гартмана 12 i не без задоволення констатує, що завдяки усвiдомленню європейцями своєї культурної спiльностi домаганням Росiї в Європi зреалiзуватися не призначено.

Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвiдi вже збагнули справжню сутнiсть «слов’янської» полiтики Росiї, для якої «iдеальний етнополiтичний мотив служить... досягненню реальної геополiтичної мети» 13 «не зможуть вони залишатися слiпими щодо кричущої суперечностi мiж вустами Росiї, що спiвають пiсень про свободу усiх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом... — полiтика Росiї вдома ще не зазнала жодних змiн, поляки коцюрбляться пiд новими ударами, а над степами України й досi не побачити сходу ранкової зорi» 14.

У повоєннiй працi «Великi держави та свiтова криза» (1920) Р.Челлен деталiзує свою вiзiю проблем Схiдної Європи. Росiя радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму» 15, є прямою спадкоємницею старої Росiї — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зi зворотним боком Азiї» 16; як i євразiйцi по ньому, Р.Челлен наголошує на специфiчнiй функцiї Росiї як посередницькiй ланцi мiж культурними свiтами Європи та Азiї.

Вiдкидаючи аналогiї мiж полiетнiчними США та «Росiєю ста народiв», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народiв та їхню культурну рiзнорозвинутiсть. Перша особливiсть полягає у виразно середовому посiданнi великоросiв, оточених з усiх бокiв поясом чужинецьких народiв, до числа яких на заходi належать «шведи i фiнни, естонцi i нiмцi, латишi i литовцi, поляки, рутенцi i румуни. ... До числа чужих нацiй залучили ми також... рутенцiв, або «малорусiв» 17. У культурному вiдношеннi, проте, росiйське панування над цими народами «було, по сутi, зловживанням нижчої культури над вищою» 18; це панування забезпечувалося «полiтикою планомiрного гноблення вищих народiв на європейському кордонi та штучним i насильницьким змiшуванням (на вiдмiну вiд природного в Америцi), — що мало на метi зруйнувати буферний пояс супроти Європи i дати Росiї змогу навалитися всiєю її масою на Захiд. Саме це i є росiйська iдея» 19.

Вiтаючи нацiонально-визвольну боротьбу неросiйських народiв та їхнє виокремлення в самостiйнi держави, Челлен проголошує: «результат (створення нових держав. — Авт.) вiдповiдає явно правильному напрямку: визволена нарештi вiд «козацької загрози» приймає Європа назад за свiй справжнiй культурний кордон свою власну Iрреденту» 20 .

2. Х.Макiндер: Євро-Азiя та Україна

Незаперечно вагомим внеском Х.Макiндера до геополiтичної науки є iдея про уфiксовану розподiленiсть свiту на окремi зони, кожна з яких вiдiграє в iсторїї свою певну роль. У стислiй статтi 1904 р. «Географiчна вiсь iсторiї» вiн пропонує вiдмовитися вiд європоцентричного погляду на iсторiю й висуває гiпотезу, згiдно з якою справжньою пружиною iсторичних процесiв i змiн у свiтi виступає людськiсть континентальної маси, угрупована в центрально-пiвнiчнiй частинi Євразiйського суходолу включно з Середнiм Сходом, так зв. «осьовiй зонi» («pivot area»), пiзнiше названiй ним «Осередньою землею» («Heartland») 21.

Зазираючи в глибiнь вiкiв, Макiндер доходить висновку, що єдиною константою всесвiтньої iсторiї можна вважати перманентний тиск Осередньої землi на зовнiшнi креси, який ставить iснування свiту включно з Європою в залежнiсть вiд Євразiї, пiдпорядковує загальну iсторiю її iмпульсам. Обставина, що всесвiтня iсторiя є лише побiчна до євразiйської, похiдна вiд неї, надала Макiндеровi змогу назвати Осередню землю географiчною вiссю iсторiї: перебуваючи поза iсторiєю, замкнена для неї та вилучена з її перебiгу, ця земля лише iнспiрує, провокує iсторичний процес, що обертається навколо умовного євразiйського полюса 22.

