Реферат на тему

Метаморфози посткомуністичної влади

На межі 80-х і 90-х років «спокуса демократією» в країнах Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, була такою великою, а соціальні очікування настільки завищеними, що на шляху концептуального осмислення нової посткомуністичної реальності виявилося чимало інтелектуальних оман. Йдеться передовсім про неадекватне сприйняття соціально-історичного часу в оцінках та моделюванні складних політичних процесів, а також про прихильність, часом догматичну, до методології і традицій політичних досліджень, які ґрунтуються переважно на західноєвропейському й північноамериканському матеріалі.

Ці омани зберігаються і сьогодні, — вони породжують численні утопії та паранаукові гіпотези. І хоч посткомуністичні суспільства мають уже чималий історичний вік (з огляду на масштаби й наслідки соціально-політичних перетворень, які в них здійснюються), політичній теорії ще й досі бракує продуктивного інтелектуального новаторства, а політологи, продовжуючи перебувати в полоні власних та запозичених наукових стереотипів, ніяк не можуть позбутися інерції в осмисленні сутності цих трансформацій, а надто в розумінні центральної категорії політики і політичної науки — категорії влади.

1. Тоталітаризм і влада: потреба переосмислення

Виникає істотне питання: в якій саме системі понять та уявлень може бути результативним і має вибудовуватися політичний аналіз посткомуністичної влади?

Гадаємо, що найпродуктивніший шлях у пошуку відповіді на нього — це переосмислення поняття тоталітаризму як невід’ємної складової більш загальної проблеми — проблеми влади.

У новітній політичній теорії тоталітаризм визначається як такий тип політичного режиму, політичної та суспільної системи, якому внутрішньо притаманний всеохопний (тотальний) контроль з боку влади над суспільством і особою. При цьому увага акцентується, як звикле, на ролі ідеології (есхатологічної й телеологічної за своєю орієнтацією та революційної за змістом), яку правляча еліта силоміць нав’язує населенню як «єдино правильне вчення», а також — на репресіях або загрозі їх застосування, що й уможливлює панування влади над індивідом, над суспільством.

Існують і інші політологічні підходи до визначення поняття тоталітаризму, є різні його теоретичні моделі. Не вдаючись до докладного їх аналізу, позначимо все ж таки їхній загальний найсуттєвіший недолік — тяжіння до певної формалізованості. Переважно розглядаються зовнішні прикмети й атрибути тоталітаризму (зокрема, відсутність політичних прав і свобод), а також інструментарій, форми та механізми тотального контролю над суспільством. До того ж у поле зору дослідників потрапляють насамперед класичні варіанти тоталітаризму, що склалися у нинішньому столітті, — комуністичний (сталінський) тоталітаризм, фашизм та націонал-соціалізм.

Водночас фактично обійдені увагою сутнісні ознаки та джерела усієї множини залежностей індивіда від влади, громадянина від держави. Причому маємо на оці не тільки і не стільки ідеологічні, а й численні інші неекономічні (часто неочевидні, латентні) — соціальні, соціокультурні, правові тощо, а також економічні багатовимірні залежності, які характеризують різноманітність форм владних відносин, пов’язаних із примусом та насильством.

Зрештою, відповідь на ключове питання в осягненні сутності тоталітаризму й тоталітарної влади — чи є людина суб’єктом цих владних відносин, чи, навпаки, безправним об’єктом (пасивним або навіть активним) для тих, хто здійснює владу, — не така проста й однозначна, а надто в контексті нових, надзвичайно складних і суперечливих політичних змін на схилі ХХ століття.

2. Посткомуністичний неототалітаризм: генеза та особливості становлення 1

У політичній думці посткомуністичного періоду найбільш стійке й поширене уявлення про те, що в загальному річищі з деґрадацією і крахом комуністичної ідеології одночасно відбувалися деґрадація, делеґітимація, а потім і розпад та крах комуністично-тоталітарної влади, уособлюваної партійно-державною номенклатурою, комуністичною бюрократією. У межах цього положення, на перший погляд, логічною й переконливою постає така теоретична побудова: «антитоталітарна революція — посттоталітарна влада — посттоталітарне суспільство».

