Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Розклад сільської общини

I. Розвиток ремесла

Одним з найбільших показників розкладу сільської общини в дофеодальний період Київської Русі, який (розклад) почався тоді, є відокремлення ремесла від землеробства, підвищення продуктивності праці ремісників і поліпшення якості продукції. Археологічні дані дозволяють нам встановити, що цей процес достатньою мірою визначився з X ст. Саме з цього часу ремісничі вироби починають дуже відрізнятись своєю якістю й різноманітністю типів від продукції попередньої епохи.

Цей процес виявляється в усіх основних галузях ремісничої праці, але особливо показовий він, за археологічними даними, Щодо ремісничого оброблення металів. Раніш металеві вироби були дуже грубі своєю технікою, не відрізнялись різноманітністю зразків і не мали стабільних форм. Обслідування археологічних об’єктів, датованих X ст., виявляє, що їх асортимент різко збільшується 14. З’являються добре вироблені ремісничі інструменти: сокири, долота, щипці, скоби, заклепки, цвяхи та ін., зброя у вигляді списів, стріл, кинджалів, ножів різноманітних типів, хатнє начиння, наприклад, сковорода, хатні речі, як от: кресала, замки, ключі тощо. Порівняння всіх цих виробів з виробами попередньої епохи показує, що якість плавлення і кування різко поліпшується. Разом з тим можна простежити, що поступово встановлюються стандартні типи цих виробів по окремих районах, наприклад, сокири з прямим верхнім краєм і півкруглою виїмкою в нижньому краї, залізні лопати з протилежним кінцем у вигляді сковородника, стандартні плоскі сковороди. Неважко зробити висновок, що в обробці заліза склались спеціальні ремісничі традиції, виробились спеціальні навички, що обробка заліза стала тепер окремою спеціальністю 5*. Так само спостерігається великий прогрес в обробці кольорових металів. Так, місцевою роботою вважаються два срібні роги для пиття, знайдені в чернігівській Чорній Могилі, датованій візантійськими монетами IX ст. Ці роги являють собою вироби високої техніки: вони мають різбляну срібну оковку зі стилізованим рослинним орнаментом і фігурами звірів і людей. З’являються в цей час і стандартні типи прикрас, наприклад, новгородські вискові кільця з ромбічним розширенням, кільця з великим обручем у смоленських кривичів, а це доводить, що вже в цей період існували певні районні центри виготовлення їх.

Археологічні дані дозволяють встановити розвиток керамічного виробництва. До розглядуваного періоду глиняний посуд ліпили руками з грубої глиняної маси при поганому обпалі. Можна припускати, що кожна родина виробляла такий посуд власними засобами. В X ст. почали застосовувати гончарне коло: гончарі навчились робити рівну дрібнозернисту глиняну масу і добре обпалювати виготовлені посудини в спеціальних печах, що вимагали вмілого поводження і спеціальних знань. Унаслідок розвитку техніки гончарної справи з’являються стандартні типи горщиків з відігнутою шийкою, з випнутими округлими боками, з орнаментацією з хвилястих чи паралельних ліній, які легко й швидко можна було робити в той час, як готовий сирий горщик обертався на [гончарному] колі. Все це дозволяє зробити висновок, що вироби ці виготовляли спеціалісти, гончарі, які займались виключно керамічним виробництвом, знали всі тонкощі ремесла і працювали на обмін 15.

Звичайно, поруч з цим ремеслом мусило розвинутись і домашнє ремесло; з’являються ковалі, теслярі, кушніри та ін., що працюють здебільшого на замовлення. Наявність стандартних типів виробів дозволяє зробити висновок, що в даний період виникли більш-менш великі ремісничі центри серед окремих племен. Але безперечно, що поруч з ними з’являються і більші ремісничі центри, які обслуговують своєю продукцією широку територію, наприклад, центри виробництва шиферних пряслиць, деяких типів поясних пряжок і намиста 16.

2. Розвиток торгівлі

Розвиток поділу праці, розвиток ремесла означає і розвиток обміну, розвиток торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої.

