Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Окупаційний режим України

План

1. Фашистський окупаційний режим в Україні. 313-318

2. “Новий порядок” на Україні.

Використана література:

1. Новітня Історія України А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжик, Київ, Вища школа 2000.

2. Історія України, В.І.Семененко, М.О.Ратченко, Харків “Торсінг” 2000.

1. Фашистський окупаційний режим в Україні.

З ініціативи ОУН в складі німецької армії було створе­но дві українські військові частини «Нахтігальд » і «Роланд». Провід вважав, що вони стануть у майбутньому ядром збройних сил Україн­ської держави. Крім того, обидві націоналістичні організації створюва­ли Похідні групи ОУН, які налічували близько 7000 добре навчених осіб. Вони мали охопити своєю діяльністю усю територію України. У визначених районах Похідні групи створювали націоналістичні органі­зації і встановлювали українську державну владу. Українське прав­ління запроваджувалось у 11 областях.

ЗО червня 1941 р. у Львові ОУН-Б проголосила створення Україн­ської держави. Було сформовано Українське Державне правління — крайову владу на чолі з Ярославом Стецьком. Ці акції проводились без погодження з керівництвом Німеччини. На початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність правління, заарештували його керів­ників. Саме тоді були проведені масові арешти членів ОУН (15 керів­них діячів і близько 300 членів) і кинуто їх до концентраційних таборів. За відмову скасувати акт незалежності був також арештований С. Бандера, який перебував в концтаборі Заксенхаузен до вересня 1944 р.

У директиві поліції безпеки СД № 12/41 під грифом «секретно, Державної важності» зазначалось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників».

У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували і стратили більшість членів похідних груп. Через два місяці накинулись також на ОУН-М. Було розгромлено її київську організацію, розстріляно понад 40 провідних членів, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське слово».

Репресії гестапо набували дедалі більших масштабів. У Миргороді на Полтавщині розстріляно заступника Крайового провідника ОУН Миколу Лемика, в Житомирі — членів обласного Проводу ОУН В. Хо­му і М. Кравця, в Києві — В. Щибру і О. Сидницького. Від рук німецької поліції загинули в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Воли­ні — Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик та ін

Слід підкреслити, що репресії проходили у більшості регіонів України. Це свідчить про те, що мережа оунівських організацій була поширена майже по всій державі, а не тільки в західноукраїнських теренах.

Відтоді ОУН переходить у підпілля і розпочинає підготовку до активних дій проти фашизму.

Якою ж була нацистська влада в Україні?

Насамперед потрібно зазначити, що з початком війни в планах німців щодо майбутнього розвитку українських земель відбулися кардинальні зміни. В роботі створеного ще в середині 30-х років зов­нішньополітичного бюро НСДАП під керівництвом Розенберга ук­раїнська проблематика займала одне з перших місць. Відповідно до концепції «свідомого європеїзму» необхідно було роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити. Саме тому Розенберг спочатку пропагував ідею формально самостійних, проте фактично залежних від рейху держав в Україні та на Кавказі, що могли бути створені для про­тидії ослабленій російській державі.

Однак наприкінці 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера щодо створення під протекторатом Німеччини «Великої Украї­ни». З початком війни проти Радянського Союзу економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахун­ками.

Згідно з економічною частиною плану «Барбаросса» першим завдан­ням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей. Безумовно, що одним з ключових об'єктів пограбування була Україна. Що стосується довгочасної перспективи, то тут визначались два етапи. Перший — розрахований на період війни — це максимальне використання еко­номічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, на­самперед продовольства України та нафти Кавказу. Другий — за­безпечення домінування німецької нації на окупованій території. Відпо­відно до «Генерального плану Ост» це означало фізичне знищення слов’янських народів, часткове онімечення «нордичних груп насе­лення», що є у складі СРСР, підрив біологічної сили слов’янських народів, масові депортації населення (переселення 65 відсотків українців із Західної України до Сибіру), переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС тощо.

Як же на практиці німецько-фашистський режим виконував зав­дання щодо освоєння завойованого «життєвого простору»?

З самого початку німецька політика тут мала ознаки окупації і носила колоніальний характер. Українські землі були розділені на окремі частини, зокрема, дистрикт Галичина приєднано до Гене­ральної Губернії, Рейхскомісаріат Україна, території під німецьким військовим управлінням; під румунською окупацією була Північна Буковина і частина Північно-Східної України, включаючи Одесу, названу Трансністріею, і Закарпаття — в складі Угорщини. Такі дії свідчили про переконливість нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всього-на-всього географічне поняття».

