Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Українсько-польські стосунки в Галичині (1890 - 1914): генеза, особливості протікання, наслідки

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Українські-польські стосунки кін. XVIII ст. до 1890p.: спроба

ретроспективного аналізу

Розділ ІІ. “Нова ера” в українсько-польських стосунках

Розділ III. Особливості українсько-польських взаємин

Висновок

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Українсько-польські стосунки - ключова проблема історії Галичини. Вони були визначальними в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах життя галичан. Саме українсько-польські стосунки в Галичині, їх генеза, особливості протікання і наслідки покладені в основу даної курсової роботи.

Актуальність даної теми пов'язана із виключною важливістю українсько-польські взаємини в становленні української державності і, взагалі, збереженні українського народу як такого.

Актуальність теми полягає в неоднозначному трактуванні подій польськими та українськими істориками, в недостатньому опрацюванні джерельних матеріалів по даному питанню на науковому рівні.

Предметом нашого дослідження є весь комплекс причин, що привели до зіткнення інтересів українського і польського населення в Галичині, а також всі можливі наслідки цих суперечностей.

Об'єктом дослідження виступають умови зародження українсько-польських стосунків в Галичині, взаємовідносини між основними станами суспільства.

Метою даної курсової роботи є комплексне дослідження українсько-польських стосунків в Галичині, їх генеза, особливості протікання і наслідки.

Основне завдання даної роботи-на основі вивченої літератури висвітлити:

- умови переходу Галичини під владою Австрійської імперії;

- українсько-польське протистояння з кінця XVIII ст. до 1890 року;

- участь в ньому різних прошарків суспільства;

- роль, яку відігравала австрійська адміністрація в українсько-польських взаємовідносинах;

- особливості угоди 1890-1894 pp.;

- посилення українсько-польської. конфронтації на межі ХІХ-ХХ століть;

- вплив українсько-польського протистояння на розвиток Галичини.

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють кінець XVIII - 1914рік.

Джерельну базу курсової роботи склали записки, спогади сучасників подій, твори авторів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., об'єднані в хрестоматійному виданні [1;2].

Необхідною умовою для будь-якого історичного дослідження є наявність максимального охоплення доступного кола наукової літератури. Автор хотів би звернути увагу на деякі проблеми з приводу даного питання.

Перш за все в радянській історичній літературі узагальнюючих праць по даному питанню немає. Увагу приділяється окремим питанням, які акцентують увагу на “визвольній боротьбі трудящих мас”. Це, зокрема, стаття В. Бориса, присвячена українсько-польським відносинам під час революції 1848р. в Галичині [6]. Автор прагне показати всю складність ситуації, яка склалася на 1848р. в Галичині, розбіжності повсталих поляків і українців Галичини.

Значна увага приділена боротьбі низів за свої права. В.Іщенко зображає селянський рух в Галичині в 1905-1907 pp. як відгук революційному руху в Російській імперії [14].

Тема українсько-польських стосунків присутня в праці С. Трусевича “Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х pp. ХІХ ст.” [25]. Автор, зокрема, висвітлює боротьбу “прогресивної громадськості проти буржуазного націоналізму”, за єднання революційних сил російського, українського та польського народів.

В сучасній українській історіографії з'явилося ряд праць, присвячених окремим питанням українсько-польських відносин. О. Аркуша розкрила протистояння поляків і галичан під час виборчих компаній 1889 і 1895рр. [3], висунула проблему консолідації національно-політичних сил українського галицького суспільства у 90-х pp. ХІХ ст. [4]. Автор залучила до роботи ряд важливих джерельних матеріалів, які раніше були недоступні.

Ґрунтовне висвітлення українсько-польських відносин в Галичині містять праці І. Чорновола. Особливе місце займає його монографія, присвячена угоді 1890-1894 pp. [29]. Автор детально описував причини укладення угоди, її особливості; наслідки для обох сторін. В монографії І. Чорновола “Українська фракція крайового сейму 1861-1901 pp.” значна увага приділяється відносинам з поляками, намаганням українців вирішити спірні питання легально, за столом переговорів [30].

Україно-польським відносинам в Галичині на початку ХХ ст. Присвячені матеріали міжнародної науково-практичної конференції, яка відбулася в 1996р. [26]. В збірнику містяться статті як українських, так і польських істориків, що дозволяє більш повно відтворити трактування подій обох сторін.

Окремі проблеми були висвітлені українськими істориками-емігрантами і видані за кордоном. Українсько-польським стосункам в ХІХ ст. Присвячена праця М. Демковича-Дворянського [10]. Значну увагу він приділяє “весні народів” і угоді 1890-1894рр. В. Луців висвітлив участь українців у польському повстанні 1863р. [16].

У своїй роботі автор також використав ряд узагальнюючих праць [7;8;21;23].

Структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ І. Українсько-польські стосунки в кінці XVHI ст. до 1890 p.: спроба ретроспективного аналізу.

Кінець XVII - початок XIX століття був часом великих і соціальних змін і перетворень в Україні. Вони були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі.

1772 рік був поворотним для Галичини: після першого поділу Польщі вона ввійшла до складу Австрійської імперії. Незважаючи на це українсько-польські відносини не припинилися: у Галичині правлячим класом була польська шляхта.

Галичина, насильно об'єднана з польськими землями, одержала урядовий титул - королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії) з великим князівством Краківськими князівствами Оевєнцімським та Заторським. Галичину поляки розглядали тепер вже як частину єдиної польської території, як законний “польський стан посідання” [ 15, с. 9 ].

У австрійській Галичині українці і поляки становили кожен трохи більше 40%. Поляки проживали в основному у західній частині краю, на території між річками Бяла і Сян. У Східній Галичині їх частка становила близько 20%. Більшість населення (приблизно дві третини з 2,8 млн. у 1780р.) становили українці. Для Галичини XIXст. Характерним було швидке зростання чисельності населення, але його національний склад (близько 65% українців, близько 20% поляків і близько 10% євреїв) без великих змін зберігався аж до кінця австрійського правління [ 8, с. 22 ].

Заможним верствам шляхти вдалося посісти керівні посади у галицькій адміністрації. Нижчі щаблі окупувала дрібна шляхта. Інструментом забезпечення політичних впливів польської шляхти став Галицький становий сейм, запроваджений австрійським урядом у 1817-1845 роках [10, с.26]. Він перетворився на школу кадрів для майбутньої польської адміністрації краю.

Водночас предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було наведення порядку і соціальної дисципліни. Австрійські чиновники застали тут олігархічне суспільство, що характеризувалося анархією і насильством правлячої польської шляхти та крайнім зубожінням і моральним занепадом простих жителів. Не дивно, що Галичина зразу ж після приєднання до Австрії стала одним з головних об'єктів реформаторської політики. Вона зосередилася в основному на ослаблені позицій польської шляхти як джерела державних смут і заворушень та безпосереднього винуватця занепаду сільського господарства краю. Польська націоналістична пропаганда у XIX столітті звинувачувала Йосифа II в особливому фаворизуванні русинів.

Посилення німецького впливу турбувало польські патріотичні кола, опираючись цим впливом вони намагались відродити національне життя за допомогою літературної і наукової діяльності. Осередком цієї активності стала польська національно-культурна інституція “Осолінеум”, відкрита у Львові за дозволом уряду у 1819 році [7, с.52]. Польське культурне життя у Львові досягло справжнього розквіту у 1820-1831 роках.