Можна припускати, що спочатку основними предметами внутрішньої торгівлі були сіль і залізо 17. Місцеву сіль добували в Галицькій землі, а залізо з місцевої, так званої болотної руди, наприклад, у землі древлян. Успіхи в обробці металів, у ювелірному виробництві, в кераміці зумовлюють збільшення числа предметів внутрішньої торгівлі. Про збільшення торгівлі місцевими ремісничими виробами досить переконливо говорять археологічні дані. При розкопках виявляється більш-менш велике поширення решток однотипних речей. Виникнення ряду великих міст, що являли собою торговельно-промислові центри з населенням, певна частина якого перестала займатись сільським господарством, повинне було викликати торгівлю продуктами, створювати більш-менш місткі сільські ринки. Основним центром торгівлі був Київ 18. Він був збірним пунктом для всього, що рухалось по Дніпровській системі, а до цієї системи йшли товари з інших річкових систем. Київ був перехрестям не тільки водних систем, а й сухопутних шляхів — з Волині, з Польщі, з Чехії й Угорщини, з Курська, з Переяслава. На південь же з Києва йшли три шляхи, що мали дуже велике значення в зовнішній торгівлі — Грецький, Соляний і Залозний.

Поруч з розвитком внутрішньої торгівлі підсилюється торгівля і зовнішня. Сильний ріст останньої можна пояснити тим, що в Київській Русі добували товари дуже цінні і які дуже цінували найбільші і економічно розвинуті держави того часу, наприклад, Арабська і Візантійська.

Такими товарами були хутра, мед і віск. Звичайно, і в цих країнах займались полюванням і бджільництвом, але всього, що добували там, було мало для задоволення попиту і, мабуть, воно мало цінувалось. Досить вказати, наприклад, на хутра, що добували в Східній Європі. З цими хутрами, звичайно, щодо краси й теплоти не могли конкурувати хутра місцеві.

Ближче вивчення матеріалу змушує нас визнати, що Київська Русь торгувала не тільки з хозарськими й візантійськими, а й з усіма сусідніми країнами. Але, звичайно, торгівля зі Сходом і Візантією мала дуже велике значення.

Початок торгівлі східного слов’янства зі Сходом, якщо грунтуватись на монетних скарбах, належить до VII ст., а з свідчень східного письменника Ібн-Хордадбе 19 можна встановити, що східна торгівля була вже дуже розвинута в першій половині IX ст. В трактаті, який приписують Аль-Балхі (перша половина X ст.) говориться, що Русь провадить торгівлю з Хозарією, Візантією і Великим Болгаром 20. Про торгівлю Русі з Болгаром і Хазраном (Ітілем) говорить також. і Ібн-Хаукаль 21.

Грунтуючись на матеріалах, що дійшли до нас, можна встановити, що Болгар — столиця держави волго-камських болгар — була центром, який зв’язував Русь з Середньою Азією. Основною артерією, по якій йшла торгівля Русі з Болгаром, була Волга. Але руські купці не тільки безпосередньо торгували з Болгаром і середньоазіатськими арабами, а були й посередниками в торгівлі між ними і балтійськими народами.

Неважко встановити, що торгівлю з болгарами провадили переважно племена, які жили на півночі — ільменські слов’яни, кривичі, вятичі. Південні ж племена — поляни, сіверяни, деревляни — торгували головним чином з хозарами, точніше, з столицею Хозарського царства Ітілем. Ця торгівля з хозарами в певний період грала головну роль. Про це свідчить Хаукаль, який говорить, що «головна торгівля Русі була в Хазрані, де було багато купців і мусульман і всякого товару» 22. Руські товари привозили в Ітіль або по Волзі, або по Дону, звідки вони волоком ішли в Волгу, мабуть у те місце Волги, де тепер стоїть Сталінград [Волгоград]. Але східні письменники розповідають, що руські купці зі своїми товарами ішли далі Ітіля, по Каспійському морю, тобто безпосередньо до основних торговельних арабських центрів.