Як уже зазначалося, українське населення, насамперед захід­них регіонів, прихильно зустріло німців, вбачаючи в них визволи­телів від сталінського режиму. Ці сподівання живилися також тим, що на українських землях, які увійшли до Генерального губерна­торства, німці дозволили відкрити українські школи, культурні то­вариства, ожило релігійне життя. Виникли комітети допомоги і підтримки для біженців, що прибували з СРСР. «В цій атмосфері, — зазначав один з провідників ОУН Л. Ребет, — німецька політика ви­давалася прихильною для української справи, і в громадській думці наших емігрантів утворилося уявлення, що німці є справжніми на­шими союзниками».

Нацистським правителем найбільшої окупованої території Украї­ни — Рейхскомісаріат України — було призначено Еріха Коха, ад­міністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов’ян. Після призначення, у зверненні до свого штабу він говорив: «Мене знають як жорстоку собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання по­лягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення».

Німці запровадили на окупованих територіях жорстокий окупацій­ний режим з поліцейським терором. Україну було перетворено на німецьку колонію, яка входила в німецький «життєвий простір» і ста­ла джерелом харчів і робочої сили, адже 85 відсотків усього поста­чання Німеччини продуктами з території СРСР було з України. З 2 і 8 млн. чол., в основному молоді, примусово відправлених на роботи До Німеччини, 2,4 млн. були з України.

Пограбування відбувалося з німецькою ґрунтовністю і педантич­ністю. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне товариство Сходу», яке мало ЗО комерційних відділів з 200 філіями на місцях. «Товариство» здійснювало облік, вилучення і переробку усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брали участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. За даними О. Бойка, від початку окупації до березня 1944 р. тільки завдяки “зусиллям” “товариства” з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйон тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів.

Для інтенсивнішої експлуатації населення німці зберегли колгоспну систему. Приватна торгівля, за винятком базарів і української коопе­ративної організації, була заборонена. Промисловість німці не відбу­довували, за винятком галузей, пов'язаних з видобуванням деяких видів сировини.

Усі культурні товариства, зокрема «Просвіта», були ліквідовані. Допускалась тільки початкова освіта, чотирикласні школи. Закрито наукові установи, бібліотеки, музеї, театри. Преса (близько 115 ча­сописів) перебувала під контролем німецької адміністрації.

Людство ніколи не забуде і не пробачить фашистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського наро­ду німці застосовували ще з більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж в інших окупованих країнах. Відділи СС зни­щували цілі села.

У жовтні 1941 р. Україна і вся Європа спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку на Полтавщині було спалено, а все населення розстріляно. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені у 250 населених пунктах республіки.

Майже 3 тис. мирних жителів знищили гітлерівці у м. Берестечку. Очевидці розповідають, що фашисти закопали напівживих людей, над якими ще довго ворушилася земля. У вересні 1941 р. у Львові було вперше застосовано автомобілі — газові камери, в яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.

На території України нацисти створили 50 гетто і понад 180 вели­ких концентраційних таборів. Тільки за кілька місяців окупації гітле­рівці замордували близько 1 млн. євреїв. Нелюдським було ставлен­ня нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни до полону потрапили мільйони червоноармійців. Впевнена в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов'ян, нацистська влада позганяла полонених в оточені колючим дротом табори, де вони вмирали від голоду, холоду, хвороб. Нерідко їх страчували. Як наслідок, з 5,8 млн. радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн., із них майже 1,3 млн. українців.

Найбільш екстремальних форм набув нацистський режим у Рейхс-комісаріаті України. В ряді інших окупованих регіонів німці поводи­лись не так жорстоко, зокрема в Галичині, яка стала частиною Ге­нерал-губернаторства. Щоправда, і тут проводилось багато таких ненависних заходів, як вивіз до Німеччини, експропріація продуктів на селі. Проте на відміну від співвітчизників на Сході галичанам дозво­лили утворити у Львові представницький орган — Український зе­мельний комітет, який очолив Кость Паньківський. У березні 1942 р. він перейшов у підпорядкування УЦК.

Інша перевага, якою користувалися галичани, полягала в наяв­ності системи початкової, середньої та професійної освіти. Вони мали змогу також в обмежених масштабах організовувати кооперативи та проводити культурну діяльність. Усі ключові адміністративні посади обіймали німці, однак у місцевому управлінні українцям віддавалась перевага перед поляками.

У східних районах України, які перебували під юрисдикцією військових, ситуація була подібна до становища в Рейхскомісаріаті, за винятком того, що тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і навіть допускалось існування деяких українських цивільних організацій.

У районах, які знаходились під румунською окупацією, режим був більш ліберальним — не було такого терору, дозволялась тор­гівля. Однак енергійно придушувались всілякі прояви українського націоналізму. Влада чітко виконувала наказ Антонеску «Брати на зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо, без вся­ких церемоній».

