Реферат на тему

КОЛІЇВЩИНА

«ЗА СВЯТУЮ ПРАВДУ-ВОЛЮ РОЗБОЙНИК НЕ СТАНЕ»

235 років тому польська шляхта за сприяння російських царських військ потопила в крові селянське повстання на Правобережній Україні, яке увійшло

в історію під назвою Коліївнища

Посіяли гайдамаки в Україні жито, та не вони його жали

У ЛЮТОМУ 1769 року у містечку Кодня на Житомирщині розпочав свою чорну справу спеціально ство­рений для розправ над полоненими гайдамаками трибунал. Судовище проходило під «патронатом» тодіш­нього регіментаря Української диві­зії Ю. Стемпковського. Розіслані цим людожером каральні загони ви­ловлювали по селах учасників по­встання і запідозрених у симпатіях до них. Бранців постачали також російські військові команди. Селян доставляли на екзекуцію й управи­телі маєтків, посесори. Одне лишень необережне слово, почуте шляхти­чем, підслухане євреєм-орендарем у корчмі, уже торувало шлях до коднянської катівні, гірку пам'ять про яку закарбовано у народному прислів'ї-прокльоні «Бодай тебе Кодня не минула!». Слідчі трибуналу пра­цювали, немов на кривавому конве­єрі. Після нещадних тортур повстан­ців четвертували, колесували, віша­ли, рубали їм голови. У Кодні гину­ли не лише безпосередньо причетні до заворушень, а й батько за сина, брат за брата, дядько за небожа. Карали на смерть бандуристів, що співали повстанцям або про по­встанців.

ІСТОРІЯ зберегла документальні підтвердження тих знущань над українським народом, які склали сумновідому «Коденську книгу». Але то швидше шокуючий мартиролог жертв репресій, бо в книзі, примі­ром, за 1769 рік, коли страчувалось особливо багато людей, немає жод­ного протоколу допиту. Важко в ній знайти бодай один документ, що йо­го можна було б назвати вироком, підготовленим на основі якогось за­конодавчого акта. Книгу складають переважно реєстри утримуваних у ямах в'язнів з коротеньким викладом звинувачень, а то й без них. І... резо­люція: як треба скарати.

Перший за хронологією документ «Коденської книги» датовано 24 лютого 1769 року за старим стилем, а останній – 28 вересня 1773 року.

Майже п'ять (!) років тривала крива­ва розправа шляхти над «бидлом», що «насмілилося бунтувати». В істо­ричній літературі йдеться про більше ніж три тисячі замордованих у «од­ні селян. Однак багато науковців цю цифру вважають заниженою у де­кілька разів. І не тільки через підо­зри, що чимало кривавих сторінок «Коденської книги» втрачено або ж свідомо вирвано. Наприклад, М. Максимович у паперах коднянського костьолу знайшов свідчення: за кіль­ка днів наприкінці серпня 1769 року у цьому містечку було обезголовле­но 114 та повішено більше 200 чоло-• вік. А крім Кодні, ще ж були Серби, Могилів-Подільський, Вінниця, Жи­томир... Полонених гайдамаків роз­возили по містах і селах Волині, Га­личини. Для остраху іншим садовили їх на палі, частини четвертованих тіл розвішували на міських брамах, у людних місцях... Йдеться про масо­ве винищення українського народу. Інакше як трактувати, приміром, ка­ральний похід Стемпковського з півтисячною командою на Лисянку, де він без суду і слідства повісив, за одними даними, 60, а за іншими — кілька сотень селян? Довго потому лисянські дівчата на згадку про звірячу розправу вплітали у коси разом з різнокольоровими й жалобну чор­ну стрічку...

Звідки така нелюдська жорсто­кість? Помста за спалені маєтки, убитих поміщиків, ксьондзів-уніатів, євреїв-орендарів? Кров — за кров, і тільки?..

Все йде, все минає — і краю немає, куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

ОФІЦІЙНА історична наука почат­ком Коліївщини вважає 26 травня 1768 року. Того дня близько 70 за­порожців і майже 300 польських під-даних-селян вирушили Зі свого табо­ру-у Холодному Яру до Мотронинського монастиря, аби відслужити молебень за успіх задуманого. До речі, відомий дослідник повстання 1768-69 років уманський краєзна­вець Григорій Храбан вважав вигад­кою польсько-шляхетської історіо­графії факт освячення гайдамаками ножів. При цьому посилався на кон­кретні свідчення учасників тих подій. За його версією, вперше шляхта пустила поголос, нібито цариця Ка­терина II надіслала українцям ножі під час селянських заворушень 1789 року. Говорили, що їх на двох тися­чах возів розвозили російські старо­обрядці. Згодом цю вигадку прито­рочили до Коліївщини, а загального поширення вона набула завдяки по­емі «Канівський замок» С. Гощин-ського та роману «Вернигора» М. Чайковського. У Чайковського міг запозичити цей сюжет і Т. Шевченко для своїх «Гайдамаків». Це, зокре­ма, засвідчує і відомий біограф Коб­заря Олександр Кониський.