Іншими словами, майже аксіоматично стверджується як про доконаний факт, що тоталітарна влада вичерпала свій потенціал, а тому начебто відбулася детоталітаризація держави, соціально-політичного життя й водночас реалізувалися чи успішно реалізуються принципи організації влади відповідно до демократичного вектора політичного розвитку: людина — суспільство — держава (влада).

Втім, досвід посткомуністичних трансформацій засвідчує зовсім інше: у посткомуністичних країнах, принаймні в більшості з них, владу номенклатури ніхто й ніколи насправді повністю не скасовував і не відбирав, сама номенклатура свою владу добровільно ніколи й нікому повністю не віддавала, а комуністично-номенклатурна система влади ніколи й ніде повністю не щезала.

Натомість уже досить чітко вирізнилися певні тенденції в еволюції політичної влади у колишніх соціалістичних країнах. Окреслимо в найзагальнішому контурному вигляді головні особливості цієї еволюції.

lang=UK 1. Здійснення «революції згори», цілеспрямоване самоперетворення комуністично-тоталітарної влади і, як наслідок, поява нових, однак, «генетично», сутнісно, історично пов’язаних із попередніми, типів і різновидів владних відносин. Найважливіша особливість цих відносин — еволюційна трансформація політичної влади у новий тип власності через нелеґітимне, тіньове привласнення й розподіл тотально-одержавленої, так званої загальнонародної власності її фактичним розпорядником — колишньою партійною бюрократією (з ініціативи прагматичної «реформаторської» її частини).

З середини 80-х років розпочалися, по-перше, конверсія політичної та державної влади комуністичної номенклатури у кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну економічну владу, по-друге — інтенсивна концентрація цієї нової-старої влади за відсутності контролю з боку суспільства і, по-третє — формування нової посткомуністичної промислово-фінансової олігархії. У цьому сенсі можна констатувати виникнення нового співвідношення політики й економіки, а саме: пряме й безпосереднє перетворення привласненої власності на політичну та державну владу і навпаки. Таким чином, йдеться, зокрема, про те, що протягом останніх приблизно десяти років у посткомуністичних країнах (за винятком, можливо, деяких із них) поступово складалася самодостатня, зі значними ресурсами, тоталітарна за своєю суттю і водночас відчужена від більшості суспільства, мутантна система влади. У ній органічно асимілювалися стара комуністична номенклатура (і прагматична «реформаторська», і ортодоксальна), а згодом, з появою нових так званих «опозиційних» комуністичних партій, — і більша частина номенклатури неокомуністичної.

2. Криміналізація, корумпованість владних структур, державного бюрократичного апарату, посилення ролі тіньової групової політики, зростання владних домагань та впливу на прийняття «потрібних» політичних рішень з боку публічно неоформлених центрів влади, її «мафієзація», виникнення феномену так званої «п’ятої влади».

Багатьом посткомуністичним, у першу чергу пострадянським країнам, нині не просто властивий підкуп державних чиновників, що досяг безпрецедентних масштабів, а перетворення корупції на норму суспільно-політичного буття. Де-факто в цих країнах так чи так відбувається зрощування, виникає симбіоз державної бюрократії всіх рівнів, лідерів напівтіньового і тіньового підприємництва та ієрархів кримінального світу — «тіньової номенклатури»; здійснення на цій основі тотального контролю за розподілом і перерозподілом державної власності й економічних ресурсів («приватизацією»), сферою виробництва, ринком, зовнішньоекономічною діяльністю, економічною й соціальною політикою в цілому.

По суті, політична влада постає як універсальний товар, який залежно від попиту та пропозицій має ту чи іншу вартість. Однак цей товар стає предметом купівлі-продажу лише на «чорному», закритому для більшості громадян політичному ринку. Торги на ньому монопольно ведуть за більшу чи меншу частку влади могутні кримінально-номенклатурно-корпоратвні клани.