Що місто Ітіль грало велику роль у торгівлі Русі з арабами, досить добре підтверджується оповіданням Масуді про те, що одну половину міста займали слов’яни і Русь 23. ІбнФадлан мав змогу докладно описати звичаї руських купців, що приїжджали в Ітіль 24. Так само через Ітіль приїжджали в Русь і арабські купці з своїми товарами. Товари, що йшли зі Східної Європи, отже і з Русі, і які купували арабські купці, були дуже різноманітні. Письменник кінця X ст. Мукаддесі розповідає, що «З Ховарезма (Хорезма) вивозять: соболів, білок, горностаїв, «фенек», куниць, лисиць, боброві шкіри, рябих зайців, кіз, віск, стріли, березову кору, шапки, риб’ячий клей, риб’ячі зуби, бобровий аромат, горючий камінь, вичинену шкіру, мед, горіхи, яструбів, мечі, панцери, халендж, слов’янських невільників, овець і биків; все це з Болгара» 25.

Безперечно, що більшість цих товарів могла вивозити і з Русі.

Масуді докладно говорить про торгівлю Русі хутрами. Ряд інших письменників відзначає особливе значення торгівлі рабами і рабинями. Що ж до арабського довозу, то східні письменники повідомляють, що араби привозили в Русь намисто й мечі, вироби ювелірні, зокрема золоті, південні фрукти й прянощі.

Поруч з торгівлею зі Сходом, певне значення мала і торгівля з Півднем, особливо з Кримом. Київська Русь, зокрема Київ, зв’язувався з Кримом двома шляхами — так званими Соляним і Залозним. Соляним цей шлях називають тому, що ним везли з Криму сіль, але, безперечно, що крім солі звідти Русь вивозила й інші товари. Принаймні імператор Константан Багрянородний повідомляє, що херсонесці купували в печенігів шкіри і віск 26. Але печеніги — степовий кочовий народ — бджільництвом не займались, отже віск, яким вони торгували, міг бути тільки руського походження. Цей віск і інші свої специфічні товари руські могли продавати і безпосередньо в кримських торговельних центрах. Але руські торгували не тільки з грецькими кримськими містами, а й з кримськими степовими кочовниками, а також з кочовниками наддніпрянських і донецьких степів. Константин Багрянородний розповідає, що Русь «купує в печенігів волів, коней і овець» 27.

Безперечно, торгівля з Кримом і з містами, розташованими по Чорноморському узбережжю, колись грала велику роль. Не дарма Чорне море дістало назву моря Руського. Про значення для Русі чорноморської торгівлі чимало говорять східні письменники. Так, Масуді каже, що Чорне море зветься Руським морем, бо, крім Русі, на ньому ніхто не плаває 28.

Проте з часом і торгівля зі Сходом, посередня чи безпосередня, і торгівля через Чорноморське узбережжя почала втрачати своє значення. Занепад цей значною мірою пояснюється тим, що визначився й занепад Арабського халіфату, а також тим, що на Хозарське царство починають нападати кочовики середньоазіатських степів. Розгром кн. Святославом Хозарської держави повинен був ще більше відбитись на згортанні східної торгівлі. В міру того, як визначався занепад торгівлі зі Сходом, особливого значення почала набувати торгівля Русі з Візантією. Дніпро був основним шляхом, основною артерією цієї торгівлі (шлях «із варяг у греки»). Про значення цього шляху вичерпно говорить Константин Багрянородний 29.

Спочатку торгівля з Візантією велась через грецькі міста, серед яких на першому місці стояв Херсонес, але далі Русь зав’язала безпосередні торговельні зносини з Візантією. Можна припускати, що зародження безпосередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст.

В усякому разі, східний письменник Ібн-Хордадбе, який иисав у першій половині IX ст., розказує, що Русь з далеких слов’янських країн іде до Римського моря (тобто Чорного) ; вони продають там хутра, бобрів і чорних лисиць, а також мечі, і римський цар збирає з них десятину 30.

В X ст. після вдалого походу кн. Олега русько-візантійська торгівля почала дуже розвиватись. Безперечно, на розвиток її сприятливо вплинуло укладення договору між Олегом і візантійським урядом. Руські купці одержали значні торговельні привілеї. Вони не платили ніякого торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен був постачати руських купців продуктами. Щодо речей руського вивозу, то це були специфічні руські товари — мед, віск, хутра і раби.