Край безподiльнiй домiнацiї та пануванню в Осереднiй землi монголiв поклали за новожитної доби, на думку Макiндера, росiяни, якi, проте, перебрали на себе всi їхнi функцiї: «Росiя займає мiсце Монгольської iмперiї. Її тиск на Фiнляндiю, Скандинавiю, Польщу, Туреччину, Персiю, Iндiю та Китай заступає вiдцентровi рейди степовикiв... Навряд чи будь-яка можлива соцiальна революцiя змiнить її сутнiсне ставлення до великих географiчних меж її iснування» 23.

Найвiдчутнiша загроза свiтовiй демократiї та свободi, ґарантованих зверхнiстю зовнiшньоєвразiйського оточення над його осереддям, виходить, проте, не з цього останнього, а з можливостi поєднання безмежних ресурсiв Євразiї з iнтелектуальним та органiзацiйним потенцiалом кого-небудь з представникiв пiвмiсячних смуг. Найбiльш вiрогiдним й водночас найкатастрофiчнiшим Макiндер вважав альянс Росiї та Нiмеччини.

Якщо стаття 1904 р. була суто iнтелектуальним екзерсисом, вправою розуму кабiнетного ерудита, то написана у вирi революцiйних пертурбацiй та воєнних катаклiзмiв праця «Демократичнi iдеали та реальнiсть. Студiя з полiтики вiдбудови», що побачила свiт 1919 року, просякнута життєвою турботою за долю миру й демократiї людини, що поєднала в собi досвiд вченого та полiтика-практика.

Книга була написана з метою довести, що захист демократичних iдеалiв i вiдбудова на цих засадах Європи можливi лише з урахуванням реальностi, яка, складаючись не на користь лiберальних вартостей та традицiйного балансу сил, потребує негайного втручання. З подвоєною силою horreur sacrйе, священний жах навiювала Макiндеровi можливiсть поєднання ресурсiв Нiмеччини та Росiї, якi пiсля поразки у вiйнi та втрати територiй шукатимуть реваншу: останнє слово в їхнiх вiдносинах ще мало пролунати; їхнiй програш був наслiдком невизначенностi Нiмеччини щодо геостратегiчних прiоритетiв.

Пильнiше придивляючись до перебiгу iсторичних процесiв, Макiндер дещо кориґує бачення рушiйних сил на «Свiтовому островi» — Євразiйському суходолi, взятому в його цiлiсностi. Вiн упевнюється, що ключем, справжнiм «сезамом» до дверей Осередньої землi є Схiдна Європа, тому контроль над нею має абсолютне, безумовне геостратегiчне значення: «Хто панує в Схiднiй Європi, той керує Осередньою землею: Хто панує в Осердній землi, той керує Свiтовим островом: Хто панує на Свiтовому островi, той керує свiтом» 24 .

Панування Росiї в Осерднiй землi базується на її владi в Схiднiй Європi; вiдтак логiка боротьби за свiтову гегемонiю, вiщує Макiндер, робить зiткнення iнтересiв Росiї та Нiмеччини в цьому ареалi фатально неминучим. Хоч як вирiшаться їхнi вiдносини — мiлiтарним конфлiктом чи, навпаки, поєднанням сил — Європа, в iм’я збереження iдеалiв демократiї та поступу, має рiшуче протидiяти усiм формам нiмецько-росiйських контактiв. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне вирiшення Схiдного питання в його широкому сенсi, ми отримаємо лише перепочинок, й нашi наступники зiткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землi» 25.

