Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Світ визнав Голодомор 1932–1933 років в Україні етнічною війною проти українського народу

Геноцид (від грец. genos — рід, плем'я і лат. caedere — вбивати) — здійснення масового знищення, переслідування, гоніння певних груп населення за расовими, національними, релігійними мотивами на основі принципу колективної відповідальності [4]. Слово «геноцид» нове. Вперше воно використано у книзі «Влада країн Осі в окупованій Європі», виданій 1944 року у Вашингтоні. Автором книги і слова був польський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін. Однак явище геноциду не було винаходом німецьких фашистів. За словами Олександра Кінга, члена «Римського клубу», людина як вид стала домінувати на планеті тому, що вона безпощадно усувала і знищувала не тільки живі істоти, а й слабші раси і менш пристосованих до виживання членів своєї ж людської родини.

Варто зазначити, що поняття геноциду було введено у міжнародно-правове поле лише ухваленою 11 грудня 1946 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, яка визначила: «Згідно з нормами міжнародного права, геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ і за здійснення якого головні винуватці мають бути покарані». 9 грудня 1948 р. ГА ООН одноголосно прийняла «Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього», яка набула чинності від 12 січня 1951 р. До геноциду належить також умисне створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення інших етнічних груп.

Геноцид широко практикувався в усі часи не лише варварськими, а й цивілізованими народами. Всі випадки геноциду в історії людства важко перерахувати, але відомо, що їх було багато. Знищення «інших» народів, особливо в середні віки, здійснювалося в основному за релігійними мотивами. Коли античні римляни завоювали Карфаген, то три чверті його населення було вирізано, а решту розпродано у рабство. За декілька років, починаючи від 1492-го, іспанці за допомогою планомірної тактики обдурення і підступності майже цілковито винищили двадцятимільйонне населення Карибського басейну. Також можемо назвати актом геноциду знищення аборигенів у Квінсленді (Австралія) в 1840–1897 роках, племені герреро в Південно-Західній Африці німцями-колонізаторами (1884–1906); знищення індіанських племен в Америці багато дослідників також вважають геноцидом.

Нинішній час за своєю жорстокістю ні в чому не поступається Середньовіччю, а в деяких випадках навіть його перевершив. Тільки в XX ст. геноцид позбавив життя близько 120 млн людей. Проявами геноциду є нищення вірменського народу в 1915–1923 роках у Туреччині, дії Німеччини, спрямовані проти неарійського населення, насамперед проти слов'ян, циганів, євреїв у роки Другої світової війни. У 1966 р. знищено плем’я бо в Нігерії, де загинуло близько 8 тис. осіб. Останнім часом розпочато вивчення випадків геноциду в Бурунді, Руанді, Боснії. До яскраво вираженого вияву геноциду можна зарахувати трагедію, що розпочалася в Сумраїте 27 лютого 1988 р., яка незабаром переросла в погроми в Баку, а потім перекинулася на Вірменію.

В Україні три найбільші у світі за масштабами, кількістю злочинів, наслідками є голодомори-геноциди (1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр.), які були сплановані й здіснені тоталітарним режимом, більшовицькою владою як планові політичні акції — геноцид проти українського народу, проти зростання національної самосвідомості українського селянства.

Найжахливішим за кількістю жертв, який, напевно, перевищує геноцид проти вірменів і євреїв разом узятих, є голодомор 1932–1933 років, який позбавив життя щонайменше семи мільйонів українців.

Тема українських голодоморів почала відкрито звучати у суспільстві від часів демократизації і перебудови в СРСР. Після здобуття державної незалежності українська влада на підтримку ініціатив громадськості прийняла низку рішень щодо вшанування пам'яті жертв голодоморів та, зокрема, визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом. Першим кроком офіційної влади у цьому питанні стала Постанова ЦК Компартії України 26 січня 1990 р. «Про голод 1932–1933 років на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів», у якій було визнано факт Голодомору. У вересні 2003 р., на відзначенні 70-ї річниці Голодомору президент України В. Ющенко закликав учасників 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН підтримати ініціативу України щодо засудження Голодомору 1932–1933 років в Україні як акту геноциду. Розповсюджена як офіційний документ сесії ГА ООН Спільна заява делегацій держав-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932–1933 років вперше в історії ООН визнала Голодомор 1932–1933 років національною трагедією українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени Організації, її спеціалізовані установи, міжнародні та регіональні організації, фонди і асоціації віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей трагічний період історії. Співавторами Спільної заяви стали 36 дер-жав-членів ООН, зокрема Аргентина, Азербайджан, Бангладеш, Білорусь, Бенін, Боснія і Герцоговина, Гватемала, Грузія, Єгипет, Іран, Казахстан, Канада, Катар, Киргизстан, Кувейт, Македонія, Монголія, Науру, Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Судан, Таджикистан, Туркменистан, ТиморЛеште, Узбекистан, Україна та Ямайка. Її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, усі 25 країн — теперішніх членів ЄС.

