Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Рух Опору в Україні

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців наУкраїні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів.Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над величезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні організаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожназ яких мала власні партизанські сили. Рекрутів для партизанської війни з німцямибуло достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні червоноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі поліцаї, утікачіостарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто шукав нагодивиступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є степом і тому непридатна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північнозахідній частині країни — в' лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

УПА (Українська повстанська армія). Перші партизанські загони українськихнаціоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистськорадянська війна, місцевий українськийдіяч Тарас БульбаБоровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебувавна вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ»(пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, такі з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУНБ таОУНМ, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУНБ вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистськорадянська війна. До цього кроху спонукалий такі нагальні причини: поперше, з посиленням німецьких репресій проти місцевого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й,подруге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у ПівнічноЗахідну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народноїармії», перш ніж це зроблять більшовики.

Для об'єднання всіх націоналістичних загонів ОУНБ силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУНМ, прибравши для них назву УПА. Головнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУНБ, високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль»Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУНБ УПАшвидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець

1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру ЗО—40 тис. бійців. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне,оскільки практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчилопро дуже відчутну масову підтримку з боку українців.

Швидке з 'остання УПА викликало необхідність розширення її політичноїбази. Хоч проь^д УПА великою мірою здійснювала ОУНБ, проте одна фракція інтегральних націоналістів, звісно, не могла претендувати на роль представника укра

Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка)

їнців у цілому. Відтак у липні 1944 р. з ініціативи ОУНБ неподалік від Самбора у Галичині таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних партій ЗахідноїУкраїни (за винятком ОУНМ) та представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Характерно, що платформа нової організації відобразила зміни у поглядах інтегральних націоналістів, спричинені війною таконтактами з Радянською Україною.

Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 р., коли конгрес ОУНБ оголосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій... тому ОУН боретьсяпроти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на своїй підтримці антинацистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонувала ряд важливихдоповнень до доктрини інтегрального націоналізму. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расовута етнічну винятковість і звертала значно більшу увагу на соціальноекономічні питання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес. Крім того,УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Однак неза

баром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися інтегральні націоналісти, їмбуде надзвичайно важко вижити у суворо контрольованій радянській системі.

Украінськопольська різанина. УПА не лише виступила проти нацистів і більшовиків, а й ув'язалась в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних українопольських землях Волині, Полісся та Холмщини. Безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучостівигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з територій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія — Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контрольнад землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цьогостала кривава боротьба (яку часто підігрівали німці та провокували радянські партизани) між українськими і польськими силами за територію та за зведення давніхрахунків.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943—1944 р^. українці, й насамперед загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60—80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважнопольських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944—1945 рр. серед безборонної української меншості на захід від р. Сан. Так чи інакше очевидно, що якукраїнські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра сталакривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від поколіннядо покоління.

Радянські партизани на Україні. Незабаром після нападу Німеччини функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини.Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Кремля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих успіхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанськогоруху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське партизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС ТимофіємСтрокачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районахБілорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялисядо Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ведення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій обмежувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації(особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилуворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далекосяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великихнедоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак,Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліс,сі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки

зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснилаосновного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значнепсихологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Радянські автори не вагаючись пишуть, що радянське підпілля на Україні являло собою масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але,

Селяни Сумщини вітають радянських бійців. Вересень 1943 р.

за їхніми ж даними, українців у лавах радянських партизанів, без сумніву, було непропорційно мало. Складаючи майже 80 % населення, українці, проте, становилитільки 46 °о бійців п'яти найбільших з'єднань радянських партизанів на Україні(й лише одну третину з'єднання Ковпака). Росіяни ж складали непропорційно велику частку —37 °о. У деяких радянських працях стверджується, що кількість радянських партизанів на Україні сягала аж 250 чи навіть 500 тис., у той час як іншіназивають цифру близько 50 тис. Західні спеціалісти звичайно тримаються останньої цифри. Так чи інакше, зображення радянськими істориками партизанськогоруху як масової патріотичної боротьби українського народу проти німців не відповідає дійсності, як і аналогічне твердження націоналістів щодо масштабів діяльності УПА. Під час війни величезна більшість населення України лишалася політичне нейтральною, більше дбаючи не про оріанпац'ю опору, а про те, щоб якось вижити

ОУН і нацистська Німеччина

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР,розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеконе спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку інтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, немали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатисявійною й поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнулавикористати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хистких стосункахміж ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців існувала різка розбіжність поглядів на ОУН: абвер (військова розвідка) на чолі задміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав заспівпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом ізпрезирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того жнімці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхувалися напроблему: яку фракцію підтримати — відносно поміркованих, але слабших мельниківців (ОУНМ) чи діяльних, чисельніших, але непокірних прибічників Бандери(ОУНБ). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництводвох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українського народу.

