Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Виникнення і початковий розвиток феодальної монархії

Процес феодалізації проходив досить інтенсивно. Зокрема почав оформлюватись князівський домен, з’явилось велике землеволодіння, виникли різні форми феодальної ренти, оформився клас феодалів і феодально-залежного сільського населення. Ми повинні чекати, що виникнуть і феодальні форми політичного панування, зокрема виникне і буде розвиватись так звана феодальна монархія. Політичний устрій доби раннього феодалізму в достатній мірі вивчений на основі даних західноєвропейського середньовіччя. Територіально держава епохи початкового розвитку феодалізму звичайно являє собою строкатий комплекс різних територіальних одиниць. Деякі з них є цілком феодалізованими князівствами (герцогства, королівства), а деякі «племінними державами», в яких процес феодалізації тільки починався. Основна лінія розвитку територіальних відносин полягає в поступовій феодалізації всіх територіальних одиниць, у підсиленні центральної влади, в поступовому переростанні данницьких відносин у так звані ленні. Відносини між місцевими володіннями і господарем цього феодального комплексу засновані на відносинах сюзеренітету-васалітету. Поступово територіальні одиниці починають розпадатись; виникає ієрархія феодальних володінь (феодальна драбина), які регулюють свої відносини особливими договорами.

Носителем влади є феодальний монарх, функціонально формально не обмежений; зате він обмежений територіально десятками великих і сотнями дрібних феодалів. Як загальне правило, будь-яких установ, що мали б певний склад і компетенцію, ми в цей час ще не бачимо. Клас феодалів здійснює своє керівництво над володільцями через ради з дружиною, а далі через феодальну курію і феодальні з’їзди. Безпосереднє управління зосереджується в руках міністеріалів (за російською термінологією — «дворцово-вотчинная система»). На місцях поступово утворюється численна феодальна адміністрація, яку утримує безпосередньо населення (за російською термінологією — «система кормления»).

В міру виникнення і розвитку форм феодальної експлуатації, феодали добиваються права суду і управління над залежним селянством, а також права збирати данину. Поступово виникає імунітет.

У домарксистській історіографії, яка відкидала виникнення феодалізму в Київській Русі, природно, питання про політичний устрій у Київській Русі в XI — XII ст. як про феодальну монархію не ставилось. До вивчення давньоруського політичного устрою буржуазні історики підходили або з погляду сучасного їм державного права, або з погляду права давньогрецького чи римського. Оскільки погляди буржуазних дослідників про політичний устрій ще досі цілком не вижиті, нам треба докладно їх з’ясувати.

Найбільшою увагою в домарксистській історіографії користувались три основних погляди — Владимирського-Буданова, Сергеєвича і Ключевського.

1. Владимирський-Буданов’ уявляв Київську Русь як сукупність земель, як союз волостей і пригородів під владою старшого міста (через це його вважають основоположником так званої земської теорії). За Владимирським-Будановим, основу давньоруської держави становлять не князівські (теорія Соловйова) і не племінні (теорія Костомарова) відносини, а відносини територіальні. Час походження земської держави треба віднести до доби доісторичної. Слов’янські племена вже до початку літописних оповідань перейшли від чисто племінного побуту до побуту державного. Князі-варяги застали скрізь готовий державний лад. Прихід і поширення влади династії Рюриковичів у IX — X ст. не змінили переднішого [попереднього] побуту (окремі існування земелькнязівств). Мниме єдинодержавство X ст. (Олега, Ігоря, Святослава і Володимира) не порушує самобутності земель. Але династія Рюриковичів поклала першу основу для зближення між окремими землями; роздавання земель синами великого князя (так звана удільна система) повело не до роздрібнення мнимої єдності держави, а й до більшого злиття раніш окремих земель. В XII ст. від місцевих князів Рюриковичів утворились у кожній землі окремі лінії князівського роду, що претендували на виключне володіння своєю землею як спадковим здобутком; від цього виникло позірне підсилення дробності державної території; в дійсності ж помітно підсилюються начала майбутньої державної єдності (єдності національної і єдності князівського роду).