Історія, на жаль, зберегла про це повстання більше вигадок, ніж прав­ди. А деякі обставини і досі не до­сліджено. Так, не маємо чітких відо­мостей про багатьох його організа­торів, не всі деталі підготовки до нього знаємо. Мабуть, тому, що три­валий час історію нашого народу пи­сали чужинці, ті, кому вигідно було представити визвольні змагання українців як стихійний «хлопський бунт». Але це далеко не так. Ще восени 1767 року у православних мо­настирях Придніпров'я під виглядом послушників оселилась невелика група запорізьких козаків, які поста­вили перед собою завдання визво­лити українські землі з-під польсько­го гніту. Вважали себе продовжува­чами справи Б. Хмельницького. Очо­лював групу січовик Йосип Шелест. Є свідчення, що розіслані ним агіта­тори у січні-лютому 1768 року побу­вали не лише на території Правобе­режної України, а й на російському Лівобережжі, на землях Запорізької Січі. Скрізь закликали збиратися зі зброєю до Мотронинського монас­тиря, аби «стати на захист право­слав'я, проти шляхти і жидів». Так що помилково вважається, ніби спа­лах народного гніву спровокувала діяльність сумнозвісної Барської конфедерації. Група Шелеста, до якої входив і Залізняк, просто ско­ристалась ситуацією. І тут організа­торам не відмовиш у відсутності так­тичних здібностей. Вони дещо змі­нили гасло, яким піднімали народ: стали закликати ще й на боротьбу з конфедератами, підтримати таким чином і короля, і російські війська. Це Йосипа Шелеста рада повстанців спершу проголосила полковником. Також було ухвалено називатися «військом запорізьким», а всіх по­встанців, у тому числі й тих, хто не був січовиком, вважати запорізьки­ми козаками.

ПОСИЛАЮЧИСЬ на цей та багато інших аргументів, Г. Храбан вважав несправедливою назву Коліївщина, нав'язану польськими та російськи­ми істориками. Твердження про те, що повстанці були озброєні пере­важно ножами і обсмаленими на віс­трі кілками, не відповідають дійсно­сті. Холодноярці тоді мали на озброєнні рушниці, пістолі. Була це зовсім не ватага розбійників, а доб­ре організований бойовий загін, за козацьким устроєм, який мав свою корогву, кілька військових прапорів, а у полковника була відповідна його званню відзнака — булава-пернач. Ще 16 травня повстанці розігнали конфедератів, які вішали селян в околицях Жаботина, штурмом ово­лоділи замком у цьому містечку. Тут захопили рушниці, списи, дві гарма­ти, амуніцію й військові припаси. Дехто з істориків саме цю дату пропонує вважати початком повстання.

На жаль, за кілька днів до того, як повстанці залишили Холодний Яр, сталася трагедія., Пострілом з пісто­ля було вбито Й. Шелеста. За од­нією з версій, стріляв запорожець Кіндрат Лусконіг після суперечки «за начальство». Хтозна, як би роз­вивались події під керівництвом Ше­леста. Ймовірно, що він забрав із собою у могилу чимало таємниць, пов'язаних з організацією повстан­ського руху. Є згадки про якесь письмове доручення тодішнього ко­шового Запорізької Січі П. Калнишевського, що його полковник мав на руках. Хоча пізніше Калнишевський категорично заперечував при­четність Запорожжя до Коліївщини, виправдовувався, що участь у по­встанні брала лише козацька сірома, яка наймитувала у старшини.

ВЗАГАЛІ, це ще одна прикра і да­леко не повністю виписана сторінка нашої історії. Відомо, що, передчува­ючи близьку ліквідацію Січі, її остан­ній кошовий намагався провадити лояльну до царського уряду політи­ку. Зрозуміло, що і серед старшини, і серед простих козаків могла бути якась частина, яка засуджувала такі дії Калнишевськогр. Наступ царизму на запорізькі землі, зініційована Ка­териною колонізація порубіжжя і частини території Коша сербськими переселенцями — так звані Ново-Сербія і Слов'яно-сербська провін­ція, — усе це давало підстави не­згодним звернути свої погляди у бік Правобережної України. Звільнення її від поляків, запровадження геть­манського правління, безумовно, внесло б свої корективи у подаль­ший хід історії, можливо, визначило 6 іншу долю для самої Січі.

