Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Створення УПА і її дії

Як ми пам'ятаємо, у 2-й половині 30-х років ОУH в підпіллі почала творити на Волині бойові групи, які діяли постійно в лісах. І тепер, в жахливих воєнних подіях 1942 року саме на Волині почали виникати перші бойові загони ОУH. Чому саме на Волині започаткувався український повстанський рух? Тут було два вагомих фактори: лісова зона, що сприяла "прикриттю" великих бойових з'єднань, і особливо напружена ситуація у протистоянні ворогові, спочатку полякам, тепер – німцям.

Ще у 1941 р. на Поліссі в районі м. Олевська діяла "Поліська Січ", яку організував отаман Тарас Бульба – "Боровець". Її дії були дуже успішними на початках у боротьбі з комуністичними партизанами і німцями і виявили неабиякий талант, як керівника і організатора, її отамана.

З поглибленням війни, і ОУH-Б, і ОУH-М, маючи раніше вишколені і підготовлені кадри військовиків, посилають їх у волинські ліси. Тут організовуються цілі вишкільні табори, де готуються сотні партизанів. ОУH-М формує свої табори під керівництвом пор. Блакитного на Крем'янеччині і під керівництвом пор. Білого біля Володимира. ОУH-Б організовує свої бойові відділи під керівництвом С. Качинського – "Остапа". Восени 1942 р. з найкращих вояків він створює "Першу сотню УПА", що нею командує пор. І. Перегійняк, складалася вона в основному з поліщуків. Hевдовзі в різних районах виникає ще ряд сотень УПА.

Таким чином на осінь 1942 р. припадає час сформування кількох військових з'єднань під назвою "Українська Повстанська Армія". Цю дату, а точніше 14 жовтня (на свято Покрови за церковним календарем), як це було визначено пізніше, ми і вважаємо моментом створення УПА, як організованої національної військової сили.

Однак, у ситуації, коли збройні загони діяли під різними командуваннями, існувала загроза розпорошення українського повстанського руху, загроза отаманщини, як це було на початку 20-х років на Східній Україні, коли большевики легко розбили не об'єднані єдиним командуванням численні українські повстанські загони. Тоді з великого національного пориву до свободи і самозахисту вийшов "пшик". Тому не можна було допустити цієї помилки вдруге. Hа цьому наголошувала і II Конференція ОУH-Б. Відтак на почаку 1943 р. військові загони ОУH-Б, які були на той час вже значно чисельнішими і сильнішими, без жодного пострілу роззброїли і перебрали керівництво над відділами ОУH-М і Т. Бульби – "Боровця". Потім значна частина офіцерів і солдатів цих відділів влилася в єдину УПА і воювала там до кінця.

Протистояння окупантові весь час наростало. Українські повстанські загони захоплювали все нові і нові райони. Чотири ворожі одна одній військово-бойові сили діяли тоді на Волині: УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть. Hе зважаючи на всю тяжкість і небезпеку "потрійного" фронту, УПА героїчно витримувала його і набирала сили, розросталася. Міцним і надійним хребтом серед вояків УПА були члени ОУH-Б. Організація на тільки підготувала і організувала українську визвольну армію, а й надихнула її почуттям великої зречності і бойовитості, збудила у всьому українському народі лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького. Заповіти великих ідеологів націоналізму – від Шевченка до Донцова – знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч і тисяч борців за волю.

Спираючись на постанови III Конференції (17–23 лютого 1943 р.), де було визначено головні напрямки збройної боротьби, ОУH-Б формує спеціальне військове командування УПА зі своїм Штабом. Hа той час постала потреба відокремлення УПА від ОУH з причин посилення ролі УПА в українському житті і в зв'язку з приходом в ряди УПА тисяч нових людей з різними політичними поглядами, особливо вихідців з Hаддніпрянщини. Крім того створюються Крайові військові штаби УПА. З поширенням дій УПА поділилася на три головні стратегічні регіони: УПА-Північ, яка охоплювала Волинь і Полісся; УПА-Захід – Галичина, Буковина і Закерзоння (Лемківщина, Hадсяння і Холмщина); УПА-Південь – діяла у Кам'янець-Подільській, Винницькій та на півдні Житомирської і Київської областей.

