Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.

Паралельно з цим досить рано визначилася тенденція розглядати дане посольство крізь призму ідеологічно забарвлених схем. У такому ключі написано невелику передмову П. Куліша до опублікованих ним архівних документів про посольську місію запорожців до московського царя 1620 р. її автор виходив із засновку, що запорозькі козаки — закоренілі грабіжники і дикуни. За логікою П. Куліша, саме цією обставиною пояснювалося прихильне ставлення царського уряду до козацьких послів, оскільки, мовляв, "москвичі думали про козаків, як про людей диких і дратувати цих диких людей поганим прийомом, очевидно, вважали вони справою безрозсудною" [3]. На думку П. Куліша, запорожців не цікавили інтереси православної церкви в Україні, а програму відновлення церковної ієрархії православної Київської митрополії було розроблено у Москві [4].

У радянській історіографії, для якої підміна наукових методів дослідження ідеологемами не була новиною, запорозьке посольство 1620 р. до московського царя могло тлумачитися як свідчення того, що П. Сагайдачний "став прихильником возз`єднання України з Росією" [5], або, приміром, як прояв "прагнення українських земель до возз`єднання з Росією" [6]. Автор останньої тези — В. Голобуцький — в подальшому відмовився від неї. У другому виданні своєї книги "Запорозьке козацтво" він висловив припущення (утім, без підтвердження джерелами), що серед ініціаторів переговорів запорожців з царським урядом у 1620 р. був єрусалимський патріарх Феофан. Як і П. Куліш, В. Голобуцький схилявся до думки, що відновленню в Україні православної церковної ієрархії посприяв царський уряд, який цим хотів привернути до себе запорозьких козаків [7].

На наш погляд, історія запорозького посольства 1620 р. до царя Михайла Федоровича потребує більш уважного вивчення. При дослідженні цього питання слід враховувати політичні і соціальні чинники, пов`язані із ситуацією в середовищі козацтва, що склалася під впливом Роставицької польсько-запорозької угоди 1619 р. Потребує врахування фактор пожвавлення у цей час національно-релігійного руху в українському суспільстві, а також те, якою мірою посольство Війська Запорозького вписувалося у геополітичні інтереси царського уряду. Вважаємо, що у дослідницькому підході, пов`язаному з вивченням запорозького посольства 1620 р., важливо подолати історіографічну традицію розглядати його як якийсь одномоментний дипломатичний акт, дослідивши натомість хронологію, фактичний перебіг та конкретні результати всіх офіційних прийомів, у яких взяли участь козацькі дипломати в Москві.

Назріла потреба висвітлити також дипломатичний церемоніал, що проектувався на членів запорозької посольської делегації, окреслити прикмети їхнього посольського побуту, а також з`ясувати засвідчені послами Війська Запорозького політичні позиції в контексті політичної культури і дипломатичної практики запорозької спільноти. Нарешті, потрібно дати оцінку укладеній за результатами роботи цього посольства московсько-запорозькій угоді 1620 р., яку, до речі, досі чомусь не помічали дослідники. Саме в такому ключі ми спробуємо розглянути у нашій статті дану тему, наукова значущість якої видається очевидною.

Політичні і воєнні події передодня запорозького посольства

Відправленню до Москви посольства Війська Запорозького передували події політичного і воєнного характеру, без врахування яких складно зрозуміти мотивацію, а також дипломатичний інструментарій запорозьких політиків, які взяли курс на зближення з московським царем. Найважливішим в даному випадку стало укладення 8-17 жовтня 1619 р. польсько-запорозької Роставицької угоди. Не зупиняючись спеціально на аналізі цієї угоди, зауважимо, що немає підстав вважати її поразкою запорозької дипломатії. Водночас вона, безперечно, становила велику загрозу козацьким інтересам.

Мирна передишка для запорожців, яку у протистоянні з польською владою давало їм укладення Роставицької угоди, не могла бути довгою. Рано чи пізно козакам довелося б вибиратися із шляхетських та церковних маєтків на територію королівщин, робити виписку із Війська Запорозького не на власний розсуд, а згідно зі спущеним "згори" королівським циркуляром, а також приймати накинутого польським урядом "старшого". Для досвідченого у політиці П. Сагайдачного така логіка розвитку польсько-козацьких відносин не могла бути таємницею. Щоб запобігти цьому, потрібно було не пасивно спостерігати за розвитком подій, ідучи у фарватері урядової політики, а спробувати грати у власну політичну гру.

Цим шляхом і пішов П. Сагайдачний. Його діяльність на гетьманському уряді після Роставицької угоди не обмежувалася лояльними стосовно політичного режиму Речі Посполитої військово-політичними акціями. Йдеться про виписку козаків з Війська Запорозького та нищення запорозьких морських човнів. Роль маріонеткового запорозького "старшого", який, за наказами з Варшави командує купкою реєстровців, явно не була найвищою метою його прагнень. Ряд фактів, пов`язаних з гетьманством П. Сагайдачного у той період, свідчать про його твердий намір і надалі залишатися політичне самодостатнім запорозьким зверхником й утримувати провід над великим козацьким військом. Отже, в умовах, що склалися, перед П. Сагайдачним постало нагальне завдання зміцнити політичні позиції Війська Запорозького. Через цілком зрозумілі причини швидко цього можна було досягти лише у зовнішньополітичній сфері, тобто поза межами політичної системи Речі Посполитої. Приміром, зав`язавши політичні стосунки з якимось іноземним монархом та найнявшись до нього на військову службу. По укладенні Роставицької угоди у запорожців для цього з`явилася сприятлива нагода. До них прибули представники німецького імператора із пропозицією про військову службу.

Та козаки не квапилися приймати цю пропозицію. Вони стали вимагати від свого потенційного роботодавця певних політичних гарантій стосовно того, що за їхньої відсутності в Україні польський уряд не чинитиме антикозацьких репресивних дій. Окрім того, запорожці висунули умову, згідно з якою вони мали отримати від імені імператора гроші за військовий найм наперед мотивуючи це тим, що при мобілізації тільки так можна уникнути різних поборів на волості і, відповідно, конфронтації з шляхтою.

В даному випадку нас цікавитиме не сам факт переговорів запорожців з іноземним монархом. Навіть не симптоматичні застереження козаків щодо "затягнення" їх на військову службу до імператора. Утім, зазначимо, що ці застереження свідчать про досить високий рівень запорозької дипломатії. Як можна переконатися, козаки будували свою переговорну стратегію з німецьким імператором із врахуванням актуальних для Речі Посполитої реалій. На переговорах вони відстоювали свої інтереси, переадресовуючи стороні-наймачеві залагодження принципових для них політичних питань із польським урядом.

В історії переговорів запорожців із посланцями німецького імператора для нас найважливішим є повідомлення про вельми велике — 30-тисячне — військо, яке козаки обіцяли виставити на службу [8]. Звідси випливає, що провідники Війська Запорозького і після Роставицької угоди не мислили ущербними категоріями "реєстровості". Навпаки, вони засвідчили чуття історичної перспективи стосовно запорозької спільноти.

Адже 30-тисячне козацьке військо, про яке вони домовлялися з представниками німецького імператора, було на порядок більшим порівняно з переговорними прикидками, що фігурували під час проведення Роставицької комісії 1619 р.: коронний гетьман С. Жолкевський наполягав тоді на 3-тисячному реєстровому війську (П. Сагайдачний виставив свій реєстр у 10600 козаків). Стає зрозумілим і те, що вжиті П. Сагайдачним заходи стосовно виписки козаків із Війська Запорозького явно не вирізнялися радикальністю, хоча й були достатніми для пропагандистського впливу на польський уряд.

Перспектива військової служби запорожців німецькому імператорові була пов`язана з чималим ризиком. За таких обставин козацьке військо виявилося б ізольованим від України територією іноземних держав. Вирушати ж у далекий похід, не маючи впевненості у безпеці своїх тилів, в тому числі через антикозацькі плани польського уряду, видавалося нерозважливим. Очевидно, це стало однією з основних причин того, що військове співробітництво запорожців з німецьким імператором далі переговорів не пішло.

Значно звичнішим для козаків було діяти проти своїх традиційних супротивників — "ворогів Святого Хреста", тобто Туреччини і Кримського ханства. І якщо Роставицька угода забороняла запорожцям напади на Туреччину (причому йшлося головно лише про морські виправи, що розпочиналися з Дніпра), то якихось спеціальних застережень щодо їхніх походів проти Кримського ханства не існувало.

Цим вирішив скористатися П. Сагайдачний. Для нього конче потрібний був вдалий воєнний похід. В тому числі й для підтримання власного владного авторитету, що похитнувся через здійснення гетьманом непопулярних серед козацтва заходів, пов`язаних з випискою із Війська Запорозького та спалюванням запорозьких морських човнів. Як показав подальший розвиток подій, спрямована проти Криму воєнна акція замислювалася П. Сагайдачним також як складова ланка політичної комбінації, що мала на меті запорозько-московське зближення. Судячи з усього, запорозький гетьман поінформував С. Жолкевського про виправу проти татар. На це вказує той факт, що коронний гетьман у своєму листі до Сигізмунда III від 15 листопада 1619р. писав про військові збори козаків якщо не із співчуттям, то, принаймні, без категоричного засудження: "Тепер вибиралися козаки в поле — не знаю, як їм там поведеться" [9]. Окрім того, з цього джерела випливає, що запорожці вирушили у похід десь у середині листопада. А завершився він ще до початку грудня. Про це довідуємося з грамоти царя Михайла Федоровича до кримського хана Джанібек-Гірея (лютий 1620 р.), в якій ішлося про захоплення козаками у полон татар в "крымских улусах сее осени", тобто восени 1619 р. [10] Ця інформація є достовірною, оскільки походить від козацьких послів, посланих Військом Запорозьким з дипломатичною місією до Москви.

П. Сагайдачний досить вдало обрав час для походу запорожців проти татар. Кримське ханство тоді було послаблене міжусобицями. Суперником хана Джанібек-Гірея у боротьбі за владу виступив один з представників ханської династії Шагін-Гірей (Джанібек-Гірей доводився йому племінником). Він спирався на підтримку перського шаха — ворога турецького султана. Через це Шагін-Гірей спромігся зібрати сили з ногайців та черкесів. Наприкінці вересня, за наказом хана Джанібек-Гірея, проти Шагін-Гірея рушив калга-султан майже з усією ордою [11]. Нам невідомо, чи мав намір П. Сагайдачний втрутитися у міжусобну боротьбу в Криму, підтримавши традиційного козацького союзника Шагін-Гірея [12]. Схоже, що запорозький гетьман не був готовий до пов-номасштабної війни з кримським ханом. Принаймні для самостійного прориву на територію Кримського півострова у нього було замало сил — близько 5 тис. козаків. Тим часом із фактів дещо пізнішого часу випливає, що, плануючи подібну бойову операцію, П. Сагайдачний залучав значно більші військові резерви.

Що ж до п`яти-тисячного контингенту запорожців, про який йдеться, то, можливо, він складався з козаків, просіяних П. Сагайдачним крізь своє реєстрове сито (як бачимо, у будь-якому випадку це військо помітно перевищувало тритисячний реєстровий максимум, на якому наполягав С. Жолкевський під час Роставицької комісії). Така відносно невелика чисельність війська П. Сагайдачного могла бути зумовлена тим, що похід відбувався пізньої осені. А це був не найсприятливіший час для мобілізації козацьких сил. Водночас, п`яти тисяч козаків було цілком достатньо для здійснення локального тактичного завдання: швидкого рейду по татарських улусах без вторгнення власне у Крим. Про перебіг цієї воєнної виправи на татарські улуси з виходом під Перекоп у джерелах збереглися дуже скупі відомості. Є інформація лише про те, що на підступах до Перекопу і на самому Перекопі козакам протистояло майже восьми-тисячне військо Джанібек-Гірея ("было татар у Переколи с 7000 человек, а на заставе было их с 1000 человек"). В ході сутичок запорожцям вдалося завдати татарам помітних втрат, деяких із них захопити в полон, а також визволити з неволі чимало християнських бранців [13].

