Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Християн Раковський

Перші монографічні дослідження про життя і діяльність Х. Раковського з’явилися на Заході, в СРСР ця історична постать упродовж десятиріч залишалася невідомою для широкого загалу. Табу на згадування його прізвища в позитивному чи навіть нейтральному контексті державна партія зняла за якихось три роки до кінця свого існування. Після цього в Києві та Харкові вийшли друком присвячені йому книги, що дають уяву про роль цієї людини в історії України, Росії та Європи.

Як же могло статися, що чужоземець посів таке визначне місце в новітній історії нашого народу? Наявні факти дають змогу об’єктивно оцінити позитивне і негативне в його діяльності.

Щоб зайняти активну позицію в питанні про модернізацію суспільства в країнах Східної Європи, треба було стати революціонером. Кристю Станчев-Раковський став ним у 15-річному віці. До цього зобов’язувала й сімейна традиція.

Своїми предками Чаковський пишався. Він писав: “Уся моя сім’я, як можна зрозуміти із словника Брокгауза і Єфрона, з початку XVIII ст. займає оодне з перших місць в історії революційної боротьби на Балканах”. І справді, капітан російсько армії Георгій Мамарчев 1834 р. зробив спробу підняти болгар на повстання проти турецького гноблення. Племінник Мамарчева, талановитий поет Георгій Чаковський, три десятиріччя боровся з поневолювачами і помер у вигнанні 1867 р.

Георгія Чаковського насправді звали Саввою. Чуже ім’я придбав він з поваги до родича – Георгія Мамарчева. Так само й Кристю Станчев чотирнадцяти років присвоїв собі прізвище Раковський, під яким і увійшов в історію.

Народився він 13 серпня 1873 р. в болгарському гірському містечку Котел. Його батько Георгій Станчев розбагатів на торгівлі вовною і купив великий маєток у прочорноморській Добруджі. А що ці землі після 1878 р. відійшли до Румунії, сім’я Станчевих мусила прийняти румунське підданство. Оселилися вони в причорноморському містечку Мангалія.

Кристю поїхав учитися до Варни, але 1887 р. був відчислений з гімназії як ватажок учнівського бунту проти вчителів-чорносотенців. Через рік юнак влаштувався в гімназії містечка Габрово, де організував роботу соціалістичного гуртка. Навесні 1890 р. його виключили й звідти, з останнього класу. Перебирається до Женеви, вступає на медичний факультет університету. Професія лікаря, як Раковський розраховував, мала свої переваги в пропаганді соціалізму.

У Женеві він створив гурток болгарських студентів-соціалістів. Навесні 1891 р. познайомився з Г.Плехановим, швидко став улюбленцем його родини і зав’язав близькі стосунки з членами групи “Визволення праці” П. Аксельродом і В. Засулич. Разом з Р. Люксембург, що жила поряд, керував марксистським гуртком самоосвіти. За провакаційним доносом політичного суперника юнак уперше, хоч і ненадовго, потрапив до в’язниці.

У 1891—1892 рр. Кристю Раковський бере активну участь у створенні Болгарської соціал-демократичної партії, а в серпні 1893-го представляє її на Цюріхському конгресі 2-го Інтернаціоналу. На той час йому виповнилося 20 років.

Восени 1893-го молодий болгарський соціаліст вступає до Берлінського університету. Щоб ближче познайомитися з діяльністю найвпливовішої у Європі соціал-демократичної ' партії, входить у контакт з В. Лібкнехтом, А. Бебелем, К. Каутським. Однак швидко потрапляє в поле зору бер­лінської поліції. Раковського заарештовують, а по кількох тижнях висилають з країни. Продовжує навчання в універ­ситеті Цюріха, а потім — м. Нансі у Франції, де вчилася дочка московського актора Ліза Рябова, близька до сім’ї Плеханових. Кристю друкується у французьких соціалістич­них газетах, налагоджує стосунки з Ж. Гедом, Ж. Жоресом, П. Лафаргом.