Водночас польський національний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830-1831 роках у Галичині виникла мережа таємних польських організацій, які готували грунт для нового національного виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнала суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою [12, с. 510]. Вони вбачали собі майбутню польську націю як політичне об'єднання чотирьох народів - польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна національність не пануватиме над іншими. Польські поети “українські поети” здобули велику популярність у Галичині.

Потреба привернути на свій бік галицьке селянство зумовили появу в ідеології польського національного руху сильних анти панських мотивів. Група польських діячів провадила агітаційну роботу серед українських селян [11,с.149]. Їхні брошури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжкого становища є австрійський уряд.

Нова ідеологія польського руху не справила великого впливу на українське селянство. Зате вона виявилась дуже привабливою для молодої української інтелігенції. Як у 1810 році серед вихованців Львівської греко-католицької семінарії був поширений австрійський патріотизм, так у 1830-х роках його заступає патріотизм польський. Захоплення польською культурою, літературою і політичною ідеологією було настільки. великим, що воно взагалі ставило під загрозу подальше існування русинів як окремої національності.

Переломною подією в історії українського національного відродження була діяльність “Руської трійці” М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький об'єднали навколо себе близько двадцять молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священиків. “Руська трійця” з'явилася після польського повстання 1830-1831 роках, і в цьому випадку “після” означає і “через” [22,с.115]. Це був час діяльності численних конспіративних організацій, створених польською романтично настроєною молоддю. "Руська трійця" входила в ці коспірації.

Участь в цих організаціях переконувала українську молодь, що польська революційна демократія є байдужою до їхніх національних потреб. Так, у 1834 році українські члени Товариства польського й руського народу. Рада Товариства відкинула цю пропозицію, й українцям не залишилося нічого іншого, як створити власний Руський кружок [10,с.35].

Розрив з польським політичним й культурним світом був нелегким. До цього часу галицькі будителі друкували свої твори на сторінках польських журналів, а літературна і наукова діяльність “Руської трійці” була тісно пов'язана з “Осолінеумом”. Я. Головацький признавався, що багато з членів товариства краще володіли польською, аніж українською мовою і, можливо, досягли б більших літературних успіхів, пишучи нерідною мовою [13,с.143]. Але в ситуації, коли польські революціонери не на словах, а на ділі не визнавали “рівноправності української нації”, такий вибір став неможливим.

Відень ладен був використовувати національне відродження русинів як засіб поборення революційного польського впливу. Виразником цієї нової лінії став призначений у 1847 році новим галицьким намісником граф Франц Стадіон [12,с.522]. У березні 1848 року він дав згоду на видання журналу “Галицька пчола” [8,с.51], публікації якого повинні були мати анти польський характер. Але у цій згоді відпала потреба, коли декілька днів по тому в Австрійській імперії розпочалася революція. Місяць після вибуху революції і на п'ять місяців раніше, ніж у всій імперії, у Галичині 22 квітня 1848 року була скасована панщина [15,с.32]. Приводом було бажання Стадіона перехопити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням невдалого повстання 1846 року готова була дарувати селянам волю.

З проголошенням політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган - Центральну раду Народову - та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 184 8 року у Львові була створена перша українська політична організація - Головна Руська Рада. У першому її маніфесті проголошувалося, що галицькі русини є частиною великого українського народу [6,с,74].

Табір революції у Галичині представляли польські політики. Як і на початку 1830-х роках, частина українців, передусім українська молодь, радо солідаризувалася з революційною боротьбою поляків. З іншого боку, польські демократи проголошували мету створення “Литовсько-русько-польської Речі Посполитої”, а Центральна Рада Народова заявила про рівність культурних прав поляків і українців.

Поборником польсько-українського об'єднання став утворений 11 травня 1848 р. Руський собор, що складався, крім сполонізованих аристократів “руського” походження та радикальної польської інтелігенції, з декількох демократично настроєних українських патріотів [7,с.93]. Але абсолютна більшість політиків не збиралися визнавати політичної рівноправності українців. Вони вважали національний рух українців штучним витвором.

Хоча польські й українські діячі і досягли порозуміння на Слов'янському конгресі у Празі в червні 1848 р.[13,с.120] ця угода не була втілена у життя. Компроміс між польською та українською сторонами був неможливий через надто сильне розходження в політичних, культурних і релігійних інтересах двох суспільств. В українському таборі були різні думки щодо політичного вирішення “руського” питання. Невелика група висловлювалася за політичну автономію у складі слов'янської федерації або навіть повну політичну самостійність української держави з центром у Києві. Кількість прихильників цієї ідеї не вдається встановити; однак не підлягає сумніву, що рахунок ішов на декілька одиниць [10,с.40]. Масову ж підтримку здобула вимога Головної Руської Ради поділити Галичину на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Меморандум з цією вимогою підписали 200 тис. чоловік [8,с.52]. Це було вражаючим успіхом Ради.

На початку листопада 1848 p. y Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонам польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань [6,с.80]. Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і за умов важкого для них польсько-українського протиборства вони помітно занепадали або й припинили (як Головна Руська Рада) своє існування.

Після придушення революції 1848 року Габсбурги зробили спробу ліквідувати революційні реформи та відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент і скасували конституцію, що стало початком десятиліття абсолютизму. Австрійська адміністрація в особі намісника цісаря польського графа А. Голуховського проводила відверто польську політику.

Кінець десятирічному періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Гамбурзької монархії. У 1859р. Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, а у 1866 p.-у війні з Прусією [24,с.18]. Воєнні невдачі знову піднесли роль національного питання у внутрішньополітичному житті. Після запровадження нової австрійської конституції 1861р., автономію з власним сеймом і урядом (виділом) [15,с.53]. Вибори до галицького сейму і австрійського парламенту здійснювалися на становій основі, що забезпечувало значну перевагу польській шляхті. Для обрання депутата від великих землевласників потрібно було лише 52 голоси, в той час як для депутата від селянської курії - аж 8764 [15,с.53]. Така виборча система забезпечувала польській шляхті становище господаря у галицькому сеймі й уряді, в свою чергу Відень забезпечував собі підтримку впливових поляків.

Досягнення австрійського компромісу було перервано січневим повстанням 1863 p. y Росії. Галицький сейм було закрито, а з лютого 1864р. до травня 1869р. у Галичині діяв воєнний етан [16,с.67]. У краї були проведені численні арешти.

Але вже у 1869 p. y політиці австрійського уряду настав поворот до федералістичної лінії. Було відновлено роботу галицького сейму, а у 1866 р. намісником Галичини знову було призначено А. Голуховського [30, с. 53 ].

У 1867 р. внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краї. За умовам компромісу, намісник Галичини обов'язково повинен був призначатися з числа польської аристократії, а у Відні польських інтересів мав пильнувати окремий “міністр для справ Галичини” [ 25, с. 129 ]. Уся соціальна, економічна і освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Українські (руські) посли володіли лише 15% депутатських місць у Галицькому сеймі, що було недостатньо для ефективного супротиву колонізації краю.

Австро-польський компроміс не ліквідував розколу у таборі польських політиків у Галичині. Частина польських діячів не була задоволена досягнутою угодую. Вони вимагали для Галичини такого самого статусу, який, австро-угорський уряд надав Угорщині. Виразником настроїв невдоволених стало Національно-демократичне товариство, створене весною 1868 р. [27, с.206]. Навколо нього об'єдналися польські ліберально-демократичні політики, їхній лідер Францішек Смолька висунув програму країв – Австрії, Угорщини. Чехії, Галичани і Хорватії. Для тиску на австрійський уряд польські ліберали організували у галицьких містах хвилю патріотичних демонстрацій за участю дрібного міщанства, інтелігенції і робітників.

