Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу

Найбільшим успіхом політики гетьмана Мазепи в 1708-1709 рр. було приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу, що сталося наприкінці березня 1709 р.

Формально визнаючи зверхність гетьманської влади, Запоріжжя протягом цілого гетьманування Мазепи стояло у виразній опозиції до його уряду, якому закидало ворожу інтересам українського народу національну (промосковську) і соціяльну (панську) політику. Не раз воно одверто виступало і навіть повставало проти гетьманського уряду й звичайно підтримувало різні акції полтавської старшинської опозиції. Лідер запорозьких автономістів кошовий отаман Кость Гордієнко, одна з найвизначніших постатей в історії Запоріжжя, ставився недоброзичливо до Мазепи особисто. Тим-то не дивно, що запорожці спочатку дивилися на Мазепину акцію з великим недовір’ям, і тільки згодом брутальна поведінка московської адміністрації на півдні України, терор московського війська на Гетьманщині, впливи булавинців і Криму, а передусім уміла тактика Мазепи, зробили рішучий перелом у настроях Запоріжжя.

Відтоді боротьба за Запоріжжя між Мазепою і Петром І вступає в нову фазу. Ще 1 березня 1709 р. цар писав Меншікову, що на Запоріжжя треба послати «кто поумнЂе, ибо там не все шпагою, но и ртом дЂйствовать надлежит» 74. Але було вже пізно, й московська спроба усунути Гордієнка не вдалася. Посли гетьмана Мазепи — генеральний суддя В. Чуйкевич, генеральний бунчужний Ф. Мирович і чигиринський полковник К. Мокієвський, які прибули до Переволочної, де був тоді Гордієнко з частиною запорозького війська, з’ясували всі питання, і 12 березня Запорозька Рада остаточно ухвалила підтримати гетьмана Мазепу й вислати депутацію до нього й шведського короля.

26 березня 1709 р. в с. Диканьці відбулася зустріч Гордієнка з Мазепою, а наступного дня Гордієнко на чолі запорозької делеґації з’явився до Карла XII у Великих Будищах. 28 березня (8 квітня н. ст.) був укладений союзний договір між гетьманом Мазепою й кошовим отаманом Гордієнком — з одного боку, і королем Карлом XII — з другого боку. У цьому договорі Запоріжжя приєдналося до українсько-шведського союзу, а король шведський зобов’язався не укладати мирової угоди з царем московським, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запоріжжя.

Це був справжній тріюмф політики Мазепи, який, дійсно, міг компенсувати втрату Батурина й північного Лівобережжя 75. Під зверхньою владою гетьмана Мазепи з’єднувалася знову велика частина української території — Лівобережжя та Правобережжя й Запоріжжя. Останнє мало за тих обставин особливе значення, бо відкривало й забезпечувало комунікацію з Польщею й Туреччиною та Кримом. Ще важливіше було те, що Мазепа нарешті подолав вічну запорозьку опозицію й дістав підтримку цього «азилю української вольности», який мав такий великий вплив на широкі народні маси цілої України. Та найбільше значення мала дипломатична й військова допомога Запоріжжя. За його посередництвом Гетьман і король досяглії прелімінарного порозуміння з Кримом щодо татарської військової допомоги, а Туреччина почала більш оптимістично оцінювати перспективи союзників. Нарешті, для всіх було ясно, що 8 тисяч запорозького війська, добре обізнаного з тереном боротьби, не тільки забезпечувало Мазепу власною — українською військовою силою, але в певний момент могло вплинути на цілий напрям воєнних подій.

Виступ Запоріжжя викликав повстання української людности проти москалів, яке одразу охопило значні терени Лівобережжя (майже цілий Полтавський полк) та Правобережжя і навіть частину Слобожанщини, створюючи велику загрозу для російського війська. Генерал Репне писав Меншікову 25 березня 1709 р.: «Оные (запорожці), также и тамошніе мужики всЂ отложились и уже давно нам непріятели». 30 березня він писав цареві: «ЗдЂсь болшой огонь разгараетца, которой надобно заранЂе гасить». До запорожців приєдналися міста Переволочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Царичанка, Новий Санжарів та інші — старий терен петриківського повстання. Незабаром між Ворсклом, Ореллю і Дніпром вже діяло 15-тисячне військо повстанців.

Повстання в Полтавському полку і з’єднання повстанців із запорожцями мали чималий вилив на Правобережжя, яке раніше хиталося між українсько-шведською і московською орієнтацією. Становище дуже змінилося після прилучення Запоріжжя до Мазепи. Запорожці відразу звернули увагу на Правобережжя. «Кошевой вор пишет универсалы за ДнЂпр в Чигирин, прелщая к Мазепиной сторонЂ», — писав князь Г. Долгорукий Меншікову 16 березня 1709 р. А 3 квітня він доповідав цареві, що Гордієнко «яд свой злой еще продолжает, на другую сторону за ДнЂпр непрестанно прелестно пишет, дабы побивали свою старшину (прихильну до Москви. — О.О.), а сами б до него за ДнЂпр переходили, что уже такая каналія тамо за ДнЂпром купами збираетца и разбивает пасЂки...». Це «чигиринское смятеніе» дуже занепокоїло москалів. Щоб «тамошней край удержать и до бунту не допускать и тамошних доброжелаемых охранить», був відряджений до Чигирина з Києва драгунський полк генерала князя Г.С. Волконського, а з Лівобережжя — два драгунських полки і козаки Стародубівського та Ніженського полків 76. Чигиринським полковником був призначений Гнат Ґалаґан.