Предметами ж довозу візантійців були паволока і взагалі всякі інші тканини, вироби з золота і цілий ряд інших товарів, які дістали загальну назву «сосуды разноличные» і «всякое узорочье». До цього треба додати й скляне намисто.

Археологічні розкопи пам’яток X — XI ст. дозволять установити, наскільки широкий був торговельний обмін між Руссю і Візантією. В усякому разі, рештки візантійських тканин, намиста, металевих прикрас постійно зустрічаються при розкопах курганів і городищ.

Шлях у Візантію був одночасно і шляхом «із варяг», тобто шляхом, що зв’язував Русь з скандінавськими народами 31. Шлях цей ішов з Києва в двох напрямках — на Двіну і на Ловать та озеро Ільмень. Торгівля по цьому шляху також була жвава. Руські купці, крім своїх товарів, тобто меду, воску й хутра, вивозили ще візантійські й арабські товари, а ввозили янтар, сіль, метали і західноєвропейські товари.

В історичній літературі недосить уваги звертали на торгівлю дофеодальної Русі з західноєвропейськими країнами. Але матеріали, що є в нас, змушують нас надавати цій торгівлі значно більшого значення.

Найдавніші відомості про торгівлю руських купців з Заходом — це митні правила, видані в Раффельштеті в жовтні 904 р. Про значення цієї торгівлі говорять навіть східні письменники, зокрема Хордадбе, який розповідає про торговельну діяльність єврейських купців. Купці, за його словами, їздячи з Заходу на Схід і з Сходу на Захід по суші й по морю, вивозять з західних земель на Схід євнухів, дівчат і хлопчиків, боброві та інші хутра й мечі 32. Єврейський мандрівник Ібн-Якуб розповідав, що в «Прагу приходили. руські і слов’янські купці, євреї і турки з різними товарами і візантійськими червінцями, а звідти вивозили невільників, олово і хутра» 33.

З наявних даних можна встановити, що головними предметами довозу в Русь з західноєвропейських країн були раби і металеві вироби, зокрема мечі.

3. Воєнні заходи князів

Літопис досить багато говорить про походи київських князів у цей період на окремі слов’янські племена або на оточуючі Русь країни. Так, він розповідає, що князь Олег завоював деревлян, відвоював від хозар сіверян, воював з тиверцями й уличами, а в 907 р. вирушив у свій знаменитий похід на Візантію, примусивши візантійців заплатити контрибуцію і укласти з ним вигідний торговельний договір. При князі Ігорі було зроблено ряд походів на слов’янські племена — уличів, тиверців, деревлян, які повстали після смерті кн. Олега. Наш літопис розповідає про два походи Ігоря на Візантію, а за східними звістками — під час князювання Ігоря було два походи на західне узбережжя Каспію.

Після смерті Ігоря Ольга люто розправилась з деревлянами, підкоривши значну частину їх, розграбувала головне деревлянське місто, а жителів, що залишились живі, обклала тяжкою даниною. Але особливо завойовницьку діяльність розгорнув кн. Святослав, який підкорив радимичів, вятичів, розгромив волзько-камських болгар, буртасів, хозар, примусив платити данину ясів і касогів. Цю серію походів Святослав закінчив довгою війною з болгарами і візантійцями. Досить багато військових походів зробив і кн. Володимир.

Але, безперечно, літопис розповідає не про всі походи руських князів. Було багато різних воєнних експедицій, яких він не відзначає. Наприклад, він не говорить про два кавказькі походи Русі під час князювання кн. Ігоря. З другого боку, крім київських князів, безперечно, воювали один з одним і слов’янські племінні князі.

Всі ці походи супроводились поневоленням полонених ворогів, грабуванням сіл і міст. Від походів збагачувались не тільки князі й дружинники, а й рядові учасники. Досить пригадати роздачу кн. Ярославом грошей новгородському ополченню після перемоги над Святополком. Та коли порівняно невелика частина багатіла, основна маса населення, на яку нападали, втрачала своє майно. Отже грабіжницькі війни підсилювали диференціацію населення.