Протилежну позицію займала група краківських консерваторів - так званих станьчиків. Її ідеологія постала головно з праць молодих краківських інтелектуалів Юзефа Шуйського і Станіслава Тарнавського. Згідно з їх баченням історичного минулого, головною причиною занепаду Речі Посполитої була безвідповідальність і анархія самих поляків. Польські повстання 1830-1831 і 1836 років та таємні революційні товариства, на їхню думку, лише продовжували цю традицію: якщо “liberum veto” (право на заборону) польської шляхти довело польську державу до занепаду, “liberum conspiro” (право на змову) польських революціонерів XIX ст. унеможливлює будь-яку реалістичну політику для покращення національного становища [8,с.74]. Станьчики закликали польське суспільство зайняти лояльну позицію щодо австрійського імператора. Повстання загрожують виживанню нації, отже, вони повинні бути засуджені як найнебезпечніший злочин.

Чисельно невелика, але інтелектуально дуже впливова група станьчиків посіла належне місце у польському політичному житті. Але їм не вдалося провести свою лінію з українського питання. Станьчики закликали до компромісу з галицькими українцями. У цьому їм протидіяли так звані подоляки - політичне угруповання польських поміщиків зі Східної Галичини, які вперто відмовлялися визнавати галицьких русинів як окрему націю і тому унеможливлювало досягнення будь-якого польсько-українського порозуміння [8,с.74]. Під їхнім впливом краківські консерватори мусили зректися своїх планів. Загроза розвитку національного руху галицьких русинів, який міг би чинити на противагу польським національним аспіраціям, дуже часто змушували усі три польські угрупування - ліберальних демократів, станьчиків і подоляків - до створення спільного політичного блоку.

Посилення польських позицій в Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Руська інтелігенція у пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі самі давні політичні і культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію.

Наступові москвофільства протистояла молода народовська інтелігенція. Відсутність організаційно-політичної опори в масах штовхала народовців до пошуку компромісів і угод. Не маючи змоги побороти москвофільський вплив, відчуваючи безсилля перед польською шляхтою, народовці зробили спробу порозумітися з нею у галицькому сеймі. 27 жовтня 1869 року народовець Юліан Лаврівсякий (віце-маршал крайового сейму), проголосив від імені 30 українських послів у сеймі угодовський проект [15,с.56]. “Ми залишаємо давню політику, - заявив Лаврівсякий,- й вступаємо на нову дорогу. Не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спільний, а в ньому на спільній підставі хочемо далі працювати разом. Бажаємо двох речей. Однією є рівноправність, аби ви нас не полонізували, а другою, аби ви нас деморалізували” [1, с.72].

Польська сеймова більшість відіслала проект Лаврівського до спеціальної комісії для конкретизації. Справа тягнулася два роки. Практичного результату від роботи комісії не було, сейм так і не прийняв ніякої ухвали щодо проекту. Наслідком угодовської акції Лаврівського було лише дальше зміцнення позицій польської шляхти, розкол у таборі народовців і перехід частини до москвофілів.

Наприкінці 1880-х років виникло сильне напруження в австро-російських стосунках, спричинене зіткненням інтересів двох імперій на Балканах. Очікувалося, що воно може призвести до вибуху війни, в яку втягнеться й Німеччина. В січні 1888р. у берлінському журналі “Gegenwart” заявилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій висловлювалася ідея утворення з українських земель Російської імперії “Київського королівства” [28, с.71].

Ідея утворення “Київського королівства” викликала резонанс з боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських політичних кіл. Австрійський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Надніпрянщині, сподіваючись з його допомогою відірвати Україну від Росії. Ця ідея відповідала бажанню фракції так званих австрофілів на чолі з Антоновичем і Конисяким у середовищі Київської громади [29,с.69]. За ближчу мету вони прагнули схилити на бік української справи керівні кола Австрії, а в Галичині - польську адміністрацію, їхня ініціатива збіглася з акцією австрійського міністра закордонних справ графа Кальнокі. Відень прагнув у разі війни забезпечити себе лояльністю галицького суспільства. Для цього треба було побороти вплив москвофільської пропаганди та примирити між собою поляків і українців [28,с.72].

Таким чином, українсько-польські взаємовідносини в Австрійській імперії до 1890 року були досить напруженими. В залежності від політичної ситуації обидві сторони ішли на зближення, але, як правило, взаєморозуміння тривало недовго. В 1888-1889 роках угодовські контакти здобули протекцію вищих урядових сфер і почали втілюватися в життя. ;

РОЗДІЛ II. “Нова ера” в українсько-польських відносинах.

Під тиском віденської і київської сторін галицькі народовці і польські політики пішли на компроміс. Галицький намісник (з осені 1888р.) граф Казимир Бадені вирішив мати справу з адвокатом Костем Телішевським, який видався йому людиною рішучою, діловою та принциповою, Протягом 1890 року вони зустрічалися чотири рази [ 29, с. 124 ].

Умови порозуміння, що узгодили К. Телішевський та К. Бадені, полягали в наступному: утраквізм успіху учительських семінарій, відкриття ще однієї руської гімназії в Східній Галичині; кафедра історії України у Львівському університеті; забезпечення руській мові рівноправності з польською та німецькою; “відповідна репрезентація в ділах законодатних”; народовець у міністерстві освіти; “поворот урядників русинів з Мазурщини на Русь” (тих, що отримували призначення в етнічні польські райони, що сприяло їх асиміляції) [4,с. 198]. Про деталі переговорів знала лише обмежена кількість осіб (О.Барвінський, І.Белів, Д.Гладилович, К.Левицький, Ю.Романчик, M.Сочинський, О.Степанович, І.Чапельський), їх К.Телішевський оприлюднив лише 1892р. [10,с.92].

1 листопада чергові збори “Народної торгівлі” перетворилися в арену завзятого протистояння народовців і москвофілів. Скориставшись із атмосфери загального невдоволення, О.Барвінський повідомив народовців про намір уряду підтримати вимоги народовців взамін від співпраці з москвофілами. Збори уповноважили виділ “Народної Ради” продовжувати контакти з урядом.

24 листопада 1890 р. намісник запросив до себе на аудієнцію лідерів народовців. У зустрічі брали участь: голова “Народної Ради” Олександр Огоновський, її секретар Кость Левицький, О.Барвінський, посол до парламенту К.Мандичевський, К.Телішевський та митрополит С.Сембратович [29,с.125].

Внаслідок досягнутого порозуміння наступного дня, 25 листопада, під час дебатів над крайовим бюджетом у сеймі. Слово взяв К. Телішевський. Почавши суто з бюджетних проблем, він закінчив закликати до “згоди і згідно поступування і згідної праці” [30,с.202]. Його доповнив Ю. Романчик, голова клубу руських послів: перечисливши кривди, які зазнали галицькі русини, він заявив про їхню лояльність щодо Відня та готовність до угоди з поляками, а закінчив ефективною фразою: “Супроти Вас, панове, скажу тілько: хочете згоду, то ми до згоди все готові, а если ж хочете конче борби, - підіймемо борбу. О ласку просити не будемо, борби не страхаємося, згоду приймемо разом” [30,с.202]. І якщо заклики К. Телішевського можна було розцінити як досить туманні, то після виступу Ю. Романчика, сумніви розвіялися - народовці пропонували угоду. Від цього запевняли обидві сторони, має початися нова ера у польсько-українських відносинах [10,с.93].