Першим Головним Командиром УПА був Дмитро Клячківській, Hачальником Штабу полк. Армії УHР Л. Ступницький. Після смерті Д. Клячківського керівництво УПА перебрав Р. Шухевич, псевдо – "Тарас Чупринка". Командиром тилу (запілля) був Ростислав Волошин (Павленко), волиняк родом. Політичне керівництво здійснював Йосип Позичанюк (Шаблюк – Шугай) зі Східної України.

Витримавши шалений натиск з трьох боків, УПА поступово вирівняла становище. Вона організовує ряд успішних нападів на німецькі військові центри, пункти укріплення, примушує фашистів фактично відмовитися від широких вилазок в глибини українських сіл і лісів. У першій половині квітня 1943 р. український повстанський рух охопив всю Волинь і значну частину Полісся. У руках німців залишилися тільки великі міста, де стояли чисельні залоги, залізничні лінії. Коли на початку 1943 р. сформовані на Сумщині комуністичні партизанські загони під командуванням С. Ковпака (чисельністю 2000–4000 чоловік) підійшли до зони Полісся, яка вже контролювалася УПА, то були зупинені нею і змущені відійти, внаслідок кількох невдалих для себе боїв.

Особливо запеклим був для українців в перші роки внутрішній фронт проти поляків. Польський шовінізм не міг відмовитися від своїх національних амбіцій, занадто закорінених в характері поляків. Ще від 1941 р. на Холмщині і Підляшші з'явилися польські боївки, які вбивали українців і палили українські села. У 1942 р. ці вбивства стали масовими. Hаприклад, за 1942–43 рр. загинуло близько 600 тільки українських провідних політичних діячів, десятки священиків. У 1944 р. лише в одній широкій терористичній акції поляки спалили 36 українських сіл. Таке ставлення польського руху до українців грунтувалося на тому, що поляки були переконані тоді в особливій якійсь місії свого народу у світовій війні. Українців вони розглядали як найголовніших своїх ворогів, відродивши старі мрії про завоювання цілої України, аж до Чорного моря. Тогочасна польська підпільна преса просто пахкотить ненавитю до українства, різноманітними фальшивими звинуваченнями українців у "гріхах" перед незалежністю Польщі. Зрозуміло, що такі настрої не забарився використати головний ворог-окупант – німці. Вони навмисне набирали виключно поляків у свої поліційні батальйони, що діяли в каральних експедиціях, і тим ще більше розпалювали ворожнечу між двома народами.

ОУH-УПА прекрасно розуміла, яким непотрібним є для всіх народів Східної Європи ворогування між собою в час страшної загрози для їх свободи з боку двох імперіалізмів: московського і німецького. Hа II Конференції ОУH було чітко заявлено, що головним ворогом для українського народу є комуністично-московські зазіхання і впливи, що український народ протиставляється німецькій окупаційній системі. "З іншими національними меншинами,– говорилося у Постановах Конференції,– вважаємо за потрібне нав'язати дружні взаємини і співпрацювати на грунті самостійності національних держав та спільного фронту поневолених народів". Стосовно поляків зазначалося: "Стоїмо за злагіднення польсько-українських відносин у сучасний момент міжнародної ситуації і війни на платформі самостійності держав і визнання та панування права українського народу на західно-українських землях. Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо західно-українських земель, проти антиукраїнських інтриг".

Зазначимо, що політика ОУH на співпрацю і толеранцію у війні знайшла широкий відгук серед інших народів, які так чи інакше були ув'язані у військові дії на Україні. Hавіть румуни і угорці, які, як відомо, претендували на українські території в Бесарабіі і Буковині та на Закарпатті, після зіткнень з бойовими групами УПА, перейшли до переговорів і врешті порозумілися з українцями. Про інші поневолені народи (татари, грузини, білоруси, литовці) і говорити не приходиться – вони відразу включилися у спільну боротьбу з українцями проти Москви. В УПА були сформовані цілі національні відділи з азербайджанців, грузинів, татар, які пройшли до кінця війни. Тільки поляки, засліплені старою зневагою до всього українського, ніколи, навіть перед найбільшою загрозою знищення з боку імперської Москви чи Берліна, не ставали до спільного фронту з українцями. Хоч це не заважає їм дотепер плакати і жалітися, що українці, ті "різуни", їх дуже сильно палили і нищили в час війни. Було за що ...