Влітку 1896 р. з мандатом від Болгарської соціал-демо­кратичної партії він бере участь в роботі Лондонського конг­ресу 2-го Інтернаціоналу. Провідні соціал-демократичні діячі Європи вже добре знали 23-річного болгарського революціо­нера, який виступав за підтримку національно-визвольного руху пригноблених народів Оттоманської імперії.

Повернувшись до Франції, Кристю і Ліза переводяться до університету Монпелье. У липні 1897 р. Раковський здо­буває вчений ступінь доктора медицини. Як видно з назви дисертації («Етіологія злочинності й звиродніння»), вона бу­ла присвячена соціальним проблемам медицини. Університет Монпельє видрукував цю працю французькою мовою, а через три роки автор видав її болгарською мовою у Софії. Згодом книга вийшла у Санкт-Петербурзі під редакцією М. Рубакіна в серії «Народная библиотека».

Після завершення освіти Кристю і Ліза поїхали до Ру­мунії, де взяли шлюб, а потім — на короткий час до Росії. Восени 1897 р. Раковський розпочав тривале лекційне турне по Болгарії. За завданням партії він підготував і видав у Варні науково-популярну книгу про східну політику російсь­кого уряду — «Росія на Сході». Вона мала важливе значен­ня в боротьбі проти впливових русофільських партій у Бол­гарії, Румунії та Сербії.

Восени 1898 р. Раковський вступає до румунської армії, щоб не втратити спадкового права на мангалійський маєток. За кілька місяців служби військовим лікарем у Констанці він написав дві книги — про справу Дрейфуса (вийшла бол­гарською мовою) і — на замовлення Петербурзького товари­ства «Знання» — солідну науково-популярну монографію про історію Третьої республіки у Франції. Крім того, регу­лярно виступав з проблемними статтями в центральному ор­гані німецьких соціал-демократів газеті «Форвертс», яку ре­дагував В. Лібкнехт, а також у теоретичному органі бол­гарських соціал-демократів «Нове время».

Після демобілізації навесні 1899 р. Християн Раковський (ця форма написання імені з'явилася в румунських докумен­тах і залишилася з ним до кінця його життя) виїхав до Санкт-Петербурга, де його дружина мала намір зробити сценічну кар'єру, однак, не отримавши дозволу на прожи­вання у межах Російської імперії, вирушив разом з нею до Франції. В Парижі взяв участь у черговому конгресі 2-го Інтернаціоналу, що відбувся у вересні 1900 р., матеріально підтримував організаторів творів видання газети російських соціал-демократів. А потім, давши хабаря, приїхав-таки навесні 1901 р. до Санкт-Петербурга.

У Росії пробув майже рік. Тут під час пологів померла його дружина. Сам-один повернувся до Франції, працював лікарем у містечку Больє. Хотів здобути ще й юридичну освіту, але у зв'язку із батьковою смертю в квітні 1903 р. пе­ребрався до Румунії. Ставши власником маєтку, залишив лікарську практику й на умовляння Д. Благоєва навесні 1904 р. вирушив у велике пропагандистське турне по Бол­гарії. Його блискучі промови стенографувалися й виходили окремими брошурами.

У серпні 1904 р. в Амстердамі відкрився черговий, шос­тий конгрес 2-го Інтернаціоналу. X. Раковський мав два мандати — від болгарської і сербської соціал-демократичних партій. І хоч за віком був значно молодшим від таких визначних діячів, як А. Бебель, Е. Бернштейн, А. Бріан, Ж. Гед, Ж. Жорес, К. Каутський, Г. Плеханов, уже вважав­ся ветераном соціалістичного руху. Балканський соціаліст взяв активну участь і в розробці документів конгресу.

Після цього X. Раковський повернувся до Румунії і зай­нявся відновленням соціал-демократичної партії, яка розпа­лася 1899 р. Відтак 1907 р. з мандатом від румунських со­ціал-демократів їде на Штутгартський конгрес 2-го Інтерна­ціоналу, обирається членом його постійного інформаційно-дорадчого органу, входить до Міжнародного соціалістичного бюро.