За деякими відомостями, восени 1619 р. козаки не обмежилися розоренням татарських улусів і боями з татарами під Перекопом, а воювали також у Молдавському князівстві. На це вказує інформація, що її здобув московський посол у Кримському ханстві Обросим Лодиженський від турків, які у січні 1620 р. прибули у Крим зі Стамбула Згідно з цими даними, восени 1619 р. запорожці здійснили напад на Молдавію. Причому масштаби цієї акції мусили бути досить значними, оскільки молдавський господар через це звернувся до турецького султана з проханням про військову допомогу: "приходили, де, сей осени в Буданскую землю запороския черкасы, и Буданскою, де, землю воевали, й воєвода, де, Буданской присылал к турскому бить челом, чтоб ево от литовских людей оборонил" [14].

Якщо наведені дані достовірні, то цей молдавський похід козацького війська правомірно розглядати у безпосередньому зв`язку з виправою запорожців на татарські улуси та під Перекоп. У джерелах простежується, що восени 1619 р. найзначніша похідна воєнна мобілізація сухопутних сил запорожців, що завершилася їхнім бойовим використанням за межами України, в листопаді охопила 5 тис. козаків. Лише у жовтні, тобто під час проведення Роставицької комісії, їх зібралося більше — понад 10 тис. осіб.

Якщо ж воєнні акції запорожців на кримському й молдавському напрямах справді були ланцюгом одного походу, то він міг відбутися лише в другій половині листопада. Адже у середині цього місяця добре поінформований коронний гетьман С. Жолкевський свідчив про активну фазу підготовки козаків до походу "в поле", тобто проти татар. Як зазначалося, у його листі до Сигізмунда III від 15 листопада 1619 р. він загалом нейтрально, принаймні без явного осуду, повідомляв короля про збори запорожців "в поле". Такий тон його повідомлення міг стосуватися лише їхнього походу проти татар. Коли б коронний гетьман знав, що козаки збираються воювати і проти Молдавії, яка перебувала у сфері геополітичних інтересів Речі Посполитої, він, поза всяким сумнівом, не забарився б із категоричним засудженням їхнього походу. Малоймовірність нападу запорожців у листопаді на територію Молдавського князівства випливає із стратегічної вразливості подібної акції. Адже відправлятися у Молдавію відразу, фактично після зачіпних боїв з татарами, означало залишити під загрозою контрудару з боку кримського хана Запорозьку Січ. Судячи з усього, звістка про осінній похід у Молдавію восени 1619р., отримана московським послом О. Лодиженським від своїх турецьких інформаторів, була недостовірна або ж неправильно ним витлумачена. Можливо, насправді йшлося про переможну битву наприкінці 1619 р. біля Гуменного ужгородського і земплинського наджупана Юрія III Другета (до нього приєдналися запорожці) проти війська трансільванського князя Габора Бетлена, яким командував Юрій Ракоці. Останній через Суданського пашу і поскаржився на козаків турецькому султану [15].

Як би там не було, однак осінній похід 1619 р. запорозьких сил проти татар завершився досить скромними бойовими результатами. Однак, він набув певного міжнародного розголосу. Принаймні, про нього дізналися у Московській державі. Можна припустити, що, відправляючись у цей похід, П. Сагайдачний переслідував і певні політичні цілі. Адже захоплені там татарські полонені, а також сам факт походу пізніше були використані запорожцями як наочний доказ їхньої нібито ревної служби московському цареві.

Тобто, запорозький гетьман скористався воєнною акцією проти татар як формальним приводом для налагодження політичних стосунків з офіційною Москвою. Без цього посилати послів до царя означало б прирікати їх на невдачу — як з огляду на специфічну славу, що поширилася про запорожців у Московській державі під час польсько-московської війни 1617-1618 рр., так і жорстко контрольовану царським урядом процедуру пропуску іноземних послів до Москви.

Що поклали до дипломатичного багажу запорозьким послам?

По завершенні походу на татарські улуси та під Перекоп Військо Запорозьке спорядило своє посольство до Москви. Послами було обрано п`ятнадцять осіб. Про персональний склад посольства майже нічого невідомо, за винятком того, що очолювати посольську місію було доручено досвідченому запорозькому дипломату Петрові Одинцю. Послам вручили листа від Війська Запорозького до царя Михайла Федоровича, а також доручили етапувати до столиці Московської держави двох полонених татар, захоплених козаками під час їхньої останньої кампанії.

На жаль, ані з оригіналом запорозького листа до московського царя, ані з посольською інструкцією П. Одинцю та його товаришам ми не можемо ознайомитися з тієї причини, що вони не дійшли до наших днів. А проте в інших джерелах, доступних на сьогодні дослідникам, відбився основний зміст цього листа, а також важливі деталі виконання П. Одинцем та іншими запорожцями своєї посольської місії. Про що писали запорожці царю Михайлу Федоровичу? Про це довідуємося з реферування їхнього листа, зробленого в лютому 1620 р. у Москві приказними дяками. Привертає увагу те, що московські перекладачі відштовхувалися від термінології оригіналу. Через це вони тлумачили запорозький документ як "лист" (у царській грамоті гетьману Петру Конашевичу та всьому Війську Запорозькому від 21 квітня (1 травня н. с.) 1620 р. він названий "грамотою"). Справді, його складено за усталеною в запорозькій канцелярії формою офіційного листа із використанням політичної інституційної титулатури запорозької спільноти: "гетьман і все Військо Запорозьке".

У цьому документі запорозько-московські відносини розглянуто через таку морально значущу у політичній культурі запорозького козацтва ціннісну категорію, як "старовина". Історія взаємин запорозьких козаків із великими московськими князями та царями (як і перспектива цих взаємин) представлена у їхньому листі до Михайла Федоровича в межах традиційної політичної схеми. Власне йшлося про політичні принципи, спираючись на які, козаки традиційно будували свої стосунки з іноземними монархами у зв`язку із "затягуванням" до них на військову службу. Зазначені принципи передбачали встановлення формальних підданських відносин запорожців зі своїми роботодавцями — іноземними государями. Причому, тривалість тимчасового підданства запорожців обмежувалася терміном військового найму.

Показовими щодо цього були переговори запорожців про вступ на службу до німецького імператора Рудольфа II (1594). Як випливає з щоденникових записів імператорського посла Еріха Лясоти, ці переговори стосувалися укладення угоди про службу на засадах найманого війська. Для узгодження з німецькою стороною усіх деталей служби та укладення юридичне правомочного договору до Рудольфа ІI було відправлено двох послів Війська Запорозького. Послів уповноважили вести переговори і, за їх результатами, підписати відповідний документ. Козаки стояли тоді на засаді публічного визнання владного авторитету іноземного (стосовно польського короля) володаря. Вони засвідчували готовність до служби під його титулом. Наголошували на наочних доказах виконання цієї служби, в тому числі описували здійснений ними воєнний подвиг, маркований "щастям государя". Звісно, що потенційні найманці добивалися для себе відповідної матеріальної винагороди. Загалом у надісланому імператорові листі запорозька сторона чітко окреслила свою політичну позицію. Козаки визнавали себе готовими і морально охочими йому служити. Більше того, вони заявляли, що, нібито, вже служать Рудольфу II. Виразним політичним і правовим знаком такої їхньої служби був лицарський подарунок Рудольфу II. Через своїх послів — сотників Саська Федоровича і Ничипора — козаки передавали імператору захопленого під час воєнного походу знатного полоненого, а також трофейні відзнаки ворожого війська — дві яничарські корогви [16]. Отже, цей подарунок засвідчував визнання запорожцями владної зверхності імператора, їхню готовність до рицарської служби та її наочні докази.

Концепт лицарської (військової) служби за розглянутим принципом умовного підданства і ліг в основу листа запорозьких козаків до царя Михайла Федоровича. Стосувалося це також наявної у даному документі пояснювальної схеми запорозько-московського минулого. Автори листа виходили з того, що їхні "предки" здавна служили (звісно, йшлося про військову службу) московським царям. За це вони отримували від них жалування: "А в листу своем к царскому величеству гетьман и все войско писали, что они, памятуючи, как предки их прежним великим государем, царем и великим князем росииским повинность всякую чинили, и им служили, а за свои службы царское милостивеє жалованье себе имели" [17].

Відштовхуючись від заявленої у своєму листі тези про зразкову, освячену традицією, службу предкам нинішнього московського царя, запорожці висловлювали готовність так само служити й Михайлу Федоровичу. Причому, вони у загальних рисах конкретизували власне розуміння служби цареві, вбачаючи у ній для себе обов`язок боротися з усіма царськими ворогами. Відповідно цар отримував можливість використовувати в таких цілях військові сили козаків ("Так же и они царскому величеству служити готовы против его ц. в-ва неприятелей"). Істотне уточнення позицій запорожців щодо їхньої служби цареві наявне у грамоті Михайла Федоровича гетьману Петрові Конашевичу і всьому Війську Запорозькому (від 21.IV (1.V) 1620 р.). У ній узагальнено зміст запорозького листа, а також усну інформацію послів від Війська Запорозького. Цар відзначив у своїй грамоті, що козаки заявили про свою прихильність до давньої традиції служби своїх предків московським царям. Михайло Федорович констатував також засвідчений запорожцями намір триматися цієї політичної лінії і в майбутньому: "В той же повинности и ныне нашему ц. в-ву быти хотите, и за порогами будучи свою нам оказывати хотите против всяких неприятелей наших".

Як свідчать наведені рядки документа, козаки виходили із засновку, що місцем їхньої служби цареві буде Запорожжя. Тобто з`ясовується, що їхній намір боротися з усіма ворогами Михайла Федоровича, підкріплений покликами на "старовину", в геополітичному вимірі був цілком "запорозькоцентричним". Фактично він зводився до адресованої царському урядові пропозиції скористатися козаками як знаряддям боротьби проти "бусурман", тобто в даному випадку — татар.

На цю обставину потрібно звернути особливу увагу. Як і на застосовану у зв`язку із посольською ініціативою запорожців до Москви їхню традиційну методику налагодження військово-політичних стосунків з іноземними монархами. Усе це дає підстави стверджувати, що практична реалізація пропозиції Війська Запорозького стати на службу до царя Михайла Федоровича принципово нічого не змінювала в укладі життя запорожців. Не змінився б від цього і їхній політико-правовий статус у Речі Посполитій як підданих польського короля. Навіть залишилася старою зовнішньополітична конфігурація їхніх противників, у якій традиційно перебували Кримське ханство і Туреччина.

Те, що козаки збиралися служити московському цареві на звичному для них геополітичному фланзі, підтверджує наявна у їхньому листі аргументація власної значущості та потрібності як царських слуг. Адже відповідні докази вони черпали саме з факту свого останнього походу проти татар: "А нынче были они под Перекопью и многих бусурман побили и живых поймали, и полон многой крестьянской вызволили". Тобто, рекомендуючи Михайлу Федоровичу самих себе як царських слуг, запорожці затребували актуальні у їхній політичній культурі ціннісні орієнтації та пріоритети. Вони пов`язувалися з морально значущим чином боротьби з "бусурманами" або "ворогами Святого Хреста" (згідно з усталеним у політичному словнику козаків означенням татар і турків), а також визволенням з неволі християнських бранців. Останній штрих у цілеспрямованому творенні козаками власного образу зразкових царських слуг — борців проти "бусурман" і ревнителів християнських цінностей — вносило представлення Михайлу Федоровичу наочних доказів нібито вже виконуваної ними царської служби, а саме — двох полонених татар [19].

Політичний підтекст цього дипломатичного жесту залежав зовсім не від кількості полонених татар, захоплених запорожцями під час рейду по кримських улусах та боїв під Перекопом восени 1619 р. (між іншим, взятих в полон не абияк, а "божиею милостею b государевым счастьем") і яких, як очікувалося, буде передано до царських рук. Адже п`ятнадцять членів запорозького посольства вже із суто "технічних" причин не могли взяти з собою багато полонених до Москви. Та й у цьому не було жодної потреби, бо полонені татари потрібні були козакам для символічного засвідчення перед царем своєї лицарської доблесті, а також наміру гідно йому служити.