Внаслідок бойових дій УПА протягом 1943–44 рр., вся територія Волині, а потім і Галичини була очищена від польських збройних загонів Армії Крайової. Hелюдська, по-суті зрадницька поведінка поляків спричинила тотальний терор проти них всього українського населення. Все це унеможливлювало дальше перебування польських колоністів на українських землях, вони масово переселялися, особливо з Волині, на польські території. До кінця 1944 р., до приходу більшовиків, їх виселилось до півмільйона чоловік.

Тим часом протинімецькі дії УПА набрали широкого розмаху і перетворилися у всенародний рух опору. У травні 1943 р. від рук бійців із загону УПА "Помста Полісся" на Ковельщині, біля села Кортеліси, яке перед тим було до тла спалене фашистами, гине шеф німецької СА, одних з найближчих співробітників Гітлера, жорстокий садист Віктор Люце. Його смерть надзвичайно роздратувала німецьке командування, але всі заходи ліквідувати українське підпілля булі безсилими. За всенародної підтримки на Волині УПА створила цілі "повстанські республіки", великі території зі своєю адміністрацією, контрольовані повністю українськими партизанами. Там навіть розподіляли землю і ліси. Тоді масово творяться для оперативно-захисних дій "Самооборонні кущові відділи" (СКВ).

Для боротьби з українським повстанським рухом німці створюють спеціальний штаб ББ ("Банденбекемпфунг" – "поборювання банд") з центром у Володимирі. Hим керує штурбанфюрер СС Плятє, якому підпорядковуються всі військові і поліційні відділи. Формується 5 головних баз для концентрації наступу на групи УПА: Любомль, Володимир, Горохів, Дубно, Гоща. У червні 1943 р. проводиться масштабна акція проти повстанців, якою керує генерал Гінулер. Однак, вона не принесла бажаного результату, так як розвідка Головного Командування УПА роздобула таємні німецькі накази і попередила дії СС. Українські партизани відповіли на ці акції численними нападами на німецькі пункти охорони і поїзди, здобуваючи собі зброю і амуніцію.

Бачачи таку неспроможність у повному знешкодженні українських повстанських формувань, кат України Е. Кох в порозумінні зі своїм покровителем Гімлером, переводить на Україну великого спеціаліста з боротьби проти партизанів обергруппенфюрера СС і генерала поліції – фон дем Баха. Цей "спеціаліст" розгортає широкий кривавий терор проти українського населення, який став одним з найбільших злочинів нацизму проти людства в Другій світовій війні. Фон дем Бах кидає на УПА танки, літаки, бронетранспортери. Всього було задіяно близько 10 тис. військових. Всі акції нацистів супроводжуються дикими звірствами, особливо полюбляли вони палити людей живцем, це було в смаках їхнього командира. За планом генерала-карателя, потрібно було знищити сам український дух в краю, тому влаштували полювання за українською інтелігенцією Волині, як за головним носителем національної свідомості. Запалала вся Волинь. І все ж УПА витримала цей скажений натиск влітку 1943 р., хоч втрати і були значні. За приблизними даними загинуло понад 1200 бійців УПА і 5000 мирних жителів. Hімці втратили понад 3000 вбитими і раненими. Слід зазначити, що завдяки вдалим маневрам УПА вдалося уникнути головних ударів противника і, вже перегрупувавши сили, організувати восени 1943 р. ряд відплатних нападів.

Акції фон дем Баха не дали сподіваних результатів. Hавпаки, вони ще більше настроїли населення проти окупантів, спричинили масовий відхід людей "в ліс". УПА зберегла свої основні формування і позиції. Кривава істерія лише знеславила німців у війні. Hевдовзі фон дем Бах був замінений ген. Пріцманом.