Тим часом на Січі відбувалися події, які не могли не послабити позиції Запоріжжя. На початку квітня на кошового отамана, замість Гордієнка, було обрано Петра Сорочинського 77. Це викликало поважні заколоти і «непрестанные между ними (запорожцями) бон», як повідомляв Петра І Меншіков 14 квітня 1709 р. Сорочинського вважали в московських колах за «самаго добраго человЂка» і тому сподівалися радикальної зміни в політиці Запоріжжя, зокрема розриву запорозько-шведського союзу. Але сталося зовсім інакше. Сорочинський не тільки не був прихильником Москви, а ще й сам поїхав до Криму, щоб дістати там допомогу проти московської навали.

Питання про причини цих змін на Запоріжжі ще не з’ясоване як слід в історичній науці. Немає сумніву, що тут діяла «рука Москви», яка давно вже намагалася позбутися Гордієнка. Окрім закликів (проклямацій та листів) Шереметєва і Меншікова до запорожців «об отвращеніи от непріятельской стороны», московський уряд вживав ще інших засобів, про які досить барвисто оповідає сучасний совєтський історик (Шутой): «В это же время (на початку березня 1709 р.) в Сечь прибыло посольство от Апостола. По указанию русского командования Апостол тщательно готовил это посольство. Он отобрал из своего полка «добрых козаков», т. е. таких, которые были раньше в Сечи кошевыми и были известны запорожцам, причем посольство было снабжено значительными денежными суммами. Задача послов состояла в том, чтобы разойтись по разным куреням и там «диверсии учинить» против мазепинцев, постараться свергнуть Гордиенко и судью» 78. Але місія «апостольців» (як їх називає Шутой) не пройшла так легко: їх було прикуто до гармат, а листи, що їх привезли вони від Апостола, були послані до Гордієнка. Згодом «апостольцям» пощастило втікти з Січі, й на раді 6 квітня Гордієнко був замінений Сорочинським.

На нашу думку, ця зміна була пов’язана з боротьбою партій та зовнішньополітичних концепцій на Запоріжжі. Очевидно, Гордієнко і Сорочинський були репрезентантами різних партій, що мали відмінні погляди на справи внутрішньої і зовнішньої політики Запоріжжя: Сорочинський був речником старшої, більш консервативної частини козацтва; Гордієнко — молодшої, більш поступової та активної частини козацтва. Але розкол між ними стався, головне, на ґрунті зовнішньої політики. Віддавна на Запоріжжі існували й змагалися між собою дві зовнішньополітичні орієнтації — кримська і польська, що мали також певний зв’язок і з внутрішніми (зокрема економічними) проблемами Запоріжжя. Прилучення Гордієнка до союзу Мазепи з Карлом XII і Станиславом Лещінським неминуче давало перевагу «польській» партії. Цікаво, що Гордієнко кілька разів (зокрема 5 і 15 березня 1709 р., а потім після укладення запорозько-шведської угоди) звертається до Станислава Лещінського, закликаючи його скоріше прибути на Україну. Деякі посланці Гордієнка разом з листами були перехоплені Сєнявським і потрапили до рук московського уряду, який доручив гетьманові Скоропадському опублікувати ці листи, щоб скомпромітувати Гордієнка в очах противників Польщі на Україні (зокрема на Правобережжі) та Запоріжжі. За таких обставим «кримська» партія на Запоріжжі воліла взяти владу в свої руки й зміцнити свої відносини з Кримом, в чому, зрештою, були зацікавлені всі антимосковські союзники, не виключаючи й самого Гордієнка.

У боротьбі за Запоріжжя Москва зазнала поразки. Тоді розпочинається наступ Москви проти Запоріжжя з метою знищити те «злое гнЂздо», як називали Січ у московських урядових колах. Було запроваджено економічну бльокаду Запоріжжя. Ще 31 березня наказано було гетьманові Скоропадському не пропускати жадних харчових засобів на Січ «и в пристойных мЂстах поставить и заставы, чтоб никто из малороссійскаго народа к ним, запорожцам, как водою, так и сухим путем, ни c чЂм отнюдь не Ђздил».

Проти Запоріжжя й повстанців на півдні Гетьманщини були послані значні військові сили. Карл XII, зайнятий облогою Полтави і боротьбою проти партизанів, реальної допомоги повстанцям подати не міг, і повстання на півдні Гетьманщини незабаром було зліквідоване. 13 квітня 1709 р. Шереметєв писав Скоропадському: «Посланная наша партія из Голтвы под Новый Сенжаров... счастливое нападеніе учинила и многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, a нЂсколько живьем взяла, a достальные ушли в замок и заперлись, a которые не могли уйтить в замок, и тЂ многіе, бЂжав от страхованія чрез рЂку Ворскл, перетопли».