Підтвердженням «запорозького сліду» може слугувати і незаперечна інформація про перебування на За­порожжі ігумена Мотронинського монастиря Мелхісидека Значко-Яворського, котрого вважають ду­ховним лідером повстання. Однак однозначної оцінки цим фактам не дано. Водночас відомо, що після по­разки гайдамаків під Уманню розі­слані Калнишевським загони вилов­лювали повстанців, які намагались втекти на контрольовані Січчю землі. Царських підданих передавали ро­сійським судам, своїх самі карали. Неспроста ж у грудні 1768 року на Запорожжі спалахнуло повстання. Повсталі оволоділи військовою арти­лерією, випустили з пушкарні ув'яз­нених гайдамаків, розгромили бу­динки старшини. Як згадував автор «Історії Нової Січі...» А. Скальковський, кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, а з ним і головні стар­шини Дніпром втекли до Кодацької фортеці. На короткий час козацька сірома повністю оволоділа Січчю, чи­нила опір царським військам, але си­ли виявились нерівними. Дехто схильний ставити в один ряд з цією подією також заворушення у Кор-сунському курені, яке сталося у 1769 році, замах на життя Калнишевсько-го козаків Щербинівського куреня у 1770 році. Та беззастережно пов'язувати все з гайдамацьким впливом поки що немає підстав: бра­кує досліджень на цю тему.

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи

ПІСЛЯ загибелі Й. Шелеста по­встанці обрали полковником М. Залізняка. Він і очолив визвольний по­хід на Умань. Слід зауважити, час для цього вибрано було дуже вда­лий. Якраз у лютому 1768 року час­тина польської шляхти, невдоволена російським втручанням у польські справи та політикою короля Станіс­лава Понятовського, скликала у м. Барі конфедерацію, яка оголосила «божу війну» королю, Росії й пра­вослав'ю. Польський уряд, не ма­ючи змоги власними силами поду­жати конфедератів, звернувся по допомогу до Росії. На територію Правобережної України вступив корпус царських військ під команду­ванням генерала П. Кречетникова. Конфедерати стягнули головні сили до Бару, Вінниці, Бердичева, де розгортались бойові дії. Змобілізо-вано було й переважну частину на­двірної міліції, загони якої утриму­вав тоді кожен магнат. Тому опір гайдамакам могли чинити хіба роз­різнені невеликі загони шляхти, які нишпорили Правобережжям у пошу­ках провіанту, спільників, заодно грабували селян, тероризували пра­вославне духовенство. Одну з таких ватаг у кількості 20 чоловік залізняківці знищили на дніпровському ос­трові неподалік Черкас.

Через відсутність спротиву похід Залізняка перетворився на тріум­фальний марш. Скрізь по селах йо­го зустрічали хлібом-сіллю. Дізнав­шись про наближення повстансько­го війська, селяни самі виганяли по­міщиків та орендарів, якщо ті ще не повтікали, подекуди вдавались до стихійних розправ, хоч такого масо­вого терору, як його описували польські, єврейські, російські мему­аристи і письменники, не було. Зок­рема, не витримують ніякої критики твердження про три криваві доби у підпаленій сподвижником Залізняка Іваном Усичем Смілі. По-перше, ні­чого невідомо про існування самого Усича, а по-друге, конфедератський загін, шляхта, католицьке духовен­ство, євреї-корчмарі, тільки-но зачу­ли про взяття Жаботина, повтікали не лише зі Сміли, а й з навколишніх сіл. Задовго до прибуття сюди пі­ших гайдамаків на чолі з осавулою Василем Бурлакою. М. Залізняк в той час перебував у Черкасах, де теж не зустрів опору. І звідси шлях та євреї повтікали, тож інформація про штурм і зруйнування черкаського замку, також є неправди­вою. Повстанці й «місцеві мешканці просто розібрали майно втікачів. Та ні, таки залізнякові козаки вчинили «тяжкий злочин» — порубали діжки в коморі корчемного орендаря так, що «горілка цебеніла косогором».

Знову з'єднавшись у Смілі, гайда­маки рушили на Корсунь. Скрізь до них приставали селяни, надвірні ко­заки, міщани. Є згадки про участь у повстанні єврейської голоти. З «по­клоном» виходили й представники громад із сіл, розташованих за кіль­ка кілометрів від маршруту. Губер­натор Корсунського староства А. Суходольський заздалегідь пованта­жив найцінніше майно на вози і з охороною втік. Корсунці зустріли Залізняка хлібом-сіллю ще на горо-дищенських землях і запросили йо­го з військом до міста. П'ятьох слуг губернатора, трьох шляхтичів та двох «своїх», ненависних місцевій громаді братів Литвиненків, убили. Після Корсуня повстанці подалися до Богуслава, де теж не довелося штурмувати замок, бо всі повтікали. Тут гайдамаки розділились. «Вій­сько запорізьке» продовжувало по­повнюватися. На той момент у ньо­му нараховувалося близько 150 сі­човиків і понад 3 тисячі селян. Ос­новні сили на чолі з Залізняком продовжили похід на Умань, отама­ни Андрій Журба та Микита Швачка пішли на Білу Церкву. Отаман Пав­ло Таран отримав доручення іти в південно-західну частину Білоцер­ківського староства, а Іван Чалий (Бондаренко) мав визволити своє рідне Київське Полісся.