4. Збирання данини

Як ми вже казали, в справі розкладання общини і росту диференціації суспільства Київської Русі в досліджуваний період велике значення мало збирання князями данини з населення.

Наш давній літопис 34 відзначає, що слов’янські і фінські племена платили данину ще до утворення Київської держави: «Имаху дань Варязи из заморья на Чюди и на Словенех, на Мери и на Всех и на Кривечех; а Козари имаху на Полянех, и на Северех, и на Вятичех». В другому місці літопис вказує, що радимичі також платили данину хозарам. Як ми вже говорили, її платили грішми (шелягами — шилінгами) або хутрами (білими веверицями, чорними кунами). Після утворення Київської держави данину продовжували брати, як і раніш, і тими самими об’єктами 6*. І Олег, і Святослав примушували новопідкорені племена платити те, що вони платили хозарам, іноді полегшуючи данину для того, щоб притягти їх на свій бік і міцніше закріпити за собою. Але можна думати, що після остаточного оформлення Київської держави і укріплення державного апарату данина почала ускладнюватись: поруч з хутрами почали брати мед і віск. Так, деревляни, обложені кн. Ольгою, пропонували давати їй данину «медом и скорою» 35. Святослав розповідав, що він одержував з Русі «скору и воск, мед и челядь» 36. Безперечно, що шкіру, мед і віск він міг одержати тільки як данину.

У нас є багато даних, на основі яких ми можемо прекрасно встановити, як збирали данину з підвладного населення. Серед відомостей про порядок і способи збирання руськими князями IX і X ст. данини на першому щодо яскравості ж докладності місці стоїть відоме оповідання Константина Багрянородного. За цим оповіданням, князі присвячували збиранню данини — полюддю — зимній час. Вони зосереджувала зібрану данину в певних центрах з тим, щоб відправити її в Київ весною після того, як відкриються ріки.

Наш давній літопис підтверджує оповідання Константина Багрянородного. За літописним оповіданням про обставини загибелі кн. Ігоря, данину збирають також князі або їхні найближчі дружинники, в даному випадку Свенельд. За літописними даними можна встановити й практику збирання, що склалася на цей час. Насамперед виявляється, що князі в X ст. починають збирати її [данину] довільно: коли кн. Ігор пішов збирати з деревлян данину вдруге, вони лишались спокійними; очевидно, це була звичайна справа. Повстали вони проти Ігоря тільки тоді, коли він пішов збирати її втретє. Що данину могли встановлювати свавільно і збільшувати проти попередніх розмірів, доводять літописні звістки про те, що кн. Ольга,взявши місто Іскоростень, наклала на тих же деревлян «дань тяжку». Але данину платили не тільки великому князеві, отже головному державному центрові, а й своїм «племінним» князям, а далі місцевим «світлим» князям за часів Олега і Ігоря. Звичайно, не може бути ніяких сумнівів, що при збиранні данини, поруч з основною ставкою, «примучувались» князевими дружинниками додаткові збори. Не дарма отроки Свенельда, який, очевидно, значну частину зібраної данини мусив віддавати князеві, «изоделися суть оружьем и порты». Таким чином ще при перших руських князях збирання данини супроводилось різними додатковими зборами, що йшли як самому князеві, так і його дружинникам (ці додаткові збори разом утворювали новий податок — «полюддя»).

Немає ніякого сумніву, що так зване «примучування» данини збагачувало не тільки князів і дружину, а й місцеву родоплемінну знать, яка тією чи іншою мірою допомагала князям.

Але це примучування, збагачуючи князів і родоплемінну знать, руйнувало багатьох інших, економічно слабких общинників, яким, щоб виплатити данину цілком, доводилось іти в кабалу до своїх найзаможніших сусідів або до тієї ж племінної знаті. Особливо розкладаючий вплив данини повинен був виявитись після фінансово-адміністративних реформ кн. Ольги, яка після закінчення війни з деревлянами встановила «погости». Як ми про це говоритимемо докладно, ця реформа привела кінець-кінцем не тільки до збільшення данини, а й до додаткового встановлення всякого роду поборів, які брали фінансово-адміністративні агенти. Велике значення повинна була мати й заміна натуральної данини грошовою. Заміну цю почали робити ще хозари, і руські князі, приєднавши ці племена (наприклад, вятичів) до Київської держави, звичайно продовжували брати данину грішми.