Але лишалося ще Запоріжжя. На початку квітня московське військо (три полки піхоти) під командою полковника П. Яковлева вирушило з Києва Дніпром до Січі. 16 квітня була взята штурмом і спалена Келеберда. Ще більший спротив зустрів Яковлев у Переволочні, залога якої складалася з трьох тисяч запорожців на чолі з полковником Зінцем. У Переволочні була велика запорозька фльотилія, яка забезпечувала позиції союзників на Дніпрі, а також комунікацію з Правобережжям. На допомогу Яковлеву прийшов князь Волконський. Москалів було зустрінуто гарматним вогнем, після чого Яковлев розпочав штурм фортеці. 18 квітня «по двучасном многом огню... Переволочинской замок взяли», — доповідав Яковлев. Понад 1000 запорожців і більшість «жителей» було порубано, «кромЂ тЂх, что по куреням побито и позжено. A достальные, бЂжав, топились в рЂках — в ДнЂпрЂ и в ВорсклЂ». Переможцям дісталося 3 гармати, прапор, 4 козацьких значки і 12 старшин («понеже живых их брали мало, по всЂх рубили») — «и тот замок («и слободы») совсЂм разорили». При цьому було спалено всі переволоченські млини й запорозьку фльотилію. Дорога на Січ була відкрита.

Запоріжжя готувалося до оборони. Сорочинський був у Криму. Його заступник кошовий отаман (мабуть, наказний) Михайло Симоненко з невеличким загоном вирушив на північ, щоб організувати оборону Старого й Нового Кодака, але, внаслідок зради, натрапив на загін москалів і козаків Ґалаґана. У бою загін Симоненка був розбитий: «и всЂх их побили, — писав Шереметєв Петрові I 11 травня, — и самого кошевого живьем взяли и c ним 14 человЂк, по за тяжелыми ранами тому кошевому отсЂкли голову, послали к полковнику Яковлеву... для посылки в СЂчю иным на страх...». З листів, взятих у Симоненка, москалі довідалися, що кодацький полковник Довбня, якому було наказано боронитися від московського війська, не в силі цього зробити. Кодак (Старий й Новий) був зайнятий Яковлевим майже без спротиву.

11 травня Яковлев був коло Січі, що тоді, під час повені, була оточена водою. Тригодинний штурм фортеці «и на лотках, и на судах» був відбитий з великими втратами для москалів. Лише за допомогою Ґалаґана, що добре знав топографію місцевости й укріплення Січі, московське військо 14 травня захопило Січ. Під час бою загинув кошовий отаман (наказний) Кирик Копелевський і багато козаків. Доповідаючи про це цареві 19 травня 1709 р., Меншіков писав: «Живьем взято старшин и казаков c 300 человЂк, пушек, також и амуницыи взято в оном городЂ многое число... А ис помянутых живьем взятих воров знатнЂйших велЂл я удержать, а протчих по достойности казнить и над СЂчею прежней указ исполнить, також и всЂ их мЂста разорить, дабы оное измЂнническое гнЂздо весма выкоренить» 79.

Наказ був виконаний повністю. «ПослЂдней корень Мазепин» (слова Петра І) — Січ була зруйнована дощенту й усі будови спалені: «зостало Запороже пустое». Мало хто врятувався: «У нас в СЂчи, — писав згодом кошовий отаман Степаненко гетьманові Скоропадському, — по присязЂ Кгалагановои и московськои товариству нашому головы луплено, шію до плахи рубано, вЂшано и иные тиранскіе смерти задавано, а надто що и в поганст†за древних мучителей не поводилося, мертвых из гробов многих не тилко товариства, но и чернецов откопувано, головы оным утинано, шкуры луплено и вЂшано».

Це була друга руйнація Батурина, що, власне, вирішила долю цілої кампанії. Відтоді ініціятива остаточно перейшла до рук московського війська. Петро І оповіщав urbi et orbi про «викторію над запорожцами». Ґоловкін спішно вислав «нарочного куріера» до російського посла в Царгороді П. Толстого, «дабы он тамо у Порты кому належит об’явил, что тЂ злодЂи, от которых междо обойми государствы происходили ссоры, погибли...». У Москві вістку про руйнацію Січі прийняли «со многою радостію» й «со многим тріумфом тріумфовали». «Оное проклятое гнЂздо, — писав Петрові 2 червня 1709 р., поздоровляючи царя з «таковым щастіем», адмірал Ф. Апраксін, — я чаю, до послЂдняго отчаянія проклятого Мазепу привело, и народ Малоросийской к Вашему Величествію утвердило». Сповнилися давні передбачення Запоріжжя, що як москалі вигонять запорозьке військо з Січі, то «конечно на вічні часи всі українські люди будуть Москві невільниками, чого... давно держава Московська бажає й на те шукає способів».