Перші кроки в напрямі колонізації українських земель були здійснені у 1942 р. За даними О. Бойка, у цей час у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. У липні 1942 р. Гітлер переносить свій генеральний штаб із Растенбурга в околиці Вінниці. У грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території 500, що охоплює частину Вінницької та Житомирської областей, було створено «німецьку переселенську округу Хегевальд», у якій проживало 9 тис. чол. Це було своєрідне містечко колонізаційного потоку.

Жорстокою і необачною була політика нацистів в Україні. Як зазна­чають історики діаспори, рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла б проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти в Україні. На думку О. Субтельного, неспроможність німців ефективно викори­стати проти радянського режиму неросійські народи, зокрема ук­раїнців, була однією з їхніх політичних помилок у війні.

Перш ніж перейти до висвітлення руху опору, потрібно сказати про співпрацю певної частини українського населення з німцями. Більшість українців змушена була підкоритися окупантам і пасивно виконувати німецькі накази. Разом з тим невелика частина населення активно, усвідомлено співпрацювала з окупантами. Явище це має назву колабораціонізм.

Більшість українських колаборантів — це репресовані радянською владою, ідеологічні фанатики чи антисеміти. Щоправда, їх було не більше, ніж серед росіян чи інших народів окупованих країн. Співро­бітництво з німцями зводилось до участі в органах місцевої влади або контрольованої німцями допоміжної поліції. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, які в 1944 р. були в німецькій армії українці становили близько 220 тис.

На відміну від народів окупованої Західної Європи українцям було не завжди зрозуміло, кому зберігати відданість: сталінському чи польському режимам? В умовах тотальної війни для звичайної лю­дини везінням вже було збереження власного життя. І коли стояла ділема — жити чи загинути, певна частина українців ціною колабораціоналізму рятувала собі життя.

Потрібно також пам'ятати про позицію радянського уряду щодо полонених. Міжнародну угоду щодо військовополонених СРСР не підтримав. Й. Сталін заявив, що це зрадники батьківщини. Хоча саме завдяки діям сталінського керівництва більшість з них і попала в полон. У разі якщо комусь з таких «зрадників» вдалося втекти з по­лону, то їх чекали або відповідні радянські табори, або штурмові батальйони, де вони мали кров'ю змити свою «зраду». Абсолютна більшість військовополонених загинула.

Ще довго після закінчення війни в особистих листках та інших документах, які обов'язково заповнювались при прийнятті на робо­ту, були відповідні позиції: чи був хто з родичів у полоні?; чи був на окупованій території?; чи є родичі за кордоном? Позитивна відпо­відь — це клеймо про неблагонадійність.

Жорстокість і безкомпромісність політики окупантів викликала масовий опір серед населення. Виник підпільний рух. Підпільні ра­дянські та націоналістичні організації, а на північному заході польські мали власні партизанські загони. Особовим складом були колишні червоноармійці, комуністи, українські націоналісти, євреї, втікачі з полону. До них приєднувались ті, хто просто шукав нагоди виступи­ти проти нацистів. Зосереджувались партизани в основному в лісах Волині, на Поліссі та в Карпатах.

2. новий порядок на Україні.

На захопленій території України гітлеровці, їхні союзники та колабораціоністи встановили «новий по­рядок», який характеризувався:

- фізичним і моральним терором проти осіб, що не підкорилися окупантам;

- грабунком матеріальних засобів, варварським ви­користанням виробничих потужностей;

- кріпосницького типу експлуатацією трудових ресурсів, вивозом до Німеччини молоді на примусові ро­боти;

- фашизацією свідомості радянських людей. Для регіонів Західної України ситуація ускладню­валась тим, що тут у боротьбі за маси перепліталися інтереси окупаційної влади, оунівців, польських націоналістичних і комуністичних сил, більшовицького й націоналістичного підпілля, радянських партизанів. Як і на сході України, населення боролося не стільки за ідеї тієї чи іншої партії, скільки за збереження жит­тя, національних звичаїв та культури. Умовно все до­росле населення окупованих районів можна розділити

на такі категорії:

- І група – ненавиділи більшовицьку владу і свідомо співробітничали з окупаційними органами;

- II група – допомагали як партизанам, під­пільникам, так і працювали, не допускаючи саботажу,

на окупантів;

- III група – боролися з ворогом доступними для

них засобами;

- IV група – підкорялися німцям, зберігаючи

лояльність до них і нейтралітет до партизанів чи підпільників, але вичікували за принципом «чия візьме», таких було найбільше.