З кінця XII l на початку XIII ст. сусідні землі починають групуватись у більші державні одиниці.

Переходячи до розгляду внутрішнього складу землі, Владимирський-Буданов вказує, що кожна земля складається з старшого міста, пригородів і волостей. Старше місто в кожній землі є община керуюча. Відносини старшого міста до пригородів і волостей засновані почасти на колонізації, а почасти на великій силі центральної общини і почасти на тому, що головне місто було релігійним центром.

Форми верховної влади потрійні; в її склад входять князь, боярська дума і народні збори (віче).

Походження князівської влади доісторичне. Склад її родовий: влада належала не особі, а цілому родові. Князівська влада є необхідний елемент державного устрою; вона необхідна як для внутрішнього врядування (управління і суд), як сила, що урівноважує взаємне суперництво складових елементів держави, і кровних, і територіальних, так і для зовнішньої охорони держави.

Початкова необмеженість князівської влади виникла з колишніх родових основ влади, а далі — з тотожності інтересів і волі князя і народу, який міг обрати собі найкращого князя і змістити невдалого. Князеві доручається вся державна влада управління і суду. Йому належить влада і законодавча, і переважно військова.

Боярською думою називається постійна рада кращих людей (бояр) кожної землі, що розв’язує найвищі земські питання. Склад думи був дуже визначений; саме, початковій склад був подвійний: в неї входили вищі служилі люди і старці — земські бояри. В XI ст., після того, як служилі бояри злились з земськими, в складі думи перебувають тільки бояри. Крім цього постійного складу думи, в ній брали участь (не завжди) вищі духовні сановники — єпископи й ігумени.

Засідання ради відбувались постійно (щоденно). Боярська дума становить необхідний елемент влади в кожній землі. Джерела вказують на обов’язковість для князя нарад з боярами. Права думи пояснюються фактами участі її в розв’язанні державних справ: дума бере участь у вирішенні питань релігійних, законодавчих, внутрішнього державного управління. Боярській думі належить право разом з вічем запрошувати князя і радитись з ним. Дума переважно бере участь у розв’язанні питань зовнішньої політики, війни і миру.

Віче як орган державної влади є збори повноправних громадян старшого міста землі. Походження віча таке ж доісторичне, як і князівської влади, боярської думи. У початковій формі віче е племінний схід. Друга епоха в розвитку народних зборів належить до часів історичних (IX — X ст.), коли віче перетворюється з племінних зборів у збори міські. Третя епоха вічових зборів (XI — XIII ст.) — це епоха повного виділення цієї форми влади в самостійну (як збори звичайних громадян) і повного розвитку її прав; вона збігається з часом остаточного встановлення влади старших міст.

Говорячи про органи управління, Владимирський-Буданов встановлює дві системи органів: власне князівську (двірську) і земську. Органами князівського управління є тіуни. Система земського управління (давніша) збудована за чисельним (математичним) поділом суспільства: центральним правителем був тисяцький, а підпорядкованими йому — соцький і десяцький.

2. Сергеєвич обгрунтував так звану договірну теорію. На його думку 2, наша давнина не знає єдиної «держави російської», а має справу з силою одночасно існуючих невеликих суверенних держав, суверенні права яких обмежувались договорами. Цей висновок, одержаний Сергеевичем на основі відомостей, що стосуються XII ст., прийнятий як вихідний пункт в історії політичного устрою давньої Русі. Сергеєвич говорить про споконвічну політичну відокремленість давньоруських волостей, які існували ще до Рюрика. Найдавніші волості — не племінні, бо племена, перераховані початковим літописцем як такі, що мають кожне своє князівство, мають місцеві назви.