РОЗПОВІДЯМ про звірства по­встанців, які дійшли до наших часів, далеко не завжди можна довіряти. Нерідко їх «першоджерелами» ста­вали перебільшені чутки, що ними обмінювались перелякані шляхтичі і євреї. Хоча реальні підстави для страху таки були. У Тетієві гайдама­ки заскочили шляхту і корчмарів зненацька, не всі встигли втекти. Місцеві селяни їх виловлювали і приводили на кару до повстанців, а якщо ті кого й милували, то вбива­ли самі. Непоодинокі випадки вбивств лихварів, посесорів зафік­совано у селах теперішніх Христинівського, Монастирищенського ра­йонів Черкащини. Кривавими були події у селі Стадниця, де загін стад-ницьких і клюківських чиншових шляхтичів палив селянські хати, розправляючись з «бунтівливими хлопами». При наближенні повстан­ців карателі вирішили відсидітись за стінами кам'яної ґуральні, але їхній опір швидко здолали і близько двох десятків закололи списами. Після того у Стадниці і Клюках селяни спалили всі до одного шляхетські будинки. Але здебільшого паніка випереджала прихід залізняківців — втікали всі, хто не міг розраховува­ти на прихильність селянства. Опір вчинив гарнізон Канівського замку, який повстанці під час штурму під­палили. Однак є свідчення, що по­лякам, які здалися, гайдамаки дару­вали життя.

Полум'я народного повстання охопило величезну територію — близько 35 тисяч квадратних кіло­метрів. Повсюди селяни громили панські маєтки, розбирали худобу і майно поміщиків та орендарів. А громада села Новоселиця, що на Київщині, проявила «жорстокість» у тому, що примусила шляхтича Шелеховича повінчатися з дівчиною-селянкою. Перед ним питання поста­вили руба: «або здохне як собака, або візьме за дружину Олену, донь­ку Кирила Музички, яку раніше при­силував до співжиття».

Вміли ляхи панувати, та не вміли шанувати

ДОТЕПЕР у середовищі істориків-науковців, дослідників-краєзнавців немає одностайності і щодо причин всенародної люті. Одні грішать на сваволю конфедератів, інші звину­вачують уніатів, мовляв, гайдамаки лише запалили сірник. А спробуйте знайдіть: де пояснення причин нена­висті до «жида-корчмаря»? Навіть багато хто з титулованих «гігантів історичної мислі» у своїх моногра­фіях делікатно обходить єврейську тему. Хіба хтось обмовиться про корчемну оренду та натякне на здирства єврея-лихваря. Цікаву іс­торичну розвідку на цю тему зробив Г. Храбан, який всебічно підійшов до вивчення Коліївщини.

У другій половині XVIII століття на підвладних Польщі українських зем­лях фактично було ліквідовано піль­ги, що їх обіцяли слобожанам, які заново освоювали спустошені Вели­кою Руїною території. Запрова­джено регулярну панщину, грошові податки, а крім того, майже півтора десятка всіляких повинностей, як, наприклад, плата за користування землею, подимне, за косовицю сіна і т. п. Існувала й ще одна, прихова­на, повинність, яка викликала не­абияке обурення простого люду. Кожен поміщик мав монопольне право на пропінацію, тобто на ви­робництво і збут у своєму маєтку алкогольних напоїв. Сама шляхта до такого «бізнесу» не опускалася, а, як правило, здавала пропінацію в корчемну оренду, яку, в свою чергу, монополізували євреї. Корчемний орендар оселявся в слободі від са­мого початку її заснування. Але корчмар не лише гнав горілку чи ва­рив мед. Контрактами були перед­бачені права, що давали йому вели­ку владу над селянами, які підпада­ли під орендарську юрисдикцію. Усі вони, а також надвірні козаки, на­віть священики мусили купувати у нього горілку, брагу, вишняки. Мо­лоти борошно, дерги крупу наказа­но було тільки в орендованому єв­реєм млині. Тільки йому місцеві жи­телі повинні були продавати збіжжя, мед, віск. Селяни мусили також у рахунок громадських повинностей ремонтувати греблі й млини, заго­товляти для винокурень дрова, жи­то, солод, іншу сировину, сільські громади зобов'язано було охороня­ти корчми вночі. Поширеною була практика, коли поміщики передава­ли у власність корчмарям по кілька кріпацьких родин для «побутового обслуговування».

Григорій Храбан у своїй праці на­водить факти, які переконують: кор­чемна оренда була підступним засо­бом пограбування селян. Так, у Брацлавському та Київському воє­водствах «п'яні гроші» становили 75 процентів усіх доходів поміщиків. А ще ж орендар мав покрити свої за­трати на виробництво, одержати прибуток. Тож селян просто приму­шували купувати алкогольні напої найрізноманітнішими способами. Ось лишень кілька прикладів із зі­браних Г. Храбаном.

