Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Утворення Запорозької Січі. Дмитро Байда-Вишневецький

Скрутно велося українському народові під пануванням чужих володарів, бо скрізь на Україні заведено панщину. Селяни працювали на панській землі, бо всю землю отримали у власність великі пани — вельможі. Селянин (якого прозвано з-московська «холопом») зовсім не мав свободи. Пан міг його продати або й убити, і годі було з паном судитися, бо і суддями стали ті самі вельможі.

Деякі волелюбні люди по селах, здебільшого на Великій Україні, не могли стерпіти такої неволі. Вони кидали все й утікали в степи за Дніпрові пороги. Там не було ані сіл, ані міст, не було жодної влади. Тож ті люди гуртувалися по сто і по тисячу, здобували собі зброю, полювали на дикого звіра і так жили. На ті степи нападали не раз з півдня, з Криму татари, бо вони шукали в степах паші для своїх табунів коней та домашньої худоби... Озброєні люди з України оборонялися від татар, не раз самі гинули в битві, але часто й побивали татар і відбирали від них їхні табуни, а здобич ділили між собою. Іноді, як збиралося тих свобідних людей кілька тисяч, то вони й самі нападали на татар або на турків аж за Чорним Морем і верталися в степи з багатою здобиччю.

Ці люди називалися «козаки»,— може, від татарського слова «кайзак», що значить «вільний чоловік», «безстрашний вояк». А що козаки жили за порогами Дніпра, то їх названо також запорожцями.

Спершу жили козаки невеликими гуртами по степах; там вони полювали, а на зиму верталися крадьки в села. Але пізніше згуртувалися разом у великі військові загони, вибирали собі своїх отаманів і жили разом на великих островах серед ріки Дніпра. Те місце називалося Січ, або Січовий Кіш, бо острів був відгороджений (відсічений) навколо наче кіш і до нього не було приступу. В тій Січі козаки зимували і відпочивали по походах на татар і турків під проводом свого керівника, що його називали батьком, отаманом або кошовим. Такі козацькі ватаги постали вже в XV віці.

Козак у погоні за татарином у степу.

Перші звістки про козаків записані в хроніках і літописах уже в 1492 році.[1] Тодішній кримський хан нарікає: «Кияни і черкасці розбили татарський корабель під Тягинею». Наступного року знов турецький султан жаліється Польщі, що козаки під проводом князя Богдана Глинського, старости черкаського, зруйнували турецьку фортецю Очаків. Тут називає султан цих людей виразно «козаками». Від того часу вже безперестанку повторюються напади козаків на татар і турків. Часом водять їх прикордонні старости та намісники, та знов-таки свої власні отамани, вибрані самими козаками. З тих старост, які певний час очолювали козацькі походи, найбільше відомий Остап Дашкевич, староста канівський і черкаський. Він, хоч і був державним урядником, ставав на чолі козацьких сил і водив їх на турків і татар. Заслугою Дашкевича є те, що він перший почав організовувати козаків на військовий лад. Він також дораджував тодішньому польсько-литовському урядові (бо тоді Україна належала ще до Литви, але литовський князь був і королем польським), щоб за Дніпровими порогами побудувати замки й розташувати там козацькі залоги для оборони прикордонних земель від ворогів. Таким козацьким організатором був також староста з Хмельника на Поділлі Предслав Лянцкоронський. Вони обидва виступали майже одночасно в 1510—1535 рр. Дуже скупі історичні відомості маємо про перших справжніх козацьких отаманів, що водили козаків, поки ще не було Січі. Історія записала кілька імен таких отаманів. Які вийшли не з панів, а з бідних утікачів, які вславилися відвагою і за те їх вибрано отаманами. Такими були Карпо Масло з Черкас, який здобув турецьку твердиню Очаків, Яцко Білоус з Переяслава, Андрушко з Брацлава і Лесун. Всі вони виступали в половині XVI століття (в 1530—1550 роках).

Та певніші й докладніші історичні дати про козаків починаються щойно близько 1550 року, коли козаки осіли першим Кошем на Дніпрі і обрали єдиного кошового. Козацька сила зростала з року на рік і ставала грізною не тільки для татар і турків, що сусідували на півдні з Україною, але й для всіх інших суміжних держав.