Від Путивля до Москви: крізь терни московської бюрократії та політичної упередженості царського уряду

Отже, взявши листа від гетьмана та усього Війська Запорозького до царя Михайла Федоровича, а під варту — двох татарських полонених, П. Одинець разом зі своїми товаришами у січні 1620 р. рушили до Москви. 16(26) числа вони були вже у Путивлі. На їхнє прибуття в місто відреагувала громіздка бюрократична машина Московської держави. Путивльські воєводи Іван Борятинський та Микита Оладьїн дали знати про приїзд запорозьких послів царю Михайлу Федоровичу і чекали від нього указу щодо пропуску козаків до Москви, їхнього прохарчування та надання їм підвод [20].

Невдовзі цар надіслав І. Борятинському та М. Оладьїну відповідний указ. Згідно з ним, запорожців належало тримати у Путивлі під міськими укріпленнями доти, поки не будуть з`ясовані усі їхні наміри. Потім воєводи від себе мали видати козакам царське жалування і завернути їх додому разом із полоненими татарами. Звісно, що ні про який дозвіл на проїзд запорозького посольства до столиці цар не мав і гадки. Однак саме тут царському уряду довелося зіткнутися із вельми неприємним для себе сюрпризом. Не дочекавшись від Михайла Федоровича офіційних роз`яснень і настанов, І. Борятинський та М. Оладьїн на свій страх і ризик пропустили послів Війська Запорозького до Москви. Вони забезпечили їх на дорогу продовольством, підводами, а також двома приставами-провожатими. Ними стали чернігівські діти боярські [21] Іван Черепов та Іван Борщов (Борисов).

Залишається лише гадати, до яких витончених аргументів й ораторських прийомів або, можливо, промовистого для багатьох брязкоту талярів (що їх у Московії називали єфимками) вдався П. Одинець зі своїми товаришами, щоб підштовхнути путивльських воєвод до такого зухвалого порушення московських бюрократичних порядків. Поставлений перед доконаним фактом, роздратований Михайло Федорович суворо попередив своїх нерозторопних підданих: "...и вы б вперед так не глупали, без нашего указу таких великих дел делать не дерзали и того своєю глупостью нашим делам порухи не чинили" (у закресленому рядку було написано: "А только вперед так учинені делати, и вам быт от нас в великой опале") [22].

Поки путивльські воєводи І. Борятинський та М. Оладьїн читали прикру для себе царську грамоту, запорозькі посли прямували до Москви. Ця обставина помітно лихоманила владну піраміду Московської держави. Для Михайла Федоровича запорозьке посольство було непотрібним головним болем, адже через нього могли погіршитися стосунки Московського царства з Кримським ханством. У Москві думали над тим, як, не сказавши прямо Війську Запорозькому категоричне "ні!" у відповідь на його спробу політичне зблизитися з царем, водночас не допустити його послів до своєї столиці. Потрібно ж було попередити можливе ускладнення взаємин із Кримом через появу на московській території посланців із Запорожжя.

Отримавши відповідні установки від царя, навколо запорозьких послів метушився московський служилий люд. Так було і 5 (15) лютого. Того дня П. Одинець зі своїми товаришами й у супроводі приставів І. Черепова та І. Борщова вирушили в дорогу задовго до сходу сонця. Пояснювалося це не лише їхнім прагненням чимшвидше добратися до Москви. Тим паче у цьому не варто вбачати якісь конспіративні міркування переддосвітніх подорожніх. Причина, що змушувала козаків та їхніх московських супутників не спати, була прозаїчною: у лютому світла пора доби — досить коротка.

Тим часом за дві години до світанку на серпуховській дорозі вони зустрілися з московськими послами до Криму Прокопом Воєйковим і піддячим Семеном Матчином. Вони їхали з Москви разом із кримськими послами та гінцями. І. Борщов пішов дізнатися, що за подорожні під`їжджають до його підопічних — запорожців. В темряві він натрапив на П. Воєйкова. Той їхав попереду своєї посольської валки. З`ясувавши, що поряд знаходяться запорозькі посли з полоненими татарами, П. Воєйков наказав І. Борщову негайно прибрати полонених від сторонніх очей. Він зажадав відвести їх з дороги убік, щоб, бува, їх не уздріли кримські посли чи гінці. Завдяки пильності московського дипломата запорозькі і кримські посли роз`їхалися у нічній темряві, залишаючись у повному невіданні одні про одних.

Того ж дня під вечір, в лісі, за кілька миль від Серпухова, козаків перестрів окольничий князь Григорій Волконський зі своїми людьми. Довідавшись від запорозьких приставів, з ким він має справу, князь розпорядився, щоб вони повернулися назад до Серпухова. А мотивував свою вимогу тим, що запорозьке посольство прямувало до Москви без царського на те указу. Козакам заборонений в`їзд до столиці — категорично резюмував князь ("запорозским черкасом быть к Москве не велено"). Він наполягав на поверненні козаків до Серпухова ще й тому, щоб не допустити їхньої зустрічі з послами, які йшли з Москви і невдовзі мали з`явитися на цій дорозі. Очевидно, в даному випадку йшлося про кримських послів, які поверталися додому разом із П. Воєйковим та С. Матчиним, і з якими запорожці до світанку того ж дня розминулися.

Тим часом "черкаські пристави" І. Черепов та І. Борщов не поспішали ставати у фрунт перед князем, зустрінутим на засніженій лісовій дорозі. Вони мали воєводський наказ супроводити запорозьких послів до Москви і збиралися лише його виконувати. У цій ситуації Г. Волконському не залишалося нічого іншого, як послати депешу цареві, нарікаючи на непокірність І. Черепова та І. Борщова. Адже вони знехтували вимогою князя і його підлеглих: "нас, холопей твоих, не послушали, в Серпухов назад с черкасы не воротились" [23]. т 3 наближенням козаків до Москви контроль за ними з боку урядових чиновників не послаблювався. Коли П. Одинець та інші посли Війська Запорозького прибули у село Данилівку Каширського уїзду, царські представники допитали приставів І. Черепова та І. Борщова. Під час допиту виплив факт проходження однією дорогою по зустрічному руху козацьких послів та посольства до Криму П. Воєйкова і С. Матчина. Через це цар робив запит своїм послам, щоб довідатися, чи, бува, запорожці не контактували з кримськими послами, які їхали з П. Воєйковим і С. Матчиним [24].

12 (22) лютого Михайло Федорович надіслав П. Воєйкову та С. Матчину ще одну грамоту, пославши її їм навздогін. Даний докумет прикметний тим, що подає зріз сфокусованих на Крим московська зовнішньополітичних орієнтацій. Причому, з урахуванням козацькогс питання, що постало перед царським урядом у зв`язку з появою ПОСЛІЕ Війська Запорозького на території Московської держави. Михайло Федорович інформував своїх послів про те, що, за його повелінням, від запорожців прийнято двох полонених татар і відправлено до Криму з тим, щоб передати їх Ібрагім-бею Сулешову. Цар детально інструктував П. Воєйкова і С. Матчина, що їм робити для того, щоб розвіяти можливі підозри та невдоволення кримського хана Джанібек-Гірея через прихід у Московську державу П. Одинця зі своїми товаришами.

Московські посли мали представити хану офіційну виправдальну версію, пов`язану з цим фактом. Згідно з цією версією пропуск запорозьких послів від польсько-московського кордону у бік Москви стався через недогляд путивльських воєвод (вже покараних царем). Що ж до Михайла Федоровича, то він волів, щоб усе було навпаки. Тому із самого початку розпорядився запорозьких послів не слухати, завернути їх з Путивля назад, а полонених татар викупити і прислати до нього (насправді цар у своїй грамоті путивльським воєводам наказував відправити додому запорозьке посольство разом з полоненими).

Невідомо, чи на момент написання цієї грамоти Михайло Федорович справді хотів заборонити в`їзд посольства Війська Запорозького до столиці. Ймовірніше, він вдався до прихованої політичної гри. Однак П. Воєйкова та С. Матчина було уповноважено заявити Джанібек-Гірею, що цар суворо повівся з "ворами" — запорозькими послами, бо не допустив їх до Москви і вислав із своєї держави. На доказ щирості своїх дружніх почуттів до хана, Михайло Федорович вирішив звільнити двох татар, захоплених козаками, їх мали передати кримській стороні на так званій посольській "розміні" [25].

Це був чи не єдиний крок, зроблений царем у напрямку кримської сторони, що належав до сфери не лише дипломатичних запевнень, слів та умовностей, а й реальних практичних дій, які легко перевірялися. Загалом П. Воєйковта С. Матчин мали розіграти перед Джанібек-Гіреєм невелике дипломатичне дійство на тему дружби між царем та ханом за режисурою самого Михайла Федоровича ("А ваших, брата нашего людей, велели у них окупить и, пожаловав нашим жалованьем й дав им лошяди, велели их отдати на розмене вашему карачею Ибрагем-паше князю. И вам бы, брату нашему, Джан-бек Гiрею царю, наша царская дружба и любовь была ведома и приятна"). З наведеного сюжету, між іншим, впадає в очі, що козаки вдалися до ефективного у тогочасній дипломатії ходу, посиливши свої посольські аргументи представленням полонених противників. Та ще й нібито захоплених на царській службі!

Загалом з інструктивної грамоти Михайла Федоровича своїм послам до Криму однозначно випливає, що московський цар публічно відхрещувався і від запорозького посольства, і від власної причетності до вчиненого козаками нападу на татарські улуси та Перекоп. Причому, він лояльно запевняв хана, що не дозволить собі і в майбутньому спрямовувати козаків проти Криму. Насамкінець, щоб отримати з факту появи на московській території послів Війська Запорозького щонайбільшу вигоду в інтересах своєї зовнішньої політики, Михайло Федорович доручив П. Воєйкову і С. Матчину доповісти ханові, що, мовляв, як за нападом козаків на кримські улуси восени 1619 р., так і за присиланням цареві двох захоплених там у полон татар стоять урядові кола Речі Посполитої. Адже, на думку царя, так вони хочуть посварити його з ханом: "...хотят нас, великого государя, с вами, братом нашим, тем ссорить и дружбе нашей и любви помешку учинить" [26]. У лютому Михайло Федорович за аналогічною схемою написав свою "покаянну" грамоту ханові Джанібек-Гірею у зв`язку з появою на московських теренах запорозьких послів. Причому, у ній він зробив два прикметних уточнюючих акценти: по-перше, заявив про видворення послів Війська Запорозького "ис по Москвы" як про доконаний факт; по-друге, удав, що викуп полонених татар обійшовся його казні в добру копієчку — однак, мовляв, чого не зробиш заради добрих почуттів до хана ("А ваших, брата нашого людей, дву человек для вашие, брата нашего, любви велели у них викупить немалою ценою и, пожаловав их нашим царским жалованьем, отпустити велели к вам, брату нашему") [27].

Перший прийом у Посольському приказі: дипломатичний церемоніал та декларації намірів

А що ж запорозькі посли? Яка доля насправді спіткала цих "воров" — як висловився про них Михайло Федорович, охоплений почуттям політичної дружби і любові до Джанібек-Гірея? Справи їхні були не такими вже й кепськими, як про це доповідали ханові з офіційної Москви. П. Одинець із членами запорозької посольської делегації щасливе добралися до столиці Московської держави. Причому, зустріли там досить шанобливе ставлення до себе з боку царської влади.

Невдовзі по їх прибутті Михайло Федорович видав указ про прийом послів Війська Запорозького у Посольській палаті. Йдеться, власне, про Посольський приказ. Це була одна з найважливіших центральних установ Московського царства. Посольський приказ відав організацією зовнішніх зносин. Його діяльністю керував думний дяк, а формально очолював сам цар. До обов`язків посольських дяків входило, зокрема, приймати грамоти, що їх привозили з собою іноземні посли, а також вести з ними попередні переговори. У XVI ст. іноземних послів, які прибували до Москви, розміщували на особливих дворах. На початку XVII ст. у Китай-городі на Ільїнці для них був влаштований Посольський двір. Офіційний прийом послів супроводжувався помпезним церемоніалом і відбувався у кілька етапів. Спочатку цар давав послам урочисту аудієнцію і приймав від них вірчі грамоти. Через кілька днів відбувалася ще одна аудієнція, під час якої цар повідомляв послам, що для переговорів з ними він призначив кількох бояр. Прийоми у царя могли відбуватися по кілька разів, а на завершення їх влаштовувалася прощальна аудієнція [28].