«Прихований від очей дослідника процес виникнення початкових волостей відбувався, треба думати, повільно, але не мирно, а із зброєю в руках». «Групи заповзятливих людей будували міста, причому жителі їх при сприятливих умовах могли прагнути до поширення своїх володінь і з цією метою захоплювати чужі землі і підкоряти собі розпорошене населення цих земель», а також будувати пригороди. «Центр волості — місто; до нього тягне земля, захищена пригородами. Сила, що будувала таку волость, повинна була вийти з міста». Політичний устрій давніх волостей характеризується змішаною формою правління, а саме монархічною в особі князя і народною, демократичною в особі віча. В усіх руських волостях помітна потреба в єдиному представнику — князі. «Князь є народна влада», — каже Сергеєвич. Віче він вважає повсюдним і споконвічним органом. Головну опору вічової системи Сергеєвич бачить у військовому значенні народного ополчення: «Поки весь народ був озброєний, поки військо не спеціалізувалось і не перейшло в відання князя, не могла утворитись абсолютна влада». Головну силу князів становить народ. Однією з особливостей поглядів Сергеєвича є те, що він заперечує існування в досліджуваний період князівської (боярської) думи як постійного органу влади.

3. Ключевський 3 в основу своїх поглядів на політичний устрій Київської Русі кладе теорію про торговельне походження міст.

В IX ст., гадає Ключевський, у містах збирається зайшлий військово-промисловий елемент, за допомогою якого міста організують свою військову силу, користуючись нею не тільки для боротьби з зовнішніми ворогами, а й для підкорення співплемінного їм навколишнього населення, для якого ці міста раніш були торговельними центрами. Так виникла перша політична форма Русі, міська (городова) волость, попередниця форми вторинної — варязького князівства.

Характеризуючи територіальні відносини Київської Русі, Ключевський називає Київську державу союзом князів, але союзом невільним, щодо походження — федерацією генеалогічною, а не політичною, одним з тих союзів, у яких з чисто правової основи виникли політичні відносини.

В історії політичної організації Київської Русі він розрізняє два основних періоди. Спочатку влада не була вічовою, народною; управління містом і землею зосереджувалось у руках військової старшини, військових начальників головного міста, тисяцьких, соцьких і т. д., що виходили з торговельної міської знаті.

З появою князів ця міська аристократія поступово переходила в склад князівської дружини, в клас княжих мужів. В міру того, як авторитет князів внаслідок усобиць занепадав, почало зростати значення головних обласних міст; разом з тим політичну силу в цих містах почала являти замість зниклої урядової знаті вся міська маса, що збиралась на віче. Таким чином всенародне віче головних обласних міст було наступником давньої міської торговельно-промислової аристократії.

Ключевський величезного значення надає спеціальній установі — боярській думі. Склад боярської думи він не вважає однорідним. Він розрізняє боярську думу X і XI ст. В думі X ст. нарівні з князівськими боярами, а після прийняття християнства — з єпископами, брали участь «старці градські», яких Ключевський вважає військово-урядовою старшиною.

З XI ст. урядова рада при князі Київської землі є одностанова, боярська. Значення боярської думи визначалось не тим, що наради з боярами були політичним правом бояр чи обов’язком князя, а практичною зручністю для обох сторін, не умовою обопільної угоди, а засобом для її здійснення.

Ключевський вважає київського князя «військовим сторожем» і «рухомим вотчичем».

Всі ці погляди про політичний устрій Київської Русі були переглянуті О. Є. Пресняковим у «Княжому праві». Пресняков в основному розвинув і в деяких випадках виправив і доповнив схему Сергеєвича. Зокрема, характеризуючи погляди Сергеєвича на походження волостей, Пресняков 4 відзначає, що «по суті ця гіпотетична побудова В. І. Сергеєвича, безперечно, містить ряд дуже цінних вказівок на те,. в якому напрямі треба шукати з’ясування найдавніших моментів руського історичного процесу». Пресняков слідом за Сергеєвичем приходить до висновку, що його дослідження ведуть до визнання за руськими князями найдавнішого історичного часу активнішої, більш творчої ролі, ніж та, яку їм звичайно приписують.

Характерно, що О. Є. Пресняков на початку розділу, присвяченого розглядові громадського становища князя, цитує як безперечне твердження Сергеєвича про значення князівської влади (князь є народна влада).

Ідучи за Сергеєвичем, Пресняков також не визначає існування боярської думи як постійного органу влади, як установи.