Першим кошовим Запорозької Січі був Дмитро Вишневецький, званий також Байда. Він походив з роду давніх українських князів з міста Вишнівця. на Волині. Йому дуже подобалися войовничі й лицарські козаки, і він десь близько 1550 року прибув до козаків, а вони й вибрали його своїм отаманом. Під його проводом збудували собі запорожці першу таку укріплену Січ на острові Хортиці, середа. Дніпра. Той острівець оточили валом і частоколом, а над брамами поставили гармати.

Ця Січ не подобалася татарам, бо вони знали, що через тих козаків не зможуть нападати на Україну. Тому вже в 1557 році прийшов татарський хан з великим військом і обліг Січ довкола. Та простояв там 24 дні і не міг Січі здобути, бо козаки боронилися завзято. Хан завернув назад на Крим. Але наступного літа прийшов ще з більшим військом. Козаки боронилися довго, та нарешті побачили, що не зможуть встояти, бо їх удесятеро менше, як татар. Під проводом Байди-Вишневецького вийшли з Січі, продерлися відважно крізь татарські ряди і сховалися в неозорих степах.

Через кілька літ пішов Байда з козаками на Молдавію, в ті землі, де нині Буковина й Румунія. Молдавію заселяли здебільшого українці, і поки краєм управляли молдавські воєводи, то українцям було там добре, бо ті воєводи, або «господарі» прийняли були українську мову, віру і звичаї. Але в 1514 році завоювали Молдавію турки й почали знущатися над усім хрещеним народом. І тому козаки пішли з Байдою визволяти сусідню Молдавію з турецької займанщини.

Та цей похід скінчився для кошового Байди нещасливо. Турки підкупили кількох молдаван, і вони зрадою та підступом зловили Байду, закували в кайдани та повезли в Царгород, до турецького султана Селіма II. Султан казав Байду вбити за те, що він з запорожцями напав на його Молдавію. То було в 1563 році.

Дмитро Байда-Вишневецький

Про Байду-Вишневецького співає наш нарід й нині дуже гарну пісню, де говориться, як умер цей хоробрий козацький отаман. Султан обіцяв Байді, що подарує йому життя і ще й свою дочку дасть йому за жінку, коли Байда прийме турецьку віру і буде туркам служити. Але Байда не згодився на зраду свого народу й віри християнської та відповів:

В тебе віра проклятая, В тебе дочка поганая!

Тоді султан казав зачепити Байду за одно ребро на залізний гак на високій скелі над морем. Турки стріляли в Байду з луків, але Байда не зрадив своєї віри і свого народу і вмер лицарською мученицькою смертю.

2. ПРО СІЧ ЗАПОРОЗЬКУ ТА ПРО ЗАПОРОЖЦІВ

Отже, вже знаємо, звідки походять і як гуртувалися українські козаки-запорожці. Знаємо, що вони нападали на турків і татар і хоробро воювали з іншими ворогами України. Вони боронили народ і рідну землю від ворожих переслідувань і змагали до того, щоб український народ мав свободу і свою власну державу. І не один із них віддав своє життя за рідний край і народ.

Ми згадали також, що осідком запорожців була Запорозька Січ на Дніпрі, понижче порогів, на островах, серед ріки. Там запорожці жили постійно; там збиралися, вчилися воєнної справи і готувалися до воєнних походів. Отже, цікаво буде довідатися, як виглядала Запорозька Січ і які звичаї були на Запорожжі (на Січі) та взагалі — як жили запорожці.

Січ — то була простора площа на Дніпровім острові Хортиці (потім на Базавлуці і Томаківці). Зо всіх боків обливала цей острів глибока вода Дніпра, а ще, крім того, на самім острові був викопаний глибокий рів, наповнений водою, та й поставлено високий, гострий частокіл (паркан) з міцними брамами. На брамах, що на ніч замикалися, стояли гармати й козацька сторожа. Не диво, що кому-небудь неможливо було дістатися на Січ. І хоча не раз пробували здобувати Січ турки, татари й інші вороги, то це їм не вдавалося.