Внаслідок промови Ю. Романчика M. Король і Д. Кулачковський заявили про свій вихід із клубу і разом з іншими москвофільськими послами зажадали його скликання. Проте Ю. Романчик проігнорував цю вимогу.

Офіційного тексту угоди ніколи не було складено. Формально вона трималася на чесному слові її Ініціаторів. Це робило цей компроміс дуже хитким - найменша підозра у нечесності однієї із сторін ставила під загрозу усю акцію. В обидвох суспільствах “новоерівська” політика не знаходила широкої підтримки. Серед українців найбільше проти неї виступали москвофіли і радикали. Крім того, угода була укладена за часів, коли чеські, словенські і хорватські політики домагалися такої реформи виборчого закону, яка б підірвала німецько-угорсько-польське домінування в парламенті. Для координації вони заснували Слов'янську коаліцію, до якої закликали і українських депутатів [8,с.77].

Загал польських політиків виявився не готовим до такого карколомного розвитку подій. Так, краківський “Час” повідомив про угоду аж 29 листопада і додав до цього такий коментар: “Порушена справа вимагає довгого аналізу. Під першим враження зазначимо лише важливість факту. Це є багатообіцяючий вступ, який, проте, вимагає, щоб те, що цей вступ заповідає, розвинулося у подальшу акцію” [29,с. 128].

Вичікувальна позиція “Часу” не була випадковою. Польський політичний провід дуже хвилювало питання, як далеко К. Бадені у заключній промові в сеймі заперечив наявність будь-яких таємних приречень на їхню користь. [30,с.202]. Передбачаючи, що його слова занепокоять народовців, К. Бадені відразу вдався з поясненнями до К. Телішевського. Наступного дня Д. Савчак, Ю. Романчук і К. Телішевський прийшли до нього на аудієнцію. На ній К.Бадені просив, щоб народовці утрималися від оприлюднення умов угоди [10,с.99].

Виступити відкрито проти угоди неприхильні народовцям політики не могли, тим більше, що напередодні більшість з них самі оголосили про її необхідність. Особливо занепокоївся виборчий комітет, вирішивши подати у відставку. Порадившись, однак, його члени вислали до намісника делегацію у складі голови С. Поменовського, графа С. Стадніцького та члена крайової шкільної ради Дембовського з наміром стримати його від радикальних кроків. Проте К. Бадені відмовився припинити контакти з народовцями.

Найбільше обурювалися, звичайно, “подоляки”. 11 грудня 1890 р. вони зібралися на нараду, яка вислала депутацію до парламентської комісії “кола” з запитом, чи дійсно уряд погодився на 10 руських мандатів до рейхстагу і з декларацією, що уряд не має права іти на поступки народовцям без згоди на те поляків. Наступного дня відбулося її бурхливе засідання. Виявилося, що міністр для Галичини П. Залєський не мав жодної інформації про підготовку проголошення угоди і з причини, що К. Бадені “щось” вдалося без його відома, був готовий їй протидіяти. Бурхлива полеміка завершилась ухвалою не посилати делегації до прем'єр-міністра графа Е. Таффе, як це пропонували “подоляки”. З ними мав зустрітися лише виконувач обов'язків президента “кола” Є. Черкаський і проінформувати, щоб на жодні поступки русинам без відома “кола” він не йшов [29,с. 130]. Скоріше за все, Е. Таффе погодився на ці умови - тратити підтримку досить значного представництва в парламенті через якусь “дрібницю” йому було зовсім невигідно.

Далеко зайти “подоляки” й не могли - цьому перешкоджала традиційна дисципліна і солідарність польського політичного табору в Галичині. В результаті конфлікти серед поляків щодо угоди з народовцями залишилися не відомими сучасникам і навіть пізніше переконані її опоненти не оприлюднювали своїх переконань.

Щодо досягнень народовців внаслідок “нової ери”, то їх результати наступні.

6 вересня 1892 р. урядова “Газета Львівська” та “Діло” повідомили про те, що цісар дав дозвіл на відкриття кафедри історії Східної Європи у Львівському університеті та що професор, який її очолить, викладатиме по-українськи [7,с.290] .Дослівно її назва звучала так: “друга кафедра світової історії з особливим прийняттям до уваги історії Східної Європи”. Відсутність у ній терміну Україна австрійські урядники пояснювали тим, що його вживання може стати приводом до чергового загострення стосунків з Росією [12,с.550]. Однак такі запевнення не зовсім відповідали дійсності: вирішальним у створенні назви кафедри був голос польських політиків.

Коли справа підходила до кінця, В. Антонович, якого запросили очолити нову кафедру, раптово відмовився від своєї нової посади. За його порадою до Львова приїхав М. Грушевський, якого затвердили 11 квітня 1894 р.

Ще одним вагомим здобутком “нової ери” було запровадження до галицьких шкіл фонетичного правопису української мови. Цю проблему вперше підняв професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. 1886р. він запропонував міністру освіти проект зміни етимологічного правопису української мови на фонетичний. Його пропозиція і подальші звернення не мали відгуку.

Справа зрушилась з місця в 1890р., коли за неї взявся член галицького крайового виділу А. Самець, який ходив по віденських міністерствах та особисто переконував їх працівників у доцільності фонетичного правопису. А 9 січня 1891 р. крайовий виділ постановив користуватися у діловодстві фонетичним правописом [29,с.104].

З січня віце-президент крайової шкільної ради M. Бобжинський скликав комісію в справі реформи українського правопису в школах [29,с.140]. Продовжували впливати на міністерство освіти також польські та народовські політики.

14 січня 1892р. крайова шкільна рада отримала вказівку переглянути справу правопису, а 26 січня М. Бобринський розпорядився провести опитування викладачів учительських семінарій та гімназій. “За” проголошувало 63 особи, “проти” — 21 [ 10 ,с. 102]. Наприкінці травня знову зібралася комісія крайової шкільної ради, яка прийняла ухвалу про запровадження в школах та учительських семінаріях фонетичного правопису.

Реакція на рішення комісії була вибухоподібною: москвофіли чудово розуміли, що воно спрямоване насамперед проти них. Вони вдало організували антифонетичну пропагандистську кампанію, яка, втім, не принесла бажаного результату 25 листопада 1892р. міністерство освіти затвердило ухвалу крайової шкільної ради. Наступного 1893р., шкільна крайова рада схвалила підручник “Руська граматика”, авторами якого були С.Смаль-Стоцький та Ф. Партнер [7,с.291].

Підчас “нової ери” були також підтверджені державні права української мови. Проблема полягала в тому, що органи влади були зобов'язані відповідати на подання українською мовою по-українськи, однак цієї практики дотримувалися далеко не завжди. 14 березня 1892р. К.Бадені видав обіжник, який нагадав про чинне законодавство щодо вживання української мови в австрійському діловодстві. Однак це практично не вплинуло на поведінку органів влади, що й надалі нехтували її правами [8, с.160].

Під час “нової ери” на державних установах почали з'являтися поряд з вивісками по-польському та по-німецькому також написи по-українському.

Певним офіційним визнанням прав української мови треба вважати і вихід у світ наприкінці 1890 р. друкованого по-українськи органу намісництва “Народна часопись”, що була додатком до “Газети Львівської”. Але, слід зауважити, що жодний із народовських політиків не вважав її появу за позитивний наслідок політики “нової ери”.

