Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Розвідувальна діяльність у Київській Русі

Бажання знати якомога більше про своїх близьких і далеких сусідів одвічно властиве людям. Тому вже на зорі історії людства робились спроби пізнати життя інших народів і країн. Своєрідна розвідувальна діяльність притаманна людям, починаючи з кам'яного віку. Однак справжня професійна розвідка є надбанням людства нових часів. Одні історики вважають, що вона виникла у ХVIII ст., інші - що в добу наполеонівських війн на початку ХІХ ст.

Тому варто скептично поставитись до історій про ведення систематичної розвідувальної діяльності у давні часи. Пригадую: в дитинстві я і мої однолітки зачитувались романом Натана Рибака "Переяславська Рада", особливо сторінками, на яких описувалась розвідувальна служба великого гетьмана. Послуговуючись сучасними термінами, Хмельницький мав професійну службу зовнішньої розвідки, яку очолював його найближчий сподвижник, чигиринський городовий отаман Лаврін Капуста. Той отаман мав сітку агентів у різних країнах Європи,насамперед у Речі Посполитій, проти якої козацька Україна з 1648 р. вела виснажливу війну. Кращий серед них український шляхтич Малюга перебував у самому серці ворожого табору: він грав у шахи з самим польським королем, вивідуючи у нього державні й військові таємниці...

На жаль, ця романтична історія позбавлена історичного ґрунту. Лаврін Капуста був реальною особою, шляхтич Малюга, - можливо, теж. А от професійної зовнішньої розвідки у Хмельницького не було. І не могло бути. Бо тогочасне суспільство не досягло такого рівня розвитку, коли народження такої структури стає необхідністю.

Тому стосовно часів середньовіччя можна говорити лише про розвідувальну діяльність, що велась зовсім не професіоналами цієї справи. Уже в історії східних слов'ян, за кілька століть до народження Київської держави, існують свідчення такого роду. У VI ст. нашої ери починаються масові вторгнення слов'ян у Середнє і Нижнє Подунав'я, що належало Візантійській імперії. Імперському війську доводилось, часом з напруженням усіх сил, відбивати натиск мужніх і численних слов'ян, яких візантійські історики звичайно звуть антами (анти були предками східних і частини південних слов'ян пізніших часів). Прокопій з Кесарії, Менандр, Маврикій та ін. автори докладно, хай часом з відступом від історичної правди, описують антів, їхній спосіб життя, манеру ведення війни.

Особливо важливим для теми нашої розвідки є "Стратегікон" візантійського полководця Маврикія, що в 582-502 рр. посідав імператорський престол. "Стратегікон" вважається видатною пам'яткою бойової практики раннього середньовіччя. Маврикій приділив велику увагу антам: способам ведення військових дій, бойовому порядку у битвах, хитрощам, до яких вони вдавались, а також їхньому озброєнню, одягу, нарешті зовнішності цих войовничих сусідів імперії. Маврикій високо цінував своїх антських супротивників. Він писав, що коли кампанія проти антів ведеться поблизу Дунаю (північного рубежу Візантії), слід "стерегтися робити в літній час без розвідки переходи через місця, що їх важко долати, тобто лісисті", бо там особливо можливий напад ворога. Маврикій радив одразу ж захопити "язика" і дістати від нього відомості про ворога. Маврикій радив також стерегтися ворожих вивідувачів, віддавав належне умінню антів вводити в оману візантійських воєначальників: "Так званих перекинчиків, котрі одержують накази показувати шляхи, належить надійно стерегти", тому що серед них є люди, що служать ворогові й повідомляють неправдиві відомості, тобто розвідники.

Як писав знавець проблеми, практика воєнної і політичної, у тому числі дипломатичної розвідки, була відома з давніх часів. Візантійський дипломат й історик Пріск Панійський (V ст. н. е.) у своїй праці "Візантійська історія й діяння Атілли" розповів про систему політичного шпигунства, дипломатичної розвідки, яку з успіхом застосовували одна проти одної Візантійська імперія і гунська держава Атілли. Атілла через своїх шпигунів при константинопольському дворі одержував інформацію про зміст секретних доручень візантійського імператора послам, яких посилали до гунів... Історія взаємовідносин антів з Візантійською імперією дає підстави вважати, що їхні численні напади на столицю Візантії в VI ст. не проходили без участі одноплеменників, котрі служили у візантійській армії.

На користь думки, що розвідувальні дії супроводжували історію й, зокрема, дипломатію східних слов'ян та їх перших державних утворень, які виникають з початком ІХ ст., свідчить розповідь так званих Бертинських анналів, яку історики вважають першим точно датованим свідченням про таке утворення у Східній Європі. Назва джерела походить від місця знахідки його рукопису в абатстві св. Бертина на півдні Франції. Джерело розповідає, що 839 р. до імператора франків Людовіка Благочестивого (сина Карла Великого) прибуло посольство від візантійського імператора Феофіла (829-842 рр.), котрий "прислав також якихось людей, які твердили, що вони, тобто народ їх, називається "рос".

