Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Карпатська Україна

ПЛАН

1. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

2. Проголошення автономії Карпатської України.

3. Закон про незалежність Карпатської України (15 березня 1939 р.)

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а "українську карту" — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та про створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехрсловаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці ВерсальськоВашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України "для раціональнішого використання цієї родючої території". Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені у меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи у Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то "кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим".

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг підкреслив: "Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною". Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика "умиротворення" — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29—30 вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України — однією з головних складових частин цієї проблеми. Підтвердження цього знаходимо у звіті співробітника американського посольства у Варшаві Д. Біддла:-"Погляди на можливі німецькі плани щодо "Великої України", направленому 15 грудня 1938 р. президенту і держсекретарю США. У ньому зазначається, що "напередодні Мюнхенської конференції і на ранньому етапі постмюнхенського періоду питання незалежності Української держави було одним із центральних".

Річ у тім, що, крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке ’"піклування" хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорськр-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом "інтермаріум" — блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб’єктом європейської політики.

Домагаючись свого, польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спрямованості майбутнього утворення, підкреслюючи, що "довжина польсько-румунського кордону відносно невелика і що за допомогою спільного польсько-угорського кордону через Закарпатську Русь ми створили б міцніший бар’єр проти Росії". Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно мовчазній, вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки у питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо "Прага" повідомило, що Чехослрваччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви "Підкарпатська Рутенія"). Прем’єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачинський, С. Фенцик, А. Волошин, Ю. Ревай та І. П’єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками У цей період в Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчається питання про створення "Великої України". У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 p., надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: "Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою — створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію у Судетах: проведення у Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна".

Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з’явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала "українські" плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі "за" і "проти", він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 р за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена "Велика Україна". Оцінюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл підкреслював, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо "введення м’яча в гру" і підживлення інтересу до наміченого Берліном українського проекту. Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини у Закарпатті. Ще до віденського арбітражу 26 жовтня 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем’єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем’єр-міністром став доктор теології А. Волошин, прибічник німецької орієнтації.

Увечері 15 березня угорці активізують свої наступальні дії. Карпатська січ, що перетворилася в національну армію, налічуючи у цей час в своїх лавах 10—12 тис. погано озброєних стрільців і чинить відчайдушний опір ворогові, але після 5 днів запеклих боїв територія Закарпаття була окупована. Ще три тижні тривала партизанська війна. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.

Березневі події 1939 р. викликали замішання у правлячих колах західних держав. Їхнє ставлення до цих подій не мало нічого спільного з намаганням хоч якось протидіяти фашистській агресії. Ось яку оцінку дають діям урядів країн Заходу французькі публіцисти Ж. Був’є і Ж. Гакон у книзі "Правда про 1939 рік": "Головне, за що дорікали тоді Лондон і Париж німцям, була зовсім не агресія, як така, а її форми і методи, не загарбання Чехословаччини, а відмова від наміру створити "Велику Україну", що призвело б до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. 16 березня Німеччина дозволяє Угорщині анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Англії заявляють про "віроломство" Гітлера, як висловився Чемберлен у промові в Бірмінгемі 17 березня 1939 року" [Цит. за: Україна і зарубіжний світ. — К.( 1970. — С. 279.].

18 березня 1939 р. з нотою, у якій засуджувалися дії Німеччини та Угорщини, виступив СРСР. Проте ця заява була лише дипломатичним жестом. Сталінське керівництво могло нарешті зітхнути з полегшенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз’єднання — приводом для стрибка на Радянську Україну.

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказвермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає "українська карта". Збулося передбачення радника бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейста, який в березні 1939 р. прогнозував: "Гітлер, очевидно, пізніше має наміри знову ввести у німецьку гру українську карту, коли будуть здійснюватися німецькі плани на Сході. Він думає, очевидно, що українці знову приєднаються до нас, так як за будь-яких обставин вони залежать від німецької допомоги".

Уже в квітні 1939 р. у Берліні відбулася таємна зустріч лідерів української політичної еміграції та представників "третього рейху". Згодом із членів ОУН та колишніх вояків Карпатської січі німці почали формувати групи підривної діяльності проти Польщі. З цією метою було створено центри спеціальної підготовки у таборах поблизу Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера, у Східній Пруссії.