Все ж, визнання Голодомору актом геноциду українського народу міститься ще в цілій низці інших офіційних документів. Зокрема, про це йдеться в заяві парламенту Естонії від 20 жовтня 1993 р. із засудженням комуністичної політики геноциду; резолюції № 680 щодо голодомору в Україні Сенату Австралії від 31 жовтня 2003 р., яка визнала події в Україні одним із найжахливіших проявів геноциду в історії людства, та аналогічній резолюції Законодавчої Ради штату Нова Південна Валія від 20 листопада 2003 р.; Декларації про вшанування пам'яті жертв голодомору в Україні 1932–1933 років, ухвалену Сенатом Аргентинської Республіки 23 вересня 2003 р.; резолюції Сенату Канади від 19 червня 2003 р., в якій міститься заклик до уряду Канади визнати голодомор в Україні 1932–1933 років та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про те, що ця трагедія була нічим іншим як геноцидом. Документ передбачає також призначення останньої суботи листопада Днем жалоби в канадських школах; резолюції Палати представників Конгресу США, зокрема №356 від 20 жовтня 2003 р., а також внесення законопроекту щодо спорудження у Вашингтоні до 75-річчя Голодомору в Україні пам'ятника жертвам голодомору-геноциду; постанові стосовно 70-ї річниці Великого голодомору в Україні 1932–1933 років Державних Зборів Угорської Республіки від 24 листопада 2003 р.; посланні Генерального директора ЮНЕСКО у зв'язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні 1932– 1933 років від 16 грудня 2003 р. В Україні запроваджено щорічне відзначення Дня пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій.

Причиною Голодомору 1932–1933 рр. була не лише маніакальна ненависть «батька всіх народів» Й. Сталіна до українців, а й передусім московсько-більшовицька політика, згідно з якою найефективнішою формою ідеологічної боротьби є фізична відсутність носіїв «не наших» ідей. Нема людини — нема проблем, як афористично висловився Сталін. Тодішній італійський посол у Харкові писав: «Голодомор улаштований з метою «провчити селянина» і провести «модифікацію етнічного матеріалу» — так делікатно було названо винищення українців і заселення України неукраїнцями: «Влада планувала замінити український «етнографічний матеріал» і заселити найкращі землі України своїм «етнічним матеріалом» [1, с. 212].

Кожен голод в Україні має своє офіційне обґрунтування. Аналіз змісту опублікованих упродовж 1929–1933 років близько 30 постанов ЦК ВКП(б), Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, які призвели до їх відвертого фізичного винищення. Постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 травня 1932 р. про план хлібозаготівель із врожаю 1932 року передбачала з усієї території СРСР у колгоспах і в одноосібників заготовити 1103 млн пудів зерна. Найбільша частка припадала на Україну — 356 млн пудів. Постанова московського центру мала подвійне завдання: зерном з українських нив розрахуватися за техніку і технології з іноземними державами та розправитися з непокірними українцями. Саме вона дала старт другому голоду в Україні (першим вважається голодомор 1921–1922 років), який тривав у 1932–1933 роках. Питанням хлібозаготівлі займалися центральний апарат, керівники районів, компартійних і комсомольських організацій, МТС. Скрізь створювалися ударні, буферні бригади, які люди називали «бригадами по викачці хліба». Пропагандистською підмогою їм у виконанні «постанови партії та уряду» стали газети, особливо районні. Їхні шпальти зарясніли публікаціями про «злісних невиконавців» хлібоздачі, особливо куркулів, підкуркульників як контрреволюціонерів і ворогів радянської влади.

Публікації про перебіг хлібозаготівель свідчать про репресивні методи більшовицької влади, які призвели до масового голоду серед споконвічних хліборобів. Так, газета «За суцільну колективізацію» — орган райпарткому, райвиконкому та рай-профради Тальнівщини в статті «Засудили куркуля» від 31.10.32 в с. Майданець писала: «За невиконання твердого завдання з хлібозаготівлі та м'ясозаготівлі, нарсуд Тальнівського району в с. Майданці засудив куркуля Гребінника А., що здав лише 12 пудів хліба замість 108 пудів, до позбавлення волі терміном на 2 роки». Стаття «Посилити боротьбу за хліб» від 07.01.33: «У с. Лисячій Балці здали хліб на 84%. Голову колгоспу Тростянського приймають до партії, а на полі лежить 20 га покосів пшениці. У с. Стойково в одноосібному секторі виконано хлібозаготівлю на 42%, в Кобриновій Греблі — на 43%, в Гуляйці — на 49%. А сільрада в Гуляйці грається у репресивну гру, а не бореться за вивершення хлібозаготівлі. Конончука Г. двічі штрафували на 150 і 140 карбованців, він хліба не здає».