Найефективнiшим протективним засобом має бути державно-полiтичне перевлаштування Схiдної Європи на зразок Захiдної таким чином, щоби пiдвалинами її iснування стала система самостiйних нацiональних держав, «широкий клин незалежностi вiд Адрiатичного та Чорного морiв до Балтiйського» 26 складений з Польщi, Чехословаччини, Угорщини, Юґославiї, Румунiї, Болгарiї та Грецiї. Догляд у цiй зонi, а також за усiма процесами навколо Осередньої землi має бути покладений на Лiґу Нацiй. Х.Макiндер наполягав, що в Схiднiй Європi має бути створена саме тричленна система держав: Нiмеччина — слов’янськi плюс пiвденно-європейськi держави — Росiя, а не двочленна, як, скажiмо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згiдно з планом «Середньої Європи»: Нiмеччина плюс слов’яни плюс пiвденноєвропейцi — versus Росiя: зiткнення Нiмеччини та Росiї в цьому разi було б неминучим.

Попри те, що в книзi «Демократичнi iдеали...» Макiндер не вiдокремлював Україну в самостiйну державу — на вмiщенiй мапi її назва помiчена тими ж лiтерами, що й назви перелiченої сiмки, проте без окреслення лiнiї кордонiв 27 (вiн добре розумiвся на реалiях i знав справжнє число ворогiв самостiйної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сiллю рани 28 — створення незалежної України передбачалося його рекомендацiями урядовi. Вiдвiдавши за дорученням мiнiстра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросiйськ з повноваженнями Британського Верховного комiсара, вiн мав зустрiчi з провiдними полiтиками та вiйськовиками, зокрема з Денiкiним, якого намагався переконати (замарно) у визнаннi de-faсto новопосталих держав та схилити до спiвпрацi з поляками супроти бiльшовикiв. У рапортi урядовi та доповiдi на засiданнi кабiнету мiнiстрiв Макiндер пропонував створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали незалежнiсть по розпадi Росiйської iмперiї. — Авт.) держав включно з Україною» 29 та лiґи цих держав з країнами Схiдної Європи 30, а також доводив доцiльнiсть створення широкої схiдноєвропейської антиросiйської та антибiльшовицької коалiцiї. План Макiндера був вiдхилений урядом, не дiстав вiн також особистої пiдтримки воєнного мiнiстра В.Черчілля. Сучасний дослiдник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорi полiтики, стурбованi радше очiкуванням найближчих виборiв, були просто нездатнi адекватно оцiнити вартiсть пропозицiї, що спиралась на футурологiчний аналiз з 25?рiчним випередженням 31. Вiн вважає також, що саме ця позицiя Анґлiї була однiєю з причин, що призвели до руйнацiї молодої української держави: «Британiя усунулася, разом з нею вiдiйшла й пiдтримка, на яку сподiвалося багато потенцiйно самостiйних реґiонiв, як, наприклад, Україна» 32.

Якщо, визначаючи за позицiєю Нiмеччини вирiшальну роль у балансi на терезах Осередня земля — креси, Макiндер остаточно не заперечував можливостi для неї iншого, поза комбiнацiєю з Росiєю, шляху, то стосовно Росiї вiн, не вагаючись, проголошував: «З Росiєю я не можу бачити миру для свiту. Байдуже, чи буде майбутнiм Росiї анархiя, чи тиранiя, чи рабство нiмцю; жодна з цих умов не в змозi спiвiснувати сьогоднi з демократiєю в свiтi» 33.

3. Україна в геополiтичних мiркуваннях М.Вебера

Iдею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цiлком природним було те, що українцi, соцiальна структура яких та рiвень розвитку матерiальної і духової культури значно перевищував росiйськi вiдповiдники, мали утворити свою власну незалежну нацiональну державу.

