Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Кирило Розумовський (1750-1764)

Новий гетьман дістав тяжку спадщину: Україна була зруйнована війною з Туреччиною. Старшина була пригнічена терором російського панування, здеморалізована систолою доносів, на якій базувалося правління Анни та Бірона. Відійшли з цього світу співробітники Мазепи, і на вершині громадського та політичного життя стали нові люди, що формувалися в добу після Полтавської катастрофи, в сорокаліття, яке відділяло Полтаву від почаку гетьманування Розумовського. З родинних традицій пізнавали вони блиск панування Мазепи, коли Київ став дійсно «Другим Єрусалимом», про що мріяли Сагайдачний, Йов Борецький, Петро Могила та Богдан Хмельницький. Гнітюча антитеза цих мрій — Малоросійська Колегія та Правління Гетьманського Уряду викликала в душах усіх, хто був здатний до аналізи, в кого жевріла іскра патріотизму, бажання привернути Батьківщині кращу долю, її права, її автономію."" Такі погляди знайшов молодий гетьман в рідній йому Україні. Приніс він з собою, хоч і поверховну, але значну освіту, враження пишного двору цариці Єлисавети, де ще спліталися азійська розкіш з європейським рококо та багатовіковою західньоевропейською культурою.

Молодий, легковажний Кирило Розумовський все ж таки дав собі раду в цьому конґльомераті впливів і ввесь час свого гетьманування залишався тим, чим створила його природа і що сприйняв він з молоком матері, з першими дитячими вражеякшми — залишався украПоцем.

Багато легенд зв'язано з особою Кирила Розумовського та його оточенням. Дуже довго панувала в російській та українській історіографії легенда про великий вплив Г. Теплова, колишнього ментора Розумовського, який супроводив його за кордон і приїхав з ним на Україну, на самого гетьмана й на всю політику Гетьманщини його часів. Розвідки М. Василенка та І Черкаського ґрунтовно спростували цю легенду. Дійсно, Г. Теплов приїхав на Україну, але отри

мав посаду головного управителя гетьманських маєтків, і впливу на політику гетьмана не мав.'"'

Кирило Розумовський з самого початку свого правління добивався від російського уряду привернення Україні прав, які втратила вона після Мазепи, Дещо пощастило йому добитись, але багато його заходів не увінчались успіхом. Звичайно, допомогал» гетьманові приязне ставлення до нього, як і до цілої родини Розумовських, цариці Єлисавети, яка поширювала таке своє ставлення і на всю Україну. Внаслідок наполегливих заходів гетьмана справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ, під його управління передано Запоріжжя і Київ. Але тяжко було з фінансовою автономією України. Року 1754 гетьманові наказано складати звіти російському урядові про прибутки та видатки державного скарбу. Не зважаючи на енергійні протести Розумовського, який покликався на часи Богдана Хмельницького та Дорошенка, йому не вдалося добитися скасування цієї контролі. Не вдалося й осягнути права вільних зносин з чужоземними державами, звільнити Україну від участи у війнах Російської імперії, які не стосувалися інтересів України, а також від матеріяльних тягарів, зв'язаних з цими війнами. Україна примушена була брати участь в Семилітній війні Росії з Прусією, 1757 року мусіла вислати 8.000 погоничів-селян, більша частина яких загинула в поході. Вислала вона й 1.000 компанійців, які брали участь у битві під Егередорфом. Року 1760 вислала знову 2.000 козаків і кілька тисяч волів.

За Розумовського українська старшина здобула високе становище. Під час частих виїздів гетьмана з України правління передавав він генеральній старшині: обозному С. Кочубеєві, підскарбієві М. Скоропадському, писареві А. Безбородькові, осаулові П. Валькевичеві та хорунжому М, Ханенкові. За Розумовського ввійшли у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обговорювання важливих справ. Ці з'їзди мали тенденцію перетворитися на постійний український шляхетський сойм. Року 1763 Розумовський скликав до Глухова Генеральні Збори — справжній шляхетський сойм — для затвердження судової реформи.