За розпорядженнями уряду, заборонялася будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій.

Отже, Голодомор в 1932–1933 роках був спричинений не природними, а політичними причинами. 1932 року збір хліба на Україні був середній (146 600 тис. центнерів, тобто на 15 500 тис. більше, ніж у 1928 р.) і загрози голодомору не було. Він виник як репресія проти селянства, що чинило опір колективізації.

Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційній радянській пресі. Зокрема, Йосип Сталін стверджував: «Знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні» («Пролетарська правда» від 22.01.30); виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив: «Націоналістичний ухил у Комуністичній партії України... грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві»; шеф ОДПУ в Україні Галицький про боротьбу проти селянства в Україні говорив так: «У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму».

У зв'язку з посиленими реквізиціями («заготівлями») хліба 1930–1932 років населення сіл голодувало вже навесні 1932 року. Але до неочікуваної катастрофи дійшло в 1933 р., коли був зібраний новий урожай. У плані «хлібозаготівель» засобами радянського терору в українських селян-колгоспників і одноосібників забрали увесь хліб. Сільське населення лишилося без жодних засобів проживання, а влада не організувала ніякого харчування для села. Голодомор охопив майже всю територію України, але небувалих розмірів набув у південних і східних областях. На відміну від 1931 р., у 1932 р. у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. Внаслідок цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже у жовтні

1932 року. Апогей Голодомору припав на червень

1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах. Свідок голодомору В. Д. Дереча згадує: «Померлих ніхто не реєстрував, не записували ні в які книги, не вели жодного обліку, не давали ніяких зведень у район, область, столицю. По дорозі на цвинтар перед померлими не стелили квітів, за ними не йшла траурна процесія, не плакали плакальниці, близькі родичі з села та з інших сіл, не супроводжували сусіди, друзі. За ними не співали півчі, не читав молитву священик, не дзвонили дзвони, на їхніх могилах не ставили хрестів, не вішали вишитих рушників, не кажучи вже про мармурові пам'ятники. До цих пір невідомі нам їхні імена і могили. Спецбригада могильників, яка забирала з хат мертвих, забирала й тих, хто ще не вмер, і ледь животів. Про таких говорили: «Цього теж забираєм, до завтра буде готовий» [3, с. 296]. Статистичний аналіз свідчить про те, що у 1933 р. від голоду померло 3 238 тис. чол. Міста і промислові райони менше потерпіли, тому що для них була запроваджена карткова система.

Голодні селяни живилися різними сурогатами; ширилися недуги; зареєстровані були випадки канібалізму. Смертність від голоду була дуже висока, в деяких районах вона сягала 18–20% усього населення. Кількість жертв Голодомору в Україні 1932– 1933 років визначають по-різному: максимальну цифру подають — 15% населення України, тобто 4–5 000 000 (Д. Соловій, М. Приходько, В. Чемберлен), 10% сільського населення (К. Меннінг). Українське населення голодувало і поза межами УССР, голод був також на Передкавказзі, Курщині, в Криму, тобто скрізь, де селянство чинило особливий опір колективізації [2, с. 799].

До керівних органів УСРР надходили тисячі звернень громадян про продовольчі труднощі, голодування, смерті. Старий учитель із с. Мачухи на Полтавщині Іван Шашкевич у листі до ВУЦВК писав про тортури голодом: «Тортури — це страшний голод, створений штучно відбиранням хліба і всіх видів овочів. Голод від природи викликає засмученість, скорботу в серцях людей, веде до милосердя, до добрих справ на користь ближнього, щоб догодити божеству. А голод штучний викликає в людей злобу, ненависть, жадібність, недовір'я, хитрість, обман, і я не помилюся, якщо скажу, що хто радив голод зробити, той не друг більшовицької влади: євреї зробили голод в Єгипті й були приречені на муки, смерть і вигнання. Боже, врятуй радвладу від подібних наслідків» [5].

До ЦК КП(б)У за допомогою почали звертатися місцеві керівники. Проте ні РНК УСРР, ні ЦК КП(б) не мали продовольчих ресурсів. Зосереджені в Україні запаси хліба належали до централізованих фондів і без дозволу союзних органів не могли використовуватися. Радянська влада цілком замовчувала організований нею Голодомор 1932– 1933 років і не подавала населенню ніякої допомоги. Відомості про цю трагедію дійшли на Захід, де відреагували українці західних земель та еміграція. Створені були комітети допомоги в Європі й за океаном, були надіслані повідомлення до Ліги Націй, справа розглядалася в британському парламенті; діяльність щодо допомоги українському селянству організував кардинал Т. Інніцер у Відні. Але радянський уряд відкинув пропозиції допомоги з-за кордону, твердячи, що інформації про голодомор навмисне поширюють вороги Радянського Союзу, й інсценізував поїздку по СРСР французького радикала Е. Еріо, який пізніше писав про неправдивість звісток про голодомор в Україні.