Територію України нацисти розділили на кілька окупаційних зон:

- 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєдна­на до Польського генерал-губернаторства (Г. Франк);

- 14-19 липня 1941 р. землі між Дністром і Півден­ним Бугом, північна Буковина й Бесарабія було пере­дано Румунії. До цієї території, що звалася Трансністрією, приєднали Одеську, південь Вінницької і захід Миколаївської областей. Її столицею з 19 серпня вва­жався Тирасполь, а з 16 жовтня — Одеса;

- 20 серпня 1941 р. створено рейсхскомісаріат «Ук­раїна» у складі десяти областей України – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запо­різької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини (гауляйтер — Е. Кох). До створених тут шести генеральних округів належав і Крим. Якщо на 15 вересня 1941 року в імперському комісаріаті «Україна» було менше половини території УРСР, то на початку 1943 року — вже 339 275 кілометрів квадрат­них, тобто понад 63 відсотки. Надалі планувалося роз­ширити його межі від Прип'яті до Азовського моря й Сталінграда;

- Луганська, Сталінська, Харківська й Сумська області номінальне підпорядковувались адміністрації Б. Коха, але фактично влада тут знаходилась в руках командування вермахту.

Після перемоги Гітлер розраховував включити Га­личину до складу Німеччини, а Крим передати тірольським німцям.

Керівництво рейху планувало щороку вивозити з оку­пованих районів Радянського Союзу по 10 – 11 мільйонів тонн зернових, 400 тис. тонн олії, 240 тисяч тонн цук­ру — в основному саме з України. Колгоспів німці не ліквідовували, лише перейменували їх на «громадські господарства», а радгоспи — на «державні маєтки». Продуктивність праці на нових господарів була дуже-низькою, бо до кінця травня 1942 року майже 60% орної землі в Україні не засіяно. В деяких районах Полтав­щини, щоб люди працювали в полі з 5 години ранку до 10 години вечора, навіть відбирали присадибні ділянки, в інших — дозволяли мати до 1 гектара землі, а при бажанні — додатково ще стільки ж за селом.

Існувало до десяти грошових податків, кілька нату­ральних: молока по 600—900 літрів з кожної корови, вовну, шкіру, кінське волосся, м'ясо, квашені овочі, сіно, ягоди — все треба було здавати до рейху. Звичай­но, за все це платили, але не за ринковими цінами. Якщо, скажімо, в Києві восени 1941 р. 1 кг картоплі коштував один карбованець, то за здану німецькій владі платили 35 копійок. У Рівненській області було введе­но податок на собак — 225 крб. щорічно, на кішку — 100—150 крб., коня — 300 крб. Низькою була оплата трудодня — по 436—661 грамів зерна. Але використо­вувались й заохочувальні заходи: повертали хати розкуркуленим селянам, розподіляли серед населення про­мислові товари, знімали держпоставки, нагороджували землею та худобою (якщо боролось населення з парти­занами), преміювали за добру працю горілкою, тютю­ном, грошима, почесними грамотами. Влітку 1942 ро­ку вийшла секретна постанова, згідно з якою вивезені до Німеччини українці діставали право подавати заяви про наділення земельними угіддями в Україні.

Згідно з розробленою німецькими й українськими економістами в 1942 році «Іван-програмою» було роз­ширено посіви соняшнику, кок-сагизу, лікарських трав, на площі 100 тисяч гектарів культивували бавовну.

З кінця лютого 1941 до кінця вересня 1943р. керівництво Німеччини обговорювало проблему щодо права селян окупаційних зон на приватне володіння зем­лею. Якщо в Прибалтиці, Галичині, Криму до кінця 1943 р. багато селян реалізували це право (в Галичині німці визнавали селянську земельну власність до 20 гектарів), то в центральній, східній та південній Україні питання практично так і не вирішилося. Хоч упродовж 1942—1943 років німецька адміністрація роз­раховувала реорганізувати в Україні по 10—20 відсотків колгоспів у так звані «хліборобські спілки», в яких господарі б мали власну землю, та до травня 1943 р. цей задум було реалізовано лише наполовину. До того ж цей скромний успіх було досягнуто у прифронтовій смузі, щоб дещо пом'якшити рівень опору окупантам. Заважали його виконанню грандіозні проекти створен­ня в Україні тисяч фермерських господарств, які нале­жатимуть німецьким воякам — переможцям СРСР. Звичайно, було проігноровано складений у березні 1943 р. таємним дійсним радником Р. Рідлем на замовлення еліти концерну Фарбеніндустрі план, за яким пропону­валося створити велику Україну з власними збройни­ми силами, інтегрувавши її до «нової Європи».

Гітлерівці розраховували вивезти до Німеччини 15 мільйонів робітників з окупованих регіонів СРСР. З цією метою в Україні було створено 110 «бюро праці». Спершу тих, хто виїжджав до рейху (1943 року це буди в основному добровольці), проводжали з піснями й му­зикою. Скажімо, з Проскурова, Первомайська, Умані та інших місцевостей за 1942 рік виїхало добровільно 80—90 відсотків молодих людей, а з Києва чи Харко­ва — значно менше (хоча в Києві з 330 тисяч дорослих працювало лише 40 тисяч, в Харкові — дещо більше). Ще восени 1941 р. з Кривого Рогу згодилися їхати на роботу до рейху 6 тисяч шахтарів.