Погляди Вебера на вирiшення нацiонального — чи не найголовнiшого для Схiдної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюцiї. Впродовж перших рокiв ХХ сторiччя Вебер перебував пiд сильним впливом iдей федералiзму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кiстякiвський, який тодi у Парижi готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Iсторичнiй Польщi та великоросiйськiй демократiї» Драгоманова федералiстична програма перевлаштування Росiї iмпонувала Веберовi тяжiнням до компромiсного розв’язання потенцiйно вибухової проблеми: «її (драгоманiвської програми. — Авт.) велика сила вiдверто полягає в комбiнацiї iдеалiв економiчних з нацiональними» 61. Вебер також цiлком подiляв думку Драгоманова, iдеологiчну трансформацiю якого вiн окреслював як перехiд вiд соцiалiзму до нацiонал-демократiї 62, що соцiальна структура Росiйської iмперiї є головна перешкода лiберальному розвою та європеїзацiї Росiї. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичнiших засобiв вирiшення нацiонального питання в мультиетнiчнiй Європi; дослiдник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «i пiзнiше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположнi для будь-якого трактування нацiональних проблем» 63.

Для Вебера не була таємницею росiйська полiтика «найлютiшого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrьckung)» 64 України; вiн зазначав факт потужного i подекуди успiшного зросiйщення українцiв 65, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української лiтератури й зауважував, що «лише проблема автономiї приблизно 30 млн. малоросiв є пункт, на якому затамовують подих навiть найпослідовнішi (росiйськi. — Авт.) демократи» 66. Вебер був добре обiзнаний з програмними засадами та вимогами рiзних українських полiтичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партiй і зазначав, що кiнцевою метою деяких полiтичних сил є вiддiлення України вiд Росiї та створення незалежної української держави 67.

Перебiг подiй у Росiї впродовж другого десятиліття ХХ сторiччя, її вступ до Першої свiтової вiйни з вiдверто експансiонiстськими замахами та нахабна аґресiя на захiдноукраїнськi терени лише змiцнили вiдому русофобiю Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 рокiв, зокрема в статтi «Перехiд Росiї до примарної демократiї» (квiтень, 1917), окрiм акцентуацiї моментiв монгольськостi та комунiстичностi росiян, з’являються новi мотиви. Вебер вживає вислови «народний iмперiалiзм (Volksimperialismus)» 68, «бiльшовицький солдатський iмперiалiзм» 69, «iмперiалiстична iнтелiґенцiя» 70, «великоросiйський шовiнiзм» 71, «мiлiтаристськi масовi iнстинкти» 72, «росiйське варварство» та «росiйськi варвари» 73, та iн. Росiйський iмперiалiзм для Вебера явище настiльки ж постiйне, наскiльки позаполiтичне чи позаiдеологiчне: «Чи несуть на собi експансiонiстськi зазiхання царистську, кадетську або бiльшовицьку етикетки, з огляду на наслiдки, природно, неважливо» 74. Вебера вражає вороже ставлення росiян до слов’ян і поведiнка росiйських вiйськ на слов’янських теренах: «звiряча мерзотнiсть, що її чинять росiйськi недисциплiнованi орди... в районах помешкання частково расово спорiдненої з ними людностi, нагадує середньовiчнi монгольськi часи» 75. Вебер кепкує з росiйської iнтелiґенцiї: «...ревнiсть iнтелiґенцiї до ощасливлення чужих народiв перебувала й перебуває у кричущому контрастi з невирiшеними культурними завданнями на власнiй землi» 76. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колонiальнiй залежностi вiд Росiї й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фiнляндiєю, iншими тогочасними колонiями, скажiмо, Iндiєю, Iрландiєю, Мальтою, Єгиптом, Персiєю та iн. 77. Щодо європейських колонiй Росiї Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порiвняно з Росiєю, принаймнi значно вищу культуру» 78. Саме тому вже наприкiнцi 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросiйських народiв європейської частини імперiї: «Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних нацiональних держав» 79. У жовтнi 1916 р. Вебер знов публiчно обстоює iдею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна» 80.