Отже, перший офіційний прийом послів Війська Запорозького відбувся 27 лютого (9 березня за н. ст.) у Посольській палаті, їх урочисто приймали глава Посольського приказу думний дяк Іван Грамотін та дяк Сава Романчуков. Цьому передувало запрошення запорожців до Посольської палати, передане через прикомандированого до них пристава—стрілецького сотника Якова Вескова. У його супроводі П. Одинець та інші члени запорозького посольства пішки попрямували до Кремля. На їх честь було вишикувано стрільців у чистому .одязі і без зброї ("в то время стояли в городе стрельцы в чистом платье бес пищалей") [29].

Загалом, згідно з традиціями царського двору, що вирізнялися східною пишнотою церемоній та близькою до церковної обрядовістю, зустрічі іноземних посольств належало організовувати якнайпишніше. Урочистість та велелюдність зустрічі залежала як від рівня посольської делегації, так і від ступеня зацікавленості московського уряду у зв`язках з державою, яку ця делегація представляла. В подібних церемоніях, як-от під час зустрічі перського посольства на початку 40-х рр. XVII ст., іноді брали участь десятки тисяч людей ("И всего на встрече кизылбашсково посла было всяких людей 50287 чел. Для посолсково ж приходу за городом и в городе по улицам до Большово Посольсково двора были московские стрельцы всех приказов, и пушкари, и затинщики, и посадцкие, и жилецкие всякне люди в цветном платье без ружья") [30].

Зрозуміло, що на честь запорозької посольської делегації ніхто не збирався влаштовувати таке помпезне церемоніальне дійство. Більше того, кількома десятиліттями по тому козацьких послів прийматимуть у Москві з більшими почестями. Наприклад, на відміну від П. Одинця, чигиринському полковнику Федору Вешняку, посланому 1649 р. гетьманом Богданом Хмельницьким на чолі посольства до царя Олексія Михайловича, не довелося йти на прийом пішки: прикріплений до українських послів пристав подав йому коня із царських стаєнь із сідлом та вуздечкою. Зі зброєю в руках, тобто за правилами "великого чину" (посольська церемонія) було вишикувано і почесний стрій стрільців [31]. Неважко здогадатися, що більша увага офіційної Москви до посольської місії Ф. Вешняка порівняно із посольством, очолюваним П. Одинцем, пояснювалася неоднаковою зацікавленістю царського уряду у відносинах з українськими козаками на початку 20-х та наприкінці 40-х рр. XVII ст., тобто під час Національно-визвольної війни. Утім, хоча прибуття П. Одинця та його товаришів на дипломатичний прийом і було порівняно скромним, однак воно відбулося у межах церемонії зустрічі, що символізувала посольські почесті. А це свідчило про те, що у столиці Московської держави Військо Запорозьке трактували як досить важливого політичного контрагента.

Прийом запорозької посольської делегації у Посольській палаті розпочався з етикетних люб`язностей, що пролунали з уст І. Грамотіна: він розпитував запорожців про дорогу до Москви й умови їхнього облаштування у столиці. Потім дяки звернулися до актуальної конкретики дипломатичного прийому. Вони заявили, що цар дізнався про посольство до нього Війська Запорозького із "кримськими язиками" та пропуск його до Москви з донесення своїх путивльських воєвод. П. Одинцю та його товаришам було запропоновано публічно засвідчити мету свого посольства, а також розповісти про обставини останнього походу козаків проти татар, вбачаючи у ньому причинний зв`язок з теперішньою посольською місією запорожців.

Від запорозької делегації слово узяв П. Одинець. У своїй посольській промові він, серед іншого, зазначив: "Прислали их все Запорожское войско, гетман Саадачной стоварыщи бити челом государю, обьявляя свою службу, что они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по прежнему, как оне служили прежним великим российским государем и въ их государских повелениях были, и на недругов их ходили, и крымские улусы громили. А ныне они по тому же служат великому государю, ходили из Запорог на крымские улусы" [32].

Наведений фрагмент посольської промови П. Одинця переконує, що оратор строго дотримувався концепту козацької служби цареві, який опредметився в адресованому Михайлу Федоровичу листі Війська Запорозького. Тобто, П. Одинець у своєму виступі означив (по суті у позачасовому вимірі) політичну орієнтацію запорозьких козаків, спрямовану на формальне підданство цареві на ґрунті виконання ними лицарської (військової) служби, за яку належить певне монарше жалування.

У його промові можна вирізнити такі ключові тези: а) служба Війська Запорозького московському цареві освячена давньою традицією; б) запорожці підтверджують свою готовність і надалі додержуватися цієї традиції; в) власне кажучи, вони вже виконують таку службу, що має антикримську спрямованість і потребує відповідної винагороди: "И с тою службою и съ языки присланы оне к государю, и в том волен бог да царское величество, как их пожалует. А татар они отдали преж того, а они всеми головами своими хотят служить его царскому величеству, и его царские милости к себе ныне и вперед искать хотят" [33].

Прикметне, що аналогічну політико-правову формулу служби цареві, в тому числі посилаючись на традиції козацьких предків, експлуатував на початку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький задля військового і політичного зближення з російським царем. Виразний сигнал у цьому напрямку, причому із застосуванням напрацьованого раніше запорозькою дипломатією ідейного інструментарію у сфері взаємин з московськими царями, гетьман подав Олексію Михайловичу після Корсунської битви 1648 р. Зокрема, це добре видно з його листа до севського воєводи Зам`ятні Леонтьєва, до якого він звернувся з проханням, щоб той "былъ ласковымъ приятелемъ Войску Запорожскому, намъ, слугамъ своимъ, и до царя его милости Алекс?я Михайловича, св?тила руского, милостивою заступою быть изволилъ, чтобы о насъ, слугахъ своихъ, в?далъ. Амы, какъ издавна предки наши Войска Запорожского царю его милости всякую доброчиненность чинили, и нын? на томъ стоимъ" [34].

Можна помітити, що у змістовому відношенні даний текстуальний уривок генетично пов`язано із засадничими принципами політичної моделі служби цареві, на яку спиралося посольство на чолі з П. Одинцем у 1620 р. Йдеться про те, що у листі Б. Хмельницького до севського воєводи З. Леонтьєва гетьман наголосив на ролі козаків як діючих монарших слуг; обґрунтував їхню царську службу покликами на відповідну практику запорозьких предків; підтвердив вірність Війська Запорозького саме такому політичному курсу. У цьому зв`язку не зайвим буде взяти до уваги слушне спостереження В. Смолія та В. Степанкова, що в цей час Б. Хмельницький не шукав царського підданства ані для України, ані для Війська Запорозького [35].

Як зазначалося, у посольській промові П. Одинця перед думними дяками тема служби запорожців цареві прямо кореспондувалася із поняттям царського жалування. Навряд чи можна сумніватися у тому, що під останнім керівник посольства Війська Запорозького розумів щось інше, ніж звичну для козаків матеріальну винагороду за військову службу у вигляді грошей та сукна. Так само, до речі, на початку Національно-визвольної війни дивився на царське жалування Б. Хмельницький, який клопотався про "государеве грошове жалування" для козаків. Щоправда, у його більш пізніх документах поняття царського жалування могло мати інше забарвлення, наприклад, у листі до боярина Бориса Морозова (1651) гетьман просив свого адресата, "чтобы еси заступити за насъ до его царского величества изволилъ, чтобы его царское величество насъ изъ жалованья своего царского не выпущалъ, понеже мы становимся завсегда слугами его царскому величеству. Желаемъ того, чтобь онь, яко православный христианский царь, на вс? земли государствовалъ" [36].

Взявши до уваги політичний контекст, у якому в даному випадку вжито поняття "царське жалування", правомірно вирізнити такі його змістові значення: царська ласка у широкому розумінні, політична протекція. Утім, таке тлумачення вислову "царське жалування" виходило за межі понятійного апарату, яким оперували запорозькi посли у Москві в 1620 р.

Тема міжнародних стосунків Речі Посполитої. Довкола православного конфесійного питання в Україні

Тим часом прийом у Посольському приказі П. Одинця та інших послів Війська Запорозького тривав. Вислухавши заяву П. Одинця щодо мети очолюваного ним посольства, а також його розповідь про похід на кримські улуси, І. Грамотін схвалив прагнення козаків служити цареві й пообіцяв доповісти про результати своєї зустрічі із запорожцями "царської величності бояр", тобто Боярській думі. Принагідне він окреслив подальшу процедуру розгляду ініційованих запорозьким посольством питань у вищих владних інстанціях Московської держави. За його словами виходило, що бояри зроблять відповідне подання цареві, на підставі якого той прийме остаточне рішення. Далі І. Грамотін перевів розмову із П. Одинцем та його товаришами в інше русло. Його цікавили стосунки польського короля з турецьким султаном, папою римським, німецьким імператором, а також чутки про те, що Сигізмунд III "на их веру хочет наступити", і наскільки вони правдиві.

Запорозькі посли ухилилися від відповіді на запитання про стосунки короля з німецьким імператором і папою, посилаючись на те, що "от них тот край отдален". Що ж до польсько-турецьких відносин, то вони оцінили їх як мирні. Причому особливо наголосили, що хоча козакам заборонено робити морські виправи проти Туреччини з Дніпра, однак ця заборона не поширюється на подібні виправи з малих річок, а також походи проти Кримського ханства: так запорозькі посли тлумачили Роставицьку угоду 1619 р. Висловлене І. Грамотіним припущення про замах польського короля на віру вони не підтвердили ("Посяганья на них от польского короля никоторово не бывало") [37].

На думку П. Куліша — першого публікатора документів, пов`язаних із запорозьким посольством 1620 р. до царя — той факт, що козацькі посли нічого не сказали думному дякові про релігійні утиски православних в Україні та Білорусії, свідчив про їхню байдужість до інтересів православ`я. Він зазначив: "...якщо б роздратування ченців, священиків, міщан та дрібної української шляхти проти уніатської ієрархії було спільним почуттям козацького війська, то представники його у Москві мали добру нагоду засвідчити себе християнськими воїнами, повідомивши хоч яку-небудь сенсацію на користь релігії, гнаної католицьким урядом. Однак козаки, пропонуючи царю свої послуги, жодним словом не натякнули на своє різновір`я з королівським урядом" [38].

Категоричний висновок П. Куліша про конфесійну індиферентність запорозьких козаків не можна прийняти. Його спростовують проправославні політичні позиції та орієнтації запорожців, що спостерігалися як до, так і після посольства Війська Запорозького 1620 р. до царя.

Як у такому разі бути із зверненою до думного дяка фразою П. Одинця про те, що "замаху на них від польського короля ніякого не було"? Спробуємо пояснити її, виходячи з конкретики політичного діалогу І. Грамотіна з П. Одинцем, а також враховуючи деякі опосередковані факти, що могли тоді вплинути на козацьких дипломатів. Насамперед подивимося на змістове навантаження запитання, адресованого І. Грамотіним своїм співрозмовникам: "...здеся, в Росийском государстве слух был понесся, что польской Жигимонт король учинился с турским в миру и в дружбе, а на их веру хочет наступити, и они б про то обявили, как король польской ныне с турским и с папою, цесарем. И на веру от них какова посяганья нету ль" [39].

З наведеного уривка неважко переконатися, що "наступ" на віру стосувався Сигізмунда III, тоді як "замах" ("посяганье") на віру проектувався на "них", тобто за формальною логікою — усіх перелічених у тексті світських володарів, а також папу римського. Відповідь запорозьких послів на запитання І. Грамотіна була позбавлена віросповідної термінології і прямих покликів на конфесійну тему. П. Одинець, який, вірогідно, особисто давав пояснення думному дякові, по суті зредукував його запитання про віру до одного аспекту, а саме до "замаху на них з боку польського короля". Інакше кажучи, він не сприйняв запитання І. Грамотіна як таке, що стосується антиправославної політики польського уряду в широкому розумінні, або, приміром, спільних дій у цьому напрямку короля та папи. Фактично це запитання звелося для П. Одинця до приблизно такого формулювання: "Чи польський король замірявся завдати удару по козаках?".

