Реферат на тему

Спецслужби і духовенство в період колективізації в Україні

У кінці 1920-х років на хвилі кризи хлібозаготівель більшість у керівництві правлячої партії на чолі з Сталіним взяла курс на згортання нової економічної політики і здійснення колективізації селянських господарств, ліквідацію куркульства як класу. Органи Державного політичного управління (ДПУ) продовжували залишатися одним з головних інструментів утілення сталінської антинародної політики. Метою даного повідомлення є з’ясування змісту і конкретних методів репресивної діяльності спецслужб щодо духовенства у контексті здійснення колективізації в Україні.

Впродовж 20-х років радянській державі не вдалося ліквідувати релігійно-церковний вплив на масову суспільну свідомість. Незважаючи на те, що православній церкві було завдано непоправних втрат, вважалося, що „релігія й надалі залишається значущим фактором, який гальмує наш соціалістичний розвиток” [8, арк.8]. Подолати її вплив перешкоджав насамперед високий рівень релігійності українського селянства, що визнавалося комуністами. Внаслідок численних випадків адміністрування функціонери агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б)У змушені були констатувати, що „по церковній лінії ми спостерігаємо найбільшу кількість випадків порушення змички з селянством”, а „посилення релігійних рухів у більшості випадків викликалося нашою необережною політикою і невмілими методами пропаганди” [8, арк.2]. Подібні зізнання, на наш погляд, свідчили про кризу антирелігійної політики, яка вимагала суттєвої корекції стратегії і тактики останньої [1, с.280 - 283]. Але державно-партійне керівництво не лише не відмовилося від репресивної політики щодо духовенства, а й посилило наступ на нього в період колективізації.

Більшовицька влада в антирелігійній стратегії, як і в попередній період, відводила пріоритетну роль органам ДПУ. У травні 1928 р. політбюро ухвалило постанову, в якій органам ДПУ рекомендувалося „посилити роботу з активно виступаючими антирадянськими елементами на селі (колишні поміщики, колишні поліцейські, попи, куркулі)” та проводити „необхідні арешти” [2, с. 111].

В період здійснення колективізації керівництво органів ДПУ розробило систему оперативних заходів по „ліквідації церковних організацій”. Вони були викладені в низці циркулярних листів і директив ОДПУ та ДПУ УСРР. Оскільки документи призначалися виключно для службового користування, друкувалися під грифом „цілком таємно” і в суворій відповідності до кількості адресатів, механізм реалізації запланованих заходів подавався гранично відверто. Одним з таких документів є циркулярний лист № 37 „Про стан і перспективи церковного руху і чергові завдання органів ОДПУ” від 22 березня 1930 р. за підписом начальника секретно-оперативного управління Євдокимова, його заступника Тучкова та начальника 6-го (антирелігійного) відділення Полянського.

Квінтесенцією документу, яка прогнозує сумну перспективу духовенства у зв’язку з колективізацією, є констатація того, що з загостренням класової боротьби „православні церкви перетворилися в явно антирадянські організації...Цей процес особливо різко виявляється на селі, де церковники нерідко є керівниками контрреволюційних організацій і угруповань, організаторами і натхненниками масових куркульських виступів...” [3, арк.1]. Причому підкреслювалося, що в районах суцільної колективізації, де кампанія закриття церков іде швидкими темпами, „всі попи, незалежно від орієнтації, становлять тут озлоблених і активних ворогів соціалістичного будівництва”, є „своєрідним єдиним фронтом проти нас”. Спалах антирадянських виступів в українських селах у 1929 р., в тому числі й на релігійному ґрунті, чекісти пов’язували якраз із боротьбою проти колгоспного ладу. Циркуляр тенденційно трактує соціальну базу таких виступів: „Так як церква в більшості спирається на куркулів, то такі демонстрації набувають антирадянського характеру...Зараз уже цілком сформувався блок куркульства з церквою” [3, арк.5]. Деморалізованому і жорстко контрольованому на той час духовенству чекісти приписують роль провідників антиколгоспного руху: „В тих районах, де були відсутні готові керівники контрреволюційних організацій і виступів (колишні білі офіцери, колишні ватажки банд, есери та ін.), там, як правило, їх заміняють церковники”.

Відтак головним завданням поточного моменту висувалася „ліквідація центрів церковної контрреволюції” [3, арк.6]. Для їх „виявлення”, а на практиці – фабрикування, чекістам слід було сконцентрувати увагу на найбільш вразливих з точки зору безпеки духовенства моментах. Зокрема при закритті церков органи ДПУ на місцях орієнтувалися на „серйозну і велику чекістську підготовку” з метою уникнення „ексцесів і волинок”. Оперативними засобами вони мали виявити всіх неблагонадійних, які могли ініціювати протестні акції, та нейтралізувати їх. Вкотре легалізувалося й диференційоване ставлення держави до різних церковних течій, що вказує на ступінь досягнутого між ними компромісу: „При закритті церков слід виходити з того, щоб у першу чергу були закриті йосипівські і сергієвські церкви, потім ВВЦСівські і лише в останню чергу – обновленські” [3, арк.6 зв.].