Довкола площі стояли побудовані хатки, так звані «коші» (з плетеними сітками), або «курені». Ті хатки були накриті очеретом або кінськими шкірами. В такій хатці жив один курінь з курінним отаманом. Та козаки тільки спали тут або пересиджували негоду й дощі, латаючи одіж або чистячи зброю. В погідні дні перебували на площі або в степу за рікою. Там вправлялися в їзді верхом, в стрілянні з рушниць і гармат та ремонтували човни.

Посередині Січі стояла невелика церква св. Покрови, знадвору дуже скромна, але всередині повна золота й срібла, бо козаки були побожні й дуже дбали про свою церкву, а під час читання Євангелія тримали шаблі наполовину витягнені з піхов, на знак того, що готові будь-якої миті боронити своєї віри. Частину своєї воєнної здобичі призначали на церкву і купували щораз кращі нові хоругви та ікони. На Січі, крім хаток-курінів, були й склади зі зброєю, з гарматами, з човнами та харчами. Коло складів стояла вночі сторожа.

Про звичаї й побут козаків-запорожців пишуть очевидці, що були на Січі, таке.

Хто хотів стати козаком, мав наперед служити три роки в старого козака за чуру (слугу й помічника). Чура робив усяку роботу й носив за козаком другу рушницю й потрібні йому клунки. Щойно потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю й набрав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.

Козаки вбиралися просто: в грубу сорочку, в кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили пістолі й люльку, через плече носили торбинку з харчами і кулями, а до пояса на ремінець присиляли ще й порошницю з порохом.

Їли сушену рибу й печене м'ясо та риб'ячу юшку, бо риби в ріках та всякого звіра та птаства в степу було дуже багато. Пекли сухарі з пшеничної муки.

Жінок на Січі не було, і ніхто не смів мати на Січі жінки, навіть сам отаман. За це грозила кара смерті. Коли козак був жонатий, то жінка й діти жили десь на селі або на хуторах, по так званих «зимовиках». Там жив і козак, коли не було війни. Він господарив, вів велику пасіку, полював, а завжди частину з того віддавав на Січ. Там звичайно й зимував. А коли кошовий отаман оголошував воєнний похід, приміром, на турка, то козацькі гінці роз'їздилися по тих хуторах-зимовиках, що звичайно були добре обгороджені й заперті міцними воротами, і закликали козаків-хуторян на Січ, на війну. Вони під'їздили до воріт і кликали:

— Пугу! Пугу!

Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й поспитався:

— А хто там?

— Козак з Лугу! — відповідали посланці.

Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що то свої, запрошував їх у хату, гостив щиро, а потім збирався, прощався зі своєю родиною й виїздив разом з посланцями на Січ.

Січове військо ділилося на полки на 500 осіб. Полк мав п'ять сотень по сто люда; сотня мала десять десяток (курінів) по десять люда. Полками командували полковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. 1 власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів писар, що писав усякі письма й прикладав печатку, на якій був напис: «Печать Славного Війська Запорозького Низового».

Цілою Січчю командував кошовий, що його звали «батьком-кошовим». Його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.

Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був старшим, то сліпо його слухали, і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осаули.

Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні рихтували човни, інші зброю, ще інші пекли й варили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чоботи, кравці одежу, римарі робили упряж, ливарники відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обступали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.

Козаки воювали двома способами. Звичайно нападали на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: «Або перемога, або смерть!»

Коли ж несподівано стрічався їм ворог в степу, а козаків було мало, тоді шикували колесом свої вози тай ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й відступав. Хіба часом, як не наспіла козакам поміч, то тримав їх облогою, аж гинули зі спраги й голоду, але таки не піддавалися.

Отак жило те славне козацьке запорізьке військо, що від 1500 майже до 1800 року, близько 300 літ, обороняло Україну від усякої напасті. Відвага й хоробрість козаків були відомі в цілій Європі.

________________________________

[1] Початки козаччини тепер датуються 1490 роком. Величаве святкування 500-літнього ювілею нашого козацтва відбулося на початку серпня 1990 року.