Ті люди назвали себе шведами і розповіли, що їхній государ, якого вони іменували хаканом, послав їх до Феофіла заради дружби. Вони запевнили Людовіка, ніби Феофіл просив його сприяти поверненню їх додому, тому що вони боялись повертатись землями варварських народів, через які перед тим дістались Константинополя. Імператор провів ретельне розслідування і, "вважаючи їх радше розвідниками в тій країні [Візантії] і в нашій, ніж послами дружби, вирішив про себе затримати їх до тієї пори, поки не пощастить дійсно з'ясувати, чи з'явились вони з чесними намірами, чи ні".

Людовік одразу повідомив Феофіла про це, а також написав йому, що з поваги до нього прийняв послів росів приязно і, що коли вони виявляться достойними довіри, він відпустить їх і надасть можливість безпечного повернення на батьківщину; якщо ж ні, то з своїми послами відішле шведів перед очі Феофіла, щоб той сам вирішив, як з ними варто вчинити". На жаль, на цьому оповідь Бертинських анналів про послів від росів до Людовіка уривається, і вчені вже ніколи не дізнаються про їхню долю.

Дослідники цього свідчення франкського джерела вважають, що підозрілість імператора Людовіка щодо послів пояснюється саме тим, що вони назвали себе шведами. Тоді варяги (а шведи становили значну частину цих войовничих вихідців із Скандинавії) спустошливими набігами завдавали величезної шкоди північному узбережжю Франкської імперії, і це не могло не викликати настороженості її государя. Бертинські аннали залишають враження, що ті посли від не відомого науці "хакана" дійсно могли бути вивідувачами, перед якими стояло завдання розвідати становище в тодішній столиці франків Ільдесхаймі.

Історики здавна сперечаються стосовно того, хто був хакан народу рос, хто були ті роси і чому послами хакана стали шведи. Останнім часом більшість учених сходиться на тому, що їх надіслало східнослов'янське державне утворення в Середньому Подніпров'ї. Адже з пізніших джерел, зокрема із "Слова про закон і благодать" київського митрополита Іларіона, створеного в 30-х роках ХІ ст., відомо, що київського князя називали в урочистих випадках каганом, титулом, запозиченим від хозар. Так звали Володимира святого і його сина Ярослава Мудрого. Вибір руським хаканом послами шведів теж пояснюється задовільно. Адже, починаючи з часів київського князя Аскольда (кінець 50-х - 70-ті роки ІХ ст.), варяги служили київським князям насамперед як воїни, а ті з них, що володіли іноземними мовами, бували послами. Так, у текстах угод Русі з Візантією 911 і 944 рр. названо скандинавські імена частини послів.

Історичні обставини появи послів руського хакана у Візантії, а далі у Франкському королівстві дають дослідникам підстави вважати, що їм дійсно були доручені розвідувальні функції. Тоді візантійський імператор Феофіл вів важку боротьбу з Арабським халіфатом і був змушений звернутись по допомогу до країн Європи, в тому числі й до Франкського королівства. Руське ж посольство до Феофіла можна пояснити намаганням сторін об'єднати зусилля у протидії Хозарському каганату, що противився насадженню християнства в Криму і Північному Причорномор'ї, які належали тоді Візантії. А заразом оцінити політичну ситуацію в регіоні.

Важче пояснити причини поїздки руських послів до франків. Ймовірно, їм доручили познайомитись з далекою країною, про яку хакан русів не мав, мабуть, ніякого уявлення. Звичайно, історія середньовіччя знає багато прикладів виконання посольськими місіями розвідувальних функцій. Разом з тим, перебування руського посольства в Ільдесхаймі могло проходити під знаком установлення відносин "дружби" з франкським двором. Інформація ж, яку мали збирати посли, повинна була служити правильній політичній орієнтації Русі, що шукала зовнішньополітичних контактів.

Однак державне утворення на чолі з хаканом, що надсилало послів до Візантії, а далі до королівства франків, історики уявляють собі в найзагальніших рисах. Інша річ - повідомлення нашого найдавнішого (з числа збережених часом) літопису "Повісті временних літ" про похід київського князя Аскольда на візантійську столицю Константинополь (руські книжники звуть його Царгородом) 860 р. і пов'язаний з ним епізод розвідувальної діяльності давніх русів.

"Повість" розповідає: "Пішли Аскольд і Дір війною на греків, і прийшли до них у 14-й рік царювання Михаїла. Цар же був у той час у поході на агарян. Ці ж [руси] увійшли всередину Суда, безліч християн убили і осадили Царгород двомастами кораблів...".