Отже, відповідно до результатів досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано такий механізм:

• у рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі було значно підвищено;

• під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі;

• селянам України та Кубані (у той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій, уражених голодом.

Отже, хоча зменшення врожайності практично завжди призводить до деякого («пропорційного») погіршення умов харчування населення, практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно.

Для виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та зіставляти велику кількість документів, адже, як зазначають дослідники, в організаторів не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету. Американська комісія розслідування голодомору в Україні, зокрема кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дуранті, керівник журналістського корпусу в Москві стверджував, що голод 1932–1933 років становив акт геноциду проти української нації: «Це вчинено з метою придушити те, що Сталін уважав основою націоналізму — а основа та була серед селянства... Сталін бажав смерті мільйонам мешканців України, бо він хотів нейтралізувати Україну, що, на його думку, була бар'єром на шляху утворення централізованого російсько-центристського тоталітарного режиму. А саме такий режим виник у 30-х роках. Саме тому ми не зможемо тлумачити голодомор лише як явище, що сталося в сільських районах. Ми повинні підійти до нього у контексті загального наступу проти українства у той період, якщо ми це зробимо, стане ясно, що голодомор був нічим іншим, як проявом геноциду» [7].

Вперше, 25 грудня 1987 р., перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР, згадав про факт голодомору. Хоча згадування було побіжним і причиною голоду було оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту. Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним — з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії. 18 лютого 1988 р. «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації СПУ. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, О. Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став Голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника. На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС у Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком не очікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з'ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася трагедія».

Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив наприкінці 40-х — на початку 50-х років XX ст. Дмитро Соловей у еміграції. Наступний етап досліджень було проведено після створення Конгресом США спеціальної комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Після завершення роботи комісії, метою якої було встановити факти, а не давати їм правову оцінку, українські організації Північної Америки звернулися до юристів. З ініціативи Світового конгресу вільних українців була створена Міжнародна комісія з розслідування голоду 1932–1933 років в Україні під керівництвом професора шведського Інституту публічного та міжнародного права Якуба Сандберга. У листопаді 1989 р. комісія Я. Сандберга опублікувала свій вердикт. Безпосередньою причиною масового голоду в Україні вона назвала надмірні хлібозаготівлі, а його передумовами — примусову колективізацію, розкуркулювання і прагнення центрального уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізмові». Дослідження проводилися як у США, так паралельно і в Україні після того, як стало відомо про створення американської комісії та було вирішено створити «антикомісію». У сучасній Україні відомим дослідником голодомору є історик Станіслав Кульчицький. Питання голодоморів предметно досліджують в Інституті історії України НАН України, Міжрегіональній Академії управління персоналом, геноцид вивчають Асоціація дослідників голодоморів в Україні, Всеукраїнське товариство «Меморіал» ім. В. Стуса, Центр українознавства Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

Отже, Голодомор в Україні 1932–1933 років — навмисно організована за допомогою штучного голоду масова загибель українців. Дослідженнями Джеймса Мейса, Роберта Конквеста та інших було доведено, що Голодомор відповідає загальноприйнятому (Резолюція про геноцид, ухвалена ООН у 1948 р.) визначенню геноциду.

Голодомор 1932–1933 років — це велика, незабутня трагедія. Голодомор — це геноцид українського народу. Слово «геноцид» шокує. В Україні його почули недавно, і ще не всі усвідомили значення цього слова, не все людство збагнуло його наслідки.

Тільки наприкінці 2006 року, після довгих дебатів, Верховна Рада ухвалила Закон, який визначає, що Голодомор 1932–1933 років є геноцидом українського народу.

Література

1. Діалог цивілізацій: сіонізм — найбільша загроза сучасній цивілізації: Матеріали IV Всеукраїнської наукової конференції. Київ, 3 червня 2005. — К.: МАУП, 2006.

2. Енциклопедія українознавства: Перевид. в Україні. — Л.: «Молоде життя», 1993. — Т. 2.

3. Єврейсько-більшовицький переворот 1917 року як передумова червоного терору та українських голодоморів: Матеріали IV Міжнар. наук. конф., Київ, 25 листопада 2005 р. — К.: МАУП, 2006.

4. Політологічний словник / Ред. М. Ф. Головатий та О. В. Антонюк. — К.: МАУП, 2005.

5. ЦДАВО України, ф. 1, оп. 8, спр. 115, ар. 5; Колективізація і голод на Україні. 1929–1933. — К., 1992.