Як зазначалося, запорозькі посли визнали необґрунтованою таку постановку питання. Для П. Одинця, як особи, наближеної до гетьмана П. Сагайдачного, подібна відповідь була цілком логічною. Адже керівник запорозького посольства, утім як і його рядові члени, безперечно претендували на місце у реєстровому війську, а тому не вбачали особисто для себе великої трагедії у проведенні польським урядом Роставицької комісії—єдиної події, що у контексті сприйнятого П. Одинцем запитання могла бути трактована як "наступ" або "замах" на запорожців. Зрозуміло, що при виконанні посольської місії особисті мотиви не могли бути визначальними для П. Одинця та його товаришів. Козацькі посли мусили керуватися виробленими колективно запорозькою спільнотою політичними підходами. Недарма вони наголосили у Москві на пункті Роставицької угоди, згідно з яким застерігалися певні зовнішньополітичні інтереси Війська Запорозького (дозвіл їм на морські походи з малих річок проти Туреччини, а також походи проти Криму), у чому, до речі, можна було вбачати певний аргумент на користь позитивної оцінки стосунків козаків із польським королем.

Можливо політика польського уряду щодо православної церкви та конфесійних прав православних у Речі Посполитій була бездоганна, через що запорозькі посли і не висловили до неї ніяких претензій? Справді, пов`язані з цією темою офіційні декларації польської влади позірно вирізнялися конструктивністю. Принаймні це стосувалося прийнятої на вальному сеймі 1618 р. постанови "Про грецьку релігію". У цьому документі зазначалося, що "повним заспокоєнням грецької релігії" займеться черговий сейм (на екстраординарному сеймі 1619р. це питання не розглядалося), а до його скликання, запевняли учасники сейму, "духовних і світських людей грецької релігії залишаємо у спокої, при вільному і звичайному богослужінні, щодо якого не повинно бути примусу I правного притягнення" [40].

Навряд чи подібні сеймові заклинання, які за прикметним збігом обставин з`явилися саме в той час, коли Річ Посполита мала нагальну потребу в козацькому війську у зв`язку із польсько-московською війною 1617-1618 рр., могли істотно вплинути на запорозьких послів, їхню політичну наївність не варто перебільшувати. І хоча відповідь П. Одинця на поставлені І. Грамотіним запитання з політико-конфесійним ухилом виглядає експромтом, вочевидь, вона необхідно мала бути пов`язана з настановами, які посли отримали перед від`їздом до Москви від політичних провідників Війська Запорозького. Тим більше, що церковно-релігійні проблеми явно стукалися у двері запорозьких політиків напередодні радикального організаційного оновлення українсько-білоруської православної церкви, яке відбулося 1620 р.

Можна стверджувати, що восени 1619 р. у церковних, а також світських політичне активних колах українського суспільства визрів твердий намір відновити ієрархію православної церкви. Розпочалася політична підготовка до цього акту. Про це можна судити з одного прикметного документа, виявленого нами у Головному архіві давніх актів у Варшаві. Йдеться про складену у Києві на початку листопада 1619 р. православними церковними і світськими особами петицію. Автори якої хотіли донести зміст документа до короля, сенату та "Речі Посполитої" через посередництво новопризначеного київського воєводи Томаша Замойського [41].

Цей документ присвячено темі відновлення православної церковної ієрархії. У ньому наголошено на фактах релігійних утисків та порушенні конфесійних прав православних у Речі Посполитій, насамперед, на тому, що польський король, по суті, не дає свого дозволу на висвячення константинопольським патріархом київського митрополита.

Тим часом, як зазначалося у петиції, такий стан речей суперечить церковним канонам і постановам. Заборонна політика Сигізмунда III стосовно православної конфесії йде врозріз з освяченою віками вітчизняною церковно-релігійною практикою. Вона порушує права та привілеї української шляхти, на дотримання яких присягали свого часу польські королі ("...що нам діється всупереч духовним канонам і постановам, а також супроти посполитому праву, привілеям і конституціям, які нам служать і стверджені присягами славної пам`яті польських королів та довготривалим і спокійним володінням упродовж шістсот літ").

Виходячи з цього, а також зважаючи на відповідні сеймові обіцянки православним шляхтичам, автори петиції висували перед політичним режимом Речі Посполитої вимогу дозволити православним на основі синодальних актів самостійно обирати митрополита та єпископів: "...щоб нам, згідно із нашими правами, звичаєм і давньою [практикою] вживання, а також сеймовими обіцянками дозволено було мати митрополита і наших старших через нашу елекцію відповідно до синодальних актів" [42].

Таким чином, спираючись на аргументацію, почерпнуту зі сфери канонічного церковного права, церковно-релігійну традицію, що набула моральної сили "старовини", а також права і привілеї шляхетського стану, автори петиції чітко означили свої політичні та правові прерогативи щодо обрання кандидатур на київського митрополита і єпископів, їх належало висвячувати за канонічними правами православної церкви. Щодо цього впадає в очі одна прикметна деталь. У петиції не зроблено якогось застереження стосовно того, що рукопокладення в сан митрополита та єпископів конче мало бути здійснене константинопольським патріархом.

А тим часом у Москві перебував впливовий ієрарх Східної церкви — єрусалимський патріарх Феофан III. У червні 1619 р. він взяв участь у нареченні та висвяченні московського патріарха Філарета (в миру Федора) Микитовича Романова (реального співправителя свого царст-венного сина Михайла Федоровича), який хотів надати цій церемонії схожість із царським вінчанням [43].

Про таку місію патріарха Феофана у Московській державі, безперечно, знали в Україні. В тому числі і автори петиції, написаної 3 листопада 1619 р. й адресованої до владної верхівки Речі Посполитої. Навряд чи можна сумніватися у тому, що вони і собі хотіли скористатися допомогою єрусалимського патріарха. А йшлося про відновлення ієрархічної структури українсько-білоруської православної церкви. Якщо таке припущення вірне, то логічно виникає запитання; хто був причетним до написання зазначеної петиції? Відповідь на нього дасть можливість визначити політико-організаційне ядро руху за відновлення православної церковної ієрархії. Можна буде спробувати з`ясувати і те, у якій проекції стосовно цього ядра перебували провідники Війська Запорозького. Світло на це може пролити інформація, що міститься у заключній фразі даного документа. Отже, звертаючись до київського воєводи (імовірного посередника між православними колами, які стояли за петицією, і польським королем та іншими центральними інститутами політичної системи Речі Посполитої), автори відомого нам звернення себе позначили так: "Вашої вельможності, нашого милостивого пана, безустанні богомольці і найнижчі слуги. Усі разом християни руського народу, духовні і світські київські обивателі релігії Східної церкви підпорядкування святого отця константинопольського патріарха" [44].

Вжитий у наведеній фразі визначник "безустанні богомольці" (bogomodlcy ustawiczni) вказує на те, що текст петиції написано особою, яка представляла київське духовенство. Хто ж міг бути цією особою? Можна впевнено стверджувати, що це був перший ректор Київської братської школи Іван Борецький, який 1619 р. прийняв чернечий постриг під ім`ям Іова і став ігуменом київського Свято-Михайлівського монастиря. На чому ґрунтується така впевненість? По-перше, Іов Борецький часто завершував свої листи висловами на кшталт "покірно доброзичливий богомолець", "вірно доброзичливий богомолець", "безустанний богомолець", а по друге, що головне, наявні у цих листах автографи Іова Борецького ідентичні з підписом, поставленим підтекстом петиції від листопада 1619 р. [45].

Ще одним ключовим соціально-становим визначником, що фігурує у кінцівці петиції від 3 листопада 1619 р., був термін "обивателі" (польськ. obywatel — громадянин). У тогочасних документах він служив для позначення представників шляхетського стану. Це добре видно, приміром, із фрагмента вступного протоколу універсалу київського воєводи Т. Замойського (1627) до шляхетства Київщини: "усім людям шляхетського стану, обивателям Київського воєводства" [46]. Поняття "вільний обиватель" було тотожне поняттям "вільний поляк", "вільний шляхтич" і несло в собі змістове навантаження, пов`язане із шляхетськими релігійними вольностями [47].

Таким чином, восени 1619 р. роль ідейного натхненника та організатора політичне забарвленого руху православного духовенства і шляхти за відновлення вищої ієрархії українсько-білоруської православної церкви взяв на себе Іов Борецький. Те, що він назвав подавцями петиції від 3 листопада представників шляхетського стану, було продуманим політичним кроком. Адже саме шляхетські скарги, а також егзорбітанції — вимоги до короля щодо дотримання ним правових норм та зобов`язань — мали найбільшу вагу для влади Речі Посполитої. Водночас щодо православної конфесії Іов Борецький представляв політичні позиції не лише духовенства і шляхти, а й інших станів українського суспільства. Показовим тут є те, що звертаючись із проханням до Т. Замойського донести зміст петиції до короля, сенату та всього шляхетського загалу Речі Посполитої, він наголошував на важливості посередництва київського воєводи для "тутешніх обивателів духовного і світського станів", а також "посполитого руського народу" [48].

Звідси напрошується висновок, що окрім представників православного духовенства і шляхти, рух за відновлення православної церковної ієрархії підтримували принаймні київські міщани. Найактивніше — ті з них, які були членами Київського Богоявленського братства. Осторонь цього руху не могли стояти і козаки. На той час вони набули певного досвіду практичної підтримки православної церкви. Причому, козаки вирізнялися своїм радикалізмом, їхня участь у міжконфесійній боротьбі в Україні виявилася позначеною таким крайнім проявом релігійної ворожнечі, як вбивство у 1618 р. намісника київського уніатського митрополита Антонія Грековича.

Можна вважати безсумнівним, що ідею відновлення православної церковної ієрархії поділяв П. Сагайдачний. Це доводить уся його політична поведінка після приїзду в Україну у 1620 р. єрусалимського патріарха Феофана. Звісно, що вона не могла бути спонтанною і відірваною від місцевих реалій внутрішньоцерковного життя. Як мінімум П. Сагайдачний у своїй конфесійній політиці робив поправку на політичні позиції тих проправославних представників політичних кіл в Україні, котрі стояли за петицією від 3 листопада 1619 р. Не виключено, що і сам запорозький гетьман мав причетність до появи цього документа. Адже у нього загалом було цілком достатньо часу (понад два тижні), щоб після укладення Роставицької угоди прибути на початок листопада до Києва, а потім встигнути організувати похід запорозького війська на кримські улуси в другій половині цього ж місяця.

Втім, у даному випадку важливою є не стільки можлива особиста участь П. Сагайдачного у підготовці петиції від 3 листопада, як те, що Іов Борецький напевне зустрічався з ним напередодні від`їзду запорозьких послів до Москви. Вочевидь вони обговорювали між собою плани залучення єрусалимського патріарха до справи відновлення православної церковної ієрархії в Україні та Білорусії.

Опосередковане свідчення про цю зустріч ігумена київського Свято-Михайлівського монастиря із запорозьким гетьманом міститься у "Протестації" від 28 квітня 1621 р. (одним із її авторів був Іов Борецький). Спростовуючи звинувачення у шпигунстві на користь Туреччини, які польська влада висувала на адресу патріарха Феофана, Іов Борецький писав: "В один час і в один рік у Москві і патріарх і козаки були..., а ніяких авантюр і шпигувань не сталося".

З цієї фрази випливає така думка. Якщо єрусалимський патріарх насправді був би турецьким шпигуном, він неодмінно відповідним чином вплинув би на запорозьких послів у Москві. Оскільки цього не сталося — як і нічого іншого, що викривало б Феофана III як таємного турецького агента, — то це доводить його невинуватість. Розвиваючи подібну аргументацію, Іов Борецький вибудовував ще одну логічну схему: для завербованого турецьким урядом патріарха-шпигуна на передньому плані мала бути підривна агітація серед запорожців. Для неї він мав широкі можливості як у Москві, у якій він пробував разом з козацькими послами, так і в Україні, бо "і в Києві і в Терехтемирові рік він без кількох тижнів прожив". Тим часом жодних слідів такої агітації на практиці не виявлено, навпаки, запорожці "за наказом королівським на війну із турком ідуть, випроваджені із Запорожжя його милістю паном секретарем Обалковським" [49].