Історики в один голос відзначали, що напад русів на Константинополь припав на час великих труднощів у суспільному та політичному житті візантійської імперії. Араби тиснули на неї і з Заходу і зі Сходу. Напередодні навали флоту Аскольда імператор повів 40-тисячне військо вглиб Малої Азії назустріч цьому ворогові. Одночасно він послав майже увесь свій флот до острова Кріт для боротьби з піратами, що стали тоді господарями Середземного моря і дошкуляли візантійським торговельним кораблям. Місто залишилось майже беззахисним, і в разі ворожого нападу городяни могли сподіватись не стільки на нечисленну залогу, скільки на могутність оборонних стін, яких до того не зміг здолати ніхто...

Історики звернули увагу також на те, що велетенський залізний ланцюг на численних поплавках (зазвичай він перегороджував шлях до Золотого рогу) того дня, коли руські лодії наближались до Константинополя, не був напнутий, і тому Аскольдові човни безборонно увійшли до бухти. Здається, це єдиний випадок в історії Візантії, коли з невідомої причини ланцюг не був піднятий при наближенні ворожих суден. Навіть коли 1453 р. турецький султан Мухаммад обліг конаючий вже Константинополь, і тоді ланцюгом зачинили вхід до Золотого Рогу... Тому є підстави вважати, що Аскольд мав спільників у візантійській столиці.

Названа тільки-но обставина, а також вибір Аскольдом надзвичайно сприятливого моменту для атаки на Царгород, дали привід ученим вважати, що київський князь перед походом зумів зібрати важливу політичну і воєнну інформацію. На таку думку наводять слова Никонівського літопису, що руси знали про відсутність імператора з військом у Царгороді. З цього можна зробити висновок, що Аскольдові було відомо й те, що в Золотому Розі не було візантійських кораблів, озброєних страшним "грецьким вогнем" - трубами, з яких під тиском викидали на 40-50 м підпалену суміш нафти, сірки і ще чогось. То була надзвичайно ефективна у морському бою зброя, від якої дуже потерпів флот київського князя Ігоря у 941 р.

Одні історики писали про можливість союзу між русами і арабами, інші, - що похід 860 р. був узгоджений Аскольдом з Болгарським царством. Та нас цікавить інше: звідкіля київський князь довідався про вихід імператора з військом з столиці й відплиття грецького флоту до Середземного моря?

Відомий візантиніст М.В.Левченко писав про те, що в Києві добре знали про всі найважливіші події, що відбувалися в Константинополі й Візантії. Такі відомості могли надходити від русів, що служили в імператорській гвардії, а також від купців, котрі постійно їздили великим шляхом "из Варяг во Греки", який з'єднував візантійську і руську столиці. Свідчення про службу русів у імператорській гвардії і війську з'являються в джерелах лише з часів княгині Ольги (944-964 рр.), що, втім, не виключає такої можливості для більш ранніх часів. А от купці дійсно бували частими гостями у Царгороді, про що злагоджено повідомляють і давньоруські й візантійські джерела. У грецькій столиці існував спеціальний квартал святого Мами, де був заїзжий двір для руських купців.

З усього мовленого можна зробити висновок, що дипломатична практика східних слов'ян уже з перших її кроків "цілком певно вказує на традицію [у них] політичної розвідки". Несподіваність нападу Русі на Константинополь 860 р. доводить, що і в цьому разі зіграли свою роль вивідувачі, бо похід Аскольда слід вважати ретельно продуманою і добре до часу прихованою справою. Вигідний для себе мир із сплатою греками контрибуції, якого досяг унаслідок того походу руський князь, свідчить про вдалість усієї військової акції Аскольда.

Той Аскольд був государем невеликого Київського князівства, розташованого у Середній Наддніпрянщині. Його економічний і військовий потенціал не міг бути особливо значним. Тому успіх походу 860 р. зайвий раз свідчить про велику, а в даному разі, мабуть, вирішальну роль зовнішньої воєнної розвідки.

Наступний похід на Візантію відбувся через півстоліття. У кінці ІХ ст. київський князь Олег, котрий близько 882 р. об'єднав руську Північ з руським же Півднем, зробивши перший і вирішальний крок на шляху створення загальноруської держави, у 907 р. вчинив грандіозний похід на Царгород, короткий опис якого зберігся у "Повісті временних літ": "Пішов Олег на греків, ...узяв же з собою силу варягів і словенів, і чуді й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в'ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців... І з цими усіма пішов Ігор на конях і в кораблях, і було кораблів числом 2000. І прийшов Олег до Царгорода; греки ж замкнули Суд, а місто зачинили".