V. Виникнення міст

Дореволюційна історіографія мало цікавилась вивченням міст Київської Русі, а якщо й вивчала їх, то не розбиралась досить чітко в еволюції міських поселень і, особливо, в соціальному змісті цієї еволюції. Радянські археологи — П. П. Єфименко [Єфіменко], В. І. Равдонікас, А. В. Арциховський [Арціховський] — багато зробили для вивчення давньослов’янських поселень і давньоруських міст. Але всетаки й тепер не всі, навіть дуже важливі питання історії поселень Київської Русі в дофеодальний період розв’язані. Багато дуже важливих археологічних об’єктів ще не досить обгрунтовані і вичерпно не датовані. Проте як там воно не е, ми тепер маємо змогу розібратись у питанні про походження і дальшу еволюцію поселень.

Насамперед можна встановити якнайтісніший зв’язок міст IX — X ст. з городищами попередньої стадії розвитку. Городища являють собою невеликі площею поселення (від 20 до 100 — 120 м у довжину). Форма їх різноманітна — круглі, прямокутні, трикутні, овальні тощо. Звичайно вони розташовувались на високих берегах рік, коло круч і ровів. В літературі було відзначено, що городища залягають цілими гніздами, розміщені на невеликій, іноді на зовсім незначній відстані, наприклад за кілометр і менше 37.

Тепер можна вважати встановленим, що городища подібного типу, тобто такі, навколо яких не було слідів поселень, належали великим родинам. А сукупність городищ, розміщених на невеликій відстані одне від одного цілими гніздами, можна вважати поселеннями всього патріархального роду. Археологічні дані дозволяють встановити дальшу еволюцію поселень 38.

При розкладі патріархального роду і розпаді великих родин городища насамперед збільшуються розмірами. Нам здається, що типом таких городищ є так зване Борщевське городище, обслідуване П. П. Єфименко 39. Це городище, огороджене валом і ровом, уже має в довжину 180 м, а в ширину 30 — 35 м. В ньому є землянки, вирубані в крейді, квадратної форми, розміром 3,5 — 4,5 м. Ці землянки були зв’язані внутрішніми ходами. Можна припускати, що в них містились окремі родини після розпаду великих родин. П. П. Єфименко датує Борщевське городище VIII — IX ст.

З часом, коли процес розкладу патріархального роду і розпаду великих родин почав завершуватись, городище втрачає своє значення як центр поселення. Вони починають перетворюватись у рефугіуми, тобто в тимчасові пристановища, а навколо них, або навіть незалежно від них, починають поступово виникати відкриті поселення — села. В літературі було вже відзначено, що типом таких городищ є Ковшаровське городище верхнього культурного шару 40.

Це городище міститься на території старого, «великородинного» типу, городища. Воно має нову систему укріплень. Замість валу й рову тут були споруджені дерев’яні укріплення на кам’яному фундаменті, що складалися з стовпів,. вкопаних у землю нижче кам’яної кладки, і горизонтально покладених колод твердого й м’якого дерева. Кам’яна кладка, що являла собою фундамент дерев’яного укріплення, складалась з невеликого брукового каменю. На Ковшаровському городищі було виявлено житло, зроблене з колод і подібне до сучасної простої хати; воно мало слюдяні вікна. Дуже характерно й показово, що верхній культурний шар виявлено не тільки всередині городища, а й за його межами, в безпосередньо прилеглій до нього місцевості, причому на досить великій площі — до 4 — 5 га; отже вся ця площа в дану епоху була заселена. Але за даними, одержаними в результаті розкопів Білоруської Академії Наук, городища зовсім занедбувались і перетворювались у пристанища: в більшості городищ (70 %) культурний шар не йде далі IX ст., і тільки 30 % городищ зберегли своє значення.