В другій половині 60-х pp. Під час зустрічей О.Кониського з колишнім членом Кирило-Мефодіївського товариства Дмитром Пальчиковим виник проект українського наукового товариства [15,с.89]. У 1873 р. ця ідея частково була реалізована: того року у Львові було засноване Літературне Товариство ім.Шевченка. Проте йому не вдалося розвинути значної діяльності. 13 березня 1892р. відбулися загальні збори товариства, які схвалили новий статут та перетворили його в наукове. Авторами статуту були В. Антонович, О.Кониський та О.Барвінський [29, с.145]. НТШ отримало від уряду замовлення на друк шкільних підручників, в 1894р. - дотацію від міністерства освіти, деякі кошти від крайового виділу [23, с.340] Саме ця фінансова допомога дала йому можливість в недалекому майбутньому розвинути бурхливу видавничу діяльність. Цікаво, що один із найбезкомпромісніших критиків “нової ери” М.Павлик схильний був розглядати діяльність наукового Товариства ім.Шевченка як єдиний її вагомий здобуток [10, с.202].

Важливим здобутком “нової ери” були концесії в галузі середньої освіти.

До 1892р. в Галичині існувала лише одна українська гімназія у Львові. 30 березня 1892р. сейм ухвалив рішення про заснування української гімназії в Коломиї. 4 вересня сеймову революцію підписав імператор і 21 вересня відбулося урочисте відкриття українського паралельного класу коломийської гімназії [29с. 149].

Пильну увагу народовці звертали також на проблеми утраквізації учительських семінарій. Першим конкретним здобутком “нової ери” був рескрипт міністерства освіти від 4 березня 1891р. про розширення утраквізму в учительських чоловічих семінаріях та поступову утраквізацію жіночих учительських семінарій Східної Галичини [7, с.292]. У січні 1892р. К.Бадені домігся згоди міністерства освіти, зокрема на завершення утраквізації чоловічих учительських семінарій у Станіславі і Тернополі та жіночої у Львові [4, с.199].

Відкриття в Галичині другої української гімназії та утраквізації учительських семінарій відіграли значну роль в українському відродженні.

7 грудня 1891 р. отримало дозвіл на діяльність страхове товариство “Дністер”, а 29 грудня відбулося перше засідання його засновників [15,с.81].

Згодом ця національна страхова компанія стала однією з найповажніших підприємницьких інституцій та надійним спонсором українського національного руху в Галичині.

Практично кожний конкретний наслідок польсько-української угоди в Галичині мав виразний всеукраїнський відтінок, що зіграло вирішальну роль в національному самовизначенні галицьких русинів.

Реалізація ідеї угоди в Галичині кардинально змінила розподіл сил у польсько-українських контактах. Міжнародний чинник втратив свій вплив на розвиток подій, а разом з тим від участі в угодовій акції поступово усунулися її ініціатори в особі міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, князя А.Сапіги, київської “Старої громади”. Угода в Галичині набуває рис чисто локальної акції.

Першим серйозним екзаменом для угоди були парламентські вибори, які відбулися в березні 1891р. Під час переговорів з народовців К. Бадені обіцяв їм 8-9 місць у парламенті, але під час передвиборчої компанії руський виборчий комітет вимагав від польського комітету згоди на 10 мандатів (у попередньому парламенті їх було 5) [29,с.163]. В результаті до парламенту було обрана 7 послів, з них чотирьох народовцям нав'язали польські політики.

Поступово народовці почали знаходити в “новій ері” незадовільні моменти. Перші серйозні непорозуміння між двома клубами мали місце в травні, коли Ю. Романчик без згоди “кола” запропонував бюджетній комісії резолюції в справі відкриття в Східній Галичині ще однієї української гімназії. Польські політики були дуже незадоволені з цього приводу, точніше тим, що про їхній український характер вирішуватимуть центральні органи влади в обхід автономних: в цьому вони вбачали зазіхання на галицьку автономію. Проти внеску Ю. Романчика висловили протест, після чого він змушений був від нього відмовитись [29,с.166].

За весь період тривання українсько-польської угоди найсприятливішою для неї була перша половина 1892р. Вся галицька преса заявила тоді в дискусіях на тему фонетичного правопису велике значення якого розуміли всі. Тому взаємні незгоди та підозри між поляками й народовцями відійшли на другий план. З березня-9 квітня відбулася чергова сесія сейму, якою в цілому були задоволені обидві сторони: народовці не йшли на загострення стосунків, натомість сейм без обговорення схвалив рішення про відкриття в Коломиї української гімназії [30,с.201]. В липні 1892р. О.Барвінський мав нагоду, нарешті, довести до відома парламенту факти переслідування українців у Росії. Його коротка промова мала чималий успіх серед присутніх.

Результатом непорозумінь, що траплялися між поляками й народовцями в другій половині 1892р. досить-таки часто, став виступ у сеймі Ю. Романчика. 24 вересня він заявив, що поодинокі випадки прихильності влади до народовців не можна розцінювати як зміну системи, яка так і залишилася дискримінаційною щодо русинів. У його виступі не було поки що закликів до опозиції, але разом з тим він вважав її реальною, а відповідальність поклав на поляків та уряд [30,с.202].

На осінь 1893 р. програма угоди в основному себе вичерпали. У зв'язку з цим постала необхідність замінити її чимось новим. В результаті з'явилися чергові вимоги народовців до уряду, авторами яких були скоріше за все, Ю.Романчук та К.Телішевський [29,с.171]. Схоже на те, що саме ці вимоги були представлені Е.Таффе. Зрозуміло, що вони не викликали ентузіазму австрійського прем'єра. Ю. Романчик заявив, що якщо уряд неспроможний виконати ці вимоги, то народовці їх оприлюднять і таким чином поставлять громадськість до відома, що уряд не в стані далі їх підтримувати.

Але при всьому бажанні переходити в опозицію було зарано. Ю.Романчик пов'язував подальшу діяльність з молодечеською партією, якій вдалося об'єднати навколо себе значну кількість слов'янських депутатів парламенту (антикоаліція) [30,с.204]. Однак, Ю. Романчика не підтримали інші народовці.

24-25 листопада 1893р. на нараді руського парламентського клубу виявилося, що колишньої одностайності в ньому вже немає: Ю. Романчик і К.Телішевський стояли за опозицію, а О. Барвінський і К.Охрімович - за угоду (інші члени клубу не були присутні) [10,с.99].

10 січня 1894р. почала працювати чергова сесія сейму. 15 лютого відбулася дискусія на тему, що дала русинам “нова ера”. Наступного дня К.Бадені в черговий раз підтвердив, що ї ніякої угоди не було, лише усна домовленість і запевнив депутатів, що й далі сприятиме “розумним” прагненням русинів “або з заступниками руського народу, або без них” [29,с.176].

Слова К. Бадені народовці сприйняли як образу і привід до розриву. 21 квітня “Діло” повідомило, що Ю. Романчик не вважає себе членом руського парламентського клубу, починаючи з 6 квітня. Наприкінці травня з його складу вийшов К. Телішевський [29,с. 180].

Таким чином, факт розколу став очевидний. Остаточно він оформився на скликаних на початку травня зборах “Народної Ради”.

Отже, українсько-польські відносини в 1890-1894 pp. налагодити не вдалося. Зважаючи на проблеми з виконанням обіцянок, вже в 1892р. акція опинилася під загрозою зриву. В травні 1894р. “Народна Рада” розділилася на фракцію угодовців на чолі з О. Барвінським та опозиційну фракцію Ю.Романчика. Угодовці спробували продовжити контакти з поляками (“новий курс”). Але більшість народовців відмовилися підтримати цю політику і почала шукати порозуміння з москвофілами.