Є підстави думати, що, так само, як у 860 р., якісь руські вивідувачі добре розвідали ситуацію у Візантії. Князь Олег і його оточення взяли до уваги також і міжнародне становище імперії. Адже Візантія переживала тоді серйозні труднощі і у внутрішньому житті, і в зовнішній політиці. Посилилася боротьба могутніх земельних магнатів проти імператора, спалахнув заколот у війську. Не вщухав натиск арабів на південно-східні кордони країни. Вони завдавали їй відчутних ударів і на морі. Арабський флот захопив багато островів у Середземному морі, на яких ще недавно панувала Візантія. У 904 р. полководець Лев Триполійський на чолі сильної арабської ескадри здобув багате грецьке місто Фессалоніку. Лише напруживши всі сили, імперія зуміла відвоювати місто і на якийсь час стримати натиск ворога. Візантії доводилось постійно протиставляти арабам добірні легіони, послаблюючи натомість оборону на Дунаї.

Отже, князь Олег вдало обрав час для масштабного наступу на імперію. Долаючи опір нечисленної прикордонної сторожі і малих залог грецьких фортець на Дунаї, велелюдне піше військо київського князя стрімко наблизилося до могутніх мурів Константинополя, а флот з'явився у видимості сторожових постів, розкиданих на берегах Золотого Рогу. Візантійці встигли підняти ланцюг і перепинити шлях руським лодіям до бухти. Тоді Олег наказав перетягнути на котках свої невеликі кораблі суходолом, після чого їх спустили на воду вже за ланцюгом, у бухті. Це вразило візантійську верхівку і спонукало її до швидкого укладення миру, надзвичайно вигідного для руської сторони. Відтоді руські дипломати і купці користувались у Візантії великими пільгами, яких не було у представників жодної іншої країни.

Минав час. П'ятьма роками пізніше після походу на Царгород князь Олег помер. До влади у Києві прийшов Ігор. Він поступався Олегові як державний діяч і полководець, і це з перебігом часу зрозуміли в Константинополі. Тому поступово імперський уряд зменшував пільги руським купцям у Константинополі, їх все суворіше утримували на заїзжих дворах у грецькій столиці та інших великих містах. Підписана 907 р. і доповнена 911 р. русько-візантійська угода була таким чином порушена грецькою стороною.

Русь виступила проти імперії у 941 р., спираючись на дружній нейтралітет з боку Хозарського каганату, маючи можливих союзників в особі ворогуючих з імперією угрів. До того ж Ігор уклав союз із степовиками-печенігами. Удар по Візантії було завдано у час, коли імперія відчувала сильний тиск з боку арабів і угрів. Її флот змушений був постійно охороняти від арабів острови у Середземному морі. "Руси успішно оволодівали практикою політичної розвідки і загального врахування військово-політичної ситуації на кордонах імперії, практикою, що виявила себе вже в період посольства 838-839 рр., у подіях 860 р. і так певно заявила про себе у 941 р.

Однак похід Русі на греків 941 р., попри ретельну підготовку і велелюдне військо (гіперболізуючи чисельність флоту Ігоря, літописи і візантійські хроніки пишуть навіть про десять тисяч кораблів, та в дійсності їх мало бути в кілька разів менше), зазнав невдачі. Багато руських ладей у морському бою було спалено "грецьким вогнем", суходільне військо теж змушене було повернутись без перемоги. Через три роки Ігор зібрав ще більше військо і флот і знову вирушив на Царгород. Та на Дунаї його зустріло посольство від імператора Романа і запропонувало укласти мир. Після довгих перетрактацій його було підписано у Києві, куди прибуло імператорське посольство. Ця угода 944 р. виявилась менш вигідною для Русі, ніж договір Олега. Руські купці і дипломати були позбавлені більшої частини пільг.

У тексті договору 944 р. є положення, що свідчить про відвідини Константинополя руськими вивідувачами. Візантійський уряд вимагав від київського государя, щоб посли і купці з Русі обов'язково мали вірчі грамоти від нього, в яких би вказувалась мета їхнього приїзду. "Якщо ж прийдуть без грамоти і потраплять до наших рук, то ми будемо тримати їх під наглядом, доки не повідомимо князя вашого. Якщо ж не дадуться нам і вчинять опір, то вб'ємо їх, і хай ваш князь не закине нам їхню смерть". З тексту випливає, що захоплені зненацька агенти київського князя часом не бажали віддаватися до рук візантійців і чинили збройний опір. Мабуть, практика засилання розвідників з Русі до Візантії була поширеною, якщо вже про них згадувалось у великому міждержавному договорі 944 р.