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне з'єднання під назвою «Легіон українських націоналістів». Сформоване переважно з пробандерівськи настроєнихукраїнців, мобілізованих з територій, зайнятих німцями, це з'єднання складалося зблизько 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» та«Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУНБ сподівалася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобомпоширення впливу фракції Бандери.

Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтегральних націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУНБ (при підтримці «Нахтігалю») пішла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирішивши без узгодження з німцями проголосити ЗО червня 1941 р. встановлення у щойно захопленомуЛьвові української держави. На посаду прем'єрміністра було обрано близького со

ратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУНБ розраховувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом якіз доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення.

ОУНБ не лише обійшла німців, а й спробувала (і спочатку не без певного успіху) переконати спантеличене українське населення, що дії бандерівців опираютьсяна підтримку Берліна. Шляхом різних маніпуляцій вона добилася від старого, прикованого до ліжка митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошенняукраїнської державності. Хоч ОУНБ й не дуже помилилася, передбачаючи нерішучу реакцію німецького військового командування, проте вона цілком прорахуваласящодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише через кілька днів післяпроголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в'язниці Бандеру та йогоприбічників. Тим часом ОУНМ, яка всіляко уникала антагонізмів із німцями, поквапилася скористатися невдачею суперника. Втім через кілька місяців вона такожзіпсувала стосунки з нацистами.

У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН запланували — знову без їхньої згоди — організувати й контролювати місцеву адміністрацію в новозавойиваних частинах України. З цією метою вони зібрали близько

2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУНБ, й розділили їх на похідні групи, давшитим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи маливиявляти в кожному населеному пункті національне свідомих українців, створюючинавколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українцівдля справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливості молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони боротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби сталовбивство двох провідних членів ОУНМ Омеляна Сеника та Миколи Сціборського увересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУНБ. Післяцього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двох фракцій ОУН стали звичайним явищем.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалисяй без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяноставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влаштовували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні колгоспи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збираливрожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а робітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили ЗОті роки, й проводити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

3 релігійним відродженням постали питання церковної політики. Православна церква на Волині розкололася на дві — автономну та автокефальну, які згодом поширили свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною й, непориваючи зв'язків із московським патріархом, виступала за церковну автономіюУкраїни, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Інша жвідродила деякі традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви)20х років, виступаючи за незалежність українського православ'я й залучаючи досвого лона національне свідомих українців. •

По всій Україні з'явилося понад 100 некомуністичних газет. У великих містах,особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Робилися навіть спроби формування політичної організації. У жовтні 1941 р. члениОУНМ, які щойно влаштувалися в Києві, виступили з ініціативою створення (в основному із східних українців) Української Національної Ради, сподіваючись, щовона стане центральним урядовим органом України. Організації цивільного населення з'явилися також у Харкові та Дніпропетровську. Словом, у міру розвалу радян

ської влади відбувалося стихійне зростання громадської, культурної та господарської діяльності українців, яких живили надії на те, що німці отот мають встановитиукраїнську державу.

Проте нацисти плекали інші плани. Роздратовані тим, що інтегральні націоналісти не зробили належних висновків із придушення спроби ОУНБ встановитиЗО червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація, яка прийшлана зміну військовим властям, вирішила повторити цей урок з більшим притиском.У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похіднихгруп ОУНБ. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУНМ, зосередившиудар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членівОУНМ, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українськеслово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконували вказівки німців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Володимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національне свідомих українців. Інтегральні націоналісти пішли в підпілля; стало очевидним, щоїхній нетривалий «медовий місяць» із нацистським режимом закінчився.