Нам здається, що цей огляд підтверджує дану нами раніш загальну характеристику встановлених у домарксистській історіографії поглядів. Доводиться визнати, що дослідники, не бажаючи помічати розвитку феодалізму в Київській Русі XI — XII ст., не пробували бачити в політичній організації тип ранньої феодальної монархії.

В їх поглядах чорним по білому проходить намагання затушкувати класову феодальну суть влади або перекрутити її. Спостерігається звичайно застосування юридично-догма’ тичного методу в його найгрубших формах (особливо яскраво це виявлене в Сергеєвича, який не бачить ніяких змін у політичному устрої Русі з IX до XVI ст.).

Розглянемо тепер погляди на політичний устрій давньої Русі M. M. Покровського. Тут насамперед треба відзначити, що ці погляди з часу виходу основної його праці «Русская история c древнейших времен» змінились. Ми вже говорили, що M. M. Покровський недооцінював глибини й широти феодального процесу в Київській Русі і перебільшував роль торговельного капіталу. Можна чекати, що ця загальна концепція його повинна відбитись і на його поглядах на політичну організацію Київської Русі. Так і сталось.

Звернемось насамперед до його поглядів на територіальну структуру Київської держави. Тут можна визнати основним таке його твердження: «Феодальний і республіканський характер давньоруського державного ладу на самих ранніх відомих нам ступенях його розвитку встановлюється цілком певно. Нічого іншого при даній економічній настанові мине могли б чекати. Ніякого грунту для єдиної держави в сучасному нам розумінні слова тут не було. Військово-торговельні асоціації, спочатку чисто імпровізовані, далі все більше й більше сталі, періодично висували з свого середовища вождів, які виступали перед сусідніми народами як князі Русі. Договорів Олега і Ігоря самих по собі досить, щоб усунути всілякі здогади про ніби «велику державу», засновану першими з цих князів, державу, яка лише пізніше розпалась на силу дрібних князівств». «Велике княжіння» Олега булотимчасовим об’єднанням у руках однієї особи влади над самостійними одиницями. Пізніше таке ж фактичне об’єднанняРусі мало місце при Мономаху і при його сині Мстиславі. Але юридично ні Олег, ні Мономах ніколи не касували цієї самостійності. Навпаки, чим більше було окремих князів, «сущих під рукою» великого, тим більше було значення і цього останнього».

Отже M. M. Покровський визнає «федеративність» Київської Русі. Але які були територіальні одиниці, з яких складалась ця давньоруська федерація?

Безперечно, M. M. Покровський вважає за таку міську, «городову» волость, але дуже важко зрозуміти, що він розумів під цією волостю. Спочатку, в розділі «Феодальные отношения в древней Руси», він каже: «Держава зливалась, тут з боярською економією; в той самий центр стікались натуральний оброк і судові мита, часто в тій самій формі — баранів, яєць і сиру; з того самого центру з’являлись і прикажчик — переділити землю, і суддя — розв’язати суперечку про цю землю. Коли коло економічних інтересів розширилось за межі одного маєтку, повинна була розширитись географічно і сфера права. Вперше таке розширення мало місце, коли з волостей приватних землевласників виросли волості городові; удруге, коли всіх приватних вотчинників забрала під свою руку Москва».

З цієї цитати можна встановити, що під городового волостю M. M. Покровський розумів більш-менш велику феодальну сеньйорію.

Але в розділі «Заграничная торговля города и городская жизнь X — XV в.» M. M. Покровський, обмірковуючи суперечку про значення торгівлі в давній Русі, говорить: «Слабий чи сильний був обмін, але коли ми не притягнемо йогодо справи, такий факт, як міста і міська волость X — XII ст. буде для нас чистою загадкою, а в наявності цього факту — головна відмінність давньої, домосковської Русі від нашого середньовіччя, Русі московської».