Як було вказано, відкриті селища з часом стають пануючим типом поселень 41. Але іноді на території, де пануючим типом були відкриті селища, будувались городища. Вони відрізняються від старих городищ тим, що на їх території немає культурних решток. Отже такі городища були тільки пристанищем на випадок нападу ворогів. Звичайно, ні городищ великородинного типу, ні городищ, навколо яких містились відкриті поселення, ні городищ-рефугіумів не можна назвати містами, тобто великими торговельно-промисловими центрами, хоч їх і називали містами як іноземці (Русь скандінави називали Гардарик, тобто країною міст), так і руські сучасники. Ми вже цитували слова кн. Ольги, звернені до обложених жителів Іскоростеня, де вона сільські поселення деревлян називала «градами».

Але вже в IX — X ст., за археологічними даними — правда, не досить численними і вичерпними — можна простежити виникнення міст 7*. На жаль, ці дані не дозволяють нам вивчити початковий тип цих міст, саме так званих міст племінних, центрів племінної верхівки. Таким, наприклад, містом був Іскоростень у Деревлянській землі. Можна припускати, що ці племінні центри насамперед були містами дофеодальної епохи. Археологічні дані, що є в нашому розпорядженні, стосуються до міст, що виникли уже в період розпаду племінної організації, і називати їх племінними центрами без попереднього вивчення ми не можемо. Такими містами, виникнення яких було простежене, є Полоцьк і Смоленськ. Полоцьк виник на місці старого городища (VIII — IX ст.), що містилось на правому березі р. Полоти коло впаду її в Західну Двіну. Це городище було укріплене прямокутним валом приблизно 70 м довжини. В культурному шарі цього городища виявлено звичайну культуру старих великородинних городищ, ліпну кераміку і кістяні знаряддя.

Нове городище виникло на початку X ст. В культурному шарі, що належить до цього періоду, знайдено уламки посудин, зроблених на гончарному колі, скляне намисто, металеві браслети, словом, рештки, типові для поселення нового типу. Укріплення нового городища переробляються, площа їх розширюється. Навколо цих укріплень розростаються відкриті поселення по ріках Полоті і Двіні. Міське населення росте. Місто в міру того, як ремесло і торгівля відділяються від сільського господарства, перетворюється в промисловий і торговельний центр.

Як ми вже говорили, є матеріали, що характеризують виникнення Смоленська. Спочатку місто стояло не на території сучасного Смоленська, а нижче його по Дніпру, приблизно 12 км, там, де міститься с. Гнєздово. На території старого міста також існували городища великородинного типу. В X ст. виникають два нові городища — одне в гирлі р. Свинки, прямокутної форми, довжиною близько 100 м і шириною 30 м, друге — в гирлі р. Ольшанки, трикутної форми, довжиною приблизно 190 м. Обидва городища укріплені валами. Навколо цих городищ розрослись широкі поселення, розташовані за течією рік Свинки і Ольшанки. Населення цих міст було досить численне, про що свідчить великий курганний некрополь X — XII ст., в якому нараховується 3862 кургани. В XI ст. місто, як то ми спостерігаємо й щодо Полоцька, було перенесене на нове місце, тобто на територію сучасного Смоленська, але це було спочатку місто-замок, яке згодом перетворилось у феодальне місто.

Якщо в нас є археологічні дані, достатні для з’ясування еволюції поселень східного слов’янства, то ніяких відомостей для розв’язання питання про організаційну структуру міст IX — X ст., про розряди населення і про кількісне їх співвідношення ми не маємо; тут можливі тільки припущення. Так, можна припускати, що в так званих племінних містах концентрувались племінна влада, князь, його дружина, «нарочиті мужі» — племінна старшина. Оскільки племінне місто було центром усієї території, природно думати, що в племінному місті, як найбільш численному і краще захищеному, скоріше ніж деінде осідали ремісники й купці.

Але серед міст Київської Русі вже давно почали виділятись декілька, економічне і політичне значення яких було виняткове порівняно з містами племінного типу. Такими містами були Новгород і, особливо, Київ. Вони переважали всі інші міста не тільки численністю населення, а й складністю своєї організаційної структури. Нам здається, що ці два міста почали перетворюватись у міжнародні торжища.