Таким чином, розглядаючи фразу "В один час і в один рік у Москві і патріарх і козаки були..., а ніяких авантюр і шпигувань не сталося" у загальному змістовому контексті уривку, в якому її вжито, а також враховуючи політико-конфесійну ситуацію, що склалася в Україні восени 1619 р., можна дійти таких висновків. Пильний інтерес Іова Борецького до відправленого у Москву запорозького посольства зумовлювався перебуванням там єрусалимського патріарха. А це виразно сигналізує про те, що лідер руху православних за відновлення церковної ієрархії в Україні та Білорусії конче мусив зустрітися з представниками Війська Запорозького напередодні відбуття П. Одинця з посольською місією до московського царя. Не виключено, що свято-михайлівський ігумен передав Феофану III якесь своє усне чи письмове послання через козацьких послів.

У "Протестації" Іов Борецький, по суті, виходив із логічного засновку, що патріарх Феофан контактував у Москві з послами Війська Запорозького. Адже лише за цієї умови набував доказової сили аргумент Іова Борецького про невинуватість єрусалимського патріарха у шпигунстві на користь турків. Тобто згідно із наявною у "Протестації" версією, Феофан III, по суті, мав алібі, якщо, зустрічаючись із козацькими послами у Москві, він не схилив їх до зради. Якщо ж козаки з ним там не зустрічалися, то єрусалимський патріарх у цьому разі позбувався нагоди очиститися від підозр у шпигунстві.

Отже, існують усі підстави стверджувати, що у Війську Запорозькому, так само як і в православних церковних колах в Україні, не лише знали про перебування єрусалимського патріарха у Москві у 1619 — на початку 1620 р., а й плекали щодо Феофана III далекосяжні плани. А проте в документах, якими мали керуватися П. Одинець та інші члени козацького посольства, конфесійні питання не фігурували. Йдеться насамперед про лист Війська Запорозького до царя Михайла Федоровича, зміст якого нам відомий.

Слід зазначити, що і посольська інструкція орієнтувала запорозьких послів на практику замовчування конфесійної теми. Адже на прямі запитання думного дяка стосовно "наступу" та "замаху" на віру П. Одинець фактично ухилився від відповіді, наполягаючи, що на козаків не було "замаху" з боку короля. Водночас там, де цього вимагали інтереси Війська Запорозького, він використовував запитання І. Грамотіна як привід для цілеспрямованого поширення політичне вигідної для козаків інформації. Так, задовольняючи цікавість свого співрозмовника щодо польсько-турецького примирення, П. Одинець зосередив увагу на дотичних до цієї тематики, однак вельми чутливих для козаків аспектах, пов`язаних із їхніми походами проти турків і татар.

Подібна дипломатична тактика інформаційних маніпуляцій зумовлювалася не якимись суб`єктивними міркуваннями та уподобаннями, а чітким виконанням ним приписів запорозького посольського чину. Наочною ілюстрацією цього може служити посольська інструкція Війська Запорозького — "Пам`ять нашим послам, панам Петрові Одинцю з іншими товаришами: чого повинні домагатися від їхніх милостей панів комісарів". У даному документі, що виник під час укладення польсько-козацької Куруківської угоди 1625 р., зокрема, наголошувалося на такому дипломатичному правилі: "І старший наш, [і] посол на яку-небудь справу обираються за згодою усього Війська й мусять чинити те, що їм накаже Військо" [50].

Отже, Військо Запорозьке вимагало від своїх послів безумовного дотримання конкретних положень посольської програми, що відбивала колективну волю запорозької спільноти. Самодіяльність у цій справі зовсім не схвалювалася — на винних чекало суворе покарання. Звідси випливає, що досвідчений козацький дипломат П. Одинець та члени очолюваного ним посольства до царя у 1620 р. не могли дозволити собі імпровізації стосовно такого важливого питання, як становище православної церкви у Речі Посполитій.

У цьому зв`язку можна лише гадати, чому П. Сагайдачний та інші реально причетні до формування політичних позицій Війська Запорозького особи не захотіли порушувати це питання через запорозьких послів у Москві. Можливо, вони остерігалися бурхливої негативної реакції польського уряду, що перекреслила б таємні плани тих православних церковних і світських кіл в Україні, які хотіли відновити ієрархію православної церкви. Не виключено, що тісно пов`язані із запорожцями українські церковні діячі, наприклад, Іов Борецький, з якихось причин побоювалися активного політичного впливу на конфесійні справи в Україні Михайла Федоровича (на якого великий вплив справляв його батько — московський патріарх Філарет). Зрозуміло, що могли бути й інші причини, які спонукали запорозьких політиків дистанціюватися від втручання царя у церковні справи в Україні.

Нам невідомі деталі аудієнції, яку дав Феофан III П. Одинцю і, можливо, ще комусь із членів запорозького посольства. Проте її політична значущість цілком очевидна, адже у її ході, принаймні контурне, було окреслене предметне поле для майбутнього діалогу патріарха з представниками православних кіл України, які виступали за відновлення церковної ієрархії. Вірогідно, в ході контактів запорожців із Феофаном III обговорювалися також деякі "технічні" деталі його очікуваного приїзду в Україну, де безпеку його перебування реально могли забезпечувати саме козаки. З певністю можна судити про те, що П. Одинець і підпорядковані йому запорозькі дипломати збирали інформацію про перебування єрусалимського патріарха у Москві, в тому числі про його найближчі плани. Судячи з цього, вони знайшли спосіб передати цю інформацію П. Сагайдачному ще до свого повернення з Московського царства. В усякому разі запорозький гетьман був обізнаний з термінами прибуття Феофана III в Україну й у березні взяв участь в його почесній зустрічі у Києві.

Посольський побут запорожців у Москві. Посольські подарунки царя

Завершуючи прийом запорозьких послів, І. Грамотін оголосив про призначення для них царського утримання на час їхнього перебування у Москві. У московській дипломатичній практиці це було далеко не "технічне" питання. Адже тамтешня хлібосільність прямо пропорційно залежала від політичної зацікавленості царя у своїх чолобитниках-іноземцях. Витрати на харчування, фураж коням, опалення приміщень, царське жалування грошима і хутром ретельно фіксували приказні дяки, розписуючи їх згідно з ієрархічною градацією осіб, які претендували на "государево жалованье, поденнои корм", "государево жалованье, в стола место корм". В подальшому царські урядовці спиралися на ці записи з тим, щоб відповідним чином "розсадити" охочих до казенних харчів за уявним царським столом.

На жаль, у джерелах не збереглося конкретних відомостей, що саме перепало П. Одинцю та його товаришам із царського стола. Водночас про побут запорожців у Москві в статусі послів до царя загалом можна скласти приблизне уявлення. Певною мірою тут можуть прислужитися документи, що проливають світло на те, як у столиці влаштовувалися інші царські чолобитники — вихідці з України. Йдеться про документальні свідчення, щоправда, більш пізнього порівняно із 1620 р. часу (однак такі, що вкладаються у межі діахронії), про "государеве жалування" для царських прохачів з числа духовенства, а також козацьких послів.

Як свідчать джерела, на початку 40-х рр. XVII ст. для ченців і представників білого духовенства це жалування призначалося за певною ієрархічною шкалою. Найбільший "поденний харч і питво" у Москві давали архімандритам та ігуменам. Він становив на особу по 2 алтини (алтин — мідна монета, що дорівнювала 3 копійкам), 2 кухлі меду, 2 кухлі пива, а також 2 вози дров на тиждень на увесь почет архімандритів та ігуменів. Найменшим харчем і питвом мусили вдовольнятися монастирські служки — по 5 денег (деньга — срібна монета, що дорівнювала 0,5 копійки), та інші незначні особи із супроводу "государевих богомольців": їм належало лише по 4 деньги і кухлю пива [51].

На практиці такі норми утримання для духовних осіб з України нерідко були ще меншими. Це давало привід наміснику київського митрополита Петра Могили старцю Києво-Печерської лаври Ігнатію не лише нарікати на те, що від таких царських харчів не станеш ситим, а й благати Михайла Федоровича про порятунок від голодної смерті і холоду ("...зд?сь на Москв? помираемъ голодною смертю; да дровъ, государъ, намъ указано зд?сь всего по два возы на нед?лю, и тыми, государъ, дровами намъ пронятця о четырехъ топляхъ н?чимъ") [52].

З цілком зрозумілих причин такий царський "поденний харч" не можна назвати щедрим. Тим часом ритуалізований його варіант ґрунтувався на демонстративно надмірному трапезуванні. Він був націлений на те, щоб засвідчити, з одного боку, велич, блиск і багатство царського двору, а з іншого — монаршу прихильність до персон, у яких цар мав зацікавленість. Подібного "жалованья в стола місто" свого часу удостоївся посол Б. Хмельницького до царя Олексія Михайловича чигиринський полковник Ф. Вешняк. На відміну від старця Ігнатія та інших києво-печерських ченців, йому скаржитися на голод у Москві не доводилося. Принаймні у день представлення цареві посол міг наїстися досхочу: йому запропонували "змісний калач на півтори лопатки", блюдо чорної ікри, парового ляща (або стерлядь), кусок білого рибця, блюдо юшки із свіжої риби, по куску білужини і сьомжини, "щуку колодку". Ф. Вешняку було чим вгамувати спрагу після рибних страв. Полковнику подали по два кухлі "подвійного" вина, "романії", рейнського вина, вишневого (або малинового) меду, піввідра паточного меду, відро цідженого меду, два відра доброго пива [53].

Подібні надмірності щодо забезпечення іноземних послів продовольством у Москві не були дивиною. Іноді встановлене для послів утримання вдесятеро перевищувало їхні реальні потреби. Причому згідно із московським дипломатичним етикетом "корм" (продовольство) видавався натурою, оскільки побутувала думка, що отримувати гроші на харчування принизливо. Прикметне, що визначені для послів із Речі Посполитої норми "корму" служили орієнтиром для постачання продовольством інших іноземних послів [54].

А якими були гастрономічні перспективи у Москві П. Одинця та його посольського почту, адже до іноземців-візитерів до царя діяв принцип "по Сеньке и шапка"? Можна стверджувати, що призначене для них матеріальне утримання було в межах загальноприйнятих для московської дипломатичної практики норм "корму", встановлених для іноземних послів. На це вказує той факт, що під час прийому П. Одинця та його товаришів у Посольському приказі і Боярській думі при повідомленні про призначене для них посольське утримання незмінно звучала формула "государево жалованье, в стола место корм", яка застосовувалася до послів, котрим при московському дворі засвідчували належну шану, приміром, посольської делегації на чолі із чигиринським полковником Ф. Вешняком [55].

У цьому можна вбачати особливий знак прихильності царя Михайла Федоровича до послів Війська Запорозького. Адже з прибулими у Москву іноземцями, які не викликали у царського уряду надто великого інтересу, як правило, особливо не церемонилися. Це добре видно з прохолодного прийому, з яким зіткнулися у столиці Московської держави києво-печерські ченці, очолювані старцем Ігнатієм. їм призначили непрестижний за тамтешніми уявленнями "поденний корм" грошима, а також лише у день їхнього приїзду в авральному порядку підшукали для них приміщення на кизил-башському (перському) купецькому дворі, нашвидкоруч відремонтувавши у ньому груби [56].

Згідно із тогочасною дипломатичною практикою перед відправкою послів додому їх обдаровували. Свою посольську винагороду отримали й очолювані П. Одинцем запорожці. Цар Михайло Федорович видав щодо цього свій указ, за яким П. Одинець отримав в рахунок "государева жалованья" лисячу шапку за 4 рублі, "добру" камку — візерункову шовкову тканину, ткану золотом або сріблом, "доброго" ґатунку сукно (лундиш). Семи "лутчим" членам запорозького посольства перепало по лисячій шапці за 2,5 рублі, "доброму" сукні і тафті — шовковій тканині з полотняними вставками. Решті козакам дали по лисячій шапці за 1,5 рубля та "добре" сукно [57].

Така винагорода запорозьким послам була радше символічною, якщо порівняти її з тими багатими дарунками, що їх отримували інші посли та різні царські прохачі. Наприклад, у 1640 р. племінник колишнього київського православного митрополита Іова Борецького Ілля Борецький, окрім іншого, виклопотав собі у Михайла Федоровича сорок соболів ціною у 25 рублів [58].