Нарешті, закономірними і звичними стали поступовий вихід із «тіні» на політичну авансцену і дедалі більше прагнення суспільного визнання, публічної та громадської леґітимації багатьох лідерів цих кланів (або їхніх уповноважених представників). Вони активно потяглися до політики, відкрито розпочали скуповувати для себе ключові посади у виконавчих та законодавчих, центральних і місцевих органах влади. Ясна річ, за цих обставин офіційно проголошена майже в усьому пострадянському світі боротьба з корупцією, з мафією є не більше, ніж вияв популізму. Реальних або навіть хоч трохи помітних успіхів у цій боротьбі поки що немає і, зрозуміло, найближчим часом не може й бути, адже це означало б не що інше, як ліквідацію не тільки політико-економічних умов, а й самих засад існування нинішньої посткомуністичної влади.

3. З огляду на вказані тенденції криза, а відтак руйнація і падіння державної комуністичної ідеології, попри очікування, не стали тим базовим чинником, завдяки якому начебто мала відбутися незворотна руйнація самої сутності тоталітарної влади.

Насправді делеґітимація і крах комуністичної політичної доктрини не призвели до делеґітимації та остаточного краху комуністичного тоталітаризму, його різновидів — від м’якого у Словаччині чи Болгарії до більш жорсткого — на теренах колишнього СРСР. Більше того, комуністично-номенклатурна влада виявила надзвичайну проникливість та спроможність адаптуватися, відчувши ще задовго до падіння комуністичної системи слабкість політичної ідеології марксизму-ленінізму щодо своєї головної функції — тотального контролю та леґітимності. Саме в цьому сенсі слід розуміти перші альтернативні елементи, сказати б, компенсаційні замінники старої доктрини («нове мислення», «пріоритет загальнолюдських цінностей» тощо), які з’явилися в офіційній лексиці 80-х років. Отож, крах державної ідеології не застав комуністичну номенклатуру зненацька. Вона підготувалася до нього заздалегідь, раніше, ніж маси, переживши деідеологізацію.

Безперечно, сказане зовсім не означає, нібито номенклатура більше не цінує леґітимізуючого значення політичної ідеології як механізму тотального контролю над суспільством або принаймні як істотної перешкоди для створення справді демократичних опозиційних партій, становлення реальної контреліти. По суті, політична ідеологія для номенклатури — це перемінна в системі влади, свого роду Мета-ідеологія, в межах якої здійснюється продукування та поширення конґломерату ідей, міфів, гасел, що розраховані на конкретну суспільно-політичну ситуацію, певні соціокультурні умови.

Посткомуністична мета-ідеологія — це не застиглий ідеологічний стан, а процес відфільтровування тих чи інших ідейно-політичних орієнтацій, апробація різних поглядів для відтворення владних відносин відповідно до тоталітарної моделі залежностей: «держава (влада) — суспільство — людина». Вона в досить широкому діапазоні може химерно поєднувати «чисті», класичні ідейно-політичні доктрини-ізми (комунізм, націоналізм, фашизм) — та гібридні суміші з елементів цих та інших, у тому числі й демократичних, політичних доктрин (соціал-демократичної, ліберальної тощо). Але за будь-яких рекомбінацій посткомуністична мета-ідеологія спрямована передовсім на збереження і культивування соціальних та націоналістичних утопій — ідеологічних домінант тоталітаризму.