Вебер вбачав сутнiсть Жовтневої революцiї 1917 р. у встановленнi вiйськової диктатури на чолi з капралом і спростовував тезу, що бiльшовизм спирається на «класово свiдомi» в європейському розумiннi пролетарськi маси — переворот, на його думку, був здiйснений «солдатським пролетарiатом», який своїм джерелом iснування має поталу та здобич, тому росiйська солдатеска щиро зацiкавлена у продовженнi вiйни, зокрема в Українi, яку вона «пiд приводом «звiльнення» 81 матиме змогу і далi ґвалтiвно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення нiмецько-слов’яно-пiвденносхiдноєвропейської федерацiї, важливе мiсце в якiй мала посiсти Україна.

4. «Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона

Своєрiдною вiдповiддю на проект Ф.Науманна була пропозицiя «Нової Європи» вiдомого анґлiйського вченого-славiста Р.Сетон-Вотсона. Присвятивши себе в роки Першої cвiтової вiйни та повоєння полiтичнiй дiяльностi й цивiльнiй службi, вiн провадить величезну роботу, спрямовану на пiдтримку незалежностi слов’янських нацiй, що з’являлися на свiт з-пiд уламкiв Росiйської, Австро-Угорської та Оттоманської iмперiй. Сетон-Вотсон був вiдвертим прихильником безумовної самостiйностi України.

Ще в передвоєннi мiсяцi 1914 р. Сетон-Вотсон мав намiр вiдвiдати Росiю аби з’ясувати позицiї урядових кiл щодо майбутнього України, Польщi та Фiнляндiї, проте вiдмовився вiд поїздки, збагнувши з росiйської преси та зустрiчей з провiдними слов’янськими дiячами рiзних полiтичних та iдеологiчних спрямувань її цiлковиту безперспективнiсть: «Єдиний шлях, яким я можу привернути до себе ... офiцiйну й бiльшiсть неофiцiйної Росiї, є Totschweigen (смертельна мовчанка. — Авт.) щодо українського питання й зречення фiнiв. Dafuer bin ich nicht zu haben (У цьому я не бажаю брати участi. — Авт.)» 82. Влiтку цього ж року у Львовi Сетон-Вотсон зустрiчався з М.Грушевським, I.Франком, А.Шептицьким, К.Левицьким, С.Бараном, iншими видатними українцями. Сетон-Вотсон добре знав українську iсторiю, високо поцiновував українську культуру; Шевченка вiн називав «рутенським Бернсом» 83, Шептицького шанував за те, що «всю свою енерґiю вiн присвятив справi поширення освiти, вихованню активного й пристрасного патрiотичного клiру, плеканню мистецтва, лiтератури, полiтичної думки» 84; бiографи Сетон-Вотсона стверджують, що завжди «боротьба українцiв... супроти уряду Санкт-Петербурґа зустрiчала його мiцну пiдтримку» 85. У заснованому ним у жовтнi 1916 р. й редаґованому спiльно з Т.Г.Масариком часописi «Нова Європа», в численних виступах в iнших засобах масової iнформацiї Сетон-Вотсон обстоює iдею «Нової Європи» 86 iсторичними, культурними, економiчними, географiчними, військово-полiтичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщi, Литви, iнших держав вiдповiдатиме довготривалим iнтересам Європи, здiйснить мрiю багатьох народiв про державну незалежнiсть.

У вереснi 1917 року, розглядаючи в статтi «Проблема України» ситуацiю навколо України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однiєю з головних причин, що призвели до Першої свiтової вiйни (вперше про це вiн скаже в жовтнi 1916 р. 87; перебiг вiйни довiв, що надалi iґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застарiла проблема Європи, «про що свiдчать численнi книги, присвяченi українським подiям, що були надрукованi анґлiйською вже XVII століття» 88.

Вдаючися до аналiзу українсько-росiйських вiдносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздiв належить шукати в Переяславських угодах, адже «неможливо уявити собi бiльшого контрасту полiтичних свiтоглядiв, нiж той, що iснував мiж цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якiй автократiя, мiцна вже за напiвтатарських днiв, здобула додаткової моцi методами, запозиченими iз Заходу; з другого — вiльно зiткана республiканська органiзацiя, оперта на сутнiсно демократичнi мiсцевi iнституцiї. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один iз цих супротивних типiв уряду був приречений на пiдпорядкування другому; за умов ХVIII століттяя перемога царату була ... невiдворотна» 89.