Питання реформи судівництва понад 20 років було однією з пекучих проблем. Порушував його ще Данило Апостол. 1743 року закінчено укладання кодексу: «Права, по которьім судигся малороссийский народ», але цього кодексу російський уряд не затвердив і переслав його 1756 року гетьманові. Скликано нову комісію для розгляду ко

дексу.'" Тим часом у 1750 році видатний правник, бунчуковий товариш Федір Чуйкевич, написав наукову пращо: «Суд і розправа в правах малоросійських», присвячену Розумовському. В ній він проводив ідею про заведення в Україні станових шляхетських судів на основі Литовського статуту."'

Праця Ф. Чуйкевича покладена була в основу судової реформи Розумовського; замість козацьких судів — сільського, сотенного, полкового та генерального — вводилося в 1760 році нові суди. Україну поділено на 20 повітів, і в кожному повіті були суди: земський — для цивільних справ, підкоморський — для земельних, гродський — для карних. Вищою інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів вибиралося з місцевої старшини, яка дістала назву шляхетства. Таким чином ця судова реформа повертала судівництво до часів з-перед Хмельниччини, до Литовського татуту.'"

За Кирила Розумовського в Україні проведено значні соціяльні реформи. Козацька старшина остаточно оформилася у вищий упривілейований стан — шляхетство. Це був процес, який розпочався давно, зародки якого помічалися ще за Хмельниччини і який почав оформлюватися за Мазепи. Процес перетворення дворянства на упривілейований стан швидкими темпами розгортався і в Російській імперії. За цариці Анни дворянство здобуло емансипацію від обов'язкової служби державі, приписаної Петром 1, за Єлисавети воно здобуло ще більше прав.

На одному із з'їздів старшини виголошено промову, відписи якої довгий час ходили по руках: «Про уліпшення стану Малоросії». Ця промова була показником політичних та суспільних змагань козацької старшини: її автор журився занепадом войовничого духу в Україні, ідеалізував давні часи, коли були «сойми або генеральні ради». Ідеал автора — конституційно-парляментарний лад, в якому всі політичні права належали б українському шляхетству. Одним із найбільших лих сучасного ладу, на його думку, було те, що селяни мали право переходити з місця на місце, тому, мовляв, занепадає хліборобство, убожіють дідичі, держава не дістає належних їй податків і т. д. Потрібна судова реформа — треба зосередити суд в руках старшини.'"

Це прагнення закріпити за собою володіння маєтками та обмежити права селян було основним прагненням старшини. Під її впливом гетьман Розумовський значно обмежив права переходу селян.

Розумовський ввів реформи у війську: запроваджено муштру за зразком західньоевропейським, удосконалено артилерію, введено однакове узброєння та уніформу.

Багато дбав Розумовський за освіту: в усіх полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів; крім загальної освіти, введено спеціяльну освіту: «військові акзерциції».

З самого початку гетьманування Розумовський вживав заходів, щоб заснувати університет в Батурині, що його гетьман хотів знову зробити столицею. Глухову надав він блиску: тут споруджувано гарні будинки, серед яких відзначався будинок Генеральної Канцелярії, прикрашений статуями; сюди приїздила італійська опера, тут були каварні, французькі пансіони для дітей старшини. Палац гетьмана був збудований в стилі королівських палаців, з англійським парком. Але Глухів не задовольняв гетьмана: він хотів перенести столицю до Батурина, над рікою Сеймом. Скасування гетьманства в 1764 році" поклало всьому край.'"

Проф. О. Оглоблин дає таку характеристику гетьманування Кирила Розумовського: «То була епоха, що з повним правом може бути названа ім'ям Розумовського. Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва. Маестатична постать останнього гетьмана Сгарої України,. .. який поводився як справжній володар, його далекосяжні династичні пляни, блиск глухівської гетьманської резиденції, Грандіозний плян відновити українську столицю в Батурині, з його «национальньіми строениями», проект заснувати там перший університет на Україні, яскраві твори української національної історіографії .. ., утворення поважного кола української патріотичної інтелігенції — все це було відповіддю старої Гетьманської України на ту навалу московського імперіялізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінець-кінцем — існуванню української нації та її культури».'"