«Горілку нерідко відпускали в борг (причому при остаточному роз­рахунку завше обдурювали непись­менних боржників). Вдавалися й до прямого тиску на потенційних «п'яниць». У контракті 1757 р. на корчемну оренду в маєтках Ф. Потоцького є такий пункт: «Коли б хтось із підданих, що живе в стат­ках, через опір або через якусь упертість не дав прибутку, орендар по закінченні третього кварталу має покликати його до управління зам­ку. Начальство, розглянувши заяву, має примусити дати прибуток відпо­відно до його майнового стану». От­же, майно селянина примусово об­кладалося своєрідним «алкоголь­ним податком». При цьому майно­вий стан жертви панської сваволі (а отже, й кількість випитої горілки, що нею треба було «розрахувати­ся» за такий-сякий статок) визначав, звісно, не сам селянин, а орендар і підкуплене ним «начальство», яке ніколи не барилося із застосуван­ням так званої «орендарської екзе­куції».

Про примусовий збут горілки свідчить і запис 1765 року в інвента­рі Богуславського староства, де та­кий примус «призвів до надзвичай­ного утиску підданих, і тому багато їх у попередні роки втекло». Таке сталося й у Канівському старостві, орендарі якого примушували «селян купувати в корчмах горілку в такому розмірі, що далі нема змоги терпі­ти». Примусовий збут горілки та «орендарську екзекуцію» детально описав шляхтич Ф. Макульський. Коли корчмар зазнавав збитків або своєчасно не одержував боргів, за наказом адміністрації до села приїз­дила комісія з надвірними козака­ми. Всі вони харчувалися за раху­нок «впертих» селян аж до відшко­дування ними збитків. Коли ж боржники «опиралися» і надалі, в них забирали зерно, одяг, худобу тощо. При цьому, за словами Ма-кульського, «нещасних селян шма­гали нагаями і просто видирали у них з рота кусень хліба».

Не поступалися євреям-корчма-рям і шляхтичі-посесори, яким вели­кі магнати-латифундисти здавали свої маєтки в оренду, нещадно екс­плуатувались беззахисні селяни. Збільшували кількість відробіткових днів і податки, примушували викону­вати роботи, не передбачені угода­ми, відбирали громадські поля й сі­ножаті. Як наголошував один поль­ський діяч XVIII століття: «на Укра­їні диспозитор (управитель села) є абсолютним паном, а єврей (йдеть­ся про корчемних орендарів) — ти­раном». Це вже потім, після пораз­ки повстання, поляки та євреї звину­вачуватимуть одні одних у спричи­ненні «бунту». Перші посилатимуть­ся на відомий трактат Михалона Литвина «Про звичаї татар, литовців і мрсквитян», де говориться, що іудеї на всіх ринках відбирають у християн засоби до існування. Дру­гі козирятимуть зізнанням безімен­ного шляхтича, який нібито заявив: «Ми самі обдирали селян тільки єв­рейськими пазурами».

БЕЗУМОВНО, на настрої повстан­ців вплинуло й посилене запрова­дження унії, знущання над право­славними священиками, яких нерід­ко калічили й убивали за відмову зрадити віру. У Михайла Грушевського знаходимо опис реальної по­дії, описаної у Шевченкових «Гайда­маках» на основі народних перека­зів, а тому дещо зміненої. Йдеться про страту мліївського титаря Дани­ла Кушніра, який за наказом грома­ди наважився сховати церковну да­роносицю, щоб не дісталась уні­атам. За це йому живому спалили руки, обгорнувши їх просмоленим клоччям, а потім відрубали голову і насадили її на палю. І все це — на очах у силоміць зігнаного люду. До чого могли вдатися православні се­ляни після такого жаху? І все ж ба­гато істориків поширені твердження про масові розправи гайдамаків над греко-католицькими священиками вважають хибними. Зокрема, автор книги «Умань козацька і гайдамаць­ка» Ю. Мицик, посилаючись на польські джерела, ось що зауважує: «У скарзі самих уніатських свяще­ників, посланій до польського уря­ду, говориться про 15 загиблих. 298 осіб підписалися як такі, що зазна­ли тілесних ушкоджень. Отже, тут мова може йти переважно про ви­гнання уніатських священиків з па­рафій і лише про одинокі факти вбивств. Сам Залізняк вимагав лише, щоб уніатські священики покидали православні села або ж переходили на православ’я”.

Не «розбійники-зарізяки», не «бандитський натовп коліїв» ішов на Умань. Проти цього шляхетсько-польського бастіону виступило орга­нізоване селянське військо з чітко поставленою метою і зрозумілими та бажаними для народу гаслами: за ві­ру, за козацьку Україну з гетьман­ським устроєм. Причому досі вважа­ється, що Залізняка таки було прого­лошено в Умані гетьманом. Що зно­ву ж не відповідає дійсності — до останнього дня він підписував свої накази й універсали як полковник.