Селянське повстання, що тим часом спалахнуло в Ру­мунії, власті потопили в крові. Розгорнулися репресії проти утвореного 1907 р. Соціалістичного союзу, профспілкових організацій і соціалістичної преси. А що Раковського після Штутгартського конгресу не впустили до Румунії, розпочалися його митарства. Лише через п'ять років виснажливої боротьби домігся він права на своє повернення.

1913 р. в життя Раковського назавжди увійшла Александрина Александреску, яка співробітничала в румунських со­ціалістичних виданнях під псевдонімом Іляна Праля. Дочка Александрини від першого шлюбу Олена Кодряну вихову­валася в сім'ї Раковських, а її син Раду — в батька.

Під час 1-ї світової війни було створено Балканську соціал-демократичну федерацію, секретарем якої став X. Раковський. Не поділяючи крайніх позицій В. Леніна, він усе ж відійшов від ідеї «національного миру» й на цьому грунті розірвав стосунки з духовним батьком Г. Плехановим.

З 1915 р. деякі члени Міжнародного соціалістичного бю­ро, і насамперед Раковський, не раз намагалися відновити діяльність Інтернаціоналу, який розпався з початком 1-ї світової війни. З цією метою було проведено міжнародну со­ціалістичну конференцію в Ціммервальді (Швейцарія), більшість делегатів якої становили центристи. Однак ні ця, ні чергова конференція в с. Кінталь поблизу Берна не дали бажаних наслідків. Щоправда, в останній Раковський участі не брав, бо його заарештували румунські власті за анти­воєнну діяльність. г

Звільнений 1 травня 1917 р. російськими солдатами з тюрми у Яссах, він вирушає в революційний Петроград. Центристські політичні погляди Раковського дедалі радикалізуються. Опинившись після липневих подій у Петрограді під загрозою арешту, він з допомогою більшовиків виїжджає до Швеції.

Не раз меншовики-інтернаціоналісти пробували залучити до своїх лав Х. Раковського — на той час одного з найвпливовіших діячів 2-го Інтернаціоналу, але він не бажав зв'язу­ватися із жодною з політичних партій у Росії. І лише після жовтневого перевороту в Петрограді зробив остаточний вибір: запропонував свої послуги урядові Леніна. Так, на 44-му році життя поміркований західноєвропейський соціал-демократ став комуністом.

Посланий В. Леніним з дипломатичною місією в Одесу, він підписав у березні 1918 р російсько-румунський договір, за яким протягом двох місяців Бессарабія мала бути звільнена. А проте цей документ внаслідок погіршення воєнно-стратегічного становища після укладення Брестсько­го миру перетворився на клаптик паперу.

У квітні 1918 р. Раковський на чолі російської делегації приїхав до Києва. За умовами Брестського миру радянська Росія мала підписати мирну угоду з УНР. Спритно маневруючи між німецькою адміністрацією і своїм партнером на пе­реговорах — урядом гетьмана П. Скоропадського, він зволі­кав з прийняттям рішень, не беручи на себе жодних зо­бов'язань. Аж тут вибухнула революція в Німеччині. З її початком Росія анулювала Брестський мир і з допомогою маріонеткового радянського уряду Г. Пятакова відвоювала Україну.

Тим часом місцеві більшовики пересварилися між собою. Щоб посилити партійний контроль над формально незалеж­ною республікою і зміцнити авторитет керівництва, Ленін за­пропонував на посаду голови уряду радянської Укра­їни X. Раковського, який за рівнем освіченості, інтелекту й досвідом, безперечно, перевершував лідерів тутешніх більшовиків. До того ж він не мав коренів в Україні й цілко­вито залежав від підтримки центру. Радянська Москва зав­жди боялася будь-якого вияву самостійності владних струк­тур у найбільшій національній республіці.