Але після одержання розпачливих листів з Німеч­чини про важке життя, здирства й знущання (хоч було чимало листів і протилежного змісту) потік добро­вольців вичерпався. З весни 1943 р. німці й поліцаї проводять облави, виловлюючи молодь. За ухиляння від відправки до Німеччини в Миколаєві було повішено 10 громадян, у Дніпропетровську 9-ти дали каторгу. Молодь тікала в ліси, і влітку 1943 р. на Київщині й Полтавщині в них переховувалось до 90 тисяч осіб. Багато людей ховались в лісових нетрях Волині, Жи­томирщини, Рівненщини, Миколаївщини, Херсонщини, Чернігівщини. Полтавчанин Є. Чекай тікав з ешелону 12 разів. Молодь робила самокаліцтво, обливали ноги окропом, від чого температура підскакувала до 40 градусів, вводили до штучних ран отруйні речови­ни — лише б не їхати до Німеччини. Купували в рейху робітника зі Сходу за таку ціну, яку платили за паль­то, а робітниця коштувала так само, як поганенькі че­ревики. На правому боці грудей невільники носили напис “Ost”, працювали по 14—16 годин на добу. Якщо німецька робітниця одержувала по 3,5 марки щоден­но, то східна — 3 марки щомісячно. В таборі для українців у місті Галле на їжу собаці відпускалося 20 марок, а українцям -— по 22,5 марки. На превели­кий жаль, коли в Німеччину вступила Червона Армія, вона виявила до остарбайтерів нічим не виправдану жорстокість, особливо до дівчат: їх примусили йти пішки в Україну, всіляко принижували, ґвалтува­ли, били, знущались. За даними з шести областей Ук­раїни на батьківщину не повернулась третина остар­байтерів, а з республіки їх було вивезено понад три мільйони.

Трагічно склалася доля військовополонених. З пер­ших днів перебування в полоні червоноармійців били, обшукуючи, примушували робити піші марші по 50— 60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8—10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. Охорона поводи­лася жахливо: лише між селами Миколаївка та Степанівка на Луганщині на відстані 45 км було вбито 150 військовополонених. У таборах на руці вище кисті кожному полоненому хімічною фарбою наносили номер, а на спині напис “KGF”. Тут полонених розділяли за національностями, виявляли політпрацівників, євреїв, більшовиків, яких потім, як правило, розстрілювали. На території 180 таборів військовополонених в Україні порядок підтримувала табірна поліція з самих же по­лонених, а ззовні — українська допоміжна поліція, яка була добре озброєна, мала повне довір'я німців, поводила себе по відношенню до полонених ще більш агре­сивно. У таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного го­лоду німці давали щоденно 1 качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полоне­них, шматочки «руського хліба», який на 50% скла­дався з житнього борошна, на 20% — з буряків, на 20% — з паперу, на 10% — з соломи. За допомогу по­лоненим з боку населення людей переслідували, били, а часто і вбивали. В той же час раціон німецького військовополоненого включав 600 г хліба, 500 г картоплі й овочів, 93 г м'яса та жирів, 80 г крупи. Незва­жаючи на героїзм лікарів, що створили підпільні госпіталі — С. П. Белканія (Вінниця), Д. С. Мазура (Краматорськ), І. Г. Алексєєва (Житомир), О. І. Мещанінова (Харків) та інших, на території України за­гинуло близько 1,4 мільйона радянських військово­полонених.

Населення великих міст голодувало, починаючи з пізньої осені 1941 року: 1942 р. на Благовіщенському базарі міста Харкова 1 г золота високої проби кошту­вав 100 крб., а 1 кг хліба — 250 крб. у 1941; а в 1942 ро­ці — 140 крб., 1 кг масла — 8 тисяч крб., 1 кг сала — 750 крб. і т. д. За діадему з 37 діамантами можна було одержати 200 кг муки, 2 кг цукру, 2 кг сала. З весни 1943 р. окупаційна влада посилила боротьбу зі спеку­ляцією, частину заробітної плати у зв'язку з інфляцією місцевим робітникам видавали продовольством, було введено 6—12-денні щорічні відпустки, термін оплати бюлетеня у зв'язку з хворобою підвищено до 26 тижнів зі збереженням половини середньої зарплати, признача­лися пенсії при загибелі на роботі годувальника сім'ї, забезпечувалося медичне обслуговування робітників і службовців, розширювалася мережа дошкільних уста­нов на підприємствах. Але більша частина населення України у зв'язку з пограбуванням краю, примусовою відправкою молоді в Німеччину, розстрілами заруч­ників, поразками вермахту на фронтах на той час була налаштована на користь відновлення радянської влади.