Рано-вранці гайдамаки Умань обступили

ДЕЯКИЙ час взяття Умані вважа­лося найбільш дослідженим епізо­дом Коліївщини. Та з цим важко по­годитись, адже й тут не обійшлося без вигадок, плутанини з датами. Зокрема, що стосується ще одного ватажка повстання — уманського сотника Івана Ґонти. Не було ніякої красуні-польки, яка врятувала Ґонту від страти, вимоливши для нього прощення у губернатора Р. Младановича. Як не було ніякого бенкету на його честь. Младанович справді звинуватив Ґонту і ще одного сотни­ка, Панька Уласенка, у зв'язках з гайдамаками і мав намір напередо­дні штурму стратити їх. На перешко­ді цьому став полковник надвірного війська Обух-Вощатинський. Тоді за текстом, що його губернатор напи­сав власноруч, обидва сотники двічі присягли на вірність Потоцькому — у церкві привселюдно і в ратуші. То­го ж самого дня Обух-Вощатин­ський, полковник Магнушевський, Грнта і Уласенко повели уманських кінних надвірних козаків у напрямку Звенигородки, звідки очікували по­яви Залізняка. В дорозі Гонта зупи­нив загін і запропонував полковни­кам залишити його, а козакам — приєднатися до повстанців або ж іти з полковниками. За деякими дани­ми, Вощатинський і Магнушевський направились у бік польсько-росій­ського кордону, до м. Ново-Архан-гельська, куди раніше втекло чима­ло уманської шляхти, їх супрово­джували лише два козаки. Побутує й версія, що Обух-Вощатинський перейшов на бік гайдамаків і брав участь у боях під іменем отамана Обуха. Але достовірних підтвер­джень цьому немає. Як немає єди­ної думки серед дослідників щодо дня початку облоги Умані. За одни­ми даними, гайдамаки підійшли до міста 14, за іншими — 18, ще за ін­шими — 20 червня 1768 року. Одні історики наполягають на існуванні 5 чи 8-тисячного укріпленого табору польських біженців у приміському Трековому лісі. Нібито фортеця усіх бажаючих вмістити не могла. Інші категорично запевняють, що табору бути не могло, бо й з самого міста шляхта повтікала і його не було ко­му боронити. Після виходу надвір­них козаків тут начебто залишалось щось із 20 жовнірів, 160 конфеде­ратів та ще близько 200 цивільних осіб включно з студентами колегі­уму тутешнього базиліанського мо­настиря, яких озброїли для відсічі повстанцям. Залишалися в місті і єв­реї, яким заборонили його покида­ти. Вони взяти до рук зброю відмо­вились.

В одному усі сходяться: для взяття неприступної, як вважалось, уманської фортеці повстанцям бага­то часу не знадобилось. Першої ж ночі обложені вистріляли всі гармат­ні ядра, а тому змушені були запро­сити гайдамаків на переговори. До однієї з брам в ролі парламентаря під'їхав Іван Гонта, але котрийсь із шляхтичів спробував його убити. По­стріл з гармати перешкодив зробити Младанович. Зчинилася метушня, якою скористались повстанці: через зроблений вночі пролом в огорожі вдерлися до міста. На цьому одно­стайність дослідників знову закінчу­ється. Окремі польські, єврейські джерела твердять, що жертвами «уманської різні» стали 12, а то й чи не всі 18 тисяч поляків та євреїв. Є й такі, що називали цифру 85 тисяч убитих. При тому, що за тодішніми переписами тут проживало трохи більше 2 тисяч міщан, з яких було 1128 українців і 301 єврей. Навіть з урахуванням можливої кількості бі­женців не те що до 85, до 12 тисяч — далеко. Сучасні українські істо­рики доводять, що жертвами гайда­маків могли стати не більше 3 тисяч осіб. При цьому посилаються на свідчення самого Залізняка, який на одному з перших допитів сказав, що вбитих повсталими налічувалося, на­певне, не менше 2 тисяч. Але дехто і цю цифру вважає завищеною. До­стеменно відомо інше: гайдамаки дарували життя усім, хто погоджу­вався прийняти православну віру. Врятовано у такий спосіб близько 500 осіб. Гонта особисто подбав, щоб зберегли життя доньці та сино­ві Р. Младановича. До речі, остаточ­но з'ясовано, що вбивство Іваном Гонтою своїх синів — тенденційна вигадка запеклого шанувальника барських конфедератів шляхетсько­го письменника М. Чайковського.