РОЗДІЛ ІІІ. Особливості українсько-польських взаємин від закінчення “нової ери” до Першої світової війни.

Друга половина 90-х років ХІХ ст. була переломною в історії суспільно-політичної боротьби в Україні, зокрема в Галичині, яка стала притулком для всього українського національного руху. Тут швидко набирав сили процес національного самоусвідомлення народних мас, формувалася партійно-політична система. Ідея побудови незалежної соборної Української держави стала найважливішою засадою політичних партій. Разом з тим, після закінчення “нової ери” загострюються українсько-польські стосунки.

У 1895 р. відбулися нові вибори до галицького сейму [3,с.59]. Українські політичні організації прийшли до виборів розпорошеними й ослабленими політикою “нової ери”. Консервативно настроєна група народовців під керівництвом О. Барвінського і Н. Вахнянина продовжувала дотримуватись угодовської програми “нової ери” 1890р. Для підготовки виборів угодовці утворили окремий Головний руський виборчий комітет.

Більшість народовців на чолі з Ю.Романчиком, незадоволених результатами угоди, в 1894 р. відмовилися від політики “нової ери” і перейшли до урядової опозиції. Напередодні виборів народовці – “романчуківці” створили незалежний виборчий комітет. Москвофіли гуртувалися навколо Руського всенародного комітету. Своїх кандидатів висунули радикали [15,с.91].

Польська адміністрація прагнула не допустити опозиційних народовських, радикальних і москвофільських кандидатів до обрання. Вибори відбувалися в умовах урядового терору, зловживань, обману і підкупів. Все це зумовило успіх на виборах кандидатів угодовської групи народовців О. Барвінського, які при підтримці К. Бадені одержали 12 мандатів. Москвофіли і народовці – “романчуківці”, відірвані від народних мас втратили всі мандати. З незалежних кандидатів лише радикали, завдяки активній передвиборчій праці в масах зуміли провести трьох своїх представників: д-ра Теофіла Окуневського і двох селян - Яцька Остапчука та Степана Новаківського [3,с.95].

Зловживання місцевої адміністрації під час виборів викликали в краї хвилю обурення. З різкою критикою виборчої практики властей виступив І.Франко в німецькій газеті “Час”, Його стаття зробила справжню сенсацію. 15 листопада 1895р. у Львові було скликано нараду 600 представників з краю, які визнали результати виборів у Галичині недійсними. З рішучим протестом проти самоуправства властей до цісаря у Відень, прибула депутація у складі 150 представників. Однак вона повернулася обурена і розчарована небажанням цісаря розглянути скаргу.

Нове загострення суспільно-політичної боротьби в Галичині відбулося у зв'язку з парламентськими виборами 1897 р. які увійшли в історію як криваві баденські вибори [4,с.205]. Навколо виборів одразу ж розгорілася вперта політична боротьба. Крайова польська адміністрація в союзі з угодовською групою народовців О. Барвінського повела наступ проти опозиційних, у першу чергу з числа радикалів та населення, яке їх підтримувало. Народовці – “романчуківці” і москвофіли виступали на виборах єдиним блоком. Влада в день виборів ввела війська в десяти сіл і міст краю. В селах Баличі, Черніїв, Комарно, Куликів, де селяни виступили на захист своїх прав, проти виборчих зловживань, дійшло до кривавих зіткнень з військами, в ході яких було вбито 9, поранено 19 чоловік, більше 800 арештовано. За участь у заворушеннях власті організували 24 політичні процеси, на яких було засуджено 149 чоловік [15,с.92].

Угодовські кандидати одержали шість місць у парламенті. Блок народовців Ю. Романчика та москвофілів провів до парламенту двох послів - о.І.Вінницького і Д.Танячкевича. Від радикалів обрано Т.Окуневського та Р.Яросевича. Оцінюючи парламентські вибори, І. Франко писав: “З приводу тих виборів про Галичину і про українців голосно заговорила печать російська, німецька, французька. Ми мусимо вважати ті вибори подією безмірно важною для цілого нашого дальшого народного життя. Ті вибори уперше показали нам, що в обороні своїх прав можемо пролити свою кров” [2,с.33]. Віча протесту проти “збройних” виборів, виступи української інтелігенції з цього приводу в європейській пресі, рішуча опозиція в парламенті спричинили до того, що прем'єр-міністр К.Бадені змушений був подати у відставку.

Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці 19 століття було ознаменовано новою подією, яка мала важливий вплив на національний рух. Йдеться про початок масової еміграції українських селян до Америки, г Спочатку це викликало почуття страху серед галицько-українських політиків, оскільки її масовість створювала враження, що зникає головна опора національного руху - українське селянство. Але вона несподівано обернулася доброю стороною. Й американські емігранти і європейські робітники велику частину осадженого заробітку переказували додому. В результаті вперше, у галицьких селян з'явилися гроші, на які вони почали скуповувати головне багатство-землю. Як правило це була земля польських поміщиків, які після ліквідації панщини не могли пристосуватися до нових умов господарювання й, потрапивши в борги, змушені розпродувати невеликими ділянками (“парцелювати”) свої латифундії [8, с.79]. Польська адміністрація краю була стурбована таким розвитком подій, справедливо побоюючись, що розпродаж панської землі серед українських селян призведе до підриву польського "стану посідання". За підтримки польського банкового капіталу вона стала спроваджувати до Східної Галичини селян з Західної Галичини (“мазурів”), щоб обсадити ними спарцельовані господарства. Вся ця компанія провадилася під гаслом “мазурської колонізації Русі”. Український рух зумів протистояти їй шляхом організації кредитних спілок власного Земельного банку, що надавали фінансову допомогу українським селянам і дозволяли їм вистояти у боротьбі за землю.

Український рух на початку ХХ ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як “українські завоювання” Галичини. Головним здобутком українського національного руху стала національна мобілізація галицького селянства. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта й надалі переважала українську завдяки збереженню своєї політичної монополії в краї, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське. Ця f зміна була явно не на користь поляків. Як писав відомий польський економіст Францішек Буяк у 1908р., “наші перспективи на майбутнє у Східній Галичині не є сприятливими. Доля англійської національності в Ірландії, німецької і чеських землях служить для нас злим прогнозом” [8,с.80].

На початку ХХ ст. підвищилася активність селян. Ще з 1897р. радикали і націонал-демократи в масах пропаганди селянських страйків. Неорганізовані акції сільськогосподарських робітників і сільської бідноти, єдиним джерелом існування яких були заробітки на панських дворах і фільварках, згодом переросли в організований страйковий рух за збільшення заробітної плати і поліпшення побутових умов. Перші селянські страйки охопили на весні 1900р. 15 сіл Борівського повіту (страйкарі вимагали підвищення поденної платні) [5,с.296]. Виступ придушили австрійські війська, однак це не вирішило проблеми. В 1902р. масовий селянський страйк у Галичині проти польських поміщиків потряс Австро-Угорщину.

Його організаторами були націонал-демократи, радикали і соціал-демократи. По селах вони створювали страйкові комітети, вели роз'яснювальну роботу.

Страйк почався 1902р. у Львівському і Перемишлянському повітах (на землях графа А. Потоцького), а вже в липні він охопив понад 300 сіл з 26повітів. В ньому взяло участь більше 200 тис. учасників. Це був перший масовий селянський страйк у Європі [15,с. 103].

Страйкарі не тільки не виходили на працю, але й підпалювали фільварки, двори, ліси. Виступ було придушено з допомогою жандармерії та війська. За участь у страйку було заарештовано 4 тис. селян. Поміщики були змушені піти на поступки.