Спробую відповісти на питання: хто виконував роль розвідників на Русі і взагалі в середньовічному світі. Історики здавна вважають, що найчастіше ними були купці, які їздили до іноземних країн і принагідно збирали інформацію. Або ж одержували спеціальні завдання. Так само вели політичну розвідку люди, котрим доручались посольські функції. Нарешті, чимало інформації про країни, які вони відвідували, збирали мандрівники й місіонери. З розповідей арабських, персидських і європейських мандрівників можна скласти певне уявлення про Русь ІХ-Х ст. А руські паломники до святих місць на Близькому Сході також приносили важливу інформацію.

Незабаром по підписанні русько-візантійської угоди, восени 944 р. князь Ігор загинув, збираючи данину ("полюддя") у Древлянській землі. На київському престолі його заступила дружина Ольга. Вона жорстоко придушила повстання древлян, а потім упорядкувала збирання данини, унормувавши його. Далі вона влаштувала опорні пункти своєї влади в різних землях Давньоруської держави, що в часи її князювання зміцнилась, головним чином завдяки її діяльності. По тому вона взялась за вирішення завдань зовнішньої політики.

Під 955 р. Літопис Нестора коротко сповіщає: "Вирушила Ольга до Грецької землі, і прийшла до Царгорода. І був тоді цар Константин, син Лева, і прийшла до нього Ольга...". Важливість цього лапідарного запису важко переоцінити.

Як відомо, візантійський напрямок Київської Русі, починаючи з часів її засновника Олега, домінував у зовнішній політиці держави. Однак обидва попередники Ольги на київському княжінні проводили свою зовнішню політику найбільш зрозумілим їм і рішучим засобом: спочатку йшли походом на Царгород, а вже потім, особливо у разі вдалого закінчення кампанії, укладали вигідний для себе мир. Невдача походу Ігоря 941 р. довела Ользі обмеженість і сумнівну політичну доцільність подібних методів. Тому вона вирішує вдатися до мирних засобів дипломатії - уперше в історії східних слов'ян (згадаймо Аскольда) і Руської держави.

Історики вже давно звернули увагу на зовнішню простоту розповіді "Повісті" про візит княгині Ольги до Константинополя. Літописець залишив поза увагою (або не знав про це) всю тривалу і копітку працю, спрямовану на підготовку цієї поїздки. Отже, була проведена ретельна політична розвідка, якій могли прислужитися насамперед руські купці у Візантії і, можливо, руські найманці в імператорській гвардії. Крім того, княгиня просто не могла спорядити посольство до Візантії без виконання численних формальностей, на які був дуже багатий імператорський зовнішньополітичний церемоніал. Та й саме перебування Ольги із великим почетом у Константинополі, крім вирішення міждержавних справ, могло бути використане для збирання політичної інформації.

Унаслідок тривалих перетрактацій у Царгороді було підписано угоду, що не задовольнила обидві сторони. Щоправда, Ольга була урочисто охрещена грецьким патріархом. Сам імператор Константин Багрянородний став її хрещеним батьком. Це був великий політичний успіх. Мабуть, було поновлено русько-візантійську угоду 944 р., укладену Ігорем. Та навряд чи були поліпшені умови перебування руських купців і дипломатів у Візантії. Крім того, не справдилися надії княгині поріднитися з імператором, одруживши сина Святослава з однією з його доньок. Літопис не приховує незадоволення, висловленого Ольгою візантійським послам, що після її повернення прибули до Києва.

Не дивно тому, що 959 р. Ольга виявила нову зовнішньополітичну ініціативу, надіславши посольство до германського імператора Оттона І. Більшість учених пояснює цей крок княгині відносною невдачею її константинопольського візиту. Дехто з церковних істориків вважає, що Ольга намагалась створити на Русі релігійну організацію, а Візантія не погодилась на це. Тоді чому її урочисто охрестили в Константинополі? Крім того, поява на Русі германського місіонера Адальберта у 960 р. чи 961 р. була вороже зустрінута руською стороною, і невдачливому кандидату в руські єпископи довелось ні з чим повертатися додому.

Останнім часом історики здебільшого вважають, що посольство Ольги мало на меті встановити відносини "миру і дружби" (як звичайно називають давньоруські джерела союзні чи просто дружні міждержавні угоди) з Германією. Та вірогідною також уявляється думка, що руському посольству до Оттона І 959 р. доручили провести політичну розвідку, наслідки якої переконали княгиню в неперспективності налагодження систематичних міждержавних відносин з Германською імперією. Бо жодних дальших дипломатичних кроків у цьому напрямку ні Ольга ні її син і наступник Святослав не робили.

Спливали роки, Ольга старіла, і 964 р. їй довелось передати владу своєму єдиному синові Святославу. У нього були зовсім інші, ніж у матері, погляди на методи зовнішньої політики і на політичну розвідку. Святослав віддавав перевагу суто воєнним засобам проведення міжнародної політики. Тому сприяли зовнішньополітичні обставини, з якими він зіткнувся на самому початку свого князювання.