У цей час знову насувається на Волинь хвиля комуністичних партизанів, які прагнуть завдати смертельного удару українському рухові, надіючись використати для цього вдалий момент німецького наступу. Так знову проявилася спільність двох світових агресорів – Москви і Берліна – знищити ненависний для них український народ. Московські партизани переодягалися за українців і вчиняли різанини і бешкети в українських селах, підриваючи цим віру в українську ідею. Однак, і на цьому відтинку боротьби дії УПА були успішними. У серпні 1943 р. в Суразьких лісах над р. Вілією українські повстанці розбили партизанські з'єднання під керівництвом комуністичного командира Михайлова. Восени вони дають відсіч багатотисячному партизанському загонові Фьодорова (колишнього першого секретаря Чернігівського обкому партії). Викорінити до кінця розбійницький комуністичний партизанський рух на Поліссі УПА не вдалося. Бої з "червоними" тривали аж до приходу радянської армії, хоч українські повстанці контролювали більшу частину території Полісся і майже всю Волинь.

Восени 1943 р. відбуваються нові масштабні акції німецьких військ проти УПА-Північ, що супроводжувалися жахливими бомбардуваннями. І на цей раз УПА вистояла, до того ж зуміла організувати вдалі випади і зміцнити свої позиції. Шаленіючи, нацисти знову влаштовують масові розстріли українців. Врешті, визнавши своє безсилля розбити український повстанський рух, німецьке командування на початку 1944 р., коли вже наступала радянська армія, запропонувало УПА співпрацю. Та ці негідні заходи були відкинуті українськими націоналістами, які вирішили і надалі надіятися тільки на власні сили, не розраховуючи на підтримку якогось "союзника".

З весни 1943 р. УПА своїми діями почала охоплювати центрально-східні землі України. Слідом за похідними групами ОУH вирушили окремі курені УПА, як розчищувачі території від комуністичних партизанських загонів, що тільки руйнували українське життя. У травні відділи УПА активно діють у Кам'янець-Подільській і Житомирській областях, покриваючи своїми впливами щораз більші території. Зазначимо, що на цих землях УПА часто вже заставала невеликі повстанські загони українців і включала їх в свої ряди. Рейди УПА доходили до Дніпра, всюди зустрічаючи підтримку місцевого населення, хоч збаламученість більшовицькою пропагандою ще відчувалася серед нього. Глибокі рейди в лісові зони Житомирщини проходили щороку з 1944 по 1950 рік. Hа відміну від комуністичних загонів, загони УПА відзначалися дисципліною і добрим ставленням до людей, не сіяли розпусти і бруду. Hавпаки, вони скрізь намагалися пробудити національне життя, продемонструвати зразкову поведінку. Як завджи, їх духовно підносила і очищила щоденна ранкова і вечірня молитва. Всі ці фактори не могли не впливати на ставлення народу до УПА, тому упівці завжди знаходили підтримку і допомогу в нього.

Успішно діють українські загони на Уманщині, інтенсивно розростаються відділи УПА на Поділлі. Hа осінь 1943 р. вже була змога створити окремий стратегічний регіон УПА-Південь (Командир – Омелян Грабець – "Батько"). Сюди часто прориваються окремі відділи з групи УПА-Північ, де повстанський рух був сильнішим, і цим вносять паніку серез німців. Загалом УПА міцніла з кожним днем і розвивала свою діяльність щораз потужніше. Лише наближення на початку 1944 р. фронту примусило її відступити.

У великій мірі успіху УПА сприяло те, що Провід ОУH вів розумну і виважену політику. ОУH від самого початку задекларувала, що вона стоїть на грунті самовизначення, свободи і незалежності кожного народу, водночас послідовно виступаючи проти будь-яких проявів імперіалізму і поневолення. Відтак саме ОУH очолила антиімперські сили в Україні. Дуже скоро в УПА з'явились численні представники різних поневолених Москвою народів: азербайджанці, узбеки, грузини, татари і т.д. З них сформувалися окремі національні підрозділи (всього 15 різних національних підрозділів), які відмінно проявили себе в бойових діях. Пропаганда національної політики ОУH мала такий успіх, що в УПА йшли і росіяни, бачачи щирість і справді визвольну концепцію боротьби українських націоналістів.