Отже походження волості так чи інакше треба зв’язувати з торгівлею і з містом — центром торгівлі. «Якщо ми спустимо з ока це сполучення війни, торгівлі і розбою, ми нічого не зрозуміємо в організації давньоруського міста», — каже далі M. M. Покровський. Звідси — подвійність поглядів M. M. Покровського на соціальну суть Київської держави. Немає ніякого сумніву, що ця подвійність повинна виявитись і в його вченні про політичну організацію. За Покровським, «найдавніший тип державної влади розвинувся безпосередньо з влади батьківської... Але ми бачимо, що ні про які основи державності, ніби занесені до нас князями з-за моря, не може бути й мови. Руські князі в себе за морем були такими ж патріархальними владиками, як і слов’янські сучасники». «Цим патріархальним характером князівської влади пояснюється характерна особливість давньоруського права, за яким князь, пізніше цар московський, був власником усієї своєї держави на основі приватного права, як батько патріархальної родини був власником самої родини і всього, що їй належить». Все це дозволяє нам зробити висновок, що M. M. Покровський обстоював феодальну суть князівської влади.

Але далі в цьому ж розділі M. M. Покровський каже: «Військово-торговельні асоціації, спочатку чисто імпровізовані, далі все більше й більше сталі, періодично висували з свого середовища вождів, які виступали перед сусідніми народами як князі Русі». Ця подвійність погляду на соціальну суть князівської влади вичерпно виявлена Покровським у його зауваженні: «Найманий сторож у місті, князь, був хазяїном, вотчинником на селі».

Уже той факт, что M. M. Покровський застосовує до князя термін Ключевського «найманий князь», повинен примусити нас припускати існування якоїсь вищої сили, від якої він залежав. Такою силою є народ. «Давньоруські республіки, — каже Покровський, — почали аристократією походження, а кінчили аристократією капіталу. Але в проміжку вони пройшли стадію, яку можна назвати демократичною: в Києві вона припадає якраз на першу половину XII ст. В цей період хазяїном руських міст справді е народ». Але M. M. Покровський схильний визнати, аналізуючи договори перших князів з Візантією, що Рюрик і його наступники були такими ж «найманими сторожами».

Органом народної влади, за M. M. Покровським, є віче. Він дає ту ж характеристику віча, яка була поширена в попередній історіографії. Він цитує слова Сергеєвича: «Віча збираються в усіх волостях. Вони являють думу волості. Таке свідчення сучасника. Немає найменшої підстави запідозрювати його правдивість». Подібно до Сергеєвича і Владимирського-Буданова, Покровський вважав, що на вічі був присутній весь народ, тобто всі дорослі чоловіки, здатні носити зброю. Взаємовідносини між вічем і князем, за Покровським, визначаються тим, що віче було втіленням тієї матеріальної сили, на яку безпосередньо спирався князь у боротьбі зі своїми суперниками. Князівська дружина, яку рахували звичайно сотнями і яка рідко збільшувалась до тисячі, була з військового погляду чимось середнім між загоном охоронців і головним штабом. Це була якісно краща в розумінні бойової підготовки частина війська, але кількісно вона була така слаба, що в Новгороді, наприклад, князі навіть ніколи не пробували спертись на неї проти озброєного віча.

«Без міських воїв не можна було робити жодного серйозного походу і відмовлення їх коритися князеві було фактичним кінцем його влади. Він без ніякої «революції», в нашому розумінні, переставав бути князем, тобто воєначальником. Бо, якщо віче було самодержавною армією, то весь сенс існування князя полягав у тому, що він був головнокомандуючим цієї армії, теж самодержавним, поки вона слухалась, і безсилішим, ніж усякий сільський староста, як тільки наставало протилежне». Покровський сам відзначає, що його порівняння князя з сільським старостою — не прохоплення на слові. «Порівняння князя Київсько-Новгородської Русі з сільським старостою, «якому кожний у мирі покірний, але весь мир за них вищий і може зміняти й карати», належить не нам, а К. Аксакову. При всіх своїх наукових хибах слов’янофільська схема руської історії через особливості того погляду, під яким вона розглядала руську дійсність, має за собою велику заслугу; вона по суті вже 60 років тому поклала край тій модернізації давньоруських політичних установ, яка з князя робила царя в новітньому розумінні цього слова».