Порівняно мала винагорода, яку отримали запорозькі посли — причому, на тлі досить шанобливого ставлення до них московської влади, пояснювалася політичним прагматизмом дарувальника. Судячи з усього, уряд Михайла Федоровича волів тримати певну політичну дистанцію при зближенні із Військом Запорозьким. Не в останню чергу це пояснювалося як оглядкою офіційної Москви на позицію кримського хана, так і відсутністю у неї твердої впевненості у надійності запорожців в ролі "царських слуг". Через це цар вирішив запустити пробну кулю — надати Війську Запорозькому так зване "легке" жалування. Йшлося загалом про невелику за розміром (однак значущу за політичним підтекстом) разову грошову виплату. Очевидно, з прив`язкою до її "легкої" форми і було підібрано "легкі" подарунки для П. Одинця та інших членів запорозького посольства.

Що ж до суми царського жалування усьому Війську Запорозькому, то Михайло Федорович відлічив для нього 300 рублів. Причому розставання з грошима на користь козаків далося йому нелегко: у чорновому варіанті царської грамоти початкове фігурувала сума 200 рублів, яку після вагань вирішено було збільшити наполовину. Утім, і трьохсот-рубльове жалування, що в кінцевому разі перепало запорожцям від царських щедрот, не могло істотно поліпшити їхнє матеріальне становище. За тогочасними московськими цінами його вистачило б на придбання 75 дорогих лисячих шапок, або 200 лисячих шапок посередньої якості, що в розрахунку на усіх козаків Війська Запорозького було явно малувате.

Показово, що служба князя Д. Пожарського, тобто одного з основних фігурантів на переговорах із запорозькими послами у 1620 р., обходилася царському урядові дорожче, ніж виплачене ним жалування на все Військо Запорозьке. Принаймні, про це можна судити за даними, які є у розпорядженні дослідників за 1633 р. Тоді цей князь "для смоленские службы" отримав річний оклад у 400 рублів (за цю ж службу боярину князю Дмитру Черкаському було визначено оклад у 600 рублів), а послані у його полк піддячі із різних приказів, тобто невійськові служилі люди, мали оклад від 7 до 22 рублів [59], що також помітно перевищувало вартість посольських подарунків, отриманих у Москві членами посольської делегації на чолі з П. Одинцем. Однак в даному випадку важливою була не конкретна сума жалування, а факт його виплати запорожцям. Адже це політичне закріплювало їхні відносини з царем у формі військової служби монарху.

Прийом у Боярській думі

Посольська місія П. Одинця та його товаришів не вичерпалася їхнім візитом до Посольської палати. Московська влада влаштувала цей урочистий прийом, щоб подати Війську Запорозькому виразний сигнал своєї політичної прихильності, а також задля попереднього з`ясування намірів запорозьких послів (очевидно, П. Одинець вручив тоді І. Грамотіну листа від Війська Запорозького до царя Михайла Федоровича) та збору від них певної військово-політичної інформації. А проте на запорожців чекали нові, не менш значущі знаки уваги з боку офіційної Москви: їх прийняли також у Боярській думі — вищій державній установі Московського царства.

Думними чинами були у ті часи бояри, окольничі, думні дворяни, а також думні дяки — останні відігравали дедалі більшу роль у поточній діяльності Думи, займаючись головно діловодством. Сфера діяльності Боярської думи охоплювала широкий спектр питань як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Серед іншого, ця установа займалась організацією прийому іноземців, а також проведенням переговорів з приїжджими іноземцями. Як правило, переговори з представниками іноземних государів вели члени обраної царем невеликої Ближньої думи, до якої входили, зокрема, деякі члени Боярської думи. Для ведення дипломатичних переговорів створювалися особливі думські комісії. Зазвичай комісії складалися з одного-двох (у виняткових випадках — трьох) членів Боярської думи, яким допомагали двоє-троє дяків. Бояри не входили до відповідних комісій, якщо ранг іноземного дипломата був недостатньо високий або ж у Москві дипломатичне питання вважали малозначущим — тоді на переговори ішов лише дяк [60].

Для подальших переговорів з очолюваною П. Одинцем запорозькою посольською делегацією цар Михайло Федорович призначив осіб з числа впливових у Московській державі діячів і досвідчених представників приказної бюрократії — боярина, коломенського намісника князя Дмитра Пожарського, думного посольського дяка Івана Курбатова та дяка Посольського приказу Саву Романчукова. Невдовзі П. Одинця та його товаришів прийняли у Боярській думі "на государевом дворе". Коли саме вони потрапили "в палату к боярам", залишається невідомим. Можливо, інформація про це містилася у тій частині відповідного джерельного тексту, що на сьогодні виявилася втраченою [61]. В усякому разі, прийом запорозького посольства у Боярській думі відбувався не раніше, ніж думні чини і сам Михайло Федорович ознайомилися зі змістом листа Війська Запорозького до царя. Таке припущення спирається на той факт, що головною темою зустрічі бояр з козацькими послами було обговорення саме цього документа. Причому на той момент його зміст вивчив і цар ("И что писали к цв-ву Петр и все Запорожское войско в своем листу к в. в-ву, то де известно"). Звідси стає зрозумілим, що прийом П. Одинця та інших запорожців у Думі відбувся після 27 лютого (9 березня за н. с.), тобто вже після того, як по завершенні прийому у Посольському приказі їх відпустили "на подворье".

Стосовно визначення орієнтованої дати цієї події можна зробити -таке спостереження. Прийом козаків у Посольскому приказі відбувався; у суботу 27 лютого, на Масляну. А під час офіційної зустрічі послів Війська Запорозького у Думі бояри із специфічною куртуазністю просили їх не ображатися, що їм відмовлено у щасті особисто споглядати Михайла Федоровича, оскільки, як було заявлено, у піст він не дає аудієнції іноземним послам: "А в том бы вам не оскорблятца, что есте его ц. в-ва очей не видели, потому что есте пришли к Москве перед постом, и в пост у великого государя нашего никакие послы иноземцы не бывают. А ныне царское величество ездил молитца по святым местам, и велел вас великий государь наш отпустить к себе".

Усе це дає підстави стверджувати, що прийом запорозьких послів у Думі міг відбутися не раніше понеділка 1(11) березня, тобто першого дня Великого посту. Найвірогідніше ж ця подія могла статися близько 10 (20) березня. Адже саме того дня на виконання офіційно озвученого боярами царського рішення про подарунки запорозьким послам "денгами, и комками, и тафтами, и сукны, и шапки" було доручено казначею і двом дякам виготовити одяг і шапки з відповідних тканин, сукна та хутра, а потім доставити їх у Посольський приказ І. Грамотіну та С. Романчукову [62].

Під час зустрічі з козацькими послами бояри в позитивному контексті оприлюднили зроблене ними резюме листа Війська Запорозького до царя. Вони передали П. Одинцю та його товаришам похвалу Михайла Федоровича на адресу гетьмана П. Сагайдачного і всього Війська Запорозького за те, що запорожці стали шукати царської милості і жалування, засвідчивши водночас свій намір служити цареві. Окреслюючи зайняту Михайлом Федоровичем політичну позицію стосовно запорозьких ініціатив, бояри запевнили козацьких послів, що він чинитиме так само, як його "предки" царі—дід Іван IV Грозний та дядя Федір Іванович, котрі "прежних запорожских гетманов и все войско Запорожское в своем царском жалованье держали".

Окрім цієї відповідальної політичної заяви про прихильність Михайла Федоровича традиції московських царів тримати запорожців за своїх слуг, бояри, вдавшись до мови тогочасної дипломатії, подали П. Одинцю та його товаришам додаткові сигнали щодо зацікавленості офіційної Москви у Війську Запорозькому. На початку прийому запорожців у Думі це проявилося в тому, що дяк С. Романчуков оголосив про веління Михайла Федоровича відвести П. Одинцю та його посольському почту престижний постій на царському дворі. А під кінець прийому козацьким послам пообіцяли царські подарунки, що чекали на них при випровадженні їхнього посольства додому. Тим часом, як можна припустити, їм запропонували задовольнитися щедрим царським столом.

Нарешті П. Одинця та його товаришів запевнили у намірі Михайла Федоровича видати Війську Запорозькому грошове жалування. Це свідчило про те, що царський уряд реально був готовий конституювати особливі політико-правові та військово-політичні стосунки із запорожцями. Таким був і головний практичний результат прийому запорозького посольства у Боярській думі.

Останній прийом запорозьких послів у Посольському приказі. Укладення московсько-запорозької угоди 1620 р.

Хоча запорожців і прийняли у Посольському приказі та Боярській думі, проте це не поставило крапку над "і" у їхньому посольстві. Видається очевидним, що посольській делегації Війська Запорозького належало відбути у Москві ще одну офіційну зустріч — заключну. До речі, у тогочасних московських політико-дипломатичних колах останньому прийому відводилася особлива роль: без нього посольство вважалося таким, що не відбулося [63]. Тим часом у джерелах не збереглося прямих відомостей про подібний прийом запорожців у Москві. І все ж московська влада його організувала.

Щоб переконатись у цьому, ще раз зважимо деякі викладені вище факти. Насамперед не підлягає сумніву те, що П. Одинцеві та іншим козацьким послам офіційно повідомили про рішення Михайла Федоровича стосовно відпуску їхнього посольства, як і про приблизний сценарій останнього. Сталося це тоді, коли добігав кінця прийом запорожців у Боярській думі. Отже, перед тим, як відпустити членів запорозької посольської делегації "на подворье", бояри, по-перше, оголосили, що цар дозволив відпустити їх на батьківщину ("отпустить к себе") із грошовим жалуванням на усе Військо Запорозьке, по-друге, козакам було заявлено, що під час відпуску посольства ("на отпуске") їм вручать посольські подарунки. Прикметним є і той факт, що на виконання царського указу казначей Н. Траханіотов та дяки Ж. Шипов і Б. Милований повинні були підготувати і передати ці подарунки у Посольський приказ в розпорядження І. Грамотіна та С. Романчукова. Звідси випливає, що останній прийом запорожців відбувся саме в Посольському приказі, де вони отримали обіцяні їм гроші та подарунки. Коли ж запорозьких послів запросили на останній прийом і чи обмежився він врученням П. Одинцю та його товаришам грошового жалування, хутряних шапок та інших подарунків? Можна стверджувати, що останній прийом запорозькій посольській делегації було влаштовано у Посольському приказі не раніше 21 квітня (1 травня за н. ст.).

Саме того дня цар Михайло Федорович видав грамоту, адресовану гетьманові Петрові Конашевичу, отаманам, сотникам, осавулам та всьому Війську Запорозькому.

У цьому документі, врученому запорозьким послам І. Грамотіним і С. Романчуковим під час останнього прийому у Посольському приказі їхньої посольської делегації, підбито підсумок офіційному політичному діалогу між представниками Війська Запорозького та царським урядом. Причому визначено рівень, а також перспективи московсько-запорозьких стосунків.

У грамоті спершу переказано зміст запорозького листа до Михайла Федоровича. Як зазначалося, у цьому листі містилася програмна політична пропозиція щодо військової служби цареві, за яку очікувалася монарша винагорода. Потім у грамоті Михайла Федоровича було викладено офіційну позицію царського уряду стосовно запорозького посольства загалом.

По-перше, цар висловив подяку гетьману і всьому Війську Запорозькому за їхнє звернення по царську милість, а також вже нині засвідчену запорожцями службу цареві і намір служити йому в майбутньому. По-друге, він погодився прийняти татарських полонених, доставлених йому козаками на доказ виконуваної ними царської служби. По-третє, Михайло Федорович наголосив, що звелів своїм боярам та приказним людям офіційно прийняти, заслухати і відпустити запорозьке посольство, нагородивши послів подарунками, Військо Запорозьке — "легким" грошовим жалуванням. Цар запевнив козаків у тому, що і надалі вони можуть бути певними його ласки та жалування ("И вперед вас в нашем милостивом жалованье имети хотим") [64].