Страйки показали силу й організованість українського селянства в його боротьбі за визволення. З цього часу український визвольний рух став масовим.

Пожвавлення українського національно-політичного руху на поч. ХХст. зумовили протидію правлячої польської еліти. 1902-1903pp. були переломними для багатьох поліських політичних партій у подальшому здійсненні національної політики загалом та у ставленні до українського питання зокрема. У цей період сутність і форми польської національної програми зазнають важливих змін. Ідеологічним підґрунтям цих змін у польській національне - політичній доктрині стало те, що на зміну гаслу збереження “стану посідання” утворюється думка порятунку історичної “польскості”.

Польські націонал-демократи які на початку ХХ ст. посіли домінуючі позиції у польському партійно-політичному спектрі, будували свою державно-політичну програму на антиукраїнських гаслах. Вже на з'їзді, який відбувся в серпні 1900р., ендеми зробили заяву про те, що будуть вести посильну боротьбу з визвольними змаганнями українців, які порушують “спільність наших крайових і національних інтересів” [20,с.69]. У програмі, схваленій у жовтні 1903 р., польські націонал-демократи відмовилися від будь-яких поступок на користь українців і виступали за збереження під Польщею всіх земель, заселених поляками.

Значні корективи у національній політиці провела і польська партія людовців. У прийнятій Стронніцтвом Людовим у липні 1903 р. програмі зазначалося, що головна мета партії - відтворення єдиної, незалежної, демократичної Польщі. У програмному документі людовців Галичина трактувалася однозначно як “вітчизна поляків”, інтереси ж українців у ньому повністю ігнорувалися [20,с.69].

У 1903р. у Львові відбувся, “національний з'їзд” більшості польських політичних угрупувань з Австрії, Росії та Прусії [26,с. 109]. Свій форум поляки називали ще “національним вічем”.

Страйки українських галицьких селян 1902р.з особливою силою продемонстрували прагнення українського національного руху і його представників до рівноправного трактування українців і поляків.

У поглядах на українське питання між польськими політичними партіями виникли певні суперечки, що не сприяло єдності польського національного руху в Галичині. Подоляки, ; національні демократи і людовці стали на бік активної боротьби з українцями. Соціал-демократи підтримали страйкарів. А краківські “станьчики” заявляли, що тільки діалог і “розумний компроміс” з українцями зможуть зберегти польську домінацію в краї: саме це викликало прихильне ставлення до них центральної австрійської влади.

Щоб згуртувати основні польські політичні угрупування на основі національної ідеї, протистояти українському національному рухові в Галичині з одного боку та стримати німецькі вимоги з іншого, уже в серпні 1902р. серед представників правої польської преси з подання польського діяча Войнаровського виникла ідея скликання загально польського з'їзду політичних сил [26,с.110].

31 травня 1903р., після дев'ятимісячної підготовки, У Львові в залі філармонії розпочав свою роботу “національний з'їзд польських політиків” [21,с.310].

У програму з'їзду було включено 17 рефератів, які розглядалися у трьох секціях. У всіх виступах було відбито ідею захисту польських національних інтересів у всіх розділених землях.

Доповідь одного з ендецьких лідерів, професора економіки С.Гломбінського, під назвою “Польське населення в центральних і східних повітах Галичини” в черговий раз довела, що власне національне життя в краї поляки хочуть будувати за рахунок інших народів, а особливо українців. С.Гломбінський обстоював єдність краю та збереження за ним польського характеру [26,с.111]. В такому ж дусі були й інші виступи.

1 червня 1903р. “національне віче” завершило свою роботу. [24,с.312].

Фактичним підсумком з'їзду було проголошення східної провінції Австрійської імперії “польським П'ємонтом” - центром об'єднання всіх польських земель. Український народовець А. Кос у стаття “Польський з'їзд народовий” вказував, що важливі резолюції з'їзду мали відвертий антиукраїнський характер, і тому це може призвести до загострення конфлікту між українцями і поляками в Галичині.

Як хід у відповідь на рішення польського форуму 15-16 серпня 1903р. відбулася нарада всіх українських депутатів до галицького й буковинського сеймів та австрійського парламенту. Українські народовці згідно із схваленими на нараді рішеннями розпочали компанію серед українських селян і робітників на захист власних національних інтересів. У кінці 1903 р. по Східній Галичині прокотилася хвиля масових народних віч, на яких висловлювалася підтримка українським політикам та висувалися вимоги задовольнити політичні й національні права русинів у краї. Але наприкінці листопада 1903р. прем’єр-міністр Кербер в одному з своїх виступів заявив, що скарги українців на своє становище в Галичині є безпідставним і вони повинні задовольнитися рішеннями, які приймаються більшістю сейму [26,с.113].

Виявом загострення українсько-польських стосунків була також боротьба за український університет у Львові, який, на думку провідних громадських і культурних діячів, мав не лише формувати високоосвічену інтелігенцію, але й стати важливим засобом розвитку національно-політичного руху. Ідею створення окремого українського університету, яка вперше була висунута в липні 1899р. на вічі у Львові підхопили широкі верстви українського суспільства [15,с.104].

З цього часу між українським і польським студентством Львова починається відкрите протистояння. Польські студенти щодо університетського питання розділилися на два табори. Поступові студенти - поляки підтримували українців. Вони часто брали участь у вічах українських студентів.

На знак протесту проти виключення університетською владою організаторів студентських віч і демонстрації з вимогами відкриття українських кафедр в 1901 р. відбулася сесія (вихід) 440 студентів - українців з Львівського університету [21,с.320]. Сесію підтримала українська громадськість створенням “сесійного фонду” для продовження навчання українських студентів в університетах Відня, Праги, Граца.

Більшість польського студентства Львова вороже сприймала прагнення українських студентів мати окремий університет. Ця група була виразником інтересів польського націоналістичного руху. Його прихильників називали “ вшехполяками”.

Безкомпромісність “вшехпольських” студентів, засліплених ідеалом “Великої Польщі”, та рішучість українських студентів досягти поставленої мети часто приводили до кривавих сутичок між ними в стінах львівського університету, в одній з яких 1 липня 1910р. було смертельно поранено українського студента А. Коцка [9,с.57]. Після цієї сутички польсько-українські відносини ще більше загострилися, а міська влада Львова перейшла до прямих закликів польської молоді-шляхом насильств не допустити заснування українського університету. Разом з тим університетська справа стала однією із найважливіших проблем культурного і громадського життя галицьких українців.

Зважаючи на серйозність ситуації австрійський уряд змушений був піти назустріч вимогам українців. 29 листопада 1912р. прем'єр-міністр Штірк вручив президії Українського парламентського союзу проект цісарського указу у справі українського університету у Львові, який мав бути утворений в 1921р. Однак українські посли відкинули його. Лише на початку 1914р. вдалося досягти з польською сеймовою більшістю про відкриття українського університету. Проте реалізацію його заходу перервала війна [15,с. 111].

Характерною особливістю суспільного руху на початку хх ст. в Галичині була боротьба за виборчу реформу. Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських провідників, мала забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті і галицькому сеймі над польськими уможливити досягнення політичної мети легальним конституційним шляхом.

2 лютого 1906 р. на Високому Замку у Львові відбулося 40-тисячне віче українського населення в підтримку виборчої реформи. Масовий демократичний рух всіх верств і народів Австро-Угорщини примусив прем'єр-міністра М. Бека прийняти 27 січня 1907р. закон про запровадження загального виборчого права при виборах до австрійського парламенту [17,с.11]. Це викликало протидію польського політичного табору, який до цього забезпечував своє панування у краї за допомогою куріальної системи, побудованої на основі майнового цензу.

Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права, що відбулися у травні 1907р., дали українцям 27 мандатів з Галичини і 5-зБуковини. “Русько-український клуб” у віденському парламенті, який нараховував 30 депутатів, при відкритті нової палати послів 20 червня 1907р. склав заяву, в якій, зокрема, висловився за національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорській державі [20,с.78].

Вибори до сейму ЗО червня 1913 р. принесли велику перемогу кандидатам від українських партій. Незважаючи на зловживання під час виборів, до галицького сейму було вибрано 31 українських посла. Новий український сеймовий клуб повів ще завзятішу боротьбу за виборчу реформу. Його голосна обструкція у грудні 1913р. як демонстрація проти саботажу поляками урядового проекту виборчої реформи справила враження на політичні кола Австро-Угорщини. Польські посли вперше змушені були піти на поступки. 20 січня 1914р. було досягнуто угоди про запровадження загального виборчого права на виборах до сейму [9,с.60]. На засіданні сейму 14 лютого 1914р. ухвалено нову виборчу ординацію і крайовий статут, за яким українське сеймове представництво діставало можливість обрати представників до Краківського Виділу, сеймових комітетів і крайових установ. Новий галицький сейм мав складатися з 228 послів, з них 62 місця повинні були одержати українці [19,с.212].

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак угоду так і не було втілено у життя, оскільки через декілька місяців розпочалася Перша світова війна.

Таким чином, після закінчення “нової ери” українсько-польські взаємини значною мірою загострилися. На початку ХХ ст. Український національний рух набрав загрозливих для поляків форм - селянські страйки, виступи студентів, рух за виборчу реформу. Незважаючи на протидію австрійської і польської адміністрації галичани добилися ряду важливих поступок, які, на жаль, були втрачені з початком Першої світової війни в 1914р.

Висновки

Наприкінці XVІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила величезна частина українських земель аж до Дніпра. Незважаючи на те, що Галичина ввійшла в 1772р. до складу Австрійської імперії, поляки, поступово, зайняли домінуюче становище в новій адміністрації.

Польська шляхта вважала Галичину споконвічно своїм краєм, тому витіснити її звідти було надзвичайно важко. Зрештою й становище польської нації в австрійському парламенті було набагато краще ніж українців. Галичани добивалися поступок тільки за однієї умови - підтримка їх австрійським урядом для послаблення позицій поляків.

Найгучнішою спробою українсько-польського порозуміння була угода 1890-1894pp. (так звана “нова ера”). Вона .виявилася тривалішою, ніж попередні спроби порозуміння, та все ж не довговічною. Угода показала неспроможність взаємо порозуміння між українцями та поляками і після 1894р. протистояння ще більше посилилося.

На початку ХХ ст. українсько-польські стосунки ще більше загострилися. Польські політичні партії відверто проголошували Галичину своєю землею. Водночас український національний рух набирає обертів і домагається нових поступок від австрійського уряду. Цьому зокрема, сприяла діяльність новостворених партій - РУРП, УСДП, УНДП, - які організували масові віча, страйки, демонстрації.

Нове українсько польське порозуміння було зведене нанівець початком Першої світової війни. Українсько-польська конфронтація, затихнувши в період війни, розгорілася з новою силою в 1918р.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

1. Історія суспільної думки України /Друга половина ХІХ ст. Хрестоматія /.Уклад.: A. F. Болебрух. - Дніпропетровськ, 1994. -192с.

2. Кармазина М. Ідея державності в українській політичній думці: (кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст. ). - К., 1998. - 350с.

II. Монографії і наукові статті

3. Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 pp. -Львів, 1996р.-174с.

4. Аркуша О. Проблема консолідації національно-політичних сил українського галицького суспільства у 90-х pp. XIX ст. // Молода нація: альманах. - 1996. - №3. - С. 198-212.

5. Бовуа Д. Битва за землю в Україні, 1863-1914: поляки в соціо-етнічних конфліктах.-К., 1998.-334с.

6. Борис В. Деякі питання українсько-польських відносин під час революції 1848 р. в Галичині //Українське слов'янознавство. -1972. - №6.-С. 74-87.

7. Верига В. Нариси з історії України ( кінець XVII ст. - початок ХХ ст. ). - Львів, 1996. - 340с.

8. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 1996. - 360с.

9. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії.-К., 1993.-288с.

10. Демкович-Добрянський М. Українсько-польські стосунки в ХІХ ст. З передмови В. Янева. - Мюнхен, 1969. - 119с.

11. До питання про антикріпосницьку агітацію польських буржуазних демократів у Східній Галичині в 30-х pp. XIX ст.//Українське слов'янознавство. - 1972. - №6. - С. 147-150.

12. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших дів. - Львів, 2002. - 752с.

13. З історії міжслов'янських зв'язків: /Збірник наукових праць/. -К., 1983.230с.

14. Іщенко В. Селянський рух у Східній Галичині (1909- 1907) // Український історичний журнал. - 1977. - №1. - С.97-102.

15. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р. )- Івано-Франківськ, 1993. — 200с.

16. Луців В. Українці і польське повстання 1863р.//Визвольний шлях. - 1959. - Кн. 9, 10. - С. 63-87.

17. Михальський Д. Польська суспільність та українське питання у Галичині в період виборів 1908 p.: З історії польсько-українських стосунків. - Львів, 1997. - 46с.

18. Мудрий М. Галицькі народові в 60-хpp. ХІХ ст.: спроба модернізації української національної ідеї // Молода нація: альманах. - 1996. - №3. - С.213-219.

19. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні ( ХІХ-ХХст. ) /Малик Я., Вол Б., Гелів С. та інші. -Львів, 2001.-296с.

20. Павко А; Посилення впливу політичних партій Східної Галичини на громадське життя краю в 1900-1907рр.// Український історичний журнал. - 2002. - №9. - С. 63-79.

21. Політична історія України ХХ ст.: У 6 т. / Ред.кол.: І. Курас ( голова ) та інші. - К., 2002-2003. - T.1: На зламі століть ( кінець ХІХ ст. - 1917 р. ) /Ю. А. Левець ( керівник ). -2002. - 424с.

22. Самаранцев І. Австрійська провінція чи “Український П'ємонт”? / аличина/ // Українська ідея. Історичний нарис. -К., 1995.-С. 106-121.

23. Сарбей В. Національне відродження України. - К., 1999. - 336.

24. Теодорович И. Национальное движение восточных славян империи Габсбургов ( конец XVII - начало ХХ вв. ) / Вопросы новой и новейшей истории стран Европы и Северной Америки. - К., 1992. - С. 3-22.

25. Трусевич С. М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х pp. ХІХ ст. - К., 1978. - 168с.

26. Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції ( 21-22 листопада 1996 p. ) / Ред .кол. : П. Федорчак - відп. ред. та ін. - Івоно-Франківськ, 1997.-452с.

27. Химка Джон-Пол. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині ( 1860-1890). -К, 2002.-310с.

28. Чорновіл І. Поляки і українці у політиці 80-хрр.хіхст.// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, Державність. - Львів, 1995. - С.71-81.

29. Чорновіл І. Польсько-українська угода 1890-1894 pp. -Львів, 2000.-247с.

30. Чорновіл І. Українська фракція Галицького крайового сейму 1861..-1901pp. (нарис з історії українського парламентаризму). -Львів, 2002.-288с.