А. Розенберг вважав, що діти в Україні повинні навчатися 4 або 7 років, а найбільш обдаровані — потій у фахових та вищих учбових закладах. Реально левова частина шкіл при окупантах були 4-класними, але, скажімо, в Житомирському окрузі 80% дітей шкільного віку навчалися, причому штраф за невідвідування школи був від 300 до тисячі карбованців. У районі Полтави на початку 1942 р. працювало 138 шкіл, у Гуляйполі одна школа припадала на 900 жителів. У Галичині працювали ремісничі, промислові, торговельні, сільськогосподарські школи, 12 українських гімназій. 1942 року у Львові почали функціонувати п'ять вузів, але мова викладання була німецька, лише в кінці кож­ної лекції резюме підбивалося упродовж 10 хвилин ук­раїнською, причому студенти між собою теж спілкувалися мовою завойовників. Ректорами вузів призначалися найчастіше німці чи фольксдойчі, а українці — деканами. Хоча, скажімо, в Одеському університеті, що відкрився 14 лютого 1942 року, рек­тором став професор П. Часовников, кількість студентів тут в кінці 1943 р. становила 2060, тобто лише на 440 менше, ніж за радянської влади.

З липня 1943 р. у Львові діяв Союз українського сту­дентства Галичини, який видавав газету «Студентський прапор». Досить плідно працювали професори: І. Крип'якевич, В. Симонович, доктор І. Свєнцицький, академік М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат.

Але характерно, що за період окупації в жодному вищому учбовому закладі не було випуску спеціалістів з дипломами.

У Галичині нацисти досить прихильно ставилися до прагнення українців подолати наслідки полонізації, маючи на меті посилити протистояння між обома націями. Якщо ОУН(м) вели так звану реальну полі­тику, щоб зберегти національно-культурний потенціал», то ОУН(б) проводила ідейне виховання, створювала власні збройні сили, орієнтувалась на політичну роботу.

У генерал-губернаторстві (колишня західна Польща) діяв Український Центральний комітет. Головна рада опікунства (для поляків), Європейська суспільна самодопомога. 1943 року створені під наглядом УЦК дитей садки охопили 70% українських сіл та 60% дітей дошкільного віку. У Львові відкрився Літературно-мистецький клуб, замість «Просвіт» діяли Українські освітні товариства під контролем німецької влади. Значна наукова робота проводилась в Українському національному музеї, бібліотеці Наукового товариства імені Т. Шевченка, де працював відомий бібліограф В. Дорошенко. Тисячі публікацій видало «Українське видавництво» у Львові та празьке видавництво Ю. Ти­щенка. Виходили твори Є. Маланюка, Ю. Буревія (С. Гординського), Т. Осьмачки, І. Коваліва, В. Чапленка, А. Любченка, Б. Лепкого та інших. На літера­турному конкурсі 1944 року першу премію одержав І. Багряний за роман «Тигролови». Львівський оперний театр, що працював в основному для німців, дав до по­чатку 1944 року 750 вистав і 68 концертів симфонічного оркестру, на яких були присутніми 600 тисяч глядачів.

На початку 1943 р. київські й харківські артисти організували в Києві театр музики й драми, бо їх не задовольняв режим у Київському оперному театрі, де керував зять Е. Коха — Й. Брюкнер. Харківський драмтеатр гастролював у Полтаві, в Одесі працювали чоти­ри театри, в Києві гриміла студія «Гроно» П. Ковален­ка. До березня 1943 театр імені І. Франка в Станіславі

дав 43 вистави різних жанрів.

У період окупації в Україні виходили 150 газет і журналів, працювало 15 радіостанцій — природно, під суворою цензурою фашистів. Діяли Український коо­перативний банк. Українська кооперативна спілка, в Галичині — богословська академія і Богословське на­укове товариство. Союз українських купців. Об'єднан­ня праці українських журналістів. Спілка українських музикантів та інші товариства.

Симптоматичний репертуар київських кінотеатрів у травні 1942 року: «Таковы уж зти мужчини», «Триж-ды свадьба», «Первая любовь», «Свадебная ночь втро-ем», «Да, люблю тебя», «Свадьба с препятствиями» тощо. Люди хоч на час сеансу забували, що понад 200 г хліба на добу одержати неможливо...

На службу Німеччині окупанти намагалися поста­вити індустрію та сільське господарство України, але ці плани здійснилися лише незначною мірою. Якщо в 1943 р. фашисти розраховували одержати на металур­гійних підприємствах Донбасу й Придніпров'я до мільйона тонн сталі, в 1944 — удвічі більше, то її фак­тична виплавка не перевищила 35—70 тисяч тонн на рік. У передвоєнному 1940 р. Білорусія й Україна ви­робили 13 мільярдів кіловат-годин електроенергії, в той час як на всій окупованій території СРСР — менше, 2 мільярдів. Видобуток вугілля в Донбасі не перевищу­вав 10% від рівня 1940 року, тому до осені 1943 р. |; довелося імпортувати з Німеччини понад 1 мільйон тонн "вугілля. Дещо зріс видобуток марганцю — на додаток до того мільйона тонн марганцевої руди, що дісталася німцям після відступу радянських військ.