ЗА БІЛЬШ ніж два століття від ча­су подій багато хто із зарубіжних дослідників брався за тему Коліїв­щини. При тому лише тугіше заплу­тувався клубок вигадок, що його досі не вдається розплутати. Із сум­нівних мемуарів псевдоочевидців у енциклопедичні словники перекочо­вували навмисні і ненавмисні помил­кові твердження, перекручені фак­ти. Поляки таким чином прагнули виправдати нечувані звірства шлях­ти, євреї — приховати справжні причини погромів, росіяни — змити тавро зрадників братів по вірі, адже тільки їм належить «слава» пере­можців над гайдамаками. Уман­ський табір повстанців громили до­нські козаки під орудою поручика Кологривова і карабінери полковни­ка Гур'єва. Гіркої слави зажили. Бо це була не перемога, а таки підла, підступна зрада. І — цинічна, бо ос­новна маса селян свято вірила в іс­нування так званої «Золотої грамо­ти», якою цариця Катерина нібито обіцяла їм підтримку. Багато по­встанців вважали, що допомагають російським військам у боротьбі з конфедератами.

М. Залізняк та деякі інші отамани до Кологривова та донців спершу ставилися з підозрою. Не могли не знати ватажки Коліївнищи, як у 1734 році російські ж війська при боркали велике повстання правобе­режних селян під проводом сотника Верлана. Не так багато часу мину­ло. Але поручику вдалося розвіяти підозри. Він влаштував вечерю для своїх отаманів, на яку запросив За­лізняка зі старшиною, організував випивку і для козаків та повстанців. Своїм наказав тільки робити вигляд, що п'ють. Старшину заарештували ще за святковим столом, а повстан­ське військо захопили сонним. За­лізняка, добру сотню запорожців, решту російських підданих відпра­вили до Києва, а згодом після пока­рання канчуками та виривання нізд­рів заслали до Сибіру. Подальша доля цього ватажка повстання — невідома. За переказами, він кілька разів намагався втекти з каторги, останній раз це йому вдалося, а зго­дом його ніби бачили серед по­встанців Пугачова.

Нема Ґонти, нема йому хреста, ні могили

НАБАГАТО тяжчі випробування чекали на польських підданих. Для розправи їх належало доправляти до с. Серби, де тоді перебував регіментар К. Браницький. Коли стало відомо, що ось-ось привезуть поло­нених повстанців, він написав коро­лю: «Яка тут радість! Вся тутешня шляхта та євреї прибігають до мене — один радить їх (повстанців) чет­вертувати, другий — палити, садо­вити на палі, без усякого розбору вішати... Ще недавно, коли два-три гайдамаки заскочать у село, то з чо­тирьох сусідніх всі втікали, виїжд­жали за кордон... коли ж повстанці опинились під арештом, на всіх на­пало буйство й несамовитість до то­го, що кожен хоче бути катом. Ра­дять мені, щоб за давнім звичаєм Потоцького я наказав стерти з лиця землі села, охоплені бунтом, пере­бивши всіх, не виключаючи жінок та дітей. Пояснюю, що наш край мало­людний і це завдало 6 шкоди дер­жаві, але ніхто про це й слухати не хоче».

НЕЗВАЖАЮЧИ на осуд, таки прислухався регіментар до настанов мстивих шляхтичів і євреїв. Близько 700 гайдамаків, як сам потім висло­влювався, «перевішав валом». Бага­тьох приречених на страту розвози­ли по навколишніх містечках і се­лах, де їм відтинали голови, садови­ли на палі, четвертували. У середи­ні липня 1768 року у Сербах перед силою зігнаними селянами і натов­пом кровожерливих поміщиків та орендарів найлютішою смертю че­рез четвертування живцем, з попе­реднім здиранням пасів шкіри зі спини, померли Іван Гонта і 27 його побратимів з числа повстанської старшини. Збереглися свідчення од­ного з очевидців страти, враженого мужністю Ґонти: «Засуджений на четвертування і здирання стрічок шкіри з тіла, він спокійно вийшов на місце екзекуції, ніби в гості до кума. Кат здер одну стрічку, кров полила­ся, але гайдамака навіть не змор­щився; здер другу — Гонта спокій­но звернувся до глядачів: «От каза­ли буде боліти. Анітрошки не бо­лить!» — Гідна подиву сила волі! За інших обставин ця людина могла б звершити великі діла».

Даремно сподівалася шляхта, що подібними звірствами легко придушить селянські заворушення. За офіційною версією, воно тривало до квітня 1769 року, але є інформація, що окремі повстанські загони діяли аж до 1771 року. Люди довго не хо­тіли вірити у поразку навіть після ув'язнення і страти ватажків. Що підтверджують слова народної пісні, яку записав на Правобережжі М. Максимович:

І говорить Максим-козак,

сидячи в неволі:

«Не будуть мать вражі ляхи

на Вкраїні долі.

Течуть ріки з всього світу

до Чорного моря,

Минулася на Вкраїні

жидівськая воля».