Таким чином, основну політичну мету запорозького посольства до московського царя фактично було досягнуто. Цареві було вручено листа від імені гетьмана та усього Війська Запорозького з пропозицією про військове найманство. У відповідь на нього Михайло Федорович дав козацьким послам грамоту про прийняття цієї пропозиції на певних умовах. Фактично ці документи лягли в основу укладеної тоді московсько-запорозької угоди.

Згідно з цією угодою Михайло Федорович погодився на встановлення політичних стосунків з Військом Запорозьким, які, по суті, базувалися на засадах військової служби запорозьких козаків цареві за певне грошове жалування. Водночас стосовно останнього царський уряд не брав на себе чітких фінансових зобов`язань. До того ж цар робив таке застереження: в подальшому виплату запорожцям жалування він ставитиме в пряму залежність від того, як вони проявлятимуть себе на царській службі ("А вперед вас в вашем жалованье забвенных не учиним, смотря по вашей службе").

Звертаючись до запорожців, як до осіб, що вже перебувають у статусі царських слуг, Михайло Федорович ставив перед ними оперативне військово-політичне завдання: не чинити ніяких походів на кримські улуси, оскільки татари утримуються від нападів на Московську державу. Щоправда, вданому випадку наміри царя, судячи з усього, не були такими однозначними. Як можна здогадатися із закресленої у чорновому варіанті грамоти і не зовсім чітко сформульованої фрази: "...а будет крымской царь вперед к нам правды держати и учнет и войною на наши украины ходити учнут деле вперед вашем" [65], Михайло Федорович все ж розраховував за певних обставин використати військові сили Війська Запорозького для збройного стримування татар. Узагальнюючи результати розгляду запорозького посольства до царя Михайла Федоровича, можна стверджувати, що головним його результатом стало подолання кризи у стосунках Війська Запорозького з царським урядом (спричиненої участю козаків у польсько-московській війні 1617-1618 рр.) й піднесення їх до рівня безстрокового військового найманства, прибраного у форму номінального підданства запорозьких козаків цареві.

Чим же було зумовлене таке військово-політичне зближення Війська Запорозького з офіційною Москвою і чи мали козаки якісь дивіденди від московсько-запорозької угоди 1620 р.? Однозначно відповісти на це навряд чи можна, через незадовільний стан джерел. Загалом на межі другого і третього десятиліть XVII ст. існувало кілька факторів, що спонукали запорожців орієнтуватися на московського царя. Якщо виходити з конкретики документів, пов`язаних із запорозьким посольством 1620 р. до Москви, то напрошується висновок, що найпершою і найелементарнішою причиною, яка підштовхувала козаків до зближення з царем, було їхнє бажання регулярно отримувати від нього платню. Тим паче, що у цей час для запорожців актуалізувалися питання пошуку засобів до існування, оскільки у зв`язку з укладенням Роставицької угоди з`явилися політичні перепони у здійсненні морських походів за здобиччю.

Можна з певністю констатувати, що досягнута в 1620 р. московсько-запорозька угода, яка на політико-правовому рівні зафіксувала обіцянку царя платити козакам жалування за їхню йому службу, сприяла практичному утвердженню відповідної традиції у стосунках між Військом Запорозьким та царським урядом. Показовим у цьому відношенні є той факт, що у 1626 р., тобто приблизно через шість років після укладення Московської угоди 1620 р. Михайла Федоровича із запорожцями, гетьман Михайло Дорошенко клопотав перед Сигізмундом III про його згоду на відправку запорозьких послів до московського царя за щорічним жалуванням, виплата якого козакам тлумачилася гетьманом як данина давній традиції московсько-запорозьких відносин.

У листі М. Дорошенка до польного гетьмана і сандомирського воєводи Станіслава Конецьпольского з цього приводу зазначалося: "...через наших послів вносили наше прохання до маєстату Його Королівської Милості, нашого милостивого пана, щоб могли отримати дозвіл послати своїх послів до московського царя по казну, яку здавна давали і нашим предкам". Король переадресував вирішення цього питання С. Конецьпольському [66]. Стосовно традиції, про яку йдеться, варто зауважити і таке: ще наприкінці 80-х рр. XVI ст. окремі запорозькі загони переходили на військову службу до московського царя, отримуючи за неї "хлібні запаси", а також жалування грошима і сукном. На початку ж 90-х рр. XVI ст. царське жалування за службу певний час ішло на усе Військо Запорозьке [67].

Бажання отримувати царське жалування не було і не могло бути єдиним спонукальним мотивом для запорожців при спорядженні свого посольства до Москви. Річ у тім, що укладена у жовтні 1619 р. польсько-запорозька Роставицька угода не лише ставила козакам палиці в колеса щодо організації морських походів проти Туреччини. Для запорожців ця угода, по суті, являла собою бочку з порохом (йдеться насамперед про те, що вона таїла для них такі соціальні і політичні небезпеки, як масова виписка козаків із Війська Запорозького та вигнання їх із шляхетських і церковних маєтків). Причому, тліючий ґніт від неї контролював польський уряд.

Тим часом, розігравши "московську карту", можна було здобути певну політичну противагу антикозацьким планам польської влади. За прикладом того, як можна було впливати на офіційну Варшаву, запорожцям не потрібно було далеко ходити. Адже по завершенні польсько-московської війни на початку 1619 р. "на государево имя" перейшов козацький полк на чолі із Жданом Коншею.

Прикметне, що модель політичної поведінки, в основі якої лежала ідея виходу з підданства монарха, котрий нехтує правами своїх підданих, і набуття нового підданства за кордоном, актуалізувалася для запорожців невдовзі після укладення Куруківської угоди 1625 р. А згідно з нею (подібно до Роставицької угоди 1619 р.) від козаків вимагалося звільнити шляхетські і церковні маєтності. Та, як заявляв польному гетьману С. Конецьпольському запорозький гетьман М. Дорошенко, "нестерпні кривди, хижацтво, вбивства", яких козаки зазнавали від державців і підстарост, матимуть тяжкі політичні наслідки для Речі Посполитої. Адже це могло спричинитися до масового виходу запорожців з підданства польського короля і переселення їх у володіння московського царя, а то й турецького султана і кримського хана ("цими людьми наповниться не лише Москва, а навіть і поганські провінції") [68]. Нарешті, потрібно наголосити ще на одних ключових причинах і наслідках запорозького посольства 1620 р. до московського царя. Можна стверджувати, що це посольство так чи інакше було пов`язане з цілями учасників руху за відновлення православної церковної ієрархії, який активізувався в Україні восени 1619 р. Перебування козацьких послів у Москві певною мірою вплинуло на формування політичної атмосфери, сприятливої для здійснення патріаршої місії Феофана III в Україні. Цьому прислужилися насамперед імовірні контакти П. Одинця з патріархом Феофаном. Вони так чи інакше сприяли налагодженню конструктивного діалогу єрусалимського патріарха з політичне активними православними колами в Україні щодо їхніх конфесійних прагнень.

Література

1. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — К., 1993; Максимович М. А. Собрание сочинений. — Т. 1. —К.,1876.

2. Чувардинский А. Г. Палий А. И. Гетман Сагайдачный. — К., 2002.

3. Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси. — Т. 1. — М., 1877. — С.90.

4. Там же. — С. 91-93.

5. Гуслистий К. Г. Петро Конашевич-Сагайдачний (До 350-річчя від дня смерті) // УІЖ. —1972. —№.4. —С. 12-125.

6. История Украинской ССР: В 10-ти т. — Т. 2. — К., 1982. — С. 409.

7. Голобуцький В. Запорозьке козацтво.— К., 1994.— С. 230-232.

8. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 7. — К., 1995. — С. 386.

9. Лист коронного гетьмана С. Жолкевського до короля Сигізмунда III, 15.ХІ 1619 // Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1908. — Т. 8. — С. 205.

10. 3 грамоти царя Михайла Федоровича кримському ханові Джанібек-Гірею з виправданнями щодо посланого до царя Військом Запорозьким посольства, лютий 1620 // Документи російських архівів з історії України, — Т. 1. — Львів, 1991. — С. 254.

11. Лист коронного гетьмана С. Жолкевського до короля Сигізмунда III, 15. XI 1619. — С. 203, 204.

12. Кримський царевич Шагін-Гірей здавна спирався на запорожців як на союзників, намагаючись здобути ханський престол, на який турецький султан посадив Джанібек-Гірея, знехтувавши його кандидатурою. Це змусило Шагін-Гірея перейти в опозицію і до кримського хана, і до турецького султана. Згідно із свідченням московських джерел за 1614 р., він був "ныне казакам", або, інакше кажучи, вигнанцем. Шагін-Гірей осів у Білгороді, зібравши військо, до якого входили кримські татари, ногайці і черкеси. Об`єднавшись із запорожцями, Шагін-Гірей того року мав битву з військом хана Джанібек Гірея. За даними московської сторони, влітку 1614 р. запорозькі козаки продовжували залишатися на боці Шагін-Гірея і готувалися разом з ним до нового витка кримських міжусобиць. Сам претендент на ханський престол стояв у той час у Білій Церкві разом із своїми союзниками — козаками. (З інструкції посольству в Крим Г. К. Волконського і П. Євдокимова, 15. VII 1614 //Документи російських архівів з історії України. — Т. 1. — С. 68, 69.

13. Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Посольській палаті, 27.ІІ (9.III) 1620 // Документи російських архівів з історії України. — Т. 1. — С. 246.

14. 3 повідомлення московського посла до Криму О. Лодиженського, 2(12) V. 1620 // Документи російських архівів з історії України. — Т. 1. — С. 256.

15. 15.. Там само. — Коментар до док. 185. — С. 331, 332.

16. Еріх Лясота зі Стеблева. Щоденник // Жовтень. — 1984. — № 10. — С. 104-108.

17. Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Боярській думі, після 27.II (9.ІІІ) 1620 // Документи російських архівів з історії України. — Т. 1. — С. 247.

18. Грамота царя Михайла Федоровича гетьману Петрові Конашевичу, отаманам, сотникам і всьому Війську Запорозькому, 21.IV (1.V) 1620 // Там само. — С. 248-249.

19. Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Боярській думі, після 27. II (9.111)1620. — С. 247.

20. За усталеною в Московській державі практикою члени іноземних посольств при вступі на її територію бралися на повне державне забезпечення, їм давали продовольство ("корм") та фураж у містах по шляху прямування до столиці, а також при поверненні додому — аж до перетину московського кордону (Рогожин Н. М. У государевых дел быть указано... — М., 2002. — С. 67).

21. У XVII ст. поняття "діти боярські" означало слуг московського царя, які утворювали другий "чин" служилих людей після царських дворян (Павлов-Сильванський Н. П. Феодализм в России. — М., 1988. — С. 106).

22. Грамота царя Олексія Михайловича путивльським воєводам І. Борятинському та М. Оладьїну, після 28.І. (7. II) 1620 // Документи російських архівів з історії України. — Т. 1. — С. 245; 3 повідомлення російських посланців до Криму П. Воєйкова і С. Матчина, 12 (22). II 1620 // Там само. — С. 251; 3 повідомлення окольничого князя Г. К. Волконського, 10 (20). II 1620 // Там само. — С. 250.

23. 3 повідомлення окольничого князя Г. К. Волконського 10 (20). II 1620. — С. 250.

24. Повідомлення московських посланців до Криму П. Воєйкова і С. Матчина, 12(22).II 1620. — С. 251,252.

25. У XVII ст. посольська "розміна" являла собою зустріч російських та кримських дипломатів, що відбувалася у м. Валуйках на Білгородщині, зазвичай навесні або влітку. Під час посольської розміни сторони обмінювалися посланниками, тобто постійними представниками своїх держав (Новохатко О. В. Записные книги Московского стола Разрядного приказа XVII века. — М., 2001. — С. 212).

26. 3 грамоти царя Михайла Федоровича послам до Криму П. Воєйкову і С. Матчину 12(22).II 1620 // Документи російських архівів з історії України. — Т. 1. — С. 252,253.

27. 3 грамоти царя Михайла Федоровича кримському ханові Джанібек Гірею з виправданнями щодо посланого до царя Військом Запорозьким посольства, лютий 1620 // Там само. — С. 254, 255.

28. Шмидт С. О. У истоков российского абсолютизмa: Исследование социально-политической истории времени Ивана Грозного. — М.,