Трохи інакше подає політичний устрій Київської Русі М. М. Покровський в «Очерках истории русской культуры».

Київська Русь, на його думку, перебувала в стадії так званого міського господарства, в стадії, коли ще не було класів. Гадаючи, що відмінною ознакою держави є єдність території і єдність верховної влади, що можливо тільки в класовому суспільстві, M. M. Покровський не вважає можливим говорити про існування держави в Київській Русі, бо в що епоху якраз не було цих єдностей. Тому політичну організацію Київської Русі він відносить до форм «додержавших» політичних асоціацій.

Говорячи про роль князя, M. M. Покровський каже, що «нормандський вождь із своєю «дружиною» повинен був грати таку ж роль, як озброєні банди арабських работорговців із центральної Африки наших днів». Він відзначає два моменти в становищі князів: «Напочатку варязький князь виступає відносно підкорених слов’ян з усіма рисами «самодержавного монарха», якщо дозволити собі таку модернізацію відносно «царя», який тільки й робив, що збирав данину і скрізь воював». «До цього зводилась уся його політична діяльність. Але кінець X ст., епоха Володимира святого «це не весна і навіть не літо, а яскрава осінь варязького панування». «Одразу після смерті його сина Ярослава влада конунга падає до такого рівня, що під пером новітніх істориків з’являється для нього зовсім нешаноблива назва — «найманий сторож». Князь втратив необмежену владу над містом, але він зі своєю дружиною зберіг для міста своє військове значення».

«Та коли князь був тільки головнокомандуючим і його відносини до суду виявлялись, як ми бачимо, лише в тому, що з суду він жив, то хтось виконував же в місті інші «державні» функції? Цю еволюцію давньоруського міста-держави ми можемо простежити тільки на типі північного зразка. В Новгороді поступово утворився ряд справжніх республіканських магістратур — виборний посадник, виборний тисяцький, нарешті верховна рада, де колишні посадники й тисяцькі були на першому плані, як у давньому світі консули і претори, але куди в важливих випадках збиралось усе, що було великого і впливового в місті».

Можна здогадуватись, що виборні посади почали утворюватись і в Києві; літопис згадує про князівського тіуна, щось на зразок намісника в даному випадку, який був посаджений з бажання «киян, тобто, треба думати, був обраний ними, хоч, можливо, з числа князівських дружинників».

В «Русской истории в самом сжатом очерке» M. M. Покровський ще більше загострює свою думку про князя як ватажка банд работорговців: «Само собою зрозуміло, — каже він, — що вони (князі) нічим не управляли»; в X ст., наприклад, «князь ще не брав участі і в суді. Тільки з XI ст. князі починають потроху дбати про порядок у тих містах, які поступово утворились навколо стоянок работорговців».

Неважко бачити, що Покровському не вдалось цілком побороти погляди, встановлені в домарксистській історіографії. Неважко бачити, що характеристика князя як найманого сторожа запозичена в Ключевського, так само як і уявлення про городову волость як територіальну одиницю Київської держави.

Джерелом погляду на віче як на народну владу і сам М. М. Покровський називав працю Сергеєвича «Вече и князь». Неважко, нарешті, бачити, що погляд на князя як на ватажка банд работорговців, погляд, який Покровський наполегливо проводив у своїх пізніших працях — «Очерк истории русской культуры» і «Русская история в самом сжатом очерке», — заснований, з одного боку, на перебільшенні значення торгівлі, зокрема работоргівлі в Київській Русі, а з другого — на недооцінці глибини й широти феодального процесу.

Немає ніякого сумніву в тому, що питання про політичний устрій Київської Русі XI — XII ст. надзвичайно нерозроблене, і перед нами стоїть досить відповідальне завдання: не тільки піддати рішучій критиці встановлені уявлення, а й спробувати обгрунтувати такий погляд на київський політичний устрій XI — XII ст., який відповідав би встановленому нами процесові феодалізації. Передусім нам треба розв’язати основне питання — питання про територіальну структуру Київської держави.