Залежність від центру влаштовувала Раковського, який спирався на політичну підтримку Леніна (вони були знайомі з 1902 р.) і міг розраховувати на допомогу другої за значен­ням людини в більшовицькому партійному керівництві — Л. Троцького Попри різницю в політичних поглядах, з останнім його пов'язували теплі особисті стосунки. Либонь, не останню роль відіграли вони й у тому, що західноєвро­пейський соціал-демократ обрав ареною своєї політичної діяльності радянську Росію. Тож у березні 1919 р. Раковсь­кого при підтримці Леніна і Троцького обирають членом ЦК РКП(б). Унікальний випадок в історії більшовицької партії: до її керівництва увійшла людина, партійний стаж якої лед­ве пересягнув за один рік.

Навесні 1919 р. на Дону й Кубані зайнялося головне во­гнище громадянської війни. Антикомуністичні сили очолив генерал А. Денікін. Отримавши від країн Антанти і США ве­лику кількість військового спорядження та озброєння, він перейшов у наступ в центральних районах Донбасу. Висна­жена дезертирством Червона армія зазнавала тяжких втрат. Після заколоту Н. Григор'єва в безпосередньому тилу ра­дянських військ білогвардійці захопили Харків і Катеринос­лав. Окрилений успіхом, Денікін віддав наказ про похід на Москву.

До цих поразок першої половини 1919 р. призвели не прорахунки уряду X. Раковського в земельному питанні й навіть не зрада Григор'єва та Махна, як тлумачили раніше., а згубна економічна політика правлячої партії. Більшовики домоглися підтримки з боку селян Жовтневої революції, замінивши власну програму в аграрному питанні есерівсь­ким зрівняльним поділом землі. Однак, ухваливши у березні 1919 р. нову програму партії, вони взяли курс на ліквідацію поміщицького землеволодіння в Україні й створення велико­го землеробства у формі соціалістичних економій (рад­госпів) і селянських комун. Тож і дотримувався уряд цієї лінії, що викликало обурення селянських мас і широкий по­встанський рух. Як бачимо, крах радянської влади в Україні спричинили не тактичні помилки Раковського та його колег, а стратегічні прорахунки доктринального характеру.

Під тиском денікінців і військ УНР на чолі з С. Петлю­рою червоноармійці наприкінці серпня 1919 р. залишили Київ, а незабаром і всю Україну. Х. Раковський виїхав до Москви, де майже півроку очолював політуправління Реввійськради.

Восени 1919 р. білогвардійський наступ на Москву захли­нувся. Численні армії Л. Грецького перемололи добірні сили Денікіна, і той чим далі безладніше почав відступати в південному напрямку. В зимові місяці 1919—1920 рр. Укра­їна знову опинилася під контролем більшовиків.

В. Ленін (на відміну від Раковського) зрозумів, що з се­лянством треба ладнати. У лютому 1920 р. вийшов закон про землю, в основі якого лежав принцип зрівняльного землекористування. Поновилася робота Раднаркому УСРР на чолі з X. Раковським.

У період формування влади в Україні гостро .постала проблема впливової партії боротьбистів, яка контролювала численні селянські партизанські загони. Ця партія перейшла на комуністичну платформу, але на відміну від більшовиків виступала проти цілковитої залежності України від Москви.

Ленін порадив Раковському утворити спільний з бороть­бистами блок на виборах до рад і, спокусивши їхніх лідерів високими державними посадами, запропонувати вступ в КП(б)У в індивідуальному порядку. Цей хитрий план голо­ва українського радянського уряду успішно реалізував, відвернувши загрозу багатопартійності в політичній струк­турі України, яка перешкоджала б встановленню диктатури РКП(б). Із тими лідерами конкуруючої партії, котрі не по­бажали влитися в КП(б)У, Раковський розправився з допо­могою чекістів. З початком польсько-радянської війни Моск­ва послала голову ВЧК Ф. Дзержинського в Україну для «зміцнення тилу» (нач. тилу Південно-Західного фронту).