Катерина скасувала гетьманство, але їй не вдалося затерти пам'ять про гетьманів. Як привид, виникала ця пам'ять, і час від часу Україна вимагала поновлення гетьманства. Змінялися бажані кандидати, але ідея не вмирала. Деякий час у колах української старшини вважали за кандидата Андрія Гудовича, а потім сина Катерини II, Павла, який увесь час правління матері залишався «не у дел», бувши Осередком опозиції проти Катерини. Коли на пресгіл встуіив Павло, кандидатом стали вважати другого його сина, Константина, а реген

том при ньому — А. Гудовича. Ще більше показово: 1767 року, коли Катерина II скликала «Комісію для складання нових законів» і дала право всім станам імперії вислати своїх депутатів з наказами для виборців, в Україні пролунав загальний клич: «гетьмана!»

Було багато причин, які викликали ліквідацію гетьманства. Насамперед — зміни на царському престолі. 1761 року померла цариця Єлисавета. Після її смерти короткий час правив її племінник, син гольштайнського герцога, Петро III. Він припинив війну з Прусісю, тим врятувавши її від загибелі, і, в інтересах своєї батьківщини, Гольштайнії, розпочав війну з Данією. В Україні проголошено набір охотників для «гольшайнського корпусу», до якого вступило кілька тисяч українців. Взагалі за правління Єлисавети і ще більше за Петра III Гольштайн став відігравати в Україні помітну ролю: чимало старшинської молоді служило при гольштайнському дворі. Петро III виявляв симпатії до України, але в 1762 році його скинуто з престола і вбито. На престіл вступила його жінка, німецька принцеса, під іменем Катерина II. Вона послідовно провадила принцип централізації управління і поспішала скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасовано гетьманство.

У таємній інструкції генерал-прокуророві князеві О. Вяземському писала вона так: «Малоросія, Ліфляндія, Фінляндія — провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна й вважати ці провінції за чужі; поводитися з ними, як з чужими землями, була б явна дурниця». Тому треба було лагіднішими способами привести до змосковлення цих земель.'" Це була програма Катерини II, якою вона керувалася.

Можливо, що прискорили скасування гетьманства події, які хвилювали старшину уже протягом кількох років. Це було питання про наступника гетьмана. За останні 110 років вже чотири рази виникали спроби створити спадкове гетьманство, але вони давали тільки негативні наслідки: спроби передати булаву спадковим наслідникам, синам Богдана Хмельницького, братові Дем'яна Многогрішного, синам Івана Самойловича, племінникам Івана Мазепи. На відміну від Мазепи, що мав тільки племінників, Розумовський мав синів.

Року 1761 в деяких політичних колах Петербургу виникла думка передати булаву після Рооумовського Андрієві Гудовичеві, генераладьютантові та улюбленцеві Петра III. Цей проект, можливо, вплинув на дальші події: Розумовський з табору нового імператора перейшов до табору прихильників його дружини і сприяв переходові престолу до неї.'" З другого боку чутки про нового кандидата поглибили бажання

старшини, яка була зв'язана тісніше з Розумовським, порушивши питання про встановлення спадкового гетьманства. Написали петицію до Катерини II, в якій просили її затвердити тетьманську владу за нащадками Кирила Розумовського. А слідом за цією петицією яезадоволені нею старшини склали протест проти передачі гетьманату родові Розумовських. Жадне з угруповань не уявляло собі, що гетьманство буде знищене."*

Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила йому вимогу «добровільно» зректися гетьманства, що він і зробив. Року 1764 проголошено маніфест, в якому повідомлялося, що Кирило Розумовський добровільно зрікся свого посту задля «користи» народу. В Україні поновлювалося в третій раз Малоросійську Колегію з президентом в характері генерал-губернатора.

Таким чином 1764 року Катерина здійснила плян, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію рангу фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій. Проте, позбавлений булави, примушений жити далеко від Батьківщини, Розумовсь'юій залишився українським патріотом, і пишний двір його став осередком, який залюбки відвідували українці.