Пiсля унаочнення подiями 1917–1918 рр. намiрiв росiян щодо неросiйських народiв i вияву достеменного змiсту росiйської революцiї Сетон-Вотсон активно пропаґує необхiднiсть мiлiтарного втручання в росiйськi справи, яке б не лише зберегло мир у Європi й сприяло загальному роззброєнню, а й, спричинивши вiдновлення цивiльного порядку й демократiї, служило б iнтересам насамперед самої Росiї 90; росiйська революцiя для нього — неґацiя полiтичних принципiв анґлiйської, американської та французької революцiй, «пiдмiна в найширшому масштабi Власностi Крадiжкою» 91.

5. Схiдна Європа як «Зелений Iнтернацiонал»

Центральним для застосованого Г.Гесселем Тiльтманом у книзi «Хлiборобська Європа» (1934) геополiтичного пiдходу до ситуацiї в Європi є соцiально-економiчний аналiз. Загальноєвропейська цивiлiзацiя складається, на його думку, з двох — захiдної та схiдної — половин. Другу, попри наявнi внутрiшнi нацiональнi вiдмiнностi та державно-адмiнiстративнi кордони, характеризують iдентичнiсть соцiальної структури та типу економiки, спiльнiсть свiтогляду, моралi, культури, трудової етики, способу життя, що їхнiм атрибутивом або детермiнативом (визначником) є прикметники: «хлiборобський», «рiльничий», «селянський», «сiльськогосподарський». Незважаючи на неспиннi полiтичнi трансформацiї й територiальнi перевлаштування, схiдноєвропейська люднiсть залишає недоторканим свiй code gйnйtique, транспортує крiзь товщу вiкiв i генерацiй життєвирiшальнi засади свого iснування, власнi вартостi та iдеали.

Географiчно хлiборобська спiльнота розташована на теренах мiж етнiчними кордонами розселення нiмцiв та росiян у смузi мiж Балтiйським, Чорним та Адрiатичним морями: «Бiльш нiж половину усього цього (європейського. — Авт.) континенту складають хлiбороби. ...Народи, що посiдають цю землю фермерських господарств, — поляки, українцi, чехи, словаки, угорцi, пiвденнi слов’яни та iншi — спiльно репрезентують найбiльшу спiльноту в Європi, розщеплену штучними полiтичними стiнами, проте поєднану спiльними iнтересами та, за вiйни або миру, звичайно спiльною долею» 92. Для номiнацiї цiєї сукупностi нацiй Тiльтман уживає запропоновану на початку 20-х рокiв лiдером Болгарського хлiборобського народного союзу й головою уряду Болгарiї Олександром Стамболiйським назву «Зелений Iнтернацiонал»— висунута Стамболiйським iдея «Зеленого Iнтернацiоналу» передбачала полiтичнi спiвдiї схiдноєвропейських країн супроти поширення росiйського бiльшовизму 93.

Вiдзначаючи любов українцiв до землi й хлiборобської працi, Тiльтман гонорує їхню працьовитiсть, трудову дисциплiну, вiдданiсть iндивiдуалiзму, що їм вони завдячують своїм чи не найвищим Схiднiй Європi рiвнем життя, дедалі більшим добробутом та заможнiстю (вiн писав це з власних спостережень по вiдвiдинах Захiдної України): «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом — символом того iндивiдуалiзму та любовi до домiвки й землi, що складають саме корiння українського темпераменту. Бездоганно чепурний вигляд навiть i найбiднiшого села нагадує мандрiвниковi, що українцi, сукупно з угорцями, є найкращi господарi Схiдної Європи» 94. Той факт, що землi навколо Перемишля, що зазнали найнищiвнiшої руйнацiї за роки вiйни, були швидко вiдбудованi так, що нiщо там не нагадувало вiйни, Тiльтман називає «справжнiм чудом», створеним руками українцiв.