; До 31 липня 1943 року з України було вивезено 5,5 мільйона тонн зерна, 3,2 мільйона голів великої ро­гатої худоби, 4,4 мільйона свиней, 5,4 мільйона овець і т. д. Але якщо країни Західної Європи, що були окуповані Німеччиною, надали їй товарів та послуг на 26 мільярдів доларів (у цінах 1940 року), то з Радянського Союзу окупанти їх одержали лише на один мільярд.

Щоб відновити економічний потенціал України, 20 німецьких фірм відновили роботу більшості консер­вних фабрик, доставивши для них машин і обладнання на суму в 13,8 мільйона марок. Було відновлено 172 бойні, 35 птахокомбінатів, більшість молочних, цукрових та лікеро-водочних заводів. Звичайно, більша ча­стина продукції призначалася для вермахту й населення Німеччини. Продовольчий раціон жителів України, які працювали на окупантів, навіть у травні 1943 р. (16 березня були створені відділи постачання населення міст) складав 150 г м'яса, 75 г жирів, 2 кг хліба, 3,5 кг картоплі, 250 г пшона на тиждень, що забезпечувало щодобово всього 1250 калорій. З грудня 1941 р. нау­ковий інститут праці в Берліні розробляв плани засе­лення німцями території Радянського Союзу до Уралу з таким розрахунком, щоб слов'ян залишилася меншість. Зате до 2001 року на «звільнених» від них територіях Білорусії, Росії та України повинні були проживати 90 мільйонів німців, а населення власне Німеччини виросло б утроє завдяки зростанню рівня на­роджуваності та онімеченню слов'янських дітей арій­ського типу у віці 3—7 років, склавши 250 мільйонів.

Слід відзначити, що німецьке військове командуван­ня, нерідко нехтуючи директивами Гітлера, намагало­ся схилити неросійську частину населення в У країні на свій бік. Так, за 25 липня —12 листопада 194І року з полону було відпущено 318 770 радянських бійців і командирів, з яких 277 761, тобто майже 87 відсотків були етнічними українцями. Потім ця практика була відновлена протягом 1 січня 1942 — 1 травня 1944 р., коли дозвіл на звільнення з таборів військовополонених одержали ще 823 230 людей — понад половину з них українці. У квітні 1943 р. в Харкові було організовано «Український визвольний комітет» під егідою колиш­нього генерала УНР М. Омеляновича-Павленка, який повинен був формувати українську армію за зразком Російської визвольної армії генерала А. Власова. Інший приклад: у Києві 22 вересня 1941 року значно більше прав формально одержали громадяни колишньої Чехословаччини, українці і фольксдойчі. Якщо неукраїнське населення міста зобов'язали здати всі радіоприймачі, то українців це не стосувалося, і дехто поспішив теж стати українцями.

Але переважала колонізаційна політика: під Жито­миром населення вигнали з семи сіл, щоб заселити їх 10 тисячами німців, до вересня 1943 р. німці-колоністи поселені в шести районах Криму. Активно розроблялися плани створення німецьких поселень навколо Кривого Рогу, Запоріжжя, Миколаєва, Дніпропетровська.

Для поліпшення контролю за населенням і деякої стабілізації ситуації Е. Кох дозволив провести 8—10 лю­того 1942 року в Пінську Собор по відтворенню Украї­нської автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Луцьким і Ковельським Полікарпом (Сікорським). Кількість парафій УАПЦ швидко зроста­ла, особливо на Київщині, Полтавщині й Харківщині. Священики закликали українців виїжджати на роботу до Німеччини, організовували збирання теплого одягу, взуття, металолому, грошей на допомогу рейху, а також військовополоненим-українцям. Лише в Кривому Розі церковний комітет допомоги полоненим зібрав за два роки 157 тонн хліба, 69 тонн муки, 22 тонни крупи, 37 тонн овочів, 1130 кг м'яса та інших продуктів. Для німецького населення й солдатів вермахту по Україні за січень 1942 року було зібрано також 273 446 кожухів, валянок, пальт, фуфайок, інших теплих речей.