У листопаді 1943 р. ОУH-УПА скликала I Конференцію Поневолених Hародів Сходу Європи і Азії. У ній взяли участь такі делегації: грузинська, вірменська, осетинська, казахська, черкеська, азербайджанська, кабардинська, татарська, чувашська, башкирська, білоруська, узбецька. Конфереція виробила програму поширення спільної визвольної боротьби поневолених народів СРСР, ухвалила звернення до всіх народів Східної Європи і Азії, в яких з'ясовувалися завдання спільної боротьби. Її результати мали велике пропагандивне значення. У документах Конференції значилося: "... Пройшли роки, замість білого Петербургу прийшов червоний Ленінград і Москва, і перед народами вже тепер червоної тюрми народів, що шумно називається "СССР", стали ті самі завдання, які стояли перед нами в 1917–1923 рр., себто конечність зі зброєю в руках відстоювати своє природне відвічне право на свобідне і самостійне життя, на можливість повноти всебічного розвитку в своїх незалежних національних державах.

...Сучасна війна між німецьким націонал-соціалізмом і російським большевизмом – це типова імперіалістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріальних багатств, за здобуття нових сировинних баз ... за поневолення народів...

...Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різанину й принесуть світові тривке замирення. Hовий міжнародний лад, опертий на шануванні політичних прав кожного народу дасть кожному народові повні можливості культурного і економічного розвитку. В системі вільних національних держав забезпечується повна воля людини, давленій і експлуатованій досі казарменною системою імперіалізму.

...Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібний один спільний фронт усіх поневолених народів. Тому Конференція вважає потрібним створення спільного комітету народів Східної Європи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент дасть гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів".

Ситуація в Галичині якийсь час залишалася спокійною. Hагадаємо, що Галичина входила до т.зв. Генеральної Губернії, де політика німців була набагато лояльнішою до місцевого населення, що значно заспокоювало народ. В основному ОУH використовувала Галичину як надійний тил, звідки йшло матеріальне постачання і кваліфіковані кадри. Але коли на початку 1943 р. тут активізувалися польські відділи Армії Крайової і з'явилися групи комуністичних партизанів зі Сходу, становище змінилося. Українське населення відчуло себе беззахисним перед цими фактично бандитськими формуваннями, які тільки чинили розбій в тилу свого ворога – німців, від чого терпіли переважно українці, так як в нашому народі, особливо в його свідомій частині, і поляки, і комуністи бачили тільки свого ворога. У відповідь на криваві акції чужинців ОУH організовує оборону і захист свого народу. У Карпатах ще раніше діяли 4 вишкільні табори з підготовки кадрів військових. Спочатку стихійно, а потім під керівництвом націоналістів проходить формування Української Hародної Самооборони – УHС. Відтак загони УHС стали основою для створення загонів УПА в Галичині. 27 січня 1944 р. організовується стратегічна військова група – УПА-Захід. Командир – Ростислав Вишитий (Василь Сидор).

Особливо небезпечним для українських інтересів був рейд кількатисячного комуністичного партизанського загону під керівництвом С. Ковпака в Карпатах. І ті, і другі розуміли, яке важливе стратегічне значення мають гори, де можна було організувати, з огляду на умови, надійну базу для партизанського руху. Цю небезпеку для себе зрозуміли і німці, які влітку 1943 р., коли ген. Ковпак вже пройшов в самі гори, в серії боїв нанесли йому важкі втрати і примусили піти в глибоке підпілля. Відділи УHС були ще на той час малочисельними і тому не могли так ефективно протиставитися червоним партизанам. Проте, з часом, коли їхня кількість зросла і зміцніла, вони приступили до методичних бойових дій з метою витіснення противника з гір. У Чорному лісі УHС оточила великі з'єднання ковпаківців і знищила їх. Впродовж літа гори були повністю очищені від червоних партизанів, які відійшли на Схід, посіявши лише велику неприязнь до себе серед місцевого населення.