Бо Святослав одержав владу з рук старіючої Ольги у важкий для Давньоруської держави час. Одвічна суперниця Русі Візантія прагнула підточити могутність північного сусіда. Константинопольський уряд намагався відтіснити Київську Русь від Чорного моря, яке арабські географи тоді називали Руським. Візантійські політики силкувались перешкодити давньоруській торгівлі з Півднем і Близьким Сходом. Та торгівля була однією з підвалин економічної, а відтак - і військової потуги східнослов'янської держави. З цією метою греки нацьковували незліченні орди печенігів на південноруські землі. А підштовхуваний імперією Хозарський каганат на кінець князювання Ольги наглухо зачинив гирла Волги і Дону для руських купців. Доклала рук до цього й держава волзьких булгар (тюрків), що не пропускала руських торгових людей через свої володіння до ринків Середньої Азії. Перед Святославом постало кілька першочергових завдань зовнішньої політики, які князь почав вирішувати дійовим способом - війною.

Перш, ніж розпочати суперництво з Візантією і Хозарським каганатом, Святослав вирішив провести розвідку боєм. Київський літописець під 964 р. у властивому йому лапідарному дусі описав цю подію: "Пішов [Святослав] на Оку річку і на Волгу і зустрів в'ятичів і мовив в'ятичам: "Кому данину даєте?" Вони ж відповіли: "Хозарам - по шелягу з сохи даємо". Розвідавши кордони Хозарського каганату, ознайомившись з ситуацією в Поволжі Святослав стрімко рушив на ворога і переміг його. Через чотири роки військо київського князя остаточно ліквідувало Хозарську паразитичну державу. Замки на гирлах Волги і Дону були збиті, розчищені суходільні гостинці для руських купців до країн Півдня і Сходу.

Та не Хозарія була головним ворогом Русі. Основним суперником Святослав слушно вважав Візантію. Життєві інтереси Давньоруської держави владно диктували руському володареві неминучість двобою з тодішнім "грецьким царем" Нікіфором Фокою. Думаю, що хороброму воїнові й удачливому полководцю Святославу хотілося навіть помірятися силою з найкращим військом тогочасного світу - грецьким, що складалося з важко озброєної піхоти і закутої в залізо кінноти.

І знову, як мені здається, Святослав використав слушний привід для того, щоб розвідати ситуацію у Подунав'ї, поблизу північного кордону Візантійської імперії. Він охоче відгукнувся на пропозицію Нікіфора Фоки допомогти Візантії у війні проти болгар, що вийшли з-під контролю імперії й прагнули позбавитись залежності від неї. При цьому Святослав виношував власні далекосяжні плани щодо Болгарії, як показали подальші дії князя.

Легко розбивши болгарське військо, Святослав 968 р. отаборився у Подунав'ї. Він добре бачив стратегічні вигоди свого утвердження поруч з північним рубежем Візантії. Якщо вірити літописцеві, князь запально мовив матері: "Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити у Переяславці на Дунаї - адже там середина землі моєї"16. Не варто тлумачити його слова як намір перенести столицю своєї держави на Дунай (про що неодноразово писали історики в минулому). Мабуть, ішлося про геополітичні плани руського князя. З натяків деяких візантійських джерел виходить, що Святослав вирішив поборотися з імперією за першість у тому регіоні й навіть спробувати посадити на імператорський престол свого ставленика.

Візантія менше всього бажала бачити сильного і незалежного Святослава поблизу своїх північних кордонів, звідкіля було не так уже й далеко до її столиці Константинополя. Грецький уряд нацькував хижих кочовиків причорноморських степів печенігів на Київ. Того самого 968 р. вороги облягли Київ. Вони впритул обступили стольний град, у якому почався голод. А підмога від Святослава все не прибувала. Тоді було вирішено розвідати сили ворога.

З Києва бачили, що якісь люди скупчились на протилежному, лівому березі Дніпра, але з ними не було зв'язку. "І сказав один отрок. "Я проберусь", - і відповіли йому: "Іди!". Він же вийшов з міста, тримаючи вуздечку, і побіг через стан печенігів, питаючи їх: "Чи не бачив хто-небудь коня?" Бо знав він по-печенізькому й приймали його за свого. І коли наблизився він до річки, то, скинувши одяг, кинувся у Дніпро і поплив. Побачивши це, печеніги кинулись за ним, стріляли у нього, але не змогли йому нічого заподіяти".

Перед нами - класичний для середньовіччя приклад активної розвідки сил ворога із застосуванням військових хитрощів. Розвідник був відповідним чином підготовлений (знав печенізьку мову, міг перепливти Дніпро). Виявилось, що на тому боці стояв з військом воєвода Святослава Претич. Він зумів полегшити становище обложених, а незабаром по тому Святослав повернувся додому і відігнав печенігів від Києва.