Великим лихом для людей обернувся неврожай у півден­них районах республіки в 1921 р. Щоб викачати з України якнайбільше хліба, партійний центр замовчував голод де грудня. Збіжжя вилучали навіть у селян південних губер­ній. Запаси продовольства, заготовлені на Правобереж­жі й Лівобережжі, вивозили до «червоних столиць» і в По­волжя, а південні райони залишалися без хліба. Співробіт­ників АРА, що надавали масштабну допомогу голодуючій Росії, не пускали в Україну, яка не вважалася голодуючим регіоном.

Раковський намагався протестувати, але домігся лише партійної догани. Коли ж у центрі вирішили зрештою визна­ти Україну голодуючим регіоном, він оперативно налагодив постачання продовольства з-за кордону. А що згайновано було час в Україні взимку 1921/22 р. загинули від голоду сотні тисяч селян.

Не спромігся він вчинити опір центрові й 1922 р., коли замість того, щоб надати допомогу продовольством розоре­ним господарствам південних губерній, Україні було наказа­но вивезти за кордон мільйони пудів хліба. Внаслідок цього на півдні голод тривав до літа 1923 р.

Раковський як голова уряду значну увагу приділяв відбу­дові зруйнованої Промисловості, очолював республіканський штаб подолання зливної кризи. Тримав він у полі зору со­ціальні проблеми й робив усе, щоб зарадити безробіттю, яке з'явилося внаслідок переведення промисловості на госпроз­рахунок.

Важливим напрямом його роботи в Раднаркомі було ку­льтурне будівництво. Найпринциповішим питанням він вва­жав забезпечення розвитку культури в її національних фор­мах. Відкидаючи під час полеміки твердження секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя, що в Україні розгортається боротьба двох культур — російської-і української — і в цій боротьбі майбутнє — за розвинутішою російською культурою, Ра­ковський заявляв: завдання держави — дати змогу розвива­тися тій культурі, яку штучно придушували й обмежували.

Становище Раковського в Україні було міцним, доки в центральному керівництві державної партії хід подій визна­чали Ленін і Троцький. Коли ж Ленін через хворобу почав відходити від справ, а в політбюро ЦК РКП (б) сформувала­ся «трійка» в особі Сталіна, Каменева і Зінов'єва, спрямова­на проти Троцького, Раковський втратив підтримку.

Конфлікт між ним і Сталіним спалахнув 1922 р., коли генсек вирішив ліквідувати незалежний статус національних республік і «втягнути» їх у кордони радянської Росії. Проте­сти Раковського (його підтримав Ленін) зробили своє: Ра­дянський Союз було утворено як федерацію формально рівноправних союзних республік, фактично ж стала відбуватися повзуча “автономізація” України та інших республік. На XII з’їзді РКП (б) у квітні 1923 р. Раковський заявив, що союзне будівництво пішло хибним шляхом, і наполягав, аби відібрали в московських наркоматів їхніх прав і передали національним республікам. Однак голову українського уряду на партійному з’їзді майже ніхто не підтримав.

Тоді керівна “трійка” в політбюро ЦК РКП (б) зробила відповідні оргвисновки. Раковського відкликали з України й перевели на дипломатичну роботу, призначивши замість Л. Красіна радянським представником у Лондоні.

В Англії і Франції Х. Раковський працював до осені 1927 р., а повернувшись в СРСР, продовжив безкомпромісну, хоч і безнадійну боротьбу зі Сталіним. У січні 1928 р. його вислали в Астрахань, де він працював на скромній посаді консультанта в окружному плановому управлінні. Потім були інші міста й такі самі скромні посади.

Заарештували Х. Раковського 31 грудня 1936 р. Він проходив у сфабрикованій справі так званого “антирадянського право троцькістського блоку” разом з М. Бухаріним, О. Риковим та іншими керівними діячами державної партії. 65-річного хворого Раковського засудили до 20 років ув’язнення.

11 вересня 1941 р. під час наближення гітлерівцій до Орла всіх політв’язнів місцевої тюрми розстріляли. Серед них був і Християн Раковський -- людина унікальної долі.