Але об'єднання 1 жовтня 1942 року УАПЦ і Авто­номної церкви архієпископа О. Громадського (він визнавав верховенство Московського патріархату, хоча в цей час він не існував) німці не визнали. Більше того, 11 січня 1943 року Е. Кох видав наказ «Про правові стосунки релігійних організацій», після чого влада Полікарпа поширювалась лише на Волинь і Поділля, підносити священиків до сану або скликати синоди єпископів без дозволу німецької адміністрації він не міг. Справа в тому, що окупаційна влада добре бачила: свя­щеники намагаються діяти самостійно або допомагають партизанам. Лише в зоні Трансністрії православна цер­ква діяла практично без перешкод. На іншій території України окупанти заборонили викладання в початко­вих школах Закону Божого, відвідування священика­ми концтаборів (раніше сюди можна було доставляти навіть посилки вагою до 6 кг), набір слухачів на к короткотермінові курси з підготовки священиків у І Луцьку, Полтаві, Дніпропетровську, Харкові, Миколаєві, Кам'янець-Подільську. Однак тільки в чотирьох І областях України (Київській, Полтавській, Луганській, І Донецькій — у сучасних межах) функціонували 950 храмів, у той час як навесні 1941 р. по всій УРСР церковна служба правилася лише в 7% церков, що діяли до І1917 року. Але не забудемо й інше: за період окупації І фашисти знищили або сплюндрували в Україні 1670 | церковних споруд.

Гинули всі спроби національної інтелігенції забезпечити хоча б мінімальний рівень місцевого самовря­дування. 5 жовтня 1941 року в Києві було створено Українську національну раду на чолі з професором О. Величківським, обер-бургомістром столиці став «відомий історик О. Оглоблін. У Дніпропетровську бургомістрат очолив з вересня 1941 р. І. В. Сокіл, під керівництвом якого до кінця року в області відкрили 11388 шкіл, де навчалося 307 тисяч учнів, а також дев'ять професійних шкіл із контингентом 21 654 учні. Його помічники — професор О. Олійниченко, П. Козир (колишній секретар Д. Яворницького) організували ремонт Історичного музею обласного архіву, бібліотек, впорядкували археологічні колекції. Відкрився Дніпропетровський університет, 38 спеціалістів працю­вали над написанням українських підручників. Однак той самий О. Оглоблін керував складанням списків київських євреїв, що підлягали розстрілу за диверсії, яких не вчиняли (до нього було включено 33 771 чоловік). Саме він підказав німцям, що їх доцільно розстріляти саме в Бабиному Яру, а не в Голосіївському лісовому масиві. Йому ж довелося перекладати на українську мову наказ «Всім жидам Києва», де говорилося про явку євреїв на збірні пункти 29 вересня 1941 року. У розстрілах на території Бабиного Яру брали участь 1200 козаків Буковинського куреня, а також бійці май­бутнього 118 поліцейського батальйону. Пізніше, 22 бе­резня 1943 р., ця військова частина під командуванням колишнього старшого лейтенанта 67 стрілецької дивізії Червоної Армії Г. М. Васюти знищила 149 жителів білоруської Хатині.

На початку 1942 року нацисти добре зрозуміли, що зростання кількості національних органів влади в Украї­ні посилить опір російськомовного населення і сприя­тиме посиленню національної самосвідомості українців. Тому розпорядження командування групи армій «Південь» від 16 серпня 1941 року про взяття заручників лише з росіян швидко забули. У багатьох містах репресували активістів «Просвіт» (лише в Хар­кові в її роботі брали участь понад 5 тисяч жителів), були замінені надто «українізовані» бургомістри, редак­тори газет, проведено арешти відомих націоналістів (ще 19 вересня 1941 р. гестапо за проханням ОУН(м) про­вело масові арешти бандерівців). 17 листопада 1941 року було заборонено діяльність Української національної ради, яка намагалася сформувати уряд — Генеральний секретаріат. Всі подальші рішення колабораціоністів:

злиття Національних рад Києва, Львова та Карпатсь­кої України 22 квітня 1944 року, голосна заява про створення 18—22 серпня в Братиславі Всеукраїнської національної ради виявилися в кращому разі авансом на майбутнє.

На українській землі фашисти знищили 5 мільйонів 264 тисячі громадян, у тому числі 2,4 мільйона євреїв, понад 220 тисяч циган. З цією метою тут було створено 250 таборів та гетто. У Трансністрії з 300 тисяч євреїв вижила лише шоста частина. Лише за 1944 рік спец-команди в концтаборах виплавили для рейху з золотих зубів, перстнів, каблучок знищених в'язнів дві тонни золота. Наприклад, у Львові за п’ять місяців на місцях спалювання трупів відсіяли 110 кг золота. Не випад­ково до швейцарських банків нацисти помістили золо­тих зливків на суму 415 мільйонів доларів.

Даремно штаб «Ост» 9 квітня 1942 р. видав наказ про заборону бити місцевих жителів на Сході, а А. Розенберг та Й. Геббельс просили не згадувати терміну і «неповноцінність слов'ян». Терор не припинявся, тому влітку 1942 р. населення говорило: «Ми для німців гірші від негрів».