Вдаючися до зіставлення українцiв з iншими нацiями, зокрема поляками, Тiльтман констатує порiвняльну вищiсть української матерiальної та духовної культури над польською.

Наголошуючи на необхiдностi ствердження iсторичної справедливостi й задоволення прагнень українцiв до самовизначення, а також дбаючи про безпеку в Європi, Тiльтман уважає за обов’язкове вiдновлення української державностi й закликає британський уряд до рiшучих заходiв задля її забезпечення: «Не буде анi довготривалого спокою, анi трiумфу справедливостi в Схiднiй Європi доти, доки не буде надано Українi це право (на свободу. — Авт.) й чужинецькi вiйська не залишать її територiю» 95. Була б Україна вiльною, «українська раса доклала б власного внеску до пiдтримання миру й стабiльностi в цьому реґiонi» 96. З огляду на Україну Тiльтман уважає неприпустимим щоб «захiдний» народ був пiдлеглий «схiднiй» росiйсько-азiйськiй цивiлiзацiї.

Поданий Тiльтманом образ України визначається глибокою повагою до маєстатностi її стародавнього минулого й шаною до героїчної боротьби за незалежнiсть, уболiванням за її сучасний пiд’яремний стан; вiн певний, що Україна обов’язково здобуде незалежнiсть i звiльниться з кайданiв рабства, що були накинутi на неї Росiєю.

«Українцiв ...вiдзначає культурний рiвень вищий, нiж рiвень ... рас, що сьогоднi гноблять їх» 97. «Усi спроби перетворити українцiв на росiян залишилися замарними» 98. Тiльтман упевнений, що тяжiння українцiв до незалежностi є непозбувне й незнищенне, бо притаманне їхньому волелюбному характеровi, вкорiнене в найглибиннiшi шари їхньої нацiональної самосвiдомостi: «Впродовж багатьох генерацiй український народ залишається вiрним своїм нацiональним iдеалам [звiльнення] з вiдданiстю та затятiстю бiльшою, нiж будь який iнший поневолений народ Європи» 99.

«Велика Україна (The Great Ukraine) iснує не на паперi, а в серцях її народу. I жоден, хто знає цих заможних господарiв-хлiборобiв, не може заперечити, що в серцях європейської найбiльшої «меншини» донинi iснує вiльна Україна» 100. Український нарiд — «вiрить, що прийде день, коли вiн буде вiльний,.. день, коли Незнана нацiя Європи накреслить великими лiтерами своє iм’я на мапi Схiдної Європи, й справедливiсть нарешті засвяткує хлiборобiв, якi боролися за збереження своєї нацiональної iдентичностi з завзятiстю, мужнiстю та неприборканою волею, що не знали поразки» 101.

Причину того, чому українцi — «творцi великої iмперiї й колиски стародавньої цивiлiзацiї, значно вищої за ту, що вiдзначала навколишнi землi»— не спромоглися захистити свою незалежнiсть, впали в рабство й «зникли з iсторiї» 102, Тiльтман вбачає у таких вадах їхнього характеру, як миролюбнiсть, демократизм, поблажливiсть. «Українцi — i це є справжня причина їхнiх негараздiв — не були анi войовничими, анi аґресивними, вони були й залишаються тепер однією з найбiльш культурних та демократичних хлiборобських рас в Європi, що бажає лише непотурбованого життя на своєму власному теренi. Саме цiй обставинi вони завдячують своє раннє зникнення з мапи Європи» 103. Утiм, незважаючи на певнi другоряднi вiдмiнностi, Тiльтман упевнений, що Схiдна Європа залишається — i залишатиметься — усталеною геополiтичною одиницею, єдиним геополiтичним комплексом, стягнутим обручем спiльної iсторичної долi, однакових пiдстав життя та єдиної мети на майбутнє.