У час перебування Святослава у Києві Ольга захворіла і через три дні померла. Він поховав матір і в кінці наступного 969 р. повернувся до Болгарії. Наставав момент вирішального зіткнення Русі з Візантією.

Протягом кінця 969 - майже всього 970 р. київський князь завоював Північно-Східну Болгарію, вдерся до належної Візантії Фракії. "І пішов Святослав до града [Константинополя], воюючи і розбиваючи міста, що й досі стоять порожні", - пишаючись своїм князем, занотував автор "Повісті временних літ". Назустріч руському князеві виступив досвідчений візантійський полководець Варда Склір. Перед ним поставили завдання окупувати прикордонні райони Болгарії, щоб перепинити шлях русам, а також дізнатись про їхні наміри. Імператор наказав "посилити по бівуаках і зайнятих ворогом областях переодягнених у скіфський одяг людей, які володіють обома мовами [руською і грецькою], щоб вони дізнавались про наміри ворога і повідомляли про них потім імператорові". Розвідка дала можливість візантійському війську здобути перевагу над руським і виграти у Святослава битву при Адріанополі. Візантійський воєначальник не надав цій локальній перемозі особливого значення й не зробив спроби просунутись далі. Проте проводив розвідку і в наступні дні. Склір послав у розвідку одного з наближених до нього людей Іоанна "з дорученням оглянути військо скіфів, дізнатися про їхню чисельність, місце, на якому вони розташувались, а також чим вони зайняті. Всі ці відомості Іоанн повинен був якомога швидше надіслати йому, щоб він міг підготувати і вишикувати воїнів для битви". У свою чергу, Святослав провів розвідку сил Скліра боєм.

У 970 р., за свідченням візантійського історика Іоанна Скіліци, Святослав надіслав посольство до нового візантійського імператора Іоанна Цимісхія. У візантійському таборі це посольство, мабуть, небезпідставно, розцінили як розвідку: мовляв, "руси прийшли з метою вивідати справи візантійців". Подібна практика відкритої розвідки була властивою для тих часів.

Воєнні успіхи Святослава збентежили імператора, і він теж провів подібну розвідку сил руського князя, про що барвисто розповідає літопис: "І скликав цар [імператор] своїх бояр до палати, і мовив їм: "Що нам робити? Адже не можемо ми йому противитись!" І відповіли йому бояри: "Надішли до нього дари - випробуємо його: чи любить він золото або паволоки?". І послав цар до нього золото й паволоки з мудрим мужем, наказавши йому: "Слідкуй за його виглядом, і обличчям, і думками". Однак руський князь навіть не поглянув на розкішні подарунки і звелів своїм отрокам прибрати їх подалі. Посли повернулись до царя і оповіли йому про бачене. Тоді один з наближених до імператора сановників порадив йому: надійшли руському князеві зброю. Знову прийшли посли до Святослава і принесли йому меч й іншу зброю. "Він же узяв і почав царя хвалити, висловлюючи йому любов і вдячність". Повернувшись, посли сказали царю: "Лютий буде цей муж, бо багатством нехтує".

Ця напівлегендарна історія, що, мабуть, запозичена літописцем із оповідок дружинників руського князя, яскраво зображує Святослава як людину, байдужу до багатства, його не можна було підкупити, він понад усе цінував честь - свою і своїх воїнів.

Остання велика русько-візантійська війна завершилась для князя невдало. Він був оточений військом Іоанна Цимісхія у болгарському місті Доростолі й змушений піти на невигідний для Русі мир. За це імператор дозволив вийти з Доростола всьому війську Святослава із зброєю і навіть дав йому харчів на зворотний шлях. Підступний Цимісхій нацькував на руського князя печенігів, у бою з якими він і загинув навесні 972 р. поблизу дніпровських порогів.

Позашлюбний син Святослава Володимир прийшов до влади на Русі унаслідок кривавої боротьби за владу із старшим сином і спадкоємцем престолу Ярополком. Історично-об'єктивно Володимир переважав старшого брата державними здібностями, розумом і полководницьким талантом. З ім'ям Володимира історична наука пов'язує завершення будівництва давньоруської державності. У роки його княжіння Київська Русь була об'єднана, а її глава став єдиновладним государем. Цю важливу особливість його правління відзначив літописець Нестор у розповіді про утвердження князя у Києві: "І почав Володимир княжити в Києві один", тобто одноосібно.