А повстання поширювалось села­ми Поділля, Волині, Галичини, за­грожувало перекинутися на Литву. Повстанські загони діяли в районі Тернополя, Володимира-Волинського, Самбора — на територіях, де вже міцно закріпилась унія, що зай­вий раз підтверджує: релігійні моти­ви для Коліївщини не були визна­чальними. Щоб залякати галичан, польські власті направили із Сербів до Львова більше 300 полонених гайдамаків для публічних страт. Маємо уривчасті відомості лише про 73 з них, скараних на смерть і ска­лічених у вересні 1768 року. П'ятде­сят з них загинули на шибеницях, десятьом відтяли голови, а тринад­цятьох прирекли до довічних мук — відрубували їм праву руку і ліву но­гу. Є ще інформація щодо цих лю­дей, яка повністю розвінчує міф про «розбойников й воров». Серед цих 73-х 39 були сільськими господаря­ми, а решта — їхніми ще не одру­женими синами. Походили вони зі Смілянщини (46 чоловік), Уманщини (19), Черкащини (6), з Лисянки і Со-колівки — по одному.

Безперечно, Коліївщина як сто­рінка нашої історії заслуговує на те, щоб її переглянути. І не лише що стосується нав'язаної чужоземцями зневажливої назви. Повстання, ма­буть, не треба так тісно пов'язувати з гайдамацьким рухом, який мав відмінні особливості. Гайдамаками тоді, окрім учасників селянських ви­ступів, називали і суто грабіжницькі ватаги, і кріпаків-втікачів. До лав по­встанців могли влитися й бандитські зграї, далеко не з благородною ме­тою, чому є маса підтверджень. Це завжди буває під час масових заво­рушень. Повстання ж 1768-69 років однозначно мало характер націо­нально-визвольної боротьби, його небезпідставно можна називати се­лянською війною, справді продо­вженням Хмельниччини.

У ГАЗЕТНІЙ публікації неможливо навести усі аргументи. Це — справа наукових конференцій, ґрунтовних досліджень, дискусій істориків. На жаль, у незалежній Україні цього досі не зроблено. Як не прикро, але сучасники більше знають про по­встання Спартака, що відбулося по­над два тисячоліття тому, аніж про цю драматичну подію власної істо­рії. Востаннє дослідники Коліївщини збиралися широким загалом на науковій сесії, приуроченій ще до 200-річчя повстання. Але у ті часи радянська історіографія визнавала її лише як антифеодальну боротьбу українського селянства. Організува­ти щось подібне в Умані спробували було років п'ять тому активісти УНА-УНСО, але автобуси з делега­тами скликаної конференції «беркутівці» завертали з півдороги, бо в місті приймали євреїв-хасидів, які з'їхалися на могилу свого релігійно­го провідника Цадика Нахмана.

Та що там конференція — минуло­го року в Україні і на Черкащині зок­рема, де був епіцентр подій, не спро­моглися навіть гідно відзначити 235-річчя від початку повстання. Скромні урочистості у селі Медведівка органі­зували лише члени історичного клу­бу «Холодний Яр», співробітники історико-культурного заповідника «Чигирин», місцеві краєзнавці. У цьому селі є перший і єдиний в об­ласті пам'ятник М. Залізняку, та й той непросто було встановити. Ініці­аторами його спорудження виступи­ли сільські краєзнавці — вчителі Павло Воскобойник і Надія Жук, пенсіонер Микола Шмиголь. Вони зі­брали серед медведівців кошти і під­писи під проханням про дозвіл. Чоти­ри роки дійсно народний пам'ятник пролежав за сільрадою в очікуванні, поки влада визначиться. Урочисто відкрили його на відзначення 225-літнього ювілею Коліївщини. Це був останній масовий захід в області по вшануванню повстанців. Не дивно, що в Умані досі нема пам'ятника М. Залізняку та І. Ґонті, рішення про встановлення якого офіційно ухвали­ли ще ЗО років тому.

...ГУЧНО, з феєрверками та «під гармошку» святкують п'ятилітні і де­сятилітні ювілеї своїх фірм і фірмочок так звані нові українці, обдаро­вують один одного медальками, ста­туетками, тішаться псевдодворянськими титулами. Маємо в Україні режим, який радше відсвяткував би дату поразки селянського повстан­ня, бо сучасні пани та корчемні орендарі, як і ті, що жили кількасот років тому, бояться народного гні­ву. А той гнів зріє і вибухає доти, доки існує кривда і несправедли­вість як в оцінці минулого, так і в реальному житті. Як тут не згадати рядки-застороги Великого Кобзаря, написані майже 160 років тому:

«Гайдамаки не воины, —

Розбойники, воры.

Пятно в нашей истории...»

Брешеш, людоморе!

За святую правоу-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб'є живе серце

За свою країну.

Ви — розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чижих людей,

Та не дуріть бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

з Холодного Яру.