Духовенство, котре залишалося без приходу, продовжувало перебувати під контролем спецслужб. Воно підлягало виселенню з районів суцільної колективізації, причому, в першу чергу через Особливу нараду при колегії ОДПУ виселялися ті священики, на яких був зібраний компрометуючий матеріал. Інші категорії також „поступово необхідно буде виселити: і тих найбільш шкідливих служителів культу, стосовно яких місцеві відділи ОДПУ не матимуть достатньо компрометуючих матеріалів, і тих, чиї церкви просто виявилися закритими”.

Циркуляр вимагає зайняти „особливу лінію” стосовно такої специфічної категорії як священики-освідомлювачі. „Цінну” агентуру слід було „зберегти для подальшої роботи по церковниках”; „менш цінні освідомлювачі, котрі можуть бути виселені з районів суцільної колективізації, не повинні втрачати зв’язок з органами ДПУ. Їх треба використати як освідомлювачів і на новому місці проживання, повідомивши про їх переїзд у відповідні територіальні органи”. У тексті документу підкреслено, що до агентури „абсолютно некорисної в сенсі їх працездатності” та „дворушників” необхідно застосовувати „суворі репресії” [3,арк.7].

Політика суцільної колективізації внесла певні корективи у питання добровільного зречення духовного сану. Якщо раніше „з тактичних міркувань не завжди владі було вигідно заохочення духовенства до зняття сану”, то нині „ОДПУ пропонує не перешкоджати духовенству знімати сан”. Однак керівництво застерігає не допускати передчасного зречення обновленського духовенства, а священиками - спецагентами лише в тому випадку, якщо „цей акт може зіграти велику позитивну політичну роль у справі розвалу і дискредитації церкви, або в тих випадках, коли наші агенти провалені, або втратили всяку цінність в роботі по церковниках” [3, арк.7 зв.].

Циркулярний лист московського керівництва націлював чекістів республіки також на оперативно-організаційні заходи по остаточній ліквідації монастирів і висланню їх насельників через Особливу нараду при колегії ОДПУ, а на їх базі – створення сільськогосподарських артілей і товариств. Та найголовніша увага зверталася на „рішучі заходи по посиленню спецагентури серед церковників, виявленню і ліквідації церковно-монархічних легальних і напівлегальних організацій”. Інформаційно-освідомлювальну мережу рекомендувалося ретельно перевірити та активізувати її роботу.

Результати виконання вказівок циркулярного листа з’явилися вже у 1930 – 1931 рр. Кримінальні справи цього періоду набули широкого пропагандистського резонансу, характеризувалися великою кількістю фігурантів і наявністю так званих філій у багатьох місцевостях СРСР. Наприклад, справи „Самосвятців” та „Іоанітів” у провадженні бєлгородських чекістів охоплювали більше 300 осіб та зв’язки з Києвом, Путивлем, Кременчуком [4, арк.1-6]. У січні 1931 р. справу під аналогічною назвою „Самосвятці” завершив Воронезький відділ ОДПУ, зазначивши, що ця „контрреволюційна монархічна повстанська організація” діяла на території Центрального чорноземного округу і України [5, арк.1-122]. Ще більшого розголосу набула справа „Політичного і адміністративного центрів всесоюзної контрреволюційної монархічної організації церковників „Істинно-православна церква” [6, арк.1-92].

Таким чином, радянська влада не відмовилася від ортодоксального курсу на знищення релігії. Якщо впродовж 1920-х років вона змушена була адаптуватися до релігійної опозиції селянства, то з початком колективізації і зміною соціально-структурного балансу на селі перейшла у відкритий наступ на православну церкву і духовенство. Останні кваліфікувалися як контрреволюційні сили, що становлять загрозу соціалістичним перетворенням на селі. Одним з найголовніших інструментів реалізації державної політики стали спецслужби, на які покладалися інформаційно-аналітична, оперативна, репресивна функції.

Література:

1. 1. Бабенко Л.Л. Селянський фактор в антирелігійній політиці більшовицької держави у міжвоєнний період: реалії протистояння//Український селянин. Зб. наук. Праць / За ред. С.В.Кульчицького, А.Г.Морозова. – Черкаси: Черкаський національний університет ім.. Б.Хмельницького, 2004. - Вип. 8. – 330 с.

2. 2. Бажан О.Г. Форми і методи репресивної політики радянської влади на Сумщині в 1920 – початку 1930-х років//Історія України. Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). Випуск 30. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – 360 с.

3. 3. Державний архів Служби безпеки України (далі – ДА СБУ). – Ф. 13, спр. 383.

4. 4. ДА СБУ. – Ф.13, спр. 388.

5. 5. ДА СБУ. – Ф.13, спр. 389.

6. 6. ДА СБУ. – Ф. 13, спр.1037.

7. 7. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ). – Ф. 1, оп. 20, спр. 1842.

8. 8. ЦДАГОУ. – Ф. 1, оп. 20, спр. 5309.рковних організацій"о цілий ряд осуються цілих груп" на селі ()яків, а селі гнучкості