Початок князювання Володимира Святославича у Києві ознаменувався низкою реформ, що були викликані до життя поступом феодалізму, дальшою соціальною поляризацією суспільства, потребами зміцнення державності, піднесення ролі й авторитету князівської влади. Не випадково першою з них стала реформа ідеології. Володимир встановив у державі культ верховного язичницького божества Перуна (близько 980 р.). Однак швидко по тому переконався, що язичницька релігія не відповідає суспільним потребам. Могутня соціально-економічна закономірність, феодальний спосіб виробництва, рішуче суперечила родоплемінному укладові й народженому ним язичництву.

На середину 80-х років Х ст. князь Володимир та його радники прийшли до думки про доцільність запровадження християнського віровчення на Русі. Протягом 986-990 рр. були вжиті заходи для "охрещення Русі", унаслідок чого влітку 990 р. християнство було запроваджене в державі як офіційна ідеологічна система.

Не зупиняючись на широко відомих обставинах введення християнства на Русі, зверну увагу читача на те, що князь Володимир обачливо і дуже серйозно підійшов до прийняття нової віри з рук візантійського імператора і патріарха. Літопис дає підстави вважати, що київський князь надіслав посольства до різних країн із різними конфесіями, щоб ознайомитися з особливостями вір і обрядів: "Вибрали мужів славних і розумних, числом десять, і сказали їм: "Ідіть спершу до болгар й випробуйте віру їх". Далі посли попрямували до "німців" (католиків), познайомились з їхньою обрядністю, й нарешті потрапили до "Грецької землі", тобто Візантії.

Більшість істориків переконана в тому, що з самого початку Володимир і його оточення орієнтувались на візантійський варіант християнства (православ'я). Тому надсилання посольств до інших країн із офіційним завданням познайомитись із їхніми віруваннями можна тлумачити як проведення своєрідної розвідки з метою ознайомлення з ситуацією у тих країнах і в цілому в західному світі. Не випадково з часів Володимира зовнішня політика Русі перестає бути майже повністю спрямованою на Візантію, а робиться багатовекторною.

Влітку 989 р. Володимир стрімко рушив на головне візантійське місто в Криму - Херсон. Метою походу було примусити імператора Василія ІІ виконати умови русько-візантійського договору, укладеного два роки тому, - віддати сестру Анну за руського князя. Чималий час облога Херсона не приносила князеві успіху. Грецька залога вперто захищалась. Тоді Володимир вдався до розвідки. Його агент у Херсоні Анастас корсунянин "пустив стрілу [до табору князя], написавши на ній: "Перекопай і перейми воду, йде вона трубами з колодязів, що за тобою зі сходу". Князь наказав так учинити, після чого місто капітулювало. Імператор прислав сестру до Херсона, де Володимир урочисто взяв із нею шлюб. Так присутність розвідника в обложеному місті дозволила руському князеві без особливих зусиль здобути його.

"Повість временних літ" барвисто-емоційно відобразила героїчну боротьбу руського народу проти хижих кочовиків причорноморських степів печенігів. У цьому протистоянні князь Володимир здобував славні перемоги, та не раз потрапляв у важке становище. Під 997 р. літописець відобразив облогу печенігами південноруського міста Білгорода. Обложені втратили надію на прихід князівського війська, яке б визволило їх. Міське віче вже вирішило здатися на милість ворога. Та один мудрий старець порадив вдатися до хитрощів і ввести в оману ворогів.

Печеніги розуміли, що в Білгороді швидко закінчаться харчі. Тому той старець запропонував викопати колодязі і вставити у них діжки з медом і киселем з муки. Після цього покликали печенігів і показали їм ті діжки, запевнивши ворожих вивідувачів у тому, що колодязі невичерпні і справно надають їжу і питво обложеним. Після цього печеніги зняли облогу Білгорода. Перед нами, - безумовно, фольклорна, напівлегендарна історія, що химерно відобразила введення в оману ворожої розвідки. Та можна думати, що ця історія мала якесь реальне підгрунтя. В усякому разі, метод уведення в оману ворожих вивідувачів був відомий на Русі кінця Х ст.

Часи Володимира Святославича і його Сина Ярослава Мудрого були добою найвищого розквіту могутності Давньоруської держави, піком її масштабної зовнішньої політики. По смерті Ярослава Київська Русь надовго потрапляє в смугу послаблення державної єдності. Хіба що онук Ярослава Володимир Мономах (княжив у Києві в 1113-1125 рр.) зміг загальмувати розчленування країни. Та через два десятиліття по його кончині, в середині 40-х років ХІІ ст., Давньоруська держава надовго потрапляє в добу удільної роздробленості. У її складі виділяються півтора десятка князівств, володар чи не кожного з яких прагне проводити незалежну від Києва внутрішню і зовнішню політику. Відійшли в минуле великі переможні війни руських князів, масштабні міждержавні угоди. Зовнішня політика втрачає цілісність і здрібнюється.