Абвер на чолі з адміралом Канарісом налагодив контакт з ОУН ще у 1938 р. і передбачав, що метою дій українських угруповань буде підготовка населення Західної України до масового виступу проти польських властей. Подібний виступ, з одного боку, суттєво міг би дестабілізувати внутрішнє становище у Польщі, з іншого — служити певним виправданням німецької агресії, що планувалася. З усією відвертістю про суть цього німецького плану розповів журналістові радник бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейст 2 травня 1939 р. Він, зокрема, зазначив: "Ідеальним було б, якби конфлікт з Польщею не був відкрито викликаний з боку Німеччини. Зараз ми у Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі... Здійснивши... підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстання. Із Чехословаччини і Карпатської України ми направили б одразу ж великі партії зброї та боєприпасів, а також послали б добре навчені військовій справі загони січовиків... Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втручання. Весь цей проект зустрічає у Берліні лише одне застереження. Це — можлива реакція Радянського Союзу".

Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і таким чином перетворився у засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво "третього рейху", очевидно, вирішило, що настав час для такого альянсу з СРСР, який вже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового "союзу для війни".

Спочатку напередодні остаточної ліквідації Чехословацької держави та окупації Карпатської України угорськими військами німецька преса раптово припиняє публікацію антирадянських статей, Геббельс категорично забороняє газетам друкувати матеріали про українське питання і вміщувати мапу України. Цей жест було помічено у Москві, і вже 10 березня 1939 p., виступаючи на XVIII з’їзді ВКП(б), Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кампанія на Заході навколо "українського питання" має на меті "розлютити Радянський Союз проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав". Далі він застерігав: "Звичайно, цілком можливо, що у Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до комашки, тобто до так званої Карпатської України. І якщо справді є такі навіжені, можна не сумніватися, що в нашій країні знайдеться необхідна кількість гамівних сорочок для таких божевільних".

Проте вся тональність виступу, зроблені акценти свідчать про реальність зближення з німецькою стороною. Тому після угорської окупації Карпатської України, що була здійснена при сприянні Німеччини, радянське керівництво робить крок у відповідь — на початку травня В. Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М. Литвинова. Згодом розпочинається серія взаємних зондувальних спроб налагодження відносин, у ході яких Берлін дотримувався тактики "улещення, загрози і попередження", тобто тактики поступок і тиску. Під час цих дипломатичних маневрів "українське питання" відігравало не останню роль. Так, у травні 1939 р. статссекретар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер заявив радянському повіреному в справах у Берліні Г. Астахову про можливість поліпшити радянсько-німецькі відносини, наголосивши, що "відмовившись від Закарпатської України", Німеччина усунула привід для війни.

Вже в червні, коли терміни нападу на Польщу дедалі більше наближалися, позиція німецької сторони стає жорсткішою. У цей час статс-секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер відповідно до особистої інструкції Гітлера ставить радянську сторону перед альтернативою: "Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами..." У керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже у завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом ввечері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу "Великої України". І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: "У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну". Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування "сфер інтересів".

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив’язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення.

Пакт Молотова—Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на "сфери інтересів" між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв’язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу "збирання" українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель було не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу "Великої України", формою поширення свого впливу в західному напрямку.

Закон про незалежність Карпатської України (15 березня 1939 р.)

Сойм Карпатської України ухвалив цей закон:

§ 1 Карпатська Україна є незалежна Держава.

§ 1. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.

§ 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сеймом КУ, на чолі.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

§ 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі. і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові.

§ 7. Державний гімн Карпатської України є: “Ще не вмерла Україна...”

§ 8. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття.

Список використаної літератури

1. Жуковський А., Субтельний О. „Нарис історії України”. Львів 1991р.

2. „Історія України” Крип’якевич І. – Дальницький М., Доповна Є.Гринієм. Львів 1991р.

3. Газета „Поліття” Україна в ХХ столітті.

4. О.Д.Бойко „Історія України”. Київ. 2002р.