3. Геополітичні «гени» посткомуністичної влади

Влада, що утворилася в країнах колишнього комуністичного табору, має загальнотабірне походження і таким чином — суттєві спільні ознаки. Тоталітарний та надідеологізований характер попереднього суспільного ладу обумовив усебічну «комунізацію», денаціоналізацію політичної влади, а жорстка централізація міждержавних стосунків та контроль з боку Кремля — її фактичну несуверенність, несамостійність. Відсутність протягом десятиліть повноцінного національного буття й примусова соціалістична інтеґрація виховали в посткомуністичних країнах глибоко ешелоновану компрадорську правлячу верству. Звичайно, означені суспільні мутації на теренах СНД виявилися набагато глибшими, ніж у Центрально-Східній Європі чи навіть у країнах Балтії, що й позначається на логіці становлення, якісних відмінностях і геополітичних орієнтаціях новопосталих режимів.

Жорстка зовнішня залежність та інтернаціоналістська уніфікованість політичного життя довгий час унеможливлювали в принципі реалізацію національної стратегії розвитку. Стратегія була монополією Москви. Так само за умов занепаду «централізуючого начала», тобто радикальної зміни зовнішніх обставин, для всіх країн реґіону в більшості випадків поза логікою їх внутрішнього розвитку (чи то зі значним її випередженням) реальністю стали суверенітет та незалежність.

Закономірно, що різка та загалом непередбачувана зміна статусу державності наклала особливо важкий тягар на владу, яка не стільки керувала процесом суверенізації, скільки пристосовувалася до нього. Це особливо позначається на ситуації в «євразійському просторі», де унезалежнення відбулося здебільшого в формі перерозподілу влади між центральною та периферійною (республіканською) номенклатурами. Пригнічення та знищення будь-яких, тим більше національних, елементів громадянського суспільства в колишньому СРСР не залишило жодної ніші для існування конкурентоспроможної контреліти. Об’єктивних передумов для якісного оновлення партії влади, що є запорукою національного та соціального відродження, а надто для переходу до цивілізованої конкуренції альтернативних політичних сил тут ще не склалося. Таким чином, при владі в нових незалежних державах міцно тримаються сили, що генетично походять з імперського, соціал-інтернаціонального минулого і лише так чи інакше пристосовуються до ролі представників і захисників національних інтересів.

Посткомуністична влада, вища державна бюрократія пострадянських країн найбільше виграли від розпаду СРСР і мають величезні, у тому числі матеріальні, стимули до патріотизму. Проте йдеться лише про неґарантований і далеко не повний збіг корпоративних та національних інтересів. Як свідчить приклад Білорусі, така влада через відсутність у неї справжнього національного коріння та брак реальної відповідальності перед народом, може легко зіґнорувати саму ідею державності та незалежності. Своєрідний динамізм і легкість розвитку реінтеґраційних процесів у межах СНД пояснюється якраз тим, що тут являє себе не міждержавне зближення як таке, а рекомбінація варіантів розподілу впливів та взаємопідтримки національних партій влади, використання ними зарезервованих «євразійських» геополітичних механізмів владарювання, що перебувають поза безпосереднім міжнародно-правовим реґулюванням.

Водночас існує масштабніша та рельєфніша зовнішня залежність посткомуністичної влади: вона більше не може залишатися цілковито ізольованою у міжнародному просторі та відмовлятися «працювати» в умовах прозорості та вільної конкуренції. Вона має пристосуватися до певних стандартів демократії та шукати фінансової підтримки високорозвинених країн. Внаслідок цього виникає ситуація, коли через відсутність належної відповідальності влади перед власним народом виникає її зовнішня залежність чи навіть формальна міжнародна відповідальність щодо самореформування, забезпечення загальнодемократичних соціально-економічних і політичних змін. Таким чином утворюється суперечливий баланс, зумовлений непродуктивною геополітичною залежністю в межах «близького зарубіжжя» та загальними імперативами цивілізаційного розвитку. Цей баланс повною мірою відбивається на загальній логіці внутрішньополітичної боротьби та продукує унікальні зовнішньополітичні «концепції», що поєднують в різних пропорціях та за різними приводами націоналізм та інтернаціоналізм, патріотизм та проімперський сервілізм. Загальним залишається відсутність національно-державного стрижня, готовність без вагань нехтувати національними інтересами, розмінювати суверенітет заради зміцнення власної влади.