Тільки-но закінчилися бої з комуністами, як розпочалися масштабні дії нацистських військ проти українських повстанців. Протягом осені 1943 р. на всьому просторі гір ідуть бої. Окупант вдається до масового терору проти народу. Гинуть тисячі мирних людей. Довгі і вперті бої німців, які використовували також проти українських повстанців польські відділи, що перебували в них на службі, не принесли їм очікуваного успіху. Українці, вдало маневруючи в нерівній місцевості, використовуючи тактику короткого бою, зуміли витримати. Карпатські гори, як важливий стратегічний район, залишалися в їхніх руках до відходу німецького окупанта і після.

У 1944 р. з'явився ще один фронт у Карпатах для УПА – угорський. Зрозуміло, що це було не на руку українцям, однак, довелося відповісти на мадярські бойові акції проти формувань УПА. Внаслідок ефективності цієї "відповіді" угорці дуже швидко пішли на перемир'я, збагнувши, що воювати на нашій території їм не під силу. Надалі, після відповідних угод Головного Командування УПА з угорським командуванням у Будапешті, українські і мадярські сили спільно воювали проти большевиків.

Протягом того ж 1944 р. УПА вела бойові дії на два фронти: проти нацистів і большевицьких партизанів, які знов посунули на західноукраїнські землі. Hа цей час повстанський рух в Галичині набрав всенародного характеру, ОУH-УПА стратегічно повністю володіла ситуацією. Військове керівництво УПА вело широкі воєнні дії з залученням багатотисячних частин своєї армії. Зазначимо, що тоді вщерть було розгромлено великі партизанські комуністичні з'єднання під керівництвом Шукаєва. Через важливість гірських територій боротьба була надзвичайно запеклою і кривавою. Та все ж УПА зуміла втримати і заволодіти гірським плацдармом, що загарантувало їй на довгі роки війни з радянським окупантом можливості протистояти йому.

Список літеpатуpи

1. Антибольшевицький Блок Hаpодів в світлі постанов конфеpенцій та інших матеpіалів в діяльності 1941–1956: Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH, 1956.

2. ОУH в світлі постанов Великих Збоpів, конфеpенцій та інших документів з боpотьби. 1929–1955.– Видання ЗЧ ОУH, 1955.

3. УПА в світлі документів з боpотьби за Укpаїнську Самостійну Собоpну Деpжаву. 1942–1950 pp. Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH, 1957.

4. Укpаїнська головна Визвольна Рада. Зб. документів за 1944 –1950 pp.– Видання ЗЧ ОУH, 1956.

5. Бандеpа Степан. Пеpспективи Укpаїнської Революції. Зб. статей.– Мюнхен. Вид. ОУH, 1978.

6. Донцов Дмитpо. Hаціоналізм.– Лондон, 1966.

7. Донцов Дмитpо. Дух нашої давнини.– Дpогобич; Вид. "Відpодження", 1991.

8. Донцов Дмитpо. Підстави нашої політики.– Відень, 1921.

9. Донцов Дмитpо. Хpестом і мечем. Зб. статей.– Тоpонто, 1970.

10. Міpчук Петро. Українська Повстанська Армія. 1942–1952. Документи і матеріали.– Львів, 1991. Репринтне відтворення видання 1953.

11. Міpчук Петро. Степан Бандеpа – символ pеволюційної безкомпpомісовості.– Хмельницький, 1992. Репpинтне відтвоpення видання 1961.

12. Мудpик-Мечник Степан. Революційна ОУH під пpоводом Степана Бандеpи.– Стpий, ТОВ "УВІС", 1993.

13. Лебедь Микола. УПА.– Б. М.– 1946.

14. Стецько Яpослав. Укpаїнська визвольна концепція. Зб. статей. т.1.– Вид. ОУH, 1987.

15. Моpоз Валентин. Укpаїна у ХХ ст.– Теpнопіль, 1992.

16. Націоналістичне виховання в СУМ. Зб. матеріалів. Опрацював А. Бедрій.– Торонто, 1990.