VI. Виникнення патріархального рабства

Досліджений нами процес розкладу сільської общини останньої стадії первісного комунізму був зв’язаний з виникненням класів у Київській Русі. Як і скрізь, у цю стадію суспільно-економічного розвитку виникають перші класи — клас рабовласників і клас рабів 42.

У нас є надзвичайно мало даних для вивчення цього процесу. Джерела — як іноземні, так і руські, — що дійшли до нас, говорять головним чином про торгівлю рабами на східних і візантійському ринках. Але, звичайно, це зовсім не значить, що раби були тільки експортним товаром: при розкладі общин чимраз більше почали використовувати і робочу силу рабів.

Хто в першу чергу ставав рабовласником? Немає сумніву, що насамперед обростали челяддю князі як київські, так і місцеві. Можна припускати, що в їх руках була зосереджена зовнішня торгівля рабами. Святослав хвалився тим, що йому доставляли з Русі челядь. Слідом за князями йшли їх найближчі помічники — дружинники і родоплемінна знать. Можна думати, що оскільки в надрах общин, які розкладались, почало з’являтись велике землеволодіння, то ці перші великі землевласники також стали купувати рабів.

Ми не маємо даних, на основі яких можна було б установити основні джерела рабства в цей період. Але безперечно, що основне значення напочатку мали продаж дітей у рабство, самопродаж, закабалення. Коли ж процес розкладу общини почав виявлятись усе дужче, коли почала розширюватись галузь застосування рабської праці, то князі і верхівка тодішнього суспільства вже почали «ополонятися челядию».

Хоч, як сказано, матеріал про рабство в дофеодальний період Київської Русі надзвичайно бідний, все-таки ми можемо рішуче настоювати на патріархальному характері експлуатації рабів. Про це говорять, насамперед, лінгвістичні дані. Раби, холопи позначались збірним терміном — чада, челядь 8*. Звідси раби, холопи ще в XI — XII ст. часто називаються челядинами. В XI ст., коли вже намітився процес перетворення холопів у кріпосне селянство, тогочасні джерела дуже добре відтіняють патріархальність відносин між рабами і рабовласниками.

Свого часу в деяких радянських істориків з’явилась була тенденція перебільшувати роль рабства в Київській Русі. Були спроби поставити питання про розвиток рабовласницької формації в добу Київської Русі. Як відомо, ця тенденція була піддана рішучій критиці з боку ленінградських істориків і вже, оскільки відомо, не виявлялась ні в історичній літературі, ні в викладацькій роботі 9*.

«Для того, щоб рабська праця стала пануючим способом виробництва в цілому суспільстві, суспільство мусить досягти значно вищого розвитку виробництва, торгівлі і нагромадження багатства», — говорить Енгельс 43.

Короткий огляд економічних відносин у дофеодальний період Київської Русі показує нам, що того рівня суспільно-економічного розвитку, який, за Енгельсом, був потрібний для виникнення рабовласницької суспільно-економічної формації, звичайно, ми не спостерігаємо: сільська община була далека від остаточного розкладу; ремесло щойно почало відділятись від сільського господарства; торгівля не зачіпала глибин народного господарства; рабство, природно, не встигло вирости в Київській Русі в розвинуту рабовласницьку систему господарства, в особливу рабовласницьку суспільно-економічну формацію. В Київській Русі відбувався процес, за формулою Леніна: «від первісних форм рабства до кріпосництва» 44.

Але рабство, що виникло в умовах і обставинах розкладу общини, почало грати велику роль у справі дальшого її розкладу. За допомогою рабства найсильніші общинники діставали змогу підсилювати свій економічний вплив, створювати обстанову, сприятливу для експропріації земель закабалених членів общини, для встановлення дальшої і більшої їх залежності, — словом, рабство ставало засобом перетворення общинної власності у феодальну, а вільних общинників — у феодально залежне і кріпосне селянство.

Підсилюючи розклад сільської общини і тим самим створюючи передумови для переходу в феодально-суспільну економічну формацію, патріархальне рабство почало перетворюватись у кріпосництво.